Вступ.

1. Кругообіг доходів та витрат.

2. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня занятості.

3. Монетарна політика: види, цілі, інструменти.

4. Економічне зростання і його типи.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

На сучасному етапі розвитку багато які держави, також і Україна формують свої власні моделі державного регулювання. Зокрема в Україні цей процес ускладнюється тим, що вона повинна перебудовувати старі формації колишнього СРСР. Дуже важливим є вибір інструментів державного регулювання, тому що саме він значно впливає на демократичний устрій в суспільстві. Одним з інструментів державного регулювання є монетарна політика. Більшість сучасних економістів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, що не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон'юнктури. В зв'язку з цим поточна монетарна політика орієнтується на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

1. Кругообіг доходів та витрат

В основі макроекономічного аналізу лежить модель кругообігу, яка відображає взаємопов'язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів між: економічними суб’єктами. У кожній національній економіці, як уже зазначалося, є три основні економічні суб'єкти — домогосподарства, фірми та держава. Якщо економіка країни відкрита, тобто пов'язана з економіками інших країн через експорт-імпорт товарів, послуг, ресурсів та іншими формами зовнішньоекономічних зв'язків, то існує ще й четвертий суб'єкт економічного життя країни — решта світу (іноземці).

Для простоти аналізу розглянемо спочатку двосекторну модель кругообігу, яка відображає замкнену національну економіку, що містить лише два економічні суб'єкти — домогосподарства та фірми. На верхній частині рис. 1.1 показано ринок ресурсів. Тут домогосподарства, які безпосередньо або опосередковано (через власність на ділові підприємства) володіють усіма ресурсами (працею, землею, капіталом, підприємницьким хистом), постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за їхньою допомогою виробляють товари й послуги

Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами. Ці доходи домогосподарства привласнюють у вигляді заробітної плати (оплати праці), ренти (плати за землю), процента (плати за капітал) і прибутку (плата за підприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами.

Ця схема кругообігу містить два кола — внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє коло відображає рух ресурсів, товарів і послуг — потік за годинниковою стрілкою. Зовнішнє коло віддзеркалює грошовий потік доходів, витрат і споживчих видатків — проти годинникової стрілки.

У нижній частині схеми показано ринок продуктів. Грошовий дохід, який домогосподарства отримують від продажу ресурсів, вони спрямовують на купівлю товарів і послуг. Через видатки свого грошового доходу домогосподарства виявляють свій попит на товари й послуги. Фірми використовують ресурси, які вони придбали, для виробництва, а отже, пропозиції товарів і послуг на тих самих ринках. З точки зору фірми, видатки на товари й послуги становлять виторг, або надходження, від продажу товарів і послуг.

З цієї схеми видно, що у замкненій національній економіці доходи одних економічних суб'єктів є витратами інших. Витрати фірм на ресурси є доходами домогосподарств (зарплата та інші види доходів). З іншого боку, видатки домогосподарств на товари й послуги становлять виторг (надходження) фірм від реалізації продукції.

Із двосекторної моделі випливає, що виторг фірм дорівнює величині доходів домогосподарств. Інакше кажучи, у замкненій економіці, в якій відсутнє державне втручання в господарські процеси, обсяг національного виробництва у грошовому виразі (виторг фірм) дорівнює величині грошових доходів (видатків) домогосподарств.

Фізичний ("ресурси—продукція") та грошовий ("видатки—доходи") потоки відбуваються одночасно у протилежних напрямках і безмежно повторюються. Ці потоки здійснюються без перешкод за умови, що видатки домогосподарств дорівнюють обсягові національного виробництва. Видатки домогосподарств стають виторгом фірм, що дає їм змогу продукувати товари й послуги та здійснювати платежі за ресурси. Ці платежі знов у вигляді доходів повертаються до власників факторів виробництва і т. д.

Якщо видатки домогосподарств із певних причин зменшуються, то фірми змушені скорочувати обсяги свого виробництва, що зменшує доходи, які визначають, у свою чергу, видатки, тобто попит на товари й послуги. Тому важливим завданням макроекономічної політики є стабілізація попиту в національній економіці.

У найпростішій двосекторній схемі кругообігу продуктів та доходів виходять із того, що виготовлені фірмами продукти купують лише у схемі домогосподарства, які повністю витрачають свої доходи. Проте у реальній дійсності домогосподарства певний відсоток свого доходу заощаджують у вигляді готівки, вкладів у банках, придбання цінних паперів тощо. Це означає, що поточні видатки домогосподарств є меншими, ніж їхні доходи. Водночас фірми не лише виготовляють продукти, а й купують одне в одного капітальні блага. Ділові підприємства нерідко витрачають більше коштів, ніж становить їхній виторг. Окрім платежів за ресурси, фірми здійснюють інвестиції — купують машини, устаткування тощо, які відшкодовують зношений основний капітал та збільшують його величину.

Отже, домогосподарства заощаджують, а фірми потребують додаткових коштів на інвестиції. У ринковій системі виникають фінансові посередники — комерційні банки, кредитні спілки тощо, які спрямовують заощадження від домогосподарств до фірм-інвесторів. Домогосподарства можуть також прямо інвестувати в економіку, купуючи акції, облігації та інші цінні папери на фінансових ринках.

Схему кругообігу ресурсів, продуктів та доходів з урахуванням заощаджень, інвестицій та фінансових ринків показано на рис. 1.2. Зверніть увагу, що на цій схемі зображено лише грошові потоки.

Ця схема, як і попередня, є спрощеною, бо не всі домогосподарства заощаджують і не всі фірми беруть у позику. Крім того, заощадниками є також фірми, а домогосподарства позичають кошти на фінансових ринках, наприклад, на купівлю споживчих благ тривалого користування.

Раніше припускалося, що домогосподарства одразу витрачають весь свій дохід, що забезпечує рівність сукупних видатків і національного продукту, а отже рівновагу в національній економіці. Тепер у нас два покупці — домогосподарства й фірми. Сумарні видатки цих покупців мають дорівнювати вартості національного продукту. Оскільки заощадження та інвестиції здійснюють два різні економічні суб'єкти, то може виникати розбіжність між обсягами заощаджень домогосподарств та інвестиційними планами фірм. Унаслідок цього в національній економіці попит на товари й послуги та їхня пропозиція не збігатимуться.

У сучасній ринковій економіці держава тісно взаємодіє з двома іншими економічними суб'єктами — домогосподарствами та фірмами. Тому до схеми кругообігу доходів та продуктів уведемо державний сектор (рис. 1.3). Основними каналами зв'язку державного сектора з іншими економічними суб'єктами є податки, державні трансфери, державні закупівлі товарів і послуг, державні запозичення та надання громадських благ.

Податки — це частина грошових коштів, яку держава вилучає у домогосподарств та ділових підприємств (потоки 6 і 8). Водночас держава надає трансферні платежі (потік 7) домогосподарствам (наприклад, допомога з безробіття, стипендії тощо) та субсидії (потік 9) виробникам (наприклад, податкові пільги, позики під низький процент і т.д.). Різницю між податковими надходженнями та трансферними платежами називають чистими податками.

Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні видатки — як уряду країни, так і місцевих органів влади — на товари й послуги, а також заробітну плату усіх державних працівників — військових, депутатів, учителів, пожежників та ін. Інакше кажучи, уряд купує як на ринках продуктів (потік 5), так і на ринках ресурсів.

Державні запозичення (потік 10) на фінансових ринках здійснюються тоді, коли державний бюджет дефіцитний — видатки перевищують надходження до бюджету. Держава бере в позику, випускаючи цінні папери (облігації, векселі скарбниці) і продаючи їх домогосподарствам, комерційним банкам тощо.

Врахування державного сектора в кругообігу доходів і продуктів не порушує рівності видатків та національного продукту. Сукупні видатки трьох покупців на товари й послуги (споживчі видатки домогосподарств, інвестиційні видатки фірм та державні закупівлі товарів і послуг) мають дорівнювати вартості національного продукту.

Економіка більшості країн світу, в тому числі України, є відкритою. Це означає, що частину національного продукту купують населення, фірми та уряди зарубіжних країн, тобто іноземці. Тому в схемі кругообігу треба врахувати експортно-імпортні операції. Потік 13 показує грошові надходження від решти світу за вітчизняні товари й послуги, які продані за кордоном. Однак вітчизняний експорт — це лише половина картини. Вітчизняні домогосподарства, фірми та уряд витрачають частину своїх доходів на зарубіжні товари. Ці товари й послуги є вітчизняним імпортом. Платежі за імпорт зображено стрілкою, що спрямована з національної економіки за кордон (потік 14).

Якщо країна купує за кордоном більше, ніж експортує, то різницю мусить оплатити або позиками в іноземних фінансових посередників, або продажем іноземцям своїх фізичних та фінансових активів. Це приводить до чистого припливу капіталу (фінансових ресурсів) — потік 15. Коли ж експорт перевищує імпорт, то наявний відплив капіталу.

Наша схема, звісно, спрощена. Річ у тім, що в аналізі зовнішньоекономічних зв'язків ми взяли до уваги лише ринки продуктів. Між тим ринки ресурсів кожної країни також пов'язані з рештою світу. Україна, наприклад, імпортує та експортує мінеральні ресурси. Існують також міжнародні потоки робочої сили. Значна частина трудових ресурсів України працює за кордоном, що збільшує сукупний дохід певних країн.

Рис. 1.3 дає змогу зрозуміти, що участь країни у світовій економіці змінює розподіл її ресурсів та доходів. За наявності зарубіжного сектора національна економіка виробляє більший обсяг продукції, яку експортує, порівняно із внутрішніми потребами та менший обсяг продукції, яку імпортує. Тому вітчизняні трудові та інші виробничі ресурси переміщуються з галузей імпорту в галузі експорту. Врахування решти країн світу у схемі кругообігу не порушує рівності видатків та національного продукту. Сукупні видатки чотирьох покупців — споживчі видатки домогосподарств, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та видатки іноземців на наші товари й послуги мають дорівнювати вартості національного продукту.

2. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня занятості

Рівноважний обсяг національного виробництва залежить від змін у будь-якому з компонентів сукупних видатків. Збільшення якогось із компонентів переміщуватиме лінію запланованих видатків угору, що збільшуватиме рівноважний обсяг виробництва. І навпаки, зменшення величини будь-якого компонента сукупних видатків переміщуватиме лінію видатків донизу, що супроводжуватиметься скороченням зайнятості та рівноважного ВВП.

Збільшення будь-якого компонента сукупних видатків спричиняє дещо більший приріст рівноважного обсягу виробництва, або, що рівнозначно, доходу. Цей результат називають ефектом мультиплікатора.

Ефект мультиплікатора — це багаторазовий вплив, який зміна сукупних видатків чинить на рівноважний ВВП. Мультиплікативний ефект властивий усім видам видатків — споживчим видаткам, інвестиціям, державним закупівлям товарів і послуг та чистому експортові.

Мультиплікатор видатків — це відношення зміни рівноважного ВВП до зміни будь-якого компонента сукупних видатків:

Мультиплікатор — це коефіцієнт, на який треба помножити зміну в сукупних видатках, щоб визначити підсумкову зміну рівноважного ВВП Інакше кажучи, мультиплікатор показує, у скільки разів сумарний приріст сукупного обсягу виробництва (доходу) перевищує приріст сукупних видатків. Мультиплікатор діє в обох напрямах: зменшення у будь-якому компоненті сукупних видатків спричиняє багаторазове зменшення рівноважного ВВП, і навпаки.

Постає запитання: чому зміна величини сукупних видатків спричиняє вагомішу зміну в обсязі національного виробництва? Ефект мультиплікатора зрозуміти неважко. Річ у тім, що одноразова зміна будь-якого компонента сукупних видатків зумовлює багаторазову зміну сукупних доходів. Національна економіка — це безперервно повторювані потоки видатків і доходів. Тому початкова зміна у будь-якому компоненті сукупних видатків спричиняє ланцюговий характер змін у потоці "видатки — доходи". Інакше кажучи, будь-які видатки створюють доходи адекватної величини, які розподіляються між споживанням та заощадженням. Споживання, яке випливає з доходів, отриманих у кожному попередньому циклі здійснення ділових операцій, перетворюється на видатки для наступного циклу. Величина цих видатків постійно зменшується в міру віддалення кожного нового циклу від початкового.

Отже, початкова зміна у сукупних видатках викликає нескінченний ланцюг вторинних споживчих" видатків, які зменшуються з кожним наступним циклом і у підсумку багаторазово змінюють обсяг національного виробництва.

Економіка більшості країн є відкритою, отже вони експортують та імпортують певні товари й послуги. Тому одним із компонентів сукупних видатків виступає чистий експорт — різниця між експортом та імпортом товарів і послуг. Чистий експорт є додатною величиною, коли експорт перевищує імпорт, і має від'ємне значення, коли імпорт більший за експорт. Додатний чистий експорт збільшує, а від'ємний зменшує сукупні видатки на купівлю національного продукту країни. Тому додатний чистий експорт стимулює збільшення реального ВВП, тоді як від'ємний спричиняє його зменшення.

Експорт сприяє підвищенню сукупних видатків на купівлю національного продукту країни, бо певна його частина споживається за кордоном. Завдяки експорту реальний ВВП країни та кількість робочих місць у ній зростають. Імпорт, як зазначалося, означає витікання з потоку "видатки — доходи", тому він зменшує сукупні видатки на купівлю національного продукту.

На сукупні видатки та реальний ВВП впливає також державний сектор. Цей вплив відбувається передовсім через державні закупівлі товарів і послуг та податки. Врахування у сукупних видатках державних видатків переміщує лінію (С + І+С+Х) угору щодо лінії (С + І + Х), а тому рівноважний ВВП зростає. Мультиплікатор державних видатків дорівнює простому мультиплікаторові і є оберненою величиною до граничної схильності до заощадження. Загалом економічна рівновага досягається в точці, в якій лінія сукупних видатків (С + І + О + X) перетинає лінію 45°. Використовуючи метод "витікання — ін'єкції", можна твердити, що економічна рівновага досягається у точці, в якій лінія ін'єкцій (І+С+Х) перетинає лінію витікань (5 + Т + М).

Державний сектор впливає на ВВП і через податки. Особисті податки спричиняють скорочення використовуваного доходу стосовно ВВП на величину податків. Це скорочення зменшує і споживання, і заощадження за кожного рівня ВВП. Величина зменшення споживання й заощадження визначається значеннями МРС і МР5. Відповідно зниження особистих податків збільшує і споживання, і заощадження за кожного рівня ВВП, а величина цього збільшення визначається МРС і МР5.

Аби з'ясувати вплив зміни податків на рівноважний ВВП, припустімо, що особисті податки зменшилися на величину АТ. Одна частина Д Т споживається, а інша заощаджується. Видатки на споживання, отже, збільшуються на (МРС х АТ), а решту становлять заощадження (МР5 х АТ).

Мультиплікатор податків можна обчислити таким чином:

Цей вираз показує, на скільки одиниць зміниться рівноважний ВВП у відповідь на зміну податків на одну грошову одиницю. Наприклад, якщо гранична схильність до споживання становить 0,8, то податковий мультиплікатор дорівнюватиме

Отож зменшення податків на одну грошову одиницю збільшує рівноважний обсяг виробництва на чотири грошові одиниці. Мультиплікатор податків на одиницю менший за мультиплікатор видатків — державних чи будь-яких інших. У цьому можна легко переконатися, підставивши замість МРС значення MPS у формулі мультиплікатора податків.

Нерідко в національній економіці державні видатки й податки одночасно змінюються на однакову величину. Економісти називають бюджет, в якому державні видатки й податки одночасно зростають або зменшуються на однакову величину, збалансованим державним бюджетом.

Мультиплікатор збалансованого бюджету передбачає не усунення бюджетних дефіцитів чи надлишків, а лише збереження рівності (АГ = AG), де АГ — зміна у доходах бюджету, a AG — усі зміни у видатках бюджету.

Тож як зміни у видатках і податках впливають на рівноважний обсяг національного виробництва?

Зміна державних видатків вагоміше впливає на сукупні видатки, ніж рівновелика зміна податків. Державні видатки чинять прямий і безпосередній вплив на сукупні видатки, тоді як зміна податків впливає на сукупні видатки не безпосередньо, а через зміну використовуваного доходу, а отже зміну споживання.

Вплив збалансованого бюджету на рівноважний ВВП з'ясуємо за допомогою умовного прикладу. Нехай рівноважний ВВП становить 250 млрд. грн. і уряд одночасно зменшує закупівлі товарів і послуг на 10 млрд. грн. та скорочує податки на 10 млрд. грн. Гранична схильність до споживання становить 0,8.

Мультиплікатор державних видатків = 1/MPS — 1 : 0,2 = 5.

Мультиплікатор податків = — МРС/(1 — МРС) = — 0,8 : 0,2 = — 4.

Унаслідок скорочення державних видатків на 10 млрд. грн. рівноважний ВВП зменшиться на 50 (10 х 5) млрд. грн., а внаслідок зменшення податків збільшиться на 40 млрд. грн. (10×4). Отже, кінцеве зменшення рівноважного ВВП становитиме 10 млрд. грн. (50—40).

Однакове збільшення державних видатків і податків спричиняє приріст ВВП на величину, що дорівнює приросту державних видатків і податків. І навпаки, однакове зменшення державних видатків і податків зменшує рівноважний ВВП на ту саму величину. Отже, мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці. Це твердження справедливе для будь-якого значення граничної схильності до споживання та граничної схильності до заощадження.

3. Монетарна політика: види, цілі, інструменти

Більшість сучасних економістів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, що не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон'юнктури. В зв'язку з цим поточна монетарна політика орієнтується на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

МЕТОДИ КОНТРОЛЮ ТА ІНСТРУМЕНТИ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ

В світовій економічній практиці використовуються наступні інструменти регулювання грошової маси в обігу:

• операції на відкритому ринку, тобто на вторинному ринку казначейських цінних паперів;
• політика облікової ставки, тобто регулювання проценту по займах комерційних банків у центрального банка;
• зміна норми обов'язкових резервів.

В цей час в світовій економічній практиці основним інструментом регулювання грошової маси є операції на відкритому ринку. Шляхом покупки чи продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів центральний банк може здійснити або уливання резервів в кредитну систему держави, або вилучити їх звідтіля.

Операції на відкритому ринку проводяться центральним банком звичайно спільно з групою дорідних банків і інших фінансово-кредитних закладів.

Розглянемо схему проведення цих операцій на прикладі центрального банку США — Федеральної резервної системи (далі ФРС).

Припустимо, що на грошовому ринку спостерігається надлишок грошової маси в обігу, і центральний банк ставить завдання по обмеженню чи ліквідації цього надлишку. Для цього він активно починає пропонувати державні цінні папери на відкритому ринку банкам чи населенню, що купує державні цінні папери крізь спеціальних дилерів. Оскільки пропозиція державних цінних паперів збільшується, їх ринкова вартість падає, а процентні ставки по них зростають і, відповідно, зростає "привабливість" їх для покупця. Населення (через дилерів) і банки починають активно купувати державні цінні папери, що приводить до скорочення банківських резервів. Скорочення банківських резервів, в свою чергу, зменшить пропозицію грошей до пропорції, рівної банківському мультиплікатору. Крива пропозиції зсунеться ліворуч, процентна ставка зросте.

Припустимо тепер, що на грошовому ринку спостерігається нестача грошових засобів в обігу. В цьому випадку центральний банк проводить політику, спрямовану на поширення грошової пропозиції, а саме починає купувати державні цінні папери у банків і населення. Тим самим центральний банк збільшує попит на державні цінні папери. Внаслідок цього їх ринкова ціна зростає, процентна ставка по них падає, що робить казначейські цінні папери "непривабливими" для їх власників. Населення (через дилерів) і банки активно починають продавати державні цінні папери, що приводить в кінцевому рахунку, до збільшення банківських резервів і (з урахуванням мультиплікаційного ефекту) — до збільшення грошової пропозиції. Крива пропозиції грошей зсунеться праворуч, а процентна ставка упаде.

4. Економічне зростання і його типи

Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій. Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.

Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу — здебільшого за рік, по-друге — темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.

Критики економічного зростання стверджують, що подальший прогрес у розвинутих країнах здебільшого означає задоволення щораз менш значущих потреб коштом посилення загрози екологічній системі й самому життю на Землі. Вони заявляють, що темпи економічного зростання необхідно уповільнити і перейти до "нульового зростання". На їхню думку, треба різко обмежити використання непоновлюваних ресурсів, а також відновлюваних ресурсів, щоб ті могли поновлюватися. Обсяг викидів не повинен перевищувати абсорбційну здатність довкілля.

Прихильники економічного зростання переконані, що це — єдиний шлях до поліпшення матеріального достатку й підвищення життєвого рівня. Збільшення виробництва товарів і послуг та доходів забезпечує людності кращі освіту й медичне обслуговування, триваліший відпочинок, продовжує середню тривалість життя тощо. Науково-технічний прогрес дає змогу збільшувати розвідані запаси ресурсів і створювати нові, відкривати або розробляти замінники наявних ресурсів і т. д., тобто запаси ресурсів залежать від розвитку технічних знань.

Зв'язок між економічним зростанням і станом довкілля, на думку адептів зростання, перебільшений. Прискорення економічного зростання не обов'язково означає посилення забруднення. Вони вважають, що забруднення є не стільки побічним продуктом зростання, скільки наслідком того, що частина довкілля — річки, озера, моря, океани, повітря — трактується як спільна для використання власність. Ця власність стала нашим смітником. Для зменшення забруднення довкілля прихильники економічного зростання пропонують запровадити законодавчі обмеження або спеціальні податки.

З нинішньої полеміки про економічне зростання випливає, що воно не є абсолютним благом. Наслідки безперервного зростання обсягу виробництва для довкілля та способу життя потрібно обов’язково враховувати за будь-якого підходу до оцінки майбутнього економічного стану.

Економічне зростання будь-якої країни визна чають три групи факторів:

1) фактори пропозиції;

2) фактор попиту;

3) соціокультурні, інституційні та інші фактори. Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. їх теж чотири:

1) кількість та якість природних ресурсів;

2) кількість та якість трудових ресурсів;

3) обсяг капіталу країни;

4) технологія.

Перелічені фактори пропозиції, які називають "колесами економічного зростання", визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний аспект, дає змогу національній економіці нарощувати свій потенціал.

Природні ресурси — це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише кілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко просуватися шляхом економічного зростання, зокрема Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші. Більшість країн світу небагата на природні ресурси. Проте навіть дуже бідні на них країни — Швейцарія, Японія чи Ізраїль — демонструють високі темпи економічного зростання і забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі.

На думку багатьох економістів, трудові ресурси — пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці — становлять найважливіший фактор економічного розвитку. Справді, інші фактори виробництва (капітал, сировину, технологію) можна купити в інших країн. Проте застосування високопродуктивної техніки в місцевих умовах вимагає кваліфікованих працівників.

Для збільшення обсягу капіталу (устаткування, виробничих будівель, доріг) необхідне скорочення поточного споживання впродовж десятиліть. У розвинутій економіці від 10 до 20% національного доходу використовується для нагромадження капіталу; і навпаки, найбідніші країни часто можуть заощаджувати лише 5% національного доходу. Крім того, значна частина цих невеликих заощаджень спрямовується на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці.

Крім трудових, природних ресурсів та капіталу, четвертим життєво важливим фактором економічного зростання є технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво. Однією з ключових складових цього фактора є виховання в індивідів підприємницького духу. Країна не може процвітати без власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові підприємства, освоювати нові технології, розв'язувати трудові конфлікти.

Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище має забезпечувати такий рівень сукупних видатків, за якого повністю використовуються наявні ресурси. Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів.

Фактори пропозиції й попиту, які впливають на економічне зростання, взаємопов'язані. Наприклад, неповне залучення трудових ресурсів уповільнює темпи нагромадження капіталу, а низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть спричиняти безробіття.

Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси найекономніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільна ефективність).

Існує низка інших факторів, які впливають на економічне зростання, проте вони важко піддаються кількісній оцінці. Це передовсім соціокультурні та інституційні чинники. Зокрема, значний позитивний вплив на економічне зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Підприємництво, торгівля, фермерство, винахідництво — це престижні види діяльності, а особи, зайняті ними, користуються повагою. Важливим соціокультурним чинником економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах її оцінюють як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. Нарешті, у довгостроковому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури укладання і виконання угод, і вони розвиваються, як правило, значно швидше, ніж країни з недемократичними, неправовими режимами.

В усіх державах можуть виникати перешкоди, що уповільнюють або стримують економічне зростання. Найчастіше вони пов'язані з інституційним або громадським середовищем. Наприклад, надмірне втручання державних інституцій у приватнопідприємницьку діяльність здатне знижувати продуктивність праці, а податкова система може підривати стимули до праці та інвестування. У багатьох економічно відсталих країнах поширені корупція, хабарництво і здирство, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності.

Вагомим соціально-культурним чинником, що може гальмувати виробництво та економічне зростання, є наголос суспільства радше на виконанні обов'язків, а не на особистій ініціативі. Нерідко дотримання релігійних звичаїв і обрядів суттєво обмежує тривалість робочого дня або робочого року і скеровує ресурси замість інвестування на здійснення різних релігійних церемоній.

Важливими чинниками, які стримують економічне зростання, є несумлінне ставлення до праці, господарські злочини, припинення роботи через трудові конфлікти та ін.

Збільшення обсягу національного виробництва може досягатися, по-перше, за рахунок збільшення кількості факторів та, по-друге, через підвищення ефективності їх використання. Тому розрізняють два основні типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання — це нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології. Інакше кажучи, обсяг продукції зростає за рахунок зростання чисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуваних сільськогосподарських угідь та інших ресурсів. При цьому продуктивність праці залишається незмінною.

Інтенсивний тип економічного зростання — це збільшення виробництва товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів — підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо. За цього типу зростання продуктивність праці підвищується.

У реальній дійсності обидва типи економічного зростання співіснують, але здебільшого переважає один із них. Тому в аналітичній економії говорять про переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення значення в національній економіці інтенсивного типу економічного зростання називають інтенсифікацією економіки.

У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

Висновки

На сучасному етапі розвитку, в епоху бурхливих змін на світовій арені, особливої важливості набули питання, пов’язані з системами державного регулювання. Вважаю, що не треба доводити того, що від методів та інструментів державного регулювання залежить демократичний устрій в суспільстві. У цьому науковому дослідженні, автор детально зупинився на інструментах монетарної політики. Після розгляду питання можна сказати:

* основними інструментами регулювання грошової маси в цей час в світовій економіці є операції на відкритому ринку. Шляхом купівлі та продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів, центральний банк може здійснити вливання резервів в кредитну систему держави або вилучити їх з обороту. Операції на відкритому ринку проводяться центральним банком спільно з групою дорідних банків та інших фінансово-кредитних закладів;

* серед інструментів монетарної політики зміна банківської облікової ставки займає друге місце за значенням після політики центрального банку на відкритому ринку;

* третім інструментом монетарної політики є зміна норми обов’язкових резервів. Цей інструмент, на думку спеціалістів, які займаються цією проблемою, є найбільш потужним але в той же час достатньо грубим, оскільки торкається основ усієї банківської системи. Навіть незначна зміна норми обов’язкових резервів може викликати значні зміни в об’ємі банківських депозитів та кредитів, тому вживається цей інструмент у виключних випадках.

Список використаних джерел

1. Базилевич В.Д. Макроекономіка : Опорний конспект лекцій/ В.Д.Базилевич, Л.О.Баластрик; М-во освіти Укр., КДТЕУ. -К.: Четверта хвиля, 1997. -224 с.
2. Брагинский С.В. Монетаризм как экономическая доктрина. //Деньги и кредит. 1992. №2.
3. Доллан Э.Дж., Кемпбелл К.Д., Кемпбелл Р.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика. М.-Л., 1991., Гл. 14-20.
4. Доллан Э.Дж., Макроэкономика., С.-Пб., 1994., 207-214.
5. Дратавер Б. Макроекономіка : Стислий конспект лекцій/ Борис Дратавер, Наталя Пасічник,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. -Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. -89 с.
6. Макконнелл К.Р., Брю С.Л., Экономикс., М., 1993.
7. Мельникова В. І. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів. -2-е вид., доп.. -К.: Професіонал, 2004. -394 с.
8. Панчишин С. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -614 с.
9. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика : Підручник для студ. екон. спец. вузів/ І.Ф.Радіонова. -К.: Таксон, 1996. -237 с.
10. Рвночная экономика., М., 1992. Т. 2. Ч. 1. Гл. 13.
11. Савченко А.Г. Макроекономіка : Підручник для вузів/ Анатолій Савченко, Галина Пухтаєвич, Олександр Тітьонко. -К.: Либідь, 1999. -285 с.
12. Семюелсон, Пол А. Макроекономіка = MACROEKONOMICS : Пер. з англ./ Пол Семюелсон, Вільям Нордгауз; Наук. ред. пер. С.Панчишина. -К.: Основи, 1995. -573 с.
13. Усоскин В.М. “Денежный мир” Милтона Фридмена., М., 1989.
14. Харрис Л. Денежная теория. М., 1990.