Основні поняття та терміни: (написати по кожному терміну визначення)

Дидактика – один із розділів педагогіки, який вивчає закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, формування переконань; визначає обсяг і структуру змісту освіти, вдосконалює методи й організаційні форми навчання, вплив навчального процесу на особу.

Навчання – це організована, двостороння діяльність, спрямована на максимальне засвоєння та усвідомлення навчального матеріалу і подальшого застосування отриманих знань, умінь та навичок на практиці. Цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини.

Учіння – це особлива форма соціальної активності суб’єкта взаємодії з реальними суб’єктами та об’єктами навколишньої дійсності, регуляції систем суб’єкта згідно з програмами виконання певних завдань, а також із потребами особистості.

Принципи навчання – основні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи.

Закономірності освітнього процесу – виражає об´єктивно існуючі, суттєві, обов´язкові для того чи іншого явища, процесу, предмета навчання зв´язки, які за однакових умов обов´язково повторюються.

Методи навчання – це упорядковані способи діяльності вчителя й учнів, спрямовані на ефективне розв’язання навчально-виховних завдань.

Прийоми навчання – елементи методу, що становить сукупність навчальних ситуацій, спрямованих на досягнення його проміжної мети.

Форми навчання – це зовнішній вияв узгодженої діяльності учителя та учнів, яка здійснюється в певному порядку і режимі.

Робоча навчальна програма з дисципліни – є нормативним документом вищого навчального закладу і містить виклад конкретного змісту навчальної дисципліни, послідовність, організаційні форми її вивчення та їх обсяг, визначає форми та засоби поточного і підсумкового контролів.

1. Дидактика вищої школи, головні поняття та категорії

Дидактика (грец. didaktikos — повчальний) — галузь педагогіки, спрямована на вивчення і розкриття теоретичних основ організації процесу навчання (закономірностей, принципів, методів, форм навчання), а також на пошук і розроблення нових принципів, стратегій, методик, технологій і систем навчання.

Виокремлюють дві функції дидактики; науково-теоретичну та конструктивно-технологічну (В. О. Попков , О. В. Коржуєв).

Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизації та узагальненні педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі відкритих психологією закономірностей і механізмів пізнавального, психомоторного розвитку особистості.

Конструктивно-технологічна функція дидактики розроблення місту, ефективних методів, прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона допомагає з’ясувати, як, відповідно до об’єктивних закономірностей навчального розвитку студентів, організувати навчальний процес для забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід керуватися викладачу та ін.

Навчання, викладання, учіння — основні категорії дидактики.

Навчання — спосіб організації освітнього процесу. Воно є найнадійнішим способом здобування систематичної освіти. В основі будь-якого виду чи типу навчання закладено систему «викладання — навчання».

Викладання — діяльність науково-педагогічних працівників, яка виявляється у:

■ передаванні інформації;

■ організації навчально-пізнавальної діяльності студентів;

■ наданні допомоги в разі труднощів у процесі навчання;

■ стимулюванні інтересу, самостійності й творчості студентів;

■ оцінці навчальних досягнень студентів.

Мета викладання — організація ефективного навчання кожного студента в процесі передавання інформації, контролю й оцінки її засвоєння, а також взаємодія зі студентами й організація спільної і самостійної діяльності.

Учіння — діяльність студента, що складається з:

■ засвоєння, закріплення і застосування знань, навичок і вмінь;

■ самостимулювання до пошуку, розв’язання навчальних завдань, самооцінки навчальних досягнень;

■ усвідомлення особистісного змісту і соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і явищ навколишньої дійсності.

Мета навчання — пізнання, збирання й опрацювання інформації про навколишній світ. Результати навчання виявляються в знаннях, уміннях, навичках, системі відносин і загальному розвиткові студента.

2. Сутність освітнього процесу та його складові

Навчання об’єднує процеси передавання, засвоєння, збереження і застосування інформації для розв’язання конкретних дидактичних завдань. У процесі навчання у вищій школі беруть участь два діючі суб’єкти – викладачі і студенти, отже, складовими навчання є викладання і учіння.

Викладання – діяльність викладача, спрямована на управління навчально-пізнавальною діяльністю студента на основі врахування об’єктивних і суб’єктивних закономірностей, принципів, методів, організаційних форм і засобів навчання.

У процесі викладання студентам ставлять пізнавальні завдання, надають нові знання, організовують самостійну роботу із засвоєння, закріплення і застосування знань, перевіряють якість знань, умінь та навичок.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, умінь і навичок, регламентований навчальними планами і програмами.

Реалізація діяльнісного підходу в учінні полягає в тому, що в процесі навчання студенти повинні засвоїти способи виконання дій. Це можливо, якщо вони будуть здійснювати певну діяльність (пізнавальну), яка передбачає дії і операції, спрямовані на розв’язання специфічних для учіння завдань.

Отже, процес учіння слід розглядати як діяльність. Для викладача це означає, що під час навчання і передавання досвіду суспільно-історичної практики він повинен формувати у студентів уміння реалізовувати діяльність. Систему дій, яка забезпечує розв’язання завдань певного типу, називають способом дій, формування якого є кінцевою метою навчання (Г. Атанов).

Процес учіння заснований на мотивації. Завдання викладача у цьому процесі полягає в тому, щоб допомогти студентам засвоїти набутий людством досвід, необхідний для їх майбутньої професійної діяльності.

Процес навчання визначається зовнішніми (об’єктивними) і внутрішніми (суб’єктивними) чинниками. До внутрішніх чинників зараховують особистісні якості людини, рівень розвитку, мислення, пам’ять, пізнавальні можливості, рівень рефлексії, уміння усвідомлювати те, що відбувається в навколишньому світі, попередній досвід, категоріальний апарат, мотивацію учіння, стиль навчально-пізнавальної діяльності. До зовнішніх чинників належать зміст навчання, знання, вміння викладача тощо. Ефективність процесу учіння найбільшою мірою залежить саме від особистості викладача, рівня, змісту і структури його знань.

Навчальний процес, забезпечуючи розв’язання завдань, що стоять перед вищою школою, реалізує чотири основні функції: освітню, виховну, розвивальну, професійну.

Сутність освітньої функції полягає у наданні студентам можливості здобути наукові систематизовані знання відповідно до навчального плану за профілем підготовки, а також набути відповідних умінь і навичок з метою застосування їх на практиці. Реалізація цієї функції створює передумови для підвищення фахового рівня студентів.

3. Характеристика закономірностей освітнього процесу

Закономірності процесу навчання відносяться до методологічних основ і являють собою об’єктивно існуючі, повторювані, стійкі, істотні зв’язки між умовами цього процесу і його результатом. Вивчення закономірностей процесу навчання найчастіше зводиться до пошуку загальних тенденцій функціонування дидактичних систем. У дидактиці немає єдиного підходу до трактування і класифікації закономірностей процесу навчання.

В. В. Анісімов, О. Г. Грохольська, Н. Д. Нікандров виділяють наступні групи закономірностей процесу навчання :

1) структурні (детермінуюча роль цілей навчання по відношенню до змісту освіти; визначальна роль змісту освіти в процесі навчання; зв’язку між компонентами змісту освіти і способами їх засвоєння та ін.);

2) системні (взаємозв’язок навчання і соціальної системи; взаємозалежність процесу навчання і педагогічного свідомості суспільства і конкретних суб’єктів педагогічного процесу; взаємозалежність процесу навчання і мікросередовища і ін.);

3) змістовні (взаємозв’язок і взаємозалежність наукової, світоглядної і морально-ціннісної спрямованості змісту процесу навчання; взаємозв’язок нових знань і нових прийомів в процесі навчання і активного розумового пошуку вирішення завдань);

4) еволюційні (взаємозв’язок варіативних характеристик процесу навчання і рівня підготовки учнів; взаємозалежність якісних характеристик процесу навчання від його кількісних характеристик і ін.);

5) функціональні (взаємозалежність якісних характеристик процесу навчання і підготовки учнів до самостійного оволодіння соціальним досвідом; взаємозалежність процесу навчання і підготовки учнів до саморегуляції і оцінці своїх досягнень);

6) історичні (взаємозв’язок прояву всіх компонентів процесу навчання і особливостей епохи; взаємозалежність і в результаті варіативність цілей навчання і змісту освіти від умов розвитку суспільства).

Л. Н. Сєдова і І. В. Штих виділяють наступні дві групи закономірностей: зовнішні — характеризують залежність навчання від суспільних процесів і умов і внутрішні — встановлюють зв’язку між компонентами процесу навчання (цілями, змістом, методами, засобами і формами); між характером діяльності вчителя і діяльністю учнів; між ставленням учнів до процесу навчання і ефективністю результатів даного процесу. Зовнішні закономірності в узагальненому вигляді формулюються так: «Цілі, зміст і методи навчання завжди носять соціально обумовлений характер, що відображає вимоги суспільства до рівня освіти особистості».

В якості пріоритетних автори формулюють наступні закономірності:

1) навчання завжди пов’язане з вихованням;

2) цілі, зміст, методи, форми і засоби навчання завжди пов’язані між собою;

3) ефективність освітнього процесу опосередковується оптимальністю вибору методів, форм і засобів навчання;

4) чим активніше особистість в процесі навчання, тим успішніше здійснюється цей процес;

5) міцність освоєння теоретичного матеріалу пов’язана з рівнем його практичного закріплення в ході навчального процесу;

6) ефективність результатів навчального процесу багато в чому визначається характером взаємодії вчителя і учнів в навчальному процесі.

4. Характеристика принципів навчання

Принципи навчання – це керівні ідеї, нормативні вимоги до організації і проведення дидактичного процесу. Вони мають характер найзагальніших вказівок, правил, норм, що регулюють процес навчання. Принципи з’являються на основі наукового аналізу навчання, випливають із закономірностей процесу навчання, що мають місце в дидактиці.

Принципи навчання залежать від прийнятої дидактичної концепції. В сучасній дидактиці існує система принципів, яку становлять як класичні, давно відомі, так і нові принципи, що з’явилися в процесі розвитку педагогічної науки і практики.

Принцип розвиваючого і виховного характеру навчання, спрямований на всебічний розвиток особистості учня.

Принцип науковості змісту і методів навчального процесу, що відображає взаємозв’язок з сучасними науковими знаннями і практикою демократичного устрою суспільства.

Сутність цього принципу полягає в тому, що засвоювані учнями знання повинні викладатися в інтерпретації сучасної науки, не суперечити її даним. Завдання школи — дати учням при вивченні всіх навчальних предметів об’єктивно правильну картину розвитку світу — природи, суспільства і людського мислення. На всіх етапах навчання повинен забезпечуватися діалектичний підхід до аналізу явищ і фактів об’єктивного світу; формуючи у школярів правильні наукові поняття, вчитель має забезпечити високий теоретичний рівень навчання, засвоєння фактів і явищ у їхньому розвитку і взаємозв’язку, історизм у їх викладанні, показати учням можливості і могутність людського розуму, розкрити роль науки у підвищенні продуктивності праці, в удосконаленні життя людини.

Основою принципу науковості слугує ряд положень, що відіграють роль закономірних начал: світ можна пізнати, людські знання, що перевірені практикою, об’єктивно вірно відображають загальну картину розвитку світу; наука в житті людини відіграє надзвичайно важливу роль, тому шкільна освіта спрямована на засвоєння наукових знань, озброєння школярів системою знань про об’єктивну дійсність; науковість навчання забезпечується змістом шкільної освіти, суворим дотриманням принципів його формування; науковість навчання залежить від реалізації вчителями встановленого змісту, від відповідності навчальних планів і програм рівню соціального і науково-технічного прогресу, підтвердження набутих знань практикою, від міжпредметних зв’язків.

Принцип систематичності й послідовності в оволодінні досягненнями науки, культури, досвіду діяльності надає системного характеру навчання, теоретичним знанням і практичній діяльності учнів. Наука є системою знань, і там, де немає системи, немає й науки.

Принцип свідомого засвоєння знань. Основою даного принципу слугують встановлені наукою закономірні положення: істинною сутністю людської освіченості є глибокі й самостійно осмислені знання, набуті шляхом інтенсивного напруження власної розумової діяльності; свідоме засвоєння знань учнями залежить від ряду умов і факторів: мотивів навчання, рівня і характеру пізнавальної активності учнів, організації навчально-виховного процесу і управління пізнавальною діяльністю учнів, використовуваних учителем методів і засобів навчання та ін.; власна пізнавальна активність є важливим фактором навчання і виявляє вирішальний вплив на темп, глибину і міцність оволодіння навчальним матеріалом.

Принцип активності й самостійності. Встановлено: чим активнішою і більш самостійною є діяльність учня, тим вищою є якість засвоєння. Активність учня може бути внутрішньою, коли, зрозумівши суть визначеної проблеми, учень свідомо й наполегливо шукає шляхи її вирішення; а є й зовнішня, метушливо-показна, коли він механічно виконує вказівки вчителя.

5. Характеристика методів навчання

Класифікація методів навчання – це упорядкована за певною ознакою їхня система. В даний час відомі десятки класифікацій методів навчання. Однак нинішня дидактична думка дозріла до розуміння того, що не слід прагнути установити єдину і незмінну номенклатуру методів. Навчання – надзвичайне рухливий, діалектичний процес. Система методів повинна бути динамічною, щоб відображати цю рухливість, враховувати зміни, що постійно відбуваються в практиці застосування методів.

Розглянемо сутність і особливості найбільш обґрунтованих класифікацій методів навчання.

1. Традиційна класифікація методів навчання, що бере початок у древніх філософських і педагогічних системах і уточнена для нинішніх умов. Як загальну ознаку виділюваних у ній методів береться джерело знань. Таких джерел здавна відомо три: практики, наочність, слово. У ході культурного прогресу до них приєднався ще один — книга, а в останні десятиліття усе сильніше заявляє про себе могутнє безпаперове джерело інформації – відео в сполученні з новітніми комп’ютерними системами. У даній класифікації виділяється п’ять методів: практична, наочна, словесний, робота з книгою, відеометод. Кожний з цих загальних методів має модифікації (способи вираження).
2. Класифікація методів за призначенням (М.А. Данилов, Б.П. Єсипов). За спільну ознаку класифікації виступають послідовні етапи, через які проходить процес навчання на уроці. Виділяються наступні методи:

— придбання знань;

— формування умінь і навичок;

— застосування знань;

— творча діяльність;

— закріплення;

— перевірка знань, умінь, навичок.

Неважко помітити, що дана класифікація методів погоджена з класичною схемою організації навчального заняття і підпорядкована завданню допомогти педагогам у здійсненні навчально-виховного процесу і спростити номенклатуру методів.

3. Класифікація методів за типом (характером) пізнавальної діяльності (І.Я. Лернер, М.Н. Скаткін). Тип пізнавальної діяльності (ТПД) — це рівень самостійності (напруженості) пізнавальної діяльності, якого досягають учні, працюючи по запропонованій вчителем схемі навчання. Ця характеристика тісно сполучена з уже відомими нам рівнями розумової активності учнів. У даній класифікації виділяються наступні методи:

• пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний);
• репродуктивний;
• проблемний виклад;
• частково-пошуковий (евристичний);
• дослідницький.

4. За дидактичними цілями виділяється дві групи методів навчання:

1) методи, що сприяють первинному засвоєнню навчального матеріалу;

2) методи, що сприяють закріпленню й удосконалюванню придбаних знань (Г.І. Щукіна, І.Т. Огородников і ін.).

5. Найбільше поширення в дидактику останніх десятиліть дістала класифікація методів навчання, запропонована академіком Ю.К. Бабанським. У ній виділяється три великі групи методів навчання:

1) методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

2) методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності;

3) методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

6. Прийоми навчання

Прийом навчання — елемент методу, що становить сукупність навчальних ситуацій, спрямованих на досягнення його проміжної мети.

Якщо метод — спосіб діяльності, що охоплює весь шлях її перебігу, то прийом — це окремий крок, дія в реалізації методу.

Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) — виокремлення основного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін.

Одні й ті самі прийоми можуть бути частинами різних методів навчання, але в поєднанні з іншими прийомами утворюють зовсім інший метод. Наприклад, прийом запам’ятовування задіяний як у репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання; проте в першій групі методів він домінує, а в другій є допоміжним, бо сприяє запам’ятовуванню основних результатів проблемних міркувань.

Дидактичний прийом (або методичний прийом) – складовий компонент методу, функцією якого є спрямування учнів на розв’язання часткових дидактичних завдань.

Методи навчання поділяють на загальні та спеціальні. Під загальними у сучасній педагогіці прийнято розуміти методи, що застосовуються у школі при вивченні різних навчальних предметів. Спеціальними вважають такі, що застосовуються при вивченні окремих дисциплін.

Класифікація методів навчання – це впорядкована за певною ознакою їх система.

В основі цієї класифікації – джерело знань. Таких джерел було три: слово, наочність, практика. потім до них додалася книга, а в останні часи – відео в сполученні з комп’ютерними технологіями.

7. Роль викладача в забезпеченні ефективності освітнього процесу

У більшості українських ВНЗ якість роботи викладача звичайно оцінюється за результатами колективного відвідування відкритих занять і наступного їхнього обговорення на засіданні кафедри, а також аналізу науково-дослідної роботи педагога. Хоча, за всіма позиціями науково-дослідної роботи (монографіями, публікаціями, комп’ютерними програмами тощо) українські викладачі значно відстають від своїх закордонних колег. При цьому оцінка діяльності викладача зазвичай виноситься завідувачем кафедри та групою колег, які працюють разом з ним, тобто, у більшості випадків, відсутня зовнішня експертиза діяльності.

Міра участі викладача у виховній роботі зі студентами й керівництві НДРС згадується в характеристиці (мотивованому висновку), що представляється у вищі адміністративні органи, але ці параметри не є визначальними при вирішенні питання про відповідність претендента займаній посаді. Через те, що дотепер немає чітких управлінських документів, у яких було б викладено критерії оцінки професійно-педагогічної майстерності педагогів, рівень проведеної експертної діяльності визначається ступенем кваліфікації співробітників, котрі беруть участь в обговоренні. Ця проблема є особливо гострою для технічних ВНЗ, у яких серед кадрового складу викладачів мало людей з університетською або педагогічною освітою.

Складність оцінки діяльності викладача як суб’єкта навчання пояснюється тим, що в різних країнах використовуються різні критерії.

8. Складові навчально-методичного забезпечення викладання професійно орієнтованих дисциплін

Науково-методичне забезпечення навчального процесу передбачає: державні стандарти освіти, навчальні плани, навчальні програми з усіх нормативних і вибіркових навчальних дисциплін; програми навчальної, виробничої та інших видів практик; підручники і навчальні посібники; інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних і лабораторних занять; індивідуальні навчально-дослідні завдання; контрольні роботи; текстові та електронні варіанти тестів для поточного і підсумкового контролю, методичні матеріали для організації самостійної роботи студентів, виконання індивідуальних завдань, курсових і дипломних робіт.

Навчальний план — документ, який визначає перелік і обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення та кількість годин (кредитів), що відводяться на їх вивчення, графік навчального процесу, форми і методи поточного та індивідуального контролю навчальних досягнень студентів. Навчальний план відображає також обсяг часу, який відводиться на самостійну роботу студентів.

Базовий навчальний план розробляється на основі вимог Державного стандарту підготовки фахівців зі спеціальності на весь період реалізації відповідної освітньо-професійної програми та затверджується керівником ВНЗ. На основі навчального плану розробляється робочий навчальний план на поточний навчальний рік, який затверджується деканом відповідного факультету.

Для забезпечення якості навчання у вищій школі необхідно звертати особливу увагу на систему планування і організації навчального процесу. При цьому слід ураховувати, що навчальний процес у ВНЗ будується відповідно до вимог державних нормативно-правових документів, зокрема Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах. Планування і організація навчального процесу здійснюється на основі чинного навчального плану. У навчальному плані для кожної спеціальності визначено графік навчального процесу, яким передбачено: бюджет годин у тижнях, такі аспекти навчальної діяльності як теоретичне навчання, екзаменаційна сесія, практика, державні іспити, виконання дипломних робіт, канікули. У навчальному плані з кожної дисципліни чітко окреслюється кількість годин, що відводяться на лекції, лабораторно-практичні та семінарські заняття, терміни виконання курсових робіт, складання заліків та іспитів.

Графік і план навчального процесу є основою для складання розкладу занять — важливого документу, яким регламентується академічна робота студентів і викладачів.

Важливим нормативним документом, що визначає зміст освіти у вищій школі є навчальна програма.

Навчальна програма — основний науково-теоретичний документ, що визначає місце і значення навчальної дисципліни в реалізації освітньо-професійної підготовки студента, її зміст, обсяг знань, умінь і навичок, якими повинен володіти фахівець, послідовність і організаційні форми вивчення навчальної дисципліни. Навчальні програми нормативних дисциплін належать до документів державного стандарту, розробляються і затверджуються як його складові. Навчальні програми вибіркових дисциплін розробляються на 3-5 років кафедрами вищих навчальних закладів і затверджуються вченою радою ВНЗ.

9. Структура навчальної та робочої програми

Робоча програма навчальної дисципліни є нормативним документом, що розробляється кафедрою для кожної навчальної дисципліни на основі нормативно-методичних документів університету і містить виклад конкретного змісту дисципліни, послідовність, обсяги та організаційні форми її вивчення, визначає форми та засоби поточного і підсумкового контролю якості знань студентів.

Робоча програма навчальної дисципліни має включати обов’язкові складові частини, які визначено в Ліцензійних умовах провадження освітньої діяльності закладів освіти (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 р. № 1187), і повинна мати структуру, що відповідає рекомендаціям Міністерства освіти і науки України та доопрацьована ХНЕУ ім. С. Кузнеця відповідно до його специфіки і профілю:

1. Вступ.
2. Опис навчальної дисципліни із зазначенням галузі знань (спеціальності, спеціалізації), обсягу кредитів ЄКТС, необхідних для здобуття відповідного ступеня вищої освіти, і годин навчальної дисципліни та роз-поділом годин за формами навчальних занять.
3. Мета та завдання навчальної дисципліни, перелік компетентносей, що опановуються під час вивчення навчальних дисципліни. Зміст підготовки, сформульований у термінах результатів навчання.
4. Програма навчальної дисципліни за темами.
5. Структура навчальної дисципліни, у якій наведено її тематичний план.
6. Теми та плани практичних, лабораторних та семінарських занять.
7. Форми контролю знань студентів (обов’язково надається структура екзаменаційних білетів, завдань до колоквіуму із критеріями їх оцінювання та технологічна карта навчальної дисципліни).
8. Рекомендована література (основна (1 – 2 підручники і/чи навчальні посібники; монографії не наводять), додаткова, інформаційні ресурси (електронні джерела) та методичне забезпечення (за наявності)).