Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави
Вступ
1. Загальна характеристика державного суверенітету
1.1. Поняття, суть та ознаки державного суверенітету
1.2. Функції державного суверенітету
1.3. Місце та роль суверенітету у розвитку державності
2. Шляхи реалізації державного суверенітету
2.1. Внутрішній суверенітет країни
2.2. Державний суверенітет і його значення в міжнародних відносинах
2.3. Особливості державного суверенітету в інтеграційних процесах
3. Роль державного суверенітету як основоположної ознаки української державності
3.1. Суверенітет України та механізм його забезпечення
3.2. Захист державного суверенітету як основна функція держави
3.3. Реалізація інституту державного суверенітету в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення
Висновки
Список використаних джерел
Тема: Державний суверенітет в системі основоположних ознак держави
Вступ
Актуальність теми.Проблема державного суверенітету завжди була актуальною, але після проголошення незалежності України вона постала на національному рівні з особливою силою. Набуття Україною державної самостійності, правовими підставами якої є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, поставило її перед необхідністю провести всебічну модернізацію суспільства на глибокому науковому підґрунті. Належне усвідомлення сутності та змісту реалізації суверенітету є однією з необхідних умов розбудови народом України власної держави, проведення її зовнішньої та внутрішньої політики.
Орієнтація розвитку молодої держави на розбудову її як демократичної, правової, соціальної вимагає комплексного вивчення державного, народного і національного суверенітету, їхнього співвідношення та ступеня взаємозалежності. Ці питання особливо актуалізувалися із закріпленням Конституцією України таких визначальних засад, як пріоритет прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України), суверенітет народу (ст. 5), принцип поділу влади (ст. 6) та принцип верховенства права (ст. 8), на ґрунті яких здійснюється організація та функціонування державної влади.
Проблема суверенітету з самого початку її концептуально визначеної постановки у новій історії була предметом багатоаспектного вивчення філософів, політологів, конституціоналістів, істориків та теоретиків права тощо. Об’єктивною основою необхідності опанування зазначеної проблеми суспільними науками є те, що суверенітет, як відомо, втілюється в різних формах, його реалізація обумовлюється багатьма чинниками зовнішнього та внутрішнього, об’єктивного та суб’єктивного характеру. Теорія і практика суверенітету, в свою чергу, суттєво впливає на інші політико-правові явища, призводить до їх трансформації, модифікації, обмеження. Це потребує ґрунтовних досліджень поняття і сутності суверенітету, його ознак та форм реалізації, місця і значення у системі політичних та юридичних категорій.
Далеко не всі аспекти цієї проблеми можна вважати вичерпаними. Загальносвітові процеси глобалізації призводять до поступового зникнення певних бар’єрів між державами та потребують нового аналізу концепції суверенітету. Актуалізує проблему суверенітету держави входження України до складу багатьох європейських і міжнародних об’єднань (ЄС, СНД), формування транснаціональних суспільств, непідконтрольних окремим державам, утворення міждержавних співтовариств, активізація діяльності міждержавних урядових і неурядових організацій і інститутів, децентралізація влади всередині держави в зв’язку з розширенням прав регіонів. Всі ці фактори суттєво впливають на обсяг суверенітету будь-якої держави і обумовлюють актуальність його дослідження.
Прийняття цілої низки міжнародних актів, що прямо чи опосередковано стосуються проблеми суверенітету, ставлять перед необхідністю збагаченого, оновленого розкриття таких питань, як закономірності й випадковості формування державного суверенітету, можливість добровільного чи примусового його обмеження; обсяги понять „суверенітет” і „суверенні права”; взаємозалежність державного, народного, національного суверенітету тощо.
Метою роботиє дослідження природи суверенітету, генези і становлення його концепцій, структури поняття „суверенітет держави”, динаміки реального функціонування у єдності з народним і національними суверенітетами як його якісними характеристиками. У дослідженні висвітлюються закономірності, особливості та тенденції розвитку державного суверенітету України.
Відповідно до поставленої мети визначено завдання дослідження, що зумовлені необхідністю:
— запропонувати періодизацію розвитку ідеї суверенітету на шляху до її концептуальної завершеності;
— розкрити зміст первинних та сучасних концепцій суверенітету;
— узагальнити основні наукові підходи до розкриття сутності суверенітету держави, народу та нації;
— виявити найбільш суттєві фактори, що визначають сучасне розуміння державного суверенітету та впливають на його реалізацію;
— поглибити характеристику ознак внутрішнього та зовнішнього боків державного суверенітету з урахуванням загальносвітових процесів регіональної та глобальної інтернаціоналізації та інтеграції;
— спрогнозувати тенденції розвитку державного суверенітету України в умовах формування демократичної, правової, соціальної держави.
Методологічна основа дослідження. При дослідженні предмету дисертації автор виходив перш за все з законів та категорій діалектики, які дозволили розглянути суверенітет як динамічне явище, що постійно поповнюється елементами якісно нового змісту, змінює обсяг та форми свого прояву протягом історичного розвитку.
З огляду на багатоаспектність проблеми, автор спирався також і на загальнонаукові та спеціальні методи, серед яких провідне місце посідають: системний, історико-генетичний, структурно-функціональний та формально-догматичний, методи компаративного аналізу, емпіричного узагальнення, моделювання та абстрагування.
Так, наприклад, історико-генетичний метод використовувався насамперед під час аналізу закономірностей виникнення перших теорій суверенітету в європейській політико-правовій думці та їх поступової теоретичної та практичної трансформації; формально-догматичний – при узагальненні виявлених закономірностей і випадковостей та формулюванні дефініцій, системний – при аналізі конституцій та конституційних законів держав світу, що закріплюють їх суверенітет; метод компаративного аналізу – при виявленні загальних та особливих рис у первинних та новітніх моделях державного суверенітету.
Таке поєднання різного характеру і рівня методологічних засобів й зумовило своєрідність дисертаційного дослідження.
Емпіричну базу дослідження склали Конституція України та конституції зарубіжних країн, закони, підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні нормативні документи та судова практика — у межах досліджуваних питань. Об'єктом аналізу були також вже не чинні правові акти, що відображають шляхи становлення суверенної української держави.
Теоретичною основою дослідженнястали роботи класиків зарубіжної наукової думки, таких як Ж. Боден, Г.В.Ф. Гегель, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо, А. Токвіль, Л. Фейєрбах, Р. Шпрінгер, К Ясперс та ін., а також відомих дореволюційних, радянських та сучасних російських вітчизняних учених: С.С. Алексєєва, М.А. Аржанова, А.Н. Вилєгжаніна, А.Д. Градовського, В.В. Євгенієва, Л.М. Карапетяна, Б.О. Кістяківського, Ю.І. Римаренка, М.І. Козюбри, Ф.Ф. Кокошкіна, Й.Д.Левіна, Я.М. Магазинера, Б.Л. Манеліса, Л.А. Моджоряна, О.Г. Мурашина, В.С. Нерсесянца, П.І. Новгородцева, Н.І. Палієнка, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, Ю.А. Тихомирова, Ю.М. Тодики, Б.Н. Топорніна, Р.А.Тузмухамедова, Н.А. Ушакова, А.С. Ященка та ін.
Об’єкт дослідження– суверенітет як політико-правова категорія.
Предмет дослідження– загальні теоретично-правові проблеми становлення, розвитку та реалізації суверенітету і суверенних прав народу, нації та держави в сучасних історичних умовах.
1. Загальна характеристика державного суверенітету.
1.1. Поняття, суть та ознаки державного суверенітету
Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.
Це означає, що простого панування законів і законності вже недостатньо для концепції правової держави. Вона неминуче потребує панування тільки правових законів і правової законності. Закони і законність мають не лише за формою (назвою), й за змістом цілком відповідати ідеї панування права.
Як зазначає С.С. Алексєєв суверенітет – один з показників досконалості держави, того, що вона стає розвинутою. На сучасній стадії цивілізації суверенітет — невід'ємна властивість держави.
Державний суверенітет – «незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи».
Суверенітет — «збірна ознака держави. Він концентрує в собі усе найбільш істотні риси державної організації суспільства». Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:
— в універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни;
— у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;
— у наявності спеціальних засобів впливу, який не розташовує ніяка інша громадська організація.
Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.
Отже, державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всередині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права[3, c. 46-47].
У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).
Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною.
Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.
Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпорядкованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.
У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації[5, c. 87-89].
Як зазначає П.М. Рабинович у сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді[7, c. 68].
1.2. Функції державного суверенітету
"Функція" в перекладі з латини означає: виконання, звершення. У широкому розумінні — це обов'язок, роль, що її виконує відповідний інститут чи процес стосовно до цілого, характеристика напрямку чи аспекту діяльності і т. д.
Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань та обов'язків характеризує сутність і соціальне призначення держави, а також її зміст.
Діяльність держави характеризується певними напрямками в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи довгострокову перспективу.
Звідси можна зазначити, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести: такі, що безпосередньо відображають чи конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на даному історичному відтинку часу; що їх слід розглядати як напрямки та аспекти діяльності держави.
Основні чинники, що зумовлюють трансформацію розуміння суверенітету держави в сучасних історичних умовах насупні:
— форма правління. Ідея суверенітету виникла в умовах монархічного правління. Такі ознаки монархії, як одноособовість, спадковість, безстроковість владарювання визначають і сприйняття державного суверенітету як влади абсолютної, нічим не обмеженої. Перехід до республіканської форми правління призводить до зміни природи суверенітету. В нових умовах державна влада не може розглядатися як абсолютна категорія, державний суверенітет має потребу спиратися на суверенітет народу як на своє джерело та легітимізуючий фактор.
— ступінь деконцентрації та децентралізації державної влади. Деконцентрація означає поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Децентралізація означає, що поряд з державними органами з’являються органи місцевого самоврядування, які також певною мірою обмежують владарювання держави.
— форма державного устрою. З появою федеративних держав з’являється необхідність встановлення співвідношення між владою суб’єктів федерації та центром. В роботі проаналізовані три підходи до вирішення даного питання: 1) теорія розподіленого (подвійного) суверенітету; 2) теорія єдиного суверенітету федерації при збереженні державності її членів; 3) теорія єдиного суверенітету та єдиної державності у федерації.
— принцип верховенства права. Право, яке в своєму розвитку завжди спиралося на примусову силу держави, поступово перетворюється на чинник, що обмежує саму державну владу. Цьому сприяли ідеї конституціоналізму і правової держави. Завдяки таким ідеям право вже може розглядатися як первинне щодо держави.
— розвиток міжнародного права. Міжнародне право — це чинник, що впливає на державу ззовні та трансформує її політико-правовий статус у глобальному вимірі.
— утвердження міжнародних стандартівправ людини. Теорія і практика державного суверенітету виникла в умовах, коли основним джерелом прав людини вважалася воля держави. Але подальший розвиток правового статусу людини і громадянина спричинив необхідність перегляду суверенітету держави і в цій сфері. З’являється розуміння прав людини як природних, фундаментальних, безумовних, невідчужуваних, які не тільки існують незалежно від державної влади, але й вимагають від неї позитивного закріплення і захисту.
— глобалізаційні процеси у світі. Цей, останній, чинник, як такий, що найбільш суттєво впливає на розуміння суверенітету держави у сучасному світі, розглядається окремо у наступному підрозділі роботи[3, c.92-94].
Незважаючи на наведені чинники, автор переконаний, що державний суверенітет зберігає своє значення, але має розглядатися не як абсолютна величина, а саме як правова властивість держави, що обумовлює її здатність виконувати покладені на неї функції.
Так, приміром. Конституція України закріплює:
"Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості"(ст. 23).
Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна і правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.
Для характеристики напрямків діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання в діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії;
— можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх виконання;
— збільшення кількості державного управління веде до зменшення самоуправління і самоврядної діяльності суб'єктів громадянського суспільства, що є неприпустимим у демократичній, правовій державі. Одним із напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства є розширення місцевого самоврядування. "Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад" (ст. 140 Конституції України). Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. визначає його як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України[7, c. 59-61].
Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.
Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види:
1. Групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.
2. Залежно від територіальної спрямованості розрізняють внутрішні та зовнішні функції.
3. За часом здійснення функції групуються як постійні й тимчасові.
4. За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д.
Основні функції — найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зовнішніх відносин; охорони правопорядку; інформаційну; економічну; екологічну; соціальну; культурно-виховну та ін.
Неосновні функції — напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать; управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання й розповсюдження необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.
Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції: економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслуговування населення; екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.
Зовнішні функції — основні напрямки діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому. Такими функціями є:
організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різного напрямку орієнтації[2, c. 39-40].
Постійні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.
Тимчасові функції — напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.
Гуманітарні функції — напрямки діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя.
Економічні функції — напрямки діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки і подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку і добросовісної конкуренції.
Політичні функції — напрямки діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.
Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні напрямки (функції) своєї діяльності.
У гуманітарній сфері — це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середовища; забезпечення охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва й культури тощо.
В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуляційна (виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); господарсько-перехідна (перехід від планової до ринкової економіки); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання) та ін.[1, c. 74-75]
1.3. Місце та роль суверенітету у розвитку державності
Суверенітет – це політико-правова характеристика державної влади, що визначає її політичний характер та закріплюється шляхом прийняття конституційного закону.
Розрізняють три поняття суверенітету:
- національний;
- народний;
- державний.
Зміст державного суверенітету розкривається в його чотирьох компонентах:
Верховенство влади, тобто її універсальність, що характеризує неможливість існування на території держави більш ніж однієї державної влади, а також можливість держави визнати незаконними рішення будь-якої іншої з суспільних влад;
Єдність – наявність єдиного змісту влади (державної, політичної, публічної) з одночасним розподілом влади відповідно до функціонального призначення органів, що її здійснюють;
Незалежність – можливість держави самостійно вирішувати проблеми внутрішнього і зовнішнього характеру засновуючись на принципах національної та міжнародної систем права;
Неподільність – можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в міждержавних утвореннях, визначати принципи поділу території та статус адміністративних одиниць.
Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.
Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя[12, c. 36-37].
2. Шляхи реалізації державного суверенітету.
2.1. Внутрішній суверенітет країни
Як відзначив С.С. Алексєєв, державний суверенітет має дві сторони:
— внутрішню сторону – виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;
— зовнішню сторону – самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.
Ознаки внутрішнього суверенітету:
— Багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна)
Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний — у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний — у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології.
— Рівність
Полягає у закріпленні у Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст. 24).
— Унітарність
Означає єдність, соборність держави в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2).[8, c. 57-58]
У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень.
У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.
Виділяють державний суверенітет як особливість державної влади та народний і національний суверенітет. Народний суверенітет – сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет — це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.
У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, — державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав.
У федеративних державах суверенітет визнається за союзними державою, а по законодавству деяких країн – також за суб'єктами федерації. У Росії за федеративним договором суверенним вважаються і республіки, що входять у її склад[1, c. 46-47].
2.2. Державний суверенітет і його значення в міжнародних відносинах
Поняття державного суверенітету можна визначити як незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.
У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.
Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.
Значення суверенітету як важливої ознаки держави полягає у тому, що суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.
Слід зазначити, що питання про суверенітет як ознаку держави у юридичній літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву[11, c. 56-57].
2.3. Особливості державного суверенітету в інтеграційних процессах
З одного боку, політична глобалізація забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини та багатьох інших. З іншого боку, багатьма вченими політична глобалізація розглядається не просто як розповсюдження названих вище загальноцівілізаційних цінностей, а як рух до зникнення будь-яких державних кордонів. Під впливом глобалізаційних гасел така властивість державної влади, як суверенітет, починає розглядатися як чинник, котрий гальмує розвиток цивілізації. Проголошуються ідеї регіональної федералізації та створення світового уряду, де не залишається місця для суверенітету окремих держав.
Глобалізація породжує нових суб’єктів правовідносин, які є більш потужними, ніж окрема держава. Транснаціональні корпорації та інші суб’єкти нової світової економіки стають фінансово міцнішими, ніж окремі держави, вони мають можливість суттєво впливати на фінансово-кредитні та валютні системи держав, на національне законодавство тих країн, де вони пустили глибоке коріння.
За сучасних умов пропагувати ослаблення суверенітету держави є небезпечним і передчасним. Приклад України та інших країн пострадянського простору демонструє, до чого призводять спроби зменшення ролі держави в суспільстві, скорочення об’єму та характеру функцій, які вона виконує. Вакуум, що утворюється після згортання діяльності держави, заповнюється активністю суб’єктів з вузькокорпоративними інтересами і цілями. Автором відстоюється позиція, що в ході історичного розвитку держави її регулятивна роль не тільки не знижується, а навпаки, суттєво зростає. Поява інших дійових осіб на світовій політичній арені не усуває державу від виконання дуже важливих функцій. Держава і надалі залишається основним суб’єктом суверенітету, незважаючи на вирішення міжнародними організаціями і товариствами окремих питань внутрішньої і зовнішньої політики[13, c. 124-125].
3. Роль державного суверенітету як основоположної ознаки української державності
3.1. Суверенітет України та механізм його забезпечення
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін “правова держава”, при цьому одні автори виходять з того, що вони бажають підкреслити, що проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала і правовою державою, а інші з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.
Згідно зі статтею 1 Конституції нашої держави Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проте це лише загальні конституційні засади. Для того, щоб побудувати таку державу необхідне міцне теоретичне підґрунтя, глибокі наукові розробки юристів – вчених і практиків, із врахуванням як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду.
Прийнята 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет, відіграла важливу роль у становленні в Україні конституційного ладу на демократичних засадах, заклала цінності, які стали підґрунтям для Конституції України 1996 року, визначила напрямок державно-правових процесів.
За час, що пройшов з дня прийняття Декларація про державний суверенітет України, в країні відбулися істотні якісні зміни. Була прийнята Конституція України, більш ніж тисяча законів, серед них закони: про громадянство, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про об’єднання громадян, про Президента України, про статус народного депутата України, про прокуратуру, про вибори народних депутатів України, про правовий статус іноземців, про власність та інші, що створили міцну нормативно-правову базу становлення України як суверенної, незалежної держави, що беруть початок з ідей Декларація про державний суверенітет України.
Разом з тим існує чимало невирішених проблем щодо забезпеченням суверенітету України, пов’язаних із деякими принципами.
Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто створення і функціонування державних органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами.
У нашій державі наукове осмислення і аналіз цього принципу розпочалися лише після його закріплення у ст. 8 Конституції України. З урахуванням цього Верховна Рада України повинна приймати закони, що мають відповідати принципам справедливості, гуманізму; забезпечувати права, свободи і законні інтереси громадян; відображати суспільні відносини, які склалися у нашій країні.
Доводиться констатувати, що поки що у нашій державі не досягнуто панування принципу верховенства права. Зокрема, приймаються нестабільні та не досконалі закони, видаються підзаконні нормативно-правові акти, які суперечать вимогам законів.
Відповідно до принципу поділу влади остання має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з гілок влади повинна бути незалежною, що має виключати можливість узурпації влади якоюсь особою чи окремим органом. Проте, нині в Україні спостерігається протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади[1, c. 53-55].
Чим же поясняється відсутність взаємодії між органами виконавчої влади та Верховною Радою України? Причин декілька, але основні такі: недостатній рівень політико-правової культури та професіоналізму парламентаріїв та урядовців; мітингово-популістський характер роботи верховної Ради та занадто заформалізований, бюрократичний процес прийняття важливих економічних рішень в уряді; амбіціозність окремих народних депутатів України під час здійснення контактів з урядовими структурами.
Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина передбачає, що вони мають бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані усіма соціальними суб’єктами, насамперед державою. Цей принцип закріплено у ст.3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю.
Однак нині в Україні через об’єктивні та суб’єктивні причини існує проблема реальності прав та свобод людини та громадянина, яка має не тільки правовий аспект, а й тісно пов’язана з політичним та економічним станом суспільства, рівнем його духовності та консолідованості.
Важливим є принцип законності, який означає, що державою керує закон, усе здійснюється згідно з законом, ніхто не підноситься над ним. Закон сам панує, виражаючи загальну волю. Наслідком реалізації цього принципу стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність та вживання у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів.
Державний суверенітет України визначається не тільки і не стільки юридичним закріпленням на конституційному рівні положення про те, що Україна є суверенною державою, а забезпеченням цього політико-правового стану державної влади економічними, дипломатичними та іншими засобами. Особливо важливо, щоб суверенітет України базувався на міцній економічній основі. Для зв’язків з іншими державами це досить важливий фактор. Тому утвердження України як суверенної держави передбачає прийняття мір щодо забезпечення реальної економічної самостійності та незалежності[4, c. 86-87].
3.2. Захист державного суверенітету як основна функція держави
Держава покликана спрямовувати свої функціональні зусилля на забезпечення національної злагоди, справжньої національної єдності. Саме тому суверенні права держави в сучасних умовах повинні бути необхідними та достатніми для виконання покладених на неї функцій. Вони не повинні бути надмірними, оскільки особливий статус держави надає й особливі можливості для зловживання з боку окремих політичних сил, які можуть опинитися при владі. Слід пам’ятати про те, що держава є політичною організацією громадянського суспільства, а отже, її права мають вторинний, похідний характер від суверенних прав народу (нації).
Для того, щоб держава була здатною належним чином виконувати свою роль у суспільстві, необхідні певні умови. До числа основних, найбільш суттєвих для цього об’єктивних умов слід віднести правові, соціальні, економічні, силові, ідеологічні та інформаційні. Відповідно до цього запропоновано до суверенних прав держави віднести:
— право законотворчості;
— право визначати правовий статус особи (зокрема – статус громадянства);
— право збору податків;
— право формування державного бюджету;
— право державної власності;
— право застосування примусу;
— право забезпечення національної безпеки;
— право на інформацію (зокрема — право захисту інформації, що складає державну таємницю) та ін.[5, c. 78-79]
3.3. Реалізація інституту державного суверенітету в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення
Слід сказати, що нині в Україні державний суверенітет базується на нормах національного та міжнародного законодавства.
Серед основоположних законодавчих актів національного законодавства слід відмітити такі як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Конституція України від 28 червня 1996 року.
У Декларації про державний суверенітет України вказано, що Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом.
Державний суверенітет знайшов своє закріпленні і у Конституції України. Так, у статті 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. А стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Частина 1 статті 5 Конституції України вказує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Серед міжнародних правових актів особливо слід відмітити Статут ООН, який закріплює право націй на самовизначення та Декларацію про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН, де вказано, що всі народи мають невід’ємне право на повну свободу, на здійснення їх суверенітету і цілісність їх національної території і що у відповідності з цим правом вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
Але державний суверенітет усередині країни все ж має обмеження. Такими обмеженнями є основні (природні) права людини, які повинна поважати усяка державна влада[14, c. 104-105].
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що складається з 10 розділів.
Декларація про державний суверенітет України закріпила наступні прояви (компоненти) державного суверенітету.
1. верховенство Конституції і законів республіки на своїй території;
2. громадянство України;
3. недоторканність території України;
4. економічну самостійність України;
5. самостійність України в організації охорони природи і використання її природних ресурсів;
6. самостійність у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації і всіх національностей, що проживають на її території;
7. право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки.
Одним з ключових пунктів Декларації — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії по радіаційному захисту населення, що було необхідне у зв'язку з аварією на ЧАЕС.
Майбутня зовнішня політика України, визначена «Декларацією», бачилася як нейтральна, першочерговим її завданням проголошувалося забезпечення національних інтересів України. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерну зброю.
Національний суверенітет-це право нації визначати свою долю.
Національний суверенітет був закріплений І розділом Декларації.
У визнанні права української нації на самовизначення і обов'язку з боку держави захищати і охороняти національну державність українців. Декларація декларувала забезпечення національно-культурного відродження українського народу і задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами України.
Народний суверенітет-це право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами.
Сутність народного суверенітету була закріплена II розділом Декларації про державний суверенітет України, який зазначає: « Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцеві Ради Української РСР». Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні і інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян всіх національностей України».
Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту і тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Вона стала першим документом, який в 90-ті рр. XX ст. відкрив Україні шлях до незалежності. Необхідно відзначити, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була направлена на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер. [6, c. 147-148]
Декларація про державний суверенітет України була покладена в основу нової Конституції, ряду прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів.
Отже, з всього вищесказаного можна зробити такі висновки:
державний суверенітет — це “збірна ознака держави” він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. При цьому, незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:
1) в універсальності — тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни;
2) в прерогативі — можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;
3) в наявності спеціальних засобів впливу, якого не має ніяка інша громадська організація[15, c. 68].
Висновки
Узагальнення результатів дослідження дає можливість зробити висновки і внести пропозиції, що мають відповідне теоретичне й практичне значення.
Ідея суверенітету діахронно розгортається за схемою „суверенітет держави” – „суверенітет народу” – „суверенітет нації”. Ці три уособлення суверенітету, разом з тим, в сучасних умовах розвиваються синхронно, взаємообумовлюючи та взаємостримуючи одне одного.
Суверенітет держави є генетично першим у зазначений тріаді. Ідея суверенітету народу виникла як антитеза абсолютній владі монарха. В її основі – протиставлення правителя та підвладних. Ідея суверенітету нації є соціально-примирювальною, вона об’єднує можновладців та народ в єдине ціле.
Від суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття „національний суверенітет”, яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності.
Історичні умови виникнення ідеї державного суверенітету наклали свій відбиток на його сприйняття як явища абсолютного, нічим не обмеженого. Проте, з часом відбувається поступова юридизація суверенітету. Аналіз конституцій та конституційних законів країн світу дозволяє зробити висновок про те, що держава, яка в сучасних умовах набуває ознак і властивостей юридичної особи, характеризується не лише наявністю владних повноважень, але й обов’язками та відповідальністю. Але від цього суверенітет держави не зникає та не обмежується, а набуває більш об’ємної, правової форми та юридичного змісту.
Суверенітет держави не слід розглядати як невід’ємну ознаку держави, оскільки свого часу держава виникла не як суверенна. Суверенітет – це історично обумовлена властивість сучасної держави, що відображає рівень її самостійності у вирішенні внутрішніх питань та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями (корпораціями).
Форма правління, ступінь децентралізації та деконцентрації державної влади, форма державного устрою, принцип верховенства права, розвиток міжнародного права, утвердження міжнародних стандартів прав людини, поглиблення загальносвітових процесів глобалізації розглядаються як основні чинники, що спричиняють зміну розуміння та практичної реалізації концепції державного суверенітету в сучасному світі.
Прогнозується, що глобалізація сучасного світу призведе до суттєвих змін політичної карти планети, але не усуне державу від виконання дуже важливих функцій. Держава і надалі залишатиметься основним суб’єктом зовнішньої та внутрішньої політики, а державний суверенітет збереже своє значення в нових історичних умовах.
Суверенітет – це певна властивість держави, народу чи нації, яка є умовою, підставою виникнення відповідних прав. Існує безпосередній зв’язок між юридичною категорією „правосуб’єктність” та політико-правовою категорією „суверенність”. Стосовно таких специфічних суб’єктів права, як народ, нація та держава можна сказати, що уособленням їхньої правосуб’єктності є саме суверенітет. Це, зокрема, дозволяє зробити висновки, що суверенітет у будь-якому випадку є неподільним, його неможливо обмежити, а те, що помилково розуміють під обмеженням суверенітету, слід розглядати як передачу частини суверенних прав від одного суб’єкта іншому.
Список використаних джерел
1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.
2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.
4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.
11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.