18 жовтня 1996 р. судді Конституційного Суду України, склавши присягу, зобов'язалися іабезпсчувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина. Два роки від дня юридичного і фактичного {впровадження конституційної юрисдикції — дата надто скромна. Ще не стерлися в пам'яті слова Президента України Л. Кучми, висловлені у вересні 1996 р. на третьому (позачерговому) з'їзді суддів України: «Від вас сьогодні багато залежить, яким буде цей Суд. Я його бачу писококо.міістснтним, абсолютно незалежним, а його суддів — кваліфікованими, сміливими, порядними і — особливо — патріотичними людьми. З таким складом цей Суд стане поряд гі Президентом України справжнім гарантом додержання Конституції».

Не буду. наводити статистику розгляду справ, вона загальновідома. Зосереджу увагу на окремих проблемних питаннях.

Ідея створення конституційного правосуддя як форми конституційного контролю порівняно швидко увійшла в громадську правосвідомість, не зустрінувши значного опору. Якщо й були суперечки, то з приводу того, як будувати Суд — чи за американською моделлю, коли функцію конституційного контролю здійснює система загальних судів або найвищий суд країни, чи це має бути спеціалізований, окремий Конституційний Суд. За концепцією Верховного С'уду України, конституційний контроль мала здійснювати окрема конституційна палата. шо структурно входила до складу Верховного Суду України. Це зняло б можливість тиску і боку інших гілок влади, підвищило авторитет судової гілки влади.

Гостро стояло питання щодо порядку утворення Конституційного Суду. Пригадасмо, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 р. судді мали обиратися Верховною Радою України з кандидатів, яких у рівній кількості подавали Голова Верховної Ради України та Президент України — за погодженням. Проте через чинність старої Конституції, що містила ряд принципових суперечностей, для подолання яких у Верховній Раді України важко було досягти кваліфікованої більшості голосів, створення Конституційного Суду виявилося неможливим. Зрештою перемогла європейська модель самостійного (спеціального) Конституційного Суду. У його формуванні, крім Верховної Ради України, взяли участь Президент України та з'їзд суддів України.

За новим Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р, порядок призначення суддів аналогічний тому, який діє в Болгарії та Італії. Як на мене, довго очікуване «дитя» народилося «недоношеним» і певною мірою «небажаним». Не було для створення Суду ні економічних, ні відповідних юридичних умов. Досить лише нагадати звинувачення Конституційного Суду України з боку представників законодавчої влади у «захопленні» тимчасового приміщення, в якому Суд розмістився за розпорядженням Кабінету Міністрів України, судовий процес в арбітражному суді з цього приводу, «урізування і голосу» фінансування Суду під час затвердження Державного бюджету України, дсб;ггуіі;!іііія и парламенті щодо переведення місця розташування Суду до Харкова або мусування питання лсгіти-мності суддів, призначених Президентом України.

Прийнятий поспіхом новий Закон України «Про конститупіііі!і!;і Суд України» з врахуванням двох років роботи, на мій погляд, свідчить, що при ного конструювати гріти с, Конституційного Суду України як судового органу враховувалася недостатньо. Звідси и відсутність поняття сторони в процесі та визначення прав учасників процесу: знайомитися з матеріалами справи, ставити /запитання, заявляти клопотання, в тому числі про відвід судді. права на ознайомлення з протоколом, подання на нього зауважень тощо. Наслідком цього с наголос на повноваженнях як органу конституційної юрисдикції і менше уваги звернуто н;і здійснення цієї функції саме Судом. Разом з тим був високий громадський ентузіазм і не иікі соці;ільні надії, які висловив народний депутат С. Хмара: «Вінце Конституційного Суду країни — лише Бог».

Головною проблемою, з якою зіткнувся Конституційний Суд України, стало протиріччя між стратегічним курсом, шо його обрало суспільство, і тими глибокими формаційними перетвореннями, котрі охопили і економічну, і політичну, і соціальну, і іоргідичіі сфери життя. Разом з тим були нова Конституція України і не переглянутий до нього часу масив законодавства, який законсервував форми економічного, соціального буття, що склалися раніше. За таких умов Суд змушений проходити між Сціллою соціальних реформ і Харібдою юридичних псрспонів.

Стара радянська конституційно-правова доктрина виявилася нездатною обслуговувати вимоги соціального розвитку. В цій ситуації Конституційний Суд України змушений діяти, з одного боку, як складова державного механізму, з іншого — як науковий центр розвитку конституційне- правової думки. Уже першими своїми рішеннями Конституційний Суд України зробив серйозну заявку і на свою самостійність, і на місце в ієрархії влади, що належить йому за Конституцією України.

Проте слід застерегти від думки, нібито Конституційний Суд України може і повинен вирішувати всі проблеми або навіть більшість з них. І у державних органах, що звертаються до Суду. і в громадській свідомості має закріпитися правильне ставлення до того, що може і чого не може Конституційний Суд України. Насамперед він не повинен підміняти законодавця. Суд покликаний вирішувати спірні правові питання, але не політичні конфлікти, які в основі своїй виходять за правові рамки. Намагання використати Суд як сферу політичної боротьби були. Не, зокрема, справа за конституційним поданням народних депутатів України про визнання неконституційними указів Президії Верховної Ради України щодо заборони діяльності Компартії України, яка попередньо вивчається до розгляду Судом. По іншій справі за поданням народних депутатів України щодо визнання неконституційними положень абзаца восьмого частини першої ст. 73 Кодексу законів про працю України, що стосуються встановлення 7 і 8 листопада — річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції — святковими днями. Конституційний Суд України ухвалою від 5 березня 1998 р. відмовив у відкритті конституційною провадження. Своє рішення Суд мотивував тим, що поставлене перед ним питання є політичним, а не юридичним.

Вирішення політичних питань суперечить призначенню Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції, оскільки будь-яка політична діяльність є несумісною з діяльністю як суддів загальної юрисдикції, так і суддів Конституційного Суду України. Порушене в названому конституційному поданні питання має вирішуватися Верховною Радою України відповідно до встановленої законодавчої процедури.

На жаль, Суд не уникнув роботи в режимі «пожежної команди» в період передвиборної кампанії у березні 1998 р. Досить згадати, що Суд двічі розглядав питання конституційності та офіційного тлумачення Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. Дна наступні рішення стосувалися конституційності Постанови Верховної Ради України «Про порядок проведення виборів депутатів міської, районних у місті Києві рад та міського голови у місті Києві», а також офіційного тлумачення окремих положень Закону України «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів». Приймаючи рішення незадовго до дня виборів, Суд вільно чи невільно був утягнутий в політичні процеси.

Наступне питання, яке має особливе значення для розгляду справ за конституційними зверненнями щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, є уточнення поняття (категорії) «застосування» положень Конституції України або законів України, яке вжито у ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України». Посилаючись на наявність неоднозначного застосування положень судами України та іншими органами державної влади, згаданий Закон, на жаль, не дає визначення «застосування закону». Згідно з визначенням науковців Національної юридичної академії ім.Ярослава Мудрого Ю.Тодики і О.Марцеляка, «застосування — це діяльність компетентних органів, наділених владними повноваженнями по забезпеченню реалізації основних прав і свобод громадян України»'. Отже, йдеться про діяльність компетентних органів, наділених владними повноваженнями. Інший автор — В.Туманов — п псрджує, що «застосування закону, за класикою теорії права, — це загальнообов'язковий акт, виражений в судовому рішенні або в подібному (схожому) з ним за силою юридичному акті, який має загальне значення» . Тобто підставою для конституційного звернення є не будь-яке неодно іначне застосування (невиконання) положень закону чи Конституції України органами державної плади, а таке застосування, яке має загальне (за аналогією з судовим рішенням) значення. Більш широке розуміння поняття «застосування» поставить конституційне правосуддя поряд із судами загальної юрисдикції та прокуратурою.

Таким же оціночним є інше поняття — «практична необхідність» у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень законів та Конституції України як підстави для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Невизначеність наведеного поняття є причиною надходження конституційних подань, які Суд залишає без задоволення. Так. ухвалою Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. підмовлено у відкритгі конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України щодо офіційного тлумачення статей 19 і 20 Закону Українв офіційному тлумаченні положень відповідного Закону України, а усунення прогалин у нормах законів, про які йдеться в поданні, є прерогативою законодавчого органу, а не Конституційного Суду України.

Хотілося б привернути увагу до питання про схильність до певної нормотворчості в рішеннях Конституційного Суду України, яка проявляється, на мою думку, при тлумаченні норм Конституції України. У цьому зв'язку цікавим є рішення Суду від 9 червня 1998 р. у справі щодо внесення змін до Конституції України. Конституційний Суд України «казав на те. що законопроект про внесення змін до Конституції України відповідно до статей 154 і І56 Конституції України може розглядатися Верховною Радою України лише за наявності висновку Суду про відповідність законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України та що суб'єктом конституційного подання з цих питань є Верховна Рада України. У справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України Суд визнав, що народний депутат України не має права голосувати за інших депутатів на засіданнях Верховної Ради України і що перебіг встановлених ст. 94 Конституції України строків треба обчислювати в календарних днях, а також визначив початок і кінець перебігу строків тощо.

Проте за теорією права тлумачення Конституції та її норм включає до свого змісту як з'ясування, так і роз'яснення змісту відповідних норм, тобто доведення до загального відома змісту конституційних норм і вираженої в них волі законодавця (конституцієдавця) . Саме такий зміст вкладає в поняття офіційного тлумачення ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», говорячи про «необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України». Отже, питання меж тлумачення, можливостей Конституційного Суду України потребують дослідження і обговорення. Але відсутність у Конституційного Суду України повноважень займатися реальною нормотво-рчістю є очевидним фактом. Інакше вирішення цього питання призвело б до порушення проголошеного в ст. 6 Конституції України принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Вважав би за необхідне звернути увагу на тс, що висновки Конституційного Суду України щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроекту про внесення в неї змін мають загальнообов'язкове значення. До такого висновку Суд дійшов у згадуваній справі щодо внесення змін до Конституції України. При цьому Суд послався на фундаментальні конституційні положення статей 157 та 158 про заборону внесення змін до Конституції України всупереч умовам, наведеним у цих статтях, на обов'язковість для Верховної Ради України звернення до Конституційного Суду України, який відповідно до статей 147, 150 Конституції України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, а також на положення ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо обов'язковості виконання як рішень, так і висновків Конституційного Суду України.

В руслі обов'язковості рішень Конституційного Суду України хотів би акцентувати увагу на взаємовідносинах Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції. Усунення з масиву законодавства, прийнятого до набуття чинності новою Конституцією України, положень законів та інших нормативних актів, які суперечать цій Конституції. — та зв'язка, котра об'єднує Конституційний Суд України з судами загальної юрисдикції. Я з повагою ставлюся до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» . Пряме застосування конституційних норм у сфері правосуддя — важливий аспект правового розвитку держави на сучасному етапі. На жаль. Пленум Верховного Суду України, сформулювавши в пункті 2 постанови положення про безпосереднє застосування Конституції України, ряд істотних, що випливають із судової практики, рекомендацій відносно безпосереднього застосування конституційних норм про права і свободи людини, якоюсь мірою ігнорував компетенцію Конституційного Суду у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина від неконституційних положень законів та інших правових актів. Якщо погодитися з інтерпретацією в постанові Пленуму Верховного Суду України про звернення до Конституційного Суду України лише «у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі», а в решті наведених у постанові випадків суди мають застосовувати безпосередньо Конституцію України, то виникає запитання щодо значимості такої оцінки незастосованого закону чи іншого правового акта за межами розглянутої справи.

Рішення суду загальної юрисдикції у конкретній справі не вирішує проблеми існування в правовій системі закону, який суперечить Конституції України, оскільки, як правильно стверджується у згаданій постанові Пленуму, лише Конституційний Суд України мваження визнати закон чи інший правовий акт неконституційним. Лише завдяки об'єднаним зусиллям судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України можна «виполоти» законодавчу ниву на предмет її відповідності Конституції України. Цьому, мабуть, сприяло нечітке викладення статей 82, 83 чинного Закону України «Про Конституційний Суд України», які передбачають звернення до Конституційного Суду України «у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності правових актів»,

Очевидно, на користь реального забезпечення взаємодії судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду України, орієнтованої на ефективність судової діяльності та уникнення ]ірог;ілин, доцільним було б передбачити в Законі обов'язковість безпосереднього звернення до Конституційного Суду України суду загальної юрисдикції будь-якого рівня з питань конституційності, в тому числі у тих випадках, коли судом безпосередньо застосовано Конституцію України, а не лише коли виникають спірні питання. Має йтися не про право, а про обов'язок суду {вертатися до Конституційного Суду України з запитом щодо конституційності, оскільки лише він уповноважений дати висновок про конституційність того чи іншого закону. Інакше може скластися ситуація, коли суди загальної юрисдикції будуть помилково вважати нормативне- правові акти такими, що суперечать Конституції України, особливо ті, які прийнято після набуття чинності Конституцією України, і приймати не зовсім правильні рішення. Щодо права суду загальної юрисдикції на звернення до Конституційного Суду України через Верхо-ініии Сул України з питань тлумачення Конституції України чи законів України, то з цим можна погодитися,

Ще одна проблема пов'язана з визначенням суб'єкта права на конституційне подання чи звернення до Конституційного Суду України з боку вищих судів загальної юрисдикції з читань прийняття рішень та дачі висновків. Ст. 150 Конституції України та статті 40, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» серед інших суб'єктів права на подання (звернення) визначають Верховний Суд України. Останній діє в складі колегій, президії та Пленуму. Хто з них має звертатися до Конституційного Суду? Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 січня 1998 р. № 2 «Про затвердження Тимчасового регламенту Пленуму Верховного Суду України», це має робити Пленум Верховного Суду України. Складніше ситуація зі зверненнями до Конституційного Суду України з боку Вищого арбітражного суду України, праносуб'єктність якого безпосередньо не визначена ні Конституцією України, ні наданим Законом. Шляхом тлумачення відповідних положень Конституції України та наданого Закону можна дійти висновку про наявність права на звернення з питань тлумачення у Вищого арбітражного суду України як юридичної особи. Проте відкритим залишається запитання — хто мас звертатися до Конституційного Суду України: Пленум, президія чи Голова арбітражного суду?

Наступна проблема пов'язана зі здійсненням пленумами вищих судів, а саме — Верховного Суду та Вищого арбітражного суду України права давати роз'яснення судам нижчого рівня у питаннях застосування законодавства. Як показала практика, виші суди виходять з обов'язковості своїх роз'яснень, а суди нижчого рівня і сприймають їх у такий спосіб, хоча відповідно до сг. 129 Конституції України мають підкорятися лише законові.

Отже. складається неоднозначна позиція в судах загальної юрисдикції в розумінні обов'язковості для них. з одного боку, чинних законів, з іншого — постанов Пленуму Верховного Суду України чи Вищого арбітражного суду України, які містять не рішення у конкретних справах, а теоретичні узагальнення судової практики. З такого становища можливі два виходи:

або судова система вважає, що для судів не є обов'язковими так звані «керівні» роз'яснення пленумів вищих судів і суди підкоряються законові і керуються тільки ним, включаючи Конституцію — Основний Закон України, або ж постанови пленумів, як квазінормативні акти, м.ік'іі, перевірятися Конституційним Судом України на предмет конституційності.

Виходячи з положень ст. 150 Конституції України про обов'язковість до виконання на території України рішень Конституційного Суду України, частини другої ст. 152 Конституції України про втрату чинності законами, іншими правовими актами та припису ст. 74 згаданого Закону щодо можливості Конституційного Суду України вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта, є нагальна потреба записати як у Законі України «Про Конституційний Суд України», так і в процесуальному законодавстві, яке застосовують суди загальної юрисдикції, спеціальну норму, де зазначалося б: рішення Конституційного Суду України про визнання закону, іншого правового акта неконституційним є підставою для перегляду справ у передбачених законом випадках.

Хотілося б привернути увагу ще до однієї надзвичайно важливої проблеми конституційного судочинства: раціоналізації роботи Суду шляхом вдосконалення процедурних форм діяльності. Намагання законодавчого органу вирішити проблему прискорення проходження справ у Суді встановленням певних строків навряд чи зарадить справі. З часом Конституційний Суд України може опинитися в становищі Італійського Конституційного Суду, де справи чекаютьрозгляду два — два з половиною роки. Вихід, як на мене, у широкому запровадженні письмових слухань справ. Мова йде не про повне відмежування від усних слухань, хоча світова практика має й такий досвід. Наприклад, Конституційний Суд Іспанії з часу свого створення провів усього вісім публічних (усних) засідань, решту справ розглянув у письмовій формі. Суд може прийняти рішення про заміну письмової процедури розгляду справ лише при розгляді апеляцій про захист Конституції⁵.

Вдосконалюючи процедуру, необхідно відмовитися від вимоги прийняття рішення на пленарному засіданні не менше ніж 10 суддями з мінімуму 12 суддів Конституційного Суду України, які беруть участь у засіданні. Це положення можна залишити для розгляду подання про внесення змін до Конституції України; питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, тощо. Решту рішень можна було 6 приймати більшістю голосів за наявності не менше 2/3 суддів. Немає необхідності вимагати кваліфікованої більшості (10 із 12) при вирішенні питань про тлумачення Конституції та законів України.

Є й інші спірні положення згаданого Закону, близькі до процедурних. Йдеться про порядок призначення суддів Конституційного Суду України. Лише ст. 8 цього Закону передбачає визначення кандидатур на посади суддів за пропозицією делегатів з'їзду суддів України, які включаються в бюлетені для голосування. У ст. 6 йдеться про проведення консультацій Президентом України з Прем'єр-міністром України та міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів. Що стосується порядку призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України, то ст. 7 Закону не містить будь-якого припису щодо того, хто подає кандидатури на посади суддів Голові Верховної Ради України чи народним депутатам України.

Світовий досвід формування органів конституційної юрисдикції свідчить про широке залучення до участі у формуванні Конституційних Судів вищих судових органів, прокуратури, наукових та навчальних закладів тощо. Наприклад, у Російській Федерації пропозиції Президенту РФ можуть вноситися членами (депутатами) Ради Федерації і депутатами Державної думи. законодавчими (представницькими) органами суб'єктів РФ. вищими судовими органами і федеральними юридичними відомствами, всеросійськими юридичними товариствами, юридичними науковими та навчальними закладами⁶. Це дає можливість забезпечити збалансований склад Конституційного Суду, який є рівною мірою віддаленим від інших гілок влади і виступатиме неупередженим арбітром у спорах між ними.

Найважливішою з проблем у практичному плані є проблема виконання рішень Конституційного Суду України, без вирішення якої не можна говорити не лише про гарантування верховенства Конституції України, а й про наявність судової влади як такої. Проте практика свідчить, шо у ряді випадків інші гілки влади не вважають для себе обов'язковими рішення Суду. прийнятими в межах його компетенції. Прикладом цього є суміщення перебування депутатів на посадах голови ради та голови місцевої державної адміністрації або міського голови і народного депутата України тощо.

Одним з основних принципів, на яких грунтується діяльність Конституційного Суду України, є принцип гласності. Саме дотримання цього принципу, завдяки функціонуванню Прес-служби, дає можливість широкій громадськості знайомитися з рішеннями Суду, одержувати всебічну і повну інформацію про його роботу. Досить зазначити, що у 1997 р. тільки у тих центральних газетах і журналах, які'надходили до Прес-служби, було вміщено 367 публікацій про діяльність Суду, а за перше півріччя 1998 р. в засобах масової інформації опубліковано 453 повідомлення.

З'являються й публікації науковців, які піддають аналізу, в тому числі й критичному, окремі рішення Суду. Є, наприклад, такі, хто вбачає в них «обмеження найважливішого процесуального права першої гілки влади, права самостійно видавати закони, незалежно від інших гілок влади» . З цього приводу доречно навести давньоримську юридичну формулу: К.ех сІеЬеІ ех8е їцЬ Ье§е, §иіа Ьех Расії ге@ит — король має бути під законом, тому що закон створює короля. Певна «стриманість» відносно конституційної юстиції, як на мене, є пережитком радянської ідеї повновладдя представницького органу.

Конституційний Суд України: досвід і проблеми

Відповідно до ст. 147 Конституції України головна мета створення Конституційного Суду України — гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави.

Цс випливає із його повноважень та широких прав, якими Суд наділено для їх здійснення, кола осіб та органів, які мають право звертатися до нього, а також значення, що надається його рішенням. Лише Конституційний Суд України може давати висновок щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України законопроекту про внесення змін до Конституції України. Тільки він може визнати такими, що не відповідають Конституції України, закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, давати тлумачення Конституції та законів України, яке є офіційним і обов'язковим. Відповідно до частини другої ст. 104 Конституції України приведення до присяги Президента України здійснює Голова Конституційного Суду України.

Конституційний Суд України у зазначених та інших випадках, передбачених статтями 85 (пункт 28); 111 (частина шоста); 151 (частина перша) Конституції України, встановлює особливі факти, які мають преюдиційне значення, в тому числі й для законодавчого органу держави.

Таким чином. Конституційному Судові України відведено особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції України, збереженні конституційного ладу держави, конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Наостанок хотів би зазначити: у цілому наукові коментарі рішень Суду — явище позитивне. Науковий аналіз структури рішень (ухвал), способів аргументації, інтерпретації Судом положень Конституції України та законів України, зрештою — самих висновків Суду в окремих справах є, безумовно, актуальним і корисним для судово-конституційної практики.

Виходячи з обов'язковості виконання рішень Суду представницькими, виконавчими та судовими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами, громадянами та їх об'єднаннями, а також можливості перегляду актів, рішень, шо грунтуються на положеннях законів та інших правових актів, які визнані неконституційними, або на неправильній інтерпретації відповідними органами чи посадовими особами своєї компетенції тощо, яка не відповідає офіційному тлумаченню Конституційного Суду України, є нагальна потреба у виданні збірника рішень та ухвал Суду. В свою чергу Суд потребує ознайомлення з документами органів конституційної юрисдикції європейських країн та судів країн СНД. Є практична необхідність опрацювання публікацій вітчизняних і зарубіжних конституціоналістів. Вирішити цю проблему можливо шляхом створення в Суді управління, яке підтримувало б зв'язки з відповідними підрозділами європейських конституційних судів та судів країн СНД і здійснювало б переклад на державну мову документів і матеріалів з питань конституційного правосуддя. З досвіду роботи Федерального Конституційного Суду Німеччини відомо, що на 8 годину ранку кожного дня працівник бібліотеки робить добірку з питань конституційної юстиції у 7—10 світових виданнях.

Для того. щоб Конституційний Суд України було прийнято до Конференції європейських Конституційних судів, рівень його діяльності має відповідати європейській моделі конституційного правосуддя.

Наведені питання далеко не вичерпують проблем організації та діяльності Конституційною Суду України. Вважаю, що порушені питання з урахуванням їх важливості мають бути предметом уваги не лише Конституційного Суду України.