Питання ефективності реалізації норм права, тобто реальної дії права в суспільстві, з давніх часів було предметом уваги теорети­ків, проте і сьогодні навколо цієї про­блеми ведуться дискусії, зумовлені головним чином браком єдності розу­міння самого поняття права.

Різні підходи до праворозуміння, зазначає В. Гойман, зумовили розме­жування соціологічного і спеціально-юридичного підходів до проблеми дії права. На помилковість доктрини, що виводила дію права головним чином або винятково з примусової сили дер­жави, звертали увагу представники соціологічної школи в юриспруденції, а ще раніше Р. Йєринг. Критика цієї доктрини зводилася до того, що згідно з панівною доктриною норми права самі собою мають силу здійсненності, тому що вони спираються на примусо­ву силу їх здійснення. У сучасній юри­дичній теорії та практиці, зазначає автор, панує думка, що регулювання, не забезпечене державним примусом, втратить якість правового, що сила права в його примусовості, а норма, яка не підкріплена примусом, «без­сила».

Ця думка, вважає автор, ґрунтуєть­ся на розумінні права як системи норм, що походять від держави та підтримуються нею. Помилковість цієї доктрини він вбачає у визнанні правового регулювання виключно зовнішньою, що є спрощенням, а та­кож у неточному уявленні про генезис права, що виникає з позитивних дій, а не санкцій, відповідальності тощо. Аб­солютизація примусу в законотвор­чості веде до того, що замість пошуку механізмів забезпечення реальної дії правових установлень законодавець переважно орієнтується на мож­ливість залучення примусових за­собів, закладаючи в законі механізми, що об´єктивно неспроможні забезпе­чити його реалізацію в практичних діях адресатів [1, 11-24].

Тому, на думку В. Гоймана, аналіз дії права не може обійтися без залу­чення соціологічного підходу, який розглядає дію права як соціальний процес, досліджує соціальні системи та інститути, класи, соціальні групи та особистість і в формуванні, і в реалі­зації норм. Акцент тут зміщується на вивчення реального функціонування права, функції права як регулятора по­ведінки людей розглядаються соціо­логією виходячи не з того, що повинно бути і що передбачається правовими нормами, а з того, що є, як у реальній дійсності складаються правові відно­сини та якою мірою вони відповідають цілям, визначеним у законодавстві. Тобто якщо спеціально-юридична тео­рія зосереджується на вивченні по­винного, статики права, то соціологія права покликана дослідити суще, пра­вову практику, те, що складається під впливом правового в реальному житті. Водночас між соціологією і догмою права немає жорстких «перегородок», вони доповнюють одне одного. Той самий об´єкт, який догматична юрис­пруденція вивчає зсередини, соціоло­гія права розглядає з зовнішньої сто­рони, вона бачить його як явище, не прагнучи проникнути в його сутність, в його онтологічну глибину. З ураху­ванням потреб сучасної суспільної практики, підсумовує автор, потрібен принципово новий методологічний інструмент правопізнання, а саме інте­гративний підхід, що поєднує можли­вості соціологічного та спеціально-юридичного підходів. При цьому в ро­зумінні самого автора «інтегративний підхід» — це спосіб увібрати різні під­ходи (нормативний, інституційний, інструментальний, діяльнісний, особистнісний, генетичний, аксіологічний тощо, синтезовані у спеціально-юридичному та соціологічному підхо­дах) в один «комплексний» підхід [1, 26-34].

Розглядаючи далі визначення соціально-юридичної природи кате­горії «дія права», В. Гойман зазначає, що смислове навантаження пошире­ного терміна «дія права» достатньою мірою не визначене, внаслідок чого у цей зміст вкладається різне значення. Найчастіше воно вживається в одному значенні з поняттями «правове регу­лювання», «реалізація права» тощо. Крім того, деякі автори розглядають дію права в широкому та вузькому значеннях. У вузькому або у власному смислі дія права означає обов´яз­ковість правових норм, дійсність їх ви­мог; вона не обов´язково втілюється в реальній поведінці учасників суспіль­них відносин. Дія норм права у часі, у просторі та по колу осіб — це і є кон­кретний вияв дії права у власному смислі. Власне, дія права зводиться до його обов´язковості, до факту надання державою загальним установленням обов´язкового значення. Не врахо­вується при цьому, що існують дер­жавні установлення, які одразу става­ли фактично бездіяльними або навіть справляли зворотний ефект — нега­тивну дію. Проблема дії права підміне­на тут проблемою дії нормативних актів у часі, просторі та по колу осіб і в такому вигляді увійшла в навчальну літературу.

За наявності суттєвих розбіжнос­тей в оцінці природи дії права, на дум­ку В. Гоймана, існуючим точкам зору властиві спільні недоліки. Дія права виводиться за межі його змісту і роз­глядається як дещо зовнішнє, не по­в´язане з його природою. Основні рушійні сили цього процесу — со­ціальні суб´єкти, їх діяльність, інтере­си та потреби — залишаються «не­поміченими», поза механізмами дії права, джерела цієї дії залишаються нез´ясованими. Крім того, правоутворювальні процеси невиправдано від­ривають від самого права, а без цього неможливо зрозуміти природу права, витоки й механізми реалізації його суспільного призначення. Автор наго­лошує: природу дії права не усвідоми­ти поза зв´язком із природою права, з життєвістю соціальних суб´єктів, які знаходяться у сфері його дії, з характе­ром правоутворення, а отже, характе­ром соціальної системи, що визначає зміст права, чутливість до нього адре­сатів тощо [1, 34-39].

Поза сумнівом, вказані обставини мають бути враховані при визначенні сутності та змісту категорії дії права, як і при визначенні всіх інших право­вих категорій. Однак методологічна проблема полягає в тому, що ці обста­вини мають неоднакове відношення до дії права, а тому неоднакове значен­ня для визначення цієї категорії: одні — безпосереднє, другі — опосе­редковане, а треті — взагалі віддалене. Зрозуміло, що одне й те саме право за різних суспільних умов діятиме по-різному; так само як і те, що за одних і тих самих суспільних умов дія різного права буде також неоднаковою, не ка­жучи про дію різного права за різних суспільних умов. Але для визначення поняття дії права з цього випливає тільки те, що особливості дії конкрет­ного права в різних історичних умовах потребують їх узагальнення та вияв­лення того, що є спільного в них; ос­таннє означатиме дію права взагалі. Тільки після цього ми отримаємо можливість характеризувати особли­вості дії конкретного права в цих кон­кретних умовах, зумовлені названими вище обставинами.

Від дії права, вказує далі В. Гойман, необхідно відрізняти правові дії. Дія права, стверджує він, є безперервним процесом таких, що змінюють одне од­ного, правових дій, їх генеральна су­купність, що розглядається в ди­наміці — від виникнення до втілення в юридичній практиці. Правові дії ста­новлять сутнісно-змістовну характе­ристику дії права, однак повністю до останньої не зводяться. Помилковою є як одна крайність, коли приписам пра­ва надають самодостатнього значення у процесі дії права, так і інша — абсо­лютизація ролі правової дії, внаслідок чого проблема дії права надто соціо­логізується, а її спеціально-юридич­ний аспект недооцінюється.

За словами автора, призначення ка­тегорії «дія права» полягає в тому, щоб «відобразити рух правового на всіх ділянках соціально-правової дійснос­ті: як у сфері правоутворення, так і в сфері здійснення права. Це гранично широка абстракція, що так чи інакше зачіпає все правове. Уже тому пра­вомірно розглядати її в двох значен­нях: у широкому — як усе те, що пов´язане з дією права (генезис право­вого, його перехід в юридично повин­не, внутрішній світ людини і від нього у практику); та у вузькому (власно­му) — як один з аспектів дії права, що характеризує перехід юридично по­винного (правової можливості) в соціальну практику» [1, 39-41].

Тут автор також не є логічно ко­ректним. Якщо одна й та сама кате­горія розглядається у двох значеннях, то насправді вона є невизначеною. На­вряд чи можна вважати визначенням дії права «усього, що пов´язане з дією права» (наприклад, існування люд­ських індивідів, правопорушення чи заперечення ними права), або визна­чати дію права як лише «один з ас­пектів дії права».

За визначенням В. Гоймана, дія права також є виявленням соціальної сили права, проявом правом власної енергії назовні, є така, що реалізуєть­ся, активність права, прояв ним своєї власної обов´язковості (або юридич­ної сили) по відношенню до тих осіб (суб´єктів), які знаходяться в зоні правової дії і внаслідок останньої та своїх потреб діють згідно з правом. При цьому автор наголошує на не­обхідності проводити відмінність між існуванням права та його специфічно юридичною дією. Перше вказує на факт наявності права, відбиває право­ве в його статиці, друге характеризує право в динаміці, в соціально-право­вих діях, що реалізують цілі права, задовольняють потреби та інтереси учасників відносин, які регулюються ним.

Таке розмежування, на нашу думку, свідчить про те, що автор розуміє під правом лише об´єктивне право, систе­му юридичних норм, встановлених державою, а сферою дії цієї системи норм, динамічного прояву об´єктивно­го права він визначає «соціально-пра­вові дії» суб´єктів, тобто реалізацію норм у конкретних фактичних право­відносинах. Вказуючи, що сила права не тільки в обов´язковості його при­писів, забезпеченій державою, розріз­няючи при цьому об´єктивну та суб´єктивну обов´язковість права, ав­тор, однак, виводить цю відмінність лише з адекватного чи неадекватного відбиття державою в її правових уста­новленнях об´єктивного змісту норми. З огляду на розрізнення обов´язко­вості права в об´єктивному і суб´єктив­ному значеннях, він доходить виснов­ку, що дія права можлива не тільки тому, що його підтримує держава, а го­ловне завдяки іманентно властивим праву об´єктивним характеристикам, що надають йому внутрішньої сили [ 1, 41-42].

Фактично, у В. Гоймана йдеться не про дію права як такого, а лише про ефективність дії об´єктивного права, тобто ефективність дії нормативних актів держави залежно від того, на­скільки їх зміст відповідає об´єктив­ним потребам правового регулювання. Натомість, варто проводити розріз­нення так званої об´єктивної та суб´єктивної обов´язковості права в ін­шій площині: як обов´язковості права в об´єктивному смислі (нормативних приписів) та як обов´язковості права в суб´єктивному смислі (права конкрет­ного суб´єкта). Останнє є обов´язко­вим у тому сенсі, що йому відповідає не лише обов´язок учасників пра­вовідносин задовольняти його, а й держави забезпечувати це право. В. Гойман наближається до цієї думки, коли зазначає, що сила права полягає в забезпеченні сумлінного виконання зобов´язань і відповідно в реальності дій правокористувачів. З урахуванням свого визначення дії права автор ха­рактеризує зміст дії права, у складі якого називає чотири специфічні ком­поненти: 1) правова дія (вплив), 2) сприйняття права, 3) правова дія (акт), 4) правовий порядок. При цьо­му зауважимо, що у визначенні дії права такий компонент як правовий порядок безпосередньо не передба­чається.

Запропоновані характеристики дії права не є задовільними, насамперед тому, що бракує єдиного чіткого розу­міння цього поняття. Якщо у власному смислі дію права автор визначає як «результат поєднання двох процесів — існування та реального функціонуван­ня права, відбиваючи перехід юридич­но повинного в суще, в юридичну практику», то необхідно зазначити, що тут фактично мова йде про дію об´єктивного права на поведінку суб´єктів суспільних відносин як результат функціонування існуючої нормативно-правової системи; однак із цього не ясно, чи включається в дію права і яким чином функціонування системи прав та обов´язків конкретних суб´єктів реальних правовідносин. Апріорне роз´єднання дії єдиного фе­номену права на окремі дії його частин позбавляє можливості дати єдине ви­значення дії права взагалі, як цілісно­го соціального феномену.

У своїй дисертаційній роботі В. Ленчик, зазначивши, що одним із важливих завдань юридичної науки вважається дослідження механізму дії права, стверджує: в юридичній літера­турі описані різні механізми дії права, проте жодний з них не відбиває всіх стадій та аспектів дії права, а тому по­трібний системний аналіз механізму дії права. При цьому автор звертає увагу на відсутність термінологічної єдності у працях, присвячених цій проблемі. Іноді, пише вона, з однако­вими назвами розглядаються різні за об´ємом, смислом і змістом явища. Так, деякі автори не розрізняють понять «механізм реалізації права» і «механізм реалізації норм права». З аналізу різних механізмів правореалізації автор доходить висновку щодо «доцільності висвітлення «єдиного» механізму, що охоплює усі сторони та всі аспекти реалізації (дії) права, який базується на широкому праворозумінні та враховує ту обставину, що норми законів і інших нормативних актів повинні відбивати те право, яке органічно притаманне даному суспіль­ству» [2, 2].

Управлінський (організаційний) ме­ханізм дії права розглядається автором у двох аспектах: 1) управлінська дія права на суспільні відносини; 2) вплив управління на реалізацію права.

У першому аспекті йдеться про управлінську дію на суспільство за допомогою права різних соціальних структур, у тому числі державних органів. У другому аспекті мається на увазі: а) організація управляючої сис­теми; б) функціонування цієї системи; в) робота з кадрами; г) зовнішні зв´яз­ки управляючої системи.

Зважаючи на те, що безпосередній предмет правового регулювання, на думку автора, становить поведінка людини, важливим є психологічний механізм дії права.

Проаналізувавши ці механізми дії права, В. Ленчик дійшла висновку, що жоден з них «не відбиває механізм стадій та аспектів дії права. Дію права називають механізмом правореалі­зації, але фактично йдеться про засо­би, що забезпечують реалізацію (здійснення) правових норм, закріп­лених у законах та інших норматив­них актах. Крім того, розгляд окремих сторін механізму (юридичних, психо­логічних, управлінських та ін.) не може дати повного уявлення про те, як відбувається реалізація норм права, що саме і якою мірою впливає на ха­рактер правової поведінки людей, виз­начаючи додержання або порушення ними правових приписів. Тому по­трібен системний механізм дії права, який би охоплював як усі етапи (стадії) дії права, так і всі аспекти суспільних відносин, що впливають на правоутворення, правотворчість і правореалізацію».

Системний механізм: 1) охоплює всі три вказані стадії (етапи) дії права; 2) враховує всі фактори, що вплива­ють на всіх трьох цих стадіях (еконо­мічні, соціальні, політичні, ідеологічні, правові, організаційні тощо; 3) врахо­вує не тільки фактори, що справляють позитивний вплив, а й ті, що діють не­гативно; 4) забезпечує взаємозв´язок і взаємозалежність системи факторів (враховує дію факторів загально-соціального, регіонального та групо­вого рівнів); 5) допускає «стихійний» вплив багатьох факторів на всіх трьох етапах дії права, а не лише цілеспря­мовану дію (насамперед держави) на правоутворення, правотворчість і правоздійснення [2, 8-12].

Запропонований В. Ленчик систем­ний аналіз механізму дії права засвід­чує, що автор не виробила чіткого уяв­лення про механізм дії права, його складові та їх системні зв´язки. Крити­куючи відсутність термінологічної єд­ності стосовно цього предмета, вона сама відхиляється від цієї вимоги, го­ворячи то про «механізм дії» права, то про «механізм реалізації» права, про «реалізацію норм» та «здійснення пра­вових норм», про «юридичні механіз­ми дії права», «неюридичні механізми дії права, в яких представлені соціаль­ний, управлінський і психологічний механізми дії права», «соціальні, полі­тичні, психологічні аспекти дії права» та ін.

Слід сказати, що «взята в єдності сукупність економічних, соціально-політичних, правових та інших фак­торів» не означає системність меха­нізму дії права. Крім того, якщо дія економічних, соціально-політичних та інших неправових «факторів» визна­чає правомірність поведінки суб´єктів, то таким чином дія права підміняється дією неправових факторів. Однак ав­тор не розкриває, як вона виокремлює в механізмі дії права дію власне «пра­вового фактора». Якщо мається на увазі, що механізм дії права включає сумарну дію неправових факторів та юридичних механізмів дії права, тобто механізмів, до складу яких входять тільки «спеціальні юридичні засоби дії на суспільні відносини», то це не зовсім логічна конструкція «систем­ного механізму дії права». Адже коли йдеться про дію права, то дія неправо­вих факторів знаходиться поза межа­ми дії права. Позбавлена логіки й теза автора про дію права на стадіях право-утворення, оскільки право, яке ще не утворилося, не є правом; а те, чого не­має, не може діяти на суспільні відно­сини чи поведінку їх суб´єктів.

Очевидно, В. Ленчик мала на увазі, що дія права на поведінку суб´єктів суспільних відносин супроводжується тим чи іншим впливом на ці відносини політичних та інших неправових чин­ників, що соціальне регулювання по­ведінки людей здійснюється різними засобами, в рамках соціального меха­нізму (в широкому розумінні), в якому відбувається взаємодія різних впливів та дій на поведінку суб´єктів відносин і утворюється інтегративна дія цього регулятивного соціального механізму Проте ця дія не зводиться до дії права, і цей механізм не є «соціальним ме­ханізмом дії права», він лише передба­чає дію права як один з аспектів єдиної інтегративної дії цього механізму Так само як дія всього соціального меха­нізму не обмежується визначенням правомірності поведінки суб´єктів, за­конності та правопорядку в суспіль­стві. Тому слід було б говорити не про «соціальний», «політичний», «психо­логічний» тощо механізми дії права, а про дію правового механізму в рамках інтегрованої дії єдиного соціального механізму, що системно регулює поведінку суб´єктів.

Разом з тим про системний харак­тер єдиного соціального механізму не можна сказати нічого конкретного без його аналізу, розкладу на його окремі складові, серед яких є також правова складова, і без формування окремого поняття кожної з них, в тому числі по­няття права. Тільки після цього, на основі синтезу отриманих понять, можна виробити конкретне поняття про соціальний механізм регулювання в цілому.

Зважаючи на це, усвідомлення ме­ханізму дії права вирішальним чином залежить від того типу праворозуміння, який обирає той чи інший ав­тор. На нашу думку, в цій праці важко визначити авторське праворозуміння. Про це свідчить і використання авто­ром слова «механізм» для характерис­тики процесів дії права і правового ре­гулювання (слова, що набуло догма­тичного значення в юридичній науці), яке не можна визнати вдалим. Це сло­во не має юридичного смислу, воно підміняє цей смисл його образним ви­раженням і таким чином примітивізує уявлення про процеси дії права та пра­вового регулювання[3].

Не можна не визнати, що одним із вирішальних факторів, від якого зале­жить вироблення у теорії права понят­тя дії права, є цілком послідовний ме­тодологічний підхід до визначення вказаного поняття. Однак за браком місця обмежимося лише окремими за­уваженнями методологічного плану.

Насамперед у термін «право», в контексті дії права, з моєї точки зору, потрібно вкладати таке значення, яке охоплює не якусь окрему частину чи сторону права або окреме його визна­чення («об´єктивне право», «суб´єк­тивне право», «позитивне право», «природне право» тощо), а значення його, яке включає усі ці визначення разом, його філософсько-правове зна­чення. У такому сенсі право має роз­глядатися як одна з підсистем у суспільній системі вищого порядку, а саме як специфічний регулятор су­спільних відносин у системі управ­ління державно організованим су­спільством, необхідна форма діяль­ності держави і, водночас, особлива суспільна форма реалізації власних інтересів самими суб´єктами суспіль­них відносин. Поєднання вказаних двох форм у рамках здійснення дер­жавного управління суспільством спрямоване до єдиної мети цього управління — встановлення і підтри­мання в суспільстві необхідного право­порядку [4].

Таким чином, дія права зводиться, власне, до такого процесу, в якому управлінська дія держави на стан і взаємодію учасників суспільних від­носин спрямована на утвердження й підтримання правовими засобами необхідного порядку в суспільстві як належного правопорядку. З цього вип­ливає, що дія права є двоїстим проце­сом, спрямованим, з одного боку, на законодавче визначення належних правил поведінки учасників суспіль­них відносин, як їх прав та обов´язків (об´єктивна дія права), а з другого — на утвердження та підтримання систе­ми правовідносин як необхідного пра­вопорядку в суспільстві (суб´єктивна дія права).

Між тим в юридичній науці склало­ся уявлення про дію права як певний суцільний вплив на суспільні відноси­ни, що піддаються правовому регулю­ванню. Так, в енциклопедичній літера­турі дія права визначається як «фак­тичний вплив права на суспільні відносини з метою їх упорядкування». Реальна дія права пов´язується з чіт­ким визначенням часових, суб´єктив­них і територіальних меж. Оскільки право має формальний вияв і закріп­люється юридичними актами, то фак­тично йдеться про дію нормативно-правових актів. Вона обмежена: а) дією в часі, тобто строком дії або ча­сом, протягом якого нормативно-пра­вовий акт має юридичну силу; б) про­стором, на який поширюється дія нор­мативно-правового акта; в) колом тих осіб, які підпадають під дію норматив­но-правового акта, тобто в яких на підставі цього акта виникають кон­кретні юридичні права та обов´язки.

Далі мова йде тільки про дію нор­мативно-правових актів [5, 215-216]. Водночас тут же наведено визначення терміна «дія нормативно-правового акта» як «обов´язковість або формаль­на можливість його здійснення», так само з визначенням меж дії норматив­но-правового акта часом, простором і колом осіб [5, 214-215].

До речі, тут же дано визначення 0. Тихомировим терміна «діяння юри­дичне», яким автор позначає «вид соціальних діянь у сфері правового ре­гулювання, що набуває вигляду дії чи бездіяльності суб´єктів права і тягне за собою правові наслідки» (які «в систе­матизованому вигляді відбиваються у його складі — сукупності ознак, що ха­рактеризують суб´єкт і об´єкт, суб´єк­тивну і об´єктивну сторони діяння»). Дія юридична, на думку автора, є скла­довою різних правових явищ: правової поведінки, юридичних фактів, змісту правовідносин, реалізації суб´єктив­них прав і юридичних обов´язків та ін. Норма права — це модель юридичної дії, яка в гіпотезі визначає його умови, в диспозиції — ознаки, а в санкції — правові наслідки [5, 217].

Але якщо юридична дія розгля­дається як складова різних правових явищ, якщо вона спричиняє правові наслідки, то чому юридичну дію не можна так само кваліфікувати як дію права, як і дію нормативно-правових актів, тим більше, що норма права, яка міститься в цих актах, є «моделлю» правової дії? А від цього один крок до визнання двоїстості дії права, про яку тут було сказано, до розгляду дії права через дію нормативних актів (закону) і через дію індивідуальних правових актів.

Очевидно, вироблення єдиного по­няття дії права передбачає перехід до іншого праворозуміння, відмову від традиційного дихотомічного уявлення про право та формулювання єдиного поняття права, в якому були б орга­нічно поєднані «об´єктивне» і «суб´єк­тивне» право. А зараз ми маємо в те­орії права елементарну підміну понять «дія права» та «дія нормативно-право­вого акта», фактичне зведення дії пра­ва до дії нормативно-правового акта. При цьому просто ігнорується той факт, що правове регулювання не обмежується тільки нормативними актами, а в значно більшій кількості порівняно з ними воно включає індиві­дуальні правові акти, які також діють на поведінку людей у процесі її право­вого регулювання і, поза сумнівом, є проявом дії права.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.     Гойман В. И. Действие права (Методологический анализ). — Академия МВД РФ. — М., 1992.

2.     Ленчик В. А. Механизм действия права : автореф. дис. … канд. юрид. наук : Акад. управления МВД России. — М., 2002.

3.     Дія права : інтегративний аспект : моногр. / кол. авт. ; відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К., 2010. — С. 5-6.

4.     Ющик О. І. Правова реформа : загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. — Ін-т зак-ва Верховної Ради України. — К., 1997. — С. 16-17.

5.     Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К. — Т. 2. Д-Й. — 1999.