Вступ.

1. Місце договорів за участю суб’єктів підприємницької діяльності в системі цивільно-правових угод.

2. Розробка та укладення договору.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Прийняття нового Цивільного кодексу України ознаменує новий етап у правовому регулюванні договірних відносин учасників цивільного обороту. Докорінних змін потребують як принципові засади регулювання договірних відносин, так і спеціальні норми, присвячені видам та особливостям договорів, з допомогою яких їх учасники задовольняють свої майнові інтереси, оскільки на сьогодні створився певний правовий вакуум, коли старі норми нездатні ефективно регулювати сучасні економічні відносини, що існують в суспільстві.

Новий Цивільний кодекс України міститиме чимало новел договірного права, починаючи з закріплення принципу свободи договору як однієї із основних засад цивільного законодавства і закінчуючи закріпленням нових видів договорів, раніше невідомих цивільному законодавству. Одними із таких нових договорів, які не врегульовані в чинному законодавстві, стане публічний договір і договір приєднання.

1. Місце договорів за участю суб’єктів підприємницької діяльності в системі цивільно-правових угод

Відповідно до ст. 665 проекту Цивільного кодексу України публічним договором визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж, виконувати роботи або надавати послуги кожному, хто до нього звернеться, і на однакових для всіх споживачів умовах. Згідно зі ст. 666 проекту Цивільного кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Значний інтерес при дослідженні юридичної природи публічного договору і договору про приєднання становить визначення їх місця в системі цивільно-правових договорів. Вирішальне значення при цьому мають суттєві ознаки цих договорів.

У тих нечисленних роботах, що були присвячені вивченню природи договору про приєднання і публічного договору, в основному приділялась увага дослідженню теоретичних питань, пов'язаних з обмеженням у них принципу свободи договору, і розробці найбільш оптимальних правових засобів для захисту більш слабкої сторони в таких договорах.

Водночас правильне визначення місця договору про приєднання і публічного договору в системі цивільно-правових договорів, з одного боку, забезпечить можливість розробки уніфікованого регулювання всіх договорів тієї групи, в яку входить договір про приєднання і публічний договір, а з іншого — забезпечить можливість вироблення специфічних правил, що можуть бути застосовані лише до тих договорів, яким притаманні характерні риси договору про приєднання і публічного договору.

У більшості випадків при побудові системи договорів наукові дискусії зводилися до обрання такого критерію класифікації, який би «сприяв глибшому з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис і особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договори» [1, с. 722].

Класифікацію цивільно-правових договорів здійснювали у двох напрямах. В одному напрямі відповідно до обраного критерію і поставленої мети класифікації групування договорів являло собою, як правило, двочленне ділення залежно від наявності або відсутності певної ознаки, яку можна віднести скоріше до правової характеристики договору (тобто його зовнішніх ознак), ніж до змістовного структурування всієї системи договорів за внутрішніми якостями договорів, які складають таку систему. У разі такої класифікації доцільніше говорити про види договорів, а не про їх систему.

На підставі такої класифікації виділялися відплатні та безоплатні договори, реальні та консенсуальні, односторонні та взаємні, основні та попередні тощо [2, с. 47-49]. В цьому випадку становить інтерес поділ договорів М. Єгоровим за підставами укладення на обов'язкові та необов'язкові.- Обов'язок укласти обов'язковий договір, на відміну від необов'язкового, укладення якого цілком залежить від волі сторін, вважає цей автор, може випливати з нормативного, адміністративного актів або з наявності в договорі, що укладається, ознак публічного договору [З, с. 498-499].

Залежно від способу укладення договору М. Єгоров усі договори поділяє на взаємопо-годжувані та договори приєднання. На його думку, умови взаємопогоджуваних договорів встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в укладенні договору. На відміну від взаємопогоджуваних, умови договорів приєднання встановлює тільки одна із сторін і такий договір може бути укладений лише за умови, що сторона, яка приєднується, погодиться із запропонованими їй умовами [З, с. 500-501].

Класифікацію договорів за підставами укладення па обов'язкові та необов'язкові, а також за способом укладення на взаємопого-джуаані та договори приєднання варто визнати не зовсім вдалою через неточно обраний критерій класифікації. Те, що у сторони виникає обов'язок укласти договір, як і те, що сторона не має можливості брати участь у формулюванні умов договору, — наслідок, а не причина, що може бути покладена в основу класифікації. Характерні ознаки, покладені в основу вказаної класифікації, відносяться скоріше до особливостей правового регулювання, і не є тією ознакою, на підставі якої слід здійснювати поділ договорів за групами.

Класифікація договорів в іншому напрямі -це багаточленна класифікація, при якій тою чи іншою мірою враховуються змістовні характеристики договору, тобто його внутрішні якості. Наукові дискусії в цьому напрямі в основному зводяться до обрання найбільш оптимального критерію класифікації.

Більшість усіх наукових класифікацій договорів будується або за економічним, або по юридичним критерієм, або за різними варіантами поєднання того п іншого критерію.

Так, М. Гордон при обранні критерію класифікації критикував тих, хто спрощено підходить до класифікації договорів за економічною ознакою, оскільки економічні відносини є лише першопричиною, що лише у віддаленому ступені визначає собою правовий результат, і пропонував виходити з правових критеріїв для класифікації договорів [4, с. 68-69]. Залежно від правових результатів договірних відносин автор виділив такі сім груп договорів: договори про передачу за грошовий еквівалент майнових цінностей (купівля-продаж, поставка, міна); договори про безоплатне надання майна (договір про надання безоплатного права користування (позички), дарування); договори про відплатне користування речами (договір майнового найму, житловий найм); договори з приводу кредитних відносин (позика, інші складні кредитні відносини); договори з приводу спільної господарської діяльності; договори по забезпеченню від випадковостей (договір страхування); договори перевезення [4, с. 86-87].

У літературі правильно вказувалось па недоліки такої класифікації: в результаті такої класифікації об'єднані різнорідні за своїм характером відносини (дарування і позичка) і роз'єднані однорідні (купівля-продаж і дарування) [5, с. 397-398], зазначена систематизація договорів не була завершена остаточно [6, с. 57].

Більш розгорнуту класифікацію за тим самим критерієм правового результату дав В. Лунь, що виділив такі групи договорів: договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління; договори про передачу майна в тимчасове користування; договори про виконання робіт; договори про надання послуг; договори про передачу результатів інтелектуальної праці; договори про спільну діяльність [7, с. 39-40].

О. Красавчнков висловлювався за обрання в якості єдиного критерію класифікації ознаки спрямованості зобов'язань і виділяв таким чином чотири групи договірних зобов'язань, а саме зобов'язання, спрямовані на: передачу майна; падання послуг; виконання робіт; передачу грошей [8, с. 42-43].

Непослідовність наведених вище двох класифікацій полягає в тому, що в основі виділення п'ятої групи договірних зобов'язань В. Луцем і четвертої групи О. Красав-чнковим лежить відмінна від усіх попередніх груп ознака — об'єкт правовідносин: результати інтелектуальної праці і гроші, відповідно.

Послідовником застосування комбінованого юридично-економічпого критерію класифікації договорів був О. Йоффе, який виділив дев'ять груп договірних зобов'язань з: відплатиої реалізації майна; відплатної передачі майна в користування; безоплатної передачі майна у власність або користування; виконання робіт; надання послуг; перевезень; кредитів і розрахунків; страхування; спільної діяльності [9, с. 24-25].

За комбінований критерій класифікації -поєднання економічного (цілі договірного зобов'язання) і юридичного (змісту зобов'язання) виступав також М. Овчинников, який виділив шість груп договорів: про реалізацію майна у власність або оперативне управління; про відплатну передачу майна у тимчасове користування; про здійснення робіт; про транспортування; про падання послуг; банківської позички [6, с. 62].

Недоліком усіх поданих класифікацій стосовно проблематики дослідження місця договорів приєднання і публічного договору в системі цивільно-правових угод, незалежно від того, за яким критерієм здійснено класифікацію, є те, що такі класифікації грунтувалися на тих договорах, які знайшли своє закріплення в чинному на той час законодавстві і не могли враховувати тих нових договорів, що мають місце в сучасному цивільному обігу.

Окрім того, слід зазначити, що відмітною рисою всіх перелічених класифікацій є те, що це одноступінчате групування договорів, яке часто не має чітко визначених внутрішніх меж. З цієї причини М. Брагінський і В. Вітрянський пропонували багатоступінчасту класифікацію — договори, об'єднані у певні групи, на кожному наступному рівні відображують особливості попередніх [5, с. 399]. Тому, на думку цих авторів, система цивільно-правових договорів повинна виглядати в такий спосіб.

На першому рівні залежно від спрямованості правового результату всі договори поділяють на чотири групи, які спрямовані на: 1) передачу майна; 2) виконання робіт; 3) падання послуг; 4) заснування різноманітних утворень.

На другому рівні першу групу договорів залежно від підстави передачі майна поділяють па договори по відплатній і безоплатній передачі майна.

На другому рівні другу групу договорів залежно від того, па кому лежить ризик випадкового неотримання результату, поділяють на договори, де такий ризик несе підрядчик, і на договори, де ризик несе замовник.

Третю група договорів на другому рівні, як і першу групу, поділяють на договори від-платні та безоплатні, а четверту залежно від цілей об'єднання — на договори зі створення юридичної особи і договори зі спільною господарською діяльністю.

Третій рівень поділу має тільки перша група договорів: залежно від обсягу переданих прав виділяються договори з відплатної передачі майна у власність, у господарське відання або оперативне управління; відплатпої передачі майна в користування; передачі безоплатно майна у власність, у господарське відання або оперативне управління; передачі майна в безоплатне користування [5, с. 399-402].

Зазначена класифікація договорів уявляється найбільш вдалою, проте вона не може бути застосована до тих договорів, які виділяються з усього масиву цивільно-правових договорів за тими підставами, що не враховані й не можуть бути враховані в даній класифікації через те, що вони об'єднують різні договірні типи одного порядку. Наприклад, як договір про приєднання можуть бути кваліфіковані договори з усіх чотирьох вказаних вище груп.

Найбільше фундаментальне дослідження системи цивільно-правових договорів зробив Ю. Романець [10]. Відмітною рисою його роботи стосовно представленої проблематики є те, що він уперше зробив спробу визначити місце договору про приєднання і публічного договору в системі всіх цивільно-правових угод. Варто погодитися з точкою зору Ю. Ромап-ця, який для виділення зазначених договорів із усього масиву цивільно-правових угод обрав критерій економічної нерівності, обумовлений суб'єктними особливостями договору.

Дійсно, якщо проаналізувати економічне положення контрагентів, що укладають договори приєднання і публічні договори, то можна зазначити, що контрагенти за такими договорами знаходяться в нерівному економічному становищі. Це зумовлено низкою причин.

По-перше, у суспільстві, де діють ринкові закони економіки, практично не буває двох суб'єктів з рівними економічними показниками, які б знаходилися в рівному економічному положенні.

По-друге, суб'єкт підприємницької діяльності, що вчиняє певні дії з продажу товарів, виконання робіт, надання послуг, у силу того, що він займається цим на професійному рівні, є більш сильною стороною, яка має певні знання і досвід в такій сфері, яка знає про можливі ризики своєї діяльності і прагне попередити їх настання різноманітними, у тому числі правовими, засобами. Це випливає із самої природи підприємницької діяльності. Тому в договорах, де одним із контрагентів є суб'єкт підприємницької діяльності, що укладає договір, який стосується предмета його основної (статутної) діяльності, такий контрагент буде більш сильною стороною по відношенню як до споживача товарів (робіт, послуг) -фізичної особи, так і до іншого споживача — такого самого суб'єкта підприємницької діяльності.

По-третє, при укладенні договору в умовах ринкової економіки завжди буде особа, що більш зацікавлена в одержанні (або наданні) товарів, робіт, послуг. Така ситуація створює можливість маніпулювання інтересом контрагента при укладенні договору і в процесі формування умов договору.

Систематизуючого ознакою для виділення публічного договору і договору приєднання з усього масиву цивільно-правових договорів є економічна нерівність сторін, що обумовлює особливості в їх правовому регулюванні. Проте сам факт такої нерівності не може бути визнаний належною класифікуючою ознакою, інакше як договір про приєднання або як публічний договір повинні були б визнані всі договори, що укладаються в умовах ринкової економіки, де достатньо важко знайти два суб'єкти із рівними економічними можливостями.

Ю. Романець вважає, що необхідність специфічного правового регулювання диктується різноманітними суб'єктними особливостями: специфікою громадянина як такого, громадянина-споживача, споживача в широкому розумінні (як сторони, що протистоїть виробнику) [10, с. 135]. Щодо публічного договору, то, на думку автора, рівень економічної нерівності в різних випадках визначається: фігурою споживача в широкому значенні (як сторони, що протистоїть споживачу), фігурою особи, що вступає у відносини зі споживчою метою, або ж фігурою споживача -фізичної особи. Стосовно договору приєднання, то критерієм виділення слугує спосіб укладення договору, що застосовує економічно сильніша сторона [10, с. 154, 160].

З такими висновками Ю. Ромапця щодо суб'єктних особливостей договору приєднання і публічного договору, що обумовлюють економічну нерівність сторін, важко погодитися. Так, під час обґрунтування економічної нерівності сторін у договорі приєднання і публічному договорі автор закцептував увагу на стороні, яка протистоїть виробнику — суб'єкту підприємницької діяльності: споживачу в широкому розумінні слова, споживачу, який укладає договір саме зі споживчою метою, споживачу — фізичній особі. При цьому він залишив без належної уваги саму фігуру суб'єкта підприємницької діяльності, що не в меншій мірі визначає становище сторін у договорі.

Саме фігура суб'єкта підприємницької діяльності як суб'єкта-професіонала, що в силу своєї діяльності має більше можливостей впливати на становище сторін в договорі, що з ним укладається і здійснює ризиковану діяльність, становить ту юридичну ознаку, яка обумовлює економічну нерівність сторін у договорі приєднання і публічному договорі.

Отже, договір про приєднання і публічний договір можуть бути виділені з усього масиву цивільно-правових договорів за ознакою економічної нерівності, обумовленої специфічним положенням суб'єкта підприємницької діяльності як сторони в договорі, тобто класифікуючою ознакою в даному випадку виступає поєднання економічної ознаки — економічної нерівності сторін в договорі і юридичної ознаки — стороною в договорі є суб'єкт підприємницької діяльності.

Щодо сторони, яка протистоїть суб'єкту підприємницької діяльності (а це може бути і такий самий суб'єкт підприємницької діяльності — споживач його товарів, робіт, послуг, і особа, що вступає в договірні відносини зі споживчою метою і споживач — фізична особа), то її суб'єктні особливості лише опосередковано впливають на ступінь економічної нерівності, посилюючи або ослаблюючи ступінь нерівності. Тому найбільш характерно економічна нерівність проявлятиметься в договорах приєднання і публічних договорах, укладених між суб'єктом підприємницької діяльності та споживачем — фізичною особою, а найменше — в договорах, укладених між суб'єктом підприємництва і таким самим суб'єктом підприємництва — споживачем його товарів, робіт, послуг, що також вступає в договірні відносини з підприємницькою метою.

Визначення ступеня нерівності між сторонами має важливе значення для законодавця під час формулювання норм, спрямованих на захист більш слабкої сторони в договорі, при так званому дозуванні правових засобів, що потребують усунення економічної нерівності [10, с. 135].

Найбільш жорсткими й імперативними (а отже відступаючими від принципу свободи договору) повинні бути норми, що регулюють відносини з найвищим ступенем нерівності, -відносини між суб'єктом підприємницької діяльності і громадянином-споживачем. У чинному законодавстві це можна простежити на прикладі Закону України «Про захист прав споживачів». У меншій мірі імперативність правового регулювання повинна виявлятися у відносинах між двома суб'єктами підприємницької діяльності, що вступають у договірні відносини з підприємницькою метою, але знаходяться в нерівному економічному становищі. Для прикладу можна навести ч. 3 ст. 666 проекту Цивільного кодексу України, відповідно до якої суб'єкт підприємницької діяльності, що приєднався до умов договору приєднання, може вимагати зміни або розірвання договору лише за умови, якщо він пе знав або не міг знати на яких умовах укладається договір (на відміну від усіх інших суб'єктів, щодо яких такої умови не потрібно).

2. Розробка та укладення договору

До прийняття Господарського кодексу України (ГКУ) умови, порядок укладання, зміни та розірвання договорів у сфері підприємницької діяльності регламентувалися Цивільним кодексом України (ЦКУ). Сьогодні кодекс, норми якого застосовуються при укладанні договору, визначається відповідно до суб’єктів, між якими він укладається. З’ясувавши, хто виступатиме як сторони договору, визначають і вид договору, що укладається.

Учасниками цивільних відносин, що регулює ЦКУ, є фізичні і юридичні особи. Якщо договір укладається між суб’єктом підприємницької діяльності (далі – СПД) і особою, що не є суб‘єктом підприємництва, застосовуються норми ЦКУ.

За умови державної реєстрації фізичних осіб як СПД, вони фігурують у сфері правовідносин як фізичні особи – підприємці, до діяльності яких застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність, а саме ГКУ. У випадку, якщо договір укладається між суб‘єктами підприємництва, застосовуються норми Господарського кодексу України. Якщо відносини суб‘єктів підприємництва не можуть бути урегульовані положеннями договору чи нормами ГКУ, застосовуються норми цивільного законодавства.

Усна та письмова форми договору

В усній формі можуть бути укладені договори:

• які повністю виконуються сторонами у момент їх укладання, за винятком договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також договорів, для яких недотримання письмової форми спричиняє їх недійсність;
• якщо юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного договору з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Договір укладається письмово:

• між юридичними особами;
• між фізичною та юридичною особою, крім випадків, передбачених для договорів, що можуть укладатися усно;
• між фізичними особами на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на сьогодні 17 грн.), крім випадків, передбачених для договорів, що можуть укладатися усно.

Умови господарського договору

Відповідно до законодавства, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, ціну та строк дії договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких, за заявою хоча б однієї зі сторін, має бути досягнуто згоди. Крім істотних умов виділяють також звичайні умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору. Також існують випадкові умови – такі, що погоджені сторонами з метою вирішення питань, не врегульованих законодавством.

При розробці договору важливу роль відіграють типові або примірні договори. Типовий договір застосовується у випадках, передбачених законодавством, а його форма затверджена органом державної влади. Хоча від змісту типового договору сторони відступати не можуть, проте вони можуть конкретизувати його умови. Примірні форми договорів мають, швидше, рекомендаційний характер і за взаємною згодою сторони мають право змінювати окремі його умови або доповнювати його зміст.

Розробка проекту господарського договору

Перед укладанням договору необхідно чітко визначити, які функції він виконуватиме. Для цього слід заздалегідь продумати модель майбутньої операції: що вимагається від вас, а що від вашого контрагента, який потрібен термін виконання угоди та які будуть наслідки недодержання сторонами умов договору. Лише після цього можна розпочинати розробку проекту договору.

Кожен договір має свої структурні особливості, проте є загальна структура документа, встановлена законодавством та діловим звичаєм. Вона використовується як основа при розробці конкретного проекту договору.

1. Визначення сторін

З цього починається кожен договір – визначення сторін та їх повноважень укладати відповідний договір. У господарському договорі зазначають повні найменування сторін – суб’єктів підприємницької діяльності, ПІБ (за потребою — посада) особи, яка представляє інтереси СПД, та підстави, що підтверджують повноваження цієї особи укладати договір від імені СПД. Найчастіше від імені юридичної особи уповноваженою особою на укладення договору виступає директор підприємства, повноваження якого укладати договори прямо зазначені у статуті юридичної особи. Проте це можуть бути й інші особи, що діють на підставі доручення, де вказано, що дана особа має право укладати договір від імені СПД юридичної особи. Право підпису документів (наприклад бухгалтером) ще не означає, що ця особа має право укладати угоду від імені підприємства.

Крім того, в договорі обов’язково має бути зазначено податковий статус обох сторін. Його можна зазначити в цьому пункті.

2. Предмет договору

Предмет договору врегульовує ті правові відносини, заради яких, власне, і укладається договір. Наприклад, при продажу торговельного обладнання укладається договір купівлі-продажу, предметом якого є обов’язок сторони “А” належно продати торговельне обладнання, а сторони “В” належно прийняти та оплатити його. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також містити вимоги до їх якості.

3. Права та обов’язки сторін

В цьому пункті договору визначаються права та відповідні їм обов’язки сторін, що зазначаються окремими підпунктами. Праву однієї сторони відповідає обов’язок іншої. Наприклад, якщо одна сторона договору зобов’язана належно передати товар, то інша має право вимагати його належне передання. Цей пункт договору потрібно досконало розробити, тому що визначення прав і обов’язків сторін безпосередньо впливає на їх відповідальність за невиконання умов договору.

4. Ціна договору

Ціна у господарському договорі є істотною умовою. Зазвичай вона зазначається у гривнях, проте у зовнішньоекономічних договорах (контрактах), за згодою сторін, вона може визначатися і в іноземній валюті. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Після укладення договору зміна ціни допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у швидші строки, порівняно з нормативними.

5. Порядок здійснення розрахунків

Порядок здійснення розрахунків можна визначити в попередньому пункті, але якщо він ускладнений кількістю господарських операцій, бажано його виділити окремим пунктом.

6. Відповідальність сторін

Тут визначаються межі відповідальності сторін за невиконання (неналежне виконання) умов договору. Зазвичай до сторони, що належно не виконала умови договору, застосовуються санкції у вигляді штрафу та (або) пені. Слід зазначити, що пеня не може перевищувати подвійну облікову ставку НБУ за кожен день прострочення виконання зобов’язань.

7. Порядок вирішення спорів

Цей пункт є звичайною умовою господарського договору. Тут зазначається, що у разі неможливості досягнення згоди сторін шляхом проведення двосторонніх переговорів будь-яка з них вправі передати спір на розгляд господарського суду у встановленому чинним законодавством України порядку. Цим пунктом може бути регламентовано порядок вирішення спорів сторонами у досудовому порядку.

8. Форс-мажорні обставини

Також звичайна умова договору. Вона передбачає ненастання відповідальності сторони за невиконання своїх зобов’язань за договором у тій мірі, в якій затримку чи перешкоду виконанню таких зобов’язань спричинено виникненням і дією обставин непереборної сили (форс-мажор). Під ними маються на увазі стихійні лиха, епідемії, епізоотії, війна чи військові дії будь-якого характеру, блокади, ембарго, пожежа, страйки на підприємствах сторін, акти нормативно-правового характеру органів державної влади чи місцевого самоврядування та інші обставини надзвичайного характеру, які сторони не могли передбачити під час укладення та виконання договору та які перебувають поза контролем сторін і перешкоджають виконанню ними договірних зобов’язань.

9. Строк договору

Істотна умова договору, яка визначає термін, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки. При укладенні довготривалого договору в цьому пункті може бути зазначено, що у разі закінчення терміну дії договору, він може бути пролонгований (подовжений) на певний строк. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення його умов, що мали місце під час дії договору.

10. Додаткові умови (заключні положення)

Тут зазначаються всі додаткові умови. Приміром, це можуть бути положення про можливі додатки до договору (калькуляції, акти здачі-приймання виконаних робіт, звіти про проведену роботу тощо). Також тут може бути визначено, з якого часу договір набуває чинності, умови щодо можливості виконання зобов’язання за договором третьою особою, умови внесення змін до договору та розірвання договору та ін.

Підписаний договір скріплюється печатками усіх сторін. Деякі види господарських договорів підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Наприклад договір оренди земельної ділянки, застави, найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше тощо.

Ділова практика склалася так, що СПД фізичні особи не зобов’язані мати печатку. А ось спеціальної норми, що прямо надає право СПД фізичній особі не застосовувати печатку при укладенні договорів, чинним законодавством не передбачено. Відповідно до п. 1 ст. 181 ГКУ, за загальним правилом господарський договір, який викладається у формі єдиного документа, повинен підписуватися сторонами та скріплюватися печатками. Питання обов’язкового використання печатки СПД фізичною особою при укладенні господарських договорів на сьогодні залишається відкритим.

На вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади договір може бути визнано недійсним повністю або в окремих частинах у випадках, якщо:

• договір не відповідає вимогам закону;
• договір укладався з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства;
• договір укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (не уповноваженою особою).

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються (якщо інше не передбачено законом або договором). Сторона договору, яка бажає змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це іншій стороні за договором. Сторона договору, яка отримала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Висновки

Переконлива посмішка партнера та міцне рукостискання не має жодної юридичної сили. Проте часто їм приділяється набагато більше уваги, ніж безпосередньо укладанню договору — гаранту партнерських, трудових та інших відносин. Без відповідних юридичних знань складно проаналізувати усі аспекти, побачити кожен недолік документу, що підписується. Тим паче складно підприємцям, котрі без підтримки юристів, власноруч намагаються скласти договір – неврахування всіх умов, передбачених законодавством та діловою практикою, може спричинити серйозні проблеми у майбутньому.

Отже, договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків. Залежно від правових відносин, які вони регулюють, договори можуть бути цивільними, господарськими, адміністративними та трудовими, окрему групу становлять міжнародні договори. Зважаючи на актуальність у підприємницькій діяльності господарських договорів, саме їх законодавчому врегулюванню ми вирішили приділити особливу увагу.

Фігура суб'єкта підприємницької діяльності як учасника цивільного обігу потребує формулювання на законодавчому рівні спеціальних правил регулювання відносин з його участю. Таке регулювання вже має місце в західних країнах, де в особливу категорію договорів виділені так звані торгові угоди, щодо яких розроблене спеціальне законодавство.

Список використаної літератури

1. Цивільне прано України: Підручник. У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред О. В. Дзсри, Н. С. Кузпєцової. Кн. 1. — К., 1999 — 864 с.

2. Корецкий А. Д. Теоретико-правовые осиовы учення о договоре. — СПб., 2001. — 211 с.

3. Гражданское право: Учебник. Т. 1 / Под ред. А. П. Сергеева, ІО. К. Толстого. — М., 2001. — 632 с.

4. Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. — Вып. 5. — 1954. — С. 65-87.

5. Брагинский М. И., Витряпский В. В. Договорное право. Кп. первая: Общие полояения: Изд. 2-е, испр. — М., 2000. — 848 с.

6. Овчинников Н. И. Понятие и классификация хозяйственных договоров: Уч. пособие. — Владивосток, 1970. — 159 с.

7. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. — К., 1999. — 560 с.

8. Красавчиков О. Система отдельных видов обязательств // Сов. юстиция. — № 5. — С. 42-43.

9. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М, 1975. -880 с.

10. Романец Ю. В. Система договоров в гражданском праве России. — М., 2001. — 496 с.