Останнім часом в українських наукових колах значно посили­лись дискусії щодо змісту докт­рин верховенства права та консти­туціоналізму, а також їх практичного значення у процесі реалізації консти­туційних положень та проведення правової реформи в Україні. Незважа­ючи на те, що в українській та іно­земній літературах важко знайти кон­сенсус щодо універсального розумі­ння цих доктрин, все ж таки вони ма­ють одну важливу спорідненість, на що звертає увагу класик доктрини конституціоналізму Ч. Маклвейн: «…верховенство права або консти­туціоналізм — це правове обмеження держави та повна протилежність свавільному правлінню» [1]. До сучас­ного конституціоналізму, на думку американського професора М. Розен-фельда, входить обмеження державної влади, відданість верховенству права та захист фундаментальних прав [2]. Отже, конституціоналізм може існува­ти й без писаної конституції, але без верховенства права він перетворюєть­ся на абстракцію, яка не має жодного практичного значення. Разом з цим доктрини верховенства права та конституціоналізму є не тільки витвором філософії права та юриспруденції, а й мають конкретне юридичне значення у сучасних демократіях.

Доктрина верховенства права похо­дить із правових систем країн англо­саксонської правової сім´ї та відобра­жає політичний ідеал «правління пра­ва», а не окремих індивідів, як це було сформульовано англійським ученим та політичним діячем Д. Гаррінгтоном ще у 1656 р. [3], що є інтерпретацією аналогічної думки Арістотеля про те, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, яка керується людьми. Зрозуміло, що цей термін ви­ник для вирішення фундаментальної проблеми конституційного права здійснення належного контролю за державним примусом щодо індивідів та боротьби, зокрема й правовими за­собами, з різноманітними проявами державного свавілля.

У період Середньовіччя під верхо­венством права здебільшого розумівся універсальний закон, що керує Всесві­том та є юридичним засобом обмежен­ня світської влади, тобто під верховен­ством права розумілося верховенство природного права. Німецький історик права О. Гірке з цього приводу зазна­чає: «Згідно зі справжньою серед­ньовічною доктриною право ніколи не вважалось таким, що має рівний із державою статус та має завдячувати державі своїм існуванням» [4]. Тому під верховенством права розумілись юридичні обмеження світської влади, й у цьому сенсі цей термін збігався зі значенням терміна «конституціона­лізм».

Як вважають професори консти­туційного права Великої Британії Е. Бредлі та К. Евінг, у сучасних умо­вах під верховенством права у цій країні розуміються три різні ідеї [5]:

1.Верховенство права означає відданість суспільства праву та поряд­ку замість анархії, нестабільності, воєнного стану. У цьому сенсі верхо­венство права є філософським погля­дом на суспільство, яке шанує основні демократичні цінності.

2. Верховенство права є право­вою доктриною надзвичайного зна­чення, згідно з якою дії уряду (вико­навчої влади) мають бути вчинені відповідно до права (як статутного, так і загального). Посадові особи дер­жави повинні уповноважуватися пра­вом на вчинення певних дій. В іншому випадку, якщо ці дії виходять за межі їх компетенції (ultra vires), вони прого­лошуються судами нечинними. У разі спору щодо права останнє слово нале­жатиме незалежним судам, які у своїх рішеннях визначають ті правові нор­ми, які мають бути застосованими. Право також має бути чітким та зро­зумілим для суб´єктів правовідносин.

3. Верховенство права є політич­ною доктриною, згідно з якою право є засобом для досягнення не будь-яких цілей, проголошених державою, а тільки легітимних, які можуть бути виправдані у вільному демократично­му суспільстві.

Інший професор конституційного та адміністративного права Великої Британії Г. Вейд принципу верховен­ства права надає п´ять різних, але взаємопов´язаних значень: 1) принцип верховенства права означає, що всі дії держави повинні бути вчинені відпо­відно до права в тому сенсі, що всі дії виконавчої влади, що торкаються прав та свобод індивідів, мають бути упов­новажені правом; 2) діяльність вико­навчої влади має здійснюватися згідно з тими нормами та принципами, які обмежують її дискреційні повнова­ження та унеможливлюють зловжи­вання; 3) всі спори стосовно закон­ності актів державних органів мають бути вирішені судами, які є незалеж­ними від виконавчої влади; 4) закон повинен бути єдиним для держави та особи у тому сенсі, що уряду, якщо це не є необхідним, не можуть належати привілеї та виняткові повноваження щодо відмови застосування деяких по­ложень закону; 5) поза сферою дер­жавної адміністрації верховенство права означає, що ніхто не може бути покараний за злочини, які не визна­чені законом; те ж саме стосується адміністративних правопорушень [6].

Колега Г. Вейда, знаний у наукових колах філософ права Д. Раз, доповнює його визначення принципу верховен­ства права такими елементами: всі за­кони повинні бути перспективними, доступними та чіткими; вони мають бути відносно стабільними; процес прийняття звичайних законів має рег­ламентуватися відкритими, стабільни­ми, чіткими та загальними правилами; незалежність суддів має гарантувати­ся; слід дотримуватися принципів природної справедливості; суди по­винні мати повноваження щодо кон­тролю за реалізацією цих принципів; має існувати відносно легкий доступ до судів; дискреція державних органів, які здійснюють функції по боротьбі зі злочинністю, не може призводити до нехтування ними законів [7].

Можна наводити й інші характери­стики змісту доктрини верховенства права, але у підсумку під мінімальни­ми вимогами доктрини верховенства права слід розуміти: державне прав­ління через правову форму; значний рівень передбачуваності законів та інших нормативно-правових актів; розподіл між законодавчою та судо­вою функціями держави та послідовне слідування принципу, що жодна люди­на не може бути вищою за закон [8]. Тобто можна сказати, що верховенство права існує на мінімальному рівні у тій правовій системі, де дотримуються цих мінімальних (формальних) вимог. Разом з тим цих мінімальних вимог недостатньо за умов сучасних розви­нених демократій, у правовій основі яких знаходяться конституції як су­купність норм та принципів прямої дії. У цих умовах — умовах політичних ре­жимів конституційних демократій — значення доктрини верховенства пра­ва не може бути розкрито лише через формальний критерій, зокрема через принцип верховенства законів як пра­вових актів демократично обраних парламентів. Це пов´язано з існуван­ням парадоксу правової форми: право гарантує свободу, але одночасно містить можливості для її знищення. Закони, що приймаються народними депутатами, можуть нести загрозу правам меншин, свободі слова, праву власності та іншим фундаментальним конституційним правам.

Про небезпеку колективної дикта­тури парламентської більшості як найгіршої з усіх диктатур від «імені народу» попереджали великі мисли­телі — М. Монтень, О. Бальзак, А. Ка­мю, І. Кант, Д. Медісон, А. Токвіль. Останній заперечував безумовне па­нування більшості у парламенті я» якобінський, прагматичний винахід «нового часу», стверджуючи при цьо­му, що панування більшості не може бути безмежним, оскільки над біль­шістю у сфері моралі знаходиться гу­манізм, розум та істина, а у сфері політики — конституційні права.

Отже, у цьому аспекті найваж­ливішою є не формальна характери­стика принципу верховенства права як мінімальний набір вимог, а його ор­ганічна (матеріальна) характеристика як сукупність вимог, що прямо по­в´язані з природним правом [9], що унеможливлюють прояви свавілля державної влади, на чому й наполягає доктрина конституціоналізму. Так, професор М. Козюбра зазначає з цього приводу, що мета верховенства пра­ва — це не просто формальне забезпе­чення порядку, передбаченого закона­ми та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвер­дження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, пере­дусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізм» [10]. А принцип верховенства права набуває самостійного значення, від­мінного від традиційної теорії та прак­тики принципу верховенства закону коли право не ототожнюється із систе­мою встановлених або санкціонованих державою загальнообов´язкових норі поведінки, тобто коли має місце теоре­тичне і практичне розрізнення права закону, коли право розглядається як соціальний феномен, тобто коли воно розглядається як явище, безпосеред­ньо пов´язане з такими фундаменталь­ними категоріями, як справедливість свобода, рівність, гуманізм [11], тобто з категоріями природного права.

На таке «подвійне» значення прин­ципу верховенства права вперше звернув увагу відомий англійський профе­сор права А. Дайсі, який дав таке визначення принципу верховенства права: «По-перше, жодна людина не може бути покарана, а її тілу та влас­ності завдано правомірної шкоди інак­ше, як за порушення чітко визначених положень закону, прийнятому згідно з попередньо визначеною процедурою, яке встановлюється судовою систе­мою; по-друге, кожна людина, неза­лежно від її статусу та обставин, підпа­дає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції; останнє… норми конституційного права, які у закор­донних країнах формують частину конституційного кодексу, є не джере­лом, а наслідками прав індивідів, які визначені та захищені судами» [12].

Перші два значення стосуються формальної характеристики принци­пу верховенства права, а третє — орга­нічної (матеріальної), оскільки джере­лом конституційного права слугують не тільки позитивні конституційні норми, встановлені державою, а й нор­ми про права людини, зміст яких визначається та формулюється суда­ми. Очевидно, що професор А. Дайсі, звертаючи увагу на органічну характе­ристику принципу, не зробив науково­го відкриття. Він просто ґрунтувався на природі англійського загального права, основою якого протягом усієї англійської історії був принцип верхо­венства розуму (rule of reason), що по­ходить із природного права, оскільки принцип розумності є його головною характеристикою. Тобто у цьому зна­ченні верховенство права є верховен­ством природного права. Як зауважує український вчений С. Погребняк, формальний аспект принципу верхо­венства права означає, що держава має діяти згідно з правом та підпадати під його дію, а матеріальний (органічний) аспект полягає у тому, що існують до­сить чіткі стандарти, які визначають сутність позитивного права. Цими стандартами є насамперед основні права людини і принципи природного права [13].

Сучасне розуміння органічної ха­рактеристики принципу верховенства права можна передати словами судді Конституційного Суду ФРН Е. Бьокенфьорда: «Неможливо гарантувати свободу шляхом формальних юридич­них приписів; свобода може бути га­рантована тільки у межах фундамен­тальної системи цінностей, що мі­ститься у Конституції» [14]. Консти­туційний Суд ФРН з цього приводу зазначив у відомій справі принцеси Сорайя: «За наявності певних обста­вин право може існувати й над пози­тивними нормами, що приймаються державою, право, яке походить із кон­ституційного правопорядку як змі­стовної всеохоплюючої системи, функції якої й полягають у корегуван­ні писаних норм. Суди мають завдан­ня знаходити це право та реалізувати його через рішення, що мають обов´яз­кову силу» [15].

Найчіткіше різницю між формаль­ною та органічною характеристиками проводить професор Р. Дворкін, зверта­ючи увагу на те, що принцип верховен­ства права «…не обмежується формаль­ними приписами законодавства та опе­рує ними лише тією мірою, якою такі формальні приписи дають можливість досягти основних цілей правової систе­ми. На відміну від формального підхо­ду, який уникає надання ціннісної кваліфікації, принцип верховенства права ґрунтується на моральному ба­ченні належної правової системи та оцінює правові норми з точки зору того, наскільки вони дозволяють досягти по­ставлених перед системою цілей» [16].

Реалізація цього органічного аспек­ту принципу верховенства права за­безпечується здебільшого органами правосуддя через фіксацію правових позицій у текстах судових рішень, які «виводяться» з тексту та духу консти­туції у процесі правозастосування та є: 1) основою правової системи для забезпечення справедливості, розум­ності, пропорційності, рівності, право­вої визначеності тощо позитивного законодавства; 2) своєрідним «про­довженням» нормативного змісту фундаментальних прав і свобод, що закріплені у конституційних текстах.

Саме органічна характеристика до­ктрини верховенства права є сполуч­ною ланкою з доктриною конституціо­налізму. За влучним висловом профе­сора А. Шайо, «конституціоналізм — це сукупність принципів, порядку діяльності та інституційних механіз­мів, які традиційно використовуються з метою обмеження державної влади» [17]. Конституціоналізм є комплексом ідей, принципів та порядку діяльності, в основі яких лежить проста кон­цепція, що влада держави ґрунтується на праві (конституції) та одночасно ним обмежується.

Отже, конституціоналізм — це ре­жим функціонування державної влади відповідно до Конституції, причому термін «конституція» у суспільстві, де існує конституційна держава (діяль­ність держави спрямовується тільки на забезпечення певних нормативно визначених суспільних цілей згідно із загальновизнаними та визначеними правовими принципам та нормами), розуміється у широкому сенсі як кон­ституція, що заснована на доктрині конституціоналізму. Втілити доктри­ну конституціоналізму на практиці покликані судові органи конститу­ційної юрисдикції, які для досягнення цієї мети повинні безпосередньо за­стосовувати конституційні норми не тільки у їх вузьконормативному пози­тивному значенні, а з урахуванням принципу верховенства права.

У вітчизняній літературі вирізня­ють три рівні конституціоналізму: су­купність певного теоретичного знан­ня, політично-правової практики та конституційно-правової регламентації окремих аспектів суспільних відносин [18]. Професор В. Шаповал трактує конституціоналізм як формулу «кон­ституційно-правова норма + практика її реалізації», у поєднанні консти­туційної правотворчості та правоза­стосування [19], як політико-правову ідеологію, інтелектуальні узагальнен­ня, притаманні певному етапу історич­ного розвитку, як державне правління у широкому сенсі, обмежене за змі­стом конституції, та практику консти­туційного регулювання суспільних відносин [20].

Російські вчені розуміють консти­туціоналізм у широкому та вузькому значеннях. Конституціоналізм у ши­рокому значенні — це теорія консти­туції, історія та практика конститу­ційного будівництва у тій або іншій країні, групі країн, світовому співтова­ристві загалом. У вузькому — цілісна система знань про базові загальнолюд­ські політично-правові цінності, які знаходять своє відображення у демо­кратичних конституціях і демокра­тичній конституційній теорії, їх змісті, формах, методах та ступеню реалізації [21].

Професор Ю. Тихомиров розгля­дає конституціоналізм як складне явище, що містить: а) конституційні ідеї та категорії, які відображають первісні базисні цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення загалом; в) кон­ституційні норми, акти та інститути як нормативно структуроване відоб­раження двох зазначених елементів; г) конституційний порядок як процес та стан реалізації конституційних норм [22].

Разом з тим усім цим вітчизняним науковим визначенням та підходам бракує розуміння головної мети докт­рини конституціоналізму, що полягає в існуванні правових засобів обмежен­ня державної влади та унеможливлен-ня її свавільних проявів. Звичайно, об­межити державну владу можна й з по­зицій правового позитивізму, тобто шляхом дотримання верховенства конституції як системи правових норм або забезпечення реалізації принципу поділу влади. Але справжня, історич­но детермінована доктрина консти­туціоналізму завжди пов´язана з при­родним правом і фундаментальними (природними) правами та свободами. Тобто в основі доктрини конститу­ціоналізму завжди лежить принцип верховенства права, який розгля­дається у контексті його органічної (матеріальної) характеристики. Тому з позицій доктрини конституціоналізму Конституція ніколи не розглядається лише як система позитивних норм або як «мапа влади»; її головна функція полягає в такій організації державної влади, яка унеможливлює прояв дер­жавного свавілля, а також у забороні перетворення державної влади на інструмент пригнічення адресатів дер­жавно-владних приписів.

Така традиція конституціоналізму має давню історію. Як зазначав амери­канський дослідник Д. Білліас, в ос­нові конституціоналізму проблема, що турбувала людство з часів Стародав­ньої Греції та Риму: як утворити дер­жавну владу, яка здатна підтримувати стабільність і порядок, що є необхід­ними для досягнення цілей суспіль­ства, та одночасно визначати і струк-турувати таку владу у спосіб, який би не допускав тиранії [23]. Пошук ви­рішення цього питання — способів об­меження державної влади та одночас­но утвердження й забезпечення основ­них прав і свобод, а також суспільної справедливості — ось так можна охарактеризувати всю історію консти­туціоналізму та європейської політич­ної думки.

Конституціоналізм як філософсь­ко-правове явище має два виміри: описовий (descriptive) та приписовий (prescriptive). В описовому сенсі, — пи­ше професор Г. Каспер, — він переваж­но стосується історичної боротьби за конституційне визнання права народу на те, що він має конституційні права, свободи та привілеї… У приписовому сенсі… його значення містить усі ті ха­рактеристики організації державної влади, які розглядаються як невід´ємні елементи… Конституції [24].

Історичний вимір конституціона­лізму вимагає звернення до цивілізаційних цінностей і традицій, укорі­нених у правовій свідомості та су­спільних цінностях, до сприйняття досвіду і діалогу між конституційни­ми суддями та іншими практичними працівниками, які покликані охороня­ти і плекати конституційні цінності тих країн, що належать до однієї циві-лізаційної традиції. Це легітимізує широке використання конституційної доктрини та практики судів інших європейських держав у практиці Кон­ституційного Суду України та практи­ки Європейського суду з прав людини, що уособлює квінтесенцію консти­туціоналізму.

Ідеали конституціоналізму були сформовані у період боротьби з ко­ролівським абсолютизмом у Західній Європі на початку XVII ст. з метою захисту від публічної влади індивіду­альних прав та свобод (на підставі іде­ологічного ґрунту пізнього протестан­тизму про святість індивідуальної волі) та унеможливлення державного свавілля. До цих ідеалів належали такі: принцип «обмеженого правлін­ня» (держави існують тільки для за­безпечення досягнення спеціально визначених конституційних цілей і діють лише у межах повноважень) та верховенства права (органічний ас­пект як верховенство природного пра­ва).

У середньовічній Англії еквівален­том конституціоналізму був принцип верховенства права, який мав прак­тичне значення правового обмеження королівської влади. Король, як й інші феодали, згідно із загальним правом мав договірні права та зобов´язання, що походили з його права власності на землю. Взаємні зобов´язання створю­вали сферу особистої свободи, яким кореспондували права не тільки коро­ля, а і його васалів. Ці права та свобо­ди захищалися судами й створювали феномен підкорення короля праву та судовим рішенням — верховенства права над королем. В інших сферах (ведення війни, зовнішні відносини, регулювання торгівлі тощо) король мав необмежені повноваження — ко­ролівські прерогативи або сферу публічної влади, тоді як індивідуальні права та свободи створювали сферу приватних взає­мин, відносно незалежних від публіч­ної влади) [25]. Таким чи­ном, можна сказати, що конституціо­налізм походить із приватного права, зокрема із зобов´язального цивільного права, та є перенесенням підходів при­ватного права щодо визначення прав та обов´язків суб´єктів цивільно-пра­вових відносин у площину публічного права. Звідси походить ідея писаного конституційного тексту як своєрідно­го суспільного договору щодо обме­ження державної влади. Тому одними з перших конституційних текстів в історії відомі саме тексти консти­туційних договорів (Magna Carta Libertatum 1215 p., Конституція Пили­па Орлика 1710 p.), що пов´язано з до­говірним цивільним правом.

Велика хартія вольностей 1215 р. уперше започаткувала правовий дис­курс конституціоналізму в історії європейської цивілізації. Звичайно, поняття та розуміння ідей, закладених у Хартії, змінювалося з перебігом часу (описовий вимір конституціоналіз­му). Яскравим прикладом може бути історія виникнення концепції належ­ної правової процедури (due process о] law — англ.), одного з основоположних елементів сучасного англійського та американського конституціоналізму, про що йдеться у ст. 39 Хартії.

При характеристиці конституціо­налізму слід звернути увагу й на писа­ний конституційний текст, який настільки укорінений у культурній традиції Європи, що нагадує постій­ний «великий діалог» між сучасника­ми та стародавніми мислителями [26] Такий текст — Біблія, Corpus juris civilie, Corpus juris canonici, Тора, твори класиків античності тощо — становив предмет «великого діалогу поколінь», який продовжують сучасні тексти конституцій. Саме тексту, а не звичаю чи прецеденту, надавалося особливе значення у забезпеченні прав та сво­бод. Убезпечення від свавілля держав­ної влади невідворотно вимагало не просто встановлення зобов´язань із боку короля, а й фіксації самих прин­ципів конституціоналізму. Така фік­сація через окреслену цивілізаційну традицію вимагала тексту — так ви­никла ідея конституції як основного закону держави. Однак було б хибним думати, що наявність конституції е невід´ємною складовою конституціо­налізму. Через сам характер такого складного і комплексного явища, як конституціоналізм воно не обме­жується текстом. І дійсно, відсутність конституції (Велика Британія) чи на­явність декількох конституційних за­конів (Ізраїль) не є перешкодою роз­витку конституційних традицій. Так само існування писаної конституції не є запорукою реалізації ідеї обмеження державної влади.

Тому конституція в умовах лібе­рально-демократичного режиму не тільки визначає компетенцію вищих державних органів, а й намагається об­межити державну владу та надати універсальному державному примусу більш передбачуваний та мінімально необхідний для досягнення чітко визначених державних цілей харак­тер. Конституція також через систему конституційних обмежень гарантує конституційні права та свободи особи, робить державний механізм більш ефективним. В умовах існування авто­ритарного режиму державна влада не обмежується конституцією.

Як наголошувалося, свободу як специфічний стан суспільства не мож­на забезпечити тільки шляхом видан­ня державною владою нормативних приписів і забезпечення їх точного, су­ворого та неухильного виконання всіма суб´єктами права, оскільки будь-який правовий акт держави, зокрема закон, потенційно може бути свавіль­ним і спрямованим на знищення сво­боди. Тому природа конституційного права не може розглядатися виключно з позицій правового позитивізму.

У країнах західної правової тра­диції сутність конституційного права (та конституції) полягає не стільки у сукупності правових норм, що видані державною владою, скільки у ком­плексі правових обмежень державної влади, здебільшого у комплексі зовнішніх обмежень конституційного характеру, що виявляються через фік­сацію принципів природного права органами правосуддя та у захисті суддівським корпусом конституцій­них норм та цінностей.

Сучасний конституціоналізм може бути певним чином ототожнений з ідеологією лібералізму, яка набула широкого розвитку в сучасних країнах західних демократій. Вона наполягає на тому, що «вільні від природи, аполітичні індивіди, які є носіями фундаментальних прав, потребують і тому створюють державу, якою вони можуть та повинні контролювати. Цей контроль є необхідним, оскільки істо­ричний досвід свідчить про те, що існує постійна тенденція до перетво­рення держави на свавільну та деспо­тичну; тенденція, що походить від людської природи та є наслідком незмінної логіки діяльності держав­них інститутів» [27].

Отже, головна ідея доктрини кон­ституціоналізму — це правове обме­ження державної влади. Це дося­гається, серед іншого, шляхом реалі­зації принципу верховенства права, за­стосуванням цього принципу судовою системою та насамперед органами конституційної юрисдикції. Тобто верховенство права є складовою кон­ституціоналізму, й, керуючись цією перспективою, слід розрізняти фор­мальні та органічні (матеріальні) ас­пекти верховенства права. Доктрина верховенства права охоплює такі найважливіші складові: 1) як спосіб унеможливлення свавільного та анти­демократичного правління, а також відображає спосіб організації життя суспільства на правових засадах, на відміну від анархії; 2) як прояв при­родного права у сучасних правових системах (принципи справедливості, пропорційності, рівності, цілеспрямо­ваності тощо), як основний критерій визначення неправових законів та ос­новна гарантія справедливості дер­жавних рішень (насамперед — судо­вих); 3) як спосіб організації належної правової системи (принцип правової визначеності, заборона неправомірної дискреції та зворотної дії нормативно-правових актів, незалежна судова вла­да та судовий контроль).

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. McKllwain С. Constitutionalism, Ancient and Modern. — Ithaca, N.Y., 1940. — P. 41.

2. Rosenfeld M. The rule of law and the legitimacy of constitutional democracy // Southern California Law Review. — 2001. — № 74. — P. 1307.

3. Golding M. Retroactive Legislation and Restoration of the Rule of Law // Annual Review of Law and Ethics. — 1993. — № 1. — P. 172.

4. Constitutional and Administrative Law / Bradley A., Ewing K., ed. — London & New York, 1998. — P. 101.

5. Constitutional and Administrative Law / Bradley A., Ewing K., ed. — London & New York, 1998. — P. 109.

6. Wade H. Administrative Law. — Oxford, 1984. — P. 25.

7. Raz J. The Rule of Law and its Virtue // Law Quarterly Review. — 1977. — № 93. — P. 198-202.

8. Rosenfeld M. The rule of law and the legitimacy of constitutional democracy // Southern California Law Review. — 2001. — № 74. — P. 1313.

9. Шевчук С. В. Формальна та органічна характеристика принципу верховенства права : до нових методів тлумачення конституції // Українське право. — 1998. — № 2. — С. 56-68.

10. Козюбра М. І. Права і свободи людини і громадянина в умовах становлення правової держави в Україні. Права громадян у сфері виконавчої влади : адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / за заг. ред. В. Б. Авер´янова. — К., 2007. — С. 20—21.

11. Козюбра М. Принцип верховенства права у конституційному правосудді // Закон і бізнес. — 2000. — № 17. — С. 10.

12. Dicey A. Introduction to the Study of the Law of the Constitution. — Indianapolis, 1982. — P. 102, 114, 121.

13. Погребняк С. Принцип верховенства права : деякі теоретичні проблеми // Вісник Академії пра­вових наук України. — 2006. — № 1. — С. 30.

14. Bockenforde Е. The Origin and Development of the Concept of the Rechtsstaat. — New York, 1992. — P. 67.

15. Kommers D. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. — Durham and London, 1997. — 2-nd edition. — P. 125.

16. Dworkin R. A Matter of Principle. — Boston, 1985. — P. 45.

17. Sajo A. Limiting Government. An Introduction to Constitutionalism. — Budapest, 1999. — P. 14.

18. История буржуазного конституционализма в XIX в. — М., 1986. — С. 3, 5.

19. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні : проблеми теорії // Право України. — 1998. — № 5. — С. 26-28.

20. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм. — К., 2005. — С. 17.

21. Юридическая энциклопедия / отв. ред. Б. Н. Топорнин. — М., 2001. — С. 440—441.

22. Тихомиров Ю. А. Конституция в правовой системе : взаимовлияние и противоречия // Консти­туция как фактор социальных изменений : сб. докладов. — М., 1999. — С. 88.

23. Billias G. Introduction // American Constitutionalism Abroad : Selected Essays in Comparative Constitutional History / ed. George Äthan Billias. — New York, 1990. — P. 2.

24. Casper G. Constitutionalism // Encyclopedia of the American Constitution, L. Levy and others eds. — Vol. 2. — New York, London. — 1986. — P. 473.

25. Kelly A., Harbison W. The American Constitution : its origin and development. — New York, 1983. — 6th ed. — P. 16.

26. Collier C. Precedent and Legal Authority : A Critical History // Wisconsin Law Review. — 1988. — P. 806.

27. Constitutionalism / Pennock R., Chapman J., ed. — New York, 1979. — P. 4.