1. Етикет – як сукупність правил поведінки.

2. Традиції та звички народів світу.

3. Візитні картки та їх використання.

4. Мистецтво переконувати.

Список використаної літератури.

1. Етикет – як сукупність правил поведінки

Великий тлумачний словник сучасної української мови" подає таке визначення етикету: "Установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві".

Слово "етикет" дуже схоже на слово "етикетка". Що між ними спільного? Вважається, що слово "етикет" французького походження і має два значення: "ярлик" ("етикетка") і "церемоніал". Хоча, насправді, і до французів це слово прийшло з голландської мови, де воно спочатку означало кілочок, до якого прив'язували папірець з назвою товару, а пізніше — папірець з написом-етикеткою, яку ви і сьогодні бачите щодня на всіх товарах. На основі значення "напис" розвинулось більш вузьке значення — "церемоніал", тобто, правила поведінки.

Етикет — це насамперед норми відносин, негласні стандарти спілкування, прийняті людьми. Ці правила можуть різнитися в різних народів і національностей. Наприклад, у Росії плюнути в кого-небудь — вищий ступінь неповаги й навіть презирства, в Індії ж плювок лікаря на пацієнта — це вчинок, що показує, що лікар розташований до свого пацієнта.

Увічливість є однієї з основ етикету. Культурна людина не допускає у своїй мові грубих, нецензурних виражень, стилістично неписьменних висловлень, завжди користується "чарівними" словами "здрастуйте", "ласкаво просимо", "будьте люб'язні" і т.д.

Важливим аспектом є вміння цікаве й зрозуміло виражати свої думки співрозмовникові. З такою людиною приємно спілкуватися, його критика сприймається не як повчання, а як добра рада.

Існує кілька видів етикету: діловий, придворний, столовий, військовий, мережний і інші. Всі вони містять у собі цілі області й зводи правил, які потрібно знати, якщо Ви хочете бути культурною людиною.

Знання етикету дозволяє будь-якій людині зробити приємне враження на навколишніх його людей. Етикет — це не просто умовність, це одна з необхідних тридцятимільйонні життя будь-якої уважної й вихованої людини.

Проявляйте елементарний інтерес і полегкість до різним чужого для вас культурам, будьте лояльні до їхнього мистецтва й самовираження, адже куди б ви не направлялися, правила етикету скрізь будуть вам допомагати.

Зараз, як ми знаємо, важливість знань етикетних норм помітно знижується, тому що наше життя помітно прогресує, але навіть зараз не варто забувати хоча б про самі елементарні правила або просто надходь із іншими людьми так, як би тобі хотілося, щоб вони надходили з тобою[2, c. 21].

Етикет сучасного суспільства — це, головним чином, форма стосунків людей у повсякденному житті. Це своєрідний вид угоди між людьми про те, що прийняте і є правильним у стосунках у конкретно-історичному суспільстві. Його виконання сприяє нормалізації людських стосунків.

Людське життя, діяльність різноманітні, багатопланові, що зумовлено індивідуальністю кожної людини, яка створює своє життя. І тому, напевно, не можна охопити правилами етикету всі види та умови здійснення людського життя. Але ж усвідомлення типовості сфер суспільного життя і визначених ситуацій дало можливість виділити і згрупувати ці норми. Так, наприклад, існують правила поведінки в громадських місцях; службовий етикет; етикет знайомства, привітання, прощання; етикет різних видів спілкування; правила прийому, відвідування гостей, поведінки за столом; етикет стосунків між людьми різного віку, статі, соціального статусу, сімейний етикет. У кожній ситуації необхідно застосовувати певні норми і правила. В цілому ж, етикет виправданий єдиним моральним змістом і своїм смислом.

Моральний зміст етикету зумовлений відповідністю і співвідношенням зовнішніх норм етикету й змісту моральної свідомості суспільства й особистості. Мається на увазі те, що зовнішні правила поведінки і спілкування базуються, перш за все, на моральних принципах. Найважливішим з них є «золоте правило» моральності — поводитися з іншими так, як ти бажав би, щоб вони поводилися з тобою. Важливими принципами етикету є також пріоритет старшого, пріоритет жінки. Довершують етикет принцип гігієнічності та принцип естетичності[13, c. 32-35].

Ці принципи конкретизуються загальними вимогами етикету, що задають нормативний зразок поведінки людини. До числа провідних вимог належать ввічливість, коректність, тактовність, делікатність, скромність, точність і обов'язковість.

Ввічливість полягає у доброзичливості, привітності. Сервантес колись писав: «Нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість». Вона дійсно відкриває замки сердець людей для стосунків, спілкування. Привітний вираз обличчя, уважне, поважне, доброзичливе ставлення до людей забезпечують комфорт взаємних зв'язків, дають можливість запобігти конфліктам і привернути до себе співбесідника. Зовнішніми виявами ввічливості є посмішка на обличчі, слова подяки, вибачення чи прохання, небайдужі очі, прихильні жести і пози.

На жаль, не завжди маєш справу з людьми, що викликають поважне ставлення. Або інша ситуація: людина може бути чимось роздратована, засмучена, хвора. В подібних випадках на перший план має вийти коректність — вміння тримати себе у межах загальноприйнятих норм порядності в будь-яких ситуаціях. Грубість, нестриманість тільки шкодять стосункам, роблять неможливим спілкування.

Тактовність — це почуття міри, якої необхідно дотримуватися у розмові, це вміння відчути межу, за яку не можна переступати у стосунках з людьми. Тактовна людина знає, відчуває, що, в який час, в якому місці можна сказати, зробити або не можна.

Увага до людини, вміння ставити себе на місце іншого повинні виявлятись дуже обережно, не надокучливо, тобто делікатно. Ці вимоги етикету дають можливість попередити незручність ситуацій і досягти успіху навіть там, де не діє сила.

Важливою вимогою є скромність, тобто природність поведінки, що пристосована до оточуючих. Стримана, врівноважена поведінка є виявом вміння людини володіти собою, є показником самоповаги і поважного ставлення до інших. Крім усього, скромна людина завжди викликає в оточуючих почуття надійності, впевненості в людині й відповідну повагу.

Точність і обов'язковість як вимоги етикету вказують на пунктуальність, необхідність обов'язкового виконання обіцянок, зобов'язань, справи. Точність і обов'язковість є зовнішніми виявами таких рис особистості, як вміння аналізувати обставини, оцінювати свої вчинки, робити висновки, прогнозувати майбутні дії, визначити міру своїх можливостей, не давати зайвих обіцянок, дотримуватися свого слова.

Принципи та вимоги етикету раціональні. Керуючись ними, людина, навіть якщо не знає конкретних правил етикету за конкретних обставин має змогу завжди залишитись на високому рівні загально пристойності[10, c. 29-32].

Більшість правил дипломатичного, військового і загальногромадянського етикету тією чи іншою мірою збігаються. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається більше значення, оскільки відступ від них чи порушення цих правил може завдати шкоди престижу чи країни її офіційним представникам і привести до ускладнень у взаєминах держав.

В міру змін умов життя людства, росту утворень і культури одні правила поведінки змінюються іншими. Те, що раніш вважалося непристойним, ставати загальноприйнятим, і навпаки. Але вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу й обставин. Поводження, неприпустиме в одному місці і за одних обставин, може бути доречним в іншім місці і за інших обставин.

Норми етикету, на відміну від норм моралі є умовними, вони носять ніби характер неписаної угоди про те, що в поводженні людей є загальноприйнятим, а що ні. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але і розуміти необхідність визначених правил і взаємин. Манери багато в чому відбивають внутрішню культуру людини, його моральні й інтелектуальні якості. Уміння правильне поводитися в суспільстві має дуже велике значення: воно полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню взаєморозуміння, створює гарні, стійкі взаємини.

Сучасний етикет регламентує поводження людей у побуті, на службі, у громадських місцях і на вулиці, у гостях і на різного роду офіційних заходах — прийомах, церемоніях, переговорах.

Отже, етикет — дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моральності моралі, виробленої протягом багатьох століть життя всіма народами відповідно до їхніх представлень про добро, справедливість, людяність — в області моральної культури і про красу, порядок, благоустрій, побутовій доцільності — в області культури матеріальної.

У питаннях загальногромадянського етикету не мале місце займає етикет ділового спілкування, а зокрема – етика прийому відвідувачів і підлеглих і бесіда з ними. Ділова етика складає не тільки репутацію самого керівника, але і репутацію фірми в очах ділових партнерів і потенційних клієнтів[2, c. 41-43].

2. Традиції та звички народів світу

Етикет (від французького "etiquette") — це слово, що означає манеру поведінки, тобто правила чемності, ввічливості та толерантності що прийняті в суспільстві.

Ці норми моральності сформувалися протягом тривалого часу становлення взаємин між людьми. На цих нормах поведінки базуються політичні, економічні, культурні відносини, бо існування без дотримання певних правил неможливе.

Сучасний етикет успадкував всі звичаї і досвід всіх народів світу з давніх часів до сьогодення. Культурна поведінка в своїй основі є всезагальною і дотримуватись її повинні не окремі особи, а все суспільство загалом. В кожній країні народ вносить свої виправлення і доповнення в етикет, що зумовлено соціальним, політичним, суспільним життям та специфікою історичного розвитку країни, походженню, традиціями та звичаями народу.

Норми етикету є "неписаними", тобто мають характер певної своєрідної угоди між людьми, щодо дотримання певних стандартів поведінки. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти необхідність існування визначених правил і взаємин між людьми. Манери людини є індикатором багатства внутрішнього світу людини, вони відображають моральний та інтелектуальний розвиток.

В сучасному світі культурна поведінка має дуже велике значення: вона допомагає встановлювати контакти між людьми, спілкуватись та створювати стійкі взаємини.

Під комунікативним (спілкувальним) етикетом розуміють правила використання мовних і позамовних засобів спілкування, обов'язкових для членів певного суспільства у визначених ситуаціях. Спілкувальний етикет включає лінгвоетикет (мовний, мовленнєвий) і невербальний комунікативний етикет. Мовний етикет — це сукупність національно-специфічних сталих словесних форм, прийнятих у певному суспільстві для встановлення контакту та підтримки спілкування в потрібній тональності. Мовний етикет безпосередньо стосується правил вітання, знайомства, прощання, привітання, побажання, подяки, вибачення, прохання, запрошення, поради, пропозиції, співчуття, компліменту, схвалення тощо. Під мовленнєвим етикетом розуміють застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. В основі використання етикетних формул, окрім універсального принципу ввічливості, лежить правило відповідності комунікативній ситуації. При спілкуванні з іноземним партнером його мовою без допомоги кваліфікованого перекладача до цього аспекту мовної культури потрібно ставитися надзвичайно уважно[6, c. 89-90].

Комунікативному етикетові притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність (від грецьких слів ідіос — свій, особливий, самобутній та етнікос — народний). Наприклад, показником поважного ставлення до партнера в багатьох країнах (Франція, Росія, Бельгія, Нідерланди тощо) є звертання до нього на "Ви". Для вітчизняної практики офіційного спілкування в умовах відсутності загальноприйнятих титулів, які символізують шанобливість, це правило є принциповим. Виражаючи пошанне ставлення до співрозмовника, німці звертаються до нього на "вони". У Польщі, незважаючи на декілька спроб офіційно запровадити пошанний займенник Ви, і в наш час віддають перевагу словам "пан", "пані", тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.

Офіційний мовленнєвий етикет передбачає піднесений стиль мовлення у порівнянні з нейтральним, загальновживаним. Офіційне спілкування вимагає стилістично піднесених, синтаксично повних мовних структур, що свідчать про дотримання протокольних норм, про підвищену ввічливість: "Радий Вас вітати!", "Дозвольте подякувати Вам!".

Для підкреслення особливої поваги до партнера (особливо при звертанні до високих офіційних осіб) під час різних етикетних ситуацій (прохання, запрошення, пропозиція) мовні формули можуть бути представлені у вигляді питань або дозволенних фраз: "Чи не погодились би Ви…?", "Можу я Вас попрохати…?", "Дозвольте запропонувати Вам…", "Дозвольте привітати Вас…". Протокол деяких країн передбачає, що в розмові з главою держави, монархом ініціаторами бесід можуть бути лише вони. їхні співрозмовники ніколи не ставлять до них запитання.

Продуктивність вербального спілкування значною мірою визначається правильно обраною тональністю. Уміння модулювати голос, тобто змінювати тональність — важлива якість мовця. У бесіді з партнером неприпустимі надмірна напористість, безапеляційність. У строго офіційній обстановці припустимий лише спокійний, рівний, стриманий тон; у менш строгих офіційних відносинах — спокійний, доброзичливий, привітний.

Вищесказане не виключає полеміки, гострої суперечки. Але вона повинна вестись у строго визначених рамках, не виходячи за межі коректності. Ділова, особливо ж дипломатична бесіда має свій етикет, який не припускає грубощів, образ. Не слід також переривати співрозмовника. Важливо вислухати співрозмовника до кінця. Водночас не буде порушенням етикету припинення бесіди, якщо партнер не дотримується його норм.

Правило дипломатичної бесіди — розпочати з того, що об'єднує партнерів, домогтися, щоб партнер говорив "так". Якщо метою бесіди є отримання інформації від співрозмовника, то треба пам'ятати, що бесіда — це обмін інформацією. Отже, треба обдумати заздалегідь, на базі якої інформації буде розгортатися обмін думками[3, c. 114-115].

Великим мистецтвом вважається вміння ставити запитання, яке, за словами В.Попова, має в дипломатії таке ж значення, як і в роботі слідчого. Наприклад, під час бесіди не рекомендують задавати "закриті" запитання, тобто такі, на які можна дати однослівну відповідь "так" або "ні". Зразки "відкритих" запитань — посилання на чиєсь висловлювання, прохання прокоментувати статтю в газеті тощо.

Існують прийоми для перевірки правильності почутого:

• "перефразування" — повторення того, що сказав співрозмовник, але не дослівно, а з іншим відтінком. Фразу можна розпочати мовними формулами: "як я Вас зрозумів…"; "таким чином, на Вашу думку…"; "іншими словами, Ви вважаєте…";

• "підведення підсумків", резюмування, яке повинно точно відповідати сказаному співрозмовником.

Крім отримання інформації, дипломатичний працівник повинен уміти передавати і власну, вигідну для своєї країни інформацію. Необхідно робити це тактовно, щоб вона сприймалась не як нав'язування власних поглядів, оцінок, переконань, а як доречне доповнення під час обговорення тієї чи іншої теми.

Дипломат не повинен говорити неправду: якщо він не може дати відповіді або не володіє інформацією, краще ухилитися від відповіді або послатися на свою непоінформованість.

Якщо дипломату треба зробити велику заяву, яку важко запам'ятати, або невелике за обсягом, але дуже важливе повідомлення, у якому кожне слово має визначене значення, то в дипломатичній практиці таку заяву прийнято зачитувати.

У бесідах часто вживаються формулювання "в неофіційному плані", "моя особиста думка" тощо. Ці вирази сприймаються співрозмовником, як правило, умовно і трактуються скоріш як натяк на довірливість, бо дипломат будь-якого рангу — особа офіційна, і все сказане нею сприймається як офіційна точка зору. Коли ж дипломат заявляє, що йому доручено зробити офіційну заяву, то цим лише підкреслюється важливість інформації, яка має бути передана співрозмовникові.

Правило дипломатичної бесіди — без потреби не дискутувати. Дипломат віддасть перевагу спокійному впевненому доведенню власної правоти, а не неправоти співрозмовника. Краще ухилитися від дискусії, наприклад, використавши мовні трафарети: "Ваша точка зору цікава, але я, на жаль, не можу із нею погодитись"; "мій уряд дотримується іншої точки зору"; "є й інша точка зору, і вона має право на існування".

Особливу вагомість слова набувають при виникненні конфліктних ситуацій. Необмірковане, випадково висловлене слово може ускладнити міждержавні відносини, скомпрометувати людину, яка це висловила.

Нерідко дипломатична бесіда починається в умовах, коли співрозмовники знаходяться на протилежних полюсах. Спокійний тон, переконлива аргументація, вдумливий підхід до позиції співрозмовника, розважлива манера ведення бесіди сприяє зближенню не лише співрозмовників, але і їхніх позицій. У бесідах з приводу конфліктних ситуацій важливо виявити основне, відкинути дрібниці та неістотне, дати відповідь на головне питання. Відповідь повинна бути ясною, чіткою, без натяків. Щоб зробити свою позицію переконливою, її треба підкріпити посиланнями на факти, але з офіційних джерел[9, c. 79].

3. Візитні картки та їх використання

Візитним карткам як елементу ділових стосунків у командно-адміністративній системі не було місця, в той час як іноземні партнери, особливо в розвинутих країнах Європи і США, надавали їм особливого значення.

Візитними картками користовувалися в таких випадках:

• інформування в момент знайомства про себе, свою фірму чи підприємство;

• інформування про себе особам, у контактах з якими ви зацікавлені; підтримка контактів з партнерами, поздоровлення зі святом або іншою подією;

• вираження подяки, співчуття, а також при супроводі подарунка чи квітів;

3). Візитна картка:основні відомості і вимоги

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

У світі ділових відносин цій маленькій картці приділяється важлива роль — посередника при знайомстві й представленні. Візитка є важливим елементом престижу, значно полегшує налагодження контактів, сприяє спілкуванню людей, заощаджує час. Крім того, вона довго зберігається й допомагає швидко відновити в пам’яті інформацію про людину.

Незалежно від того, яким підходом керувалися при замовленні візитки, хороша візитна картка обов’язково повинна бути:

• стильною,

• функціональною,

• професійно зверстаною,

• якісно надрукованою.

Візитна картка друкується не на дуже цупкому картоні розміром 5 х 10 см, при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати візитки розміром 4×8 см. Вищі посадові особи інколи мають візитні картки розміром 5×10 см. Зараз входять у моду подвійні картки, які мають такий розмір у складеному вигляді.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

1) Назву установи, організації;

2) Ім'я та прізвище (у нашій практиці — прізвище, ім'я, по батькові) власника картки;

3) Посаду;

4) Адресу установи, організації;

5) Номери телефонів, факсу.

У наш час візитна картка вручається людині, з якою хочуть познайомитися ближче або збираються продовжити ділові відносини.

4) Використання візитних карток

У всьому світі візитки мають більш ширше використання, ніж у нас — їх надсилають як привітання, для висловлення співчуття, вдячності, при запрошенні на ділову зустріч чи офіційний прийом тощо. Для нас є традиційним використання візиток лише для представлення та налагодження ділових контактів[6, c. 134-136].

Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток, що різняться функціональним призначенням.

Стандартна картка — зазвичай використовується під час знайомства, що передбачає подальші стосунки. Вона містить назву установи, прізвище, ім'я, по батькові (друкуються великими літерами), посаду, службову адресу, телефон (інколи й домашній).

Існує два основних види візиток — ділові й особисті, а також безліч інших утворених від них різновидів.

Ділові візитки — один з найважливіших елементів фірмового стилю організації. Тому для підтримки гарного іміджу фірми всі її співробітники повинні мати службові візитні картки, виконані в одному стилі. Право вибору зображуваних елементів емблем, торговельних марок, фірмових знаків або логотипів залишається за організацією. Але обов’язковою умовою є одне: кольори на візитках усіх співробітників повинні бути точно дотримані.

Існує два різновиди ділових карток — представницька і картка компанії.Візитна картка фірми,компанії, установи чи організації.

Містить повну назву організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою метою і для привітання від імені фірми. Вручається потенційним партнерам і клієнтам перед початком ділових переговорів. Залишити таку картку — означає дати право співрозмовнику користуватися всіма вказаними на ній координатами і контактами з 9.00 до 19.00.

Картка, що використовується із спеціальною та представницькою метою. Використовується у випадках, коли етикет передбачає вручення візитної картки, а сам власник не має наміру продовжувати знайомство. Картка містить прізвище, ім'я, по батькові; посаду, назву організації, але немає адреси й телефону. Іноді на таких картках вказують адресу його (її) сайта. Можна використовувати й під час надсилання сувеніру добре знайомій людині, яка знає ваші координати.

Якщо вам вручають таку картку, пам'ятайте: треба дотримуватися правил ґречності й не просити написати номер телефону. Такі картки часто залишають секретарям, щоб уникнути помилок при складанні документів. Представницькі картки кладуть, приміром, у букети квітів, але лише за умови, що в адресата є особиста, робоча абофіційна картка відправника.

При проведенні великих заходів (конференцій, презентацій, виставок, фестивалів) організатори замовляють більші візитні картки — бейджи — із зазначенням імені (по батькові) і прізвища учасника, його посади (і/або вченого звання) і організації (компанії, навчального закладу або наукового центру), яку він представляє. Бейджи приколюють на лівій стороні грудей і носять винятково в місці проведення заходу. Мабуть, бейдж — єдина візитка, на якій доречно поруч із ім’ям людини помістити її фотографію; на інших картках це робити не слід[12, c. 127-129].

4. Мистецтво переконувати

Сприймаючи мову просто як засіб спілкування, ми, на жаль, спрощуємо і мову, і мовну свідомість, і свій мовний образ, тому що забули, що мова — це дар розуму і серця, яким треба користуватися майстерно, по-мистецькому. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання, як говорити, для чого і де.

Ґрунтовні знання породжують переконаність і дають змогу переконувати інших.

Загальноприйнято вважати, що лаконічність є виявом майстерності в публічному виступі. Хоча стислість викладу не завжди бажана, будь-яка промова вимагає скорочувати фразу до розміру думки.

Існують різні форми красномовства:

· урочисті (з нагоди свят), судові і політичні промови, повчання;

· лекції, бесіди, інтерв’ю, диспути (особливо з розвитком радіо і телебачення)[1, c. 28-29].

Психологи свідчать, що більшість людей досить оптимістично оцінює власні можливості щодо вміння переконувати інших. Насправді немає нічого складнішого, ніж змусити людину змінити власні погляди. Передусім слід встановити відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання.

Думка — субстанція короткочасна і досить швидко змінюється. Слухаючи прогноз погоди про тривале тепло і, дивлячись на лагідне сонечко за вікном, сприймаємо це за достовірну інформацію, і водночас, спостерігаючи за власним котом, який шукає найтепліше місце в квартирі, думку свою змінюємо.

Погляди мають триваліший характер. Вони зазвичай віддзеркалюють позицію групи людей, часом суспільства, до якого належить особа. Вони мають глибші корені, ніж думки, утворюють певну систему, отож, і змінити їх значно складніше. Кожна людина має власні погляди на подружнє життя, політичні уподобання, історію чи філософію. Оскільки людина постійно сприймає інформацію, то погляди її можуть змінюватися. Найяскравіший приклад — курс історії КПРС, з якого старше покоління сумлінно складало іспити у навчальних закладах. Коли з деяких документів було знято гриф «совершенно секретно», і вони з’явилися у пресі, це справило враження вибуху бомби. Погляди у значної кількості людей докорінно змінилися.

Однак майже неможливо змінити погляди, що зумовлюються деякими вродженими рисами характеру, наприклад, авторитарністю. Психологи глибоко переконані, що змінити риси характеру дуже важко. Уявіть собі зарозумілого чоловіка, який по-хамському ставиться до своєї дружини, маючи її за наймичку і наложницю одночасно. До якостей людини, з якими теж важко боротися, належать пияцтво, картярство, донжуанство.

Багато поглядів, що здаються нам очевидними і які, на нашу думку, не можуть бути інакшими, є частиною поглядів суспільства, в якому ми живемо. Наприклад, погляди на доцільність моногамії або задоволення зростаючих потреб населення. Однак в інших країнах живуть мільйони людей, для яких обмеження життєвих потреб — ідеал розумної людини. Кожне суспільство, кожна його субкультура виховує дітей так, щоб вони відповідали ідеалам і поглядам цього суспільства або певної соціальної групи. Кожна особистість втілює ті риси, що зумовлені її темпераментом та поглядами, усталеними в сім’ї. Отож переконати людину не так легко, як іноді здається. Багато залежить від того, якої зміни необхідно досягти: зміни думки чи погляду, це стосується питань істотних чи другорядних. Легше переконати цілу групу людей у користі біодомішок, ніж переконати агресивну людину позбутися агресивності, або п’яницю кинути пити. Тому слід зважати на те, чим більше значення має те чи інше питання для даної особи або чим більше той чи інший погляд узгоджується з її характером, тим важче його змінити[7, c. 66-68].

Учені, які працюють у галузі соціальної психології, приділяють велику увагу переконанням, зміні і сталості поглядів. Вони встановили, що на дієвість аргументів під час переконання впливають три чинники: характер джерела інформації, тобто того, хто переконує; характер самої справи, тобто переконливістю того, про що йдеться та характер групи, тобто її склад і погляди.

Якщо слухачі не знають промовця особисто і нічого про нього не чули, а той своїм виступом справляє нейтральне враження, то у слухачів виникає сумнів щодо достовірності інформації. Багато залежить і від того, наскільки впевнений у собі промовець, чи переконливо висловлює свої аргументи і твердження. Власною впевненістю він викличе довір’я у слухачів.

Якщо ви хочете когось переконати, то маєте звернути увагу на стиль і виклад вашої промови. Більшість людей під час розмови не думає про слухачів, про їхні інтереси і погляди, про спосіб їхнього мислення. Аргументи вони добирають саме ті, які впливають на них самих. Отже, щоб мова і аргументи були переконливими, вони мають бути упорядковані так, аби відповідати способу мислення, бажанням, переконанням і поінформованості інших. Чим вищий рівень освіченості слухачів, тим критичніше вони ставитимуться до аргументів промовця. Якщо мова суха, невиразна, монотонна, то навряд чи схвилює когось із слухачів. Якщо ж промовець сповнений натхнення, то він неодмінно викличе інтерес у слухачів, передасть частину свого натхнення їм. Не думайте, що вони виявлять більше зацікавленості до теми, ніж сам промовець. Ще Горацій колись сказав: «Якщо хочеш примусити мене заплакати, то насамперед мусиш заплакати сам». Після закінчення виступу подумайте про те, як він пройшов: на якому етапі все відбувалося правильно, де були допущені помилки. Такий аналіз допоможе поступово покращити техніку переконання[13, c. 96-98].

Список використаної літератури

1. Білик Е. Сучасна енциклопедія етикету: 1000 правил і корисних порад/ Елліна Білик,; Пер. з рос. Олени Росінської,. — Донецьк: БАО, 2005. — 382 с.

2. Галушко В. Діловий протокол та ведення переговорів: Навч. посіб./ В.П. Галушко,. — Вінниця: Нова книга, 2002. — 222 с.

3. Гах Й. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник/ Йосип Гах,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 158 с.

4. Герет Т. Етика бізнесу: монографія/ Томас М.Герет, Річард Дж.Клоноскі,; Пер. з англ. Остап Ватаманюк,; Ред. Степан Панчишин, Роман Цяпало,. — 2-е вид.. — К.: Основи, 1999. — 214 с.

5. Етика ділового спілкування: Курс лекцій/ Міжрегіон. акад.управл. персоналом; Тамара Чмут, Галина Чайка, Микола Лукашевич, Ірина Осечинська. — К.: МАУП, 1999. — 203 с.

6. Діловий етикет і культура спілкування: навч.-тематичний план, програма, плани семінар. і практ. занять для студ. напряму підготовки 0502 "Менеджмент" професійного спрямування 6.050200 "Менеджмент організацій" (менеджмент туристичної індустрії) / Федерація профспілок України ; Інститут туризму / Н.В. Федоренко (упоряд.) — К., 2006. — 18 с.

7. Калашник Г. Вступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету: навч. посіб.. — К. : Знання, 2007. — 143с.

8. Кубрак О. Етика ділового та повсякденного спілкування: учбовий посібник/ Олег Кубрак,. — 3-тє вид., стереотип.. — Суми: Університетська книга; К.: ВД "Княгиня Ольга", 2005. — 221 с.

9. Культура ділового спілкування: Навч. посібник/ Укл. Людмила Зубенко, Віктор Нємцов,. — К.: ЕксОб, 2000. — 196 с.

10. Палеха Ю. Ділова етика: учбовий посібник/ Юрій Палеха,; Європейський ун-т фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу. — К.: Вид-во Європейського ун-ту фінанас., інформ. систем, менеджменту і бізнесу, 2000. — 179 с.

11. Резніченко В. Довідник-практикум офіційного, дипломатичного, ділового протоколу та етикету / Київська міська держ. адміністрація. — К. : УНВЦ "Рідна мова", 2003. — 480с.

12. Статінова Н. Етика бізнесу: Навчальний посібник/ Ніна Статінова, Світлана Радченко; М-во освіти і науки України, Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К., 2001. — 279 с.

13. Стоян Т. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навчальний посібник/ Тетяна Стоян,; М-во освіти і науки України, Київ. економ. ін-т менеджм.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 231 с.

14. Тимошенко Н. Корпоративна культура: Діловий етикет: Навч. посібник. — К. : Знання, 2006. — 392с.

15. Чмут Т. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник/ Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка,. — 2-е вид., пере-роб. і доп.. — К.: Вікар, 2002. — 223 с.