Вступ.

1. Утворення Третьої республіки. Конституційні закони 1875-го року.

2. Політичні партії і політична боротьба.

3. Третя республіка після Першої світової війни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поразка Паризької Комуни призвела до посилення реакції в країні. У травні 1872 р. був прийнятий закон, за яким організаторам і членам робітничих союзів загрожувало ув'язнення терміном від 3 місяців до 5 років та штраф до 2 тис. франків. Того ж року було прийнято рішення про розпуск Національної гвардії.

Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Національних зборах більшість депутатів становили монархісти, щоправда в їх середовищі не було єдності. Легітимісти намагалися відновити династію Бурбонів, а орлеаністи і бонапартисти неодмінно хотіли бачити на престолі представників власних династій.

Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був проголошений Тьєр. Після дострокової сплати контрибуції Німеччині (для цього були проведені дві державні позики) окупаційна армія покинула Францію наприкінці 1873 р. Однак навіть цей політичний успіх Тьєра не міг задовольнити монархічну більшість Національних зборів. Тому в травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7 років було обрано бонапартиста Мак-Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один голос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.

Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно пов'язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. До їх компетенції належало прийняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на 4 роки. Із 300 депутатів Сенату 225 обиралися на 9 років, а решта 75 призначалися пожиттєво самими Національними зборами. Чоловікам надавалося загальне виборче право, вибори були прямими. Були позбавлені виборчих прав жінки, військовослужбовці, особи без цензу осідлості (6 місяців) та населення колоній. У випадку потреби Сенат міг бути перетворений у суд над президентом за звинуваченнями про посягання на державну безпеку.

Закони приймалися методом човника — передачі від нижньої палати до верхньої і навпаки, аж до повного узгодження усіх положень документа обома палатами. Президент, що обирався Національними зборами, був наділений широким колом повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право призначення зміщення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція та інші владні структури. Мав президент і право помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису відповідного міністра (контра-сигнатури), він не мав права без згоди парламенту оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між монархією та республікою.

1. Утворення Третьої республіки. Конституційні закони 1875-го року.

Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посилення реакції.

її поява була пов'язана передусім з поразкою французької армії під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 р. відновив у Франції республіку.

Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов'язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.

Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 р. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни розв'язаний версальцями терор призвів до значних втрат серед робітників.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов'язана з наступним державним ладом країни. Відразу ж після загибелі Комуни загострилася боротьба буржуазних партій за владу. Причому найбільш реакційні з них прагнули відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.

Офіційно Франція з 4 вересня 1870 р. була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республіки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіційних документах. Питання про форму державної влади залишалося відкритим.

Але ліквідувати республіканський лад у тих умовах було неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу.

За таких умов розробку конституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити конституційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії[3, c. 156-157].

У лютому 1875 р. за ініціативою де Валлона Національні збори, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого — Закон про організацію сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 p., був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.

Конституційні закони 1875-го року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республіканської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала ст. 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у національні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам виступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не пропоную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським».

Були й інші особливості Конституції 1875-го року. їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.

Конституція 1875-го року розцінювалася як тимчасовий законодавчий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася на повернення монархії.

Державний лад Третьої республіки за Конституційними законами 1875-го року базувався на принципі розподілу влади.

Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: палатою депутатів і сенатом, які об'єднувалися в Національні збори. Палата Депутатів обиралася населенням Франції терміном на чотири роки.

В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритарна система виборів у два тури. У першому турі обраним вважався кандидат, який зібрав абсолютну більшість голосів (більше половини). Якщо ніхто з кандидатів не отримав такої кількості голосів, проводився другий тур виборів, на якому для обрання досить було зібрати відносну більшість голосів.

Верхньою палатою був сенат, який складався з 300 сенаторів, 75 з яких були довічними, а 225 обиралися особливими колегіями виборщиків за департаментами терміном на дев'ять років. Сенат був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину.

Сенат розглядався монархістами як противага палаті депутатів. Тому він мав не тільки рівні права з палатою депутатів, а й отримав деякі переваги. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів, сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції.

Сенат і палата депутатів збиралися щороку, їх сесії починалися і закінчувалися одночасно. Президент міг відстрочити засідання палат, але не більше як на місяць[7, c. 186-188].

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами на сім років. Він міг бути переобраним. Президент мав широкі повноваження. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням, мав право помилування. Президент розпоряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодою сенату палату депутатів. Такі права президента наближали його до конституційного монарха.

Згодом відбувається суттєве обмеження влади президента. Він втратив деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій тощо). На посаду президента стали підбирати маловпливових політичних діячів.

Конституційні закони 1875-го року передбачали утворення Ради міністрів, однак не давали детального визначення її правового статусу. Але принципове значення мала ст. 6 Закону від 25 лютого 1875 p., де було сказано, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і індивідуально — за їх особисті дії». Закріплення в Конституції інституту парламентської відповідальності уряду давало йому значну самостійність щодо президента. Річ у тім, що президент не був главою уряду, він лише призначав голову Ради міністрів, який відповідав перед парламентом.

Повноваження уряду безперервно зростали. У нього було право законодавчої ініціативи, в його розпорядженні знаходився великий бюрократичний апарат міністерств. Кожен акт президента скріплювався підписом відповідного міністра.

У Третій республіці зберігалася Державна рада, засновником якої був ще Наполеон І. Цей орган складався з представників вищої бюрократії, які призначалися декретом президента. Державна рада була консультантом уряду в питаннях управління.

Місцеве управління навіть не згадувалося в Конституційних законах 1875-го року. Адміністративний поділ зберігався від часів Першої імперії: департамент, округ, кантон, комуна.

На чолі департаменту стояв префект, який призначався декретом президента. Префект був повноважним представником уряду і концентрував у своїх руках усю повноту влади. Подібну роль виконував в окрузі супрефект. Представницькі органи у вигляді генеральних і окружних рад, муніципалітетів вирішували другорядні питання і виконували всі розпорядження префектів і супрефектів.

Не згадували Конституційні закони 1875-го року і про третю гілку влади — судову. Між іншим судова система Франції за часів Третьої республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 р. довічного призначення суддів. Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, їх фактична залежність від уряду.

Конституція згадувала про судові функції палат. Відповідно до ст. 12 Закону від 16 липня 1875 р. «президент республіки може бути відданий під суд тільки палатою депутатів і судитися тільки сенатом». Подібне правило діяло і стосовно міністрів «за злочини, заподіяні при виконанні службових обов'язків». Крім того, за декретом президента сенат можна було перетворити на найвищий суд, щоб судити всяку особу, яку обвинувачували «в замаху на безпеку держави».

Вибори 1875 p., проведені на основі нової конституції, дали перевагу республіканцям. Всупереч волі президента Мак-Магона були сформовані республіканські кабінети Дюфора, а згодом — Сімона. 16 травня 1877 р. президент відправив у відставку кабінет Сімона і призначив прем'єром монархіста де Бройля. Цей уряд складався виключно з монархістів, і республіканська палата депутатів відмовилася визнати його. У відповідь, Мак-Магон 25 червня 1877 р. розпустив нижню палату. Нові вибори проходили під шаленим тиском владних структур і церкви, але принесли ще один успіх республіканцям. Вони отримали 335 місць із загального числа 550 депутатів. У січні 1879 p., вичерпавши усі свої можливості, президент пішов у відставку[1, c. 136-138].

Національні збори обрали новим президентом поміркованого республіканця Ж. Греві. В швидкому часі республіканці зайняли ключові позиції в державному апараті, «Марсельєза» була знову проголошена державним гімном, а день взяття Бастилії, 14 липня,- державним святом.

У 1884 р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на голосування питання про скасування республіканської форми правління.

В середині 80-х років XIX ст. Франція зіткнулася з соціальним рухом, який дістав назву буланжизму і був різновидністю бонапартизму. Військовий міністр (з 1886 р.) Буланже звільнив з армії кількох офіцерів-монархістів, оголосив під час деказвільського страйку, що не дозволить використати армію проти робітників, заявив про необхідність реваншу за поразку у війні 1870-1871 pp. з Німеччиною. Ці демагогічні заяви принесли генералу неабияку популярність — з'явилися його портрети, складалися пісні. Відправлений у відставку в 1887 p., міністр тріумфально переміг на виборах до Національних зборів у 1889 р. (одночасно у кількох округах).

Спроба державного перевороту, здійснена його прихильниками, провалилася, а сам генерал був засуджений до довічного ув'язнення.

Події 1889 р. показали, що небезпека відновлення монархії бонапартистського типу продовжує зберігатися. Особливе занепокоєння республіканців викликала фігура президента. Було прийнято постанову, згідно з якою не можуть бути обрані президентами члени колишніх імператорських та королівських родин.

У подальшому обрання президентів аж до Пуанкаре (1913-1920) здійснювалося відповідно до формули Клемансо: «Виберемо най-тупішого».

Становище президента в системі державної влади Леон Гамбетта (політик другої пол. XIX ст., прем'єр Франції у 1882 р.) сформулював так: «Підкоряйся або забирайся геть». Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти. Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних зборів. Саме у їхні руки переходить контроль над урядом. У випадку парламентського вотуму недовір'я уряд був вимушений подавати у відставку.

Палата депутатів обиралася по округах на основі мажоритарної системи. У першому турі голосування перемогу приносила абсолютна більшість голосів, у другому було достатньо відносної. Оскільки у Франції діяло щонайменше 10 партій (самих лише монархічних було три), другий тур виборів перетворювався у лотерею, а в Національних зборах були тією чи іншою мірою представлені усі політичні сили. Наприклад, у 1893 р. серед депутатів Національних зборів були 12 марксистів і стільки ж представників від немарксистських соціалістичних течій. З іншого боку, голоси більшості (до 2/3 виборців) йшли, що називається, у пісок. Наприклад, після виборів 1885 р. з'ясувалося, що обрані депутати представляють разом 3042 тис. виборців, а кандидати-невдахи — аж 6 млн, тобто удвічі більше. Такими були плюси і мінуси мажоритарної системи.

Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відповідно — до відставки уряду. Підраховано, що з 1875 по 1914 рр. у Франції змінилося 48 урядів, тобто середня тривалість перебування при владі міністерського кабінету не перевищувала 10 місяців. А, наприклад, з березня 1911 по червень 1914 pp. змінилося аж 8 урядів.

Як не дивно, зміна урядів зберігала міністерські портфелі за лідерами політичних партій — змінювалися лише посади, відповідно до умов нового міжпартійного компромісу. Так, Фрейсіне був прем'єром 4 рази, а членом кабінету — 13, Пуанкаре 6 разів очолював кабінет, а Бріан — навіть 11 (!). Така наступність до певної міри компенсувала звиви та зигзаги французької зовнішньої і внутрішньої політики, пов'язані зі зміною коаліційних урядів.

Однак порівняння виконавчої влади Франції і сусідньої Німеччини, показує, що остання дещо вигравала від дотримання послідовності у роботі виконавчої влади. Особливо чітко виявилася ця різниця після початку Першої світової війни. Незважаючи на те, що до війни тією чи іншою мірою готувалися усі європейські країни, Німеччина виявилася підготовленою найкраще і відразу перенесла бойові дії на територію Франції, створивши вже у серпні 1914 р. небезпечну загрозу окупації французької столиці.

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій — демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення свободи друку (1880 p.), відновлення свободи зібрань (1881 p.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.

У разі виникнення бійки (часто спровокованої) поліція мала право розпустити збори. Як наслідок, поліція спільно з армією на законних підставах розігнала вуличну демонстрацію парижан 1 травня 1890 p., а розгін першотравневих демонстрацій 1891 р. обернувся десятками убитих і поранених демонстрантів.

Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. «злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною ознакою тощо.

Тривалий час основним аргументом монархістів була нібито моральна перевага людей честі, дворян над простолюдом, якого більше цікавлять гроші, чи, тим більше, над представниками національної меншини, що далека від державних інтересів основної нації. Таке розвінчання міфу здійснило справжній переворот у настроях суспільства.

Якщо у 1875 р. Франція не стала монархією лише тому, що три монархічні течії не зуміли домовитися між собою, то уже вибори 1902р. показали — ідея монархії у цій країні похована остаточно. Це ж підтвердили і вибори 1906 р., на яких радикали, ліві республіканці і соціалісти зібрали 415 голосів проти 180 у правих та поміркованих[6, c. 215-217].

2. Політичні партії і політична боротьба

Специфічною рисою політичної структури Третьої республіки була багатопартійність. Вона була обумовлена складним характером суспільства, значним дрібнобуржуазним прошарком, напруженою політичною історією.

Більшість партій не мала твердо встановлених організаційних форм, постійного членства. Вони скоріше були тимчасовими об'єднаннями, парламентськими групами. Всіх їх можна розподілити на три групи:

1) монархічні партії. Це колишні легітимісти, орлеаністи, бонапартисти, які об'єдналися в єдину консервативну партію;

2) республіканські партії. До них належали ліві республіканці, ліві демократи, республікансько-демократична спілка. Дуже впливовою в цьому таборі була партія радикалів, яка остаточно оформилася в 1901 p.;

3) соціалістична партія, що виникла 1879 р. Робітничий рух у цей час розколовся на декілька фракцій: посибілістів, бланкістів та ін.

В умовах загострення класових протиріч, суперництва між політичними партіями розгорнулася напружена боротьба між силами реакції і демократії. Свій прояв вона знайшла в спробах державного перевороту.

Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним у 1877 р. спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним у 1889 р. намагався захопити владу генерал Буланже.

Однак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ реакції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.

Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 р. була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду»[4, c. 157-159].

Державний розвиток Франції в XX ст., на відміну від Великобританії, відбувався в умовах поляризації і відкритого протиборства правих і лівих сил, партій і угруповань, що спричиняло не тільки часті зміни у політичному режимі, а й викликало необхідність проведення реформ державного устрою, періодичної трансформації проголошуваних конституційних принципів.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливого значення набувала боротьба навколо виборчих реформ. Закон 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорційного представництва. Однак нова система була перекручена тим, що в законі було передбачене одержання партіями додаткових місць у вигляді «премій» за перемогу у виборчому окрузі. У 1927 р. мажоритарна система була відновлена.

Згідно з Законом 1927 р. Франція і деякі її заморські володіння поділялися на сотні виборчих округів, від кожного з яких до парламенту обирався один депутат. Вибори проводилися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було одержати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидату від якої-небудь партії було достатньо отримати відносну більшість голосів, тобто їх мало бути більше, ніж у кожного із суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу численним правим партіям. Центр ваги виборчої кампанії переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком і виставляти загальних кандидатів. Перекручення волі виборців дією мажоритарної системи доповнювалося «перекроенням» виборчих округів, створенням нерівних за кількістю населення округів у промислових і сільських районах.

Зміни в державному апараті. Після Першої світової війни основи державного устрою Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними законами 1875 р. Однак поступове ослаблення фактичної ролі глави держави — президента, зведення його повноважень до «церемоніальних», не супроводжувалося скільки-небудь серйозним відновленням рівноваги виконавчої і законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Адже посада голови Ради міністрів і організаційна структура уряду одержали юридичне оформлення лише в 1934—1935 pp.[8, c. 119-120]

Звичайно, на практиці загальносвітова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла і Францію. Так, у міжвоєнний період до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. При цьому воно спиралося на сформовану ще в XIX ст. доктрину «регламентарної влади». Відповідно до цієї доктрини уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на основі власних прерогатив.

Формально урядові декрети повинні були лише доповнювати, уточнювати законодавство і мали підзаконний характер. Насправді ж уряд неодноразово приймав акти, що мали силу закону, і скасовував попередні законодавчі акти. Крім того, пар-ламент періодично надавав правим кабінетам надзвичайні повноваження і виключне право законодавствувати у формі «декретів-законів» (наприклад, у 1918, 1921, 1934, 1938-1939 pp.).

Водночас Третя республіка до Другої світової війни не випадково іменувалася «режимом Зборів» або «абсолютним парламентаризмом». Контроль парламенту з великою кількістю його фракційних угруповань (близько 20 у 30-ті роки) над урядом набув гіпертрофованих форм, що призводило до політичної нестабільності, частих урядових криз і відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету у влади не перевищувала шести місяців. Нерідко кабінети ішли у відставку в результаті висловлення їм недовіри лише верхньою палатою — Сенатом. Явне порушення рівноваги гілок влади і «системи стримань» на користь парламенту, при його нездатності ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній і політичній кризі 30-х років, посиленню авторитарних тенденцій і німецької агресії. [1, c. 243-246]

3. Третя республіка після Першої світової війни

Перша світова війна для Франції закінчилася перемогою. За умовами Версальського договору їй повернули Ельзас і Лотарингію, передали частину німецьких колоній, надали право експлуатації Саарського вугільного басейну. Франція отримала право на значну суму німецьких репарацій.

Разом з тим країна зазнала у війні значних втрат. Перехід до миру відбувався дуже важко. Були підірвані позиції французького фінансового капіталу на світовому ринку. Франція, яка до війни була країною-кредитором, перетворилася на країну-боржника. За час війни вона заборгувала США більше чотирьох мільярдів доларів. Слід додати також, що на післявоєнний розвиток Франції впливала світова економічна криза.

Усі ці обставини мали значний вплив на соціальні відносини в країні. Відбувалося загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігався підйом революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній системі.

Партійно-політична система Франції того періоду мала свої відмінності порівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, й іншими факторами. Кожна з багатьох буржуазних партій пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на групи. З'являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли у 1919 р. національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.

Лівий блок об'єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика.

Отже, у Франції була відсутня двопартійна система, як у США і Великобританії, але діяла система двох партійних блоків.

У 1920 р. виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, у лавах якої розгорнулася боротьба, що закінчилася розмежуванням. У грудні 1920 р. на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до III Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву — соціалістична партія Франції.)

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою в країні. Так, у 1921 р. вона об'єднувала у своїх лавах близько 100 тисяч членів. У 1924 р. на виборах у палату депутатів компартія отримала 900 тисяч голосів, а у 1928 р. — 1,1 мільйона. Вирішальну роль вона зіграла в історії Народного фронту[6, c. 136-138].

У 20-х роках виникають і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони пов'язані з держапаратом, отримують гроші від монополій. У 1933 p., коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів. У 1934 р. фашисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали поразки. Однак і після цього фашисти не тільки зберігають свої організації (наприклад, «Вогненні хрести»), а й утворюють нові (кагуляри).

Народний фронт посідає особливе місце в політичній та державно-правовій історії Франції. На початку 1934 р. французькі фашисти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою, 6 лютого 1934 р. 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади фашистам. Уряд розгубився. І все ж таки путч зазнав поразки, і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. 9 лютого в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифашистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйона трудящих.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією комуністи насамперед звернулися до соціалістів. Між комуністами і соціалістами 27 липня 1934 р. був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 р. відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, соціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших демократичних організацій. Об'єднання всіх цих політичних антифашистських сил отримало назву Народний фронт.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 р. відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав 35 тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйона антифашистів для боротьби проти фашистської загрози.

У січні 1936 р. була опублікована Програма Народного фронту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських — організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських елементів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям.

У виборах 1936 р. Народний фронт отримав переконливу перемогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було подано 5,5 мільйона (56,6 %) голосів. Був сформований уряд Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради Міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодинний робочий тиждень, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), визнав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.

Однак уже в 1937 р. голова уряду Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в соціальному законодавстві. Після цього уряд подає у відставку. На цьому історія Народного фронту закінчується. [9, c. 127-128]

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався конституційними законами 1875-го року. Свого подальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для французької державності кінця XIX ст.

Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави — президента республіки — залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на практиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Усе частіше долю ради міністрів та її склад вирішував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політичними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі реформи.

На початку XX ст. у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 p., в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи. Його рекламували як введення більш демократичного пропорційного представництва. Насправді новий закон поєднував принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських департаментів. У 1927 р. пропорційне представництво було скасовано і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи в два тури голосування.

За Законом 1927-го року Франція і залежні від неї заморські території поділялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких обирався до парламенту один депутат. Вибори проводилися у два тури. У першому турі обраним вважався кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів. Якщо такого не відбувалося, проводився другий тур, на якому обраним вважався кандидат, котрий / отримав відносну більшість голосів. У другому турі дозволялося блокуватися, виставляти спільних кандидатів, що давало перевагу «правим» партіям. Наприклад, комуністична партія в 1924 р. за законом 1919-го року провела до Національних зборів 26 депутатів, у 1928 р. вона зібрала на 200 тисяч голосів більше, але за законом 1927-го року провела тільки 12 депутатів.

На початку 30-х років у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних протиріч у Франції зросла активність крайньо правих організацій фашистських напрямів («Вогненні хрести», «Аксьон франсез» та ін.). У лютому 1934 р. була здійснена спроба організувати фашистський путч, що провалився завдяки солідарності демократичних сил країни, які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обстановкою, уряди правих сил, які змінювали один одного у влади, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи[10, c. 146-148].

Посилення реакційних тенденцій у політичному житті країни створило умови для об'єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, що підписали угоду про єдність дій, а також понад 40 різних демократичних організацій. У січні 1936 р. була опублікована програма Народного фронту. У політичній галузі основними вимогами Фронту був розпуск і роззброєння фашистських організацій, скасування репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки в Європі. В економічній сфері планувалися заходи щодо підвищення життєвого рівня населення і боротьби з безробіттям, реорганізація Французького банку і встановлення контролю за найбільшими банками, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт здобув перемогу. Був сформований уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, запроваджений 40-годинний робочий тиждень, проведена реформа Французького банку, скасовані надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій був застосований Закон про розпуск воєнізованих угруповань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих сил встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці спричинили його розкол. У результаті послідовної зміни урядів у 1938 р. у влади закріпилося праве крило радикалів, що пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку й остаточний розрив з Народним фронтом.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кризи і відставки кабінетів, у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника — голови ради міністри^? Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці повноваження опинялися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтереси правлячої верхівки.

Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 р. підписав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 р. німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. 22 червня 1940 р. Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де була розташована резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 р. гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом з тим і Третьої республіки[8, c. 179-182].

Висновки

Падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 р. Після капітуляції в 1940 р. більша частина Франції управлялася німецькими окупаційними органами. У південній неокупованій зоні влада формально перебувала в руках пронімецького уряду маршала Петена. Він одержав назву «уряд Віші» — за назвою курортного містечка, його резиденції. Конституція 1875 р. формально не була скасована, однак фактично Республіка припинила існування. Низкою декретів Петен скасував посаду президента Республіки і поклав на себе обов'язки глави держави, наділеного всією повнотою державної влади. «Режим Віші» був військово-авторитарним, хоча самостійна роль цього уряду була досить відносною. Його функції були ще більш обмежені з осені 1942 p., коли німці ввели до південної зони свої війська.

Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, з ініціативи яких численні антифашистські організації об'єдналися в Національну раду Опору. Інший центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції («Франція що бореться»). У 1943-1944 pp. після об'єднання французького і лондонського центрів в Алжирі був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд на чолі з де Голлем здійснював управління країною в перший період після визволення в 1944—1946 pp.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.