Вступ.

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення Директорії в Україні.

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР.

3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919 р. поширити свою владу в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Однак Директорії не вдалося надовго втримати владу. Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 року було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканною. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин а допомоги кваліфікованих кадрів. її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія певною мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру.

1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення Директорії в Україні

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 року) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С Петлюрою.

Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С Петлюра емігрує за кордон[8, c. 312-313].

Прихід Директорії до влади свідчив про її сильні сторони. Він був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу.

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі було 100 тис. осіб, за іншими даними — 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це сприяло формуванню, хоча і не монолітного, але сильного анти-гетьманського фронту.

Влітку й восени 1918 р. по всій території України вибухнули могутні селянські повстання, спрямовані проти гетьманської влади. Розуміючи, що Німеччина неминуче програє війну і намагаючись утримати владу, гетьман Скоропадський намагається заручитися підтримкою країн Антанти. Він проголошує Акт федерації Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, оскільки противників більшовицького режиму підтримували країни Антанти. Новий уряд було призначено з російських монархістів — прихильників відновлення «єдиної і неподільної Росії». Ці дії гетьмана викликали обурення в українських колах і прискорили антигетьманське повстання.

Директорія була утворена лівими українськими партіями. Основні причини її утворення:

• невдоволення внутрішньою політикою гетьманського режиму, який діяв в інтересах великих власників; бажання лівих партій відновити УНР;

• розуміння неминучості поразки в ході Першої світової війни Німеччини, яка була основним союзником гетьмана Скоропадського.

Український національний союз на чолі з В. Винниченком та Всеукраїнський земський союз на чолі з С Петлюрою створили у листопаді 1918 р. Директорію з п'яти чоловік для керівництва антигетьманським повстанням і відновлення УНР. До її складу увійшли В. Винниченко, С Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Головою Директорії став В. Винниченко. Основною військовою силою повстання були Українські січові стрільці на чолі з полковником Є. Коновальцем, які стояли у Білій Церкві. Звідси 16 листопада 1918 р. почався наступ січових стрільців, повстанських загонів, десятків тисяч селян на Київ.

14 грудня 1918 р. німці залишили Київ, забравши з собою Скоропадського. До влади прийшла Директорія. Війська Директорії, що нараховували на цей час 100 тисяч чоловік, також наступали в південному напрямку і до початку грудня взяли під контроль Одесу[4, c. 340-342].

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР

Директорія у внутрішній політиці:

• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу; за землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і цукрозаводів та іноземних власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;

• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;

• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові — парламенту, сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих прав); буржуазія і поміщики також були позбавлені виборчих прав.

На Конгресі не було спільної думки щодо майбутнього устрою України, тому він самоліквідувався 23 січня 1919 р. і передав всю повноту влади Директорії, що й надалі виконувала функції законодавчого і виконавчого органу влади.

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР — її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїнської Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини[9, c. 215-216].

Об'єднання українських земель в одну державу мало причини:

• польський наступ на територію ЗУНР;

• нестримне бажання українців жити в єдиній соборній українській Державі.

За умов польського наступу на ЗУНР та радянського на УНР восени 1918 р. делегати законодавчого органу ЗУНР — Української Національної Ради — стали шукати можливість об'єднатися в єдину українську державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові була укладена двостороння угода з Директорією на чолі з С.Петлюрою про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». З січня 1919 р. УНРада в Станіславові урочисто проголосила з'єднання ЗУНР і УНР.

Кульмінацією об'єднання українських земель в єдиній державі стало святкування Акту Злуки 22 січня 1919 p., що відбулося у Києві на Софійському майдані, де проголосили Універсал Директорії УНР про з'єднання ЗУНР та УНР в «єдину незалежну Українську Народну Республіку».

Головним наслідком Злуки стало об'єднання українських земель в єдиній державі — УНР. ЗУНР перейменували на Західну Область УНР. Лідер ЗУНР Є.Петрушевич формально увійшов до складу Директорії (однак реально уряд ЗУНР і далі діяв окремо). Уряд УНР виділив 500 млн гривень для відбудови прикарпатської економіки, направив в Західну Україну військових спеціалістів, харчі, збіжжя.

Значення цього Акту полягало в тому, що за ним вперше в історії XX ст. Україна стала єдиною, соборною державою, хоча невдовзі ця єдність була порушена: Є.Петрушевич наприкінці 1919 р. денонсував (розірвав) Акт. Директорію було вибито з Києва більшовиками і Східна Україна була захоплена радянськими військами. Територію ЗУНР окупувала армія Польщі[11, c. 185-186].

3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919 р. поширити свою владу в Україні

Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 — червень 1919 p.).

Вона проходила в два етапи:

• наступ радянських військ у грудні 1918 — березні 1919 p., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;

• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських військ у квітні-червні 1919 року.

У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної України стала контролюватися російськими радянськими військами.

На першому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918 р. головні сили більшовиків розробити наступ на Чернігів. Київ та Харків.

З січня 1919 р. в Харкові відновлено радянську владу на чолі з Тимчасовим робітничо-селянським урядом (Г. Пятаков), а 6 січня 1919 р. радянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зразком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковського. Його призначив особисто В. Ленін.

На другому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антанти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтримка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А.Денікіна. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».

Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких власників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.

На переговорах в Одесі французи з представниками УНР поставили вимоги: вивести зі складу Директорії — Винниченка та Петлюру; підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню. Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав на еміграцію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії[3. c. 389-390].

Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щедро підтримувала Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи українську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала ситуація на північних кордонах країни.

УНР опинилася у ворожому оточенні:

• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої

польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відно

вити «Велику Польщу від Балтійського до Чорного моря;

• з півдня наступали французькі війська;

• з південного сходу — Добровольча армії генерала А. Денікіна;

• з північного сходу та півночі — війська радянської Росії;

• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зелений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Григор'ева на півдні України, отамани Тютюнник, Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.

Головнокомандувачем українськими військами був Петлюра, який отримав звання Головного Отамана Армії УНР. За його командування Армія УНР була переформована, перетворена на фактично професійне військо з чіткою системою підпорядкування та військових звань. Та анархія охопила й військо.

Окремі отамани виходили з-під влади Петлюри, вели партизанську війну, контролювали окремі території України. Настав період «отаманщини». Найчисельнішим був загін отамана Балбачана, який навіть намагався підняти заколот проти Петлюри. Заколот був викритий, а Балбачан розстріляний.

Країною покотилися хвилі єврейських погромів. Єврейське населення потерпало і від більшовиків, і від Добровольчої армії Денікіна, і від загонів українських отаманів. Петлюра намагався протистояти цьому розгулу антисемітизму, проте його зусилля були марними.

Під тиском більшовиків у лютому 1919 p., всього за півтора місяці після вступу в Київ, Директорія відступила до Вінниці, потім до Жмеринки. У червні 1919 р. уряд переїхав до Кам'янця-Подільського, де зосередилася західноукраїнська армія — Українська галицька армія (УГА). Саме в цей час постійних переїздів українського уряду, що контролював, до того ж, дуже незначну територію, склалося прислів'я: «У вагоні Директорія, під вагоном — територія».

На червень 1919 р. більшовики взяли під контроль майже всю територію України, вибили війська Антанти з півдня. Інтервенція військ Антанти провалилася.

В серпні 1919 р. українські війська на короткий час відбивають Київ, але під тиском військ Денікіна знову відходять до Кам'янця. Армія УНР скоротилася до 21-14 тисяч.

В листопаді Кам'янець окупують поляки, і війська УНР переходять до партизанської боротьби.

24 грудня 1919 р. Директорія розформовується, а Петлюра виїздить до Варшави, де стає першим президентом УНР в екзилі (у вигнанні)[2, c. 349-350].

Висновки

Основні причини поразки Директорії:

• Україна опинилася в замкненому колі фронтів, воювала одразу проти багатьох ворожих держав, жодна з яких не визнавала незалежність України (радянська Росія, Денікін, Польща, Румунія, Антанта);

• відсутність міжнародної підтримки — жодна велика європейська держава не мала наміру допомагати Україні;

• внутрішні незгоди серед членів Директорії; зіграли свою негативну роль і особисті антипатії Винниченка й Петлюри, і їхня різна зовнішньополітична орієнтація (Винниченко виступав за союз з радянською Росією, Петлюра — з Антантою);

• неспроможність Директорії вирішити аграрне питання;

• розвал української армії (отаманщина);

• захоплення лідерів Директорії лівою фразеологією, слабке розуміння нагальних потреб більшості тогочасного населення.

Головним наслідком діяльності Директорії стала повна втрата контролю українських сил над територією України. Більшість території держави опинилася під владою більшовиків.

Багатовікове бажання українського народу жити в єдиній соборній державі було здійснено 1919 року. Дві українські держави, що існували на той час, УНР та ЗУНР об'єдналися в одну Українську Народну Республіку. Фактично вперше за всю історію України більшість українського народу опинилися в складі однієї держави. Проте складні зовнішньо та внутрішньо політичні умови призвели до втрати української державності. Тільки напередодні Другої світової війни більшість українців опинилися у складі єдиної радянської України.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.