Зміни, які сталися у політичному житті СРСР та УРСР у кінці 80-х років ХХ ст. серйозно вплинули на культурно-освітнє життя України. Адже демократизація усього суспільства не оминула і демократизацію освіти.

Проблеми шкільної освіти були активно обговорені на V з’їзді учителів республіки, який відбувся 15-16 травня 1987 року. Вони були пов’язані з недоліками у стилі роботи органів освіти, інерцією і консерватизмом у їх роботі; відсутністю творчого підходу у навчанні; слабким поширенням новаторських педагогічних технологій; недостатньою фаховою підготовкою працівників освіти тощо[1, с. 11-12].

Разом з будівництвом нової, незалежної української держави постали проблеми розбудови її освітньої галузі, адже у спадок було отримано стару радянську систему освіти. Саме нова система освіти мала забезпечити підго­товку молодих громадян України в загальноосвітніх навчальних закладах на нових принципах.

Потреба реформування шкільної освіти у державі була відчутною ще до проголошення незалежності. Цього вима­гали зміни, які сталися в СРСР після прого­лошення курсу держави на «перебудову» та Декларація про державний суверенітет республіки[2, с. 3-8].

У 1988 р. Інститутом держави та права АН УРСР і Міністерством юстиції УРСР було проведено соціологічне опиту­вання стану правового виховання та право­вої освіти в УРСР[3, арк. 8-13]. У цьому опитуванні брали участь учні та студенти провідних ВНЗ України, загалом 1,5 тис. чол. Думку, що правова освіта необхідна у їх житті, висловили 45 % опитуваних, 69 % опитаних керівників навчальних закладів відповіли, що рівень знань їх студентів із правознавства був зовсім недостатній[там само, арк. 10]. Вивчення навчального курсу «Основи радянського права» визнали цікавим предметом 51,8 % студентів та учнів. При цьому 35,7 % студентів й учнів вважали цей курс основним за значенням предметів і лише 9 % оцінили його як нецікавий предмет. Однак, незважаючи на ці оптимістичні цифри, 80 % опитаних студентів та учнів були незадоволені рівнем викладання предмета[там само, арк. 11].

Незадовільне ставлення такої великої кількості опитаних до якості викладання правознавства у школах, ПТУ й інститутах було викликане насамперед кадровою проблемою, тобто підготовкою викладачів правознавства (більшість їх не мали юридичної освіти і достатнього досвіду викладання правових дисциплін) та відсутністю гарних підручників і нав­чальних посібників з курсу правознав- ства[там само, спр. 1352, арк. 12-13].

Одразу зазначимо, що координацію шкільної правової освіти у кінці 80-х рр. ХХ ст. здійснювало Міністерство народної освіти та Міністерство юстиції[там само, спр. 1353, арк. 16-18, 34-39]. Профільне Міністерство слідкувало за програмами та якістю навчання, а Міністерство юстиції через юридичну методичну раду здійсню­вало кординаційну методичну роботу щодо юридичного всеобучу у республіці[там само, спр. 1354, арк. 1-9]. Мета цього заходу полягала у вивченні права у навчальних закладах, системі підготовки та підвищення кваліфікації кадрів тощо[там само, спр. 1353, арк. 4-9]. Постановою Ради Міністрів УРСР від 29 червня 1990 р. № 143 «Про заходи щодо організації юридичного всеобучу в УРСР» було введено у дію Програму юридичного всеобучу в УРСР[4, арк. 35]. Цим нормативним документом організацію юри­дичного всеобучу було покладено на викон­коми місцевих Рад народних депутатів, міністерства і відомства. Було також запроваджено залежно від вікових кате­горій осіб, які навчалися, різноманітні форми юридичного всеобучу. Так, зокрема для учнів і студентів пропонувалося вивче­ння правових дисциплін у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, а також позакласне, позаауди- торне правове виховання, участь в олімпіа­дах правових знань[5, арк. 225].

Крім цього, програмою юридичного всеобучу передбачалася організація систе­ми перепідготовки і підвищення кваліфікації викладачів правових дисциплін неюридич- них навчальних закладів. Також рекоменду­валося проаналізувати наявність, визна­чити реальну потребу і забезпечити підго­товку необхідної кількості викладачів для загальноосвітньої та професійної шкіл[там само, спр. 1426, арк. 226].

У 1991 р. ще до проголошення незалежності Міністерстерсьво внутрішніх справ, Міністерство народної освіти, Держко-мітет у справах молоді та спорту, Мін’юст України, Мінкультури, Мінохорони здоров’я, Мінпраці Кабінетом Міністрів було розроблено і затверджено «Міжвідомчу програму правового і морального вихова­ння підлітків на 1991-1992 роки»[там само, спр. 2594, арк. 1]. Цим документом визначалася необхідність удосконалення правового виховання дітей і підлітків. У контексті цього рекомендовано було вдосконалити форми правової роботи шкільних колективів з неблагонадійними підлітками та сім’ями. Крім того, пропо­нувалося узагальнити досвід правового всеобучу в країні і кращі його форми та методи реалізовувати в республіці. Цим же документом передбачено розробку концеп­ції та програми правового навчання і виховання в дошкільних установах, загальноосвітніх школах, ПТУ, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах [там само, арк. 2-4]. Для навчального процесу пропонувалося розробити тематику з проблем правового виховання та методичні матеріали для правового навчання і виховання у старших групах дошкільних установ і молодших класах загальноосвітніх шкіл[там само, арк 6].

Варто зазначити, що ці пропоновані заходи правової освіти у більшій мірі гарними лишалися на папері. їх реалізація у практичному житті середньої школи, установ, організацій часто проводилася формально, аби відрапортувати чи поста­вити «галочку» про проведення. На отримання ґрунтовних правових знань навряд чи можна було сподіватися.

В Україні, починаючи з 1991 р., розпочалася робота над створенням нової концепції освіти, зокрема і правової, оскільки у суспільстві відбулися кардина­льні зміни соціально-економічних і політи­чних відносин. З огляду на принципи, які були закладені у Законі Української РСР «Про освіту»[6, Ст. 451], наукових досягнень, практичного досвіду, прогно­стичних передбачень та наявних невідпо­відностей між існуючим станом освіти і рівнем, на якому вона мала бути, було розроблено Програму розвитку народної освіти Української РСР на перехідний період (1991-1995)[7, с. 5-10].

Ця програма визнала тодішній стан освіти в Україні критичним. Звичайно, що освіті того часу бракувало демократизму, гуманізму, національного духу. Криза в освіті посилювалася довгочасним нерозумінням значення освіти, неувагою до її проблем з боку держави і суспільства, зубожінням освітньої сфери внаслідок недостатньої фінансової та матеріально-технічної підтрим­ки. Подальше загострення освітніх проблем сталося через докорінні зміни соціально- економічних і політичних відносин у суспільстві, зокрема оновлення структури влади й управління, бурхливі етнона- ціональні процеси, національне відродження.

Ситуація, що склалася в державі, також вимагала перебудови школи, навчальних планів, програм, написання нових підручників. Потребувало серйозного удосконалення навчально-методичне за­безпечення педагогічного процесу. Основними його недоліками були без- альтернативність, слабка орієнтація на задоволення індивідуальних запитів, інте­ресів і нахилів учнів. Кризовий стан у поліграфічній галузі згубно позначився на випуску програм, підручників, навчальних і методичних посібників, особливо варіант­них.

У державі чимало уваги розпочали приділяли перебудові шкільної освіти в середині 90-х рр. XX ст. Верховна Рада України, Комісія Верховної Ради України з питань науки й освіти, Президент України, Кабінет Міністрів і профільне Міністерство освіти України, Міністерство юстиції України визначали політику у цій галузі. Це здійснювалося відповідно до ст. 4 Закону

України «Про освіту», де було зазначено, що «державна політика у галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної вико­навчої влади й органами місцевого самоврядування»^, с. 4]. Відповідно до ст. 12 цього Закону одним із головних завдань Міністерства освіти і науки було визначення державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробка програм розвитку освіти; міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти і науки брали участь у здійсненні визначеної державної політики[там само, с. 6].

Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене Указом Президента України 7 червня 2000 року, наділяє Міністерство повноваженнями участі у формуванні державної політики у сфері освіти, визначенні перспектив і пріоритетних напрямів розвитку галузі.

На виконання Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про освіту» та з метою забезпечення розвитку освіти як пріори­тетного засобу розбудови Української держави Кабінет Міністрів України 3 листопада 1993 р. видав Постанову Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»)[9, арк. 30—45]. Цим документом були затверджені та схвалені I з’їздом педагогічних працівників України Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») та заходи щодо її реалізації. На виконання рішень цієї програми міністерства і відомства, у підпорядкуванні яких були навчальні заклади, місцеві державні адміністрації розробили протягом 1994 р. галузеві та регіональні програми практичної реалізації Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»)[там само, спр. 48, арк. 44-47].

З перетворенням України на самостійну, незалежну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування стали основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Учасники парламентських слухань у 1995 р., проаналізувавши стан освіти в Україні, зазначили, що негативні процеси в соціально-економічній сфері, різке падіння виробництва, послаблення конт­ролю з боку владних структур за додержанням вимог Закону Української РСР «Про освіту» призвели до серйозних недоліків в організації діяльності освітя­нської галузі, обумовили в ній кризові явища[10, Ст. 52].

У цьому ж 1995 р. було видано Указ Президента «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», у якому окреслено основні напрями рефор­мування цієї галузі в перехідний період[11, с. 2-8].

На підвищення правосвідомості і правової культури громадян була спрямо­вана «Програма правової освіти населення України». Згідно з програмою Кабінет Міністрів України зобов’язав «міністерства й інші центральні органи державної вико­навчої влади, Уряд Автономної Республіки Крим, облвиконкоми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми протя­гом першого півріччя 1995 р. розробити конкретні заходи, спрямовані на практичну реалізацію програми правової освіти населення України»[12, Ст. 198].

До цього часу правова освіта населення в Україні здійснювалася на підставі Постанови Ради Міністрів Україн­ської РСР «Про заходи щодо організації юридичного всеобучу в Українській РСР»[4, арк. 35].

На реалізацію вже нової програми було проведено чимало важливих заходів у цій галузі[12, Ст. 198.]. Зазначимо, що відповідно до цієї Програми, координацію діяльності міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, а також методичне забезпечення щодо правової освіти населення було покладено на Міністерство юстиції.

Питання правової освіти населення на державному рівні у кінці ХХ ст. порушувалося Президентом України. У Посланні Президента до Верховної Ради України у 2000 р. «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціаль­ної політики на 2000-2004 рр.» зазначалося про необхідність підвищення уваги до правової освіти громадян та правової інформатизації. Передбачалося докласти значних зусиль для активізації роботи у цьому напрямі у регіонах, у піднесенні ролі міжвідомчих комісій з питань правової освіти та пропаганди[13].

Знаковим державної політики у сфері шкільної правової освіти став 2001 р. У державі стали розуміти необхідність кардинальних реформ у цій галузі, оскільки будувати правову державу без підвищення рівня правової освіти було дуже важко. Саме тому у жовтні 2001 р. було видано Указ Президента України «Про Національну програму правової освіти населення»[14, Ст. 1921]. Мета цього нормативно-правового акта полягала в підвищенні рівня правової освіти населення, створенні належних умов для набуття громадянами правових знань, а також забезпечення їх конституційного права знати свої права й обов’язки.

Це стало можливим завдяки ста­новленню України як демократичної, право­вої держави, необхідності формування засад громадянського суспільства та підвищення рівня правової культури населення. Крім того, на державному рівні слід було розв’язати проблему правосвідо­мості населення, подолати правовий нігілізм, задовольнити потреби громадян в одержанні знань про право. Зрозуміло, що все це можна було зробити, насамперед, шляхом удосконалення правової освіти населення та за активної участі вищих органів державної влади.

Завдяки проведеним державою заходам у 2001-2005 рр. було створено необхідні умови для набуття широкими верствами населення правових знань і навичок у їх застосуванні, забезпечено доступ громадян до джерел правової інформації, а також визначено основні напрями правоосвітньої діяльності та першочергові заходи щодо їх реалізації. Крім цього, було підвищено рівень правової підготовки населення, насамперед, учнів­ської та студентської молоді, громадян, які перебувають на державній службі, обрані народними депутатами України, депута­тами місцевих рад, викладачів правових дисциплін і журналістів, що висвітлюють правову тематику [15, с. 129-130].

Разом із цим протягом зазначеного періоду держава сприяла утвердженню гуманістичних правових ідей, загально­людських і національних правових ціннос­тей, визнала правову освіту населення одним з основних чинників формування високої правосвідомості та правової культу­ри окремих громадян й усього суспільства.

Держава активно організовувала та здійснювала заходи із правової освіти населення органів виконавчої влади, орга­нів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних і культурних закла­дів, наукових установ, міжвідомчих коорди­наційно-методичних рад із правової освіти населення, видавництв і видавничих органі­зацій, засобів масової інформації та поєд­нання комплексу заходів у сфері правової освіти, що здійснюються цими органами, організаціями, закладами й установами.

Державні органи докладали активні­ших зусиль щодо поєднання правової освіти із загальною середньою, професій­но-технічною і вищою освітою. Чи не вперше на цьому етапі шкільна правова освіта стала активно підтримуватися вищими органами влади країни. Підготовка викладачів правових дисциплін здійснюва­лася вищими навчальними закладами як за державним замовленням, так і за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб. Значно поліпшено було якість підготовки виклада­чів правових дисциплін і підвищено ефек­тивність викладання правових дисциплін у загальноосвітніх, професійно-технічних, ви­щих навчальних закладах і закладах післядипломної освіти[там само].

Таким чином, правова освіта на­селення цього періду полягала у здійсненні комплексу заходів виховного, навчального й інформаційного характеру, спрямованих на створення належних умов для набуття громадянами обсягу правових знань і навичок у їх застосуванні, необхідних для реалізації громадянами своїх прав і свобод, а також виконання покладених на них обов’язків. Вона була складовою частиною системи освіти і мала на меті формування високого рівня правової культури та правосвідомості особи, її ціннісних орієнти­рів й активної позиції як члена громадянсь­кого суспільства.

Досягненням держави цього періоду була спроба концептуально визначити основні напрями правової освіти, почи­наючи від дошкільних навчальних закладів та завершуючи вищими.

У цей період питаннями шкільної правової освіти стали активно займатися окрім Міністерства освіти і науки України і Міністерство юстиції України, Академія правових наук України, Всеукраїнська міжвідомча координаційно-методична рада з правової освіти населення[16, с. 128­139.].

Разом із цим варто також зазна­чити, що затверджена Указом Прези­дента України Леоніда Кучми у 2001 р. нова «Національна програма правової освіти населення», за логікою мала б продовжити наявні напрацювання, а не звузити шляхи реалізації правової освіти. Проте всупереч здоровому глузду за «оновленою» програмою правова освіта зводилася до висвітлення правових питань у закладах освіти різних рівнів, це при тому, що на той час були відсутні доступні та цікаві підручники (право­знавство дуже відрізняється від інших навчальних дисциплін) та викладачі, які забезпечили б високий рівень викла- дання[17, с. 2].

Починаючи з 2001-2002 р., в Україні були запроваджені регіональні програми правової освіти населення. З цією метою майже кожна обласна адміністрація на своєму електронному сайті розмістили такі програми. Місцевими органами виконавчої влади було організовано конференції, семінари, симпозіуми з питань підвищення рівня правової культури громадян. У цей самий період було видано багато підруч­ників і посібників з правознавства для загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладів, популярних юридичних посібників, збірників актів законодавства.

Щорічно, починаючи з 2001 р., Міністерством освіти і науки України проводилися навчально-методичні семіна­ри для викладачів правових дисциплін загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів із залученням науко­вих працівників і фахівців-практиків у галузі права. Починаючи з 2002-2003 навчаль­ного року, Міністерством освіти і науки України та Міністерством юстиції України було розв’язано питання щодо обов’язко­вого викладання основ правознавства у загальноосвітніх навчальних закладах, по­чинаючи з 9 класу. У цьому ж навчальному році та наступних навчальних роках Міністерство освіти і науки України забезпе­чило розроблення методик і видання методичних посібників з викладання основ правознавства в 9-12 класах загально­освітніх навчальних закладів, а також вида­ння навчальних підручників з основ право- знавства[14, Ст. 1921.].

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № 344 було затверджено «Програму розвитку юриди­чної освіти на період до 2005 року», реалі­зацію та координацію якої було покладено на Міністерство освіти і науки України та Міністерство юстиції України[18, Ст. 649].

Цією програмою конкретизувалася державна політика у сфері правової освіти у зв’язку зі змінами у державі, які сталися на рубежі XXI ст. Оскільки становлення української державності, фундаментальне оновлення законодавства, проведення судової реформи, посилення судового захисту прав і свобод громадян, створення соціально-орієнтованої ринкової економіки та необхідність захисту українського підприємництва, боротьба із злочинністю — усе це потребувало кваліфікованого юри­дичного забезпечення.

Ще однією віхою державної політики у сфері шкільної правової освіти став Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку освіти», виданий 17 квітня 2002 р. [19, Ст. 860]. Цей норма­тивно-правовий акт визначив стратегію та основні напрями подальшого розвитку освіти в Україні. Він також гарантував, що держава має забезпечувати екологічну, правову, економічну освіту[там само].

Крім того, Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті чітко визначає стратегічні цілі й пріоритетні зони акумуляції зусиль держави на шляху реа­лізації політики держави в галузі освіти.

У галузі освіти державна політика ґрунтується на стратегічних документах розвитку освіти (програми, доктрини, концепції тощо); конституційних нормах; міжнародних, міждержавних договорах, ратифікованих вищим законодавчим орга­ном; законодавчих актах; указах та розпо­рядженнях Президента; постановах Верхов­ної Ради України та Кабінету Міністрів України; наказах, розпорядженнях Міністер­ства освіти і науки, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти; наказах та розпорядженнях регіональних органів виконавчої влади, які видані в межах їх компетенції[20].

На формування державної освітньої політики впливають зовнішні фактори, що дає змогу враховувати стан, тенденції та перспективи розвитку освіти, потреби суспільства та держави в освіті, розробляти реалістичну освітню політику, яка 6 була побудована на вітчизняному досвіді з урахуванням досягнень в освітній сфері міжнародного співтовариства[21].

Державна політика в галузі освіти ставить за мету розвиток системи освіти в інтересах формування гармонійно розви­неної, соціально активної, творчої осо­бистості, а також як одного з факторів економічного і соціального прогресу су­спільства на основі проголошеного Україною пріоритету освіти[22, с. 6-16]. Реалізація державної освітньої політики покладається на центральний орган державної виконавчої влади (здійснює керівництво освітою), інші міністерства і відомства, яким підпорядко­вано заклади освіти, Міністерство Автоном­ної Республіки Крим, місцеві органи держав­ної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Крім того, освітянська діяльність в Україні регулюється Постановами Верховної Ради України, Указами та розпорядженнями Президента України, Постановами та розпо­рядженнями Кабінету Міністрів України, по­ложеннями, наказами і розпорядженнями Міністерства освіти і науки України [23, с. 147].

До цього слід додати, що державна політика України в галузі освіти ґрунтується також на правових актах європейського і світового освітньо-правового простору.

На наш думку, це дає змогу стверджувати, що в Україні не лише сформовано законодавчу та нормативно- правову базу системи освіти, а й створено нову самостійну галузь законодавства — освітянську, яка продовжує розвиватися та вдосконалюватися.

У результаті зміни влади в Україні у 2004 році розпочалися стрімки зміни в політичному житті країни, які в свою чергу вплинули на культурно-освітній процес держави. Було видно, що з 90-х років ХХ ст. приймалася низка нормативно-правових актів у галузі освіти, однак результати їх впровадження були дуже незначними.

Реформування в освіті очевидно було повязане із новим політичним курсом керівництва держави. Тому міністри освіти і науки України В. Г. Кремень, С. М. Ніко- лаєнко впроваджували у освітній процес країни європейський курс Президента України В. А. Ющенка на приєднання до Болонської декларації.

З метою подальшого розвитку освіти в Україні, її інтеграції в європейський освітній простір, а також створення умов для забезпечення доступу громадян до якісної освіти, утвердження високого ста­тусу педагогічних працівників у суспільстві 4  ипня 2005 року виданий Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні»[24, с. 4-9].

Частина заходів, різноманітних указів, розпоряджень, постанов виконува­лися, а частина нереалізовувалася з при­чин відсутності чіткості і нестабільності в політиці країни та постійній боротьбі за владу.

12 липня 2006 р. на виконання Указу Президента Розпорядженням Кабінету Міністрів України була затверджена «Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки»[25, Ст. 2035]. У ній чітко визначалася державна політика у сфері освіти, зокрема держава стала більше уваги приділяти розширенню обсягів охоплення населення освітою та інтеграції України в європейський освітній простір.

21 липня 2006 р. Кабінет Міністрів України видав Постанову «Про затвердже­ння Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року»[26, Ст. 2132]. У цьому документі ґрунтовно проаналізовано і становище освіти на початку XXI ст.

Завершальною, важливою віхою досліджуваної нами проблеми став 2007 р. Адже, відповідно до Закону України від 13 травня 1999 р. № 651 «Про загальну середню освіту», Указу Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 922 «Про Національну програму правової освіти населення», реалізуючи рекомендації Все­української міжвідомчої координаційно- методичної ради з правової освіти насе­лення та з метою створення належних умов для набуття громадянами необхідного обсягу правових знань і навичок у їх застосуванні, починаючи з початкової шко­ли, спільним наказом Міністерства освіти і науки України та Міністерства юстиції України від 8 червня 2007 р. № 460/762/7 затверджено склад міжвідомчої робочої групи з розроблення Концепції безпе­рервної правової освіти у системі загально­освітніх навчальних закладів[27]. Метою діяльності цієї міжвідомчої групи спочатку стало вивчення й аналіз нормативно- правових актів, які визначали обсяг і зміст правової освіти учнів. Потім було прове­дено експертизу навчальних програм і підручників з усіх предметів у системі загальноосвітніх навчальних закладів на наявність правових питань у їх змісті та підготовлені відповідні пропозиції щодо внесення відповідних змін. Зазначимо, що до грудня 2007 р. ця група мусила розробити Концепцію безперервної право­вої освіти у системі загальноосвітніх навча­льних закладів.

Проведені державою заходи у сфері освіти вже у 2006-2007 рр. сприяли залученню громадян до національної культури, зміцненню моралі і духовності, формуванню у дітей та молоді націона­льних світоглядних позицій, патріо- тизму[14].

Таким чином, у перші роки XXI ст. питаннями шкільної правової освіти стали активно займатися, окрім Міністерства освіти і науки України, і Міністерство юстиції України, Академія правових наук України, Всеукраїнська міжвідомча координаційно- методична рада з правової освіти населення.

Зміна політичної еліти у країні у 2004 році спонукала й зміни у галузі освіти, сприяла приведенню її до Європейських стандартів, намітила шляхи її реформува­ння у відповідності з реаліями сучасного розвитку країни.

Хоча матеріально-технічне забезпе­чення навчальних закладів, підвищення ролі педагогічного працівника у суспільстві, зростання його матеріального добробуту новою владою покращити не вдалося. Саме державна політика у цьому напрямі, на наш полгяд, потебує більшої уваги і реалізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Народна освіта УРСР від з’їзду до з’їзду (1977-1987). — К., 1987. — С. 11-12.
2. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.// Нове законодавство України. — К., 1992. — Вип. 1. — С. 3-8.
3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 8, оп. 12, спр. 1352, арк. 8-13.
4. ЦДАВО України. — Ф. 8, оп. 15, спр. 1708, арк. 35.
5. ЦДАВО України. — Ф. Р-2, оп. 15, спр. 1426, арк. 225.
6. Закон Української РСР «Про освіту» // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 34. — Ст. 451.
7. Програма розвитку народної освіти Української РСР на перехідний період (1991-1995 рр.) // Інформаційний збірник Міністерства народної освіти УРСР. — 1991. — № 15-16. — С. 5-10.
8. Закон України «Про освіту» // Законодавство України про освіту : Зб. законів. — К., 2002. — С. 4.
9. ЦДАВО України. — Ф. 166, оп. 18, спр. 259, арк. 30-45.
10. Постанова Верховної Ради України від 17 лютого1995 р. № 72 «Про рекомендації учасників парламентських слухань про стан освіти в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 7. — Ст. 52.
11. Указ Президента України від 12 вересня 1995 р. № 832 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні» // Урядовий кур’єр. — 1995. — 21 верес. — С. 2-8.
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 366 «Про Програму правової освіти населення України» // ЗП України. — 1995. — № 8. — Ст. 198.
13. Послання Президента до Верховної Ради України від 23 лютого 2000 року № 276 а «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр» // ІПС «НАУ», електронна версія 8.4.0.0.
14. Указ Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992 «Про Національну програму правової освіти населення» // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 43. — Ст. 1921.
15. Гуцалова К. М. Міністерство юстиції планує здійснювати законотворчу діяльність та й надалі опікуватися питаннями правової освіти населення // Юридичний журнал. — 2004. — № 6. — С. 129-130.
16. Міністерство юстиції України та його органи: На допомогу вчителю правознавства // Все для вчителя. — 2004. — № 7-8. — С. 128-139.
17. Онопенко В. В. Про правову державу, освіту та правовий нігілізм // Юридична газета. — 2005 — 16 черв. — С. 2.
18. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № 344 «Про затвердження Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року» // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 15. — Ст. 649.
19. Указ Президента України від 17 квітня 2002 року № 347 «Про Національну доктрину розвитку освіти» // Офіційний Вісник України. — 2002. — № 16. — Ст. 860.
20. Андрущенко В. П. Роздуми про освіту. — К., 2004. — 738 с.
21. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Українська освіта у світовому часопросторі. — К., 2007. — 592 с.
22. Кононенко П. П. Українська освіта:стан, проблеми, перспективи в світі// Українознавство. — 2006. — №1. — С. 6-16.
23. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття/ Авт. кол.: В. М. Литвин (кер), В. П. Андрущенко та ін. — К., 2003. — С. 147.
24. Указ Президента України від 4 липня 2005 року № 1013 Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні// Збірник нормативно-правових документів. За загальною редакцією С. М. Ніколаєнка.-К., 2007. С. 4-9.
25. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р. № 396-р. «Про схвалення Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки» // Офіційний Вісник України. — 2006. — № 28. — Ст. 2035.
26. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 р. № 1001 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» // Офіційний Вісник України. — 2006. — № 30. — Ст. 2132.
27. Наказ Міністерства освіти і науки України та Міністерства юстиції України від 8 червня 2007 р. № 460/762/7 «Про створення міжвідомчої робочої групи з розроблення Концепції безперервної правової освіти у системі загальноосвітніх навчальних закладів» // ІПС «НАУ», версія 8.4.0.0.