Вступ

Актуальність теми. Економічний розвиток України у наші дні неможливо уявити без розвитку міжнародного економічного співробітництва.

Участь українських підприємців в міжнародному цивільному обороті товарів та послуг вимагає постійного підтримання їх конкурентноздатності за рахунок розширення виробництва та освоєння нових ринків збуту, що, в свою чергу, вимагає залучення вільних фінансових коштів.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб’єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб’єктів застосовуються різні найменування, що свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовляється» — означає державу, що погодилася на обов’язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов’язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб’єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб’єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб’єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб’єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах,  —  це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.

Мета: охарактеризувати договір міжнародної купівлі-продажу в міжнародному приватному праві.

Для досягнення цієї мети було визначено наступні завдання:

— визначити форму,  зміст та порядок укладання зовнішньоекономічного договору;

— розкрити правове регулювання договору міжнародної купівлі-продажу товарів;

— з`ясувати  зміст Віденської Конвенції;

— надати визначення бартерних договорів та торгових звичаїв.

1.  Зовнішньоекономічні договори в міжнародному приватному праві

1.1.  Форма та  зміст зовнішньоекономічного договору

Зовнішньоекономічною діяльністю суб’єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 377 ГКУ) [2]. При цьому під майном у Господарському кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (у тому числі нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГКУ) [2]. Зовнішньоекономічна діяльність є різновидом економічних зв’язків, які охоплюють і внутрішньо-економічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої визначають організацію зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб’єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законодавством, та рівності суб’єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

1) суб’єкти господарювання;

2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб’єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Держава гарантує однаковий захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГКУ) [2].

На рівні державних органів влади та управління зовнішньоекономічна діяльність спрямована на визначення міждержавних засад співробітництва, створення правових і торговельно-політичних механізмів, які стимулюють розвиток і зростання ефективності економічних зв’язків. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, як підкреслюється у ст. 380 ГКУ [2], спрямоване на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції та обмеження монополізму. Органи державної влади та місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності крім випадків, передбачених законом [3, с. 248].

Перелік і повноваження органів державної влади, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються Господарським кодексом, Законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими законами. Згідно зі ст. 379 ГКУ «Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції» [2] усі суб’єкти мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не передбачено законом. Види цієї діяльності, перелік операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх виконання, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, теж визначаються законом.

1.2. Порядок укладання зовнішньоекономічних договорів

На рівні господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів. Суб’єкти цієї діяльності, як зазначено у ст. 382 ГКУ [2], мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визначається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, —  українським законодавством. Права та обов’язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність.

Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних договорів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 договір може бути визнаний недійсним лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас законом може бути встановлено особливий порядок укладання, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (ч. 7 ст. 382) [2].

Статтею 383 ГКУ [2] передбачено державну реєстрацію зовнішньоекономічних договорів. У ній йдеться про те, що Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зобов’язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою застосування до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі договорів, які укладають національні та іноземні суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою формою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГКУ [2] передбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорам України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період [11, с.268]. Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: «угода», «договір», «контракт», «домовленість» тощо. У ст. 626 Цивільного кодексу України дається таке визначення договору: «…це є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Крім того, у ст. 202 ЦКУ зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [11, с. 269].

Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття «угода». Практично при використанні терміна «угода» до відносин у зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків мають на увазі договір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно пов’язана із договірними відносинами партнерів. Терміни «контракт», «домовленість» можуть розглядатися як синоніми поняття «договір» [11, с.270].

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV) [1]. Такими змінами є:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта.
2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.
3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.
4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.
5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.
6. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди — законами України.
7. Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.
8. За відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), використовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

— продавцем —  у договорі купівлі-продажу;

— наймодавцем —  у договорі майнового найму;

—  ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;

— охоронцем —  у договорі зберігання;

— комітентом (консигнантом) —  у договорі комісії (консигнації);

— довірителем —  у договорі доручення;

— перевізником —  у договорі перевезення;

— експедитором  — у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;

— страхувачем —  у договорі страхування;

—  кредитором —  у договорі кредитування;

— дарувальником —  у договорі дарування;

—  поручителем  — у договорі поруки;

—  заставником —  у договорі застави.

9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.
10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється та офіційно реєструється.
11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
12. До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.
13. При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття, оскільки сторони не погодили інше.
14. Товарообмінні (бартерні) операції суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню Міністерством економіки України у поряд ку, встановленому Законом про зовнішньоекономічну діяльність [19, с. 195-197].

На території України діє Конвенція ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція).

У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків договори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та її підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і телетайпом [19, с. 198].

Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, договір можуть підписувати: особа, яка має таке право згідно з посадою, відповідно до установчих документів цього суб’єкта; особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноосібно чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами; особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.

У жодному нормативному акті України, які регламентують форму і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи представників української сторони, поставлені під зовнішньоекономічним договором, повинні бути скріплені печаткою відповідної юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою необов’язкове. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоекономічного договору.

Необхідно звернути увагу і на таку важливу вимогу чинного законодавства України, як реєстрація зовнішньоекономічних договорів, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, предметом яких є окремі групи товарів. Такі вимоги було введено Указом Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 17 листопада 1994 р. № 659/94. У ньому було запроваджено облік (реєстрацію) окремих видів зовнішньоекономічних договорів, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності, предметом яких є:

—  товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

— товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

— товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;

—  товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;

—  товари походженням з України, експорт яких здійснюється у межах бартерних (товарообмінних) операцій або операцій із зустрічною торгівлею.

Переліки товарів додатково визначаються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України. Воно здійснює реєстрацію та облік зовнішньоекономічних договорів (Указ Президента «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 17 листопада 1994 р. № 659/94) [12, с.37].

Хоча ці  положення прямо не стосуються дотримання форми зовнішньоекономічного договору, і відсутність факту реєстрації цього договору не є підставою для визнання його недійсним, проте невиконання таких вимог законодавства суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України унеможливлює реалізацію договору, оскільки митне оформлення товарів здійснюється лише за наявності картки реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору, яка видається у визначеному порядку.

Отже, законодавство України вимагає дотримання форми і порядку підписання зовнішньоекономічного договору під загрозою визнання його недійсним. Так, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вказує: «Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України» [12, с. 38].

2. Правове регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу товарів

2.1. Віденська Конвенція

11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою «Конвенція Організації Об’єднаних Націй про контракти на міжнародний продаж товарів». Конвенція набула чинності 1 січня 1988 р. Україна ратифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найважливіших комплексів міжнародних норм у галузі приватного права. Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет, Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Лесото, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, та Югославія [8, с. 152].

Конвенція є однією з «правових норм» міжнародного права і компонентом правових систем держав-учасниць. Отже, вона завжди має пріоритет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин контракту купівлі-продажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1) Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли норми міжнародного приватного права спричиняють застосування права держави-учасниці (згідно з угодою сторін або колізійною нормою);

2) розташування комерційних підприємств сторін у різних державах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих що мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами);

3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визначенні застосування Конвенції.

Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб комерційні підприємства контрагентів були розташовані в різних державах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати купівлю-продаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу розташовані в одній і тій самій державі, такий договір не вважається міжнародним і не підпадає під сферу застосування Конвенції.

Із п. 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб’єктивний фактор —  поінформованість обох контрагентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладання договору. Така поінформованість може випливати або безпосередньо з договору, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одному інформації. Якщо такої поінформованості на цей момент не було, то Конвенція не застосовується [8, с. 153].

Правозастосовчі органи держав-учасниць, незалежно від чинних у них колізійних норм, зобов’язані керуватися Конвенцією, коли підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах —  учасницях Конвенції. Проте ситуація ускладнюється, якщо суперечку розглядає суд держави, що не є учасницею Конвенції, адже суд не зобов’язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керуватиметься суд такої держави, відсилають до права країни —  учасниці Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосування до подібного роду договорів у цій країні. У противному разі Конвенція застосовуватися не буде.

Для визначення застосування Конвенції національна належність сторін значення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для визнання актів купівлі-продажу міжнародними вирішальну роль відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебування їхніх підприємств у різних державах.

Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства розташовані в одній країні, такий договір купівлі-продажу не є міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки, коли згадані підприємства розташовані в різних державах за однакової національної належності контрагентів, купівля-продаж є міжнародною за умовами Конвенції. Договори осіб, які за своєю національною належністю не є громадянами держав-учасниць, але мають у них свої підприємства, можуть підпадати під дію Конвенції.

Конвенція не застосовується до договорів продажу:

1. a) товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи на момент укладання договору не знав і не повинний був знати, що товари придбають для такого використання;
2. b) з аукціону;
3. c) у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу закону;
4. d) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборот них документів і грошей;
5. e) суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряних подушках;
6. f) електроенергії [8, с. 155].

Отже, із сфери дії Конвенції виключаються купівля-продаж товарів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього використання, тобто з метою, не пов’язаною з виробничою, торговою або іншою професійною діяльністю.

Конвенція регулює тільки укладання договору купівлі-продажу й тих прав і зобов’язань продавця і покупця, що випливають з нього. Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується:

1. a) дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи будь-якого звичаю;
2. b) наслідків договору стосовно права власності на проданий товар.

Пункт «а» ст. 4 Конвенції, що вилучає зі сфери її дії питання дійсності договору, якихось з його положень, а також будь-якого звичаю, потребує роз’яснення. По-перше, ст. 12 і 96 прямо передбачають можливість для держав заявити про незастосування до договорів, одна зі сторін яких має своє підприємство в цій державі, тих положень Конвенції, які допускають здійснення договору в іншій формі, ніж письмова. Але в цих державах, зокрема в Україні, дотримання письмової форми зовнішньоторговельної угоди є умовою визнання її дійсності. У ст.12 Конвенції, зазначено, що сторони договору не можуть відступати від її положень або змінювати її дію, тим самим вирішується і питання про недійсність договорів, укладених у неписьмовій формі. По-друге, ст. 55 Конвенції допускає укладання договору без установлення ціни чи порядку її визначення, якщо він укладений згідно з вимогами. По-третє, у Конвенції не міститься загальних вимог до дійсності договору і наслідків визнання його частково чи цілком недійсним, які передбачаються в національному законодавстві [8, с. 156]. Зокрема, ці питання, пов’язані з дієздатністю сторін, представництвом, порушеннями свободи волевиявлення при укладанні договору (обман, омана, помилка та ін.). З цих питань, яких Конвенція не розглядає, відносини сторін регулюються нормами національного права.

При вирішенні питання про наслідки договору стосовно права власності на проданий товар (п. «b» ст. 4) необхідно враховувати, що у Конвенції містяться деякі розпорядження. Так, у ст. 41 і 42 встановлено обов’язок продавця передати покупцю товар, не обтяжений правами чи вимогами третіх осіб, а ст. 43 і 44 визначають наслідки допущеного продавцем порушення. Передбачено в Конвенції також окремі правила, пов’язані у деяких національних законодавствах безпосередньо з переходом права власності, наприклад обов’язок покупця сплатити вартість [8, с. 156].

Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за заподіяну товаром шкоду здоров’ю чи смерть якої-небудь особи. Вона охоплює випадки, коли таке питання виникає у відносинах між продавцем та покупцем, а також коли предметом вимоги є наслідки заподіяних товаром третій особі ушкоджень здоров’я чи смерть. Водночас її положення не виключають відповідальності продавця перед покупцем на підставі Конвенції за недоліки товару, які мають для покупця інші наслідки (крім ушкодження здоров’я чи смерть), наприклад за шкоду, заподіяну дефектним товаром іншим товарам або іншій власності покупця.

Крім того в Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (практично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору). По-перше, сторони можуть цілком виключити застосування Конвенції до договору, що підпадає під її сферу регулювання. Це право сторін не обмежене ніякими умовами. По-друге, навіть якщо договір регулюється Конвенцією, сторони можуть відступити від кожного з її положень або змінити його дію. Передбачено тільки один виняток — щодо дотримання вимог ст. 12 Конвенції до форми договору. Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін. Мета цієї статті, що виходить із пріоритету договору стосовно Конвенції, — надати сторонам можливість самим вирішувати питання, пов’язані з укладанням, виконанням договору і відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, що найбільше відповідає практиці міжнародної торгівлі.

Оскільки норми Віденської конвенції мають спеціальний характер (призначені для регулювання певних видів відносин), їх застосування за узгодженням сторін як норм національного права неприпустиме. Водночас немає перешкод до того, щоб до договору, регульованого нормами внутрішньодержавного права, залучити положення Конвенції як його умови. Але чинність такої угоди щодо конкретних положень Конвенції залежатиме від того, чи не суперечать вони імперативним розпорядженням внутрішньодержавного права, застосованого до даного договору [8, с. 158].

Зобов’язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі-продажу товарів. Зобов’язання продавця викладено у розділі З глави 2 ч. З Конвенції. Передбачені в ст. 46-52 права, що надаються покупцеві при порушенні договору продавцем, не вичерпують усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях).

Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушення ним своїх зобов’язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає порушення продавцем якого-небудь зі своїх зобов’язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає [8, с. 158].

Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні прямо виражених у договорі зобов’язань. Він відповідає і за порушення зобов’язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виникають із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, продавець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції стосовно відповідності товару (ст. 3540), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких зазвичай використовується товар того самого опису. Важливе положення ст. 45 —  закріплення права покупця на відшкодування збитків і регулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У п. 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вимагати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компенсацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в ст. 74–77 [8, с. 159].

Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував який-небудь засіб правового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов’язаної з виконанням ним своїх зобов’язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу.

Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконання продавцем своїх обов’язків стосовно лише частини договору. Зокрема, така ситуація має місце, коли продавець постачає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не відповідає договору за якістю, тобто часткове невиконання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, зазначені у ст. 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення договору надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкретизація права на розірвання договору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41) [10, с. 201].

Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зобов’язань: дострокове постачання і постачання товару в кількості, що перевищує зафіксовану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформованої комерційної практики, — збалансувати права, а також відповідальність продавця і покупця. За дострокового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу: або прийняти товар, або відмовитися від нього.

У ст. 53 визначено основні обов’язки покупця. При цьому за ст. 6 Конвенції у разі розбіжності між укладеним договором і Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов’язків на покупця, відповідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов’язання, зокрема оглянути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов’язання покупця можуть виникати із самого договору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8) [10, с. 202].

Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов’язань, покладених на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:

1) право вимагати виконання умов договору (ст. 62);

2) право розірвати договір (ст. 64 і 63);

3) право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65).

Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може одночасно використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирішив розірвати договір, він, природно, не може вимагати виконання за ним.

Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у ст. 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов’язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконання покупцем своїх обов’язків не спричиняє автоматичного припинення договору. Вимога виконання може бути виражена у вигляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого претензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати позов у компетентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забувати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов’язку покупця виконати зобов’язання в натурі в силу ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду [10, с. 204].

Конвенція також регулює підстави для розірвання договору продавцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розірвання діє з моменту її одержання покупцем і в односторонньому порядку не може бути відкликана.

Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:

1) якщо невиконання покупцем своїх обов’язків становить істотне порушення договору;

2) якщо покупець не виконує своїх обов’язків зі сплати ціни і прийняття постачання протягом додаткового терміну, встановлено го продавцем за ст. 63.

Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобов’язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продавцем додаткового терміну, або після одержання продавцем заяви покупця про невиконання своїх обов’язків у цей додатковий термін, причому використання продавцем свого права в часі не обмежене.

2.2. Регулювання бартерних операцій зовнішньоекономічної діяльності

23 грудня 1998 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності». Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього закону товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, а у ч. 3 цієї статті зазначено, що «усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право на здійснення товарообмінних (бартерних) операцій відповідно до законодавства України». Водночас з метою зростання надходжень в Україну валютних коштів, стабілізації грошової національної одиниці та оздоровлення фінансово-банківської системи держави в цілому може бути заборонено здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (ч. З ст. 1 вказаного закону). Такий перелік встановлено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» (Додаток 2 цієї постанови) [19, с. 233].

Вперше в Законі з’явилася норма, яка враховує положення Конвенції ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів»,  ратифікованої Україною ще у 1991 p., щодо форс-мажорних обставин. Так, якщо заборгованість за бартерними операціями виникла через обставини непереборної сили або форс-мажору, то законодавчо встановлені терміни виконання цих операцій зупиняються і пеня за їх порушення протягом дії цих обставин не стягується. Настання та закінчення дії обставин непереборної сили або форс-мажору повинно бути підтверджено довідкою офіційного органу, уповноваженого державою, де такі обставини мали місце [19, с. 234].

Закон ототожнив бартерні операції у сфері зовнішньоекономічної діяльності з експортно-імпортними розрахунками в грошових коштах у частині призупинення нарахування пені за порушення законодавчо встановлених термінів розрахунків за такими операціями на період розгляду справ у судах за позовами українських підприємств до своїх іноземних партнерів щодо незадовільного виконання останніми договірних зобов’язань.

Наведені вище обставини за певних умов можуть зробити вигідним заміну умов договору із розрахунків у грошовій формі на розрахунки на товарообмінній основі. Проте з різних мотивів підприємство може віддати перевагу виконанню договору з іноземним партнером, укладеного на бартерній основі, шляхом перерахування грошових коштів.

Якщо раніше зміна умов договору з бартерних на експортно-імпортні з розрахунками в грошовій формі та навпаки регулювалась відомчими листами Державної митної служби України та Державної податкової адміністрації України, то з прийняттям Закону ця процедура регламентується законодавчими нормами.

Так, у разі, коли замість поставок товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором, іноземний контрагент виконує свої зобов’язання шляхом перерахування коштів, підставою для зняття з контролю такої бартерної операції є подання до митного органу довідки уповноваженого банку про надходження коштів у рахунок договору в установлені законодавством України терміни на суму, еквівалентну вартості товарів (робіт, послуг), зазначених у договорі, та копій додаткових угод, які обумовлюють зміну характеру договору. У разі змін договору з оплати товару іноземним контрагентом у грошовій формі на зобов’язання постачання товарів (робіт, послуг) на товарообмінній основі український партнер повинен подати копії договору та додаткових угод до Державної податкової служби України [19, с. 234].

У Законі викладено певні обмеження на здійснення бартерних операцій:

1) Кабінет Міністрів України, як зазначалося вище, своїми рішеннями може вводити заборону на здійснення бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з деякими видами товарів (робіт, послуг);

2) скорочено терміни здійснення бартерних операцій з експортування високоліквідних товарів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, з 90 до 60 днів. У разі переоформлення в установленому порядку бартерного договору на експортний з розрахунками в грошовій формі термін грошової оплати високоліквідних товарів продовжується до 90 днів [19, с. 235].

Якщо згідно з бартерним договором експортовані роботи або послуги обмінюються на інші роботи або послуги, суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснили їх експорт, повинні протягом п’яти робочих днів з дня підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг, повідомити про це органи державної податкової служби. Неподання або несвоєчасне подання такої інформації тягне за собою нарахування пені у розмірі одного відсотка вартості експортованих робіт або послуг за кожний день прострочення. Загальний розмір пені не може перевищувати вартості експортованих робіт або послуг.

2.3. Торгові звичаї

У практиці правового оформлення міжнародних договорів (контрактів) купівлі-продажу товарів та вирішення комерційних спорів у міжнародних комерційних арбітражних судах загальноприйнятим є застосування разом з іншими правовими джерелами і так званих торгових звичаїв.

Звичаї відіграють істотну роль у сфері правового регулювання міжнародної торгівлі. У конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яку було прийнято у Відні на конференції ООН звичаям присвячено ст. 9 такого змісту:

1. Сторони пов’язані будь-яким звичаєм, стосовно якого вони домовилися, та практикою, запровадженою ними у своїх взаємо відносинах.
2. За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати, який у міжнародній торгівлі широко відомий та якого постійно дотримуються сторони в договорах даного типу у відповідній галузі торгівлі [21, с. 438].

Оскільки в практиці міжнародної торгівлі сформувалося досить багато звичаїв, які по-різному «вписуються» в національні правові системи, міжнародні організації прикладають зусилля до їх уніфікації. Так, Міжнародною торговою палатою розроблено уніфіковані правила з інтерпретації торговельних термінів «Інкотермс».

Торгові звичаї часто застосовуються при розв’язанні міжнародних економічних спорів. Стаття 28 російського закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст. 9 Віденської конвенції про угоди міжнародної купівлі-продажу товарів, п. З ст. 33 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, регламенти багатьох арбітражних закладів, у тому числі Міжнародної торгової палати і Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі в тексті роботи —  МТП і МКАС) та інші вимагають від арбітрів розгляду спорів не тільки на підставі права, яке застосовується, а й з урахуванням торгових звичаїв [21, с. 439].

Торгові звичаї можуть бути частиною національного права (наприклад, норми Віденської конвенції інкорпоровані в українському законодавстві) або існувати незалежно від нього (правила «Інкотермс»). Відповідно можливі два варіанти їх застосування:

1) будучи частиною національного права, торгові звичаї застосовуються незалежно від зазначення їх сторонами;

2) торгові звичаї застосовуються тільки в тому разі, коли сторони прямо передбачили це у своїй угоді.

В Україні зовнішньоторговельні операції різних рівнів та масштабів здійснюють сотні тисяч підприємців. Водночас практика арбітражного розгляду спорів у частині порушення контрактних зобов’язань свідчить про те, що українські підприємства та індивідуальні підприємці ще не завжди знають і враховують існуючі міжнародно-правові норми і стандарти, які вже склалися, набули визнання та застосовуються в міжнародній торговій практиці. При розгляді господарських спорів виявляється, що сторони припускаються неточностей у формулюванні умов угоди, викладених у контракті, різного тлумачення умов поставки, вказаних у контракті, застосовуються терміни, які мають різне значення [21, с. 440].

Крім суб’єктивних причин різночитань умов контракту (є зрозумілим намагання кожної зі сторін тлумачити їх зміст на свою користь), мають місце і причини об’єктивні, існування яких зумовлено застосуванням специфічного джерела торгового права — звичаїв міжнародної торгівлі, під якими слід розуміти єдині стійкі правила, що склалися у практиці, але не мають обов’язкової юридичної сили. Використання цих звичайних правил стало повсюдним, традиційним при укладанні торгових контрактів та формулюванні їх базисних умов. Проте торгові звичаї — це правила неписані, й тому їх точне з’ясування та єдине застосування в арбітражному суді ускладнюються. Щодо звичаїв морської торгівлі, то вони можуть бути різними навіть у різних портах однієї країни. Одні й ті самі правила сприймаються учасниками торгової угоди по-різному. Різне тлумачення однакових за назвою правил призводить до додаткових непорозумінь між партнерами, невиправданих судових позовів.

У цих умовах важливим засобом забезпечення правової захищеності суб’єктів комерційної діяльності є міжнародне співробітництво у створенні та втіленні в реальні торгові відносини єдиного правового режиму за допомогою схожих нормативних приписів. У процесі створення єдиних (уніфікованих) регуляторів у галузі міжнародної торгівлі важливу роль відіграє діяльність різноманітних міжнародних міжурядових та неурядових організацій, до яких належить всесвітньо відома Міжнародна торгова палата [21, с. 441].

Одним із найважливіших документів МТП є збірник міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів «Інкотермс», покликаний забезпечити єдине розуміння взаємних правил та обов’язків сторін договору купівлі-продажу. Залежно від умов «Інкотермс» між продавцем і покупцем розподіляються зобов’язання стосовно поставки товару та відповідальність за ризик щодо його пошкодження чи втрати.

Структура та зміст «Інкотермс» відповідають меті їх створення — полегшенню міжнародної торгівлі та оптимізації процесу її правового оформлення. Правила єдиного тлумачення змісту торгових термінів систематизовані в положення, які створюють 13 фактично готових для розміщення їх в договорі наборів основних умов угоди. Відповідно сторони залежно від своїх інтересів можуть вибрати одну з 13 найпоширеніших моделей розподілу обов’язків між продавцем та покупцем [21, с. 441].

У вступі до правил «Інкотермс» підкреслюється, що вони не призначені для заміни умов угоди, необхідних для повного договору купівлі-продажу. Базис (базисні умови) поставки — це те, без чого договір не може бути визнаний оформленим юридично коректно, а відсутність у ньому посилань на «Інкотермс», хоч і знижує юридичну чіткість договірного тексту як вираження волевиявлення сторін, таких наслідків у світовій практиці не має. В цьому разі точніше було б характеризувати терміни «Інкотермс» як типові умови або форми постачання товару.

«Інкотермс» є недержавною і в цілому непублічною кодифікацією торгових звичаїв, які склалися у світовій комерційній практиці, здійсненою недержавною організацією. Тому ні окремі правила, які входять до «Інкотермс», ні документ в цілому самі по собі не наділені юридичною силою, що давало б можливість бути використаними в публічному примусовому порядку. Таку чинність вони матимуть тільки тоді, коли сторони погодяться надати їм обов’язковий для себе характер, що відображається в підписаному між ними контракті. До такого контракту прирівнюється розділ «Інкотермс», на який сторони погодилися, і тільки в цьому разі правила можуть застосовуватись та тлумачитися як норми, що мають юридичну силу. Це положення прямо закріплено в самому документі: «Торговці, які бажають використовувати «Інкотермс 2000″, повинні чітко вказувати, що їх угода керується цими правилами» [18, с. 68].

Зміст «Інкотермс» не дає підстав для висновку, що у всіх випадках укладення контракту купівлі-продажу потрібно застосовувати правила «Інкотермс» й інкорпорація їх у договір є обов’язковою. Навпаки, в документі підкреслюється добровільний характер застосування тлумачних в ньому термінів, і вирішення цього питання надається сторонам договору.

Інший підхід до цієї проблеми в українському правовому полі. В Указі Президента України від 4 жовтня 1994 р. «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» зазначено: «З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб’єктами підприємницької діяльності України при укладенні договорів, а також учасниками відносин, які виникають у зв’язку з такими договорами, постановляю:

1. Встановити, що при укладенні суб’єктами підприємницької діяльності всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою в 1959 році (далі Правила «Інкотермс»).
2. Суб’єктам підприємницької діяльності України при укладенні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів) дотримуватись правил «Інкотермс».
3. Органам державної виконавчої влади привести свої рішення (нормативні акти) у відповідність до цього Указу» [18, с. 69].

Таким чином, Указ Президента України надає правилам «Інкотермс» юридичної сили, і вони стають юридично обов’язковими для українських суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від їх волевиявлення або бажання.

Висновки

На рівні господарських організацій та інших суб’єктів зовнішньоекономічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів. Суб’єкти цієї діяльності, як зазначено у ст. 382 ГКУ, мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визначається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, —  українським законодавством. Права та обов’язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: «угода», «договір», «контракт», «домовленість» тощо. У ст. 626 Цивільного кодексу України дається таке визначення договору: «…це є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків».

Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття «угода». Практично при використанні терміна «угода» до відносин у зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків мають на увазі договір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно пов’язана із договірними відносинами партнерів. Терміни «контракт», «домовленість» можуть розглядатися як синоніми поняття «договір».

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV).

На території України діє Конвенція ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція). Ця конвенція виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні договору тільки в письмовій або іншій обов’язковій формі.

У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків договори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та її підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і телетайпом.

У практиці правового оформлення міжнародних договорів (контрактів) купівлі-продажу товарів та вирішення комерційних спорів у міжнародних комерційних арбітражних судах загальноприйнятим є застосування разом з іншими правовими джерелами і так званих торгових звичаїв.

Звичаї відіграють істотну роль у сфері правового регулювання міжнародної торгівлі. У конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яку було прийнято у Відні на конференції ООН звичаям присвячено ст. 9 такого змісту:

1. Сторони пов’язані будь-яким звичаєм, стосовно якого вони домовилися, та практикою, запровадженою ними у своїх взаємо відносинах.
2. За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати, який у міжнародній торгівлі широко відомий та якого постійно дотримуються сторони в договорах даного типу у відповідній галузі торгівлі.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» //Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 29, ст. 377
2. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144
3. Дахно І. І. Міжнародне приватне право. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 314, с.
4. Діковська І. Автономія волі сторін як принцип встановлення права до договірних зобов’язань // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 10. —  С. 103-109
5. Международное частное право: Учебное пособие. — Харьков: Консум, 1998. -751 с.
6. Методологія приватного права: Збірник наукових праць (за матеріалами науково-теоретичної конференції м. Київ, 30 травня 2003 року. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 479 с.
7. Міжнародне приватне право / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмаша ; М-во освіти і науки України. — 2-е вид., доп. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 366, с.
8. Міжнародне приватне право / Н. В. Аляб’єва; за ред. С. Г. Кузьменка. — К. : Центр учбової літератури, 2010. — 315 с.
9. Міжнародне приватне право /Ін-т міжнародних відносин Київського Національного Університету ім. Т. Шевченка; ред.: А. Довгерт, В. Крохмаль. — 2000 : Port-Royal. — Т.1 : Багатосторонні міжнародні договори України та міжнародне законодавство. — 2000. — 991 с.
10. Міжнародне приватне право: Актуальні проблеми /А. С. Довгерт, О. М. Бірюков, Л. Г. Варшаломідзе та ін.; За ред. проф. А. Довгерта. — К.: Український центр правничих студій, 2001. — 330, с.
11. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 366, с.
12. Мних А. Дія міжнародних договорів України у внутрішньому законодавстві України // Економіка. Фінанси. Право. — 2005. — № 11. — С. 35-39
13. Назаренко В. Застосування норм міжнародного публічного та приватного права для вирішення проблем, що виникають при укладанні та виконанні посередницьких договорів з іноземними суб’єктами господарювання // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 4 . — С. 47-51
14. Павленко Д. Принципи добросовісності в договірному праві країни загальної системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 5. — С. 30-33
15. Панов В. П. Международное частное право: Схемы. Документы: Учебное пособие. — М.: Право и Закон, 1996. — 213 с.
16. Попов А. А. Международное частное право: Учебное пособие. -Харьков: Каравелла, 1998. — 243 с.
17. Про міжнародні договори України: Закон від 29 червня 2004 року № 1906 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 35. — С. 11-20
18. Трояновський О. Уніфікація норм про комерційне посередництво у міжнародному приватному праві // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — С. 68-71
19. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право. — К. : Атіка, 2007. — 310, с.
20. Хачатрян В. Колізійні питання правового регулювання відносин власності в контексті договорів про правову допомогу //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 1. — С. 39-42
21. Чубарєв В. Л. Міжнародне приватне право. — К. : Атіка, 2006. — 607, с.