Вступ.

1. Особливості розробки та реалізації дивідендної політики акціонерного товариства.

2. Методи та критерії формування дивідентної політики.

3. Форми виплати дивідендів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Дивідендна політика — найважливіша ознака, за якою акціонерні товариства вирізняють із-поміж інших підприємств. Саме за розподілом результатів господарської діяльності виявляються особливості корпоративних відносин, що полягають у їхньому колективному характері.

Корпоративним відносинам притаманна складна дивідендна політика, тобто стратегія акціонерного товариства у сфері розподілу прибутку між акціонерами. З точки зору корпорації дивідендна політика до певної міри є політикою формування акціонерного капіталу через продаж частки участі у майбутніх прибутках. Проте рішення у сфері дивідендної політики мають значення тільки для акціонерів, які купують акції з метою одержання дивідендної винагороди (акціонерів-інвесторів). Решта акціонерів (із неінвестиційним інтересом), особливо власники великих пакетів акцій, може вкладати кошти для здійснення чи розподілу корпоративного контролю або досягнення цілей, не пов'язаних із виплатами дивідендів. Тому дивідендна політика є індикатором у вирішенні загальних питань регулювання корпоративних відносин.

Дивідендна політика визначає пропорцію розподілу прибутку між винагородою акціонерів і реінвестуванням. Проте частка прибутку, що залишається після виплати дивідендів, є внутрішнім джерелом фінансування діяльності корпорації, яке (за нестачі обсягів реінвестованого прибутку) має доповнюватися запозиченням зовнішнього капіталу. Джерелами зовнішніх фінансових ресурсів можуть бути додатковий випуск акцій або залучення банківського кредиту. Результатом додаткової емісії може стати також перерозподіл корпоративного контролю в акціонерному товаристві через зміни у розподілі акцій. Такі зміни найчастіше неприйнятні з точки зору найвищого керівництва корпорації, яке прагне зберегти наявний розподіл влади.

1. Особливості розробки та реалізації дивідендної політики акціонерного товариства

Дивідендна політика корпорації — це сукупність стратегічних і поточних рішень щодо розподілу результатів діяльності корпорації. Від вибору дивідендної політики значною мірою залежать структура акціонерної власності, ринкова капіталізація корпорації, ціна залучення коштів із зовнішніх джерел фінансових ресурсів.

На формування дивідендної політики корпорації впливають різні чинники, насамперед ті, що пов'язані з регулюванням корпоративних відносин (табл. 1).

На думку В.Ковальова, вибір дивідендної політики залежить від двох ключових факторів:

— чутливості більшості акціонерів до змін розміру дивідендів;

— можливості визначення оптимального розміру дивідендів.

Ч.Ф. Лі та Д.І. Фіннерті, досліджуючи формування дивідендної політики, звернули увагу на вплив двох основних чинників: фінансового стану корпорації та прагнень інвесторів. Менш значущими для вибору дивідендної політики, на думку Ч.Ф.Лі та Д.І. Фіннерті, є форми дивідендних виплат, рівень інфляції та його потенційний вплив на інтереси акціонерів.

На наш погляд, на формування дивідендної політики впливає багато інших факторів, проте дивідендна політика насамперед свідчить про стан корпоративних відносин в акціонерному товаристві та структуру акціонерного капіталу. За умови інсайдерського корпоративного контролю вищого керівництва й акціонерів — власників великих пакетів акцій виплати дивідендів здійснюватимуться тільки з метою запобігання загрозі перерозподілу контролю або для захисту власних інтересів. При переважанні у структурі акціонерного капіталу часток аутсайдерів, дивідендна політика буде спрямована на захист прав акціонерів, якщо існуватимуть дієві механізми зовнішнього контролю за діяльністю вищого керівництва корпорації.

Визначення дивідендної політики корпорації у складних умовах різноспрямованого впливу значної кількості факторів може ґрунтуватися на таких основних підходах.

Найвідомішою концепцією дивідендної політики є теорема Модільяні— Міллера (теорема MM), авторами якої були американські вчені Ф. Модільяні та М. Міллер3. їхні висновки про закономірності виплат дивідендів випливали з теорії вартості капіталу, за якою ні структура капіталу, ні дивідендна політика компанії не впливають на вартість корпорації (за умови, якщо виплата дивідендів не обмежує реалізації інвестиційних програм).

Модільяні—Міллер висловлюють припущення щодо можливості визначення умов прийняття рішень про виплату дивідендів, вважаючи, що майбутні ціни акцій відомі й інвестор не віддасть переваги сьогоднішньому доходові, як надійнішому, перед майбутнім. За умови істинності такого твердження інвестору буде байдуже до вибору між зростанням курсової вартості акцій та дивідендами такого ж розміру. Слід зазначити, що повна визначеність умов прийняття інвестиційних рішень є ознакою відсутності господарських ризиків реінвестування та повної відсутності трансакційних витрат. З огляду на це для вартості корпорації майже не має значення дивідендна політика, оскільки зростання капіталу зумовлюватиметься тільки ефективністю використання інвестицій. Реально існування ринку й ефективність дивідендної політики за теоремою MM неможливі.

Значення дивідендної політики як способу інформування інвесторів про прибутковість корпорації було доведене Дж. Лінтнером, який встановив наявність тісного зв'язку між обсягами прибутку та розміром дивідендів. За висновками Лінтнера, корпорації (в особі найвищого керівництва) прагнуть до стабілізації або помірного зростання дивідендів.

Прибутковість акцій складається з отриманих інвесторами дивідендів і курсової різниці між ціною купівлі та продажу. Якщо розмір дивідендів коливатиметься у значному діапазоні, то зміни курсової різниці будуть майже пропорційними для того, щоб сукупна прибутковість інвестицій залишалася на незмінному рівні. Таким чином, при зменшенні дивідендів інвестори вимагатимуть збільшення курсового доходу за рахунок зниження вартості акцій, що має спричинити зменшення поточних котирувань.

При збільшенні дивідендів ситуація буде цілком протилежною. Отже, ціна акцій із дивідендами, що суттєво змінюються, коливатиметься у більшому діапазоні, ніж ціна акцій з незмінним рівнем дивідендних виплат. Інвестори, які не схильні ризикувати, віддаватимуть перевагу акціям, ціни на які стабільніші, й плататимуть за них більш високу ціну. Тому значні зміни прибутку корпорації та абсолютного розміру дивіденду негативно впливатимуть на ринкову капіталізацію акціонерного товариства.

Встановлюючи виплати дивідендів, керівництво корпорації найчастіше прагне забезпечити стабільність фінансового стану та курсу акцій. Задля цього більшість дивідендів виплачується за залишковим принципом, тобто оптимальна стратегія в дивідендній політиці полягає у нарахуванні дивідендів після того, як профінансовано всі можливі заходи для ефективного реінвестування прибутку.

2. Методи та критерії формування дивідентної політики

Очевидно, що свідоме обрання дивідендної політики має бути пов'язане зі стадією життєвого циклу, в якому перебуває підприємство, а також з тим, як у певний час поєднуються між собою основні чинники, які впливають на дивідендну політику. Тому стадію життєвого циклу і сукупність чинників дивідендної політики можна розглядати як неформальні критерії для обрання дивідендної політики. Ці критерії і визначають відповідні їм методи.

Для того, щоб реалізувати метод, пов'язаний із життєвим циклом підприємства, необхідно визначитися зі стадіями цього циклу. Стадії мають бути такими, що можуть спричинити необхідність перегляду підходу до дивідендної політики, тобто її трансформації.

У науковій літературі зустрічається різні погляди на життєвий цикл підприємства, які відрізняються за кількістю стадій, їхнім змістом і назвами. За основу може бути прийнятий найбільш розгорнутий і детальний варіант, наведений на рис. 1

Щодо нашої задачі цей варіант має бути вдосконалений з огляду на дві обставини. По-перше, в ньому містяться як стадії життєвого циклу, так і «контрольні точки», які не мають тривалості у часі і означають перехід від однієї стадії до іншої (наприклад: народження, розквіт сил). Вони не ідентифікуються з якоюсь дивідендною політикою, а можуть бути лише підставою для її трансформації. По-друге, є необхідним афегування певних стадій в один блок у зв'язку з тим, що вони мають одну й ту ж мотивацію до певних варіантів дивідендної політики.

Діагностику стадій життєвого циклу пропонується проводити за первинними цілями, які висуваються на певній стадії. Зміна цілей означає перехід від однієї до іншої стадії життєвого циклу.

Типи дивідендної політики (ДП), які можуть бути використані на певній стадії життєвого циклу, визначаються з урахуванням їх відповідності цілям економічних процесів, притаманних саме цій стадії.

Приймаючи рішення про виплату дивідендів, акціонери вирішують складне завдання оптимізації пропорцій розподілу прибутку для забезпечення гармонізації своїх поточних і перспективних інтересів, між якими виникає певна суперечність.

Поточні інтереси акціонерів обумовлюються поточним споживанням, отже ступінь їх реалізації визначається обсягом фонду виплати дивідендів. Якщо протягом певного періоду часу ці інтереси не будуть враховуватися, то у частини акціонерів (для яких ці інтереси є визначальними) зменшиться зацікавленість у продовженні інвестування, що обумовить ініціювання продажу акцій та зниження їхньої курсової вартості (як наслідок перевищення пропозиції над попитом).

Перспективні інтереси акціонерів пов'язані зі зростанням курсової вартості акцій, отриманням курсового доходу в разі їх продажу на вторинному ринку.

Ці міркування є концептуальними для визначення формалізованого критерію третього методу, що дозволяє обирати ефективну дивідендну політику і означає, що таким критерієм має бути сукупний дохід акціонерів як власників та інвесторів. Означений підхід повністю співпадає з основною метою фінансового менеджменту — максимізація доходів власника. Отже, щодо наслідків дивідендної політики критерій буде мати загальний вигляд:

де ДА — сукупний дохід акціонера, внаслідок застосування певної дивідендної політики; ФВД — фонд виплати дивідендів; К_ра — коефіцієнт, який враховує ступінь ризику вкладання коштів в акції даного підприємства; АРВА — приріст ринкової вартості акцій.

Впровадженняцих методів у господарську практику буде одним з економічних заходів удосконалення системи корпоративного управління.

3. Форми виплати дивідендів

Складовою дивідендної політики підприємства є вибір найприйнятнішої для всіх заінтересованих сторін форми виплати дивідендів. Загалом дивіденди можуть виплачуватися в таких формах:

· грошова;

· негрошова;

· змішана форма;

· приховані дивіденди.

Стандартною формою виплати дивідендів є грошова. З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів частина власного капіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його власникам, пов’язана з нарахуванням дивідендів, відображається за статтею «Поточні зобов’язання за розрахунками з учасниками». Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.

На практиці досить часто приймається рішення про виплату дивідендів у негрошовій формі: корпоративними правами, іншими фінансовими інструментами, товарами, знижками на товари тощо. Найпоширенішою негрошовою формою є виплата дивідендів у формі додаткових корпоративних прав, зокрема акцій.

Специфічною формою виплати дивідендів у негрошовій формі, до якої досить часто вдаються підприємства в економічно розвинутих країнах, є дивіденди у формі цінних паперів інших емітентів, які є в інвестиційному портфелі підприємства.

Характерною рисою дивідендної політики багатьох вітчизняних підприємств є те, що дивіденди досить часто виплачуються у товарній формі. Її використовують як підприємства, що виробляють товари народного споживання, так і ті, які ці товари отримують за бартерними схемами. Зазвичай дивіденди товарами отримують дрібні акціонери, які не можуть впливати на фінансову політику підприємств. Великі акціонери, які контролюють такі підприємства, формально не отримують ніяких дивідендів або віддають перевагу корпоративним правам. Досить часто реальні власники таких підприємств отримують приховані дивіденди за різного роду схемами ухилення від оподаткування.

До виплати дивідендів товарами чи послугами, виробництвом яких займається підприємство, інколи вдаються і підприємства на Заході. Як правило, це транспортні підприємства, які виплату дивідендів оформляють у вигляді різного роду транспортних пільг. З метою стимулювання збуту продукції деякі підприємства виплачують дивіденди у формі знижок на їх товари, наприклад, широковідомими є так звані «винні бони».

Змішана форма виплати дивідендів передбачає комбінацію різних форм виплати винагороди власникам: частково у вигляді грошових коштів, а частково іншими (негрошовими) засобами. Зборами власників може бути прийняте рішення, згідно з яким частина акціонерів (за їх вибором) одержує дивіденди в грошовій формі, а інша — у формі корпоративних прав. При цьому можуть порушуватися існуючі пропорції участі всіх власників у статутному капіталі. З метою компенсації збитків окремих власників, які виникають у результаті зменшення їх частки, вони можуть бути наділені додатковими дивідендами в грошовій формі. З іншого боку, можуть передбачатися також стимули для заохочення акціонерів до реінвестування прибутку та виплати дивідендів корпоративними правами. Врешті-решт, власники самі повинні вирішувати, яка форма дивідендів є для них вигіднішою з погляду максимізації їх капіталу.

Приховані дивіденди. Керівництво підприємства може маніпулювати розміром чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту прихованих резервів. Виконавчі органи підприємств за узгодженістю з окремими власниками досить часто вдаються до прихованого розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюються безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов’язаних, або афільованих, осіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:

· продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими цінами;

· придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;

· виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;

· одержання позичок за зниженими процентними ставками;

· оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч. за ноу-хау, консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та власникам;

· оплата закордонних відряджень тощо.

Приховування керівництвом підприємства реального чистого прибутку на свою користь або на користь окремих власників є суттєвою проблемою в галузі дивідендної політики, яка загострює принципал-агент-конфлікт. Причини прихованого розподілу прибутку криються здебільшого в недоліках податкового законодавства та законодавства про господарські товариства.

Висновки

Питання вибору того чи іншого варіанту дивідендної політики на сьогодні ще не отримало достатнього наукового вирішення.

Результатом виваженої та ефективної дивідендної політики має стати оптимальний розподіл коштів на розвиток підприємства, що забезпечить успішне його функціонування, а також на виплату стабільних дивідендів, що сприятиме привабливості акцій такого товариства як на вторинному, так і на первинному фондовому ринках, залученню додаткових інвестицій.

Одним із найважливіших джерел інвестицій вітчизняних корпорацій можуть стати портфельні вкладення інституціональних і приватних інвесторів. Найдешевшим способом залучення коштів портфельних інвесторів (за умови поліпшення інвестиційного клімату) є збільшення акціонерного капіталу через додатковий випуск акцій. Проте успішне розміщення емісій неможливе без надання певних гарантій прибутковості вкладених коштів, тобто формування позитивної "дивідендної історії" акціонерного товариства. Тому корпорація, яка залучатиме необхідні інвестиції на внутрішньому або зовнішньому ринках, має зарекомендувати себе надійним партнером для потенційних акціонерів.

Список використаної літератури

1. Білоченко А.М. Удосконалення формування та реалізації дивідендної політики підприємств з державною частиною в Україні //Фінанси України. — 2008. — № 5. — С.96-102

2. Богодухов Д. Ефективна дивідендна політика акціонерного товариства : основні принципи, методи та практика використання в Україні //Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 10. — C. 41-47

3. Вавженчук С.Я. Дивідендна політика сьогодні: ( правове регулювання дивідендів) //Трибуна. — 2001. — № 1-2. — C. 30-31

4. Десятнюк О. Дивідендна політика: формування й аспекти оподаткування //Фінанси України. — 2003. — № 2. — С.21-27

5. Зінов'єв Й. Виплата дивідендів акціонерного товариства за новими правилами //Все про бухгалтерський облік. — 2009. — 24 квітня. — C. 55-57

6. Короленко М. Дивідендна політика акціонерного товариства //Економіка України. — 2000. — № 2. — C. 58-63

7. Невмержицький Я. Дивідендна політика як складова корпоративного управління //Фінанси України. — 2001. — № 11. — C. 46-49

8. Невмержицький Я. Формування дивідендної політики підприємства //Фінанси України. — 2003. — № 12. — С.47-52

9. Попов О. Розробка і реалізація дивідендної політики акціонерного товариства //Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 42-47

10. Селіверстова Л.С. Методи та критерії формування дивідентної політики //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 12. — C. 117- 124. —