Вступ

Предметом «історії документа» є питання еволюції матеріального носія, систем кодування інформації, її структури, диференціації документів. Особливе місце в структурі історичного документознавства належить «історії документно-інформаційної діяльності». Виходячи з того, що важливим атрибутом документа є функціональна складова – роль, яку він виконує в комунікаційному процесі, — предметом особливої уваги висунуто вплив документної діяльності на соціальні процеси. В цьому випадку документознавство взаємопов’язане із соціологією в частині вивчення соціальних інститутів та процесів. З іншого боку, без використання здобутків історичного документознавства неможливо пояснити природу деяких соціальних змін, які мали місце в минулому.

В рамках історичного документознавства має здійснюватись, на нашу думку, дослідження документно-інформаційної інфраструктури, яка включає види документів, що використовуються на певному історичному етапі, засоби передачі документної інформації та систему інститутів, які включені в цю сферу діяльності.

Отже, історичне документознавство як складова загального та спеціального документознавства має вивчати еволюцію документно-інформаційної діяльності. Його творчі здобутки можуть мати важливе значення у дослідженні різноманітних аспектів суспільного життя. Немає потреби говорити про те, яке велике значення в історії людства мав винахід писемності. Неможливо навіть уявити собі, яким чином міг піти розвиток цивілізації, якби на певному етапі свого розвитку люди не навчилися фіксувати за допомогою певних символів потрібну їм інформацію і в такий спосіб передавати і зберігати її. Очевидно, що людське суспільство у такому вигляді, в якому воно існує сьогодні, просто не могло б з’явитися.

1. Розвиток документування у Стародавньої Греції

Перші документи або як їх називають прадокументи з’являються у IV-III ст. до н.е. в межах Близькосхідної Месопотамської цивілізації. Життя у шумерян як населення найдавнішої держави людства, було надзвичайно задокументованим, вчені це пояснюють складними кліматичними умовами, які вимагали сильної влади, чіткої ієрархії відносин у суспільстві, а отже для їх регламентації необхідних письмових засвідчень, тобто документів. Матеріальною основою перших документів були природні матеріали від Шумеру до нас дійшло найбільше документів на камені, хоча є й інші: на дереві, камені і т.д. [7, с.140].

До епох Шумеру належать складання інших традицій в опрацюванні документа. Виникає традиція засвідчувати документ, підтверджувати справжність і офіційність документа. Процедура затвердження документа відбувається через печатку. Печатки створюють прецедент офіційності, справності власницької ознаки як характеристики будь-якого документа. Одночасно усвідомлювалось значення та роль печатки оскільки уже в Стародавньому Вавилоні існував реєстр існуючих втрачених печаток. Виникає необхідність тлумачення текстів, тобто виділяється ще один важливий напрям-трактування, семантики текстів документа релігійного змісту, їхнє тлумачення було важливим, оскільки сприяло виробленню, вмінь і навиків роботи з документами.

Варто сказати, що прочитуючи тексти фахівців складали цілі словники, які заключали в собі слова, терміни, що тут не пояснювалися, їх переклад на інші мови, тобто маємо сказати, що вже в епоху давніх близькосхідних цивілізацій складається традиція філологічного аналізу інформацією таким чином на початковому етапі формування сукупностей, уявлень про документ починається їх перша диференціація, а їх напрями по суті зберігаються й донині, це по-перше інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документи коли їх враховують як одиниці зберігання, тобто типи оперують як матеріальними об’єктами обліку та зберігання з іншого боку оперування документами. По-друге усвідомлюється різне цільове призначення документа їх функціональне спрямування, що позначалось у окремому архівному зберіганні адміністративному господарстві, фінансових, торгівельних та інших документах, а значність деяких з них зумовлювало особливі умови такого зберігання. Зосередження їх у державних скарбницях, центральних сховищах і навіть іноді в гробницях. По-третє цей напрям у дослідженні жанрово –тематичної диференціацією документів, які містять тексти фінансового, юридичного, релігійного змісту.

Розвиток різних сфер соціальної діяльності людини бюрократичної системи, способів управління державою, зумовлюють потребу в різних управлінських, правових, фінансових, дипломатичних, торговельних документів вироблення певних правил організації їхнього тексту відповідно до жанрової специфіки. Документ вже тоді використовується з різною метою як навчальні посібники, довідкові матеріали, засоби управління чи фіксації облікової інформації. Усталеність певних видів документа створює наявність у них формуляра. По-четверте — це усвідомлення поняття справжності документа його офіційності через етичне вироблення такого формуляра реквізитом якого як правило стає печатка, що засвідчує особу, права її власності підтверджує написаний текст. Розуміння копії та оригіналу виникає вже на стадії переписування донних табличок в часи Шумеру, коли їхня оригінальність підтверджувалась специфічним терміном, що означав правильні таблички. По-п’яте — це аналіз інформаційної складової документа який вимагав перекладу з однієї мови на іншу. Трактування текстів дешифрування письмен, священні тексти сприймалися і як нормативні, а інші проявами нормативності у поєднанні з офіційністю були законодавчі акти, укази царя тощо.

За тлумаченням «Оксфордського словника» «документ» — це текст чи зображення, що має інформаційне значення. В перекладі з латинської мови «документ» — це доказ, підтвердження якого факту, що мав місце давніше чи має на даний час. Вперше в цьому значенні слово «документ» використали Цезар та Цицерон. В значенні письмового свідоцтва слово «документ» вживалося від середньовіччя до ХІХ століття. З латинської мови воно дійшло до наших днів завдяки більш широкому тлумаченню цього терміну бельгійським вченим, основоположником документації — науки про сукупність документів у галузі практичної діяльності — Полем Отле (1864-1944). Його основна праця, присвячена вивченню, систематизації та структуризації документа в сучасному його розумінні, називається «Трактат про документацію». Очевидно, що документ виник майже одночасно з появою писемності у тих чи інших народів світу. Тобто, щоб розглянути поняття документування, необхідно розглянути питання виникнення писемності.[4, с.145].

Сучасний документ, звичайно, відрізняється від документів стародавніх епох своєю стилістикою, способом написання, технікою та матеріалом виготовлення.

Найпоширенішим матеріалом для виготовлення документів у давнину була глина. До нас дійшли сотні тисяч клинописних текстів, які повідомляють науковцям про побут, природу, історію, науку та культуру стародавніх народів. Один документ розмножувався в певній кількості і розсилався за призначенням. Відомі також клинописні документи з виготовлення синтетичних каменів.

Критське письмо — писемність оригінальному походження, що існувала на острові Крит за часів мінойської цивілізації кінця 3 — початку 2 тисячоліття до н. е. Характер змішаний: близько 80-90 знаків типу «голосний» або «приголосний + голосний» + кілька сот ідеограм. Розвиток писемності пройшов кілька етапів: Критські ієрогліфи: «Ієрогліфи А» (зовнішній вигляд — чисто рисункові знаки) «Ієрогліфи Б» (спрощені малюнки, розвинулись у лінійне письмо А) Лінійне письмо А (знаки в основному втратили подібність із рисункові оригіналом) Лінійне письмо Б (подальший розвиток лінійного письма А) Хоча форма знаків за вказаний період сильно змінилася, склад знаків та їх значення принципових змін не зазнали, тому зазначені писемності можна розглядати як хронологічні варіанти однієї і тієї ж писемності — критського письма. Від лінійного письма А також походить, так зване, кіпро-мінойське письмо, також не дешифроване, від якого пізніше пішло кіпрське письмо (було дешифроване наприкінці 19 століття. Завдяки двомовним написам, використовувався для запису текстів на діалекті грецької мови, а також місцевою етеокіпрською мовою. Троянське письмо також зовні нагадує лінійне письмо А. Писемності Криту були невідомі аж до кінця 19 століття, допоки їх відкрив британський археолог Артур Еванс. За життя Еванс опублікував лише невелику частину написів, сподіваючись розшифрувати їх самостійно.

Лінійне письмо Б було дешифроване Майклом Вентрісом і Джоном Чедвіком 1952 року. Написи на ньому виконано грецькою мовою з використанням численних ідеограм, а також абревіатур мінойською мовою. З їхньою допомогою вдалося частково прочитати написи, виконані більш ранніми видами письма, але не вдалось зрозуміти їх — мова написів лінійного письма А й «ієрогліфічних» написів не дешифровані до теперішнього часу.

2. Письмові канали передачі інформації – документи в Стародавньому Римі.

В Стародавній Греції і Римі, коли виникла потреба в систематизації документів, з’явилися перші розробки такого роду — описи документів, їх зібрань, каталоги.

З розвитком людського суспільства, кількісною і якісною зміною документації, особливо після виникнення книгодрукування в середині XV століття, відбувалося розділення сфер документальної діяльності. Як самостійні виділилися діловодство, архівна, видавнича, бібліотечна справа. Всі вони мали яскраво виражений прикладний характер.

Письмові тексти виконували функцію важливого каналу передачі оперативної інформації. Головні її види: написи, оголошення на стінах, мармурових плитах, п’єдесталах, «кам’яні листівки», пізніше – історична проза.

Написи. Тексти законів Солона можна було прочитати на дерев’яних табличках (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко беззаперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Закони можна було обговорити на площі та, звернувшись до самого архонта, внести певні зміни. Головним письмовим джерелом інформації були побілені дерев’яні таблички (левкомата), які виставлялися щодня в публічних місцях і періодично оновлювалися. «Кам’яні листівки». На мармуровій плиті, знайденій у 1959 р. у грецькому поселенні Дамалі, виявлено текст про греко-перські війни поч. V ст. до н.е., що оспівує мужність воїнів і свідчить про агітаційний вплив на суспільство. Ось уривок із нього: «Боги! Постановили совет и народ <…> город вверить Афине, покровительнице Афин, и всем другим богам, дабы они охраняли и защищали от варвара страну. Сами же афиняне и ксены, живущие в Афинах, пусть перевезут детей и женщин в Трезену [под покровительство Питфея], архегета страны. А стариков и имущество пусть перевезут на Саламин. Казначеи и жрецы пусть остаются на Акрополе, охраняя имущество богов. Все остальные афиняне и ксены, достигшие совершеннолетия, пусть взойдут на снаряженные двести кораблей и сражаются против варвара за свободу свою и других эллинов вместе с лакедемонянами, коринфянами, эгинетами и другими, которые пожелают разделить общую опасность» [9, с.26]. Історична проза. Творцями історичної прози були Геродот (бл. 490 – 425 рр. до н.е.), автор «Історії» у 9 кн., названих іменами дев’яти муз, Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.), автор незакінченої історії Пелопоннеської війни у 8 кн., Ксенофонт (430 – 355 рр. до н.е.), автор «Історії Греції» у 7 кн., та інші.

Історіографія Давньої Греції позначена синкретизмом –нерозчленованістю, злитістю. За способом збирання інформації вона мало чим відрізнялася від журналістики, а за формою викладу – від сучасних жанрів, наприклад подорожнього нарису; відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї. Комунікативним каналом розповсюдження історіографії було усне читання твору перед громадою та поширення тексту в численних рукописних списках[3, с.288-289].

Геродот – «батько» репортажу. Швейцарський репортер і публіцист Ж. Віллен вважає Геродота не тільки «батьком історії», а й «батьком репортажу». <…> Для него «историчное» большей частью имело значение – и вы на это наталкиваетесь всюду в его книгах – лишь постольку, поскольку оно могло способствовать лучшему пониманию времени, в котором он жил, для которого он писал и которое к тому же было столь увлекательным, волнующим и исторически великим. Его внимание привлекала к себе современность, подвижная, каждый день приносившая неслыханные новости, ошеломлявшая событиями и открытиями. Ее-то Геродот и стремился исследовать, дописать, сделать понятной. И не случайно, когда дело касалось его текстов, он с особой силой подчеркивал свою роль очевидца, он всегда и неизменно всем своим авторитетом подтверждал достоверность положений и событий, им излагаемых. И то, что действительно интересовало Геродота, когда он брался за свое тростниковое перо и сверток папируса, побуждало его писать свои объемистые книги о персах, Египте и Ливии, об ионическом восстании, Ксерксе и многом другом, очень удачно было сформулировано Вальтером Отто в его предисловии к изданному в 1955 году в Штутгарте полному собранию сочинений Геродота. Он писал: «Геродот или Фукидид руководствовались убеждением, что их долг сообщать только о том, что произошло или даже сейчас еще происходит и имеет непреходящее значение…».

Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.

Отже, потреба стародавніх греків та римлян у обміні інформації знаходить своє підтвердження в різноманітних формах як усної, так і письмової форм комунікації. Велике значення мали поеми Гомера, репортажі Геродота, комедії Арістофана та ін.

Але різні народи не одночасно досягали однакового рівня суспільного розвитку, тому писемність з’являється в різних народів у різні часи. Щоб зрозуміти, вивчити шлях розвитку тієї чи іншої писемності, треба знати історію народу, який її створив.

Висновки

Отже, зародження документознавства було пов’язане з виникненням «практичного», або прикладного документознавства, тобто з виникненням самої сфери роботи з документами як специфічної галузі людської діяльності й отриманням нею відносної самостійності. Це виявлялося в обґрунтуванні та створенні правил роботи з різними документами і вимог до самих документів на практиці, в управлінському процесі, в прикладній сфері. Подібні  правила почали складатися ще в державах Стародавнього Сходу, наприклад, в Месопотамії, зокрема в Шумерських містах-державах. Відомо, що в Шумері найбільший розвиток отримали дві сфери людської діяльності – господарська та культурна. Дослідниками вивчено величезна кількість глиняних клинописних табличок і з’ясовано, що найбільш ранні надписи відносяться до 2900 р. до Р.Х. и містять господарські записи. З’ясовано, що шумери залишили після себе величезну кількість «господарських» записів і «списків богів».

В Стародавній Греції і Римі, коли виникла потреба в систематизації документів, з’явилися перші розробки такого роду — описи документів, їх зібрань, каталоги.

З розвитком людського суспільства, кількісною і якісною зміною документації, особливо після виникнення книгодрукування в середині XV століття, відбувалося розділення сфер документальної діяльності. Як самостійні виділилися діловодство, архівна, видавнича, бібліотечна справа. Всі вони мали яскраво виражений прикладний характер.

Список використаної літератури

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К., 2001.
2. Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи (начало). Избранное сочинение в ІІ т. – Т.І. – Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1995. – 480 с.
3. Гетьманець М. Ф., Михайлин І. Л. Сучасний словник літератури і журналістики. – Х., 2009. – С. 288-289.
4. Документаційне забезпечення управління: Навч. посіб. / Т.П. Сморжанюк, Т.В. Шрам, Ф.Б. Рогальський; За ред.. Ф.Б. Рогальського. – К.: Вища шк.., 2007. – 254 с.
5. Зиновьева Н. Б. Документоведение: Учеб.-метод. пособие. – М., 2001. – С. 167.
6. Комова М.В. Документознавство / М.В. Комова.- Львів: тріада плюс, 2007. – 296 с.
7. Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Своеобразие публицистики античного мира: Учебное пособие. – 3-е изд., доп. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2010. – 240 с.
8. Кулешов С.Г. документознавство: історія, теоретичні основи / С.Г. Кулешов. – К.: ДАКККІМ, 2000. – с.16.
9. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / УДНДІАСД; Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв. — К., 2000. — С. 45.
10. Кушнаренко Н.М. Документоведение. – К., 2003. – С. 154-155.
11. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.
12. Палеха Ю. І., Загальне документознавство : Навч. посіб. / Ю. І. Палеха, Н. О. Леміш. – К. : Ліра-К, 2008. – 393 с.