referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Детермінанти міжнародної конкурентоспроможності підприємства в умовах економічного глобалізму

Вступ

Одним з проявів динамізації процесу глобалізації в кінці ХХ — на початку ХХІ століття є перетворення окремих територіальних утворень — регіонів, міст, локалітетів — на самостійних економічних агентів, які на сьогодні паралельно з національними державами, наднаціональними інституціями (інтеграційними угрупованнями та міжнародними організаціями), транснаціональними корпораціями виступають автономними суб’єктами ієрархічної світогосподарської системи. Дану тезу підтверджує той факт, що провідні міжнародні організації, діяльність яких спрямована на оцінку конкурентоспроможності ключових акторів глобальної економіки, включають до своїх рейтингів окремі національні регіони певних держав.

Так, експерти ОЕСР зазначають: “Забезпечення регіональної динаміки перетворилось на ключову проблему економічної політики країн-членів ОЕСР протягом останнього десятиліття. Це пояснюється тим, що лише 10% регіонів створили більше половини робочих місць за період 1996-2002 рр. Тобто загальний добробут держави створюється обмеженою кількістю національних регіонів”.  Необхідно відмітити, що радикальна зміна міжнародного статусу національних регіонів зумовлена, з одного боку, дією загального закону нерівномірності економічного розвитку, а з іншого — наступними чинниками.

1) Поглибленням процесів спеціалізації та подальшої регіональної концентрації суспільного виробництва. Так, за даними ОЕСР, в країнах-членах даної організації в середньому 38% ВВП створюється лише у 10% національних регіонів . Крім того, спостерігається поширення ефекту економічної агломерації, суть якого полягає у наступному: чим вище щільність населення певного регіону, тим вищим для нього є показник ВВП на душу населення. Даний факт підтверджується численними прикладами стрімкого розвитку приміських та столичних регіонів багатьох країн (Аттика в Греції, Уусіма в Фінляндії, Будапешт в Угорщині, Великий Лісабон в Португалії), які виступають потужними “двигунами” економічного розвитку власних держав.

2) Виникненням феномену «нової регіоналізації» , що проявляється у формуванні регіонів, які не пов’язані з існуючим адміністративним поділом країни та характеризуються високим міжнародним конкурентним статусом. За висловом ідеолога концепції нового регіоналізму М.Кітінга, «новий регіоналізм характеризується двома пов’язаними між собою особливостями: він не обмежується кордонами національного господарства; він стикає між собою регіони в конкурентній боротьбі, а не надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці» .

3)       Активізацією регіоналізації державної політики, а саме делегуванням значної кількості управлінських повноважень та координуючих функцій з національного на регіональний рівень. Прикладами виступають процеси федералізації в Бельгії або передача значного обсягу повноважень центральною владою місцевим органам самоврядування у Великобританії.

Таким чином, можна стверджувати, що глобалізація надає національним регіонам статусу стратегічних гравців світового ринку, перетворюючи їх на активних автономних суб’єктів міжнародної системи конкурентної взаємодії. Саме в даному контексті особливої актуальності набуває проблематика забезпечення конкурентоспроможності національних регіонів, як їх здатності відповідати на виклики глобального середовища, визначаючи, створюючи та розвиваючи локальні конкурентні переваги.

1. Теоретичні засади міжнародної конкурентоспроможності регіонів

Перетворення окремих територій — регіонів, міст, локалітетів — на стратегічних гравців глобальних ринків вимагає розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіонів, оскільки традиційний конкурентний аналіз не розглядає територіальні утворення у якості суб’єктів конкуренції. Необхідно зазначити, що серед вітчизняних та зарубіжних вчених відсутня спільна точка зору щодо визначення сутності поняття “міжнародна конкурентоспроможність регіону”, що пояснюється його складністю та багатоаспектністю.

На сучасному етапі розвитку теорії міжнародної конкуренції виділяють два підходи щодо трактування даної категорії. Перший розглядає регіональну конкурентоспроможність як агрегований показник конкурентоспроможності локальних фірм, другий — як похідну функцію від показника макроекономічної, тобто національної, конкурентоспроможності . Разом з тим, певна група вчених дотримується іншої думки щодо ідентифікації міжнародної конкурентоспроможності регіону. Вони стверджують, що регіональна конкурентоспроможність не є простою інтерпретацією ані макроекономічної, ані мікроекономічної конкурентоспроможності, тобто регіони не можна аналізувати ані як росту сукупність компаній, ані як спрощену модель національної економіки . Ми погоджуємось з даною тезою та стверджуємо, що міжнародна конкурентоспроможність регіону — це його здатність в умовах зовнішньої конкуренції на основі ефективного використання традиційних та створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення у довгостроковій перспективі.

Основою формування конкурентоспроможності будь-якого економічного актора виступають конкурентні переваги. За твердженням російського вченого Р.А.Фатхутдинова, конкурентна перевага — це певна ексклюзивна цінність, якою володіє суб’єкт та яка надає йому переваги перед конкурентами . Ступінь реалізації конкурентних переваг визначає конкурентний статус учасників глобальних конкурентних відносин. Варто відмітити, що концепція конкурентних переваг була розроблена лише на початку 90-х рр. ХХ століття американським економістом М.Портером , як альтернатива теорії порівняльних переваг Д.Рікардо, що виступала теоретичною основою міжнародної торгівлі та конкуренції протягом ХІХ століття. Згідно принципу порівняльних переваг країна (регіон) отримає значний виграш, якщо сконцентрує ресурси на найефективніших виробництвах (які потребують найдешевших факторів виробництва) та експортуватиме їх продукцію на світові ринки. Однак, на думку М.Портера, рікардіанський підхід не виправдовується на сучасному етапі розвитку теорії конкуренції, тому що не пояснює механізм формування конкурентоспроможності суб’єктів господарювання в умовах глобалізації, коли традиційні ресурси (земля, праця, капітал) стають загальнодоступними за світовими цінами. Саме тому він наголошує, що глобальна економічна система вимагає розробки більш динамічного принципу конкурентних переваг, суть якого у зменшенні виробничих витрат на основі постійної інноваційної діяльності. Крім того, він зазначає, що створення та підвищення конкурентних переваг — це високолокалізований процес, оскільки відмінності національних економічних структур, систем цінностей, культур, інституцій та особливості історичного розвитку у значній мірі впливають на конкурентні позиції суб’єктів господарювання.

Таким чином, лише наявність унікальних локальних переваг, тобто таких, що не можуть бути скопійовані та відтворені в інших місцях, виступає передумовою підвищення конкурентоспроможності регіонів в епоху глобальної конкуренції. Саме в даному контексті надзвичайної актуальності набуває проблематика ідентифікації індивідуальних факторів регіональної динаміки, як необхідних передумов формування та нарощення конкурентних переваг та підвищення конкурентоспроможності регіону.

Переосмислення геоекономічних позицій національних регіонів у системі глобальних конкурентних відносин та зростання їх ролі в процесах підвищення міжнародного конкурентного статусу власних держав перетворює питання забезпечення регіональної конкурентоспроможності на центральну проблему не лише економічних досліджень науковців, а й урядів країн світу. Необхідно зазначити, що за даних умов особливого значення набуває ідентифікація факторів локальної динаміки, як необхідної передумови розробки ефективних стратегій регіонального розвитку.

2. Детермінанти міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів в умовах глобальної конкуренції

Для оцінки конкурентного статусу країн та регіонів у глобальній економіці експерти ІМР використовують 312 критеріїв, які згруповані в 4 групи факторів та 20 субфакторів (Таблиця 1).

Таблиця 1. Фактори конкурентоспроможності за методикою ІРМ

Фактори Економічне зростання (77 критеріїв) Ефективність управління (72 критерії) Ефективність бізнес- середовища (68 критеріїв) Інфраструктура (95 критеріїв)
Субфактори Внутрішня

економіка;

Міжнародна

торгівля;

Міжнародне

Державні фінанси; Фіскальна система; Інституційна структура;

Бізнес інвестування;

Зайнятість;

Ціни

Продуктивність; Ринок праці; Фінанси; Практика менеджменту; законодавство;

Соціальна структура

Базова

інфраструктура;

Технологічна

інфраструктура;

Інфраструктура знань;

Охорона здоров’я та

навколишнього

середовища;

Освіта

Необхідно зазначити, що на мезорівні на сьогодні не існує достатньо широкої міжнародної статистичної бази, яка б охоплювала всі 312 використовуваних критеріїв. Для того, щоб включити регіони до системи порівнянь ІРМ, використовувався метод розрахунку наближених показників. Відсутні аналоги макростатистичних показників для регіонів розраховувались або відповідно до частки окремого регіону у ВВП країни або до частки населення регіону до загальної кількості населення в країні.

У звіті Європейської Комісії Second Report on Economic and Social Cohesion увага акцентується на поглибленні процесу регіональної дивергенції. Так, експерти зазначають, що європейські регіони характеризуються диференційованою       соціально-економічною структурою та, відповідно, можуть бути об’єднані в певні групи (депресивні регіони, регіони з високою часткою зайнятих у промисловості, регіони з високою часткою зайнятих у сфері послуг). В ході дослідження визначаються загальні фактори, які детермінують рівень конкурентоспроможності національних регіонів Європейського Співтовариства, хоча їх відносне значення змінюється в залежності від типу досліджуваного регіону. Отже, загальними факторами регіональної конкурентоспроможності є наступні:

—         рівень зайнятості та продуктивність праці за існуючого рівня зайнятості;

—         співвідношення рівнів зайнятості у різних секторах промисловості;

—         тренди демографічного розвитку (міграція, старіння населення тощо);

—         обсяг прямого іноземного інвестування;

—         інвестиції в інноваційну сферу економіки (НДДКР, освіта, інформаційно-комунікаційні технології);

—         рівень розвитку локальної інфраструктури;

—         якість освіти (особливо частка населення з науковим ступенем та кількість ІТ- спеціалістів в регіоні);

— інновації та НДДКР (витрати на НДДКР, кількість зареєстрованих та використаних патентів).

A Study on the Factors of Regional Competitiveness. Авторами даного звіту було здійснено масштабний та ґрунтовний аналіз теоретичних основ регіональної конкурентоспроможності. Зокрема, досліджено генезис концепції міжнародної конкурентоспроможності регіонів, ідентифіковано фактори конкурентоспроможності регіонів та розроблено модель “циліндру конкурентоспроможності регіону”. На основі проведеного теоретичного аналізу здійснено емпіричне дослідження щодо визначення факторів конкурентоспроможності європейських регіонів з урахуванням їх специфічних характеристик та типології.

Отже, європейські експерти виділяють три групи ключових факторів, що детермінують міжнародний конкурентний статус регіону: інфраструктура та доступність; людський капітал; виробниче середовище, які, в свою чергу, включають певні субфактори.

На сучасному етапі розвитку теорії конкурентоспроможності дане дослідження є найбільш масштабним, оскільки охоплює 125 регіонів світу. Серед них 55 представляють Північну Америку, 45 — Європу та 25 — Азію та Океанію. Експерти НА справедливо стверджують, що в умовах становлення економіки знань лише інноваційні конкурентні переваги забезпечують суб’єктам світового господарства досягнення високого міжнародного конкурентного статусу у довгостроковій перспективі. Саме тому глобальний бенчмаркінг (порівняння) національних регіонів здійснюється на основі аналізу 3 груп факторів, що відображають рівень інноваційної спроможності цих регіонів.

За підсумками дослідження 2005р. найвищим рівнем інноваційної конкурентоспроможності характеризувались 9 регіонів США (Сан-Хосе, Бостон, Сан-Франциско, Хардфорд, Сіеттл, Гренд Репідс, Сан-Дієго, Рочестер, Лос-Анжелес) та шведський регіон Стокгольм, який посів 8 позицію. Останні позиції у рейтингу посіли Будапешт — 121 (Угорщина), Тянжин — 122 (Китай) та три індійські регіони Мумбаї — 123, Бангалор — 124, Гідерабад — 125.

Таким чином, на сьогодні не існує єдиного загальновизнаного підходу щодо визначення комплексу факторів міжнародної конкурентоспроможності регіонів. Це пояснюється, по-перше, спеціалізацією та, відповідно, формуванням різних економічних типів регіонів, по-друге, обмеженістю статистичних баз даних на мезорівні.

На основі аналізу вищенаведених методик визначення чинників регіональної динаміки ми ідентифікували наступний комплекс ключових детермінантів забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів: кластери; людський капітал; підприємства та розвиненість локальних мереж; інновації та регіональні інноваційні системи; якість управління та інституційна структура регіону; промислова структура (тип) регіону; регіональна інфраструктура; інвестиційна привабливість та характер прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в регіоні.

  1. Кластери можна ідентифікувати як групу локально сконцентрованих взаємопов’язаних підприємств, які функціонують в певній сфері та характеризуються спільністю діяльності і взаємодоповнюють одне одне. На думку відомого американського економіста М.Портера, географічна кластерізація — один з найбільш динамічних та швидко поширюваних процесів сучасного економічного розвитку. За його підрахунками, в США функціонують більш, ніж 60 експортоорієнтованих кластерів, в яких працюють 32% від загальної кількості зайнятих в країні . Розвиток інтеркорпоративного співробітництва та встановлення партнерських стосунків між компаніями кластера сприяють зниженню трансакційних витрат, поширенню інформації, процесу інтерактивного навчання та, відповідно, створюють додаткові конкурентні переваги для учасників кластеру. Наявність ефективно функціонуючих кластерів підвищує загальний рівень конкурентоспроможності регіону, прискорює його включення до глобальних виробничих мереж.
  2. Людський капітал. Рівень кваліфікації працівників та їх здатність до креативної діяльності (генерації нових ідей та знань), а також структура населення визначають ключові складові конкурентного статусу регіону, а саме:

— інноваційний потенціал регіону (дослідження американського економіста та соціолога Р.Флориди доводять наявність трикутника залежності “темп інноваційного зростання

— талант — привабливість місця”; тобто якщо регіон приваблює високоосвічених та талановитих працівників, то, відповідно, активізується його інноваційна активність та підвищуються темпи економічного зростання і рівень конкурентоспроможності, що в свою чергу, сприяє залученню додаткової кількості висококваліфікованої робочої сили );

—         підприємницький менталітет населення (підприємницька культура залежить від віку, освіти населення, наявних у регіоні традицій щодо сприйняття ризику та, в свою чергу, впливає на кількість малих і середніх підприємств, динамізм та конкурентоспроможність економіки регіону);

—         спеціалізацію регіону (на сьогодні має місце посилення вертикального поділу праці на інтелектуальні та інші види діяльності саме між окремими регіонами; в регіонах з інтелектуальною спеціалізацією концентруються центри прийняття рішень потужних транснаціональних та глобальних компаній, які й залучають до виробничого процесу інші ресурсомісткі регіони; як правило, прибутки, отримані в регіонах зі спеціалізацією більш низького типу, перетікають до регіонів зосередження управлінських центрів);

—         продуктивність праці (рівень кваліфікації робочої сили виступає ключовим чинником продуктивності праці, що впливає на рівень конкурентоспроможності регіону).

  1. Підприємства та розвиненість локальних мереж. Експерти Європейської Комісії зазначають, що при визначенні поняття міжнародної конкурентоспроможності регіону необхідно враховувати, що «незважаючи на наявність конкурентоспроможних та неконкурентоспроможних фірм у кожному регіоні, завжди існує загальне регіональне середовище, яке впливає на формування конкурентного статусу всіх локальних фірм» . Ключовим елементом формування регіонального середовища виступають мережі, оскільки саме вони пов’язують між собою різних суб’єктів в процесі розвитку регіону. На сьогодні виділяють два типи мереж — формальні (інституційні) та неформальні (базуються на приватних міжособистісних зв’язках). Так, інституційні мережі об’єднують окремі підприємства, державні органи, фінансові організації, освітні заклади тощо. Вони сприяють ефективному розподілу фінансових ресурсів в регіоні (через механізм венчурного фінансування), проведенню масштабних наукових досліджень (за рахунок державних програм фінансування інноваційного розвитку, створення консорціумів, стратегічних альянсів тощо), розповсюдженню інформації (через інститути соціального партнерства: торгово-промислові палати, центри трансферу технологій та ін.). Неформальні мережі прискорюють процес дифузії (поширення) інформації. Як формальні, так і неформальні мережі виступають основою для виникнення та розвитку локальних кластерів, регіональних інноваційних систем, і, таким чином, сприяють підвищенню рівня конкурентоспроможності регіону.
  2. Інновації та регіональна інноваційна система регіону. В умовах становлення економіки знань інформація перетворюється на ключовий виробничий ресурс, а інноваційний потенціал — на основну конкурентну перевагу суб’єктів бізнес-діяльності. Експерти Європейської Комісії зазначають, що здатність локальних компаній до інновацій, генерування та сприйняття нових знань залежить від оточуючого середовища: партнерів, конкурентів, споживачів, рівня кваліфікації персоналу, якості інноваційної інфраструктури регіону, інституційної системи, законодавчих норм та інших факторів, які безпосередньо або опосередковано впливають на інноваційний процес. Сукупність даних факторів і утворює регіональну інноваційну систему (РІС) . РІС являє собою сукупність приватних фірм, державних компаній, громадських організацій, органів влади та центрів створення нових знань та їх подальшої дифузії (таких як університети, дослідницькі інститути, експериментальні лабораторії, агенції інноваційного розвитку тощо), які поєднані між собою специфічними партнерськими взаємовідносинами, що сприяють інтенсифікації інноваційної діяльності та, як наслідок, підвищенню рівня конкурентоспроможності регіону. Крім того, варто підкреслити необхідність створення ефективного механізму фінансування та наступної комерціалізації досліджень і розробок, наприклад, через систему регіональних венчурних фондів .
  3. Якість управління та інституційна структура регіону. Численні емпіричні дослідження доводять існування залежності між характером управління економічним розвитком та регіональним потенціалом і конкурентоспроможністю регіону. Основна тенденція реформування адміністративної сфери регіону в країнах ЄС та ОЕСР — це перехід від традиційної системи управління “згори-донизу” до більш прогресивної “знизу-догори”. Внаслідок цього відповідальність все більш розподіляється між різними рівнями управління, а також економічними суб’єктами, які представляють приватний сектор та громадянське суспільство (так звані державно-приватні партнерства). Діяльність державно-приватних партнерств запобігає дублюванню функцій та виникненню необгрунтованої конкуренції між аналогічними владними структурами, і, разом з тим, сприяє вирішенню макроекономічних проблем у відповідних регіонах.
  4. Промислова структура (тип) регіону. Конкурентний статус регіону у глобальному економічному середовищі визначається його виробничою спеціалізацією. В умовах загострення глобальної конкуренції високі темпи економічного зростання демонструють лише ті регіони, які спеціалізуються на виробництві продукції або послуг зі значною часткою доданої вартості (тобто високотехнологічних, інноваційних продуктів.) Відповідно до основної спеціалізації виділяють три типи виробничих регіонів:

—         виробничі площадки (продуктивність регіонів даного типу визначається інтенсивністю використання традиційних факторів виробництва — землі, капіталу, праці; за рахунок дешевизни місцевих виробничих ресурсів приваблюють ПІІ);

—         джерела збільшення прибутків (економічне зростання даних регіонів базується на функціонуванні обмеженої кількості секторів, які отримують додаткові переваги в результаті географічної концентрації та подальшої кластерізації; ключовими факторами конкурентоспроможності тут виступають кваліфікація робочої сили, внутрішньорегіональний поділ праці, ефект масштабу);

— епіцентри акумуляції знань (регіони даного типу являють собою масштабні агломерації, діяльність яких концентрується навколо великого міста; такі міста- регіони виступають центрами знань та інформації, широко залучені у міжнародну діяльність, пропонують оптимальні можливості для кар’єрного зростання і, відповідно, приваблюють висококваліфікованих робітників; вони також характеризуються високим рівнем НДДКР, інтенсивною підприємницькою та патентною активністю, динамічним процесом створення нових підприємств).

  1. Регіональна інфраструктура включає не лише традиційні компоненти (транспорт та комунікації), а також охоплює такі складові, як територіальна інфраструктура, соціальна інфраструктура, інфраструктура знань тощо. Таке розуміння інфраструктури базується на європейській концепції конкурентоспроможності, яка включає наступні цінності: соціальний захист населення, якість зовнішнього середовища, рівень розвитку системи охорони здоров’я, якість життя населення тощо. Вони виступають складовими категорії “добробут населення”, що, в свою чергу, є важливою компонентою конкурентоспроможності регіону.
  2. Інвестиційна привабливість та характер ПІІ в регіоні. ПІІ прискорюють темпи інноваційного розвитку регіону за рахунок перенесення технологій, інновацій, стандартів якості, ноу-хау (у виробництві продукції, менеджменті, маркетингу тощо). Крім того, ПІІ часто ініціюють виникнення кластерів високотехнологічних та динамічних компаній, що сприяє ефективному включенню регіону у глобальні виробничі мережі. Разом з тим, обсяги та динаміка інвестиційних потоків напряму залежать від ефективності та привабливості регіонального бізнес-середовища.

Висновки

Визначення факторів локальної динаміки виступає основою розробки ефективної стратегії підвищення конкурентоспроможності регіону. Саме в даному контексті зростає необхідність створення теоретичної моделі ідентифікації чинників регіонального розвитку. Експерти Європейської Комісії пропонують модель “циліндра конкурентоспроможності регіону” (рис.1) . Циліндр складається з кількох шарів, а саме: підсумки діяльності регіональної економіки, обсяги виробництва, продуктивність та детермінанти регіональної конкурентоспроможності. Отже, “відкриваючи” циліндр шар за шаром можна дослідити фактори конкурентоспроможності регіонів.

Глобалізація актуалізує для регіонів та локальних утворень необхідність визначення та розвитку стійких конкурентних переваг, як критерію їх життєздатності в умовах глобальної конкуренції. Перетворюючи традиційні локальні ресурси на глобальні (тобто загальнодоступні), глобалізація обумовлює постановку проблеми конкурентоспроможності регіону як його здатності відповідати на виклики глобального середовища шляхом створення та захисту унікальних (як таких, що не можливо відтворити або скопіювати в інших місцях) локальних конкурентних переваг. Саме в даному контексті надзвичайно актуальною стає проблематика визначення індивідуальних факторів регіональної конкурентоспроможності.

Перетворення регіонів на стратегічних гравців глобальних ринків актуалізує для урядів різних країн світу розробку теоретичної моделі ідентифікації детермінантів регіональної конкурентоспроможності. Широкого поширення сьогодні набули такі міжнародні методики визначення факторів регіонального розвитку, як: Щорічник глобальної конкурентоспроможності Інституту розвитку менеджменту в Лозанні, Глобальний індекс інноваційної конкурентоспроможності, який розробляє консалтингова компанія Huggins Associates, а також дослідження експертів Європейської Комісії. Разом з тим, необхідно відмітити певну обмеженість даних методик, тому що, по-перше, вони фокусуються на дослідженні чітко визначеного обмеженого кола регіонів, по-друге, вимагають застосування статистичних даних, які часто відсутні на мезорівні, по-третє, не завжди враховують специфічні характеристики регіонів.

В умовах загострення глобальної конкуренції ключовими детермінантами забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів виступають наступні чинники: кластери; людський капітал; підприємства та розвиненість локальних мереж; інновації та регіональні інноваційні системи; якість управління та інституційна структура регіону; промислова структура (тип) регіону; регіональна інфраструктура; інвестиційна привабливість та характер прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в регіоні.

Необхідною умовою при визначенні факторів регіональної конкурентоспроможності є урахування їх специфічних локальних характеристик. На сучасному етапі розвитку теорії конкуренції єдиною моделлю ідентифікації чинників конкурентоспроможності національних регіонів, яка задовольняє дану вимогу, є “циліндр конкурентоспроможності регіону”, запропонований експертами Європейської Комісії.

Список використаної літератури

  1. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. — К.: КНЕУ, 2004. — 276с.
  2. Брикова І.В. Теоретичні основи міжнародної конкурентоспроможності регіонів // Економіка та підприємництво, №17, 2006, с.61-70
  3. Варналій З.С. “Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку”, www.niss.gov.ua.
  4. Портер М. Конкуренция: Пер с англ. М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. — 495 с.
  5. Поручник А. М., Чужиков В. І. Сучасна парадигма регіонального розвитку постсоціалістичних країн. Збірник наукових праць “Економіка та підприємництво”. Випуск 9. — К.: КНЕУ, 2002.
  6. Поручник А.М., Брикова І.В. Регіональна інноваційна система як основа підвищення міжнародного конкурентного статусу національних регіонів // Міжнародна економічна політика, №5, 2006
  7. Рисс М. Стратегія управління міжнародною конкурентоспроможністю промислового підприємства : дис… канд. екон. наук: 08.06.01 / Донецький держ. ун-т управління. — Донецьк, 2006. — 218арк.
  8. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці. — К.: Логос,2004. — 848с.
  9. Фатхутдинов Р.А. Управление конкурентоспособностью организации. — М.: ЭКСМО, 2004, 544с.
  10. Чужиков В.І. Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістичних країн Європи. — К.: КНЕУ, 2003. — 296с.
  11. Шеховцева Л.С.Конкурентоспособность региона: факторы и метод создания // Маркетинг в России и за рубежом. — 2001. — №4. — с.23