Вступ

Актуальність теми. Культурна сфера є складовою громадсько-політичного життя і віддзеркалює перебіг суспільних процесів. Провідну роль у розвитку духовної культури будь-якого суспільства, від якої чи не найбільше залежить формування особистості, відігравала інтелігенція. У радянські часи мистецька інтелігенція України об’єднувалася і працювала у складі творчих організацій. Такі організації у свою чергу були централізовані й підпорядковувалися установам союзного значення. У період звільнення території України від німецьких загарбників і відбудови економіки творчі організації відіграли провідну роль у відновленні культурно-мистецького життя населення України.

Загальним питанням відбудови й відновлення економіки, соціальної сфери, освіти, культури приділялося багато уваги в радянській історіографії. Однак ці складні питання розглядалися схематично, спрощено й основна увага зосереджувалася на участі трудящих у відбудові економіки. Питання культури залишалися на другому плані.

Мета роботи — доповнити інформацію, подану науковцями, та показати роль творчих спілок республіки — письменників, кінематографістів, художників, театральних діячів, журналістів, архітекторів у розгортанні процесів українізації, культурно-національного відродження, зокрема у розширенні сфери вживання української мови, утвердженні національної самосвідомості, пропаганді культурних та історичних цінностей українського народу, а також у створенні громадсько-політичних об’єднань, які організували проведення різного роду культурологічних і суспільно-політичних заходів.

1. Початок створення творчих спілок в УРСР в 30-х роках та їх роль у літературі й мистецтві

Приблизно одночасно із завершенням колективізації і здійсненням голодомору в Україні, тобто десь на початку 1930-х років у мистецькому житті СРСР з’явилось нове, небувале доти поняття. У літературі й мистецтві почали запроваджувати й активно насаджувати метод так званого соціалістичного реалізму. Немає сумніву, що саме таким чином влада прагнула у першу чергу впливати на світогляд «трудящих мас». Не дивно, що й у книгознавстві в ті роки розроблялась така категорія, як «управління читанням».

Безпосереднім механізмом такого впливу було для партії створення творчих спілок. Спілку письменників СРСР було створено якраз голодного 1932 року на підставі постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій». Спілка письменників України виникла 1934 року на Першому з’їзді письменників України. У Харкові Оргкомітет Спілки художників УСРР було сформовано теж 1932 року [2]. Як і в Росії, зі Спілкою художників України відразу не вийшло. Вважається, що Спілка художників України виникла 1938 року, Спілка художників СРСР – 1957-го.

Ініціатива всіх цих акцій ішла, розуміється, від влади. Вже перебуваючи «на заслуженій пенсії», у розмові з московським літератором Феліксом Чуєвим Лазар Каґанович розставив політичні крапки над і:

«- Ваш Союз [писателей] был создан в 1934 (sic) году.

– По инициативе Горького.

— Не по инициативе Горького, он создан по инициативе ЦК» [3].

Незадовго перед описуваними подіями – у лютому 1927 року [4] – на Радянську Україну приїхав з Чехії чулий до мотивів соціальної нерівності й соціальної кривди визначний графік-реаліст Василь Касіян. Живучи в рядовій капіталістичній країні, він сприймав СРСР як втілення своїх заповітних мрій, країну переможного соціалізму. Голод, який він побачив натомість на власні очі (на харківських вулицях лежали мертві люди), йoгo пoпрoсту приголомшив, шокував.

Саме тоді на вимогу партії на мистецьких виставках з’явились нещирі пейзажі з квітучими садами та безкраїми полями пшениці, пoвнoгрудими мoлoдицями. Залежні від державних замовлень офіційні мистці (а серед них опинився й Касіян), палко oспiвували «соціалістичні перетворення» в країні, її розквіт і буяння. Усе це мало переконувати звиклого до реалістичного мистецтва глядача, що довколишнє життя насправді веселе й щасливе. Так само й у повоєнні важкі роки кубанські козаки, задіяні у зйомках фільму Пир’єва (1950), за бутафорськими продуктами на столах бачили не фальш, а принадну казку, близьку до здійснення мрію про їхній добробут. Разом з тим жах осідав глибоко в душі, роблячи людей слухняними. Так здійснювалися певні надзавдання. Страшні враження від голоду збереглись у пам’яті видатного українського графіка Василя Касіяна, щоб згодом, «у слушний час» випорснути в нього на поверхню у несподіваній формі.

Ясна річ, на виставках тридцятих років були широко представлені портрети Сталіна, Затонського та інших тодішніх вождів.

Після утвердження сталінізму мистці могли вже спокійно творити в галузі портретування вождя, знаючи, що ці твори зберігатимуться у віках, оскільки вождь вічний.

Разом з тим у морі соцреалістичних творів почав формуватись історико-героїчний напрямок. На виставці 1936 року «Мистецтво Радянської України» це були картини «Розстріл комсомольців» Петра Пархета, «Класова помста» Віктора Савіна та «Трипільська трагедія» Івана Шульги, дереворити Василя Касіяна «Повстання арсенальців», «За владу рад», «Перекоп», «Голова борця (sic) з-під Перекопу».

Наприкінці 1930-х років політико-економічне становище СРСР відносно стабілізувалося, була досягнута (дорогою ціною) жадана «морально-політична єдність радянського суспільства». Водночас продов жувався курс на подальшу централізацію управління й уніфікацію структурних ланок суспільного механізму. Усе це позначалося і на музичній культурі, зокрема на ролі музично-творчих об’єднань. Тепер уже і на них звертається спеціальна увага. 4 травня 1939 року з’являється стисла постанова Раднаркому СРСР. У першому її пункті зазначено: «З метою об’єднання радянських композиторів визнати необхідним створення Спілки радянських композиторів СРСР». Далі: «Для проведення підготовчої роботи по створенню Спілки радянських композиторів і скликання Всесоюзного з’їзду ком- позиторів утворити Оргкомітет». До нього ввійшли: голова — Гліер Р.М., два заступники — Хачатурян А.І. та Дунаєвський І.О., 20 членів, серед яких — Мясковський М.Я., Шостакович Д.Д. та інші видатні митці (однак без Прокоф’єва С.С.), ряд композиторів з республік, у тому числі два українські представники — Лятошинський Б.М. (його ініціали у постанові переплутали) і Ревуцький Л.М. Найістотніше значення мав третій пункт: «Доручити Комітету у справах мистецтв при РНК СРСР подати на розгляд Раднаркому Союзу РСР пропозиції з питання про утворення Музичного фонду СРСР»‘.

У 1934 р. відбувся І Всесоюзний з´їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

Після реевакуації мистецьких колективів та організацій у Києві з 18 березня 1944 року відновили свою роботу Спілка радянських композиторів України та Музфонд.

2. Основні аспекти відновлення діяльності творчих установ й організацій після звільнення України від німецьких окупантів у 1943-1945 pp.

У воєнні роки культура українського радянського суспільства, як і всі інші сфери життя, зазнала тяжких втрат. Нацистська окупація України була жахливою сторінкою історії.

В умовах окупації території України її урядові установи, заклади науки й культури були нашвидкуруч евакуйовані до східних республік, де і працювали до звільнення українських земель.

Війна активізувала творчі сили української радянської літератури й мистецтва. Багато літераторів, митців перебувало безпосередньо в діючій армії або в партизанських загонах. 25 письменників України загинуло. Великий загін українських літераторів працював у фронтових, армійських і дивізійних газетах, на радіо. У своїх творах письменники та митці звеличували героїзм радянських воїнів, партизанів і підпільників, самовіддану працю трудівників тилу, відображали ідеологію й політику нацистів.

Видавництво спілки радянських письменників України випустило за роки війни багато збірників віршів і нарисів. Публікувалися літературні збірки «Україна в огні», спеціальна бібліотечка «Фронт і тил».

Близько 350 музичних творів написали в роки евакуації композитори УРСР. Серед них особливо виділялися патріотична кантата-симфонія «Україно моя», створена А.    Штогаренком на слова А. Малишка і М. Рильського, кантата Ю. Мейтуса «Клятва» на слова М. Бажана, «Український квінтет» В. Лятошинського, опера М. Вериківського «Наймичка» за твором Т. Шевченка.

Справі розгрому німецьких загарбників були покликані служити своїми творами українські радянські художники. Плакати В. Касіяна, А. Довгаля, М. Дерегуса та інших митців закликали до нещадної боротьби з ворогом, надихали на працю в тилу для потреб фронту. Багато художників працювало в редакціях фронтових газет.

У радянському тилу продовжували свою творчу працю евакуйовані з України театральні колективи: Київський театр опери та балету ім. Т.Г. Шевченка перебував в Уфі та Іркутську, Київський драматичний театр ім. І.Я. Франка — у Семипалатинську й Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М.В. Лисенка — у Читі, Харківський драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка — у Фергані та ін. Колективи театрів часто виступали у військових частинах, госпіталях, на заводах, у колгоспах, радгоспах. Працюючи у складних умовах, театри УРСР за час евакуації поставили 176 нових вистав [5, с. 109].

У 1943-1944 pp., коли територію України було визволено від німецьких окупантів, у республіці розпочався відбудовчий процес, у тому числі й у духовно-культурній сфері. Окрім продовження боротьби з нацистськими загарбниками, постало завдання — відбудувати й забезпечити гідне життя змученому народу України.

За даними Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь нацистських загарбників було підраховано, що матеріальних збитків у мистецькій сфері Україні завдано на суму 572 млн крб. За підрахунками установ республіканського підпорядкування, що зафіксовані в 34 актах Управління в справах мистецтв, втрати складали 106 млн крб, згідно з 167 актами Управління у справах кіно, відповідно — 10 млн крб. В організаціям обласного й місцевого підпорядкування за 26232 актами сума збитків становить 466 млн крб. [5, с. 201-202]. Однак ці документи не зафіксували розміри моральних збитків населення, що було на окупованій території. їх підрахувати й ідентифікувати у грошовому еквіваленті неможливо. Саме мистецька еліта була покликана сприяти піднесенню морального духу народу і головним її завданням було відновити віру людства в краще майбутнє.

Радянська влада визначала розвиток мистецтва як один із пріоритетів у відбудовчому процесі на звільнених землях. Основне його завдання, на думку політичних керівників, полягало у вихованні народних мас. Заступник Голови Управління мистецтв УРСР С. Ткаченко в червні 1943 р. на засіданні міжрайонної наради працівників політосвітніх установ з питання стану політосвітніх установ у звільнених районах Харківської обл. так визначав роль мистецтва: «Часто мистецтво зводять до того, щоб одержати лише розвагу, але мистецтво має бути направлене на виховання широких мас, повинно бути близьким до народу. Треба звертати більшу увагу на мистецьку роботу в районах, бути провідником, прикладом для села. Мистецтво повинно мати виховний напрям, мистецтво, творча діяльність має виховувати любов до нашої історії батьківщини. Мистецтво — пісня, у якій теж відбивається побут, життя.

Основне завдання на сьогоднішній день — мистецтво має виховувати радянський патріотизм. Для того, щоб ненавидіти ворога, треба міцно любити свою батьківщину. Треба виховувати любов до культури» [4, с. 57].

Творчі колективи прагнули якнайшвидше повернутися на українську землю. Державний ансамбль пісні і танцю УРСР під керівництвом заслуженої артистки Лідії Дем’янівни Чернишової вступив у перше українське село разом з передовими частинами, де наступного дня після звільнення від фашистських загарбників, проводили свої концерти. Разом з військами Червоної Армії ансамбль 23 серпня ввійшов у Харків, а наступного дня організував концерт для жителів міста і бійців. У Києві ансамбль виступав уже на п’ятий день після його звільнення, тобто 11 листопада. Населення української столиці з радістю зустріло артистів [5, с. 193-195]. Така тенденція була характерна для звільнених Ворошиловградської, Сумської, Сталінської, Запорожської, Полтавської, Житомирської, Ровенської Чернівецької, Львівської й інших областей, кожний концерт, кожен виступ був для жителів святом перемоги.

Концертні бригади створені з евакуйованих театральних колективів, ідучи слідом за військовими частинами, швидше ніж сам театр зустрічалися з українським глядачем. Група акторів харківського драматичного театру вступила в рідне місто з І Українським фронтом і, пройшовши з ним визвольний шлях до столиці України — Києва, повернулася додому раніше від основного складу театру [3, с. 136].

Потрібно зазначити, що евакуюватися під час наступу німецьких військ вдалося не всім працівникам мистецтв, тому значна частина з них залишалася в Україні і змушена була продовжувати свою роботу на окупованій території, щоб вижити. Так, наприклад художник Г. Світличний, залишаючись в окупованому Києві, створив такі полотна як «Чайковський», «Над колгоспними ланами» та ін. З приходом радянських військ і звільнення українських земель вони відразу ж у 1943 р. організовували культурно-творчу роботу. Зокрема, актори, що працювали в театрах при окупації, створювали театральні та концертні бригади. На кінець 1943 р. у звільнених областях України нараховувалося 22 таких театральних колективів [2, с. 108]. Звісно, що найбільше таких театрів було в Київській обл., і зокрема в Києві. Уже 24 листопада 1943 р. в газеті «Київська правда» було надруковано статтю «Відроджується театральне життя» [2]. У ній зазначалося, що в Києві на той час уже існували та продовжували відкриватися нові театри. У приміщенні театру музичної комедії на Червоноармійській вулиці працював Київський обласний драматичний театр. А у приміщенні київської опери розпочав роботу музичний театр, і як говорилося у статті, колектив театру був невеликий. Тут зібралися лише ті, кому вдалося врятуватися від вивозу до Німеччини. У приміщенні російського драматичного театру працювали обласний театр естради і мініатюр та київський обласний пересувний театр російської драми. Репертуар цих театрів в основному складався із творів українських класиків. Через деякий час влада назве такі вистави примітивними, а актори, задіяні в них, зазнають критики. Будівлі театрів були дуже зруйновані. Київському театру опери і балету ім. Т.Г. Шевченка завдано збитків більше ніж на 3 млн крб. [27, с. 22]. Пограбований та зруйнований був і російський драматичний театр ім. Лесі Українки. Незважаючи на такі умови, вони відновили відразу свою творчу роботу після звільнення міста, хоча колективи, які там працювали, назвати високопрофесійними не можна. Оскільки до складу концертних бригад входили не тільки професійні артисти та актори, а іноді — люди інших професій: лікарі, педагоги, рахівники тощо. Були в діяльності таких театрів у проблеми, викликані тогочасним скрутним матеріальним становищем. Найпоширенішою проблемою була неможливість хоча б мінімально оформити театральні декорації та костюми до вистав, тому що німецькі окупанти відступаючи, не лише забирали завіси та костюми, і навіть зривали тканини з крісел. А також однією з проблем була відсутність кваліфікованих художніх керівників, які б могли очолити діяльність таких театрів.

Реевакуація театрів зі східних областей Радянського Союзу до звільнених районів України розпочалася з кінця 1943 — початку 1944 рр. і відбувалася в три етапи. Управлінням у справах мистецтв при РНК УРСР було розроблено «Перспективній план реевакуації театрів на Україну та організації нових». За цим планом, перший етап реевакуації театральних закладів припадав на січень-квітень 1944 р. У першу чергу поверталися театри до промислових районів звільнених областей України, а саме: у Сталінську, Ворошиловградську та Дніпропетровську обл., а також у деякі обласні міста лівобережної України.

26 січня 1944 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У видали постанову «Про переїзд театрів республіки на місця їх постійної праці». Однак уже на початку січня того ж року у Ворошиловградській та Харківській обл. працювало по три театри, а в Сумській — чотири. Загалом же на визволених землях на період січня 1944 р. відновили свою роботу 16 евакуйованих театральних колективів [5, с. 89-90]. Планувалося, що протягом першого періоду повернеться 22 театри до 9 областей лівобережної України.

Першим містом, звільненим радянськими військами, був Харків, тому у вересні 1943 р. з Москви туди переїхали Президія Верховної Ради УРСР, Рада Народних Комісарів та інші республіканські організації. 5 січня 1944 р. до Харкова із Фергани повернувся Державний український драматичний театр ім. Т. Шевченка [4, арк. 19-20]. 16 березня 1944 р. було прийнято постанову РНК УРСР та ЦК КП(б)У про реевакуацію Харківського державного театру російської драми з м. Хабаровська, а також — організацію Харківського українського державного академічного театру опери та балету на базі об’єднаного Дніпропетровського та Одеського оперних театрів і групи акторів Харківської опери [6, с. 24-25]. Та існували різні перешкоди для швидкого повернення з евакуації мистецьких установ. Зокрема, — це нестача вагонів, затримки на станціях тощо. Така ситуація виникла й із поверненням харківського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка, який виїхав із Фергани в перших числах грудня, а прибув до Харкова лише через місяць [4, с. 19].

3 грудня 1943 р. було прийняте рішення про пер-ведення дніпропетровського українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка з м. Наманган до м. Дніпропетровська протягом березня 1944 р. Фактично ж театр переїхав у рідне місто 22 квітня 1944 p., маючи уже статус республіканського, який отримав відповідно до наказу РНК СРСР від 6 грудня 1943 р. [5, с. 110-111]. У той же час до Дніпропетровська вирішено повернути російський драматичний театр ім. Горького з м. Барнаула. Саме ж місто Дніпропетровськ було звільнено від нацистських загарбників 25 жовтня 1943 р.

Друга черга реевакуації театрів передбачала повернення протягом травня — липня 1944 р. 16 театрів, в основному до правобережної України та театри лівобережної України, що мають відповідні уціліли приміщення для своєї роботи.

У цей період також планувалося остаточно вирішити питання організаційного порядку щодо утворення нових театральних колективів та розміщення їх в обласних та районних містах. Формування нових колективів мало відбуватися на базі театрів, що діяли під час німецької окупації й акторів театрів, що працювали до війни [19, арк. 8-15]. Вважалося за необхідне мати в кожному обласному місті один постійнодіючий обласний театр і два-три робітничо-колгоспні. До кінця 1944 р. в УРСР мало бути організовано 82 театри, з них обласних — 14.

Згідно з даними театрального відділу Управління у справах мистецтв при РНК УРСР до 19 липня 1944 р. реевакуація вважалася завершеною. Із загальної кількості 47 театрів в Україну повернулося 35 колективів, а з 12 театрів, які на той час ще не прибули в Україну, 10 театрів проводили підготовку до переїзду. 2 театри, такі як Дрогобицький обласний музично-драматичний та театр ім. М. Заньковецької, що мав бути розміщеним у Львові, після звільнення території західних областей України, залишалися ще в евакуації. 22 серпня 1944 р. вийшла постанова РНК УРСР про поновлення роботи театрів у Львові, згідно з якою театр ім. М. Заньковецької переводився до Львова та посилювався акторами Львівського українського драматичного театру. Дрогобицький обласний музично-драматичний театр був реевакуйований з Узбецької РСР у вересні 1944 р. [16, с. 64] — цим завершилася третя черга реевакуації театрів.

Звільнений Київ творчі установи почали заповнювати після переїзду з Харкова протягом 10-15 січня 1944 р. республіканських урядових організацій. За постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 3 березня 1944 р. у травні того ж року мали реевакуювати Київський державний російський драматичний театр ім. Лесі Українки, а в червні — Київський державний ордена Леніна академічний український театр ім. І. Франка з м. Ташкента. З Іркутська до Києва тоді ж повертався Київський державний ордена Леніна академічний театр опери і балету ім. Т. Шевченка.

Активно відновлювало свою діяльність і музичне мистецтво. Так, для сприяння розвитку українського народного хорового та музично-хореографічного мистецтва відповідно до Постанови РНК УРСР від 11 вересня 1943 р. було створено український народний хор, керувати яким доручили відомому композитору Г. Вірьовці [16, с. 9]. Через деякий час за Наказом № 476 Комітету в справах мистецтв РНК СРСР даний колектив був реорганізований у Державний український народний хор республіканського значення. До складу хору входили: співаки, артисти балету, артисти оркестру українських народних інструментів. Не всі вони були професійними артистами, серед них були звичайні люди, що добре співали народні твори і танцювали.

У Харків, відразу після звільнення міста, реевакуювалася Державна українська філармонія, що проводила мистецько-культурну роботу на всій звільненій території України. 16 березня 1944 р. РНК УРСР та ЦК КП(б)У прийняли постанову про переведення філармонії до Києва [16, с. 23-24]. Переїзд мав відбутися протягом березня-квітня, оскільки до складу філармонії входило багато колективів. Серед них Державний симфонічний оркестр у кількості 90 осіб, хор — 60, квартет ім. Вільйома, солісти філармонії — 30, солісти естради — 50, а також заслужена хоровика капела «Думка» у складі 138 осіб. За республіканським планом реевакуації системи мистецтв планувалося відновлювати роботу філармоній теж у три етапи. У першому кварталі 1944 р. мали відновити діяльність Харківська, Сталінська, Ворошиловградська, Полтавська, Сумська обласні філармонії. У другому кварталі 1944 р. — Дніпропетровська, Чернігівська, Запорожська філармонії. У третю чергу відновлюються філармонії після звільнення міст Одеси, Станіслава, Чернівців, Рівно, Вінниці, Тернополя, Львова. Львівська державна обласна філармонія поновила свою роботу в серпні 1944 р. [6, с. 60]. До її складу ввійшли симфонічний оркестр, народний ансамбль, джаз-оркестр і група солістів. До структури філармонії було включено і державний хор «Трембіта», хоча він залишався на республіканському бюджеті й до повернення у Львів довгий час знаходився в Харкові та Києві.

У квітні-травні 1944 р. до Києва із Свердловська повернулася Київська державна ордена Леніна консерваторія разом з музичною десятирічною школою та музичним училищем. Для цих мистецьких закладів було надано тимчасове приміщення школи по вул. Воровського, 49 [6, с. 25]. Планувалося, що повернуться вони не раніше червня — після закінчення навчального року [9,с. 16]. Одеська і львівська консерваторії мали реевакуюватися після звільнення відповідних міст.

Відновлювали свою роботу в Україні й спілки радянських митців. Спілки творчої інтелігенції були засновані в 1930-х pp. на основі Постанови ЦК КП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». Були створені такі Спілки: радянських композиторів України (СРКУ), радянських художників України (СРХУ), радянських письменників України (СРПУ), радянських архітекторів України (СРАУ). Обласні організації цих спілок в основному діяли в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях. Разом з іншими установами творчі спілки на початку війни теж були евакуйовані в східні райони СРСР і продовжували там свою діяльність.

Зі збільшенням звільненої території України зростала чисельність інтелігенції, що поверталася з евакуації і фронту. На клопотання РНК УРСР з лав Червоної армії першочергово дозволили демобілізувати більше як 600 визначних працівників культури і науки. Мистецька інтелігенція однією з перших поверталася в Україну у звільнені райони. За планом передбачалася реевакуація правлінь СРХУ до Києва та Харківського обласного відділення до Харкова протягом лютого-березня 1944 р. Та незважаючи на те, що установи республіканського підпорядкування ще перебували в евакуації, митці, які знаходилися в Україні розпочинали відновлювати обласні організації. Так було з Харківською обласною організацією художників, яка вже до грудня 1943 р. нараховувала до 40 художників й активно працювала. Також саме в Харкові був скликаний у січні 1944 р. пленум СРХУ, на якому розглядалися організаційні питання, зокрема переобрання голови правління Спілки та творчі завдання художників України. У 1943 р. відновило роботу й обласне правління СРХУ у Ворошиловграді [7,с. 43].

А вже у квітні 1944 р. зібрання пленуму Спілки художників відбулося в Києві. Було вирішено надсилати найпрофесійніших майстрів пензля у відрядження для підсилення обласних організацій СРХУ. Це був загальний принцип для всіх творчих спілок. У червні 1944 р. Правління СРХУ прийняло рішення про відновлення роботи Одеської організації СРХУ. У серпні того ж року подібне рішення було прийняте щодо Львова, Полтави, Дніпропетровська, Маріуполя, Чернівців.

Згідно з Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У № 216 від 18 березня 1944 р. в Києві з 20 березня поновило свою роботу Правління Спілки радянських композиторів України та Музфонд УРСР. Структура СРКУ складалася з декількох секцій, що контролювали роботу композиторів у різних музичних жанрах. Це творча, воєнна, дитяча секції, консультативна комісія із симфонічної музики, з масової пісні, комісія музичної комедії й естра-ди та ін. На підставі рішення правління СРКУ вживалися заходи щодо створення обласних спілок композиторів. У першу чергу потрібно було створити організаційні комітети обласних мистецьких спілок. У серпні 1944 р. такий комітет вдалося організувати в м. Сталіно. Ця установа об’єднувала й контролювала діяльність композиторів Сталінської і Ворошиловградської обл. Одеська обласна спілка радянських композиторів відновила свою роботу в грудні 1944 р. За даними СРКУ на 1 жовтня 1944 р. її членів нараховувалося 108 осіб, з них у Києві — 58, Харкові — 21, Одесі — 9, Сталіно — 8, Дніпропетровську — 2, Львові — 10 осіб. Членами спілки були не лише композитори, а й музикознавці, професори консерваторії. Для успішнішої організації і роботи обласних спілок радянських композиторів у містах Харкова, Одесі, Львова РНК УРСР видала розпорядження щодо збільшення асигнування СРКУ в розмірі 56,8 тис крб. [2, 83].

Через тиждень після визволення Києва у другому ешелоні військ до міста прибула група провідних письменників — М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко. А ще через декілька днів приїхали М. Рильський, П. Панч, В. Сосюра, О. Копиленко, А. Головко, М. Шеремет. На їх плечі покладалося проведення організаційних робіт щодо відновлення Спілки радянських письменників України. Правління СРПУ в Україну перемістилося ще в грудні 1943 р. і знаходилося до 11 січня 1944 р. в Харкові. П. Панч у цей період виконував обов’язки відповідального секретаря СРПУ. Офіційно діяльність СРПУ було відновлено постановою № 402 РНК УРСР і ЦК Кп(б)У від 29 квітня 1944 р. Свою роботу СРПУ розпочала з організації Клубу письменників, завдання якого було проводити культурно-масову роботу серед письменників і літераторів на основі асигнувань Літфонду. А вони у свою чергу, поширювати мистецтво серед населення, проводячи літературні вечори, пишучи твори тощо.

З 1760 осіб мистецької інтелігенції, які перебували в тилу, до 1 червня 1944 р. в Україну повернулося близько тисячі осіб, які були членами творчих спілок і мистецьких організацій. Такі швидкі дії щодо відновлення мистецьких установ свідчать про те, що влада на творчу інтелігенцію покладала великі сподівання в ідейно-виховному процесі. У першу чергу повертали тих, у кому були впевнені щодо їхньої відданості ідеям комуністичної партії і тих, хто мав високий авторитет серед бійців і населення.

З поверненням мистецьких установ в Україну відбулося і їх часткове оновлення. За роки війни у складі української інтелігенції відбулися серйозні якісні і кількісні зміни. Війна забрала життя багатьох її талановитих і діяльних представників. Представники інтелігенції, що перебували на окупованій території, зазнали дискримінаційного ставлення до себе. Хоч у зверненнях ЦК КП(б)У, Раднаркому і Верховної Ради УРСР до населення і заявлялося про необхідність залучення до творчої праці чесних представників інтелігенції, які не «заплямували» себе співпрацею з окупантами, але розв’я-зання цих питань було передано репресивним органам. Недовіра, звинувачування переслідували всю інтелігенцію, що пережила окупацію, тому за наказом партійних органів членство у творчих спілках не продовжувалося автоматично. Для того, щоб отримати членський квиток відповідної спілки потрібно пройти увесь процес вступу, незалежно від попередніх років. Так, Спілка радянських архітекторів України планувала до 1 червня 1944 р. завершити перереєстрацію своїх членів. Дійсним членом СРАУ можна вважати лише тих, хто активно бере участь у діяльності Спілки. До творчих спілок України в цей час влилося й багато молодих митців, переважно вчорашніх фронтовиків.

Отже, відразу ж після звільнення українських земель на Україну повертається інтелігенція, яка і проводила активну роботу з відновлення творчих установ та мистецьких організацій. І хоча урядом було розроблено перспективний план з реевакуації установ мистецтва, але не завжди він виконувався. Оскільки іноді виникали перешкоди з перевезення мистецьких установ у встановлені терміни або ж навпаки, окремі обласні відділи творчих спілок відновлювалися раніше встановленого терміну, тобто поверталися митці, які до війни були членами спілок і проводили організаційну роботу. Звичайно, цей процес відбувається поступово і проходив у декілька етапів. Через деякий час, офіційно, згідно з постановами РНК УРСР відновлюється діяльність, спочатку в Києві, а потім і в інших містах творчих спілок. У першому півріччі 1944 р. в Україні уже діють всі довоєнні творчі спілки, основним завданням яких на той час було провести перереєстрацію своїх членів й організувати діяльність обласних відділів спілок. Щодо театрів, то лише завдяки акторам, які перебували на окупованій території, відразу ж відновлювалася робота театральних колективів у звільнених містах України. Оскільки повернення театрів з евакуації розпочалося лише в грудні 1943 р. — січні 1944 р. і відбувалося у три етапи, що тривали до січня 1945 р. Після реевакуації театрів зі східних областей СРСР відбулася реорганізація театральних колективів, що першими розпочали виставкову діяльність у звільнених містах. Частина з них продовжила свою роботу, частина ввійшла до складу реевакуйованих театрів, а частина зазнала переслідувань з боку радянських спецслужб за «співпрацю» з окупаційною владою. Створювалися також нові творчі колективи, такі як Державний український народний хор. Отже, організаційна робота з відновлення діяльності культур-но-мистецьких установ та організацій на Україні в 1943-1945 рр. проводилася дуже активно як творчою інтелігенцією, так і радянською владою України.

3. Роль творчих спілок у процесах культурно-національного відродження в Україні доби перебудови

За часів перебудови стався дивний феномен — в умовах монопольної компартійної влади члени провладних інституцій утворили широку палітру низової демократії та ініціювали появу опозиційних структур, тим самим створили реальну загрозу державному авторитаризму. В Україні роль опозиційної правлячій владі сили відіграв Народний рух України за перебудову, а його створення ініціювали члени творчих спілок, насамперед Спілки письменників України (далі — СПУ). Феномен творчих спілок доби перебудови актуалізує визначення потенціалу цих громадських об’єднань як суб’єктів сучасного політичного процесу в Україні. І на сьогодні творчі спілки відіграють суспільно значущу роль в артикуляції й агрегуванні інтересів творчої інтелігенції.

Ймовірно, критика радянської влади та її інституцій, якою “захопилися” науковці, призвела до заперечення і існуючих провладних структур. Саме такими установами були творчі спілки — їх контролювала і ними керувала партійна номенклатура. Тим не менш, історики відзначали роль творчих спілок не тільки в процесах національного відродження, а і у створенні впливових організацій республіканського масштабу — Народного Руху України, “Меморіалу”, “Зеленого світу”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке з плином часу перетворилося на Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка.

Історіографічні та документальні джерела свідчать про підвищення ролі творчих спілок на початку перебудови, яке ініціювала радянська влада. У роботі всіх з’їздів творчих спілок, союзних і республіканських, неодмінно брали участь члени Політбюро ЦК, представники вищих гілок влади. Так, підтримали ініціативу делегатів позачергового з’їзду Українського театрального товариства перетворити товариство в Спілку театральних діячів України — складову частину Спілки театральних діячів СРСР Голова Президії Верховної Ради УРСР В. С. Шевченко, секретар ЦК Компартії України Ю. Н. Єльченко, заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. А. Орлик, завідуючі відділами ЦК Компартії України Б. В. Іваненко, Л. М. Кравчук, міністр культури УРСР Ю. О. Олененко та інші посадові особи [3]. Даний з’їзд, який відбувся 22-23 травня 1987 р. став першим з’їздом Спілки театральних діячів України.

28 листопада 1987 р. була створена Спілка дизайнерів України, яка стала складовою частиною Спілки дизайнерів СРСР [4].

Інформація про з’їзди творчих спілок неодмінно подавалася на перших сторінках офіційної преси і мала вигляд коротких повідомлень, іноді містилася на двох сторінках, під рубрикою РАТАУ або ТАРС і була обведена рамкою, що свідчило про важливість, актуальність матеріалу.

Перший секретар правління Спілки письменників СРСР на VIII з’їзді письменників СРСР 24 червня 1986 р. з приводу підвищеної уваги влади до діяльності творчих спілок зазначив: “Роль творчих спілок ніколи не було піднято на таку височінь, як тепер. У новій редакції Програми КПРС є надзвичайно важливий і надихаючий постулат: партія керує літературно-мистецьким процесом, спираючись на творчі спілки” [5]. Підмічено дуже точно. Горбачовська “переорієнтація всіх сфер діяльності на шлях інтенсивного розвитку” та “активізація” в цьому процесі “людського фактора” означала підвищення суспільної активності насамперед через діяльність професійних та творчих спілок, науково-технічних товариств. Неодноразово на з’їздах літераторів, журналістів, а також працівників сценічного мистецтва, дизайнерів та інших представників творчої громадськості зазначалося, що правління Спілок, їхніх первісних організацій покликані спрямовувати творчі зусилля своїх членів на “неодмінне проведення у життя партійних рішень”, “відвертий діалог з народом”, “на забезпечення широкої гласності, перебудови, пропаганду досвіду її справжніх подвижників, на усунення перешкод на її шляху”, “на конкретну, ділову участь у перебудові і прискоренні розвитку суспільства”.

Отже, головним завданням, яке поставило перед творчими спілками радянське керівництво, було закріплення за ними ролі просвітницького авангарду, який готовий прикласти багато зусиль для реалізації настанов партії. Думається, що адепти перебудови (А. Н. Яковлев, Т. І. Заславська та ін.) мали рацію, коли обрали таку стратегію щодо ролі творчих спілок, хоча б тому, що кількісно вони об’єднували чимало представників творчої інтелігенції. На підтвердження наведемо такі цифри. Тільки в театральному мистецтві в Союзі налічувалося 630 творчих колективів, у яких працювало понад 40 тисяч чоловік [6]. Спілка художників України в 1988 р. налічувала у своїх рядах 2420 членів, у системі Художнього фонду УРСР працювало понад 8 тисяч професійних художників та художників із спеціальною освітою [7]. Науково-технічну творчість розвивали науково-технічні товариства, в 1987 р. в Україні діяли двадцять чотири галузевих товариств, які об’єднували майже три мільйони вчених, інженерів, інших спеціалістів, новаторів виробництва [8]. Є очевидним, що творчі спілки мали потужний людський потенціал.

Джерела свідчать про щирі намагання представників творчих спілок здійснити особистий внесок у перебудову. Звичайним явищем на з’їздах і партійних зборах було звітування голів правління про діяльність творчих спілок у здійсненні завдань, поставлених вищою партійною владою. Значна увага приділялася проблемам вдосконалення творчої справи, пошуку шляхів її оновлення, співзвучного часу перебудови. Передова творча інтелігенція захопилася ідеями реформування суспільства, розвитку соціалістичної демократії, гласності і щиро прагнула реально включитися в перебудовні процеси насамперед через вирішення назрілих фахових проблем розвитку культури, літератури і мистецтва. Втім, члени творчих спілок воліли вийти за рамки фахових проблем. Так, правління Спілки кінематографістів України звернулося в ЦК Компартії України з проханням розглянути питання про створення на українському телебаченні постійної передачі, в якій би вели розмову з громадськістю члени творчих спілок республіки. Як зазначалося в листі, “така передача могла б стати джерелом інформації населення про діяльність творчих спілок у здійсненні завдань, поставлених XXVII з’їздом КПРС та XIX партійною конференцією, сприяла б зміцненню зв’язків творчої інтелігенції з народом. Вона могла б торкатись не лише фахових проблем, а й назрілих питань перебудови розвитку соціалістичної демократії, гласності” [9]. До пропозицій кінематографістів приєдналися й інші творчі спілки, з ними відбулася попередня розмова. Про це теж йшлося в листі правління Спілки. В ЦК визнали, що створювати на республіканському телебаченні окрему програму про діяльність творчих спілок недоцільно.

Представники творчої інтелігенції клопоталися про відродження училища народно-прикладного мистецтва з метою збереження кращих традицій української народної творчості і розвитку дизайну. Громада на чолі з депутатом і головою Українського фонду культури Б. І. Олійником (їх підтримав депутат Верховної Ради УРСР В. І. Зноба) порушили клопотання про невідкладну реорганізацію Київського художньо-промислового технікуму, який готував майстрів художнього ткацтва, художньої вишивки, килимарства, з художньої обробки металу, художньої кераміки, художнього розпису та інших видів мистецтв, у Республіканське декоративно-прикладне училище. Цю ідею активно підтримало республіканське і Київське правління організації СХУ [2, с. 124]. Справу було порушено у зв’язку з припиненням діяльності Міністерства машинобудування для легкої і харчової промисловості та побутових приладів СРСР і механічною передачею художньо-промислового технікуму Міністерству авіаційної промисловості. В. В. Щербицький ідею про надання Київському художньо-промисловому технікуму статусу Республіканського декоративно-прикладного училища схвалив, але прохання президії Верховної Ради УРСР про передачу технікуму у ведення республіки не знайшло підтримки в Міністерстві авіаційної промисловості СРСР. Розширення підготовки вищезазначених фахівців у галузі декоративно-прикладного мистецтва було вирішено здійснити на базі існуючих середніх спеціальних навчальних закладів Міністерства культури.

Висновки

Вагомим аргументом на користь того, що творчі спілки мали значний потенціал для реформування суспільства уявляється їхня діяльність у розбудові структур громадянського суспільства. Мова йде про ініціювання створення членами творчих спілок неформальних організацій. О. Д. Бойко зазначив, що вже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тисяч неформальних самодіяльних об’єднань. Він також зауважив, і те ж саме доводили інші історики, що серед всіх неформальних об’єднань помітно виділялися за ступенем впливу у суспільстві, чисельністю та масштабами діяльності екологічна асоціація “Зелений світ”, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка та історико-просвітнє товариство “Меморіал”, які уособлювали собою три суспільно-значущі напрямки громадської діяльності: охорона навколишнього середовища, запровадження української мови, пропаганда культурних та історичних цінностей українського народу.

Екологічне громадське об’єднання “Зелений світ” було створено в грудні 1987 р. Спілкою письменників та Спілки кінематографістів України [24]. Фундаторами товариства “Меморіал” (установча конференція відбулася 4 березня 1989 р.), крім ініціативної групи неформалів і громадськості, були Спілка кінематографістів УРСР, СПУ, Спілка художників УРСР, Спілки композиторів України, Спілка театральних діячів, архітекторів, а також Інститут літератури АН УРСР, Інститут історії АН УРСР та інші організації [25]. Так само, як і у вищезгадуваних організаціях, ініціаторами створення Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція відбулася 11-12 лютого 1989 р.) виступили СПУ, а також Український фонд культури, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Можна згадати й інші неформальні організації, також створені творчою інтелігенцією: групування прихильників утвердження статусу української мови (Товариство рідної мови у Львові, Товариство української мови імені Д. Яворницького в Дніпропетровську, Товариство “Рідне слово” в Полтаві та ін.), Український культурологічний клуб (УКК), Українська асоціація захисту історичного середовища (УАЗІС), Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) та інші об’єднання. Всі названі організації — це приклади неформальної ініціативи громадськості, яка представляла науку та мистецтво в умовах гласності і перебудови.

Відзначаючи історичне значення та роль “Зеленого світу”, ТУМ та “Меморіалу”, О. Д. Бойко констатував, і з цим не можна не погодитися, що “працюючи в легальних умовах, раз по раз демонструючи владі свою лояльність, вони змогли, по-перше, оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводилося КПРС громадським організаціям, а місце партнера і навіть опонента, чим вийшли далеко за межі первісного задуму ініціаторів їх створення”. Він також зазначив, що своєю діяльністю ці неформальні організації суттєво розширили базу демократичного руху та надали йому національного акценту, цим самим заклавши підойму для створення Народного Руху України.

Отже, можна зробити загальний висновок про те, що діяльність творчих спілок в добу перебудови в Україні підготувала основу для культурно-національного відродження і дала поштовх появі нових форм самоорганізації суспільства — неформальних організацій, тим самим заклавши підвалини для реформування суспільно-політичних відносин. Заслуга передової творчої інтелігенції полягає в тому, що вона ініціювала вирішення гострих проблем мовної культури, подолання денаціоналізації українського театрального мистецтва, збереження різних видів національного мистецтва, традицій, охорони навколишнього середовища тощо, сприяла піднесенню рівня національної свідомості громадян в умовах правління консервативної партійної номенклатури.

Список використаної літератури

1. Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний університет, 1990. — С. 1.
2. Камінський А. Вказ. праця — 624 с.; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994. — 495 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 306 с.
3. 3’їзд Українського театрального товариства (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 23 травня. — С. 1.
4. 3’їзд дизайнерів України (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 29 листопада. — С. 3.
5. У правді життя — сила літератури (ТАРС) // Радянська Україна. — 1986. — 25 червня. — С. 1.
6. Театр і перебудова (ТАРС) // Радянська Україна. — 1986. — 25 вересня. — С. 1.
7. Лист голови правління Спілки художників України О. М. Лопухова секретарю ЦК Компартії України тов. Єльченку Ю. Н. // ЦДА- ГОУ — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. № 2451. — Арк. 97.
8. Розвивати науково-технічну творчість мас (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 27 жовтня. — С. 3.
9. Лист правління Спілки кінематографістів України в ЦК Компартії України // ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. № 2454. — Арк. 59-60.