referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

До питання про місце права власності у системі цивільних прав

Цивільні правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються цивільним правом і становлять його предмет, містять дві великі групи: майнові та особисті немайнові (ст. 1 ЦК РК).

Крім цього, загальновизнаними в теорії цивільного права є ще два види класифікацій правовідносин: речові та зобов’язальні, абсолютні та відносні. Право власності є речовим правом, причому центральним речовим правом, основою, навколо якої формуються інші речові права. Право власності належить також до абсолютних прав, з деякими винятками.

Найважливішим є визначення місця права власності в системі речових прав.

Поняття речових прав є часто вживаним, але мало розробленим в юридичній науці. Незважаючи на те, що речові права детально розглядалися ще в римському праві, досі немає усталеного і визнаного всіма правовими системами поняття. Багато аспектів речового права просто постулюються і не отримали належного обґрунтування.

Ще більш сумна картина склалася в радянській юридичній літературі. Пов’язано це було з тим, що всі речові права за роки радянської влади були

поступово витіснені з цивільного права, і залишилося тільки право власності. Тому розділ про речові права був виключений з Основ цивільного законодавства СРСР і республік, а багато юристів почали доводити, що речових прав не існує у природі, що, наприклад, застава не належить до речових прав і що є тільки право власності як абсолютне право [1].

Насамперед слід мати на увазі, що саме поняття речового права не є загальновизнаним і не застосовується в деяких правових системах. Казахстанське цивільне право більш ніж за 70 років радянської влади виявилося генетично залежним від радянської системи права, яка, у свою чергу, тісно пов’язана, незважаючи на усілякі ідеологічні обструкції, з континентальним правом.

Нині ця тенденція інтеграції у континентальну систему права активно втілюється в життя. Про це свідчить той історичний факт, що ЦК РК ґрунтується на проекті Модельного ЦК країн СНД і сам ліг, поряд із цивільними кодексами Росії, України і Білорусі, в основу Модельного ЦК. У свою чергу, Модельний ЦК, так само як і ЦК РК, багато чого взяв з Цивільного кодексу Нідерландів, Німецького цивільного уложення, Французького Цивільного кодексу, ЦК Японії та інших кодифікованих актів континентальної системи права. Спроби американських експертів нав’язати Казахстану американську модель регулювання майнових відносин, зокрема ідеї Єдиного торгового кодексу США, великого успіху не мали.

Для теми цієї статті це має велике значення, оскільки поняття речового права існує в континентальній системі права, але його немає у такому розумінні в англо-американській системі права.

Розрізняються дві основні групи майнових відносин, які регулюються цивільним правом: речові та зобов’язальні.

Речові відносини — відносини, пов’язані з володінням тим чи іншим суб’єктом певними речами: природними об’єктами, засобами виробництва і результатами праці.

Зобов’язальні відносини пов’язані з переходом майнових благ від одних осіб до інших [2, 17].

Під речами у цивілістиці розуміють предмети зовнішнього матеріального світу, створені працею людини або які знаходяться у природному стані [2, 111]. До цього іноді додають ще: «предмети, що існують як фізичні тіла і доступні для людського володіння» [3, 3], або «що є основними об’єктами в майнових правовідносинах» [4].

Один із дослідників римського права визначає річ як відокремлену частину зовнішньої природи, яка є предметом юридичного панування, але вважається нездатною бути суб’єктом такого панування. Річ, за таким визначенням, повинна бути предметом, який доступний зовнішнім відчуттям [5].

Відповідно до п. 2 ст. 115 ЦК РК, «до майнових благ і прав (майна) належать: речі, гроші, в тому числі іноземна валюта, цінні папери, роботи, послуги, об’єктивовані результати творчої інтелектуальної діяльності, фірмові найменування, товарні знаки та інші засоби індивідуалізації виробів, майнові права та інше майно».

Спираючись на текст ст. 115 ЦК РК, можна запропонувати таку структуру майна:

1) речі (включаючи гроші та цінні папери);

2) роботи та послуги;

3) інтелектуальна власність;

4) майнові права (права вимоги);

5) обов’язки (борги).

Розуміючи під речами предметизовнішнього матеріального світу, не можна забувати про те, що річ стає річчю в юридичному сенсі, тільки якщо розглядати її у системі соціальних зв’язків. Цінність речі визначається не її фізичними властивостями, а тим, наскільки ці фізичні властивості відповідають потребам людського суспільства, що користується цими речами. Тому не можна визнати правильними твердження про наявність відносин між людиною і річчю [6]. Відносини виникають не між людиною і річчю, а між людьми з приводу речі [7].

На підставі викладеного можна виявити основні ознаки речових прав.

  1. Речові права є майновими правами на відміну від особистих немайнових. Це об’єднує речові права із зобов’язальними і з правами на інтелектуальну власність.
  2. Речові права виникають щодо індивідуально-визначеної речі, на відміну від зобов’язальних прав і прав інтелектуальної власності, які пов’язані з так званим безтілесним майном. Водночас не можна забувати те, що стосовно речей виникають і зобов’язальні відносини. Стосовно речей, що визначені родовими ознаками, речові відносини виникнути не можуть, виникають лише зобов’язальні права. «Об’єкт абсолютного права завжди є індивідуально-визначеним. Зокрема, це стосується речових прав, у тому числі й права власності. Якщо річ не може бути індивідуалізована, то у зв’язку з нею виникає тільки зобов’язальне, але не речове правовідношення» [8, 30-31].
  3. Речові права є абсолютними правами, що об’єднує їх з правами інтелектуальної власності й відрізняє від зобов’язальних прав. Власнику речових прав протистоїть обов’язок всіх і кожного не перешкоджати здійсненню цих прав.
  4. Ознакою речових прав можна вважати встановлення їх законом. На відміну від зобов’язальних прав, які можуть виникати і у випадках, не передбачених законодавством (ст. 380 ЦК РК), речові права мають бути закріплені законом (ст. 195 ЦК РК).
  5. Право слідування. Речове право слідує за річчю [8, 27; 9; 12, 247]. Перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення інших речових прав на майно. Це правило прямо закріплене у Цивільному кодексі України (п. 3 ст. 216). У ЦК РК такої загальної норми немає. Закріплені норми щодо окремих речових прав: збереження застави при переході права на заставлене майно до іншої особи (ст. 323 ЦК РК), збереження договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (ст. 559 ЦК РК).
  6. Право переваги полягає в тому, що при конкуренції речового та зобов’язального права насамперед має здійснюватися речове право [10].

Нерідко висловлюють сумніви щодо існування такої ознаки на тій підставі, що застава не має переважного права перед зобов’язальними правами [8, 27]. Однак це ще не доводить відсутності такої ознаки стосовно застави як до речового права, а доводить тільки те, що радянське, а потім і казахстанське право обмежує реалізацію розгляненої ознаки стосовно застави. У більшості інших країн вимоги щодо застави при банкрутстві реалізуються в першу чергу або поза чергою. У РК цей процес також поступово впроваджується. Зокрема, з прийняттям Закону «Про банкрутство» від 21 січня 1997 р. зобов’язання, забезпечені заставою, були переведені при зверненні стягнення на майно боржника з третьої черги у другу чергу.

7. Називають ще ознаку фактичного панування над річчю. Тобто можливість безпосереднього, без посередництва третіх осіб, здійснення свого права [3, 16].

Цю ознаку нерідко кладуть в основу визначення речового права, і її наявність не викликає сумнівів при здійсненні права власності, володіння, землекористування та ін. Проте проблеми у застосуванні цієї ознаки виникають при здійсненні іпотеки, коли майно залишається у заставодавця і знаходиться поза фактичним пануванням заставодержателя.

8. У літературі не називають ще одну ознаку речового права, яка характерна принаймні для права РК: володар речових прав повинен володіти правомочностями володіння, користування, розпорядження. Причому в різних видах речового права право- власник володіє різним набором повноважень. Повний обсяг правомочностей (володіння, користування, розпорядження) мають суб’єкти права власності, господарського відання, оперативного управління. Суб’єкти права володіння, землекористування, надрокористування, оренди володіють правомочностями володіння і користування. Зберігач і заставодержатель при закладі мають правомочності володіння. Заставодержатель при іпотеці має право часткового розпорядження майном. Володар сервітуту має правомочність користування і частково — володіння.

Таким чином, з урахуванням висловлених застережень і вилучень можна назвати такі ознаки речового права:

1) майнове право;

2) індивідуально-визначена річ як об’єкт речового права;

3) абсолютне право;

4) речові права повинні бути встановлені законом;

5) речове право характеризується наявністю правомочностей володіння та/або користування та/або розпорядження;

6) право слідування;

7) право переваги;

8) можливість безпосереднього впливу на річ (безпосереднього панування над річчю), у тому числі шляхом обмеження власника або суб’єкта іншого речового права.

Слід зазначити одну загальну методологічну помилку, що зустрічається у більшості дослідників. При виявленні ознак речового права багато авторів орієнтуються на право власності, володіння й інші яскраво виражені речові права. Між тим багато ознак, які чітко проявляються у праві власності (наприклад фактичне панування над річчю), майже зникають у деяких інших речових правах, наприклад при іпотеці або сервітуті.

Видається, що речові права об’єднує одна головна ознака — зв’язок з індивідуально-визначеною річчю. Всі інші перелічені вище ознаки присутні у всіх речових правах, але в одних вони виявляються сильно, навіть яскраво, в інших займають ледь помітну величину, іноді присутні у видозміненій формі. Наприклад, при іпотеці слабо присутня така ознака, як фактичне панування над річчю, але сильно проявляються права слідування та переваги.

Крім того, межа між речовими та іншими майновими, зокрема зобов’язальними, правами вельми хистка і рухлива. Це пов’язано з тим, що речові права переважно виникають із зобов’язальних і навпаки. Навіть право власності здебільшого ґрунтується на договорах купівлі-продажу, дарування, міни (договорах із передачі майна у власність). Застава, оренда, зберігання, право землекористування виникають із договорів застави, оренди, зберігання тощо.

Звідси спірність питань про те, чи є речовими правами оренда, іпотека, довірче управління тощо.

З урахуванням зазначеного спробуємо сконструювати розгорнуте визначення речового права.

Речове право — майнове абсолютне закріплене законом право, об’єктом якого є індивідуально-визначена річ або речові права, пов’язані з цією річчю; що виявляється в наявності у правовласника правомочностей володіння, користування і розпорядження, усіх разом або окремо, в повному обсязі або частково; що дає правовлас- нику можливість безпосереднього впливу на річ (безпосереднє панування над річчю), у тому числі шляхом обмеження власника або суб’єкта іншого речового права у здійсненні правомочностей; що характеризується наявністю правомочностей слідування і переваги.

До речових прав належать тільки права, прямо передбачені чинним у цій країні законодавством (при цьому не обов’язково, щоб вони були пойменовані як речові), тобто особа не може по своїй волі створювати будь-які інші різновиди речових прав.

Це замкнене коло речових прав неоднакове у різних законодавчих актах.

У цивільному праві всіх зарубіжних країн провідне місце в системі речових прав посідає право власності, що є центральним інститутом системи права тієї чи іншої країни.

Крім того, до цієї системи належать такі речові права, як право застави, сервітути, узуфрукт та ін. Спільним для них є те, що це права на чужі речі, що закріплюють за їхніми носіями окремі правомочності, що належать до окремих правомочностей власника (зазвичай — володіння, користування). Тобто це похідні від права власності речові права.

Основною класифікацією речових прав є розподіл їх на право власності і речові права осіб, які не є власниками (ст. 195 ЦК РК). У римському праві друга група прав називалася правами на чужу річ (jura in re aliena) [11]. У сучасній літературі їх іноді називають обмеженими речовими правами [2, 283; 12, 49].

У літературі висловлюються сумніви щодо можливості й доцільності формування поняття речового права і відповідно проведення чіткої класифікації речових та зобов’язальних прав [2, 285; 9, 291; 13].

Між тим чітке виокремлення в системі майнових прав категорії речових прав на противагу, але водночас і в поєднанні з зобов’язальними правами, має не тільки теоретичне, а й практичне значення.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Райхер В. К. Абсолютные права (к проблеме деления хозяйственных прав) // Известия экономического факультета Ленинградского политехнического института. — Л., 1928. Вып. 1. — С. 288—291; Советское гражданское право / под ред. Д. М. Генкина. — Т. 1. — С. 115; Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права.С. 186-189.
  2. Гражданское право : учеб. / под ред. Е. А. Суханова. — М., 1994. — Т. 1. — 432 с.
  3. Щенникова Л. В. Вещные права в гражданском праве России. — М., 1996. — 186 с.
  4. Гражданское право : словарь-справочник. — М., 1996. — С. 63.
  5. Хвостов В. М.Система римского права : учеб. — М., 1966. — С. 124-125.
  6. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — Петроград, 1917. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. — Т. 1, полутом 1. — С. 264.
  7. Покровский Б. В. Понятие «имущества» в науке права // Известия АН КазССР. Серия общественных наук. — 1977. — № 2. — С. 79-87.
  8. Агарков М. М.Обязательство по советскому гражданскому праву. — М., 1940. — 175 с.
  9. Гражданское право : учеб. / под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — СПб., 1996. — Ч. 1.; Гражданское право России. — С. 170.
  10. Гражданское право России : курс лекций / под ред. О. Н. Садикова. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 170.
  11. Иоффе О. С., Мусин В. А. Основы римского гражданского права. — Л., 1974. — С. 82; Дождев Д. В. Римское частное право. — М., 1996, — С. 403.
  12. Гражданское право / под ред. А. Г., Колпина, А. И. Масляева. — М., 1997. — 472 с.
  13. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. — М., 1997. — С. 222-238.