Вступ.

1. Дипломатичні органи Риму.

2. Внутрішня дипломатія Риму.

3. Організація влади й відновлення імперії.

4. Союзні договори з варварами (ІV — V ст. н.е.).

5. Домінат та падіння імперії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Міжнародні зв'язки в Римі були настільки ж древніми, як у Греції й на Сході. З незапам'ятних часів у Римі існували проксенія (jus hospіtіі) і колегія феціалів, що нагадувала грецьку колегію амфіктионів. Феціали регулювали возникавшие між племенами й племінними союзами суперечки й непорозуміння. У коло їхніх повноважень входили: охорона міжнародних угод, оголошення війни й висновок миру. Феціали — жрецька колегія із цивільними функціями. Жодне важливе підприємство не могло бути ні почато, ні кінчене без санкції феціалів. Вони повідомляли війну, містили мир і підписували договори.

Актуальність теми. ІІІ ст. н.е. являло собою особливий період історії Римської імперії. Суспільне та політичне життя римської держави цього часу було насичене важливими подіями; в ньому спостерігались процеси, зародження яких мало коріння в попередньому періоді римської історії. З іншого боку, процеси та явища, які розвивались в імперії протягом ІІІ ст. н.е., мали великий вплив на її подальшу історію. Отже, вивчення соціально-політичного розвитку Римської імперії в період домінату має велике значення для з’ясування закономірностей та особливостей історії римлян протягом всієї імператорської епохи.

Соціально-політичний розвиток держави римлян в ІІІ ст. н.е. ще не був об’єктом детального дослідження у вітчизняному антикознавстві. Радянськими істориками окремі аспекти проблеми вивчались з позицій надмірно тісного зв’язку подій соціально-політичної боротьби в римському суспільстві з долею рабовласницького ладу у римській державі. Серед зарубіжних істориків існують розбіжності у поглядах на ряд аспектів проблеми.

Наукова значимість проблемита її недостатнє вивчення і визначають актуальність теми дослідження.

Метою дослідження є з’ясування характерних рис та особливостей соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач: визначення місця таких установ, як сенат та армія, у системі державних органів Римської імперії на початок ІІІ ст. н.е.; дослідження змін у збройних силах римлян та в сенаті протягом ІІІ ст. н.е.; з’ясування ролі сенату та армії у політичному житті римської держави в даний період; характеристики тих спроб узурпації імператорської влади, в яких деякі сучасні історики вбачають прояв сепаратизму провінцій Римської імперії в період кризи ІІІ століття; аналізу виступів низів населення Римської імперії в цей же період і їх впливу на політичний розвиток держави римлян; дослідження таких аспектів проблеми кризи ІІІ століття, як характер кризи, її хронологічні межі, особливості протікання та результати подолання, визначення місця даної кризи в історії Римської імперії.

Об'єктом дослідженняє дипломатична історія Римської імперії.

Предмет дослідження– дипломатичний розвиток Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

Хронологічні рамки дослідженнязумовлені поставленими метою і завданнями. Необхідність з’ясування передумов виникнення політичної нестабільності в римській державі, яка переросла у тривалу політичну кризу, вимагає вивчення соціально-політичних відносин у Римській імперії, починаючи з кінця ІІ ст. н.е. З іншого боку, період, який розглядається у дисертації, обмежується рубежем ІІІ – ІV ст. н.е., часом проведення реформ імператора Діоклетіана, які привели до стабілізації політичної ситуації в Римській імперії.

Методологічну основу дослідженняскладають принципи історизму і об'єктивності та спеціальні історичні методи, такі, як хронологічний, синхронний, діахронний, порівняльно-історичний. Важливе місце посідає метод комплексного аналізу джерел, який передбачає не тільки співставлення даних нормативних джерел, але й порівняння повідомлень античних авторів з інформацією інших джерел. Крім того, застосовується метод системного аналізу, за допомогою якого з’ясовуються такі питання, як характер кризи ІІІ століття, причини її виникнення, особливості її розвитку та результати подолання цієї кризи.

Наукова новизнаполягає в тому, що в ній:

— висвітлена еволюція римського сенату та його ролі у політичному житті римської держави протягом ІІІ ст. н.е.;

— розкритий зміст воєнних реформ імператорів Галлієна, Діоклетіана;

— визначена роль армії в подіях політичного життя Римської імперії в період домінату;

— вивчені найбільш значимі події політичної історії римлян протягом домінату;

— досліджені ті спроби узурпації імператорської влади в період кризи ІІІ століття, які привели до досить тривалого виходу значних територій римських володінь з-під влади “законних” імператорів;

— низка теоретичних аспектів проблеми домінату в Римській імперії досліджені з врахуванням трактовки терміну “криза” в історичній та філософській літературі;

— проаналізовані спроби істориків об’єднати римських правителів періоду домінату у групи “сенатських” та “солдатських” імператорів та обґрунтована думка про те, що їх треба поділяти на кілька груп, і на цій підставі поставлено під сумнів правомірність назви цього періоду “часом солдатських імператорів ”;

— розглянуте питання про результати подолання кризи ІІІ століття і визначено місце цієї кризи в історії Римської імперії.

1. Дипломатичні органи Риму

Організація й структура дипломатичних органів античного Рима відбиває особливості його політичного ладу. Якщо в Греції класичного періоду, з її розвитий дипломатією, значну роль у зовнішній політиці грали Народні збори, тобто збори громадян, що стояли поза й вище рабами, що не мали цивільних прав, то в Римі класичного періоду політичним керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті — Сенат.

Посольства в Римі називалися легаціями (legatіones), а посли — легатами (legatі), ораторами (oratores) і жезлоносцями (caduceatores). У найдавніший (царський) період римської історії право посилати посольства належало цареві, а послами були феціали. При Республіці це право перейшло до Сенату. Права Народних зборів (коміцій) у Римі були більше обмежені, чим у Греції. Зовнішня політика, прийом і відправлення посольств підлягали веденню Сенату. Посольські функції вважалися дуже важливими й припускали високі якості людей, на яких вони покладали. Внаслідок цього призначення особового складу посольської місії в Римі було дуже складною справою. Питання обговорювалося в Сенаті, і щораз із цього приводу видавалася спеціальна сенатська постанова (senatus consultum). " чиЧув хто-небудь, щоб коли-небудь у Римі посли обиралися без сенатської постанови?" — запитує Цицерон в одній зі своїх мов.

Сенатус-консультум установлював тільки норми або принципи, на підставі яких повинне було бути побудоване посольство. Посол при всіх умовах повинен був надходити відповідно до "достоїнства й користі римського народу". Самий же вибір послів надавався головуючому в Сенаті — консулові або преторові. Іноді з вибирали по жеребі. Ніхто не мав права відмовлятися від посольства. Посли звичайно обиралися із сенаторського стану (нобілів).

Римські посольства ніколи не складалися з однієї людини. Це суперечило б духу римського права республіканської епохи. Делегації складалися із двох, трьох, чотирьох, п'яти й навіть десяти чоловік. Але їхній звичайний склад — три чоловіки. Всі посольства мали голови, або главу посольства (prіnceps legatіonіs). Ця роль належала сенаторові вищого рангу. Особистість посла була захищена звичаєм і законом[6, c. 113-114].

Зовнішньою відмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на безплатний проїзд і одержання в шляху всього необхідного. Для посилення престижу послів їх іноді супроводжували військові судна (квінквереми). На зміст посольських делегацій відпускалися дорожні гроші (vіatіcum) і всі необхідні приналежності — срібний посуд, одяг, білизна, похідна постіль. Крім того, до посла прикріплювався цілий штат прислуги (вільні й раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м'ясники й інші слуги.

Цілі посольства могли бути всілякими: оголошення війни й заключення миру, підписання договорів, організація скорених провінцій, третейське улагоджування міжнародних конфліктів і дозвіл релігійних суперечок.

По закінченні своєї місії легати віддавали Сенату звіт про свою діяльність. Дипломатичною мовою Рима це називалося "зробити доповідь про посольство" (legatіonem referre, або renuntіare).

Сенату належало право не тільки відправляти, але й приймати посольства. Прибулі в Рим посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольства держав, що перебували з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави в місто не допускалися. Вони містилися за міською рисою, на Марсовому полі, в особою "заміській віллі" (vіlla publіca). Тут вони очікували запрошення Сенату для одержання аудієнції. Аудієнція відбувалася в храмі Беллони (богині війни), що перебував поруч із "заміською віллою". Бували випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в певний строк покинути територію Італії й не бути знову без формального дозволу.

Зовсім іншим було відношення до послів дружніх держав і народів, хоча й тут не було повної рівності. Делегації держав першого рангу звичайно зустрічав квестор (державний скарбник). Він супроводжував їх, випливаючи на достатній відстані, під час їхнього проїзду по Італії й при від'їзді додому. Під час перебування послів в Італії ним виявлялася повна увага. Вони зупинялися в самому Римі, в одному із кращих будинків міста (грекостасис). Їх запрошували на свята, театральні й циркові подання й надавали їм кращі почесні місця. У Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь особливо поважних осіб навіть ставили статуї в підніжжя Капітолія. Зі своєї сторони посли, що приїжджали в Рим, мали звичай робити дуже великі вкладення в римську скарбницю у вигляді золотих і срібних речей. Відомий, наприклад, "скромний подарунок" Карфагена — золотий вінок, що важив 25 фунтів, і не менш "скромний" дарунок сірійського царя Антіоха — золоті вази вагою в 500 фунтів.

Про цілі свого прибуття іноземні місії повідомляли римському магістрату по-латинському або через перекладача. Магістрат, звичайно квестор, робив доповідь Сенату. Рішення Сенату або оголошувалося делегатам (безпосередньо в самому залі засідання або у вестибюлі), або ж доводило до їхньої відомості через магістрату. У випадку складних і заплутаних питань призначалася особлива комісія, і кожне питання вирішувалося самостійно.

Поряд з легаціями іноземних держав у Рим приходила маса посольств провінційних міст (муніципій), усіляких корпорацій і союзів[8, c. 261-263].

2. Внутрішня дипломатія Риму

Самостійний розділ античної дипломатії представляє внутрішня дипломатія. Свого вищого розвитку внутрішня дипломатія досягає в період Римської імперії. При невизначеності відносин між окремими частинами й центром у Римській імперії неможливо встановити точну грань ні між її внутрішньою й зовнішньою політикою, ні між внутрішньою й зовнішньою дипломатією.

Перехід від Республіки — міста-держави — до світової Середземноморської державі був тривалим з. Римська абсолютна монархія у власному змісті, або Домінат, зложилася лише в ІІІ столітті нашої ери. Попередні два сторіччя можуть бути розглянуті як перехідний період від Республіки до Домінату. На відміну від Домінату перші століття (І століття) звуться часів Принципату. При Принципаті Римська імперія представляла складний мир найрізноманітніших політичних одиниць — провінцій, муніципій, усіляких союзів і корпорацій. Вірніше всього Принципат розглядати як федерацію більш-менш самостійних міст (муніципій).

З погляду державного права Рима кожний муніципій і навіть більше дрібні одиниці розглядалися як самостійні політичні тіла, як би держави в державі. Одним з виражень цієї самостійності було право посольства (jus legatіonіs). Кожна з названих організацій могла посилати посольства в центр і інші організації, містити договори та ін., одним словом, діяти як юридично самостійна одиниця або сторона. На цьому ґрунті властиво й розвилося єдине у своєму роді право народів, про яке згадувалося вище.

Посольства при Імперії відігравали більшу роль, чим при Республіці. Вони зв'язували центр із провінціями, а провінції — один з одним і з усім миром. Дипломатичні нитки простягалися по всьому "колу земель" і виходили далеко за його межі. Посольства відправлялися по найрізноманітніших приводах: з нагоди якої-небудь важливої події в імператорському прізвищі, із усякого роду проханнями, скаргами й судовими суперечками. При Калігулі, наприклад, у Рим прибуло грецьке посольство, щоб поздоровити нового імператора із вступом на престол. В одному написі збереглася відповідь Марка Аврелія на вручене йому посольством одного малоазіатського міста поздоровлення із днем народження принцепса. Відома також відповідь імператора Діоклетіана жителям міста Афродизії, які поздоровляли його через послів із приходом до влади.

Поряд з вираженнями вірнопідданих почуттів і відданості легації часто переслідували й більше практичні цілі. Через послів міста й корпорації домагалися зниження податків, грошової допомоги фиску — на будівлю суспільних будинків, храмів на честь імператора, бань і доріг, гімназій і т.д. Усякого роду конфлікти, судові процеси й скарги на неправильні дії центральної й місцевої влади також доводили до відомості вищої влади за допомогою посольств.

У творі Фелона зберігся докладний опис посольства олександрійських євреїв до Калігули зі скаргою на римського намісника Авіллія Флакка. Одержавши дозвіл в олександрійської влади на право виїзду, депутація відправилася в шлях і благополучно досягла Рима. У Римі на Марсовому полі депутати вперше зустріли імператора, що люб'язно відповів на їхній уклін, що вважалося гарною ознакою. Далі описується сама розмова депутатів із принцепсом, що відбувався в садах Мецената. Спочатку прихильно настроєний, імператор почав дратуватися й, нарешті, прийшов у сильне порушення, незадоволений запереченням з його влади. "Ви — єдині, — говорив Калігула, — які не почитають мене богом… Чому ви не їсте свинячого м'яса?" і т.д. Діалог тривав довгий час, але в загальному місія олександрійських євреїв успіху не мала. Інші місії виявлялися більше вдалими. Так, Діон, що очолював посольство міста Смірни, повідомляє, що імператор Траян був надзвичайно милостивий і люб'язний. "Імператор по його вищій доброті й прозорливості дарував мені все, що я просив, як і всім іншим послам… У місто полилася ціла хвиля золота".

Обмін посольствами відбувався не тільки між провінціями й центром, але й між окремими муніципиями й корпораціями. Зв'язок між християнськими громадами теж підтримувалася за допомогою посольств. Цим пояснюється той на перший погляд дивний і цікавий факт, що майже вся християнська термінологія — апостол (посланник), пресвітер (пресбейс — посол), символ (symbola) і т.д. — запозичена з дипломатичної мови Римської імперії[12, c. 291-292].

У своєму розвитку внутрішня дипломатія Рима пройшла кілька етапів. У республіканський і ранній імператорський період посольства були порівняно рідкою справою. Послом міг бути всякий громадянин, що мав необхідними для цього засобами й дозвіллям. Ніяких спеціальних знань від нього не було потрібно. Брати участь же в посольській делегації, відвідати Рим і бути на прийомі в самого імператора вважалося найбільшою честю для всякого провінціала. Особи, що успішно виконали покладені на них місії, ставали патронами даного міста, користувалися пошаною й повагою. На честь їх улаштовувалися свята, споруджувалися пам'ятники й статуї. Обрання в посольську делегацію розглядався як початок великої кар'єри даної особи. Главами провінційних посольств звичайно бували члени муніципальних курій (міських сенатів), які згодом ставали імперськими з, членами римського Сенату. Всі витрати, пов'язані з посольством, покладали на самих делегатів; тому природно, що послами могли бути лише самі багаті люди, що належали до першого класу муніципальних курій.

Перші імператори, які ще не дуже міцно почували себе на троні, охоче приймали провінційні делегації, заохочуючи їх, і витрати на зміст делегатів у Римі брали на свій власний рахунок або на рахунок держави. Із часом , однак, щедрість імператорів до легатів, що притікали в Рим з усіх боків, стала слабшати. Це пояснювалося двома головними причинами: збільшенням витрат імператорського фиску (державної скарбниці) і надзвичайним зростанням числа посольств. При реконструкції згорілих під час громадянської війни 68 — 69 р. будинків на Капитолії Веспасіан витяг три тисячі бронзових дощок, на яких були записані державні документи. Більшу їхню частину, безсумнівно, становили договори (foedera) і всякого роду інші дипломатичні акти. Три тисячі бронзових таблиць становили лише незначну частину колосального державного архіву Рима, що містилося на Капітолії.

Через величезний наплив посольств імператори змушені були вишукувати міри скорочення витрат фиску на прийоми й зміст послів. Початок цьому поклав едикт Флавія Веспасіана, що обмежував число членів посольства трьома особами.

Наступні імператори продовжили й розширили обмежувальні міри Веспасіана. Поступово почали не тільки регулювати число членів посольства, але й обмежувати саме "право посольства" муніципій і інших суспільних корпорацій. Почасти це робилося в інтересах самих названих організацій, головним же образом по міркуваннях економії імператорського фиску. Так, Траян звільнив всі муніципії провінції Мезії від необхідності споряджати вітальні посольства до намісника названої провінції. "Нехай, — пише він в одному зі своїх листів Плінію, — начальник Мезії (Moesіae praeses) вибачить, якщо його будуть почитати з меншими витратами"[14, c. 264-266].

Найважливішу дату в історії римської дипломатії й провінційного керування становить Едикт Феодосія I. Теодозії відповідальність за посилку легацій поклав на префекта Преторія. У столиці Імперії, Рим і Константинополь, допускалися лише ті посольства, які були варті уваги імператора. Обмеження права посольства завдавало удару автономії місцевих суспільних світів, перетворювало легації в колеса державної машини, а легатів — у державних чиновників.

Відповідно до цього змінювався й особовий склад посольств. У міру збільшення числа посольств і охолодження до них імператорів участь у посольській делегації із права перетворювалося в обов'язок. Багаті люди, сенатори першого рангу місцевих курій (prіores) під різними приводами ухилялися від високої честі брати участь у посольській місії. При Доминате у зв'язку з підвищенням державних податків і поборовши легации перетворилися в одну з найбільш важких повинностей римських громадян.

Особовий склад посольств мінявся й тому, що при масі й розмаїтості питань від нього були потрібні професійні якості, знання законів, посольської техніки й красномовство. Всім цим вимогам найкраще могли задовольнити особи з юридичним утворенням (адвокати), що закінчили юридичні школи й школи красномовства. Муніципії й корпорації ставили адвокатів і риторів (професорів красномовства) на чолі посольств і доручали їм ведення справ. Всі витрати по спорядженню посольств і оплаті адвоката падали на муніципальні курії й корпорації. Багато хто з адвокатів на посольських справах наживали великий статок і удостоювались високої пошани[2, c. 324-325].

3. Організація влади й відновлення імперії

Після перемоги над Карином Діоклеціан не переїхав у Рим, а зробив своєю столицею Нікомедію, де був проголошений імператором. Така зневага до "вічного міста" викликалося декількома причинами. По-перше, Схід був вільний від республікансько-сенаторських традицій, ще досить сильних в Італії. На Сході протягом тисячоріч населення виховувалося в дусі самодержавної, деспотичної монархії, а таку монархію Діоклеціан саме й хотів створити. По-друге, Нікомедія лежала в безпосередній близькості до найбільше угрожаемым частин імперії — дунайській границі, Сирії. З Нікомедії легше було спостерігати за Понтом і протоками, володіння якими було найважливішою передумовою римського панування на Сході. По-третє, Схід був економічно сильніше Заходу. Незважаючи на перські набіги, незважаючи на величезні спустошення, заподіяні Балканському півострову й Малій Азії варварськими вторгненнями, на Сході в набагато більшому ступені, чим на Заході, збереглися ремесла й торгівля. Такі факти, як розквіт Пальміри в ІІІ ст., доводять, що продуктивні сили Сходу ще не були остаточно підірвані. Нарешті, Схід був культурніше Заходу.

У Нікомедії, що Діоклеціан прикрасив чудовими, хоча й грубуватими будівлями (смаки римлян до цього часу сильно варваризувались), він оточив себе пишним придворним церемоніалом. Під час аудієнцій і придворних торжеств імператор з'являвся в шовковим, затканим золотом одягу, у взутті, прикрашеної дорогоцінними каменями; на голові його була одягнута діадема, тобто білими, унизаними перлами пов'язка. Доступ до імператора був надзвичайно важкий. Євнухи, чергові офіцери, придворні чиновники різних рангів, варта наповнювала "священний палац". Ті, котрим випадало щастя бачити особу імператора, повинні були падати донизу. Офіційним титулом Діоклеціана стає domіnus (владика, пан); особа його обожнюється.

Весь цей придворний ритуал переслідував двояку мету: з одного боку, оточити особу імператора ореолом надлюдської величі, вирити пропасті між ним і простими смертними; з іншого боку, застрахувати імператора від замахів, настільки частих в ІІІ ст.

Втім, незважаючи на цю мішуру, Діоклеціан все життя залишався невтомним воїном і практичним політиком. У перші роки його правління зовнішнє й внутрішнє становище імперії продовжувало залишатися напруженим. В 285-287 р. він успішно воює на Дунаєві, в 287 р. уживає похід проти персів і оселяє на престолі у Вірменії римського ставленика Тірідата: в 290 р. очищає Сирію від арабів.

Захист Заходу Діоклеціан доручив своєму другові Марку Аврелію Валерію Максиміану. Ще в 285 р. він призначив його цезарем, а в наступному році з у сан серпня. У такий спосіб імперія одержала двох імператорів. Всі розпорядження видавалися від імені їх обох. Своєю столицею Максиміан обрав Мілан. Досвідчений і здатний полководець, він уже до 286 р. наніс багаудам з важких поразок, що тимчасово придушили рух. Слідом за цим йому довелося воювати зі старими ворогами Рима, франками й аламаннами.

Багато варварів при цьому було прийнято як військових поселенців у північну Галлію. У цей час проти Максиміана повстав начальник флоту Караузій, що охороняв галльське узбережжя. У союзі із франками й саксами він захопив Британнию й оголосив себе імператором. У його руках знаходився ряд великих гаваней у Галлії. Максиміану довго не вдавалося впоратися з Караузієм, і довелося визнати його співправителем.

До 293 р. стало очевидним, що й двом імператорам важко справлятися із зовнішніми й внутрішніми утрудненнями. Тому було вирішено, що кожний з них призначить собі по помічнику (ціезарю). У той самий день, 1 березня 293 р., ці призначення були проведені. Діоклеціан у Нікомедії призначив своїм цезарем Гаю Галерія Валерія Максиміана. Галерій був сином простого пастуха, хоча й розпускав слухи, що його мати завагітніла їм від якогось божества в образі змія!… Максиміан обрав собі цезарем людини знатного роду-гаю Флавія Валерія Констанція Хлору. Для додання міцності всій системі, цезарі були всиновлені кожний своїм Августом і одружилися на їхніх дочках: Галерій — на Валерії, дочці Діоклеціана; Констанцій- на Феодорі, пасербиці Максиміана.

Хоча цезарі були тільки помічниками серпнів, однак кожний з них одержав у керування певну частину імперії. У результаті держава фактично виявилася розділеним на чотири частини. Діоклеціан мав у безпосереднім керуванні Фракію, Азію і Єгипет, Галерій- Балканський півострів (крім Фракії); Максиміан — Італію, Іспанію й Африку, Констанцій Хлор-Галлію й Британнію. Це система називається "тетрархією" (четверо-владністю)[9, c. 131-133].

Установлення тетрархії, крім безпосередньої причини, про яку ми говорили вище (децентралізації керування для більше успішної боротьби із провінційними рухами й з варварами), мало ще більш глибокі підстави, політичні й економічні. Що стосується перших, те така система колегіального правління по думці Діоклеціана повинна була забезпечити твердий порядок престолонаслідування й дати гарантію проти узурпації. Передбачалося, що кожний Август після закінчення 20 років складає із себе влада й поступається місцем цезареві, що, у свою чергу, призначає собі помічника, усиновляє його й т.д. Залучаючи до керування видатних полководців, ця система гарантувала імперію проти незаконних захоплень ними влади.

З іншого боку, економіка імперії до ІV ст. настільки натуралізувалось, що підтримувати єдність держави ставало усе сутужніше. Окремі області перетворювалися в замкнуті економічні одиниці; торговельні, політичні й культурні зв'язки між ними слабшали.

Але тетрархія Діоклеціана містила в собі багато штучних моментів, що й показала подальша історія. Поки її творець залишався при владі, механізм працював більш-менш нормально, тому що величезний авторитет Діоклеціана підтримував згоду серед співправителів. Коли ж через 20 років він пішов "у відставку", система зазнала повного краху.

У всякому разі поділ влади на початку дало позитивний результат з погляду тих завдань, які воно собі ставило. Діоклеціан придушив повстання в Єгипті й утихомирив блемієв (296 г-). Потім почалася війна з персами, що з Вірменію й Месопотамію. Спочатку Галерій був ними розбитий, але потім за допомогою Діоклеціана одержав по-лихо у Вірменії. По мирі, укладеному з персами, імперія одержала значну частину Месопотамії (297 р.). Ще до цього Галерій у війнах з язигами й коропами зміцнив дунайський кордон. Максиміан з успіхом боровся проти мавретанських племен в Африці (296 р.). Констанцій розбив приймача Караузія Аллекта, увібрав у нього галльські гавані й повернув Британнію (296 р.). Таким чином, до останніх років ІІІ ст. майже на всьому протязі імперії вдалося домогтися ліквідації революційно-сепаратистських рухів. Одночасно кордони були укріплені, а територія держави навіть розширена[5, c. 204-205].

4. Союзні договори з варварами (ІV — V ст. н.е.)

Третій розділ римської дипломатії становлять договори з варварськими народностями. Поселення варварів на римській території на правах союзників, або федератів, починаються ще з кінця Республіки й першого років існування Імперії, із Цезаря й Августа. У наступні сторіччя вони розширювалися й одержали найбільше поширення в ІІІ — V століттях нашої ери, у період "великого переселення народів". Поселення варварів на римській території було наслідком кризи рабовласницького способу виробництва й ослаблення Імперії. Варвари, за виразом Енгельса, вливали свіжу кров у тіло, що старіло, Римської імперії.

По своєму юридичному положенню федерати перебували на правах "іноземних союзників" (peregrіnі socіі). Цим вони відрізнялися від інших категорій варварів, що жили в межах Римської імперії, але не пов'язаних з Римом договірними відносинами. Федерати користувалися заступництвом римського закону й багатьма привілеями в порівнянні з іншою масою варварських поселенців.

Серед численних договорів з федератами найбільше історичне значення мав договір Костянтина Великого з готами (332 р.). Римляни надавали готам землю для поселень на Дунаєві й обіцяли сплачувати данина за військову допомогу з боку готовий. До цих статей додавалася ще особлива стаття про торгівлю по обидва боки Дунаю. Для полегшення торговельних зв'язків Костянтин побудував міст через Дунай. Угода Костянтина з готами розбудувалося з того моменту, коли їм стало відомо, що Костянтин одночасно уклав таємну угоду із сарматами, старими ворогами готовий. Обурений цим учинком, готський князь зобов'язав клятвою свого сина, майбутнього короля Атанаріха, що він ніколи не вступить на римську територію для надання допомоги римлянам.

З угод наступного часу найбільше значення по своїх історичних наслідках мав договір 369 р. між Валентом, імператором східної половини Римської імперії, і Атанаріхом, королем готовий. Угода була складена в писемній формі й скріплена підписами обох сторін. Готи одержували право поселення у Фракії. Через взаємну недовіру переговори відбувалися на плотах посередині Дунаю.

Через кілька років пішло нову угоду між готами й Валентом. Готи, що тіснять гунами ,, відправили в 376 р. до Валенту посольство із пропозицією укласти союз. Імператор прийняв запропоновані готськими легатами умови договору. Римляни брали на себе зобов'язання: 1) робити готам тимчасову підтримку продовольством (alіmenta pro tempore) і 2) надати землі для поселень і обробки. Для Валента ці умови були надзвичайно вигідні. В особі готських федератів він одержував необхідну йому військову допомогу — кавалерію. Готська кавалерія вважалася кращою. Разом з тим договір рятував римських землевласників від поставки рекрутів. Однак Валент не зумів скористатися можливостями, що випливали з договору. Недовірливий і схильний до підозрілості імператор занадто затяг переговори. Тим часом, що стояли на Дунаєві маси готовий рушили через Дунай, нахлинули в сусідні римські провінції і їх жорстоко спустошили. Сам Валент загинув у бої з готами при Адріанополі в 378 р[3, c. 37-38].

Наступні імператори, навчені гірким досвідом, щоб уникнути повторень подій 377-378 р., намагалися більш точно дотримувати прийняті на себе зобов'язання відносно своїх федератів. Крім того, для спонукання варварських князів до висновку договорів вони намагалися їх попередньо піддобрити подарунками — золотом і всілякими дорогими речами: намистами, намистом, кільцями та ін., до яких варвари виявляли більшу схильність.

В 382 р. Теодозії й уклав договір з Аларихом на умовах, більше вигідних для Алариха, чим для Імперії. Готам надавалися землі у Фракії й Мезии із правом займатися землеробством без сплати земельного податку й несення яких-небудь інших повинностей, крім військових.

Дружні договори з Аларихом і іншими вождями варварів полягали також і при спадкоємцях Феодосія, імператора західної й східної половини Імперії. В останні роки свого існування Римська імперія трималася винятково силою варварів, що перебували на римській службі. Між варварами й римлянами встановилися більше тісні відносини. Вплив варварських звичаїв знайшло відбиття й у дипломатії. Одночасно з ростом цього впливу відбувався й інший процес — освоєння варварами римської культури, процес романізації. Зі сполучення цих потоків утворилися в першій половині середніх століть варварські суспільства й держави, що виробили й свою власну дипломатію[1, c. 78].

5. Домінат та падіння імперії

Деяких тимчасових успіхів у збереженні єдності імперії досягли імператори Діоклетіан і Костянтин. Діоклетіан (284-305 р.) був сином відпущеника й із простих солдатів дослужився до начальника імператорської СТРАЖИ. Після вбивства синів імператора Кара його проголосили імператором. Їм був проведений ряд важливих реформ: він розділив імперію на чотири частини, взяв собі в співправителі (з титулом серпня) свого товариша Максиміана. Титули цезарів одержали Галерий і Констанцій Хлор.

Діоклетіан остаточно перетворився із принцепса в "пана" (звідси найменування пізньої імперії "домінат"), прямого нащадка Юпітера. Християні були піддані більше твердим, чим колись, переслідуванням. Сенатори незалежно від того, були присутні чи вони в сенаті або жили у своїх маєтках, залишалися вищим станом, але всі справи вирішував сам імператор і рада, що складалася при ньому. Однак знати була задоволена успішними війнами Діоклетіана з германцями, персами, маврами, а головне те, що йому вдалося придушити повстання. У пишних панегіриках Діоклетіана й Максиміана прославляли як нових олімпійців, переможців гігантів, заколотних "синів землі".

В 305 р. Диоклетиан відмовився від влади й вийшов у рідну Далмацію. Після короткої боротьби між претендентами на престол імператором став Костянтин, син Констанція Хлору (306-337 р.). Він став одноособовим правителем, але зберіг розподіл імперії на префектури, що підкорялися префектам Преторія й розділені на провінції, що поєднувалися в діоцезии. Костянтин припинив гоніння на християн і навіть скликав у Нікеї собор (325 р.) для вироблення єдиного віровчення (символу віри), перетворивши християнство в державну релігію. Сам він хрестився перед смертю, сподіваючись, за словами недоброзичливців, що хрещення змиє з його гріхи, зокрема страти майже всіх своїх родичів.

Тепер церква стала спільницею держави. Ще наприкінці ІІ в. видатний діяч християнської церкви Тертулліан писав про загальне щастя, світ і братерство, які наступили б в імперії, якби сам цезар став християнином.

Тепер ця мрія, що здавалась утопічною, здійснилася, не поліпшивши, однак, положення ні імперії, ні християнської церкви. Ставши пануючої, вона перетворилася в арену боротьби між різними напрямками: нікейцями, аріанами, донатистами й ін.[11, c. 182-184].

Супротивників, що взяли верх обвинувачували, у єресі й використали проти них силу державного апарата. Відкинувши імператорський культ, церкву визнала імператора намісником бога на землі. Все непряме відношення, що має до нього нехай навіть, було оголошено священним. Невдоволення прирівнювалося до святотатства. Церква багатіла за рахунок пожертвувань імператорів і приватних осіб, володіла землями й колонами.

Вибори на пост єпископа, що давав владу, вплив і багатство, супроводжувалися інтригами, а те й побоїщами. Незадоволені переродженням церкви утворювали свої "єретичні" секти, ішли в пустелі, поклавши початок чернецтву. Разом з тим розвивалися християнське віровчення, богослов'я, християнська з, що, чимало запозичаючи з філософії античної, давала свою інтерпретацію тих же проблем, пропонувала свої шляхи їхнього рішення. В ІV-V ст. жили найвизначніші представники християнської філософії, так називані батьки Церква-Василь Великий, Іоанн Златоуст, Амбрось Медиоланський, Августин, єпископ африканського міста Гіппона, творець християнської філософії історії.

Ідея вічності імперії, преклоніння перед створившими її "з" заміняється концепцією неминучої загибелі всіх земних царств (вічно тільки царство боже) і руху від старого до нового. Здавалося б, абстрактні богословські питання, за свідченням історика Амміана Марцелліна, ставали предметами загальних дискусій навіть на ринках і в цирульнях. Прихильників античних цінностей залишалося усе менше. Спроба імператора Юліана, прозваного Відступником, повернутися від з до античної релігії, не вдалася. Невдача Юліана показала всю слабість "останніх язичників", їхня відірваність від запитів життя.

Діоклеціан остаточно придушив соціально-політичні смути ІІІ ст. Щодо цього він був завершувачем справи, початого Авреліаном. Але подолання політичної кризи означало деяку зміну форми держави, що також було почато Авреліаном. Подібно тому, як придушення революційного руху ІІ — І ст. до н.е. зажадало концентрації влади у формі принципату, так розгром рухів ІІІ в. був пов'язаний з подальшим посиленням монархічного початку. Це й була система домінату, що встановилася при Діоклеціані: рабовласницька військово-бюрократична монархія східного типу, практично позбавлена всяких республіканських форм і пережитків. Домінат з'явився подальшим розвитком диктатури імперських рабовласників, що були піддані, однак, до ІV ст. деякого переродження.

Протягом ІІІ ст. римське господарство з великий крок убік натуралізації. Ремісничо-торговельні прошарки міського населення сильно постраждали під час громадянських воєн, тому що міста були головним об'єктом нападу й солдат, і варварів, і колонів, що повставали, і рабів. Ці ж міста піддавалися екзекуціям імператорських військ. Торговельні зв'язки між провінціями виявилися розірваними. Торгівля зі Сходом одержала важкий удар. Піратство зробило майже неможливими торговельні зносини на Середземне море. Цей занепад торгівлі й ремесел привів до подальшого аграризації всього економічного життя імперії. Правда, сільське господарство також постраждало в результаті подій ІІІ ст.; але воно постраждало відносно менше, і його легше було відновити.

Природно, що розвиток аграрних відносин ішло в тім напрямку, що намітилося вже набагато раніше, у напрямку посилення колонату, з одного боку, і великого землеволодіння — з іншої. Криза ІІІ в. у величезному із прискорив всі ці процеси. В обстановці кризи стали швидко із залишки дрібного вільного землеволодіння й вільної оренди. Правда, під час селянських повстань у Галлії, Іспанії, Єгипті й в інших місцях велике землеволодіння одержало важкий удар. Але ці повстання зрештою були подавлені, після чого тривала подальша концентрація землі в руках великих власників і подальше поневолювання дрібних виробників. Хоча кількість рабів наприкінці ІІІ ст. трохи зросло завдяки військовим успіхам Авреліана й Проба, експлуатувалися вони у вигляді колонів.

Таким чином, клас рабовласників став перетворюватися в клас великих землевласників напіврабовласницько-напівкріпосного типу. Більшість цих землевласників кінця ІІІ ст. були вихідцями з армії. Багато серед них налічувалося й варварів. Це була військово-бюрократична знать, що економічно опиралася на свої великі маєтки й експлуатувала масу залежного від її невільного люду — колонів і рабів. Вона-то й виявилася головною соціальною опорою домінату[10, c. 459-462].

Самі імператори кінця ІІІ — початку ІV ст. були найбільшими землевласниками, які мали величезні маєтки, розкинутими у всіх кінцях імперії. Десятки тисяч колонів і рабів жили на імператорських землях, доставляючи продукти на зміст двору з його незліченною челяддю. Таким чином, імператори, крім соціальної опори в особі імперської землевласницької знаті, мали ще досить солідну безпосередню базу у вигляді своїх колосальних земельних володінь (сальтусів).

Однак, незважаючи на видиме посилення імператорської влади, дійсне положення в імперії було неміцним. Населення виявилося в ще більш важкому, чим колись, положенні. Порвавши з усіма римськими традиціями Костянтин переніс свою столицю в заснований їм на місці Візантії Константинополь, відбудований з надзвичайною розкішшю. Перенос столиці на схід був символом процесу, часто позначуваного в літературі як "орієнталізація" імперії, але під цим терміном розуміють теократизацію імператорської влади, установлення ритуалу, подібного до ритуалу східних царів. Але те були лише зовнішні ознаки внутрішніх процесів. Рим, пройшовши через стадію цивільної громади, прийшов до ладу, близькому структурі східних держав з їх величезними царськими землями, з різними категоріями залежного населення, що стояло між рабами й вільними, з нерозвиненими економічними зв'язками. А подібність у соціально-економічній структурі породжувало й подібність в оформленні державної влади. Однак, демонструючи всі зовнішні атрибути сили, ця влада фактично нею не володіла. Особливо це виявилося при спадкоємцях Костянтина.

Його реформи, що продовжували реформи Діоклетіана, лише ненадовго зміцнили імперію. Армія, що складалася із закріпачених колонів і селян, що розорялися, губила боєздатність. Всі частіше доводилося вдаватися до допомоги солдатів з варварів. Їхні командири здобували усе більше впливу при дворі імператорів, а військо часом не робило діючого опору своїм одноплемінникам, що знову почали наступати на границі імперії. Ще не вміючи брати укріплені міста, варвари спустошували сільські місцевості. До них нерідко приєднувалися селяни, що піднімалися на боротьбу. Вони захоплювали вілли, знищували боргові розписки, перетворювали панів у рабів.

В 378 р. оселені на Дунаєві готи повстали й разом з колонами й робітниками із золотих копалень розбили армію імператора Валента (364-378 р.). Замінивший його Теодозії (379-395 р.), що востаннє об'єднав під своєю владою Східну й Західну імперії й діючий репресіями й компромісами, упорався з повстанням, але оправитися імперія вже не могла. Після смерті Феодосія вона остаточно розпалася на східну й західну частини.

У західних провінціях росло невдоволення знаті. Зміцніла, що мала власної дружини, здатні втихомирювати колонів і захищати її укріплені вілли (бурги), знати дивилася на центральний уряд, нездатний відбити навали варварів і придушити селянські повстання, як на пожирателя її величезних доходів. Снову й знову в західних провінціях з'являються претенденти на престол, що нерідко вступали в союз із вождями варварів. Поряд із цим усі, хто страждав від з, ваги податків, зловживань бюрократичного апарата, теж сподівалися на варварів і масами бігли до них. Ослабіла імперія стає легким видобутком варварів. 24 серпня 410 р. вождь готовий Аларих узяв і розграбував Рим. Потім готи пішли, але враження від падіння Рима було приголомшливим.

У наступні десятиліття одна західна провінція за іншою переходять у руки готовий, бургундів, лангобардів, вандалів, франків, що засновувала там свої королівства. Римських імператорів, що вже не мали ніякої влади ставили й зміщали вожді німецьких дружин. В 476 р. Одоакр із племені скирів змістив останнього імператора Ромула, прозваного Августулом, і, не порахувавши потрібним навіть призначити нового, відіслав інсигнії імператорської влади в Константинополь, столицю Східної Римської імперії, що під ім'ям Візантії Проіснувала ще тисячу років.

Так закінчилася історія античного миру й почалася епоха формування феодального ладу. Питання про характер переходу від античного рабовласницького суспільства до феодального служив і продовжує служити темою багатьох дискусій. Але як би ці проблеми не вирішувалися, не підлягає сумніву, що античний мир і його цивілізація вплинули на матеріальну й духовну культуру наступних епох, що поширювалося не тільки на народи, що входили до складу Римської імперії, але й на германців, арабів, слов'ян[13, c. 241-244].

Вивчення впливу, асиміляції й трансформації античної спадщини в суспільствах з різним соціально-економічним і політичним ладом має першорядне значення для вивчення загальної проблеми переходу від однієї формації до іншої, взаємодії різних культур, можливостей і границь культурного запозичення, проблеми, безпосередньо пов'язаної із загальними концепціями історико-культурного розвитку. З теоретичної точки зору античний мир значимо і як суспільна формація, без вивчення якої не можна зрозуміти хід всесвітньо-історичного процесу. Вивчення античного миру відкриває більші можливості для аналізу взаємодії різних соціально-економічних, політичних і культурних процесів. При всій своєрідності такого взаємовпливу в конкретно-історичних умовах воно дає можливість краще зрозуміти загальні соціологічні й історико-культурні закономірності розвитку соціальних організмів.

Отже, період домінату, державний лад Римської імперії починаючи з Діоклетіана (правил в 284-305 н.е.), коли імператор став у повному змісті володарем, або паном (domіnus). Однак конституція імперії перетерплювала зміни й після Діоклетиана, тому в терміні "домінат" немає єдиного чітко певного значення. Фактично він пройшов тривалу еволюцію, перш ніж прийти до свого остаточного виду у Візантійській імперії.

Логічно завершити цю лінію розвитку предстояло Діоклетіану. Тепер імператор піднісся над своїми підданими на настільки недосяжну висоту, що ніякий commіlіto (армійський товариш по службі) не міг би вразити його своєю рукою. Найвищою милістю було тепер удостоїтися споглядання імператора, перед ним випливало падати ниць. Ці звичаї явно запозичені з Персії або іншої східної держави. Члени ради не сміли сідати в присутності імператора, тому рада одержала нову назву — consіstorіum (рос. "консисторія").

Починаючи з Костянтина постійними знаками імператорської влади стали держава й перлова діадема. В 3 ст. імператор стає божеством уже при житті (колишніх імператорів обожнювали після смерті, і титул Доміціана "domіnus et deus" — "Пан і Бог" у свій час породжував невдоволення населення). Іменування Аврелиана "domіnus et deus" уже не викликає дорікань, а Диоклетиан і Максимиан, що зробили своїми епітетами "Новий" і "Геркулей", практично ідентифікуються зі своїми божественними заступниками, Юпітером і Геркулесом. У християнській імперії Костянтина перемінилися лише частковості: імператор правил тепер deі gratіa (милістю Божої), зробившись священним знаряддям божественної влади[7, c.231-233].

Нині вся система правління була орієнтована на одну людину — доминуса, владаря. Всі справи в імперії вирішувалися підлеглими йому безпосередньо чиновниками, головними серед яких були наступні: quaestor sacrі palatіі (вносив і підписував законопроекти), magіster offіcіorum (керівник цивільних і таємних служб), magіster memorіae (хоронитель державного архіву) і comes sacrarum largіtіonum (завідувач бюджетом). Цей останній, незважаючи на своє звання (largіtіo буквально означає "щедроти"), займався скоріше вибиванням засобів, чим їхньою роздачею: він розпоряджався податками імперії (іndіctіo). Протягом 4 ст. все більший вплив здобувають імператорські євнухи: praeposіtus sacrі cubіculі (постельничий) зробився зрештою членом консисторії. Воля імператора, виражена в едиктах, ставала зводом законів імперії. Імператор особисто призначав на всі цивільні пости, від нижчих постів аж до префектів Преторія, вікаріїв і намісників провінцій, а також багатьох офіцерів аж до головнокомандуючих родами військ (magіster equіtum, тобто начальник кіннот, magіster pedіtum, тобто начальник піхоти). Вся система коректувалася постійними взаємними перевірками й пронизувалася цілою армією шпигунів; agentes іn rebus (агенти) і curіosі (спостерігачі) тримали під своїм контролем провінції. Після падіння язичества імператор втратив титул верховного жерця (глави колегії понтифіків), але продовжував вирішувати питання релігійного характеру, у тому числі про терпимість або гоніння на іновірців.

Наприкінці 4 в. і в 5 в. стало усе більше поширюватися зневага волею імператора. Домінус перетворювався в раба свого оточення. Після Феодосія Й (правил в 379-395) імператорська влада виявляє собою жалюгідне видовище. Два його юних сини, Аркадій і Гонорій, перебували цілком у руках своїх військових радників. Більше зрілі й досвідчені імператори, що приходили до влади пізніше, правили найчастіше малоефективно. Їхня влада обмежували головнокомандуючі, що мали у своєму розпорядженні вірних прихильників (buccellarіі), свій же солдат в імператора практично не було.

На Сході, у Візантійській імперії, основні риси домінату навічно закріпилися як незмінна норма. Воля імператора не знала перешкод; у релігійних питаннях голос правителя виявлявся більше вагомим, чим голос константинопольського патріарха. Оточений всією імперською пишнотою, імператор робив приголомшуюче враження як на підданих, так і на чужоземців. Однак і він певною мірою зробився заручником своєї могутності.

Домінат, як політична система, був породжений необхідністю зміцнення центральної влади. Ще Октавіану Августу, незважаючи на всі республіканські ширми й ідеологічні вмовляння, був аж ніяк не далекий абсолютизм, і ця тенденція в політичному житті Римської імперії зберігалася й підсилювалася протягом всіх трьох століть, що передували домінату. Однак лише під час Діоклетіана ця тенденція стала політичною практикою й одержала повне оформлення.

Політична система домінату виявляла собою в спрощеному виді формулу, відповідно до якої імператор був домінусом-господином, а всі інші громадяни імперії були його підданими. Домінат припускав введення відповідного палацового церемоніалу, подібного тому, що існував у державах східної деспотії. Імператорів відрізняла діадема і шита золотом пурпурний одяг, вони рідко показувалися народу, а ті, хто був до них допущений, зобов'язані минулого простиратися ниць, дотримуючи ритуалу, прийнятий при дворі перських царів. Титулатура імператора тепер обов'язково включала терміни "священний" і "божественний". Крім того, система домінату вводила строгу ієрархію чиновницьких посад і оформляла бюрократичні структури імперії[10, c.466-469].

Висновки

Центральне положення Рима й Італії в Середземнорському басейні із самого початку сприяло розвитку економічних міжнародних зв'язків. Цим пояснюється той багатозначний факт, що "право народів"(jus gentіum) найбільш повне вираження одержало саме на римському ґрунті. ПРО "право народів" не один раз по різних приводах згадують римські письменники кінця Республіки й Імперії. Особливо багато уваги аналізу цього поняття приділяє Цицерон у трактатах "Про державу" і "Про обов'язки". "Право народів" протиставлялося "цивільному праву" (jus cіvіle), що поширювалося тільки на римських громадян. Воно зберігало свою силу як під час миру, так і під час війни. Порушення "святості посольства й договорів" (jus et sacra legatіonіs) ставилося до області міжнародного права.

Зачатки міжнародного права втримуються вже в збірнику найдавніших юридичних формул фециалов (jus fetіale).

Колегія феціалів складалася з 20 чоловік, які належали до древніх родів і довічно перебували у своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покривом глибокої таємниці. Відбувалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, зміст яких був зрозумілий одним лише присвяченим. Зовнішньою ознакою феціалів служив вовняний одяг, головна пов'язка й на голові кому священної землі із травою й коріннями (verbena), вирізаний на Капітолійському пагорбі. Земля служила символом території держави, що представляє ними.

У такім одяганні представник колегії "святий батько" (pаtеr pаtrаus) відправлявся до границі сусіднього народу для врегулювання спірних питань або оголошення війни.

Всі спірні питання насамперед намагалися вирішити миром. У випадку неможливості досягти цього прибігали до зброї. Оголошення війни в Древньому Римі було найвищою мірою складною процедурою. Ведення переговорів покладало на спеціальну комісію із чотирьох чоловік з "святим батьком" на чолі. Комісія кілька разів відправлялася в місто, що порушило міжнародні встановлення. При цьому щораз відбувалися обряди й голосний голос вимовлялися магічні слова й прокльони за адресою порушника міжнародного права. Потім комісія поверталася в Рим і протягом 33 днів очікувала відповіді. У випадку неотримання такого феціали доповідали Сенату й народу, яким належало право оголошення війни. Після цього "святий батько" востаннє відправлявся до границі ворожого міста й кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і закривавленим кінцем.

Процедура оголошення війни з усією повнотою описана в історії Тита Лівія в розповіді про війну римлян з альбанцями, вирішеної двобоєм трьох братів Горацієв і Куриацієв.

Заключення миру теж супроводжувалося багатьма церемоніями й було досить складною справою. По виконанні всіх покладених церемоній "святий батько" читав текст договору й вимовляв особливу клятву феціалів, що призивала всякі лиха й нещастя на голову порушника миру. "Римляни ніколи не порушать першими умов, написаних на цих таблицях, які я вам зараз прочитав… якщо ж вони їх порушать, то тоді нехай уразить їхній Юпітер так, як я зараз вражаю ця жертовна тварина, але в стільки разів сильніше, у скільки богів сильніше людини".

Із часом вищеописані форми оголошення війни й заключення миру видозмінювалися, але ніколи не зникали зовсім. Колегія феціалів згадується в джерелах пізньореспубліканського й навіть імператорського періоду.

Список використаної літератури

1. Вейс Г. История культуры народов мира: Древний Рим. Возвышение и упадок империи/ Герман Вейс,. -М.: Эксмо, 2005. -141 с.
2. Виппер Р. Очерки истории Римской империи/ Роберт Юрьевич Виппер,. Рим и ранее христианство: Окончание/ Роберт Виппер,. -Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. -479 с.
3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. -К.: Каравела, 2005. -271 с.
4. Дэвис Н. История Европы/ Норман Дэвис,; Пер. с англ. Т. Б. Менской. -М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. -943 с.
5. Егоров А.Б. Рим на грани эпох. – Л., 1985. – С.204-205.
6. Зелинский Ф.Римская империя/ Фаддей Зелинский,; Пер. с польск. Н.А. Папчинской. -СПб.: Алетейя, 2000. -486 с.
7. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу: Навчальний посібник/ Арсен Зінченко,. -Вінниця: Нова книга, 2002. -433 с.
8. История Древнего Рима : [Учебник для вузов по спец. "История"/ Бокщанин А. Г. и др.]; Под ред. В. И. Кузищина. -2-е изд., перераб. и доп.. -М.: Высш. школа, 1981. -335 с.
9. Кнабе Г. Древний Рим — история и повседневность: Очерки/ Г. С. Кнабе,. -М.: Искусство, 1986. -206 с.
10. Ковалев С.История Рима: Курс лекций/ Сергей Ковалев,; Под ред. и предисл. Э. Д. Фролова; ЛГУ им. А. А. Жданова. -2-е изд., испр. и доп.. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. -742 с.
11. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима/ Казимеж Куманецкий,; Пер. с польского В. К. Ронина. -М.: Высш. шк., 1990. -349 с.
12. Моммзен Т. История Рима/ Теодор Моммзен. -СПб: Наука. -Т. 5: Провинции от Цезаря до Диоклетиана. -1995. -560 с.
13. Остерман Л. Римская история в лицах/ Лев Остерман,. -М.: "О.Г.И.", 1997. -623 с.
14. Утченко С.Древний Рим: События. Люди. Идеи/ Сергей Львович Утченко,. -М.: Наука, 1989. -322 с.