Вступ.

1. Особливості діяльності уряду УНР в екзилі.

2. Ліга Націй та українська громадськість у 1924 — 1930 рр.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Серед численних та різнопланових вимірів української проблеми у 20-х — на початку 30-х рр. не останнє місце займав міжнародний. Одним з найважливіших світових форумів, на яких знаходили відображення український національний рух та проблеми становища українського народу, була Ліга Націй. Стосунки українців з Лігою розвивалися як стосунки нації бездержавної, позбавленої можливості самостійно брати участь у її роботі. Іншою першорядною обставиною, що визначала ці стосунки, був поділ українських земель між чотирма державами, в яких національне життя українців складалося вельми по-різному. Разом з цим ідеологічні та політичні розбіжності робили український національний рух ще більш роз'єднаним, і це, у свою чергу, позначалося на відносинах українців з Лігою Націй.

Актуальність теми дослідження. Ліга Націй належала до числа важливих чинників, що впливали на міжнародне політичне життя у 20-х — на початку 30-х рр. Серед величезної кількості різноманітних справ, якими вона займалася, були і питання, пов'язані зі становищем українського народу, розвитком національного життя українців. Потрапляючи у сферу діяльності Ліги, останні неминуче ставали питаннями міжнародного політичного життя, набували міжнародної ваги. Без вивчення того прояву, який українське питання знаходило у діяльності Ліги Націй, наше уявлення про міжнародні обставини української проблеми було б неповним і неточним, а відтак заважало б їх правильному розумінню. Нерідко саме на форумі Ліги Націй та орієнтованих на неї міжнародних громадських організацій ці обставини виявляли себе найбільш виразно. Тому вивчення комплексу проблем, пов'язаних з відображенням українського питання у діяльності Ліги, дозволяє у першу чергу точніше і глибше зрозуміти його міжнародні виміри. Між тим відповідна проблематика у вітчизняній історіографії досліджена дуже слабо. Більшість її аспектів досі залишалася поза увагою істориків. Ця обставина, на наш погляд, надає обраній темі роботи безперечної наукової актуальності.

Об'єктом дослідженняу роботі є українські політичні партії, політичні та громадські організації, а також міжнародні установи — Ліга Націй та пов'язані з нею громадські організації.

Предметом дослідженняє весь комплекс взаємин української суспільності з цими інституціями.

Загальною метою роботи є дослідження причин та обставин звернення українських політичних організацій і окремих лідерів до Ліги Націй та пов'язаних з нею міжнародних інституцій, вивчення перебігу розгляду цих апеляцій, всебічний аналіз його результатів і наслідків.

Для досягнення вказаних цілей необхідно розв'язати такі дослідницькі завдання:

— проаналізувати міжнародно-правові та найважливіші міжнародно-політичні обставини, у яких розвивалися стосунки українців з Лігою Націй;

— з'ясувати мотиви, якими керувалися уряди ЗУНР та УНР, а згодом українські партії, громадські організації та окремі особи, звертаючись до Ліги;

— відтворити хід обговорення українських звернень та встановити, які чинники впливали на рішення Ліги Націй у тих чи інших українських справах.

Українські дослідники поза межами СРСР проблемі відображення українського питання у діяльності Ліги Націй приділяли лише незначну увагу. Її окремі моменти згадуються у працях М.Лозинського, В.Мудрого, В.Мартинця, що мають радше публіцистичний характер. Можна згадати також статтю В.Федоровича, присвячену зверненню восени 1920 р. до Ліги Націй уряду УНР, яка по суті являє собою невелику довідку з цього питання.

Українська історіографія радянського часу проблемою відображення українського питання на форумі Ліги Націй практично не займалася. Тільки у монографії Ю.Ю. Сливки містяться відомості про звернення емігрантського уряду ЗУНР до Ліги Націй у 1920 — 1922 рр. У роки незалежності, коли українська історична наука почала по-новому, спираючись на нові джерела, висвітлювати міжнародні аспекти української проблеми, увагу дослідників привернула і Ліга Націй. Слід назвати статтю Т.І. Шинкаренко, присвячену переважно зверненням до Ліги Націй емігрантського уряду УНР, а також працю М.М. Швагуляка, в якій уперше показано той відголос, який викликала на форумі Ліги Націй польська репресивна акція в Галичині 1930р. Беручи ж загалом, маємо підстави констатувати, що досі обрана дисертантом тема в українській історіографії знайшла лише фрагментарне висвітлення.

1. Особливості діяльності уряду УНР в екзилі

Уряд Української Народної Республіки в екзилі 1920—48 — орган державної влади Української Народної Республіки, який після захоплення більшовиками України діяв поза її межами, продовжуючи державницьку традицію та виборюючи державну самостійність українського народу. Після повної окупації України з кін. 1920 Рада Народних Міністрів УНР перебувала н а території Польщі. Після припинення існування у серпні 1921 Ради Республіки (діяла з лютого 1921 у Tapнові) представницького органу УНР в еміграції у міжвоєнний період не існувало. Лише влітку 1947 внаслідок порозуміння українських політичних партій, що діяли за кордоном, створено Українську Національну Раду. У цей же період налагоджено діяльність Ради Міністрів України та урядових місій у різних країнах світу, зокрема Франції, Румунії, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Туреччині. Активна міжнародна діяльність державного центру мала ряд здобутків, а саме: в 1921 Аргентина визнала УНР. У 1924 Головний Отаман та Голова Директорії Симон Петлюра і заступник Голови уряду В. Прокопович, ряд ін. державних діячів УНР переїжджають до Парижа, де прийнято рішення про необхідність збереження існування Уряду УНР.

До 25.5.1926 С. Петлюра виконував функції глави держави — затверджував закони, договори, керівників дипломатичних представництв в ін. державах. У 1926-54 Державний центр УНР в екзилі очолював А. Лівицький. Виконавчим органом Державного Центру була Рада Народних Міністрів, яку в різні періоди очолювали: А. Лівицький (1920-21 і 1922-26), П. Пилипчук (1921-22), В. Протопович (1926-39, 1940-42), О. Шульгін (1939-40), А. Яковлів (1944-45), К. Паньківський (1945-48). Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. Внутрішній ресорт очолювали О. Саліковський, О. Лотоцький, М. Ветухів; зовнішньополітичною діяльністю уряду УНР керували А. Ніковський, О. Шульгин. Існував військовий ресорт, який займався вишколом військових кадрів та організацією колишніх учасників збройної визвольної боротьби. Діяльність уряду УНР зосереджувалась у Парижі, Варшаві і Празі. У міжвоєнний період головну увагу в міжнародній діяльності уряд УНР зосередив на підтримці зв'язку з Лігою Націй (неофіційний представник уряду О. Шульгін). Уряд УНР неодноразово звертався з протестами до Ліги Націй проти більшовицької окупації України, порушення прав українського населення в Польщі та Румунії, проти політичного терору та штучного голодомору в УСРР у 1932-33. У вересні 1939 Уряд УНР у Парижі на чолі з В. Прокоповичем і О. Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. У 1941 році, за порозумінням з Президентом УНР А. Лівицьким, отаман Т. Боровець заснував “Поліську Січ”, яка в 1942 діяла під назвою Українська повстанська армія (УПА) і боролася з німецькими військовими частинами та радянськими партизанами [8, c. 42-43].

Уряд УНР сприяв розвитку громадського, наукового і культурного життя українців в еміграції. Зусиллями уряду УНР створено Український науковий інститут у Варшаві, засновано бібліотеку ім. Симона Петлюри у Парижі (1926), Українську Могилянсько-Мазепинську Академію наук (1938). В еміграції започатковано видання урядових періодичних видань — “Український вісник”, пізніше — “Тризуб” (1925-40; гол. ред. В. Прокопович, 1940 — О. Шульгін), а військовим ресортом — журналів “Табор” (1923-39, з перервою; гол. ред. В. Кущ) і “За державність”.

Уряд УНР в еміграції підтримували українські політичні партії, які спробували вирішувати різноманітні питання через передпарламентську форму представництва — Раду Республіки. Ухвалою уряду УНР від 9 січня 1921 р. започатковано діяльність цього органу, який переймав на себе всю повноту влади. Рада Республіки проіснувала 220 днів (від початку лютого до початку серпня 1921 р.). Голова Ради Республіки Іван Фещенко-Чопівський подав повний склад Ради Республіки із 47 депутатів за списками: партійним та поіменним. Символічним став виступ Симона Петлюри на відкритті Ради Республіки 3 лютого 1921 року. Звертаючись до її членів, він наголосив: "Головне завдання наше — зберегти незламність національно-державної волі. Не розпорошитись, а йти вперед з повною вірою і непохитним стремлінням зробити все, щоб здобути народові українському свободу і суверенність…

Виявити непохитну волю свою до здобуття незалежної держави і міцно об'єднавшись в почутті національної єдности та державної дисципліни, ми зможемо переконати світ, що східне питання без нас розглядатися бути не може, і що Україна мусить бути визнана, як самостійна держава". Він також був упевнений сам і намагався переконати інших, що "України не можуть стерти зі сторінок історії" [6, c. 92-93].

Тоді ж Рада Республіки ухвалила ряд постанов, які можна розглядати як стратегію і водночас тактику вирішення нагальних питань в умовах відсутності контролю над територією держави, а лише політичної декларації про її незалежність. Так, у постанові "Міжнародне становище" зазначалося: "Всеукраїнська Національна Рада уважає, що непевний стан речей на Сході Європи, що може перенестись і на цілу Європу, є наслідком дотеперішньої хибної політики держав Антанти та споневіряння ними в ряді випадків принціпу самоозначення і національної єдности народів… Українська державна справа буде висунена на чоло міжнародної політики, як головна національно-державна справа Сходу Європи". В іншій постанові наголошувалось: "Спроби Польщі поширити свої кордони поза свої етнографічні межі розглядається як вияв польського імперіалізму". У спеціальній Заяві щодо становища Галичини зазначалося: "1) український народ претензій Польщі до Східної Галичини і інших українських земель ніколи не признавав і не признає; 2) населення українських країв бувшої Австро-Угорської монархії вже самовизначило себе проголошенням дня 19 жовтня 1918 р. власної держави; 3) жадає, щоби держави Антанти, як зверхники прав Галичини, усунули з сього краю окупаційну польську владу і уможливили населенню зреалізувати своє право на самоозначення". Зазначалося також, що тогочасна міжнародна ситуація, привела до утворення трьох державних центрів на українських землях: УНР, Галичина і Кубань.

Українська Національна Рада визнавала за доцільне, щоб кожна з них автономно провадила боротьбу свою за державність, однак, "будучи ідейним національно-громадянським центром, Всеукраїнська Національна Рада ставить своїм завданням допомагати усім українським державним територіям в їх боротьбі; впливаючи на кожний державний центр в напрямі платформи Ради до можливої згоди між ними, щоб під час остаточного вирішення Східно-Європейської проблеми всі три державні центри однодушно і з однаковими вимогами виступили перед рішаючим чинником в обороні наших прав" .

Ще у 1919-1920 рр. Директорія УНР за ініціативою С. Петлюри робила спроби вступити до Ліги Націй, проте країни переможниці у першій світовій війні не підтримали бажання українців. Все ж, розуміючи важливість входження до міжнародних структур, українські політичні емігранти за ініціативою ДЦ УНР в екзилі створили громадську інституцію Українське Товариство Ліги Націй, і брали активну участь у діяльності цієї міжнародної організації. Окрім того, також опікувалися студентською молоддю, створенням мережі українських навчальних закладів у країнах проживання [7, c. 56-57].

2. Ліга Націй та українська громадськість у 1924 — 1930 рр.

Після 1923 р. для українського населення у Польщі, Румунії та Чехословаччині правовою основою взаємин з Лігою Націй стали договори про захист національних меншин, що надавали йому можливість звертатися зі скаргами до її Ради. Проте до 1930 р. українці користувалися нею не дуже активно. У Польщі кілька разів апелювали до Ліги Українська парламентарна репрезентація, Українська народно-трудова партія, згодом її наступник — УНДО. Їхні провідники підкреслювали, що українці не вважають себе меншиною, оскільки на своїй етнографічній території є автохтонною більшістю. У цьому зв'язку для українців було принципово важливо, щоб апеляція до Ліги Націй на основі договорів про права меншин не сприймалася як принципова згода з польською державністю на західноукраїнських землях. Метою нечисленних звернень до Ліги Націй було задекларувати перед європейською громадськістю протест проти дій польських властей.

Натомість у 20-ті рр. справжню протестаційну кампанію розгорнув перед Лігою, перебуваючи на еміграції, Є.Петрушевич. Остання розрахована була переважно на пропагандистський ефект, на створення неприхильної до Польщі міжнародної громадської думки. Темою апеляцій колишнього лідера ЗУНР було також становище українців Закарпаття та Північної Буковини. Однак до 1931 р. жодне українське звернення не стало предметом обговорення Ради чи Асамблеї Ліги Націй. Максимальним успіхом могла бути певна неформальна рекомендація «комітету трьох»(спеціального органу Ради Ліги) уряду оскарженої країни.

Одним з напрямків, у яких розвивалися у цей період стосунки українців з Лігою Націй, була участь у європейських конгресах національних меншин. Офіційною програмною метою їх німецьких організаторів (останні діяли у співпраці з МЗС Німеччини) було повсюдне втілення в життя гасла національно-культурної автономії для меншин. Представники українців Галичини (а саме УНДО), що брали чинну участь у з'їздах меншин з 1928 р., зайняли на них чи не найрадикальнішу позицію, проголосивши, що прагнуть не до автономії, а до повної державної незалежності у єдиній українській державі. Участь у конгресах меншин була для УНДО засобом декларувати свої програмні завдання на міжнародному рівні, а також нав'язати закордонні політичні контакти [2, c. 106].

До 1928 р. тривала діяльність ЗУТЛН. Позбавлена права брати участь у роботі Унії, організація намагалася, хоча і майже безрезультатно, використати її для виступів на захист прав українського населення Польщі за допомогою інших товариств Ліги Націй — східноукраїнського, каталонського, німецького з Чехословаччини та емігрантського російського. Спроби організувати українське товариство Ліги Націй у Львові виявилися невдалими через заборони польських властей.

З другої половини 20-х відновилися раніше практично перервані контакти з Лігою Націй еміграції УНР. Останні розвивалися у трьох основних напрямках — через участь у роботі Унії товариств Ліги Націй, у міжнародній Комісії інтелектуальної співпраці, що діяла під патронатом Ліги, а також у дорадчому комітеті з представників біженських організацій, що функціонував при Верховному комісарі Ліги Націй до справ біженців. Олександр Шульгин, міністр закордонних справ емігрантського уряду УНР, добивався, хоча і безуспішно, від Ліги визнання української національності у паспортах біженців, що отримували українці — емігранти з території колишньої Російської імперії. В Унії товариств Ліги Націй основну увагу українці приділяли становищу в Радянській Україні. Завдяки їх зусиллям Унія схвалила кілька резолюцій, спрямованих проти політики, що проводилася сталінським режимом в Україні та СРСР загалом.

Найсерйозніший виступ українців у Лізі Націй відбувся у 1931 — 1932 рр., і був спричинений т.зв. «пацифікацією» — репресивною акцією, проведеною польськими властями у Галичині у другій половині 1930 р. Звертаючись з петицією до Ради Ліги, (підтриманою англійськими парламентарями), провідники УНДО-УПР сподівалися, що вона визнає неправомірними дії польської адміністрації та поставить перед Польщею вимогу виконати її міжнародні зобов'язання щодо українців — у першу чергу обіцянку надати Галичині автономію, дану країнам Антанти у березні 1923 р. Протистояння у Женеві виявилося як ніколи напруженим. Однак Ліга Націй врешті-решт обмежилася помірним докором на адресу Варшави, підкресливши натомість провину українських націоналістів, що організували в Галичині кампанію саботажу. Кілька нових петицій, присвячених становищу українців у Польщі, у тому числі нова петиція англійських парламентарів, на розгляд Ради Ліги вже не потрапили [6, c. 94-95].

Політика, що проводилася в Україні сталінським режимом, на початку 30-х рр. спричинилася до об'єднання українських зусиль на форумі Ліги. Першим приводом для спільних протестів став голодомор 1933 р. Завдяки старанням українців до Ліги Націй звернулася низка міжнародних організацій. Однак єдиною реакцією Ліги стало неофіційне закрите засідання її Ради, що визнала себе некомпетентною втручатися у внутрішні справи країни, що до неї не належить, і ухвалила звернутися з проханням про допомогу до організації Міжнародного Червоного Хреста. Та й останнє відбулося лише завдяки особистій наполегливості тодішнього голови Ради Ліги норвезького прем'єр-міністра Й.Мовінкеля, що діяв з міркувань гуманного характеру.

Іншим приводом для спільних дій українців у Лізі Націй став вступ до неї СРСР. Проти цього протестувала українська громадськість по всьому світу. Почасти ці протести вплинули на виступ проти прийняття СРСР у Лігу Націй деяких малих країн. Зокрема, представник Швейцарії Д.Мотта голосно протестував проти участі Москви у Лізі Націй, посилаючись серед іншого і на радянську політику щодо України, що суперечить ідеології і принципам Ліги. Але українці не в змозі були змінити остаточне рішення Ліги Націй, обумовлене міркуваннями великої європейської політики.

Одночасно з прийняттям до Ліги Націй Радянського Союзу було завдано серйозного удару по системі Ліги із захисту національних меншин. У вересні 1934 р. Варшава заявила про відмову визнавати право Ліги Націй наглядати за виконанням нею договорів про права національних меншин. Для українців з Польщі це робило звернення до Ліги практично беззмістовною справою. Втім, дії польської дипломатії були сприйняті українською громадськістю доволі спокійно. Увесь досвід попередніх апеляцій до Ліги Націй призвів до переконання у тому, що ця організація не в змозі скільки-небудь помітно вплинути на становище українського населення. УНДО навіть вбачало у діях Варшави позитивну сторону. Останні завдавали удару по авторитету Ліги Націй. Між тим Ліга, до якої завдяки ініціативі Франції вступив Радянський Союз і яку у жовтні 1933 р. залишила Німеччина, головний ревізіоніст і «протектор» меншин, все більшою мірою грала роль організації, що стоїть на дорозі спроб переглянути післявоєнний міждержавний порядок у Європі та світі. Тим часом провідники УНДО не приховували надій на те, що ревізія версальського ладу може змінити на краще становище українців.

Таким чином, 1934 р. став певним рубежем у розвитку стосунків українців з Лігою. Відтоді зв'язок з нею полягав для них практично лише в участі, з пропагандистською метою, у пов'язаних з нею міжнародних організаціях — галичан та українців з Румунії у конгресах національних меншин, еміграції УНР — у міжнародній Унії товариств Ліги Націй. Але Ліга втратила для українців скільки-небудь помітне політичне значення [5, c. 194-195].

Висновки

Українське питання на форумі Ліги Націй знайшло відображення у кількох головних вимірах — як питання міждержавних стосунків, яке ще не мало формально-правового розв'язання, як проблема української меншини у Польщі, Румунії та Чехословаччині, і, нарешті, як питання становища українців в СРСР.

Перший з них був актуальний у 1920 — 1923 рр., поки не було остаточно вирішено питання державного статусу Східної Галичини. Для провідників емігрантського уряду ЗУНР звернення до Ліги Націй стали частиною політичного курсу, розрахованого на відновлення незалежної західноукраїнської республіки з міжнародною допомогою. Цій лінії було, зокрема, підпорядковано і діяльність ЗУТЛН.

Після 1923 р. єдиною правовою основою для звернень українського населення Польщі, Чехословаччини та Румунії до Ліги Націй стали спеціальні договори про права національних меншин, що зробили Лігу організацією, покликаною гарантувати їх виконання. Проте скористалися нею, і не дуже активно, практично тільки українці у Польщі. Тут взаємини з Лігою Націй стали фактичною монополією УНДО. Його провідники наголошували на тому, що українці не вважають себе меншиною, оскільки на своїй етнографічній території є автохтонною більшістю. У цьому зв'язку для українців було дуже важливо, щоб апеляція до Ліги Націй на основі договорів про права меншин не сприймалася як принципова згода з польською державністю на західноукраїнських землях. Метою нечастих звернень до Ліги Націй було задекларувати перед європейською громадськістю протест проти дій польських властей. В основному пропагандистській меті було підпорядковано і участь представників УНДО у європейських конгресах національних меншин, на яких останні постійно підкреслювали, що офіційне програмне гасло конгресів — гасло національно-культурної автономії — їх задовольнити не може.

Звертаючись до Ліги Націй та орієнтованої на неї Міжнародної Унії товариств Ліги Націй, представники еміграції УНР головну увагу приділяли питанням становища українців в СРСР, а також української придніпрянської еміграції, певною мірою дистанціюючись від проблем українського населення західноукраїнських земель. Однак саме на форумі Ліги Націй та в Унії виявилася можливою співпраця різних українських сил. Об'єднали українські зусилля у Лізі у першу чергу спільні протести проти політики, що проводилася в Україні сталінським режимом.

Список використаної літератури

1. Афанасьева О. Краткий очерк истории Лиги Наций. – М., 1945.

2. Илюхина Р. Лига наций 1919-1934: громадсько-політична література / Рузанна Илюхина, ; АН СССР, Ин-т всеобщей истории. — М. : Наука, 1982. — 357 с.

3. Кольский А. Лига Наций. (Ее организация и деятельность). – М., 1934.

4. Кушнір В. Західноукраїнське товариство Ліги Націй (1922 — 1928) // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Вип. 33. — Львів, 1998. — С. 154-160.

5. Кушнір В. Ліга Націй та українське питання. 1919- 1934 рр.: Дис… канд. іст. наук: 07.00.02 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка — Л., 1999. — 202 с.

6. Кушнір В. Українське питання на форумі Ліги Націй (1920-1922рр.)// Наукові зошити історичного факультету. — Вип. 1. — Львів, 1997. — С. 92-95.

7. Рубаха Ю. Ліга націй як міжнародний інструмент підтримання миру і безпеки в світі / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. Кафедра міжнародних відносин і дипломатичної служби. — Л. : Вид. центр Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2008. — 84 с.

8. Срібняк І. Військова діяльність уряду УНР в Екзилі (1921-1923 рр.) : Дис…канд. іст. наук: 07.00.02 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1995. — 216л.