referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Доба Відродження

1. Філософія Відродження. Проблема людської особистості

2. Основні закони діалектики, їх методологічне та світоглядне значення.

Список використаної літератури.

1. Філософія Відродження. Проблема людської особистості

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265— 1321), Леонардо да Вінчі (1452—1519), Буонарроті Мікеланджело (1475—1564)) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. Непросто знайти пояснення цьому феномену. Ймовірно, він зумовлений тим, що саме в мистецтві відкрились перші можливості для реалізації духовної енергії пробудженої особи. А можливо, й тим, що в мистецтві Відродження вперше гармонійно поєдналось тіло, з якого було знято печать гріховності, і душа, принцип духовності.

В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Франческо Петрарка (1304—1374), Еразм Роттердамський (1466/69—1536)) були гуманістами саме в цьому значенні слова. При дворах феодалів і монархів активно працювали перекладачі; літераторам і філософам покровительствувала світська влада.

Очевидно, цим зумовлена така жорсткість моральних норм у протестантів. Німецький мислитель Макс Вебер вважав, що протестантизм відіграв вирішальну роль у становленні капіталізму, оскільки творець німецької реформації Мартін Лютер (1483—1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники погоджуються з тим, що протестантська етика найбільше відповідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. telos — ціль і logos — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами — Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

Відомий мислитель раннього Відродження — неоплатонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» — тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. На безкінечності будь-яка точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), М. Кузанський ставить безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підгрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм (грец. pan — усе і theis — бог) — філософське і релігійні вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швейцарський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське тіло — це хімічна система.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ідеї — пантеїзму і безкінечності Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здатним осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мінімуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший розвиток в німецькій класичній філософії (Кант, Гегель).

У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Пікко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама створити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висунули перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

2. Основні закони діалектики, їх методологічне та світоглядне значення

Для кращого розуміння діалектики важливим є й питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності і боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим по значущості. В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись нате, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "… першій частині "Логіки" — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"' .

Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальн-іших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.

Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.

На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиключають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Суперечності охоплюють всі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу), хоч специфічно проявляються в кожній з них. Ми постійно стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Навіть досліджені вже нами "якість" і "кількість" вказують на роздвоєність предметів, яка може фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне дослідити суперечності лише нарівні сутності речей, оскільки суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція".

Вивчення процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і розв'язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку. Категорія "боротьба протилежностей" (дисгармонійний їх стан), яка відображає джерело розвитку, може бути застосована до всіх форм руху матерії. В ній відображається й виділяється взаємодія (зіткнення), переборення, взаємні переходи явищ, які обумовлені внутрішніми закономірними зв'язками. Міжтакими протилежностями виникають гострі суперечності.

Діалектична суперечність — це таке суттєве відношення протилежних моментів всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим; взаємовизначеність цих моментів один через одного і одночасно через суворе їх взаємозаперечення. Суперечність постільки здійснюється, оскільки таким же чином змістовно розв'язується. Саме безперервне відтворення суперечності робить рух саморухом. Кульмінаційним моментом у розвитку суперечностей виступає конфлікт.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон.

Та йшло людство до цього досить довго. Перші теорії про напрям і форми розвитку виникли лише в XVII—XVIII ст., які зводились в основному до двох концепцій: розвитку за колом і розвитку за висхідною лінією. Перша обумовлювалася тим, що різні зміни в природі часто мають циклічний характер (зміна пір року, дня і ночі тощо). Один із її авторів Д. Віко вважав, що й суспільство проходить три стадії розвитку: дитинство, юність та зрілість (після третьої стадії суспільство старіє, деградує). Ця концепція ігнорувала головну тенденцію розвитку (рух уперед) і абсолютизувала повторюваність.

Згідно з другою концепцією, існує лише поступальний розвиток (по висхідній лінії). Цієї концепції дотримувалися Д.Дідро, К.Гельвецій, Ж.Кондорсе та ін.

Як видно, жодна з них не була науковою. Перша не враховувала прогресивного розвитку, друга — багатопланового процесу розвитку, його повторюваності, не розуміла ролі стрибків, зигзагів, зворотних рухів та катастроф.

Завдяки правильному розумінню співвідношення поступальності (подолання початкового рівня буття) й циклічності Гегелю вдалося вирішити питання напряму й форм розвитку. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі.

Закон націлює нас на бережне ставлення до попереднього досвіду, на боротьбу проти віджилих порядків, за утвердження нового. В цьому плані важливо виявити нове і підтримати його. Кожен має прагнути оволодіти почуттям нового, бачити перспективу.

Закон дозволяє зрозуміти суперечливий характер історичного процесу, бачити те, що поступальний характер розвитку іноді переривається відступами, зигзагами, поворотами. І все ж прогресивна тенденція в кінцевому підсумку перемагає, людство рухається по висхідній лінії: знання цього служить нам основою оптимізму.

Таким чином, закони діалектики виражають найсуттєвіші зв'язки і відношення об'єктивного світу. Діючи в єдності і взаємозв'язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об'єктивної реальності. Так, процес переходу кількісних змін в якісні і навпаки включає в себе і суперечливість, і діалектичне заперечення. Єдність і боротьба протилежностей, безумовно, включає в себе кількісно-якісні відношення і заперечення заперечення, в процесі заперечення єдине роздвоюється на старе і нове, між ними відбувається боротьба, перехід кількісних змін у якісні.

Список використаної літератури

1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

7. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

9. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.