1. Характеристика гнучких форм зайнятості. Особливості надомної форми організації праці інвалідів.

2. Перспективи впровадження гнучких форм зайнятості.

Висновки.

Список використаної літератури.

1. Характеристика гнучких форм зайнятості. Особливості надомної форми організації праціінвалідів.

Напрям гнучких форм зайнятості передбачає створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать установлення працездатному населенню вигідніших форм та режимів праці, допомога підприємцям у маневруванні кількістю та якістю робочої сили у вирішенні проблем, пов’язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних робітників, іммігрантів тощо.

Гнучкі форми зайнятості включають: використання різноманітних нестандартних режимів як повного так і неповного робочого часу; облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї); використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць та організації праці (надомна праця, робітники на виклик); впровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники).

У вирішенні проблем безробіття гнучкі форми зайнятості дають можливість, по-перше, скоротити загальну чисельність незайнятого населення через надання роботи певним категоріям населення на відповідних умовах; по-друге, збільшити або зберегти при скороченні обсягів виробництва кількість занятих, не збільшуючи при цьому число робочих місць завдяки поділу їх між робітниками та шляхом скорочення робочого часу; по-третє, розширити можливості працевлаштування для осіб, звільнених з виробництва.

Протягом останніх років державою багато зроблено для підвищення рівня зайнятості інвалідів. Зокрема, прийнято низку нормативно-правових актів відповідного спрямування.

Однак рівень зайнятості інвалідів зростає дуже повільно: у 2005 р. він становив 14,6% загальної чисельності усіх дорослих інвалідів і збільшився лише на 0,1 відсоткового пункту порівняно з 2001р. Питома вага зайнятих трудовою діяльністю інвалідів серед усього зайнятого населення у 2005 р. становила 1,7%, збільшившись порівняно з 2001 р. також лише на 0,1%.

Отже, незважаючи на значне законодавче підґрунтя, вирішення проблеми зайнятості інвалідів залишається "відкритим питанням", особливо за сучасних підвищених вимог до стану здоров'я працівників і відносно достатньої пропозиції здорової робочої сили. У зв'язку з цим нагальною стає потреба як у розробленні нових, так і у вдосконаленні існуючих шляхів створення робочих місць для забезпечення зайнятості інвалідів. Одним із таких шляхів може стати розвиток і поширення надомної форми організації праці та, відповідно, створення надомних робочих місць у видах економічної діяльності країни.

Загальновизнаним у всьому світі стає залучення інвалідів до зайнятості на так званому «відкритому» ринку праці поряд зі здоровими громадянами. Однак, необхідно зауважити, що завжди існуватимуть такі особи з інвалідністю, зайнятість яких через тяжкі обмеження здоров'я та велику витратність створення для них необхідних умов праці буде неможливою або вкрай важкою для організації навіть на спеціалізованих робочих місцях відкритого ринку праці. Саме для таких осіб із тяжкими вадами здоров'я (тобто для інвалідів І та II груп, питома вага яких у 2005 р. становила 14,2% та 46,7% загального контингенту інвалідів) найбільш оптимальною формою зайнятості є надомна праця.

Варто зазначити, що в Україні надомна праця не підлягає статистичному обліку, тому єдиною офіційною інформацією щодо чисельності інвалідів, які працюють на умовах надомної праці, та динаміки їх працевлаштування виступають дані Мінпраці України щодо працевлаштування інвалідів органами соціального захисту населення (табл. 1.1).

Як видно з табл. 1, із загальної чисельності інвалідів, які виявили бажання працювати, на обліку для працевлаштування на умовах надомної праці на початок 2005 р. перебувало 678 осіб, що у 4,3 разу менше, ніж на початок 2002 р. Протягом 2005 р. 231 особа з інвалідністю звернулася до органів соціального захисту населення з питань працевлаштування на умовах надомної праці, тоді як протягом 2002 р. таких інвалідів було 602 особи, тобто майже у 3 рази більше. При цьому протягом 2005 р. на умовах надомної праці було працевлаштовано лише 158 осіб, що у 3 рази менше, ніж за відповідний період 2002 р.

При цьому чисельність інвалідів, зайнятих трудовою діяльністю, у 2002 р. становила 354,3тис. осіб, а у 2005 р. — 346,7 тис. осіб (табл. 1.2).

Отже, якщо порівнювати чисельність інвалідів, працевлаштованих на умовах надомної праці, із загальною чисельністю інвалідів, зайнятих трудовою діяльністю, можна дійти висновку, що у 2002 р. питома вага інвалідів, працевлаштованих у надомних умовах, становила 0,1% загальної чисельності інвалідів, зайнятих трудовою діяльністю, а у 2005 р. — 0,05% [5, c. 23-24].

Однак варто зауважити, що надомна форма організації праці, а отже, і процес створення надомних робочих місць у сфері соціально-трудових відносин широко використовувалися за планової економіки. У теперішній час цей практичний досвід є незаслужено забутим.

Отже, слід констатувати, що в Україні за часів планової економіки чисельність надомних робочих місць, у т. ч. й таких, де були зайняті особи з інвалідністю, вимірювалася тисячами, тоді як зараз наявність таких робочих місць — поодиноке явище (табл. 1.1).

Таким чином, одним із першочергових шляхів підвищення рівня зайнятості інвалідів із тяжкими вадами здоров'я має стати відновлення функціонування надомної форми організації праці. Розпочати, на нашу думку, необхідно з удосконалення законодавчо-нормативної бази. Річ у тім, що Україною не ратифіковано основоположного міжнародного документа щодо правового регулювання надомної праці — Конвенції МОП №177 (1996 р.) про надомну працю [3, c. 5-6].

2. Перспективи впровадження гнучких форм зайнятості

До активних заходів управління трудовим потенціалом належать гнучкі форми зайнятості. Сутність цих гнучких форм (ГФЗ) у наданні найманому працівникові можливостей вибору між вільним і робочим часом як за кількістю часу, так і за режимом його використання. Такі форми гнучкої зайнятості відіграють суттєву роль у вирішенні проблем безробіття за рахунок використання тієї ж чисельності робочих місць для більшої кількості працівників.

Переважна більшість зайнятих працювала за наймом (16,4 млн. осіб або 81,4%), а решта – у секторі самостійної зайнятості (таблиця 2.1).

Якщо політика держави на ринку праці має за мету скорочення безробіття, то ГФЗ по-перше, дають можливість скоротити кількість незайнятих; по-друге, дають можливість населенню використовувати найзручніші форми зайнятості; по-третє, допомагають роботодавцям маніпулювати кількістю та якістю робочої сили, що задіяна в організації, виходячи з проблем виробництва й економічної ситуації.

Крім того, ГФЗ допомагають розв’язувати проблеми зайнятості жінок, які мають малих дітей, осіб передпенсійного віку, емігрантів та інших категорій, що не можуть на рівних умовах конкурувати на ринку праці. Внаслідок цих заходів поліпшується загальний баланс ресурсів праці та зменшується безробіття.

Але при цьому слід мати на увазі принципове положення: ГФЗ можуть застосовуватися лише на тих підприємствах або окремих їхніх підрозділах, де дозволяє це зробити організаційно-технологічний процес виробництва і стан виробничих відносин (стосунки між працівниками, рівень кооперації праці). Скажімо, у бригаді пілотів літака або агрегату з безперервною роботою це зробити не можна. Не можна це зробити й у випадках змінної матеріальної відповідальності (наприклад, касир магазину).

Вищезазначене зменшення обсягів самостійної зайнятості позначилося на кількості зайнятих в неформальному секторі економіки, яка у І півріччі 2009р. складала 4,4 млн. осіб, або 21,7% загальної кількості зайнятого населення віком 15-70 років, що на 286,6 тис. осіб (на 6,1%) менше ніж у відповідному періоді минулого року.

Неформальний сектор економіки залишається переважаючим місцем прикладання праці для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте серед міських жителів зазначена зайнятість не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш широким можливостям знайти роботу.

Сільськогосподарське виробництво є основним видом діяльності неформального сектора економіки (67,7% зайнятих у цьому секторі, або 73,7% усіх зайнятих у зазначеному виді діяльності). Іншими розповсюдженими видами економічної діяльності населення у цьому секторі економіки були торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів та будівництво (таблиця 2.2).

Отже, гнучкі форми зайнятості та режими робочого часу відіграють роль буферної зони між зайнятим і незайнятим населенням. Робоча сила, яка використовується на цих формах зайнятості, називається «периферійною», на відміну від постійного кадрового ск

До таких заходів відносять: законодавче зменшення обсягів допустимих понадурочних робіт; скорочення тривалості робочого тижня; перехід на сумарний річний підрахунок робочого часу, який дає змогу перейти від цілорічної повної зайнятості до концентрації періодів роботи та неробочих періодів протягом року; збільшення оплачуваних відпусток; субсидії підприємствам, які використовують гнучкі форми зайнятості; стимулювання створення власного бізнесу і т. п.

Розширенню гнучких форм зайнятості населення, зокрема надомній праці, сприяє розвиток телекомунікацій та комп’ютерної техніки [2, c. 8-9].

Висновки

Останнім часом у багатьох країнах були прийняті різноманітні закони, що регулюють окремі види зайнятості. Процес розвитку гнучкого ринку праці підтримується також державними заходами, зміст яких полягає в скороченні сфери стандартних умов найму та режимів праці й стимулюванні гнучкіших їх форм. До таких заходів належать: законодавче зменшення обсягів дозволених наднормових робіт, скорочення тривалості робочого тижня, збільшення оплачуваної відпустки; % зниження пенсійного віку; субсидії підприємствам, що використовують нові форми зайнятості; стимулювання створення "власної справи" тощо.

В Україні недостатньо використовуються гнучкі форми зайнятості. Це передусім обумовлено галузевою структурою економіки країни, де превалюють галузі важкої промисловості з цілодобовим режимом роботи (чорна та кольорова металургія, вугільна промисловість, хімія, нафтопереробка, виробництво електроенергії тощо). Організаційно-технологічні умови в цих галузях здебільшого не дозволяють широко втілювати ГФЗ. Крім того, не всі підприємці там, де можливо впроваджувати ГФЗ, згодні на це. Однак з поступовою зміною галузевої структури та зі збільшенням питомої ваги галузей обслуговування впровадження гнучких форм зайнятості отримуватиме розширення такої бази.

Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що відродження та подальший розвиток надомної праці шляхом створення різних типів підприємств надомної праці допоможе вирішити проблеми зайнятості однієї з найменш конкурентоспроможних категорій населення — громадян із інвалідністю, особливо з найбільш тяжкими вадами здоров'я; дозволить роботодавцям суттєво знизити витрати на створення та облаштування робочих місць, особливо на тих підприємствах, де наявні шкідливі та важкі умови праці. Іншими словами, поширення в Україні надомної форми організації буде корисним як для держави та роботодавців, так і для працівників із інвалідністю. Однак цей процес активізується в державі лише за умов створення відповідного законодавчо-нормативного забезпечення, а також підвищення ролі державних органів, що беруть участь у працевлаштуванні громадян із інвалідністю та громадських організацій інвалідів.

Список використаної літератури

1. Аксьонова С. Форми зайнятості жінок і материнство/ С. Аксьонова //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 6. — C. 3-9

2. Безтелесна Л., Орлов М. Формування продуктивної сільської зайнятості в цілях людського розвитку регіонів України//Україна: аспекти праці. — 2004. — № 6. — C. 8-10.

3. Діденко Я. Формування ефективної державної політики зайнятості в Україні //Україна: аспекти праці. — 2002. — № 2. — C. 3-7

4. Кравченко О. Використання новітніх форм організації праці для підвищення рівня зайнятості в Україні //Журнал європейської економіки. — 2007. — № 3. — C. 333-345

5. Куровська Г. Надомна форма організації праці — шлях до підвищення рівня зайнятості осіб з інвалідністю //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 4. — C. 20-25.

6. Садовий М. Телеробота як інноваційна форма зайнятості та соціально-економічні наслідки її впровадження //Банківська справа. — 2002. — № 4. — C. 14-27

7. Ярковий А.О. Сімейні господарства як форма зайнятості сільського населення //Економіка АПК. — 2006. — № 2. — С.132-135.