Юридична наука як один із соціальних інститутів віді­грає значну роль у державо­творенні, формуванні сучасної системи національного законодавства, правозастосовній діяльності тощо. Науково обґрунтовані висновки, рекомендації, пропозиції становлять основу загаль­нодержавних програм і концепцій роз­витку України як економічно само­стійної, демократичної, правової та соціальної держави. Незважаючи на численну літературу з проблем функ­ціонування правової науки, зокрема її методології, реалізації результатів дослідження актуальних проблем дер­жави і права, усе ж залишаються питан­ня, які потребують з´ясування та ви­рішення сьогодні. Насамперед це сто­сується природи і значення у правовій системі таких явищ, як «доктрина» і «концепція». З цього приводу в літера­турі звертається увага на те, що в «пра­вознавстві систематично загоряються надто гострі дискусії з цілком визначе­них проблем, які без будь-яких науко­вих аргументів називають доктриною.

У зв´язку з цим необхідно створити по­нятійний апарат, що ми розумієм під юридичною доктриною» [1].

У практичному плані термін «докт­рина» найчастіше застосовується у зв´язку з тлумаченням правових норм, розробкою та ухваленням нових за­конів, інших юридичних актів, визна­ченні джерел права. Головним чином саме цими обставинами зумовлено вживання відповідної термінології: доктрина (наука) і похідні від неї — доктринальне тлумачення, доктринальне право. Крім того доктриною (і концепцією) називають й окремі юри­дичні акти (документи), схвалені Пре­зидентом і парламентом України, яки­ми визначаються напрями здійснення державної політики в тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, соціально-культурній, оборонній, системі правосуддя тощо).

У зазначеному контексті термін «доктрина» є ключовим, тому варто розглянути його значення і викорис­тання в юридичній науці та практиці докладніше. У довідкових виданнях міститься як схожі, так і різні тракту­вання змісту поняття «доктрина». До­ктрина (лат. doctrina — вчення) — по­літичне, наукове, філософське, вій­ськове тощо вчення, теорія, система поглядів; теза, принцип, світогляд [2, 581; 3, 751]. На відміну від такого ро­зуміння доктрини існують нібито «похідні» від неї вислови: «доктри­нер», «доктринерський», «доктринер­ство», які нічого не мають спільного з наукою, а навпаки, є носіями проти­лежного, негативного значення. За­звичай ними називають тих, хто пе­дантично захищає або дотримується застарілої та відірваної від життя док­трини, схоластичних і догматичних поглядів [2, 886]. Справжня наука і доктринерство з його претензіями на науковість (псевдонаука) природно не­сумісні в суспільстві явищами. Бо­ротьба між ними завжди була непри­миримою, а в окремих історичних умовах вона була драматичною, навіть призводила до трагічних наслідків, за якими більше всього потерпала наука, її представники. Подібне не обійшло й юридичну науку, особливо за радян­ських часів, коли виключно доктрина марксизму-ленінізму офіційно визна­валась «єдино правильним науковим ученням» про право і державу, а будь-які альтернативні погляди, скажімо, теорія правової держави, природного права, поділу влади тощо, визначали­ся антисоціальними явищами.

За такою доктриною юридична на­ука, наповнена догматичними уявлен­нями щодо права і держави, була над­то заідеологізована, слугувала знаряд­дям підтримки існуючого на той час політичного режиму. Зміни, що відбу­ваються сьогодні в юридичній науці, передусім є змінами в доктринах, у то­му числі поверненням до попередніх здобутків вітчизняного і зарубіжного право- і державознавства. Але не все так просто, прозоро і зрозуміло, як мо­же здаватися на перший погляд. Так, з огляду на роль і місце держави в суспільстві, в літературі звертається увага на необхідність перегляду «хиб­ної в своїй основі ідеї розбудови держа­ви», «оскільки ця ідеологія призвела до депопуляції українського суспіль­ства…», в чому «окрім політиків-ідеалістів, негативну роль у цьому зігра­ли… юристи-науковці, які свідомо чи несвідомо сприяли створенню нових ідеологем, які знову, як і за радянських часів, деформували громадську свідо­мість на користь державного Молоху» [4]. З цією думкою не можна не пого­дитися, оскільки держава в ній сприй­мається як її публічні органи влади: інституту президента, парламенту, ви­конавчої та судової влади тощо, а не як утворене на засадах права об´єднання громадян, народу.

Отже, аналіз зазначених аспектів теми свідчить, що за своєю сутністю категорія доктрини майже збігається з поняттям науки. Не випадково, при­наймні у правознавстві, вони сприй­маються як синонімічні (доктринальне (наукове) тлумачення) [5], хоча на­справді наука за обсягом є явищем більш глибоким і складнішим, завжди знаходиться в динаміці, передусім здійснює функції пізнання законо­мірностей природи і суспільства, в то­му числі права і держави. До того ж наука, зокрема юридична — це складна багатогалузева система фундамен­тальних і прикладних знань, які прямо та опосередковано пов´язані з вирі­шенням практичних завдань в держа­вотворенні, місцевому самоврядуванні, міжнародних відносинах, пра­вовій системі країни тощо.

Доктрина ж є результатом науково­го пізнання, певною частиною науки; за часом їй притаманна більше стати­ка, консерватизм (наприклад, доктрина соціально-природного або легістського праворозуміння). У цьому сен­сі доктрина з проблем права (доктри­на верховенства права) і держави (до­ктрина правової держави) включає ус­талені наукові ідеї (пріоритет прав людини перед публічною владою), сформульовані принципи (справедли­вості, рівності перед законом і судом) і поняття відповідних категорій (право, закон, державна влада).

До того ж термін «доктрина», як уже згадувалося, нерідко пов´язується з визначенням заходів впровадження державної внутрішньої і зовнішньої політики. За назвою «доктрина» на офіційному рівні визначаються сфери суспільства, які потребують реформу­вання, у зв´язку з чим встановлюються основні цілі, засади (принципи), за­вдання, строки тощо щодо їх впрова­дження. Акт, яким оформляються ці доктрини, затверджуються, як прави­ло, вищими органами державної вла­ди — Президентом, парламентом, уря­дом України. Як відомо, перша «Воєн­на доктрина України» була затвердже­на Постановою Верховної Ради Украї­ни від 19 жовтня 1993 р. № 3529-ХІІ, друга (як і наступні доктрини) — Ука­зом Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 [6]. Ця практика була продовжена схваленням «Націо­нальної доктрини розвитку освіти», «Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту», «Доктри­на інформаційної безпеки України», затвердженими відповідними указами глави держави в період з 2002 по 2009 рр. Такі юридичні документи умовно назвемо актами/доктринами, що, до речі, відповідає їх сприйняттю в суспільстві.

За юридичною природою зазна­ченні акти/доктрини, на мою думку, становлять специфічний різновид нормативно-правових документів і є обов´язковими до виконання на тери­торії держави. Вони не є вченням, те­орією, системою поглядів на ту чи іншу проблему держави і права, не є пізнанням державно-правової реаль­ності, а спрямовані на вирішення існу­ючих у ній проблем. Усі приписи, що викладені в актах/доктринах, неза­лежно від способу їх формулювання (цілі, принципи, завдання, терміни), є правовими імперативами, а не рекомен­даціями чи пропозиціями. Тобто офі­ційні акти/доктрини не є тотожними доктрині/науці — провідної частини в системі юридичних знань. Існує пре­зумпція, що акти/доктрини мають наукове обґрунтування, спираються на певні дані наукових досліджень (фі­нансово-економічні показники, розра­хунки тощо), хоча, як відомо, не завжди останні відповідають вимогам часу.

Крім того, на відміну від доктри­ни/науки, яка може лише прогнозува­ти та пропонувати практичне викори­стання її результатів у тій чи іншій сфері державотворення, правового ре­гулювання, законопроектній роботі тощо, акти/доктрини прямо спрямо­вані на досягнення у певні строки встановлених ними цілей і завдань. Так, розділ XVI Національної доктри­ни розвитку освіти названо: «Очіку­ванні результати», у п. 42 якого зазна­чено, що «…реалізація Концепції забез­печить перехід до нового типу гума­ністично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інте­лектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. У результаті цього відбу­дуться потужні позитивні зміни у сис­темі матеріального виробництва та ду­ховного відродження, структурі полі­тичних відносин, побуті і культурі» [7].

Аналогічне, власне, міститься й в інших актах/доктринах, а обов´язок щодо їх виконання покладено на органи державної влади, органи влади АР Крим та органи місцевого самовряду­вання. Водночас виконання визначе­них в актах/доктринах завдань, які пе­реважно спрямовані на реформування економіки, політичної системи і систе­ми державної влади, місцевого само­врядування, соціальної сфери, поки що залишається надто проблематич­ним, про що переконливо свідчить ре­альна практика їх вирішення.

Досить схожими з актами/доктри­нами є акти/концепції, ухвалені Пре­зидентом, парламентом, урядом, цент­ральними органами виконавчої влади, іншими державними установами та організаціями. їх назва також є умов­ною, а схожість з актами/доктринами полягає у програмовій спрямованості, цільовому і функціональному призна­ченні, структурі, змісті, а також обо­в´язковістю до виконання на території держави. Витоки цієї схожості знахо­дяться у визначенні термінів «доктри­на» і «концепція», зокрема остання (лат. — conceptio) означає «систему по­глядів на те чи інше явище; світогляд, світорозуміння» [2, 581].

У сучасних умовах акти/концепції набули великої популярності, оскіль­ки вважається, що перш ніж прийняти те чи інше рішення державного, відо­мчого чи місцевого значення, необ­хідно визначити його концептуальні положення (завдання, цілі, ідеї, прин­ципи, етапи, терміни реалізації та ін.), надати їм належне наукове обґрунту­вання. Тобто акти/концепції майже нічим не відрізняються від актів/докт­рин, їм притаманні ті самі недоліки, зокрема схематизм, зайва патетика, формалізм, необґрунтованість поло­жень та ін. Ці недоліки разом з іншими несприятливими умовами (корупція, низька виконавча дисципліна, кризові явища тощо) призвели до неефектив­ного виконання акта/концепції в ціло­му,   втрати   ними   авторитету   в суспільстві. Яскравим прикладом цьо­го є акти/концепції судової реформи, остання з яких — «Концепція вдоско­налення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відпо­відно до європейських стандартів», ухваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 [8]. Уже сама назва цього документа кон­статує, що далеко не все в системі пра­восуддя  України є нормальним і вирішено відповідно до міжнародно-правових вимог; його реформування вкрай стало нагальним. Як і в попе­редніх, раніше схвалених офіційних документах, основним завданням на­званої Концепції є «створення ціле­спрямованої науково обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя   в   Україні  на  найближчі десять років». Швидко спливає час, минають роки, а Концепція судової реформи досі не набула належного розвитку, на­самперед через відсутність правового механізму її реалізації, зокрема зако­нодавчого забезпечення, надто низької ефективності роботи (якщо не відсут­ності такої) координуючих органів парламенту,  президента  та  уряду, Наслідком такого стану є те, що вкотре судова реформа в Україні «спіткнулась» на розголосі та неорганізованості її ініціаторів, розробників і самих виконавців реформи.

Чи не тому деякі акти/концепції, і акти/доктрини, не спроможні спрямувати вирішення найбільш важливі для держави та її громадян рішень У зв´язку з цим акти можуть перетворитися в доктринерство, оскільки цьому є реальна загроза. Відповідальних за це як завжди знайти важко, хоч всім вони відомі, як і не можуть бути лише спостерігачами науковці, причетні до розробки названих актів. Але нетреба забувати й про те, що в науці, особливо юридичній, яка не знає що таке безспірні питання, де на істину претендують, співіснуючи різні, нерід­ко взаємовиключні ідеї, теорії, методо­логії, доктрини і концепції.

У кожному разі, коли під час підго­товки того чи іншого рішення виникає потреба у залученні наукових розро­бок, постає досить непроста проблема вибору: оцінки їх з позицій істинності, перспективності, соціальної корис­ності, а також виявлення в них помил­ковості та ін. Тобто йдеться про справжню експертизу того, що могло б стати основою акта/концепції як дійсно наукового обґрунтування. У цьому кон­тексті дещо нагадує дискусію навколо наукового обґрунтування щодо прин­ципових положень концепцій ГК і ЦК України; позиції науковців із проблем господарського і цивільного права ви­явились настільки протилежними, що виключали одна одну. Проте, незважа­ючи на це, прийняті у 2003 р. ГК і ЦК України набули чинності й кожен са­модостатньо і системно здійснює пра­вове регулювання в межах свого пред­мета та у визначених процесуальних формах.

Отже, з однієї й тієї ж проблеми права чи держави можуть бути пред­ставлені різні, у тому числі альтерна­тивні концепції, в основу яких покла­дено різні наукові підходи і дані. У та­кому разі природно виникає питання, як підготувати науково обґрунтовану, ефективну концепцію, коли як пізна­вальні засоби з´ясування проблеми ви­користовуються численні характерис­тики та оцінки, які не відповідають її сутності. У цьому, зазначає В. Баранов, криється одна з причин того, що «заклики до поглибленої послідовної організації концептуального знання повертаються свого роду заклинання­ми, а методологічні рекомендації в переважній більшості випадків доведені до формулювання побажань або намі­рів, втрачаючи головне — дійсне об­ґрунтування можливості реалізації тієї чи іншої загальної або конкретної ре­комендації» [9]. Тому не випадково, що розроблені з однієї й тієї ж проблеми акти/концепції чи акти/доктрини час­то суперечать один одному, згодом ви­являються нереалістичними, що істот­но перешкоджає їх реалізації, а кон­кретно — впровадженню запланованих реформ у суспільстві. Більшість з та­ких актів/доктрин і концепцій не вит­римують перевірки часом, не забезпе­чені фінансово-економічними ресурса­ми, належною організацією їх впровад­ження. У них або вносяться відповідні поправки, адаптуючи до існуючих умов, або скасовуються та заміняються новими актами, як це, наприклад, відбувалося з Воєнною доктриною, Концепцією судової реформи та ін.

У співвідношенні актів/докрин і актів/концепцій, з одного боку, до-крин/науки і доктрин/концепцій, — з другого, на мою думку, більш вагоми­ми і авторитетними є останні, дія яких у часі не обмежена (як через століття дійшли до нашого часу наукові докт­рини правової держави, прав людини, громадянського суспільства та ін.) і можуть бути використані, зокрема державними установами, у процесі підготовки законодавчих та інших актів за умови належного обґрунту­вання в них вирішення тієї чи іншої проблеми та за наявності в цьому суспільної потреби. У зв´язку з цим привертає увагу роль юридичної докт­рини/науки в практичній площині чинної правової системи і в таких її ланках, як застосування правових норм і законотворення, в тому числі визначенні предмета і методів право­вого регулювання, структури і форм нормативно-правових актів.

У правозастосовній діяльності док­трина/наука насамперед пов´язана з праворозумінням, досягненням адек­ватної інтерпретації положення зако­ну чи іншого правового акта. У цьому разі йдеться про досить складний про­фесійно-інтелектуальний пізнаваль­ний процес роботи. У правознавстві він давно позначений терміном «доктринальне тлумачення», спрямованість якого полягає в науковому роз´ясненні смислу і цілей правових норм, яке дається в результаті творчих пошуків, наукового аналізу права [10].

У теорії доктринальне тлумачення визначено як неофіційне, оскільки йо­го результати не є обов´язковими для тих, хто застосовує юридичні норми. При цьому в літературі правильно звертається увага на те, що й офіційне тлумачення, щоб бути цілком науко­вим, має спиратися не на тимчасові розсуди доцільності у вирішенні вини­каючих справ, а на створенні доктри­ною і підтвердженні практикою на­укові цінності, маючі в умовах даного місця і часу усталене значення. І не від офіційного тлумачення до доктринального повинні ми рухатися, а на­впаки, доктринальне тлумачення у разі можливості й необхідності по­трібно піднести в ранг офіційного [11].

Але якщо способам тлумачення присвячена численна література, в то­му числі кандидатські й докторські дисертації, монографічні дослідження тощо, то доктринальному тлумаченню у цьому разі, здається, не зовсім повез­ло. Про це свідчать новітні підручники з теорії права і держави, де доктри­нальному тлумаченню відведено де­кілька рядків тексту, максимум один — два абзаци. І все, що про нього сказано, зводиться до надто короткої характеристики його як особливо важ­ливого, що здійснюється вченими та їх групами,    спеціальними    науково­дослідними установами в формі на­уково-практичних коментарів до чин­них актів законодавства, наукових висновках тощо [12]. Але, як справед­ливо зазначає В. Сирих, «основна особливість доктринального тлума­чення полягає не в тому, що воно дається особами, наділеними вченими ступенями і званнями, а в тому, що містить найбільш глибокий і точний аналіз (виділено мною. — Є. Є.) чинно­го законодавства, правильно розкри­ває і пояснює сутність і зміст норм права» [13]. Разом із тим не можна по­годитись з думкою автора, згідно з якою праці вчених, що не відповіда­ють науковим вимогам, треба розгля­дати як різновид професійного тлума­чення. Але ж з´ясування того, що вкла­дено в правову норму, яка юридична конструкція в ній закріплена тощо, по­требує професійних знань. Доктри­нальне тлумачення одночасно є і про­фесійним, лише з тією відмінністю, що здійснюється ним на більш високому рівні з залученням наукових засобів, методів і даних. Інша справа, коли та­ке тлумачення вчених-правознавців дається на замовлення відповідно до існуючої політичної кон´юнктури, як це, наприклад, було з тлумаченням терміну перебування на посту Президента України напередодні чергових виборів. Таке «тлумачення» аж ніяк не можна назвати професійним і доктринальним, більш за все воно нагадує фокусне дійство. Незважаючи на це,´ саме подібне тлумачення ч. З ст. 103 Основного Закону України було по­кладено в основу сумнозвісного Рі­шення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. № 22-рп/2003 (справа щодо строків перебування на посту Президента України) [14]. На­ведений приклад, до якого можна було б додати й інші, офіційного роз´яснен­ня є свідченням того, що результат доктринального тлумачення, зважаю­чи на їх дискусійність, тенденційність, а також недостатню фахову підготов­леність посадових осіб, не завжди можуть бути використані у процесі за­стосування правових норм.

Окремі вчені-юристи доктрину/науку вважають одним із джерел права, що не може не викликати певних сумнівів і заперечень. «Наука, — пи­шуть М. Придворов і Р. Пузіков, — є безспірним джерелом права, поряд з іншими джерелами, є право науки або, інакше, право юристів, оскільки воно виникає з діяльності юристів» [15; 16]. На мою думку, така позиція вчених не позбавлена певного перебільшення і, просто, романтизму. За їх логікою, усвідомлюють вони це чи ні, але наука, юристи самі становляться правом, а не його суб´єктами та користувачами. Юридична наука має значний вплив на законотворення і таким чином вис­тупає одним із факторів розвитку пра­вової системи в державі, тобто є дже­релом, але не права, а законотворення. Лише у такому сенсі можна зрозуміти думку авторів щодо визначення докт­рини джерелом права. Чи не так потрібно сприймати їхню тезу про те, що «роль доктрини як джерела права проявляється в тому, що саме вона створює словник юридичних (правових) понять, якими користується за­конодавець; містить закономірності, за допомогою яких законодавець знахо­дить право, закріплює його в законах і тлумачить нормативно-правові акти. У вказаних процесах доктрина справ­ляє вплив передусім на самого законо­давця, його свідомість волю» [15]. Те, що законодавець знаходить право і закріплює його в законах, є свідчен­ням об´єктивності права. Водночас на­ука не містить закономірності, а пізнає та розкриває механізм їхньої дії, на підставі чого даються обґрунтування висновків, пропозиції, рекомендації, в кінцевому рахунку формується відпо­відна доктрина — система наукових ідей, теорій, методів дослідження тощо.

Не випадково, що практично всі без винятку галузеві підручники з права розмежовують: 1) науку галузі; 2) на­вчальну дисципліну; 3) саму галузь права (описання її системи, предмета і методів, правового режиму регулю­вання відповідних суспільних відно­син та ін.). І в жодному виданні не йдеться про доктринальне право, визначення його особливостей, фор­ми, системи. До того ж право — це не наукові ідеї, теорії, погляди, яких мож­на дотримуватися чи ні, право ігнору­вати не можна, його обов´язково не­обхідно виконувати.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.    Теоретико-методологические проблемы права / под ред. проф. М. Н. Марченко. — М., 2007. — Вып. 2. — С. 215.

2.    Новиіі тлумачний словник української мови.— К., 2007. — Т. 1.

3.    Толковый словарь русского языка. — М., 1996. — Т. 1.

4.    Верховенство права як принцип правової системи. Проблеми теорії / за заг. ред. Ю. С. Шемшу-ченка. — К., 2008. — Кн. 1. — С. 210.

5.    Черданцев А. Ф. Теория государства и права : учеб. — М., 1999. — С. 287.

6.    Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 43. — Ст. 409; Офіційний вісник України. — 2004. — № 30. — Т. 1. — Ст. 2005.

7.    Офіційний вісник України. — 2002. — № 16. — Ст. 860.

8.    Офіційний вісник України. — 2006. — № 19. — Ст. 1376.

9.    Баранов В. М. Концепция законопроекта : понятие, элементы, виды. Проблемы реализации // Законотворческая техника современной России : состояние, проблемы, совершенствование / под ред. проф. В. М. Баранова. — Нижний Новгород, 2001. — Т. 1. — С. 84.

10. Лазарев В. В. О роли доктринального толкования // Советская юстиция. — 1969. — № 14. — С. 4-5.

11.  Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / відп. ред. проф. О. В. Зайчук. — К., 2006. -С. 479; Загальна теорія держави і права : підруч. / за ред. проф. M. В. Цвіка, О. В. Петришина. -X., 2009.-С. 435-436.

12.  Сырых В. М. Теория государства и права : учеб. для вузов. — М., 2006. — С. 288..

13.  Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 2002—2003. Книга 4. — К., 2004. -С. 564-568.

14.  Придворов Н. А., Пузиков Р. В. Юридическая доктрина как источник права России : понятие, сущность, методологические аспекты // Теоретико-методологические проблемы права / под ред. проф. M. Н. Марченко. — М., 2007. — С. 215-216.

15.  Петрова Л. В. Джерела права (критичний методологічний досвід) // Вісник Академії правових наук України. — 1977. — № 6. — С. 61-65.