Проблема добору суддів у кон­тексті проведення судової реформи є складною і багатоаспектною. Водночас беззаперечним є те, що від її успішного вирішення безпосередньо залежить якість право­суддя, а якщо подивитися більш ши­роко — у цілому ефективність судової влади. Достатньо пригадати відоме гасло: «Кадри вирішують усе!»

Важливе місце серед складових проблеми формування суддівського корпусу посідає забезпечення належ­ного рівня професійної підготовки судді.

Аналізуючи стан сучасної юридич­ної освіти, можна без будь-яких пере­більшень констатувати, що і сама ви­ща юридична освіта також потребує докорінного реформування. Не зупи­няючись на дослідженні тих змін, які викликані запровадженням основних засад кредитно-модульної системи, зу­мовленої приєднанням України до бо­лонського процесу (це самостійна проблема, яка заслуговує окремої ува­ги), зазначимо лише, що сучасна мето­дологія і методика навчального проце­су зміщують акценти на підвищення ролі самостійної роботи студента, збільшення обсягу практичної підго­товки, орієнтують на «укрупнення» навчального процесу за рахунок кон­солідації невеликих за обсягом спец­курсів з метою зменшення загальної кількості навчальних дисциплін. Такі підходи вимагають, у тому числі від української вищої юридичної школи, творчого осмислення нових завдань і започаткування концептуально но­вих підходів до викладення основних (традиційних) нормативних курсів, форматування проблемних спец­курсів.

Як бачимо, час змін настав і для за­гальної юридичної освіти. А тому дуже важливим є завдання «вписатися» в цей процес реформування із «запитовою позицією» щодо підготовки тієї частини юридичного загалу, яка буде забезпечувати функціонування судо­вої влади. Не викликає жодних сум­нівів, що претендувати на суддівську посаду може лише особа, яка має освітньо-кваліфікаційний рівень «ма­гістр». Однак сьогодні практично кож­ний ВНЗ IV рівня акредитації забез­печує підготовку магістрів за кількома спеціалізаціями (скажімо, Київський національний університет імені Тара­са Шевченка готує магістрів за 8-ма юридичними спеціальностями). До­свід показує, що якісна підготовка сту­дентів магістерського відділення, зо­рієнтованих у подальшому на роботу в суді (і в тому числі безпосередньо на посаді судді), потребує врахування всіх особливостей саме судової діяль­ності в контексті визначення ролі, функцій і завдань судді.

Хоча учасниками процесу є також і прокурори, і адвокати — кожен з них має свою специфічну роль і відповідні повноваження, тому об´єднання в ме­жах однієї спеціалізації в магістратурі таких напрямів як суд, прокуратура, адвокатура не можна визнати до­цільним і виправданим.

На нашу думку, з метою наближен­ня процесу підготовки магістрів спе­ціалізації «правосуддя» («судочин­ство», «судова діяльність» тощо) мож­на запропонувати погоджувати на­вчальні плани (програми навчальних курсів) для магістрів саме цієї спе­ціальності з Вищою кваліфікаційною комісією, якій належить провідна роль у проведенні кваліфікаційних іспитів, а також в інших питаннях, пов´язаних із добором кадрів.

Основною проблемою підготовки фахівця у ВНЗ (і юристи не є винят­ком) залишається недостатній рівень практичної підготовки. Основна увага в навчальному процесі приділяється засвоєнню знань із основних галузей права (слід зазначити, що неконтрольоване «відпочкування» все нових і нових правових масивів у межах пра­вової системи України рік у рік об´єк­тивно збільшує кількість навчальних дисциплін. На жаль, у цьому процесі формування практичних навичок юриста, у тому числі судді, здійс­нюється за «залишковим» принципом.

Тим більше що наш класичний на­вчальний процес більшою мірою зо­рієнтований на передачу інформації правового характеру від викладача до студентів. Щоправда, сьогодні цей процес включає цілу низку інфор­маційних технологій (Інтернет, довід­ково-правові системи тощо).

Однак передача правової інфор­мації та формування практичних на­вичок юриста (у нашому контексті — судді) не тільки не тотожні завдання, вони є різноплощинними.

У західних університетах, особливо в країнах англо-саксонського права, ця проблема вирішується шляхом орієнтації при вивченні окремих пра­вових інституцій на конкретні судові справи. У примітивно спрощеному ви­гляді в наших ВНЗ це завдання нама­гаються реалізувати через практику­ми, на яких вирішуються навчальні завдання. Але навіть таких форм на­буття практичних навичок недостат­ньо. Навряд чи необхідна якась додат­кова аргументація, що саме практики застосування чинного законодавства бракує випускникам ВНЗ. Що ж сто­сується майбутніх працівників суду, зокрема в перспективі суддів, то правозастосування становить основу судової діяльності. З огляду на наведе­не, навчальні плани і програми мають бути істотно змінені на користь збіль­шення навчального часу, відведеного для набуття практичних навичок, а та­кож внесення значних коректив у саму ідеологію і методику проведення практикумів або інших форм практич­них занять.

Підсумовуючи, можна констатува­ти, що у сфері підготовки магістрів за спеціалізацією «Правосуддя» на­вчальний процес (його організація, зміст навчальних планів та програм)

повинен бути наповнений такими формами, щоб у кінцевому рахунку випускник був готовий виконувати всі види виробничих завдань, що випли­вають із особливостей судової діяль­ності.

Принагідно слід зазначити, що підготовка магістрів спеціальності «Правосуддя» може здійснюватися за умови погодження навчальних про­грам і відповідних планів з Вищою кваліфікаційною комісією (або іншим органом, уповноваженим вирішувати це питання). На нашу думку, далеко не кожен ВНЗ в Україні сьогодні має ре­альні можливості (організаційні, інте­лектуальні, методичні) для якісної підготовки кадрів для забезпечення функціонування судової системи. Водночас і штучно обмежувати коло навчальних закладів, які долучаються до цього процесу, навряд чи доцільно. З метою забезпечення прозорості про­цедури вибору ВНЗ, які готують магістрів за спеціалізацією «Право­суддя», доцільно використовувати ме­ханізм проведення конкурсу.

Все наведене характеризує «первіс­ну» юридичну підготовку суддів у межах загальної юридичної освіти.

Однак цей «юридичний фунда­мент» має постійно добудовуватися у процесі здійснення практичної діяль­ності судді. Оскільки динаміка роз­витку чинного законодавства України є надзвичайно високою, виникає об´єктивна потреба як постійного моніторингу змін до законодавства, так і з´ясування змісту новел (змін).

Безумовно важливою для кожного судді є також орієнтація в судовій практиці.

Рівень завантаженості суддів по­точною правозастосовною роботою є настільки високим, що можливість ґрунтовно відстежувати процес роз­витку чинного законодавства навіть за окремими напрямами виглядає доволі ілюзорною. Підтримання належного професійного рівня суддів повинно мати системний характер і бути орга­нізованим у встановленому порядку.

Вважаємо, що таким єдиним, який може забезпечити систему перепідго­товки суддів, а також постійну мож­ливість оперативно одержати необхід­ну допомогу в адаптації його знань до реального стану чинного законодав­ства, має стати Академія суддів Ук­раїни. Залишаючи поза розглядом статті питання про підпорядкування та особливості організації інституції, зупинимося лише на основних напря­мах її діяльності, спрямованої на підтримання належного професійного рівня суддів.

Зважаючи на необхідність постій­ної ревізії знань як у сфері правового масиву, так і практики його застосу­вання кожен суддя не тільки має пра­во, а й зобов´язаний щонайменше один раз на 3-5 років пройти перепідготов­ку впродовж 3-6 місяців із звільнен­ням від основної роботи з метою поточного підвищення рівня своєї правової підготовки. До цього процесу мають залучатися найбільш квалі­фіковані працівники, які за спеціаль­ними програмами повинні донести до суддів у концентрованому вигляді інформацію про зміни у законодав­стві, особливості його застосування. При цьому слухачі мають бути зазда­легідь забезпечені необхідними мето­дичними матеріалами як на паперових носіях, так і в електронному вигляді.

Такий курс перепідготовки має завершуватися відповідним компле­ксним іспитом із застосуванням тесто­вих завдань. Доцільно було б такий іспит проводити за участю членів кваліфікаційної комісії.

Як зазначалося, процес перепідго­товки повинен бути системним, а відтак, крім ґрунтовного періодичного підвищення кваліфікації Академія суддів могла б організувати «адап­таційні» курси для суддів, пов´язані з внесенням змін до чинного законодав­ства. Тривалість таких курсів залежно від обсягу і складності матеріалу мог­ла б становити 1-2 тижні. Така додат­кова підготовка могла б також допов­нюватися регулярними курсами за основними напрямами судової прак­тики, особливо у тих випадках, коли вищі судові органи проводять узагаль­нення практики або в разі прийняття відповідної постанови Пленуму Вер­ховного Суду України. Досить ефек­тивним засобом для підвищення ква­ліфікації суддів є і проведення впро­довж 2-5 днів семінарів із окремих проблем застосування законодавства. Організація і методичне забезпечення таких курсів і семінарів мають стати основою діяльності Академії суддів України. Саме поєднання можливос­тей загальної вищої юридичної освіти і спеціалізованого підвищення квалі­фікації суддів здатне забезпечити ви­сокий рівень ефективності процесу підготовки в подальшому їх профе­сійних знань у робочому стані.

Особливої уваги потребує органі­зація і проведення спеціальної підго­товки осіб, відібраних як кандидатів на посаду судді, яка повинна обов´яз­ково поєднуватися із стажуванням у суді. Така спеціальна підготовка, зок­рема, має включати насамперед систе­му практикумів, ділових ігор тощо, з метою відпрацювання навичок веден­ня судового процесу, підготовки про­цесуальних документів, організації ро­боти судді. Говорячи про такі напрями діяльності Академії суддів України, слід мати на увазі, що вони потребу­ють відповідного кадрового і методич­ного забезпечення.  Передовсім до роботи в Академії бажано залучати до­свідчених фахівців у певних галузях права, якими можуть бути зокрема і провідні вчені ВНЗ та інших наукових установ. Однак ядро викладацького складу має формуватися з числа ви­кладачів Академії. Слід зазначити, що на цей час чимало суддів мають науко­вий ступінь докторів та кандидатів юридичних наук, мають великий практичний досвід і, безумовно, необ­хідно повною мірою використати цей могутній потенціал. Особливо слід сказати про суддів, які пішли у відставку. їх знання і досвід можуть дати значний ефект при проведенні практикумів, тренінгів, ділових ігор тощо.

Хто краще, ніж людина, за плечима якої десятки років суддівської роботи, може передати свій досвід молоді, роз­повісти про практичні ускладнення, які щоденно виникають у суддівських буднях?

Мабуть, не зайвими були б і кон­сультації психологів, професійна допо­мога яких інколи конче потрібна у складних лабіринтах судового процесу.

На нашу думку, питання про про­фесійний рівень знань суддів, його формування та постійне підтримання безпідставно обходиться увагою в на­ших дослідженнях та публікаціях. Во­но потребує широкого обговорення насамперед у колі осіб, які причетні до його вирішення, — суддів, педагогів, організаторів освіти та інших.

Безумовно, його системне та ком­плексне вирішення пов´язане з необ­хідністю фінансових витрат.

Але дешеве правосуддя дуже доро­го обходиться — для громадян, для держави, для суспільства. Так і прига­дується прислів´я про безкоштовний сир… з мишоловки.