Частина І. Еволюція діловодства.

1.1. Актове діловодство.

1.2. Діловодство в Запорозькій Січі.

1.3. Наказове діловодство.

1.4. Колезьке діловодство.

1.5. Радянське діловодство.

Частина ІІ. Папка (справа № 1. Нормативно-правова база діловодства в України).

Список використаної літератури.

Частина І. Еволюція діловодства

1.1. Актове діловодство

На території західних слов'янських земель (у Чехії та Польщі) актові книги як особлива форма ведення діловодства виникли у ХНІ сторіччі. На західноукраїнських землях, як зазначали у своїх працях видатні українські історики О.І.Левицький і В.О.Романовський, актові книги з'явились у другій половині XIV сторіччя.

Величезний масив актових книг відклався в результаті діяльності гродських (від «грод» — фортеця) і земських судів. Відомо, що на землях Правобережної України, які поступово входили до складу Великого князівства Литовського, судова і адміністративна влада до середини XVI ст. здійснювалася старостами, державцями та воєводами. Згідно з Першим Литовським Статутом 1529 р. гродський суд проводився старостою в кожному повіті воєводства від імені великого князя Литовського. Проте цей суд був дорогим для шляхти, що викликало її незадоволення. У зв'язку з цим уряд у 1564 р. провів судову реформу, за якої вся територія князівства була поділена на повіти з чітко визначеними кордонами. В кожному повіті функціонували три судові установи: гродський, або адміністративний, земський і підкоморський суди.

Земський суд складався з судді, підсудка, писаря й обирався шляхтою. Остання мала право обирати на повітових сеймиках по чотири «електи» (кандидати) на «судейство», «підсудство» та «писарство», з яких король затверджував по одному кандидату на відповідну посаду. Крім того, при судах існувала посада «возного», обов'язком якого було вручати повідомлення про виклик до суду й виконувати його рішення. У Статуті 1588 р. була введена посада возного генерала як старшого над возними. Обраний на цю посаду затверджувався королем і присягав йому.

Спочатку суди мали чітко визначене коло своєї діяльності. Земський суд розглядав переважно цивільні справи шляхти. Його канцелярія мала так зване право вечності, тобто право надання юридичної сили різним документам (умови, контракти, тестаменти тощо). До компетенції суду входив розгляд кримінальних справ. Підкоморські суди займались вирішенням межових суперечок землевласників. Проте на практиці поступово відбувалося змішування функцій гродських і земських судів.

Усе, що відбувалося у судах, заносилося до актових книг. Спочатку в їх веденні не було ніякої системи. Проте поступово виникло кілька видів книг залежно від характеру справ, що розглядалися: декретові, записові і поточні. В декретові книги, які велися тільки під час судових сесій «рочков», заносились виключно судові протоколи кримінальних і цивільних справ. Записові мали деяку аналогію з нотаріальними книгами. До них заносились різні приватно-правові документи: дарчі, купчі, боргові, продажні, а також контракти, умови тощо. Крім того, там містилися королівські жалувані грамоти й «привілеї», сеймові конституції, люстрації, інвентарі та інше. Поточні книги призначалися для скарг, «свідчень» і реляцій возних, заяв, «протестацій» та повідомлень найрізноманітнішого характеру й змісту.

Більшість книг велося за подвійною системою: спочатку акти записувалися до чернетки — «протоколу» за скороченою схемою, без вступних і заключних формул, а потім переписувались у чистовик — «індукту». Акти, як правило, вписували у «секстерни», тобто зошити, складені з кількох аркушів паперу. Секстерни за рік зшивалися в актову книгу. Якщо документів збиралося багато, з них формували кілька томів.

Для полегшення впорядкування аркушів останнє слово на кожному з них записувалося першим на наступному. Якщо справа не доводилася до кінця, то залишалося вільне місце, на якому писалися або літера Z, або слово «vacua».

Правильність написання актів перевірялася. Про це свідчать деякі маргіналії (позначки на полях), наприклад: «тот аркуш порядней треба бы переписати». Нумерація актів (слов'янська та арабська) проводилась по місяцях; нумерація аркушів була введена значно пізніше.

Свою подальшу реорганізацію і розвиток актове діловодство в судах дістало за Статутом 1566 року. Згідно з ним передбачалося ведення всіх документів «словы русскими». Однак документи могли заноситись до актових книг тією мовою, якою були написані. В основному змісті документів простежується прагнення додержуватись канцелярської мови, хоч часто трапляються елементи живої розмовної мови, характерної для представників тодішнього феодального суспільства.

Зважаючи на значення актових книг, уряд уживав заходи до їх збереження. Статут зобов'язував шляхту кож-ного повіту «збудовать такое место, где бы завжды книги земские безпечне от всякое пригоды были захованы» і зберігати у «скрынях моцных за тремя замками».

1.2. Діловодство в Запорозькій Січі

Справочинством в Запорізькій Січі відали генеральний писар та генеральний і полкові судді. Кожний полк поділявся на сотні з осередками в невеличких містечках, розташованих на полковій території. Цивільна і військова влада над усіма козаками відповідної території належала козацьким старшинам, які й розбирали безпосередньо справи своїх підлеглих та вели діловодство. Вищим органом влади на Січі була загальна рада, котра вирішувала всі найважливіші питання зовнішнього й внутрішнього життя. Проводилась Рада тричі на рік, на ній були присутні всі козаки, які й мали право голосу.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське релігійне й культурне життя. Для релігійної та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською колегією, настав час «духовного злету й інтелектуального розвитку» [43]. З одного боку відродження православ'я сприяло послабленню полонізації, а з іншого — впровадженню в українську культуру західних елементів, які в пізніші часи уповільнювали русифікацію й водночас розвинули риси, що відрізняли українців від сусідніх народів. Рушійною силою православного відродження стала стародавня Києво-Печерська Лавра, в якій у 1610 р. було здійснено грандіозний видавничий проект, опубліковано близько ЗО книг, що перевершувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих в Україні до того часу. Провідним українським діячем П. Могилою були систематизовані православні догми та обряди й підготовлений до друку перший православний Кетехізис.

Прикладом змін в українській свідомості й діловодстві можна навести звернення простого козацького сотника до високого польського урядника. «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам простим людям не годиться до воєвід грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська Запорозького… Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницкий, гетьман усього Війська Запорозького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю».

Протягом козацької ери соціально-економічна політика здійснювалась в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української еліти, гордої своїми традиціями. Навіть вже у 1767 р. українські старшинські посли відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Приклад самоврядування козаччини надихав багато поколінь українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

1.3. Наказове діловодство

До XV ст. у Московському князівстві система управління мала двірцево-вотчинний характер. Органами управління були так звані путі (сокольничий, ловчий, конюший, стольничий, чашничий). Країна поділялася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками, компетенція яких не поширювалася на панські вотчини. Справочинство вели дяки, а при намісниках — писарчуки та піддячі.

Створення Російської централізованої держави вимагало більш розвинутих форм державного управління. У зв'язку з цим відбувалася поступова перебудова органів великокнязівського управління.

Угоди на кабальних холопів оформлялись в кабальних книгах. Коли Україна в 1654 р. увійшла до складу Росії, при Посольському наказі спочатку було створено канцелярію з малоросійських справ, а у 1663 p.— Малоросійський наказ.

Усього наказів було близько 80, кожний з них налічував від З до 400 «наказних людей». На чолі наказу стояв суддя, який разом з «товаришами» (заступниками та помічниками) керував дяками. Дяки з простих писарів ставали начальниками наказових канцелярій і займались всіма повсякденними справами та діловодством. У своєму розпорядженні вони мали «письмові голови» різних рангів, піддячих (старших, середньої руки та молодших), писарів, переписувачів, були також перекладачі, сторожі, пристави. Канцелярії функціонували при кожному державному, духовному чи громадському закладі. Документи в них складали та оформляли фахівці за певними загальними правилами, що наслідувалися згідно з традиціями.

Діяльність канцелярії, роботу окремих службовців зі створення офіційних текстів добре видно з елементів створюваних документів. Так, на кожному документі, що надходив до наказу, ставили дату оформлення. Дяк у разі необхідності робив відмітку «виписати», тобто навести довідку. Справу готували до доповіді і обговорювали, після чого виносився «присуд» і робилося розпорядження про підготовку листа-відповіді.

Проект документа складали за вказівкою дяка старші піддячі. Старший піддячий цей проект «чорнив», тобто редагував, роблячи позначки в тексті, на полях чи на звороті аркуша. Виправлений документ молодший піддячий переписував заново — «білив». Переписаний документ старший піддячий «справляв», тобто звіряв з чернеткою і візував: ставив підпис на звороті в нижній правій частині аркуша, стверджуючи правильність написаного. Звірений документ підписувався дяком з метою запобігання підробці розтягнуто по всій його ширині, наприклад: «А грамоту писав дяк Семен Дичко». Писали на вузеньких (15—17 см) смужках паперу, які в разі необхідності склеювали, а зворотний бік залишали чистим. До першого документа «вклеювали» послідовно інші, і довгу паперову смужку згортали в стовпець, довжина якого іноді сягала сотень метрів, а тому при користуванні він псувався. Наприклад, довжина стовпця Соборного уложення вміщувала тогочасне законодавство і була довжиною 309 метрів. Смужки при читанні тягнулись долом; звідси й народилось поняття, що означає сьогодні невчасне вирішення того чи іншого питання — тяганину (зволікання).

У діяльності наказів XV—XVII ст. виробився сталий процес роботи з документами, який і дістав назву наказового діловодства. У практиці наказів затвердились певні формуляри складових документів, порядок їх оформлення та просування як у самих наказах, так і між ними.

Діловодство вимагало значного досвіду, якого нерідко не мав начальник наказу — суддя. Тому на допомогу йому призначалися дяки, які й чинили справи. Документи поділяли на законодавчі, які виходили від органів державної влади, та розпорядчі, які складали органи управління. До першої категорії відносили укази царів та рішення Боярської думи, до другої — жалувані грамоти, акти та листи. Від простих людей до наказів надходили «чолобитні», а в зворотному напрямі — «відписки», часто формальні. Не випадково, мабуть, і в наш час це слово стало синонімом бездушного, черствого ставлення до справи.

Звичайні городяни, купці і ремісники переписувались між собою на бересті — спеціально обробленій корі. Зараз кількість знайдених грамот становить понад 700, і всі вони побутового характеру. Сюжети їх різні за змістом: купівля корови і стягнення боргу, прохання купити матерії або придбати необхідні речі. Оскільки береста дуже легко розкладається, збереглись і дійшли до нас на ній документи лише там, де створювались особливі умови температури і вологи.

Територія Лівобережної України, що на той час увійшла до складу Росії, була поділена на 16 військових округів, де адміністративна, судова та військова влада належала полковникам. Очолювали Малоросію гетьман і старшинська рада. У травні 1710 р. гетьманом став генеральний писар Пилип Орлик, автор «Пактів», або «Бендерської Конституції і вольностей Запорозького війська». Вихідним положенням цього документа була теза про незалежність України. Проте цей документ, прийнятий на козацькій раді у місті Бендерах, на території України сили не набув.

Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьманської України визначається українське походження і зміст документів XVII-XVIII ст. Основними джерелами цієї доби є: міжнародні договори (зокрема, гетьманські статті XVII-XVIII ст.), конституції, універсали й листи гетьманів, акти Генеральної військової канцелярії, акти Генерального військового суду, акти Генерального скарбу, акти Генеральної артилерії, акти полкової адміністрації й судочинства, акти сотенних урядів, акти міського самоврядування (магістратів і ратуш), акти й документи церковних та культурно-освітніх інституцій.

1.4. Колезьке діловодство

Діловодство в установах до XVIII ст. велось згідно з канцелярськими традиціями і законодавством не регулювалося.

Застарілу систему наказів у 1717—1718 pp. змінили 12 колегій, кожна з яких відала певною галуззю чи сферою управління і підпорядковувалася Сенату. Згодом 13-ою колегією став Синод, що відав церковними справами. Остаточно структуру колегій визначив підписаний в 1720 р. «Генеральний регламент» державних колегій, що заклав засади організації діловодства в державних установах.

Історія складення «Генерального регламенту» така. Ще у 1715 р. Петро І направив своїх представників до Швеції, Данії та Німеччини для вивчення системи управління та подальшої доповіді про можливість її застосування в Росії. Після вивчення було прийняте рішення взяти за зразок шведські колегії і, враховуючи особливості російського державного устрою, поступово вводити їх у державі. Перший варіант «Генерального регламенту» склав Генріх Фік. Згодом документ зазнав 12 редакцій.

У «Генеральному регламенті» докладно розкрито функції кожного підрозділу колегії, окреслені права, обов'язки, межі; компетенції і навіть режим роботи державних службовців, таких як реєстратори, архіваріуси, копіювальники, писці. Спеціальний розділ визначав структуру І функції канцелярії та її секретаря. Найбільш важливі документи складав секретар, інші, за вказівкою секретаря,— канцеляристи. Частину документи писали за «генеральним формуляром», тобто за обов'язковими формами. Кожну колегію — прототип нинішніх міністерств, очолював президент, а до її складу входили: віце-президент (заступник), радники, асесори (рядові члени) та службовці. Найважливіші справи розглядались на засіданнях колегії — «в присутствії», де загалом результат вирішення справи залежав від того, як його доповість секретар.

«Табель о рангах» у 1722 р. поклав початок системі чинів, звань та титулів державних службовців, які обов’язково застосовувалися у справочинстві до революції 1917 р. Саме у той період було засновано сучасну практику офіційного адресування.

Хоч питання документування діяльності установ на місцях відображені у законодавчих актах, у завершеній формі вони сформульовані в «Учреждениях для управления губерний» (7 листопада 1775 p.). Згідно з цим документом листування між установами стало ритуалом, який треба було добре знати чиновнику, щоб мати змогу зайняти відповідну посаду.

Для відносин між вищою владою і місцевою встановлювалися відповідні види документів залежно від місця установи на ієрархічній драбині. Тобто, визначалася ієрархія не лише установ, а й документів. Вищі установи давали вказівки; підпорядковані — писали «доноси» про їх виконання. Весь процес проходження як вхідних, так і вихідних документів реєструвався у журналах, книгах або реєстрах. На вхідних документах у верхньому правому кутку позначали дату надходження та номер за реєстром. Зареєстровані документи розглядались призначеними виконавцями і заносились до настільного реєстру.

Для полегшення пошуку документів до реєстрів складали алфавіти установ та осіб, які мали до них якесь відношення. Про свою роботу установи складали звіти, а про кількість і склад прослуханих справ — термінові зведення. Таким чином, були вироблені засади організації обліку, проходження та зберігання документів. Тоді ж з'явилася назва «архів».

Законодавчі та розпорядчі акти державної влади оформляли указами, регламентами, інструкціями, протоколами. Виникло безліч форм листування: листи, реляції, доноси, повідомлення, вимоги тощо. Для деяких документів, таких, як дипломи, патенти, були створені генеральні формуляри — зразки, за якими вони мали оформлятися. Позитивно розвинувши в цілому діловодну службу, колезьке діловодство залишило без змін його бюрократичну суть.

Росія дедалі більше обмежувала українське "самоврядування. У 1722 р. була утворена Малоросійська Колегія у Глухові, яка контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами та справочинством. З відновленням у 1750 р. гетьманщини в Україні влада стала належати київському генерал-губернатору і гетьману. Після остаточної ліквідації гетьманства у 1764 р. вона знову перейшла до Колегії. Але до 1775 р. важливу роль у житті українського народу відігравала Запорозька Січ.

Залежність України від московської царської, а згодом російської імперської влади зумовлює появу таких видів історичних джерел, як документи російського уряду, які стосувалися України. Це документи російських установ, що діяли на території України («Малороссийская коллегия», «Канцелярия министерского правления Малороссийских дел»). Після скасування української автономії у другій половині XVIII ст. з'являються документи російських установ, які керували колись Гетьманщиною (намісництва, генерал-губернаторства тощо). Серед документів слід виділити «Права, за которыми судится малоросийський народ» (1743 p.), а також «Полное собрание законов Российской Империи».

1.5. Радянське діловодство

Після Жовтневої революції на колишній території царської імперії утворилося 13 країн. П'ять з них (прибалтійські країни, Польща і Фінляндія) стали незалежними. В інших, у тому числі і в Україні після ліквідації УНР, сформувалась і утвердилась радянська форма державності.

І справді, адміністративно-командний апарат за 74 роки Радянської влади було побудовано міцний і консервативний. Всі основні питання вирішувались під контролем єдиної комуністичної партії. Республіки, що увійшли до Радянського Союзу, формально були рівноправними, але реально домінувала Російська.

Період після закінчення Великої Вітчизняної війни характеризувався відносним затишшям. У 1963 р. прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо покращення архівної справи в СРСР», яка ввела в дію загальні правила постановки документальної частини діловодства та роботи архівів згідно із завданням Уряду.

У 1969-1970 pp. було розроблено і затверджено серію загальносоюзних стандартів управлінської документації. З 1972 р, в СРСР почали діяти єдині правила підготовки та оформлення організаційно-розпорядчих документів і єдині правила роботи з документами. Постановою від 4.09.73 Державний Комітет СРСР з науки та техніки ввів дію основні положення Єдиної державної системи діловодства. В 1975 р. було прийнято ГОСТ 6.15.1-75 «Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Основные положения». Згідно з ними визначалися вимоги до уніфікованих форм організаційно-розпорядчих документів. Загальне науково-методичне керівництво уніфікацією та стандартизацією документів, розробка відповідних уніфікованих систем документації (УСД) і уніфікованих форм документів покладалася на Держстандарт. Останнім з цієї низки стандартів став ГОСТ 6.38-90. Ці нормативні документи також відіграли позитивну роль.

На початок 1984 р. було розроблено і затверджено 16 УСД загальносоюзного значення, 27 державних стандартів на УСД та 26 загальносоюзних класифікаторів техніко-економічної інформації. Всього було уніфіковано понад 4,5 тис. форм документів. У 1984-1986 pp. сформувалася цілісна система документаційного забезпечення управління, що відповідала тодішнім вимогам ділового мовлення і стилю складання офіційних документів. З часом удосконалювалось матеріально-технічне, організаційне забезпечення діловодства. На зміну механічним друкарським машинкам прийшла комп'ютерна техніка, що потребувало й нових підходів. Однією з останніх розробок в цій сфері за радянських часів стала досить струнка система, що дістала назву «Единая государственная система документационного обеспечения управления».

Незважаючи на ряд позитивних чинників: створення системи в роботі з документами, прискорення діловодного процесу, раціоналізація документообігу, введення Єдиної державної системи діловодства для установ, організацій та підприємств тощо, в СРСР залишалось ще немало паперової та бюрократичної тяганини, що охоплювала весь партійно-державний апарат. Разом з тим, справедливо зауважити, що з плином часу увага до питань діловодства в Радянському Союзі з боку уряду звичайно була різною, але ніколи не зникала повністю.

Частина ІІ. Папка (справа № 1. Нормативно-правова база діловодства в України)

Немає суспільства, яке б не намагалося закріпити інформацію про факти, події та явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини. Основні явища об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини, що виникають й існують незалежно від держави і мають загальносоціальну природу, відображає право. Як загальносоціальне явище право — це певні можливості суб'єктів суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Залежно від виду суб'єктів цих можливостей розрізняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільностей (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.

♦ Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально-обов'язкове правило поведінки загального типу. Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права.

Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема, тому, що приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави. За юридичною силою нормативно-правові акти можна поділити на закони і підзаконні акти.

Закони

Закон — це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення, втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу порівняно з усіма іншими нормативно-правовими актами.

Закони розрізняють:

1) за значенням і місцем у системі законодавства:

• конституційні, або основні (з питань, безпосередньо врегульованих Конституцією України);

• звичайні, або поточні (з інших питань суспільного і державного життя);

• надзвичайні (приймаються у певних, передбачених Конституцією ситуаціях);

2) за суб'єктами видання:

• Закони України (приймаються Верховною Радою України);

• Закони колишнього Союзу РСР (прийняті Верховною Радою СРСР або з'їздом народних депутатів СРСР), які регулюють відносини, ще не регламентовані законами України, і не суперечать Конституції і законам України;

• Закони Республіки Крим.

Головним видом правової інформації є господарське законодавство. Господарські закони можна класифікувати як:

— загальні (Закон України «Про власність»; Цивільний кодекс, який регулює майнові та особисті немайнові відносини);

— закони про види і правовий статус господарюючих суб'єктів (Закон «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства»);

— закони про окремі види господарської діяльності (Повітряний кодекс України);

— закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний кодекс України).

Основою господарського законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів. Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, загальні закони — «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» — поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців.

Крім загальних законів, до статусних (компетенційних) відносяться закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств, галузей економіки.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Основні види підзаконних нормативних актів державних органів:

— Укази й розпорядження Президента України;

— Постанови Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим;

— Укази Президії Верховної Ради колишнього СРСР, Укази Президента колишнього СРСР з питань, не врегульованих законодавством України, якщо ці укази не суперечать Конституції і законам України;

— Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

— рішення, розпорядження і нормативні ухвали місцевих Рад та органів місцевих Рад та органів місцевого самоврядування;

— господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів, відомств та інших центральних органів управління народним господарством.

Постанови

Відповідно до положень, затверджених Урядом України, державні комітети видають постанови. Постанова — це правовий акт, що приймається вищими і деякими центральними органами колегіального управління для вирішення найбільш важливих та принципових завдань, які стоять перед ними, та встановлення стабільних норм чи правил поведінки. Приймаються постанови Президією Верховної Ради України, Кабінетом Міністрів України та іншими органами управління.

Текст постанови, як правило, складається з двох частин: констатуючої та розпорядчої. Перша містить вступ, дає оцінку становища, в разі необхідності наводить підставу для видання або дає посилання на правовий акт вищої організації. В розпорядчій частині подається перелік намічених заходів, визначається виконавець (виконавці) та термін виконання.

Проекти постанов нерідко готують міністерства чи відомства, погоджуючи їх з установами, інтересів яких це стосується. Якщо виникає суперечність, до проекту додається довідка з викладом суті питання. Проект документа разом з супровідним листом та довідками про погодження підписується керівником відповідної установи-автора і направляється в органи, що відповідають за його видання. Підписують постанову дві особи: голова колегіального органу й керуючий справами (секретар).

Терміном постанова може називатись також заключна частина протоколу засідання зборів, правління, президії та ін. Ця постанова входить у протокол чи додається до нього. В разі потреби може оформлятись як витяг з протоколу.

ЗАКОН УКРАЇНИ № 376–V

Про Голодомор 1932–1933 років в Україні

Верховна Рада України постановляє:

вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932–1933 років в Україні та його наслідків;

шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;

усвідомлюючи моральний обов'язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;

відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932–1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;

засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;

співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;

виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від б березня 2003 року № 607–IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року № 789–V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;

визнаючи Голодомор 1932–1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:

брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932–1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;

вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932–1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;

забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932–1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.

Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.

Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України:

1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам'яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:

· подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

· привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

· забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;

3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932 – 1933 років в Україні Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України Віктор Ющенко 28 листопада 2006 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 810/2008

Про внесення змін до Указу Президента України від 21 січня 2008 року № 43

Відповідно до частини четвертої статті 107 Конституції України постановляю:

На часткову зміну Указу Президента України від 21 січня 2008 року № 43 «Про склад Ради національної безпеки і оборони України» ввести до складу Ради національної безпеки і оборони України КИРИЧЕНКА Сергія Олександровича – начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України, генерала армії України.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО 4 вересня 2008 року

Список використаної літератури

1. Бибик С. Ділові документи та правові папери: Листи, протоколи, заяви, договори угоди/ Світлана Бибик, Галина Сюта,. — Х.: Фолио, 2005. — 491 с.

2. Блощинська В. Сучасне діловодство: Навчальний посібник/ Віолетта Блощинська,; Інститут менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 319 с.

3. Гончарова Н. Документаційне забезпечення менеджменту: Навчальний посібник/ Наталія Гончарова,; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т культури і мистецтв. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 259 с.

4. Діденко А. Сучасне діловодство: Навч. посібн. для проф.-тех. закл. освіти/ Анатолій Діденко,. — 3-є вид.. — К.: Либідь, 2001. — 383 с.

5. Комова М. Діловодство: Навч. посібн. для студентів вищих навчальних закладів/ Марія Комова,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Тріада плюс, 2006. — 217 с.

6. Палеха Ю. Управлінське документування: Навчальний посібник: У 2 ч./ Юрій Іванович Палеха; М-во освіти і науки України, Європейський ун-т. — 2-е вид.. — К.: Вид-во Європейського ун-ту. — 2003- Ч. 1: Ведення загальної документації: (зі зразками сучасних ділових паперів). — 2003. — 327 с.

7. Сучасне діловодство: зразки документів, діловий етикет, інформація для ділової людини/ ред. : В. М. Бріцина. — К.: Довіра, 2007. — 687 с.

8. Хоменко М. Посібник з діловодства: учбовий посібник/ Микола Хоменко, Олена Грабарь,. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Генеза, 2003. — 103 с.