Якщо метою реформування правової системи України є побудова її на принципах верховенства права, слід розуміти, що право, аби виконувати функцію обмеження свавілля влади, повинно мати свій власний, тобто не будь-який (несвавільний) зміст. А це можливо, якщо воно (право) спирається на певні засади, які й детермінують його зміст.

Проблема засад права виникає тому, що його буття, з одного боку, не є очевидним, тобто право не є такою річчю, яку можна сприйняти органами чуття: воно потребує підтвердження свого буття через обґрунтування — виведення із засад, які, власне, не є правом; а з другого — воно не може не мати засад, тому що інакше воно буде будь-яким, тобто свавільним.

Питання засад права не є новим, а навпаки, воно є одним із давніх у філософії права: як свідчить історія правової думки, будь-хто з філософів права звертав увагу на певні (ті чи інші) засади (космологічні, релігійні, моральні та ін.), намагаючись на їх підставі обґрунтувати право для кращого розуміння його сутності та ролі в житті людини й суспільства. Невипадково в одному з перших пострадянських навчальних посібників з філософії права саме дослідження засад права справедливо визначається як її предмет: «Філософію права можна визначити як науку про пізнавальні, ціннісні та соціальні засади права» [1].

Проте спеціально дослідженню засад права як особливого предмета філософсько-правової рефлексії достатньої уваги, на жаль, не приділялося. Це можна пояснити тим, що в радянський період буття право сприймалося як дещо очевидне, тобто як прояв волі (економічно, а тому й політично) домінуючого класу. Але вже тоді ця проблема у самому загальному плані порушувалася науковцями: «Воля держави сама по собі, — наголошували В. Желтова і О. Дробніцький, — ще не є кінцевою засадою права. Сама ця воля ще повинна відповідати якомусь «началу», принципу, засаді» [2]. У цьому на перший погляд банальному і самоочевидному положенні міститься як постановка питання про засади права в самому загальному плані, так і певне виправдання необхідності філософії права, формулювання її головного завдання — пошуки засад (рос. — оснований) права.

Метою статті є експлікація засад (підвалин, основ) права як фундаментальної проблеми філософії права, що передбачає визначення поняття засад права, здійснення їх систематизації та виявлення ролі у розумінні й обґрунтуванні права.

Проблема засад права може розглядатися як на рівні загальному, тобто щодо пошуку засад права в цілому, для обґрунтування його безумовної цінності, так і на рівні окремому, тобто вирішення проблеми засад щодо норм як необхідного елемента права. Можна виокремити й прикладний рівень цієї проблеми: обґрунтування законодавцем створюваних ним норм або обґрунтування суддею своїх рішень. Приймаючи те чи інше значуще у правовому відношенні рішення, відповідальна за це особа має усвідомлювати (хоча б в ідеалі), які причини впливають на формування права взагалі, щоб врахувати їх при прийнятті своїх рішень. У такій ситуації філософія права може виступати світоглядно-методологічною передумовою для прийняття правових рішень (безумовно, у «знятому» вигляді, як прояв професіоналізму законодавця чи судді).

Хоча поняття засад зустрічається навіть у назві деяких праць російських вчених (наприклад у монографіях Г. Мальцева: «Соціальні засади права» (М., 2007) [3], де йдеться швидше про особливості права як соціального регулятора, або «Моральні засади права» (М., 2009) [4], де розглядається взаємозв’язок права і моралі), проте предметом спеціального дослідження ця проблема стає лише у філософсько- правових дослідженнях Ю. Пермякова [5; 6]. Автор визначає засади права як ті невід’ємні елементи світоустрою і законів буття, «які обумовлюють як походження, так і цінність права в людському суспільстві» [4, 5]. Він пов’язує актуальність цієї проблеми з контекстом соціокультурної ситуації в Росії і вважає, що виявлення глибинних засад права здатне подолати слабку укоріненість права у російській культурі та житті. Увага приділяється насамперед онтологічним засадам права, які він прагне відшукати в порядку буття, пронизаного людським існуванням [4, 7]. Ю. Пермяков називає їх екзистенціальними засадами права і вважає, що завдяки їм особистість вступає у спілкування як суб’єкт права і набуває здатність до правових суджень, а саме право посідає особливе місце в історичному досвіді народу.

Дослідженню засад права, які отримали назву «граничних», приділив увагу й автор цієї статті (засад онтологічних, антропологічних, аксіологічних), запропонувавши свою модель вирішення проблеми крізь призму категорії «правова реальність» [7]. Проте, вважаючи за необхідне подальше дослідження «граничних», або «метафізичних», засад права, наполягаємо на розширенні предметної сфери засад права, включивши до неї й інші за характером феномени, здійснивши їх систематизацію, а головне — зробивши предметом дослідження саме проблему засад права.

Одну з нещодавніх спроб такого широкого дослідження засад права (їх осмислення та систематизації) знаходимо у німецького філософа і соціолога права Г. Ротлойтнера у книзі «Засади права» (2005) [8]. Під «засадами» він розуміє «фундаментальні, наріжні елементи, які використовуються у визначенні поняття права, або основні поняття, які використовуються для пояснення найважливіших особливостей чи «сутності» права» [8, 1], і пропонує систематизацію різноманітних засад права. По-перше, він розрізняє дві основні групи засад: трансцендентні, до яких відносить міфологічні та релігійні, та іманентні, які, у свою чергу, поділяє на позаправові та внутрішньоправові. По-друге, поза- правові засади поділяються на природні та «створені людиною». По- третє, природні засади права поділяються на географічні, біологічні, антропологічні, когнітивні, а «створені людиною» (або соціальні засади у широкому сенсі) — на економічні, моральні, соціетальні (соціальні у вузькому сенсі), історичні. По-четверте, внутрішньоправові (які, до речі, також похідні від людської діяльності) представлені різними теоретичними концептами: основної норми та ієрархії правового порядку (Г. Кельзен), ауто- поезісу права (Н. Луман) та «моральності права» (Л. Фуллер) [8, 180]. Це так звані «пояснювальні засадами права», тобто такі, що пояснюють його походження, розвиток і функціонування. Слід наголосити, що німецький автор виходить із дещо інших методологічних позицій, він намагається відійти від «метафізики» й аналізує засади права як певні факти, які впливають на право, тобто його підхід може бути зазначений як емпіричний.

Зазначимо, що за своїм характером різняться соціологічний та філософський підходи до розуміння права та його засад. Соціологічна теорія прагне відрізнити право від інших соціальних регуляторів, а тому орієнтується на зовнішні прояви права, розглядаючи право у його безпосередньому функціонуванні. Філософський підхід орієнтується на те, щоб відрізнити право від самого себе, у сенсі формулювання ідеального права, або правового ідеалу, тобто її турбує питання справедливого й несправедливого права. Відповідно кожна з них орієнтується на різні за характером засади права, тобто на «емпіричні» та «граничні» засади. Чи можлива інтеграція цих підходів? На нашу думку, можлива, але для цього потрібно розуміти значення кожного з типів засад права.

Безумовно, розпочинаючи дослідження засад права, слід запропонувати відповідне розуміння того, що є право. Проте тут виникає ситуація герменевтичного кола: зрозуміти, що таке засади права, ми можемо лише після того, як зрозуміємо, що таке право, проте сказати, що воно таке, ми можемо лише зрозумівши його засади. Тому можна запропонувати лише загальне та абстрактне розуміння права.

На нашу думку, право — це відносно автономна (від зовнішніх факторів) реальність, яка містить певний ряд вимірів. Насамперед це — ідеальний вимір права, що виявляється у вимозі його моральної правильності, тобто відповідності змісту права певним цінностям, передусім справедливості. Другий вимір — це реальний, або інституційно-владний, що задає визначеність праву і забезпечується примусом. Поєднання цих вимірів здійснюється у комунікативній взаємодії між людьми. Тому право — це певний аспект належності (рос. — долженствования) у взаємодії людей, який проявляється і в цінностях (свободи, рівності, справедливості), і у нормах, і у вчинках людей, і в збалансованості всіх цих складових.

Відповідно до такого розуміння права його онтологічними засадами буде міжсуб’єктна взаємодія, але не як певна субстанційна реальність, а як його ідеально-смисловий аспект. Він виявляє себе тоді, коли спільне існування людей загрожує обернутися свавіллям, а тому містить момент належності для обмеження свавілля. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсуб’ктивності, а «першореальністю» права є ідея (смисл) права, що полягає у взаємному визнанні суб’єктів як певному способі їх співіснування [9, 19]. Під антропологічними засадами права мається на увазі сама людини як правовий суб’єкт, тобто носій прав та обов’язків, а також здатність до визнання як правова здатність, що уможливлює ставлення до іншої людини як істоти вільної й рівної з іншими суб’єктами. Визнання лежить в основі обґрунтування правопорядку в цілому і прав людини особливо. Таким суб’єктом, на існування якого орієнтується право, є автономна і відповідальна особистість [7, 315]. Під ціннісно-смисловими (аксіологічними) засадами права розуміються очевидності правосвідомості, що дають змогу судити про наявність або відсутність у суспільстві права. Вищим смисловим проявом права є визнання автономії кожного члена суспільства, його нормативної незалежності, здатності бути паном собі самому. Автономія особистості є етичним корелятом прав людини. Основною правовою цінністю є справедливість, яка розуміється як прагнення діяти відповідно до прав і обов’язків, віддаючи кожному своє й забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного [7, 316].

Ми вважаємо, що це є лише основні «граничні засади» права, які мають значення не тільки для обґрунтування права в цілому, а й для його культурно-цивілізаційного виправдання та суспільно-громадянського визнання. Саме вони визначають «смисл» права. Що ж стосується інших, тобто «емпіричних» засад, то вони виступають переважно у функції зовнішніх умов або обмежуючих факторів у діяльності законодавця або судді.

Для підтвердження цього положення зробимо короткий огляд змісту цих засад права у тому порядку, як вони викладені у книзі Г. Ротлойтнера [8, 31-171].

На першому місці — концептуально й історично — трансцендентні засади права (міфологічні й релігійні), в яких виправдовується й пояснюється певний земний порядок на підставі дії духовних сил.

Міфологічні засади. Окрім міфів, які створювалися (і створюються) для того, щоб пояснити походження світу, існують також «етичні» міфи, в яких здійснюється розповідь про появу соціальних інститутів і правил. Боги є уособленням як сил природи, так і етичних принципів. Наприклад, у міфі, викладеному в трилогії Есхіла «Орестея», здійснюється легітимація суду і правової системи давньогрецького полісу. Ареопаг із архаїчного органу олігархії перетворюється на судовий орган демократії, в якому справи розглядаються на змагальній основі. Поряд з функцією джерела легітим- ності міф служив (і продовжує служити) для пояснення земних інцидентів. Так, в «Антігоні» Софокла конфлікт між людиною та її принципами розгортається як конфлікт між державним законом і законом сім’ї (як природним законом). Креон тут представляє недемократичний, авторитарний принцип, Антігона ж захищає сімейний закон і обов’язок поховати свого брата.

Релігійні засади. Центральне місце тут посідає походження права із релігійних джерел. Божественні закони — це неписані закони, які виявляють себе в особливих святих писаннях. Вони — авторитетні, є буквально інтерпретованою основою для аргументації. Ці писання є своєрідною сумішшю пояснення та виправдання. Основна інтенція — обмеження помсти, яке здійснюється також через зменшення задоволення від помсти.

Новий завіт додає любов до ворогів як мінімізацію помсти та ідею справедливості, зокрема й через есхатологічні мотиви відплати на Страшному суді. Божественне право виступає зразком для людського.

Природні засади права розглядаються як фактори, що пояснюють його походження, розвиток, зміст встановлень. Вони поділяються на надлюдські (географічний фактор) і людські (біологічні та антропологічні).

Географічний фактор. У найбільш системній формі на ідею необхідності тісного зв’язку між юридичними законами й природою вказував Ш.-Л. Монтеск’є. У його порадах розумному законодавцю згадується, що закони мають бути адаптовані до людей, для яких вони пишуться; вони мають бути у згоді з природними умовами, такими як клімат, якість ґрунту, розмір території, кількість жителів; вони мають бути узгоджені з типом виробництва (мисливці, пастухи, комерція і т. д.); вони мають бути у згоді з релігією мешканців; вони мають бути у відповідності зі ступенем конституційної свободи; законодавець має брати до уваги схильності, манери і звичаї жителів. Загалом теорія клімату як фактору історичного пояснення походження права вказує на одну з умов розвитку людства — навколишнє природне середовище, — яка має враховуватися поряд з іншими факторами, проте жодного вирішального значення для «правогенезу» вони не мають. Водночас у сучасних умовах цей фактор здійснює істотний вплив на правову систему (забруднення, загроза потепління та ін.).

Природні людські засади. Тут маються на увазі такі елементи, які можуть бути використані для того, щоб пояснити походження, еволюцію та існування людської поведінки і соціальні інститути, з одного боку, і які є такими обмежувальними умовами для законодавчої політики, з другого боку. Так, біологічні засади дають нам знання поведінкової основи, що й як слід регулювати, спираючись на уявлення про інстинктивну діяльність, показують обмеженість людської здатності пристосування до вимог законодавця. Антропологія говорить, що недостатність інстинктивної бази мотивує людей розвивати правові інститути. Припущення про людську природу накладають обмеження на законодавство.

Вирізняються також когнітивні засади, які полягають у наявності у людині певних ментальних здатностей — до логічного мислення, включаючи вміння підводити конкретний вчинок під загальну норму, здатність розрізняти правильне й неправильне у правовій поведінці тощо. Тут мається на увазі не просто сила примусу та страх покарання, а певна культура, що дозволяє оперувати морально-ціннісними судженнями. На цій здатності засновується й конструкція природного стану та суспільного договору як стани людської свідомості (менталітету), що легітимують право і владу. Хоча включення їх до природних засад не- безсумнівне, проте увага до таких засад має величезне значення для пояснення механізму функціонування права.

Наступний вид засад — це соціальні засади, які походять від людської діяльності (або «рукотворні», людські засади) і є зовнішніми щодо права. На першому місці тут економічні засади права. Безумовний пріоритет у їх дослідженні має марксизм, який звертає увагу на інституційну структуру для подальшого відтворення суспільного життя — його економічний базис. Проте в марксистських дослідженнях цей фактор абсолютизується. Більше того, вони будуються на припущенні, що норми походять із фактів, а саме — із основних умов матеріального виробництва. Це прирікає право на пасивний характер та постійне відставання від базису. Продовженням лінії уваги до економічних засад є неокласичні теорії економічного аналізу права, які зробили також істотний внесок у теорію права.

Моральні засади права. Зазвичай філософи права природно-правового напряму розглядають співвідношення права і моралі таким чином: дійсність (валідність) права повинна бути зумовлена вимогами моралі [10]. Проте вчені, які поділяють більш реалістичну позицію, наприклад Н. Луман, стверджують, що моральні стандарти як метаюридичні засади занадто розмиті, щоб обґрунтовувати дійсність правопорядку. Проте тут стикаються два погляди на моральні засади права: у нормативному сенсі (в межах природно-правової теорії) та в емпіричному сенсі, в якому мораль розуміється як набір поглядів, що більш-менш поділяються на стандарти правильної поведінки, хорошого й добродійного життя [8, 120]. З такої точки зору моральні засади права розглядаються: у філогенетичному аспекті — як генетична засада права в ланцюжку розвитку правопорядку: традиція — конвенція — мораль — право; в онтогенетичному аспекті — як розвиток правосвідомості й ідеї справедливості з точки зору загальних моральних суджень.

Під власне соціальними, або соціетальними засадами права, починаючи з Е. Ерліха, розуміються «недержавні» факти людської діяльності, які враховуються в судовій діяльності, а потім через наукові розробки закріплюються в законодавстві. Прикладом таких засад можна вважати взаємне визнання, оскільки з точки зору «теорії визнання» юридичні норми є дійсними, якщо вони визнаються тими, на кого спрямовані.

До політичних засад права належать такі, які розглядаються у системі взаємовідносин права з державою, політикою, владою, примусом. З одного боку, влада є джерелом права, а з другого — може бути його руйнівником. Політична влада використовує право, право ж обмежує владу. Проте лише легітимна влада викликає до життя право.

Що ж стосується історичних засад права, то вони мають на увазі водночас філогенетичне походження права і його подальший історичний розвиток. Історія як традиція містить всі засад- ничі елементи, які були розглянуті, у їх хронологічній послідовності. У цьому контексті можна говорити й про культурні засади права.

Внутрішньоправові засади дають змогу дивитися на право як на таке, що має власну логіку. Хоча єдиного погляду на ці засади немає, проте наявність певних теорій, в яких акцентують увагу на таких засадах (теорія основної норми Г. Кельзена, аутопоетична теорія права Н. Лумана, теорія внутрішньої моралі права Л. Фуллера) свідчать про наявність таких засад.

Підбиваючи підсумки дослідженню, слід наголосити, що проблема засад права — це проблема виявлення факторів, які впливають на саме право та на його зміст. Право за своєю онтологічною структурою є поєднанням ідеального та реального вимірів. Тому існує дві різні методологічні моделі підходу до права: соціологічна модель, яка прагне відрізнити право від інших регуляторів, тобто розглядає право таким, яким воно є, та філософська модель, яка прагне відрізнити право

від самого себе, тобто розробляє правовий ідеал, ідеальне право. На рівні емпіричної моделі правові засади розглядаються як певні факти, які впливають на право як відносно автономну систему. Яким чином виправдують та пояснюють право такі фактори — це завдання соціологічно-правового дослідження засад. Тут акцент робиться на інструментальному образі права як засобі соціального контролю. Право, хоча й є певною соціальною системою, має власну онтологічну основу — це людина у взаємозв’язку з іншою людиною. Існує й певний «код» такої системи. Н. Луман визначає його через критерій «законно чи незаконно». Проте ми завжди від закону чекаємо чогось більш значущого — правильності, або справедливості. Це забезпечується моральним обґрунтуванням права, яке є за своєю суттю етико-антропологічним обґрунтуванням.

Граничні засади забезпечують нам обґрунтування та розуміння права, емпіричні — виправдання та пояснення. За всіма граничними засадами стоїть моральний елемент — який має легітимаційну силу для права. Без цього елемента право не існує у тому сенсі, як це притаманне нормативним системам.

Граничні засади не можуть розглядатися як щось зовнішнє для права. Вони є виразом внутрішнього смислу права. Граничні засади взагалі є універсальними формами культури, що присутні у будь-якому мисленні, на них тримається людська розумність. Тому рефлексія щодо таких засад права — це необхідна умова розуміння права та його дії, особливо коли маємо справу не зі сталою правовою системою, а правовою системою, що становиться. Врахування взаємодії обох типів засад — граничних та емпіричних — це завдання для створення інтегральної моделі засад права, основи якої були запропоновані в цій статті.

Слід зазначити, що цією статтею автор лише починає комплексне дослідження засад права. Тому вона має здебільшого постановчий характер. Водночас таке дослідження, на думку автора, є дуже перспективним. Воно закладає фундамент для створення філософсько-правової концепції засад права, а у подальшому — юридичної теорії інституту засад права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Ершов Ю. Г. Философия права (материалы лекций). — Екатеринбург, 1995. — 56 с. — С. 9.
2. Желтова В. П., Дробницкий О. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. — М., 1978. — С. 161.
3. Мальцев Г. В. Социальные основания права. — М., 2007. — 800 с.
4. Мальцев Г. В. Нравственные основания права. — 2-е изд. — М., 2009. — 252 с.
5. Пермяков Ю. Е. Основания права. — Самара, 2003. — 496 с.
6. Пермяков Ю. Е. Философские основания юриспруденции. — Самара, 2006. — 245 с.
7. Максимов С. И. Правовая реальность : опыт философского осмысления. — М., 2002. — 326 с.
8. RottleutherH. Foundations of Law. — Dordrecht, 2005. — 205 p.
9. Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення : автореф. дис. … д-ра юрид. наук. — Х., 2002. — 40 с.
10. Алекси Р. Дуальная природа права // Право Украины. — 2011. — № 1. — С. 45—58.