До питання щодо законної сили судових актів у господарському процесі
У наукових працях останнього десятиліття, присвячених проблематиці законної сили судових актів, як правило, йдеться про законну силу судового рішення. Так, ця проблематика, а також пов´язані з законною силою судового рішення питання досліджувалися у працях українських та російських науковців: А. Безрукова, В. Григор´євої, С. Загайнової, Л. Терехової, М. Рожкової, Т. Сахнової та ін.
Між тим, керуючись змістом ч. З ст. 105 та ч. З ст. 111″ ГПК України, є всі підстави говорити про законну силу не лише судового рішення, а й інших судових актів — постанов апеляційної та касаційної інстанцій, що зумовлює потребу у з´ясуванні як змісту, так і меж дії їх законної сили. Вимагають теоретичного дослідження, а за його наслідками — і свого законодавчого вирішення проблема набрання законної сили ухвалами (зокрема деякими) господарського суду, а також питання щодо уточнення меж законної сили судових актів у господарському судочинстві.
Метою цієї статті є дослідження поняття законної сили судових актів у господарському процесі, елементів (властивостей) законної сили зазначених судових актів та уточнення меж її дії, а також співвідношення законної сили, обов´язковості та преюдиціальності судових актів у господарському процесі.
Слід зазначити, що в науковій літературі відсутнє єдине розуміння поняття законної сили судового акта. Водночас існує значна кількість визначень поняття законної сили судового рішення.
Так, одні автори під законною силою судового рішення розуміють такий його стан, коли воно стає максимально недоторканним у результаті прояву властивостей [1, 10]. Інші вважають, що законна сила є вираженням державної волі, оскільки судове рішення — це надана державою гарантія належної реалізації суб´єктивного права або законного інтересу [2, 126].
К. Лебедь розглядає законну силу рішення арбітражного суду як його стан, що виражається у властивостях обов´язковості, виключності, преюдиціальності й виконуваності [3, 9]. На його думку, законна сила рішення означає, що дія винесеного арбітражним судом рішення ґрунтується на законі й може бути примусово здійснена у разі необхідності [4, 51].
Більш повно сутність законної сили судового рішення, на думку науковців, можна розкрити через її (законної сили) наслідки, до яких Н. Чечина відносить неспростовність, виключність, обов´язковість і виконуваність судового рішення [5, 55-57]. Схожої думки в сучасних умовах дотримується й І. Решетникова, яка зазначає, що законна сила судового рішення — це така якість судового акта, через яку рішення набуває обов´язковості, неспростовності, виключності, виконуваності, преюдиціальності зі спливом строку на апеляційне оскарження. Тобто зазначені ознаки (властивості) є наслідками набрання судовим рішенням законної сили [6, 50; 7, 322].
Ще одна позиція вчених, до якої приєднується й автор цієї статті, полягає в тому, що законну силу рішення становлять такі компоненти, як обов´язковість, виключність, преюдиціальність і виконуваність [8, 372-373].
Проти такого розуміння сутності законної сили судового рішення висловлюється А. Безруков, який, спираючись на результати наукових досліджень В. Семенова [9, 234], Н. Зейдера [10, 113], О. Клейнмана [11, 90] та інших, поділяє їх погляди стосовно того, що законна сила судового рішення — це його обов´язковість. У зв´язку з цим А. Безруков цілком справедливо вважає неприпустимим ставити знак рівності між причиною і наслідками, щоправда, не розкриваючи, що є причиною [12, 18]. На нашу думку, причиною є саме набрання законної сили судовим актом, а його наслідками — сукупність властивостей судового акта, щодо яких ідеться в наукових дослідженнях Н. Чечиної, І. Решетникової та інших авторів. Доти, поки судовий акт у господарському процесі не набрав законної сили в порядку, встановленому процесуальним законом (ГПК України), відсутні будь-які підстави говорити про його обов´язковість, преюдиціальність та інші властивості, що у сукупності характеризують судовий акт як акт органу правосуддя.
Обов´язковість (загальнообов´язковість) судового акта, на думку деяких учених, є головним виявом його законної сили [13, 85].
У зв´язку з цим постає запитання: у чому полягає обов´язковість судового акта?
Аналізуючи зміст ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., доходимо висновку, що обов´язковість судових рішень має два аспекти: 1) обов´язковість виконання; 2) обов´язковість урахування (преюдиціальність).
Такий висновок підтверджується положеннями ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій України», згідно з якими:
• судові рішення, що набрали законної сили, є обов´язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об´єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Ця властивість судового рішення в науковій літературі отримала назву «виконуваність»;
• обов´язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.
Отже, обов´язковість судових актів не можна ототожнювати лише з їх виконуваністю (обов´язковістю виконання).
Такий висновок випливає з Конституції України, яка, на нашу думку, розрізняє ці два поняття. Так, норма щодо обов´язковості виконання судових рішень закріплена в ч. 5 ст. 124 Конституції України, а п. 9 ч. З ст. 129 Конституції обов´язковість рішення суду віднесено до основних засад судочинства.
На жаль, ототожнення обов´язковості й обов´язкового виконання судових актів бачимо на прикладі норм КАС України, у ч. 2 ст. 14 якого (стаття називається «Обов´язковість судових рішень») йдеться про обов´язковість виконання постанов та ухвал суду, що набрали законної сили, на всій території України. Тому точніше було б назвати цю статтю «Обов´язковість виконання судових рішень», тим більше що про власне обов´язковість судового рішення, як про один із наслідків набрання ним законної сили, йдеться в ч. 1 ст. 255 КАС України, згідно з якою постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов´язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Утім, і ч. 1 ст. 255 КАС України має ваду: недоречним у ній є положення щодо виконання судового акта, тим більше що воно вже знайшло своє закріплення в ч. 2 ст. 14 КАС України.
Наведені аргументи доцільно мати на увазі при формулюванні відповідних положень щодо обов´язковості й виконуваності судових актів у новому ГПК.
Виключність судового акта полягає у неможливості осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників звертатися до господарського суду, а для суду — у неможливості розглядати тотожні вимоги. Інакше кажучи, набрання законної сили судовим актом виключає можливість повторного розгляду справи між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Саме тому суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви у разі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, у справі зі спору між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 2 ч. 1 ст. 62 ГПК України), а у разі, якщо провадження у справі порушено, господарський суд за обставин, зазначених вище, припиняє провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України).
Преюдиціальність рішень господарського суду означає, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи не доводяться знову при вирішенні господарським судом інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони (ч. 2 ст. 35 ГПК України).
Проте урахування обов´язковості (преюдиціальність) рішень господарського суду має місце при розгляді справ не лише господарським судом, а й загальними (при розгляді цивільних справ) та адміністративними судами.
Так, ч. З ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Норму аналогічного змісту містить також ч. 1 ст. 72 КАС України.
Як бачимо, редакційно формулювання ч. 2 ст. 35 ГПК України дещо відрізняється від аналогічних формулювань ЦПК і КАС України, а тому в новому ГПК ці розходження мають бути усунені.
З огляду на те значення, яке мають властивості (компоненти) законної сили судових актів, досить важливим є чітке закріплення у процесуальних кодексах моменту набрання судовими актами законної сили.
Порівняльно-правовий аналіз норм Закону України «Про судоустрій України», ГПК України, ЦПК України та КАС України свідчить про те, що саме в КАС України питання щодо набрання законної сили вирішено найповніше і досить компактно.
Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 254 КАС України постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення. Ухвали суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту проголошення.
Що стосується судових актів у господарському процесі, то норму щодо набрання законної сили судовим рішенням суду першої інстанції та постановами апеляційної та касаційної інстанції було включено до ГПК України лише із запровадженням апеляційного і касаційного порядку перегляду судових рішень Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. [14], а питання щодо набрання законної сили ухвалами господарського суду не вирішене досі.
З огляду на судову практику і висловлені у пресі погляди, питання щодо набрання законної сили ухвалами господарського суду залишається спірним, тому видається доцільним прийняття Верховною Радою України законопроекту № 5038, яким передбачається внести доповнення до ГПК України, встановивши, зокрема, що ухвала господарського суду набирає законної сили з дня її винесення, а в разі, якщо вона має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України «Про виконавче провадження» [15].
Результати дослідження законної сили судових актів були б неповними без урахування меж дії законної сили судових актів.
Це питання переважно досліджувалося в науці цивільного процесуального права, хоча є окремі дослідження і в науці господарського процесуального права. При цьому дослідники цього питання майже одностайно сходяться на тому, що слід розрізняти два обмеження законної сили: за об´єктом (об´єктивні межі) та за колом суб´єктів (суб´єктивні межі).
Разом з тим аналіз як змісту норм, що окреслюють зазначені межі, так і результатів теоретичних досліджень свідчать про некоректність застосування при визначенні меж дії законної сили судових актів у господарському процесі термінів «об´єктивний» і «суб´єктивний», оскільки перший термін зазвичай означає «який існує поза людською свідомістю і незалежно від неї; незалежний від волі бажань людини» [16, 411], а другий — «що відбиває думки, переживання тощо тільки даного суб´єкта; особистий, індивідуальний» [16, 650].
У зв´язку з цим більш адекватним і коректним для характеристики меж законної сили судових актів нам видається вживання відповідно термінів «об´єктний» — для характеристики і «суб´єктний» — для окреслення кола осіб, для яких судові акти є обов´язковими.
З огляду на те, що основоположним нормативним актом у сфері судоустрою і судочинства є Закон України «Про судоустрій України»*, вважаємо за доцільне провести порівняльний аналіз норм цього Закону та окремих процесуальних законів (ГПК України, КАС України і ЦПК України), що визначають суб´єктні межі законної сили судових актів, прийнятих судами при здійсненні правосуддя у формі цивільного, господарського й адміністративного судочинства з тим, щоб з´ясувати, наскільки положення галузевих процесуальних законів відповідають (або не відповідають) положенням Закону України «Про судоустрій України».
Як уже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 11 зазначеного Закону судові рішення, що набрали законної сили, є обов´язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об´єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.
Частиною 1 ст. 255 КАС України встановлено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов´язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Натомість ч. 1 ст. 14 ЦПК України передбачає, що судові рішення, які набрали законної сили, обов´язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.
Що стосується ГПК України, то в ньому коло суб´єктів, для яких рішення та постанови господарських судів є обов´язковими, взагалі не окреслено.
Таким чином, порівняння тексту Закону України «Про судоустрій України» з текстами тих процесуальних кодексів, норми яких визначають суб´єктні межі дії законної сили судових актів, свідчить про істотні розбіжності як у визначенні власне кола зазначених суб´єктів, так і в їх назвах:
1) у Законі, наприклад, йдеться лише про посадових осіб, тоді як у КАС України і ЦПК України — про посадових і службових осіб;
2) КАС України відносить до суб´єктного складу осіб, які беруть участь у справі, та їхніх правонаступників. Законом та ЦПК України ця категорія суб´єктів не виокремлена, очевидно, тому, що вона поглинається більш широким поняттям органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян;
3) у ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» серед суб´єктів, для яких судові рішення є обов´язковими, зазначені об´єднання громадян, тоді як у кодексах ці суб´єкти, на нашу думку, цілком справедливо не названі, оскільки для них повною мірою підходить термін «організації» тощо.
І ще один аспект, який стосується визначення суб´єктних меж дії законної сили судових актів і на якому варто зупинитися окремо. Це питання коректності застосування термінів «фізична особа» та «юридична особа» в тих випадках, коли йдеться про особу, яка не є учасником цивільних правовідносин.
На жаль, законодавець чомусь не бере до уваги ту обставину, що фізичні та юридичні особи — це учасники лише цивільних відносин (ч. 1 ст. 2 ЦК України), що фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК України), а юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (абзац 2 ч. 1 ст. 80 ЦК України). Наслідком ігнорування цих обставин є застосування термінів «фізична особа» та «юридична особа» не лише стосовно приватних, а й щодо публічно-правових відносин (наприклад, у податковому законодавстві).
Саме тому безпідставним видається вживання терміна «фізична особа» в ч. 1 ст. 255 КАС України та терміна «юридична особа» в ч. 2 ст. 11 Закону «Про судоустрій України» як нормативно-правових актах, покликаних регулювати публічно-правові (адміністративно-процесуальні, цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні) відносини.
На нашу думку, у тих випадках, коли йдеться про межі дії законної сили судових актів за суб´єктним складом, доцільно застосовувати термін «громадянин», оскільки саме цей термін вживається в Конституції України, зокрема в ч. 1 ст. 55, яка встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Отже, проведене у цій статті дослідження деяких аспектів, пов´язаних із законною силою судових актів у господарському процесі, дає підстави для певних висновків і узагальнень.
По-перше, законна сила судових актів у господарському процесі знаходить свій вияв у їх обов´язковості для тих суб´єктів, коло яких визначено, насамперед, відповідним процесуальним законом.
По-друге, відповідно до положень Конституції України та законів України слід розрізняти: а) обов´язковість до виконання (виконуваність) судових актів; б) обов´язковість урахування судових актів (преюдиціальність).
Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що обов´язковість виконання судових актів має своїми адресатами учасників судового процесу, які зобов´язані виконувати вимоги суду у зв´язку з розглядом конкретної справи, а також органи державної виконавчої служби, на які законом покладено обов´язок виконання судових актів (рішень, постанов, ухвал).
Преюдиціальність судових актів господарського суду означає, що обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, не лише у господарських судах, а й у загальних (при розгляді цивільних справ) та адміністративних судах.
По-третє, законна сила судових актів поділяється на: а) законну силу рішень і постанов господарських судів, що виносяться за наслідками розгляду справи господарськими судами чи Верховним Судом України; б) законну силу ухвал (окремих ухвал), що виносяться при розгляді справи зазначеними судами.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.Григор´єва В. В. Правовий режим судового рішення у господарському процесі : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04. — Донецьк, 2009. — 18 с.
2.Сахнова T. В. Законная сила судебного решения и иных судебных постановлений // Известия высших учебных заведений. Правоведение. — 2007. — № 3. — С. 126—138.
3.Лебедь К. А. Решение арбитражного суда (проблемы теории и практики) : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15. — М., 2002. — 162с.
4.Лебедь К. А. О законной силе решения арбитражного суда // Законодательство. — 2001. — № 9. — С. 51-58.
5.Чечина Н. А. Норма права и судебное решение. — Д., 1961.
6.Судебные акты в арбитражном процессе / под ред. проф. И. В. Решетниковой. — М., 2009. — 352 с.
7.Арбитражный процесс : учеб. для студ. вузов, обучающихся по специальности «юриспруденция» / H. М. Коршунов, А. Н. Лабыгин, Ю. Л. Мареев ; под ред. H. М. Коршунова. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2009. — 727 с.
8.Арбитражный процесс : учеб. / отв. ред. проф. В. В. Ярков. — 3-е изд., перераб. и доп. — М., 2008.- 912 с.
9.Гражданское судопроизводство : учеб. пособие / под ред. В. М. Семенова. — Свердловск, 1974.
10. Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданскому делу. — М., 1966.
11. Клейнман А. Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права (очерки истории). — М., 1967.
12. Безруков А. М. Преюдициальная связь судебных актов. — М., 2007. — 144 с.
13. Комиссаров К. И. Некоторые аспекты соотношения гражданского и гражданско-процессуального права // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав : сб. ученых тр. — Свердловск, 1973. — Вып. 27.
14. Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 36. — Ст. 188.
15. Інформаційно-правова система «ЛІГА-ЗАКОН».
16. Великий тлумачний словник української мови / упоряд. Т. В. Ковальова. — X., 2005. — 767 с.