Вступ

Актуальність теми. Книга — чи не найголовніший елемент культури будь-якої нації. Вона не лише передає нащадкам свою історію, культурні, духовні, наукові досягнення минулого, а й укріплює націю, формує нові покоління громадян на певних принципах, моральних і духовних нормах.

Між тим, книга — матеріальний продукт, і будь-які негативні явища соціально-економічного характеру, що відбуваються в суспільстві, одразу ж знаходять своє відображення у зниженні купівельного інтересу до книги. Нинішня політична й економічна ситуації в Україні — не виняток. Саме тому в умовах глобальної фінансової кризи, у більшості вітчизняних видавців з’явилася лише одна “стратегічна мета” — утриматися, наскільки це можливо, у сучасних економічних умовах.

Було б несправедливо зазначати, що ситуація українського книговидання мало хвилює фахівців у даній галузі наукових знань О.Афонін, І. Драч, А. Животок, Н. Зелінська, Е. Огар, В. Семиноженко, М. Сенченко, М. Тимошик — ось далеко неповний список науковців і  практиків, які постійно досліджують стан вітчизняної видавничої діяльності та окремих її складових, вносять пропозиції щодо поліпшення якості, збільшення кількості і покращання умов функціонування та розвитку друкованої продукції нашої держави.

Але, віддаючи належне науковій і практичній значущості робіт вищевказаних учених, зазначимо, що, на жаль, поза їхньою увагою залишилася проблема вдосконалення правового та економічного механізмів державного регулювання книговидання в ситуації вимушеного обмеженого державного фінансування галузі, викликаного глобальною фінансовою кризою.

На межі тисячоліть видавничо-поліграфічний сектор національних економік західних країн став одним із найприбутковіших у структурі галузей, які стрімко розвиваються. Незважаючи на всі суб’єктивні й об’єктивні труднощі, в Україні видавнича справа, як, до речі, і журналістика, також прагне виходити на цей шлях.

За підготовку й тиражування будь-яких текстів, плакатів, альбомів в останні роки стало братися все більше й більше бажаючих, переслідуючи переважно єдину мету, — заробити гроші. Проблема в іншому. Видавничою справою нерідко вирішують зайнятися люди, які, м’яко кажучи, не зовсім для цього придатні з професійної точки зору.

Чомусь поширеною стала думка про те, що коли ти хоч трохи оволодів комп’ютером, то вже можеш вважатися видавцем. Але ж таїть ця справа в собі не лише елемент “початкової комп’ютерної грамотності”, не лише привид легкої комерції, а й культури. Таїть той чинник, який потребує колосальних знань, навичок, наполегливості, постійного самовдосконалення. А ще — інтелігентності. Коли цього немає, тоді й з’являються на нашому книжковому ринку видання, які, за великим рахунком, й книгами не можна назвати — настільки вони кричуще безграмотні, з масою помилок, невмінням “видавця” побачити й створити внутрішню і зовнішню структуру свого “дітища”, вміло поєднати зміст із оформленням, надати йому власного стилю, неповторності, подбати, аби воно швидко й упевнено знайшло свого читача.

Видавнича продукція — специфічний товар, у якому поєднано не тільки матеріальні, а передусім духовно-мистецькі. інтелектуальні, освітні, культурологічні цінності, завдяки яким вона впливає на соціальні, суспільні, виробничі процеси. Що більшу кількість споживачів охоплюватиме національна книжка, то ефективніше вона задовольнятиме їхні потреби, то істотніше зростатиме її роль як фундатора інформаційної безпеки країни.

Український книжковий ринок привабливий для бізнесу, оскільки має великий потенціал із десятків мільйонів жителів країни, які характеризуються високим освітнім рівнем та природною любов’ю до читання.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати та з’ясувати основні риси інформаційного менеджменту в галузі книговидання та книгорозповсюдження.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити головні ознаки класифікації сучасних видавництв;
• охарактеризувати типові структури видавництв: український та зарубіжний досвід;
• дослідити тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі;
• визначити сучасний стан книговидання та проблеми, що перешкоджають його розвиткові;
• проаналізувати чинну нормативну базу, що визначає підходи щодо державного регулювання книговидання;
• запропонувати практичні заходи щодо вдосконалення економічного та правового механізмів державного регулювання книговидання в сучасних умовах;
• проаналізувати стан та тенденції українського книговидання та видавничої справи на сучасному етапі;
• охарактеризувати проблеми українського наукового книговидання в умовах ринку.

 Об’єктом дослідження є розвиток видавничої справи в Україні.

Предметом дослідження виступає основні риси інформаційного менеджменту в галузі книговидання та книгорозповсюдження.

Розділ 1. Основні тенденції у сфері книговидання

1.1. Роль книговидання у розвитку людини і держави

Розбудова будь-якої держави, реалізація проривів у нові технічні й технологічні горизонти, здійснення реформаторських кроків в усіх сферах життєдіяльності держави, у тому числі у виробничій та науковій, у принципі неможливі без сучасних, добре освічених, професійно підготовлених фахівців, спроможних реалізувати ці завдання, чітко усвідомлюючи мету, до якої вони прагнуть, й досконало володіючи інструментальною базою і знаннями, що дають їм змогу її досягти.

У свою чергу, і це вже доведено усією історією людства, становлення людини як особистості, виховання її моральною, духовною і творчою, прищеплення їй професійних і наукових знань неможливі без книги.

Численні засоби масової інформації, як традиційні друковані, так і сучасні електронні, у цих аспектах не можуть жодним чином конкурувати з логічним, системним, послідовним і завершеним знанням, яке дає книга, оскільки несуть короткострокову й фрагментарну інформацію про світ. Тобто будь-які кардинальні зміни в державі, зорієнтовані на майбутнє й довготривалу перспективу, мають починатися з наповнення навчальних закладів, бібліотек, відповідних наукових і управлінських установ, полиць численних книгарень достатньою кількістю книг як власного виробництва, так і перекладних, що дають людині, персоналу, задіяному в реформаційному процесі, повне уявлення про те, як подібні реформи реалізувались у світі чи як світові тенденції й методики співвідносяться з можливостями та станом соціуму, власної економіки, виробництва та науки, а також дають можливість напрацювати на основі отриманих знань модель власних реформаторських дій і реалізувати її на практиці.

Образно кажучи, першою ознакою, лакмусовим папірцем серйозності намірів влади щодо ефективного і прогнозованого реформування економіки в цілому або окремих галузей чи сфер є різке, стрибкоподібне нарощування обсягів видання книг у чітко визначених жанрових нішах за кількістю назв та накладами.

За свою багатотисячолітню історію цивілізація не винайшла ефективнішого шляху для удосконалення людини і розвитку держави, ніж через знання, які дає її Величність КНИГА.

Україна не є винятком із правил. Тому розраховувати на те, що її розбудова як держави можлива без професійно підготовлених кадрів будівничих, а відповідно й без розвитку власного книговидання, не варто.

Більше того, є абсолютно тверде переконання, що значною мірою кризові явища, від яких нині так жорстко потерпають економіка України, її культурна і соціальна сфери, освіта та наука, є наслідком фактичного нехтування усіма без винятку вищими керівниками країни упродовж усіх двадцяти років її незалежності книгою, як головним стратегічним інструментом творення людини, нації і держави.

Статистика друку, яку веде Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова», свідчить про падіння за останні двадцять років кількості видань з      3,3 книги в середньому до однієї на одного мешканця України. Навіть у 2008 році, найкращому за останні п’ятнадцять років, ця цифра сягнула лише 1,26 книги на душу населення. А в 2010 році цей показник опустився навіть нижче однієї книги.

Варто зауважити, що ці показники суттєво відрізняються від показників європейських країн, де вони вчетверо вищі за українські. Крім того, останні роки демонструють різке зменшення середніх накладів технічної, природничої, наукової літератури, підручників для вищої та загальноосвітньої школи.

Ця статистика є наочним свідченням швидкої і тотальної освітньої, інтелектуальної, наукової, культурної деградації основної маси населення України, стрімкого скорочення кадрового потенціалу, людського ресурсу, спроможного до свідомого, професійно грамотного проведення реформ, яких уже дуже давно потребує Україна.

Аналіз стану національного книговидання за минулий період нині дає відповідь на три сакраментальні запитання: чому з українською книгою сталося те, що сталося, до яких наслідків це призвело і що треба зробити, щоб кардинально повернути процес трансформації національного книговидання до позитивного і динамічного розвитку.

Отже, перше запитання: чому це сталося?

Відсутність державної вивіреної, науково обґрунтованої стратегічної політики, зорієнтованої на системний розвиток, як колись це називалося, «народногосподарського комплексу» або економіки, виробничого комплексу України, автоматично викреслила з-поміж державних пріоритетів проблему підготовки кадрів, оскільки потреба в професіоналах для галузей і виробництв, які замість розвитку стрімко згортали свою діяльність, втрачаючи позитивну перспективу, виглядала повним безглуздям. На цьому фоні питання підвищення ролі книги в суспільстві, стимулювання зростання її впливу на культурні, соціальні та виробничі процеси виглядало таким самим чином.

І, як результат, це призвело до:

—      повного зупинення з боку держави тематичного, економічного і фінансового моніторингу стану книжкового ринку України з метою визначення існуючих тенденцій його розвитку, забезпечення контролю за динамікою змін, що мають місце у цій царині, та забезпечення впливу державних інституцій на всі процеси, пов’язані з підготовкою, виготовленням та реалізацією вітчизняної книги, популяризацією книги й читання серед громадян України;

—      втрати цілісного повномасштабного управління книговидавничою галуззю з боку держави, створення у видавничому середовищі атмосфери невизначеності щодо стратегії і цілей розвитку книговидання у зв’язку з відсутністю єдиної державної політики відносно перспектив і держави, і національної книги;

—      створення законодавчої бази з питань оренди приміщень у будівлях, що належать до державної чи комунальної власності, відповідно до якої видавництва, книгарні, бібліотеки в якості орендарів мусили змагатися за право оренди на рівних з банкірами, нафтовиками та газотрейдерами, власниками ресторанів та бутіків, що призвело до закриття незалежних книгарень і тотального скорочення книжкової торгівлі, а відповідно і продажу вітчизняної книги;

—      згортання інвестицій у видавничу галузь та унеможливлення кредитування видавничих проектів, що спричинило обмеження фінансового потенціалу галузі лише власними обіговими коштами суб’єктів видавничої справи, які працюють на книжковому ринку України;

—      фактичного згортання бюджетного фінансування бібліотек для поповнення їхніх фондів вітчизняною літературою і, як наслідок, 95% видань, що вийшли друком в Україні, стали недоступним для пересічного громадянина інтелектуально-культурним продуктом [22, c. 9-10].

Усе це створило вже об’єктивні передумови для наростання інших негативних явищ у професійному середовищі та соціумі. А саме:

—      істотне зменшення обсягів вітчизняної видавничої продукції і середніх накладів, а відтак і суттєве зростання собівартості книги, звуженість її асортименту, брак якісного змістовного наповнення;

—      зниження конкурентоспроможності української книги і стрімке заповнення більшості жанрових ніш українського книжкового ринку імпортованою, в основному російською, книгою;

—      значне загальне зниження освітнього рівня населення, падіння рівня професійної майстерності фахівців у виробничому середовищі, в тому числі й у видавничій сфері, зокрема в поліграфії, втрата спадкоємності серед працівників різного рівня складних технічних і технологічних виробництв, штучний дефіцит робітничих кадрів практично з усіх промислових спеціальностей;

—      втрата переважною частиною населення України інтересу до читання, а також розуміння його виняткової ролі у процесі розвитку людини, витіснення книги і читання з переліку пріоритетних об’єктивних факторів, що впливають на соціальний статус громадянина, його просування кар’єрними сходинками тощо;

—      суттєве падіння морального, культурного рівня, загальної інформованості та грамотності підростаючого покоління, особливо тієї частини молоді, становлення якої припало на кінець 1990-х — початок 2000-х років;

—      прискорення старіння і зношеності технічного і технологічного обладнання поліграфічних, у першу чергу державних, підприємств;

—      хаотичність, безсистемність і непередбачуваність випуску електронних видань і, як наслідок, порушення авторського права, відсутність обліку, неможливість прогнозування їхнього розвитку.

Наявність зазначених, і не тільки, проблем негативно вплинула на розвиток книговидання в нашій країні, звузила ареал поширення вітчизняної книги на її території й призвела фактично до самоізоляції українського книговидання в системі світових інформаційних потоків.

Щоб «вписатися» в сучасні глобальні інформаційні потоки, Україна повинна сформувати чітку державну політику, спрямовану на розвиток вітчизняного книговидання з метою задоволення культурно-освітніх, наукових, інтелектуальних і виробничих потреб суспільства; забезпечення захисту національного інформаційного простору; конкурентоспроможності української книги як культурно-мистецького продукту на внутрішньому і зовнішньому ринках [7, c. 17-18].

Розв’язання цих проблем національної книговидавничої галузі вимагає від держави здійснення низки масштабних заходів, зокрема:

1. Визначення книговидавничої галузі України національним стратегічним пріоритетом з розробленням механізмів взаємодії і координації зусиль органів державної влади, органів місцевого самоврядування з книговидавничими організаціями та громадськими фаховими об’єднаннями щодо розвитку вітчизняної книги.
2. Розроблення і затвердження Стратегії розвитку книговидання в Україні.
3. Створення єдиної національної довідково-інформаційної системи книжкового простору України; запровадження постійного моніторингу тематичного, економічного і фінансового стану книжкового ринку України для визначення тенденцій його розвитку, забезпечення контролю за динамікою змін, що відбуваються; сприяння системній книжковій торгівлі та розвитку книжкових асоціацій, клубів.
4. Встановлення соціальних тарифів на рекламу книг вітчизняного виробництва та нормативів на обов’язкове надання електронними та друкованими ЗМІ часу і площ для реклами вітчизняної книги.
5. Розроблення Національним банком України механізмів спеціального пільгового режиму кредитування державними і комерційними банками підприємств видавничої галузі.
6. Прийняття Державної цільової програми популяризації вітчизняної видавничої продукції та Державної цільової програми підтримки читання.
7. Розроблення механізмів і процедури залучення інвестицій у видавничо-поліграфічну галузь з подальшим звільненням від оподаткування коштів, інвестованих у вітчизняне книговидання, меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток вітчизняної книги.
8. Встановлення обов’язкових фіксованих відрахувань із центрального та місцевих бюджетів на закупівлю вітчизняних видань для національних, публічних, наукових, дитячих, сільських та шкільних бібліотек.
9. Розширення міжнародного співробітництва у сфері книговидання та книгорозповсюдження, здійснення заходів щодо популяризації української книги за кордоном.
10. Законодавче закріплення положення про те, що процедура закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти не поширюється на книжкову продукцію.
11. Вирішення питання щодо приєднання України до Флорентійської угоди і Найробського протоколу, що звільняє від митного та інших ввізних зборів книги, інші видання та документи з питань освіти, науки, культури, а також матеріали та устаткування для їхнього виготовлення.
12. Розроблення і впровадження механізмів державного регулювання розвитку книговидання, зокрема удосконалення формування програми випуску соціально значущих видань «Українська книга», збільшення обсягів державного замовлення на ці види видань.
13. Прийняття закону, який би регулював розвиток електронного книговидання, забезпечував захист авторського права і прав інтелектуальної власності при публікації електронних видань у мережі Інтернет, використанні їх у бібліотеках, національних фондосховищах; удосконалення системи обліку (Державного реєстру) видавництв, що здійснюють випуск електронних видань.
14. Внесення до Закону України «Про видавничу справу» в ст. 5 «Державна політика у видавничій справі» положення, яке визначатиме, що державні видавництва, які спеціалізуються на випуску книжкової продукції і знаходяться у власності держави, мають отримувати пріоритетний розвиток і всебічну підтримку, зокрема у випуску суспільно необхідних видань за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення.
15. Удосконалення чинного законодавства щодо адміністративного, митного, податкового регулювання діяльності суб’єктів видавничої справи та механізмів ввезення імпортованих книг на територію України.
16. Удосконалення законодавства щодо системи обов’язкового примірника документів, зокрема в частині застосування штрафних санкцій до порушників законодавства [3, c. 75-76].

1.2. Державна політика в галузі книговидання

Державна політика в галузі книговидання ґрунтується на чіткому баченні владою, керманичами держави напряму її розвитку, визначення ними тих сфер культурного, економічного і соціального життя країни, які вимагають часткового, значного або докорінного переустрою, реформування.

Саме розуміння цих стратегічних проблем, а також ретельний об’єктивний аналіз стану галузі вимагають напрацювання комплексу заходів (соціальних, економічних, правових, матеріально-технічних та інших), спрямованих на регулювання й управління у сфері книговиробництва, книгорозповсюдження й споживання книги в умовах формування книжкового ринку й інформатизації суспільства, а в остаточному підсумку — на повне й всебічне задоволення суспільних і державних потреб у книжковій продукції.

Тому зрозуміло, що у центрі державної політики повинні перебувати загальнодержавні інтереси. Досягнення ж визначених рубежів розвитку книговидання й книгорозповсюдження в цілому має забезпечити розв’язання великомасштабних завдань державного будівництва зі створенням можливості повного доступу до будь-якої сфери знань, поданих у книгах, для будь-якого члена суспільства в потрібний час у будь-якому місці й у необхідному обсязі. Так виглядає формула книговидання в інформаційному суспільстві й завдання державної політики в цій галузі.

Найважливішими факторами, що обумовлюють формування перспективної моделі книговидання, залишаються: демократизація суспільства, розвиток ринкових відносин, посилення значимості книги у всіх сферах життєдіяльності людини, формування інформаційного суспільства тощо. Ставши необхідною й доступною кожному члену суспільства, книга не втратить свого престижу й у майбутньому.

Формування особистості, здатної цілеспрямовано опановувати знання, усвідомлено здобувати духовний досвід, котра вміє творчо реалізовувати своє інтелектуальне багатство — це вища мета книговидання, як і будь-якого іншого суспільного культурного інституту. Самоцінність книговидання полягає у властивих йому функціях: збереженні й збільшенні нагромадженого людством знання, розповсюдженні цих знань і духовних цінностей, як у просторі, так і в часі. Орієнтирами видавничої діяльності неодмінно повинні стати гуманістичні ідеали й загальнолюдські цінності, а також інформаційні потреби особистості.

Забезпечення ж ефективної реалізації державної політики — прямий обов’язок держави в особі Держкомтелерадіо України. Ця політика має бути гнучкою й мобільною, необхідне фінансове, нормативно-правове, нормативно-технічне й науково-методичне забезпечення, залежно від об’єктивно складних соціально-економічних обставин і зміни стану й тенденцій у книжковій галузі. У цьому зв’язку державну політику потрібно щорічно аналізувати й коригувати — її цілі, завдання, напрями, функції, форми реалізації, що, безумовно, потребує постійного (протягом кожного року) відстеження й виявлення причин і наслідків зміни ситуації в книговиданні, книгорозповсюдженні та книгоспоживанні. Державна політика може виявитися малоефективною, якщо не буде щорічно співвідноситися з реальними змінами, що відбуваються в книжковій галузі й у суспільстві. Крім того, щоб здійснювати ефективний контроль за дотриманням суб’єктами книговидання чинних нормативно-правових і нормативно-технічних актів, необхідно вести постійний аналіз цих документів, контролювати ефективність їх виконання або причини й наслідки їх «неспрацьовування» для того, щоб вчасно розробляти рекомендації щодо їхньої зміни, або прийняття нових актів, що сприяють повноцінній реалізації державної політики [6, c. 35-36].

Усе це свідчить про те, що розроблення рекомендацій — тільки початкова стадія в справі створення механізму державного регулювання процесів книговидання та книгорозповсюдження для державних потреб. Отже, продовження науково-дослідних розроблень в аналізованій галузі, особливо в контексті комплексного розв’язання проблеми (книговидання, книгорозповсюдження, книгоспоживання) — нагальна потреба. Розроблення й обґрунтування пріоритетів в усіх напрямах державної політики, створення системи взаємозв’язку і механізму взаємодії суб’єктів книжкової справи, сприяння організації й розвитку регіональної політики в галузі книжкової справи, міждержавного та міжнародних аспектів її — усе це має бути предметом постійної уваги держави.

У галузі книговидання, у справі забезпечення книжковою інформацією всіх соціальних, професійних, національних прошарків і груп населення проблеми, пов’язані з духовністю, освітою, вихованням, наукою, культурою, моральністю, поінформованістю суспільства — повинні бути першочерговими для держави: немає цивілізованого суспільства — немає й держави, що стабільно розвивається. Отже, державна політика — це не тільки інструмент державного регулювання процесів сучасного книговидання, а й ключ до одержання українським суспільством статусу інформаційного [11, c. 8-9].

1.3. Сучасні тенденції книготоргівлі в Україні

Створена раніше чітка система формування асортименту книготорговельних підприємств, що базувалась на замовленні видань за планами випуску видавництв, централізованій поставці книжок, чіткому визначенні питомої ваги кожного розділу літератури, в сучасних умовах зазнала значних змін. На фор­мування асортименту книгарень впливають взаємовідносини з видавництвами та посередницькими підприємствами, відсутність налагодженої інформаційної системи про книжки, що вийшли з друку чи заплановані до випуску, досвід формування торговель­ного асортименту, економічні умови закупівлі книжковою тор­гівлею видавничої продукції (ціни, націнки, умови оплати), різке звуження випуску книжок в Україні.

До 1991 року держава приділяла постійну увагу видавничій справі, що проявлялось у прийнятті відповідних законів — «Книжкова торгівля є складовою комуністичної роботи щодо виховання населення» (Постанова ЦК КПРС «Про стан та заходи покращення книжкової торгівлі» у 1960р.), у відкритті книгарень на центральних вулицях обласних центрів і столиці, а не ліквідація книгарень і продаж їх під відкриття інших магазинів, як це спостерігається на сучасному етапі, у державному замовленні видання літератури, яка впливала на свідомість, була необхідною для освіти, науки, культури, у виділенні значних бюджетних коштів для комплектування фондів масових бібліотек, а не зведення їх нанівець, коли бібліотеки не отримують найнеобхіднішого роками.

В результаті відсутності продуманої державної політики стосовно видавничої справи ,нерозуміння чиновниками того, що книга — товар особливого роду, в Україні зменшилась кількість книг, що видаються. А це не могло не позначитись на асортиментній роботі книгарень і гуртовень. Зменшилась кількість книг, що продаються в магазині. Книгарні, в яких традиційно щороку в асортименті було представлено по 10тис.назв, змушені були вводити в асортимент інші товари, щоб «вижити »в ринкових умовах. Особливо постраждали спеціалізовані книгарні. Закрились книгарні підписних видань, книгарні, що спеціалізувались на продажу політичної, науково-технічної, сільськогосподарської, дитячої книги, перестали існувати магазини «Книга-поштою».

Більше 70% книг, що видані в обласних центрах не доходять до сільського споживача, а залишаються там, де видані. Фактично відсутні суб’єкти видавничої справи в Житомирській, Чернігівській, Закарпатській областях.

Різко зменшилась кількість книгарень (за статистичними даними їх кількість налічується до 700), значна частина закрилась або перепрофілювалась і реалізує інші товари [24, c. 74-75].

Із 13700 найменувань книг, що видані в Україні 2003 року, більшу частину займає навчально-педагогічна література. Інші розділи втратили своє жанрове і видове різноманіття, що свідчить про негативні духовні процеси, які відбуваються у нашому суспільстві.

Книгарні стали приватними підприємствами. На жаль, це не завжди осередки культури, оскільки в умовах жорсткої реальності основною метою діяльності книгарні стає прибуток, часто за любу ціну, так що книгарні часто не до виховання культури і духовності.

Змінилась система замовлення книгарень, втрачені кадри, які виїхали з країни чи перепрофілювались, різко зменшились засоби рекламної роботи ,що застосовується в книгарнях, в минуле відійшла інформаційно-бібліографічна діяльність книгарні, чим вона вигідно відрізнялась від інших магазинів. В цих умовах ледь животіють бібколектори, які не мають можливості займатись пропагандою читання, бібліофільства, поширенням бібліографічних знань. Це негативно впливає на молодь, на проведення нею свого вільного часу.

Поки відбувався розвал добре налагодженої системи книгопоширення і виникнення нових засад розповсюдження книги, спостерігалися значні економічні втрати. Незначна кількість книг, що видавались в Україні, (менше як 0,5 книги на душу населення) призвели до активного їх ввезення з-за кордону, до купівлі українським населенням книг, виданих у Росії (приблизно на 100 млн. дол. США щорічно). Це гроші, вивезені з нашої країни. Більше того, ці книги часто обминають митні кордони і держава від ввезення і реалізації книг з Росії немає жодного економічного зиску. Російські книги (у 2003р.вийшло біля 700 млн. од.) часто дешевші, якісніше виконані, актуальніші за тематикою, різноманітніші за асортиментом. Українські книги менш конкурентоспроможні порівняно з ними і дорожчі, оскільки відсутність пільг в оподаткуванні робить книгу недешевою, а націнки гуртовень і книгарень ще збільшують ціну. Тому російську книжку купляють швидше, ніж українську. Звідси міф про «неможливість в Україні вижити книгарням, які реалізують українську книгу». Хоча приклад однієї з кращих книгарень України — «Української книги» (м. Львів), в асортименті якої представлена виключно україномовна книга ,говорить про інше. Книгарня не лише отримує прибутки, а є і центром духовності, проводить презентації книги, має постійних покупців, ще й виграла протистояння з «Мc Donald’s», який хотів отримати її приміщення для облаштування чергового ресторану. В її товарообороті значне місце займає дрібний гурт, тобто продаж книг бібліотекам. В книгарні працюють фахівці, які не тільки мають вищу освіту, а й великий досвід роботи, люблять і знають книгу.

Українські книготорговельні підприємства і видавництва не беруть участі в міжнародних книжкових ярмарках. Україна у світі асоціюється з відомими спортсменами чи співаками. Про Україну з книг не знає ніхто, тому що показати нічого. Мало видань іноземними мовами, що мали б гідно представляти Україну.

Тому уявляється доцільним змінити ставлення держави до книги. Мова йде не лише про прийняття конструктивної законодавчої бази, зменшення податкового тиску на книготорговельні підприємства, але й і про надання пільг книгарням в орендній платі за приміщення, сплаті комунальних послуг, перевезенні друкованої продукції, поштових пересиланнях, у володінні статистичною інформацією про книгорозповсюдження в регіонах, в піднятті іміджу професії видавця чи книгаря, у формуванні моди на читання, збирання власних бібліотек, бо без книги, цивілізованого книговидання і книгопоширення немає перспектив розвитку ні освіта, ні наука, ні виробництво, ні держава в цілому [31, c. 10].

Книгарня – це посередник між видавцем та покупцем. Деякі керівники книжкових крамниць намагаються виграти на кількості проданих книг і для себе лишають незначний відсоток понад видавничу ціну, що дає можливість жити добре і видавцям, і книгарням. Інші ж – ставлять ціну мало не вдвічі більшу за видавничу, знаючи, що на будь-який товар є свій покупець, тільки треба зачекати, іноді – довго. Тому ціна книжки, коли та потрапляє до рук керівників книгарень, варіюється від мінімальної до непристойно великої, через що часто не має нічого спільного з реальною ціною на неї. Деякі видавництва для збільшення продажу і можливості надати свою продукцію читачам за найнижчими цінами звертають особливу увагу на відділ реалізації власної книжкової продукції.

Зараз абсолютно відсутня система підрахування і прогнозування випуску книжкової продукції загалом в Україні чи то з боку держави, чи з боку великих оптових фірм. Візьмемо, наприклад, літературу з психології: що сьогодні є на ринку, що потрібно споживачам – значення і цифра гіпотетичні. Навіть проаналізувавши прайс-листи відомих видавництв, точно відповісти не маємо можливості. Іноді відсутня книга, яка потрібна спеціалістам однієї галузі, а інша за редакцією різних авторів у декількох незначних варіантах виходить у різних видавництвах України майже одночасно. Суцільний хаос був на початку 90-х років, але згодом керівники видавництв зрозуміли, що в одну воду двічі не зайдеш, тому майже всі утворили відділи реалізації і почали потроху освоювати «дикий» на той час ринок. І хоча централізована система надавала б набагато більше переваг і можливостей (адже зараз важко знайти директора книгарні або бібліотеки, які б не зітхали і не жалкували за повним каталогом всіх видань, що виходять в Україні бодай за рік, не кажучи вже про квартал чи місяць), все ж свій відділ маркетингу і збуту – сьогодні найкращий вихід із ситуації для всіх видавництв, що прагнуть вижити на ринку.

Представлення власного асортименту безпосередньо до уваги покупців, тобто на полицях, як у справжній крамниці, має декілька переваг – це і презентування власної продукції в повному обсязі, а отже можливість продавати і оптом і вроздріб; і продаж за власними цінами, уникаючи послуг посередників, що дає перевагу перед книжковими магазинами та ін. [33, c. 26-27]

За період становлення Незалежності книжковий ринок зазнав численних та значних трансформацій, періодів активного прогресу та регресії. Економічна криза в країні за перше півріччя поточного року суттєво змінила картину розвитку книжкової галузі загалом та критично вплинула на окремі її напрямки.

За даними опитування видавців, що проводилось Українською Асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів на кінець лютого 2009 року більшість видавництв пішли шляхом скорочення як кількості нових назв, так і середнього накладу. Середні показники цих скорочень складають відповідно 60—65 % за назвами і 48—50 % за накладами.

Утім, спостерігаються й цікаві тенденції. При основній масі показників, які символізують зменшення виробництва книжок, у 75 % опитаних керівників видавництв обсяги відвантаження продукції у роздрібну та гуртову торгівлю зі складу залишилися на попередньому рівні, а у 10 % видавництв навіть суттєво зросли.

У першу чергу цей «феномен» в умовах загальної кризової ситуації пов’язується з різким зниженням імпорту російської книги і значним зростанням, порівняно з українською, її вартості. Намагаючись не зменшити асортиментну пропозицію, книжкова торгівля збільшила запит на літературу вітчизняного виробництва. Тобто нині відбувається «вимивання» з видавництв товарної маси без відповідного її оновлення і поповнення.

Мережа книгорозповсюдження Харківщини постійно розширюється. На базі колишнього Облкниготоргу існує колективне підприємство „Харківкнига”, що має 7 магазинів у Харкові та 4 у райцентрах. Протягом останніх років підприємство значно збільшило обсяг реалізації видань українською мовою, який становить близько 60% в загальному товарообігу.

За останні п’ять років кількість книжкових магазинів у області зросла з 14 до 90. П’ять з них перебувають у державній та комунальній власності, решта – у приватній та колективній. Створені нові книжкові магазини та відділи різних форм власності в усіх райцентрах. Свої фірмові магазини мають книжкові фабрики „Глобус” та ім. М.В. Фрунзе і ряд видавництв, такі як „Ранок”, „Світ дитинства”, „Навчальна книга”, „Фактор”, „Фоліо”. Інші видавництва здійснюють продаж літератури безпосередньо в офісі. Видавництва „Фоліо” та „Клуб сімейного дозвілля” задовольняють попит населення на книги за схемою „Книга – поштою”. Видавництвом „Консул“ відкритий Інтернет-магазин „Правова література” [32, c. 4-5].

Розділ 2. Аналіз українського книговидання та видавничої справи на сучансому етапі

2.1. Тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі

Нинішній стан видавничої справи є результатом тривалого ігнорування керівниками управлінських гілок влади ролі книги як стратегічного продукту, який має двояку — духовно-мистецьку та матеріальну природу.

Функціональні завдання книги як духовно-мистецького продукту та її вплив на соціальні, суспільні, виробничі процеси є превалюючими над її матеріальною, фінансовою функцією. Однак між ними існує пряма залежність. Лише у випадку виконання книгою низки головних духовно-мистецьких, інтелектуальних, освітніх, культурологічних функцій можлива реалізація і останньої, матеріальної функції.

Тобто книга лише тоді стає товаром, коли її купують як носія суспільно значущих функцій, а не як предмет продажу як такий. І чим більше функціональне поле буде охоплювати національна книга, чим ефективніше вона задовольнятиме духовно-інтелектуальні й культурні потреби споживача, тим більше зростатиме її роль як товару, а, відповідно, і доходи від продажу.

Однак перетворення національної видавничої справи, на відміну від її нинішнього стану, на культурну індустрію вимагає цілої низки рішень і дій, які носитимуть не тільки адміністративний або фінансово-економічний характер, а й впливатимуть на перебудову психології тих людей, яким дано в руки важелі управління виконавчою і законодавчою владою в частині сприйняття ними книги як мистецького продукту з могутньою суспільною функцією, а вже потім як предмет продажу й заробітку.

Ця психологічна зміна мусить дати їм розуміння того, що в нинішньому своєму стані українська книга скоріше нагадує дитину, на яку намагаються покласти економічну, фінансову відповідальність за утримання державної сім’ї як на дорослу людину.

Тому стратегія розвитку мусить передбачити кроки саме з боку держави, які повинні сприяти прискореному «дорослішанню» видавничої справи і перетворенню її на культурну індустрію європейського зразка [21, c. 51].

За висновками президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) Олександра Афоніна, останнім часом видавничий бізнес в Україні активізувався. хоча позитивні зміни стаються повільніше, ніж того хотілося 6. Зростає кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Але. на жаль, ступінь доступності новинок для українського читача невисокий, оскільки 2/3 накладів видань становлять тисячу або менше примірників. Не сприяє підвищенню купівельного інтересу до книжки складна політична ситуація в Україні. І хоча 2009 року, порівняно з 2008-м, одержані від продажу книжок суми зросли, це пов’язано аж ніяк не зі збільшенням кількості проданих примірників, а зі зростанням ціни. Крім того, нинішнього року різко посилилася тенденція до дальшого зменшення середньостатистичних накладів (це підтверджують і статистичні дані).

Так, якщо 2000 року виготовлено 7749 найменувань книжок, то 2008-го — 24040. Починаючи з 2006-го. річні сумарні наклади збільшились у  середньому на 2 мли. примірників. У той же час середні наклади видань весь час істотно зменшуються.

Наприклад, якщо 2000 року середній наклад видань становив 5678 примірників, то у 2008-му — 2413. Нині українська видавничо-поліграфічна галузь пропонує на ринок трохи більше, ніж одну книжку на одного жителя. І це з урахуванням держзамовлення на підручники за бюджетні кошти.

Для порівняння: у царській Росії 1913 року на душу населення щороку виходило друком 2 книжки. У нинішній Російській Федерації — 3—4 книжки, у Білорусі — 6-7, у західних країнах — 10-12. Росіяни вивели книжку на третє місце в обсязі своєї експортної продукції, і ми це добре відчуваємо на наших книжкових прилавках (вітчизняних книжок на ринку не більш як 4%).

Природно, що ця кількість видань не може не тільки забезпечити ефективний вплив на моральний, духовний стан громадян, на формування культурного середовища держави, але й не спроможна задовольнити елементарні потреби українського суспільства у знаннях.

Через природне старіння й обмеженість коштів на оновлення зменшується національний бібліотечний фонд та відповідно — кількість бібліотек. На 01.01.2009 в Україні працювало 18 349 бібліотек, бібліотечний фонд становив 300 млн. примірників.

Останніми роками окреслилася стала тенденція до збільшення кількості видань українською мовою, але переважно за рахунок бюджетних замовлень і навчальної літератури [22, c. 12].

Купують українці здебільшого художню літературу, за нею іде дитяча т та прикладна і дещо відстає від останніх двох науково-навчальна література.

Ситуація, що склалася у видавничо-поліграфічній галузі нашої країни, робить видання книжок або збитковим, або зумовлює на них ціни, через які ця продукція стає недоступною великій частині населення. Низькі показники книговидавничої діяльності тримають на голодному пайку вітчизняну поліграфію.

А коли бракує вітчизняної книжки, то вакуум активно заповнюється імпортованою книжковою продукцією. Хоча логічнішими для українського видавничого бізнесу були б купівля й імпорт прав на видання та їх виготовлення на власних потужностях, як це широко практикується у світі. Нині ж українські книжкові мережі на 80-90% заповнені готовою продукцією російських видавництв. За даними лише митних органів, майже 55 млн. книжок щороку завозять в Україну передусім з Росії та Білорусі. Але справжня цифра набагато більша, оскільки офіційна статистика не враховує велику кількість контрабандних і приватних поставок. (Нагадаємо, що загальний наклад української книжки становить 58 млн. примірників, з яких майже половина — підручники й посібники). За оцінками УАВК. суми, отримані останніми роками від реалізації російської книжки в Україні, становлять приблизно 350 млн. доларів США щороку. Отож ідеться про пряме інвестування закордонного виробника — і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається через нестачу інвестицій.

Крім того, ми майже не звертаємо уваги на ідеологічний аспект книговидавництва. Загроза полягає в тому, що масові російські книжки, інша видавнича продукція нав’язують українцям спосіб життя, мислення та світосприйняття, які притаманні населенню сусідньої країни. За оцінками багатьох аналітиків, ця обставина має стратегічний характер [16, c. 14-15].

Серед актуальних і дуже важливих факторів, які впливають на зменшення тиражів, є помітна втрата інтересу населення до читання друкованої продукції, зумовлена як загальносвітовими тенденціями, так і відсутністю в Україні цілеспрямованої пропаганди освіти і книжки, як елементів життєвої потреби кожної людини. Непокоять повільні темпи освоєння Інтернет-технологій і випуску книжок на електронних носіях, брак реклами та непоінформованість потенційних читачів про вітчизняні книжки.

Найбільш ефективно працюють навіть у таких непростих умовах: київські видавництва «Либідь». «Мистецтво», «Освіта». «Генеза». «Перун», «Основи», «Академія», «Знання», «Факт». «Грані-Т», «Етнос». «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: львівські — «Світ», «Кальварія»: харківське «Фоліо»; тернопільське «Богдан» та інші, які навчилися формувати книжковий ринок не лише за рахунок коштів держбюджету, але й за рахунок господарської діяльності, інших джерел фінансування.

Маючи основним конкурентом російську книжку, українські видавці приречені на те. щоб пропонувати на ринок продукцію вищого гатунку, ніж у сусідів, шукати нестандартні методи й технології завоювання читацької аудиторії, в тому числі наполегливо інтегруватися у видавничий простір інших країн світу.

Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, бо вони мають великі виробничі й допоміжні площі, достатню інфраструктуру тощо.

Оцінюючи ситуацію в поліграфічній сфері, слід наголосити на тому, що вона залишається складною, неоднозначною та суперечливою. Як і в усьому вітчизняному виробництві, тут не вистачає обігових коштів, тиснуть  непомірні податки, високі кредитні ставки, дається взнаки низька платоспроможність населення і юридичних осіб, внаслідок чого падає попит на поліграфічну продукцію і зростає дебіторська заборгованість. Низькою є завантаженість виробничих потужностей [6, c. 36-37].

2.2. Проблеми українського наукового книговидання в умовах ринку

За всю осяжну видавничу історію в Україні відбулося аж дві (!) конференції, присвячені якості наукової книги (обидві — на базі видавництва «Наукова думка» і за участю викладачів Української академії друкарства, у 1976 та 2007 р.). Додамо конференцію «Роль книгоиздания в развитии международных научных и культурных контактов», організовану у Москві Міжнародною асоціацією академій наук (до якої входить і НАН України) у 2005 р. — і перелік акцій публічного обговорення проблем наукового книговидання на всіх пострадянських теренах вичерпано…

У такому проблемно безмежному і водночас такому дослідницьки порожньому полі українського наукового книговидання виступають буквально лічені «гравці», яким не під силу заповнити прогалини, утворені через брак відповідних теоретичних досліджень і практичних рекомендацій. Що ж до відносно стабільних результатів, які демонструють видавці в останні роки , то їх слід не ідеалізувати, а просто постійно поліпшувати. І робити це так, як роблять у розвинутих країнах цивілізованого світу, адже і там, незважаючи на значний ринковий досвід та загалом кращі умови функціонування видавничої галузі, її науковий сегмент постійно змушений відповідати на різноманітні економічні виклики та мало не щодня складати своєрідні тести на виживання.

Утім, до цих тестів західні видавці неабияк інформаційно озброєні: в їхньому розпорядженні — десятки (якщо не сотні) пам’яток, порадників, довідників, декілька фахових часописів, спеціалізованих на проблемах наукової книги (“Scholarly Publishing”, “European Science Editing”, “Academic and Professional Publishing” та ін.), але насамперед — це дослідження серйозних науковців, втілені у наукові та навчальні видання. Серед найважливіших джерел з арсеналу авторів і редакторів саме наукової літератури — неодноразово перевидані посібники, популярні довідники, монографії і, нарешті, справжня «біблія» сучасного видавця від Дж.-Б. Томпсона.

Орієнтуючись на ці джерела, можна не лише добре уявити собі стан наукового книговидання та «проблемний комплекс» сучасного західного редактора, а й — за браком подібних власних — спробувати «адаптувати» уже опрацьоване й здобуте «там», в умовах тривалого й успішного ринкового існування, для потреб галузі «тут», де книжковий ринок такий непрогнозований, а видавничі успіхи — часто сумнівні [5, c. 46-47].

Отже, перейшовши на початку 90-х років на ринкові “рейки”, українська наукова книга уповні відчула на собі труднощі виживання: показники її видання в окремі роки ледь утримувалися на нижній межі “життєво необхідного” мінімуму. Та водночас виявилося: непрості ринкові реалії мають, принаймні, один позитивний вислід: вони, ці реалії, спонукали видавців до пошуків нових напрямів, форм і методів роботи, тобто мобілізували на активну діяльність (на відміну від звичного сонного очікування). Відтак першорядним завданням кожного видавця стає заохочення до читання (=придбання) випущених ним книжок якомога більшої кількості читачів — людей з різними інформаційними потребами, літературними смаками і культурно-естетичними уподобаннями. На практиці це означає критичний перегляд видавничого репертуару, вивчення т а сегментацію книжкового ринку з одночасним дослідженням читацьких запитів і можливостей, принципові зміни у  тематиці та типології видань, постійне збагачення виражально-зображальних засобів у кожному окремо взятому виданні.

Утім, стосовно наукового книговидання ця «універсально ринкова» стратегія має свою специфіку — через свої ж, притаманні винятково науковій літературі, «слабкі місця» і «болючі точки». Саме через це навіть у країнах зі стабільними соціальними та економічними підвалинами життя та, відповідно, організації наукової діяльності, наукове (або академічне) книговидання на переломі тисячоліть також зазнало найжорстокіших «інвазій» ринку. Як пише один з провідних дослідників цієї галузі в англомовному світі Дж.-Б. Томпсон, “сказати, що академічне книговидання у кризі — перебільшення, але немає сумнівів, що воно перебуває під серйозним пресингом”, з одного боку, його створюють фінансові, економічні утиски, пов’язані з боротьбою за виживання академічного сектора книговидання, з другого ж — це утиски, об’єктом яких стають самі автори-науковці (рівень напружень тут змінюється в дуже широкому діапазоні — від особистих контрактних зобов’язань до вимог організацій, що надають гранти).

Та оскільки саме на основі фундаментальної науки функціонує наука прикладна — та, що реально «заробляє», — то, наприклад, у Сполучених Штатах і власне держава, і далекоглядні промислові корпорації не шкодують коштів на фінансування фундаментальних досліджень та їх видавниче втілення [1, c. 4-5].

Отже, з досвіду лідерів світового наукового книговидання виводимо висновок перший: попри домінування ринкових відносин у видавничій сфері, деякі сегменти книжкового ринку, зокрема фундаментальні наукові праці, залишаються принципово «антиринковими» і, отже, не можуть — без прогнозованих втрат — бути забезпечені самими видавцями. Відтак фінансування таких видавничих проектів — обов’язок держави (або сильних інвесторів із «зацікавлених» галузевих «гігантів»).

Висновок другий: через зазначену вище «антиринковість» наукової книги, що суперечить ринковим орієнтирам сучасної видавничої галузі, — при одночасному усвідомленні суспільної важливості наукового книговидання, необхідною для розв’язання суперечності стає принципова зміна видавничих ст рат егій. Уже згадуваний Дж.-Б. Томпсон описує цю зміну як цілий комплекс заходів, що, з одного боку, дозволяють зменшити витрати на випуск наукових видань і збільшити їх продажі, а з іншого — зберегти високий науковий авторитет видавців в очах академічної спільноти.

Так, з 60-х років ХХ ст. найсолідніші університетські видавництва США (головні продуценти наукової літератури) почали експериментувати з «одягом» наукової книжки: монографічні праці стали виходити спочатку у твердій оправі (“hardback”), а при успішних продажах — ще й у паперовій обкладинці (“new-in- paperback edition” — NIP). Такий підхід приносить видавцеві подвійну користь: по- перше, книжки у твердій оправі, що з’являються раніше, продаються на бібліотечному ринку, без ризику «програти» пізнішим значно дешевшим виданням «у папері», а, по-друге, видавець у такий спосіб «тестує» ринок — з’ясовуючи, як сприймається книжка перед остаточним рішенням про випуск NIP. До того ж відкрилася ще одна цікава перспектива: багато з наукових книжок потенційно можуть бути адаптовані до університетських курсів і, відповідно, використовуватися у навчальному процесі, для чого їх так само варто випускати у паперовій обкладинці [1, c. 6].

Такий підхід уявляється цілком прийнятним і в умовах України, адже, стрімко дрейфуючи у бік Болонської системи, наша вища освіта саме зараз мала би відмовлятися від архаїчних підручників та навчальних посібників, які не встигають за розвитком галузей, що відповідають навчальним дисциплінам. Врешті цінність підручника як «інформаційного супроводу» навчального процесу не може вимірюватися лише міністерським грифом. Сьогоднішнім студентам — завтрашнім фахівцям — насамперед потрібні актуальні, на вістрі останніх досягнень, наукові видання.

Ще одним елементом нової стратегії є перебудова репертуару академічних видавництв — кожне з них різко скорочує кількість тематичних напрямів, натомість у межах цих напрямів випускає не лише наукові, а й навчальні, довідкові та інші видання. Така тематична спеціалізація зміцнює позиції видавництва у «своїх» галузях, робить його конкурентоспроможним у боротьбі за нові назви, наявність же у репертуарі потенційно високотиражних довідкових, навчальних, науково-популярних видань дає змогу компенсувати ймовірні втрати на підготовці видань наукових.

Ефективним напрямом спеціалізації може бути регіональна тематика — наукові та довідкові видання з історії та культури регіону, місцевої фауни й флори, популярні кулінарні книжки з рецептами даної місцевості, краєзнавчі розвідки, туристичні путівники тощо. Перевага таких видань — майже цілковита відсутність конкуренції з боку видавництв інших регіонів, і, водночас, велика ймовірність значного інтересу з боку потенційних місцевих читачів.

У сьогоднішній Україні так само відбуваються зміни в “географії” наукового книговидання: дедалі більше наукових праць (незалежно від сфери продукування текстів-оригіналів) виходять на периферії. «Вітчизняна наукова думка ще не остаточно сконцентрувалася в столичному регіоні, — зазначає рецензент видавничого часопису «Книжковий клуб плюс». — Вчені з інших областей також часом демонструють достатньо пристойні наукові результати» — і як приклад наводить монографію Віктора Козюка (з Тернопільського державного технічного університету) «під несподівано далекою від техніки» назвою “Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України” (Тернопіль: Карт-бланш, 2002) [4, c. 154-155].

Висновок третій: ринкові реалії, на які мусить реагувати і колись «платонічна» у своїх запитах наука, змінили і колишнє ставлення науковців до матеріальних вислідів своєї праці, відтак і вербальний її результат — науковий твір — починає сприйматися як особливий продукт , що має цілком вимірювану вартість (зарплатня, гонорар, грант, премія). Суспільна ж цінність цього продукту визначається середовищем колег-науковців і приносить дивіденди у вигляді так званого «символічного капіталу» — «акумульованого престижу, визнання і поваги до певної особи або наукової інституції» (Дж.-Б. Томпсон) [8, c. 32].

Висновок до розділу 2

Отже, складна ситуація в нашій галузевій науці. Донедавна ми пишалися тим, що два з трьох наявних у колишній союзній державі науково-дослідних інститути працювали в Україні. Нині ж їх треба терміново рятувати. І тут передусім потрібно визначитися з основними напрямами та сферою їхньої діяльності, які були б безпосередньо пов’язані з потребами виробництва й відповідали сучасним вимогам.

Усвідомлення масштабності завдань видавничо-поліграфічної галузі, збільшення кількості видавництв, поліграфпідприємств, структур сфери розповсюдження та працівників у них. актуалізували проблеми професійної підготовки кадрів. Стихійний ринковий розвиток початку 1990-х привів у галузь талановитих і цілеспрямованих людей різних професій, які опанували новітні технічні й технологічні досягнення майже самотужки. Освіта просто не встигала за бурхливим прогресом. Чимало сучасних очільників медіа-бізнесу пройшли школу самоосвіти, здобули знання в практичній роботі й тепер саме вони найбільш вимогливі до рівня професіоналізму нових кадрів у своїх компаніях.

Прийшов час висококваліфікованих спеціалістів у кожному складнику видавничого процесу. Комплексна підготовка вимагається й від управлінців. Їм треба досконало знати не тільки засадничі «константи» редакторської професії, сучасні технологічні процеси, а й бути достатньо обізнаними маркетолотами, економістами, правниками. Ера дешевої продукції, розрахованої на невибагливого читача, минає: зростає попит на грамотно підготовлену і якісно зроблену книжку, газету, журнал, брошуру. Крім того, видавнича справа є об’єктом активної підприємницької діяльності, продукція якої є товаром. Важко уявити собі нині редактора, не обізнаного в питаннях видавничого бізнесу.

Розділ 3. Проблеми та перспективи книговидання в Україні

3.1. Стан і проблеми книговидання  та методи державного регулювання в Україні

Слід зазначити, що всі роки української незалежності книговидання розвивалося досить хаотично. І навіть останні, відносно благополучні роки, дана галузь не відзначалася швидкими темпами розвитку. У 2006 р. було видано 15 870 назв книжок накладом 54,2 млн примірників, у 2007 р. — 18 тис. назв, але тим же тиражем 54 млн [5]. У 2008 р. ситуація на краще не змінилася. Це свідчить, що видавці шукали жанрові ніші і нарощують кількість назв видань. Але через брак коштів і недосконалу систему книгорозповсюдження вони вимушені обмежувати свої тиражі обсягом у 300 — 500 примірників. За такого розвитку книга не задовольняла потреб усіх категорій українських споживачів, а видавці не отримували достойного прибутку. За твердженням американських аналітиків, видавець, який видає свою продукцію по 500 примірників, апріорі не може бути успішним і багатим, так як і галузь, де левова частка учасників ринка вимушена виживати лише за рахунок таких тиражів.

З аналізу нормативної бази щодо видавничої діяльності очевидно, що за роки незалежності всі без винятку склади урядів намагалися займатися означеною галуззю, однак їх дії носили і продовжують носити несистемний, епізодичний, а інколи і взаємовиключний характер. Ці дії ніколи не були послідовними частинами якого-небудь єдиного плану чи стратегії, зорієнтованих на системний, прогнозований розвиток галузі в цілому і кожної її складової зокрема.

Наведемо декілька прикладів. Президентом України 2007 рік був оголошений Роком української книги [3]. За його Указом, книговидавнича галузь повинна була отримати потужний стимул до стрімкого розвитку своєї інфраструктури. Проте влада зробила законодавчі маніпуляції і ввела нові умови оренди приміщень державної та комунальної форм власності, згідно з якими видавництва і книжкові магазини за платоспроможністю фактично прирівнялися до нафтотрейдерів, владників ігрових салонів, ресторанів тощо, що, звичайно, не так. У результаті відбулося масове вигнання суб’єктів видавничої діяльності з приміщень, які вони давно орендували, і згортати навіть ту інфраструктуру, яка існувала до проголошення Року книги. Це в черговий раз відкинуло видавництва і книжкові магазини з їх позицій.

У 2003 р. прийнято Закон України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” [2], яким визначено засади державної підтримки книговидавничої справи в Україні і який спрямовано на подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку. Здавалося б, розвиток галузі нарешті отримає підтримку і реальну можливість не лише існувати, а стрімко розвиватися. Але, по-перше, деякі його статті набували чинності лише з 2004 р.; подруге, Закон розраховано лише до 2008 р.; і найголовніше, по-третє, його дію двічі призупиняли. Так чи міг він запрацювати на повну силу і запрацювати взагалі?

З 1 липня 2004 р. чинні “Про пільги для видавців” [7]. Ним передбачено пільги по ПДВ і податку на прибуток для видавництв і поліграфічних виробництв. Для книготорговельних виробництв він діє лише щодо ПДВ. А податок на прибуток сплачується незалежно від того, які книжки вони продають. Торгівля виключно українською книгою — малоприбуткове заняття. Статистика свідчить, що 2/3 книг, що є в наявності у Книжковій палаті як необхідний екземпляр, на ринку відсутній [5]. Там можна знайти 5 — 7 тис. назв від щорічного переліку видань. Таким чином, 2/3 книг — це книги накладом 200 — 500 примірників. Що розповсюджуються лише згідно з затвердженим законом переліком, тобто до Держкомтелерадіо, Книжкової палати, бібліотек тощо, і на цьому тираж закінчується.

Так, пільги існують, але дія строку пільгового податкообкладання добігла кінця. І невідомо, чи буде він подовжений. Залишаються відкритими питання, пов’ язані з налагодженням нормальної системи вітчизняного книговидання. В усьому світі існує практика видання творів зарубіжних авторів національними видавцями після покупки ними прав на це видання. В Україні це є радше виключення, ніж правило. Сьогодні 80 % книг, що продаються, — імпорт, тобто готовий продукт, що у свій спосіб впливає на розподілення прибутку від продажу. Так, 90 % доходу від проданої книги направляються до Російської Федерації, і лише 10 % залишається в Україні як надбавка за послуги по продажу книжок. В ідеалі ця ситуація повинна бути навпаки: 10 % — роялті в Російську Федерацію чи іншу країну автору, а 90 % повинні залишатися в Україні.

Зі світового досвіду відомо, що під патронатом держави знаходяться всі процеси і заклади, пов’язані з виробництвом книжок. Існують різноманітні гранти, що виділяються безпосередньо з бюджету, функціонують податкові пільги на видання книг, що практикується в більшості країн, існують і інші преференції.

Так, виробнича, видавнича, консультативна та інша суспільно необхідна діяльність професійних суспільних об’єднань і асоціацій видавців, книготорговців, бібліотек, організацій, що працюють на розвиток суспільства, звільняються від усіх податків. В Україні такого немає, та і як це може бути, якщо проблеми кредитування книговидання, в умовах стабільного надання коштів іншим галузям економіки, так і не були вирішені.

У 1996 р. рішенням Варшавської конференції Ради Європи було прийнято рішення про те, що для банків Європи книга є товаром і об’єктом, що можна дати під заставу для кредитування видавничої діяльності. В Україні ж по-іншому: книгу ніколи не приймали як заставу, а банкіри вважали таку дію економічно невигідною. А якщо видавцю все ж таки вдавалося домовитися про кредит, то за умов тих відсоткових ставок, що діяли, маленькому і навіть середньому видавництву краще відразу заявити про своє банкрутство. Про що ж казати зараз, коли банки мають великі проблеми з обіговими коштами?

Виходячи з цього та існуючих економічних умов, держава повинна шукати нові форми і методи підтримки галузі. Найбільш доречними в даному разі нам представляються правові та економічні методи державного регулювання.

Як відомо зі спеціальної літератури, правові методи державного регулювання — це регламентаційні, розпорядчі та нормативні впливи держави чи іншого об’єкта управління, найтиповішими з яких є законодавчі та інші правові акти [6].

Отже, створення умов для належного розвитку вітчизняного книговидання потребує таких правових заходів:

1. Затвердження та реалізація державної програми просування української книги за межі України, включаючи створення фонду з дотації перекладів українських авторів європейськими мовами. Мета Фонду — фінансова підтримка перекладів та перевидання творів українських авторів за межами України.
2. Розробка Міністерством економіки спільно з Державним комітетом телебачення і радіомовлення та Державним агентством з авторських та суміжних прав чітких механізмів щодо купівлі авторських прав на видання творів зарубіжних авторів в Україні та розрахунків за них шляхом прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України.

Звичайно, це не єдині кроки, що мають підкріпитися буквою закону і підтримати вітчизняне книговидання. Але їх прийняття позитивно вплине на розвиток зазначеної галузі.

Що стосується економічного чинника, то проаналізуємо останній нормативний документ, в якому чітко прописані всі статті видатків на видавничу справу. Ухвалений Верховною Радою України Державний бюджет на 2009 р. [1] свідчить, що фінансування Держкомтелерадіо в 2009 р. порівняно з минулим зменшено на 173 143,3 тис. грн. Сукупний бюджет Держкомтелерадіо на 2009 р. становить 480806, 3 тис. грн (у 2008 р. бюджет становив 653 949,6 тис. грн).

Удвічі зменшились видатки на випуск книжкової продукції за програмою “Українська книга”. 2009 р. вони становлять 20 млн грн (40 млн грн — у 2008 р.).

Більше ніж на шість мільйонів гривень будуть скорочені витрати на інформаційне та організаційне забезпечення участі України у міжнародних форумах, конференціях, виставках, що є відповіддю на поставлене на початку статті питання. Якщо у 2008 р. ці видатки склали 7 400 тис., то

2009  р. — передбачено використати бюджетних коштів на суму 740 тис. грн.

Цифри говорять самі за себе, вони свідчать про необхідність виживання у складних економічних умовах, посилення змістовного наповнення економічних механізмів державного регулювання книговидання. До таких можна віднести фінансові стимули (податкові пільги, субвенції, трансферти тощо), грошово-кредитна політика, ціноутворення тощо.

3.2. Заходи щодо правового та економічного регулювання розвитку книговидання

Для покращання роботи вітчизняного книговидання необхідно вдосконалення та посилення діяльності держави за такими напрямками.

1. Звільнення від оподаткування коштів, інвестованих з інших сфер діяльності у видавничу справу, а також спонсорських внесків на розширення асортиментної бази українських видань. Невирішеність проблеми з оподаткування меценатських і спонсорських коштів, спрямованих на розвиток видавничої справи можна усунути через розробку Закону України “Про меценатську та спонсорську діяльність”.
2. Установлення пільгових ставок орендної плати за займані площі та тарифи на комунальні послуги та послуги пошти за доставку книг шляхом ухвалення постанови Кабінету Міністрів України “Про ставки орендної плати для суб’ єктів видавничої справи, що мають відносини по оренді площ в будівлях загальнодержавної та комунальної власності”.
3. Стимулювання участі книговидавців у реалізації міжнародних програм і проектів, зокрема через надання певних пільг, організаційну підтримку тощо.
4. Удосконалення оптової та роздрібної книжкової торгівлі, модернізація книготорговельних мереж, надання пільг видавцям, що продають українську книгу.
5. Унормування диференційованої системи оплати всіх категорій працівників, що беруть участь у випуску вітчизняних книг залежно від рівня професійної майстерності і механізму індексування заробітної платні (з урахуванням оплати праці і пільг працівникам аналогічних професій в інших секторах економіки).
6. Визначення на конкурентній основі з числа комерційних банків декількох, яким буде надано Національним банком України кредитні ресурси за зниженою обліковою ставкою для кредитування програм суб’єктів видавничої справи, пов’язаних з підготовкою та друком видань освітнього, наукового та культурного характеру, художньої літератури.

Книжкова продукція є фундаментальною складовою процесу формування української нації, виховання патріотизму, почуття причетності та відповідальності за свою Батьківщину; інструментальної бази розбудови держави, забезпечення її економічного розвитку; є елементом інформаційного простору, культурного та інтелектуального потенціалу держави; механізму компенсації обігових коштів, формування доходів для розвитку галузі. Розгляд сучасних проблем книговидання в Україні та можливі шляхи їх подолання дозволяють зробити висновки, що запропоновані в роботі напрямки вдосконалення правового та економічного механізмів державного регулювання книговидання сприятимуть позитивній динаміці розвитку досліджуваної галузі, навіть в умовах складної фінансової-економічної ситуації в країні.

Реальним кроком у цьому напрямі могло б стати створення на рівні Кабінету Міністрів України робочої групи з представників Мінекономіки, Мінфіну, Мін’юсту, Міносвіти і науки, молоді та спорту, Мінкультури і туризму, Державного комітету телебачення та радіомовлення України, а також професійних громадських об’єднань суб’єктів видавничої справи та бібліотекарів із дорученням Президента чи Прем’єр-міністра України щодо розроблення в жорстко визначені строки Стратегії розвитку національної видавничої галузі хоча б на найближчих п’ять років.

Ця Стратегія має включати комплекс заходів, зорієнтованих на дослідження стану ринку книги та визначення потреб держави у різножанровій літературі, за рахунок якої можна було б вирішити наболілі питання з поліпшення психологічного, морального і культурного рівня українського суспільства та досягнення такого рівня розвитку вітчизняної освіти і науки, професійної школи, який відповідав би нинішнім стандартам у цих сферах Англії, Франції, Німеччини, інших передових країн Європи й світу.

Бажаний комплекс заходів щодо виведення видавничої галузі зі стану стагнації й створення умов для її стрімкого прогресуючого розвитку протягом останніх років Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів неодноразово пропонувала органам законодавчої та виконавчої влади, однак вони так і не були ані почуті, ані реалізовані в Україні.

Висновки

Отже, сучасні книгарні різних форм власності намагаються весь час розвиватися, удосконалюючи системи менеджменту й маркетингу, створюючи конкурентні переваги, підвищуючи ефективність своєї діяльності задля задоволення запитів і потреб споживачів. В Україні функціонують десятки книжкових Інтернет-магазинів. поширюється практика реалізації через магазини «Книга-поштою».

Серед причин, що стримують розвиток галузі: високі податки, нестача обігових коштів, низька платоспроможність населення і юридичних осіб тощо. Попри всі негаразди, протягом останніх років у суспільстві зберігається стабільно високий інтерес і попит на добротну українську книжку: художню, навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову тощо. Викристалізувався пласт видавництв, друкарень різних форм власності, професіоналів своєї справи, здатних примножити кращі традиції своїх попередників, привнести в галузь новий світогляд, випускаючи конкурентоспроможну європейського рівня продукцію. Традиційні для Західної Європи книжкові ярмарки прийшли і в Україну: щорічні виставки-ярмарки у Києві, Львові. Одесі та Харкові – найбільші книжкові форуми на її теренах.

На жаль, кроки української влади досі не стали запорукою позитивних зрушень, не є системними та послідовними.

Переважна більшість фахівців, які переймаються питаннями видавничо-поліграфічної галузі, зазначає, що вона може вийти з кризового стану і стати справді надійною базою розвитку національного інформаційного простору лише за підтримки держави. І найпершими мають бути такі кроки:

—         здійснити комплекс протекціоніських заходів для створення українського інформаційного простору, пріоритетної підтримки української книжки та вітчизняних засобів масової інформації;

— впровадити систему заохочення для виробників продукції вітчизняних авторів;

—         урівняти в правах усі суб’єкти господарювання у видавничо-поліграфічній галузі, провести прозоре роздержавлення державних і комунальних видавництв, ЗМІ, поліграфічних підприємств з урахуванням особливостей кожної структури;

—         поширити пільги щодо ПДВ. встановлені Законом України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», на роботи і послуги, пов’язані з редакційною підготовкою та друком видавничої продукції, у т. ч. на основні поліграфічні матеріали;

—         сприяти розвиткові підприємств, здатних виробляти в Україні папір, картон, поліграфічні фарби, офсетні та фотополімерні пластини.

Спільні зусилля держави, журналістських і редакційно-видавничих колективів здатні зняти соціальну напругу у сфері інформації, знайти оптимальні способи поліпшення фінансового й матеріального становища всіх учасників видавничого процесу, підвищити їхню роль в утвердженні національної ідеї, національних інтересів Української держави.

Список використаної літератури

1. Афонін О. Американський видавничий бізнес очима українських видавців // Вісник Книжкової палати. — 2008. — № 1. — С. 3 — 5
2. Афонін О. Видавництва та книготорговельні мережі. Хроніка відносин // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № —  С. 8-10
3. Афонін О. Рекомендації з удосконалення українського книговидання // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № —  С. 3-5
4. Афонін О. Українська книга доби незалежності в системі соціальних комунікацій // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 7. — С. 3-5
5. Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 1997 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 1998. — С. 44-52; Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 2006 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 2007. — С. 72-77.
6. Зелінська Н. В. Дзеркало сучасної науки: книговидання в Україні 90-х // Слово і час. — -№ 9.-С. 75-82.
7. Зелінська Н. В. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. — Львів: Світ, 2002. — 268 с.
8. Зелінська Н.В. Наукова книга на книжковому ринку України: що попереду? // Реалії та перспективи українського книжкового ринку (Про інформаційний маркетинг. І не лише про нього…): Зб. ст. — Львів: Аз-Арт, 1997. — С. 44-63.
9. Зелінська Н.В. Ринкові перспективи сучасної наукової книги: зміна критеріїв видавничої оцінки // Квалілогія книги: Зб. наук. праць. — Львів, 1998. — С. 35-37.
10. Індутна К. Державне регулювання видавничої справи в Україні // Друкарство. — 2006. — № 2. — С. 17-20
11. Квітко І. С. Сучасний стан і перспективи розвитку академічного книговидання в Україні // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. — Львів: Фенікс, 1995. — С. 20-32.
12. Книговидавництво СНД: досягнення, проблеми та перспективи // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 11. — С. 51-52
13. Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови: Структура наукового тексту. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. — 308 с.
14. Ковальчук Г. Теорія книгознавства та історія книги на сторінках «Вісника Книжкової палати» // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 8. — С. 7-11
15. Король, В. Графічний дизайн у сучасному книговидавництві // Шкільний світ / Вікторія Ходак. — 2011. — № 16 : Вкладка. — С. 10-16
16. Крушинська І. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 8. — С. 22-24
17. Кучина Н. Організація управління видавничою справою в Україні : історичний аспект // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 10. — С. 8 — 10
18. Литвиненко О. Особливості видавничого асортименту мультимедійної дитячої продукції в Україні / О. Литвиненко // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 12. — С. 10-14
19. Марціняк Н. Видавничий репертуар і книготорговельний асортимент України: особливості функціонування в умовах централізованої системи управління // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 7. — С. 31-35
20. Мельник І. Потрібна стратегічна програма розвитку видавничої галузі [Текст] : Виступ на засіданні колегії Державного комітету телебачення та радіомовлення України, на якому обговорювалось питання «Про підсумки роботи Державного комітету телебачення та радіомовлення України у 2010 році та основні завдання на 2011 рік» / Ігор Мельник // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 3. — С. 6-7
21. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально- стилістичний аспект). — К.: ТОВ “Міжнар. фін. агенція”, 1997. — 303 с.
22. Паливода Ю. Сутність і способи діяльності редактора щодо формування видавничого портфеля / Ю. Паливода // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 1. — С. 13 — 16
23. Паливода Ю. Сучасна навчальна книга: комунікаційні інтенції автора // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 3. — С. 7-10
24. Плиса Г. Стандартизація видавничої справи в Україні [Текст] / Плиса Г. // Вісник Книжкової палати. — 2006. № 9. — С. 50- 52
25. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 6. — С. 12-13
26. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 11. — С. 11 — 15
27. Сіренко І. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання / І. Сіренко, Н. Регідайло // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 7. — С. 17-20
28. Сірик М. Видавничі системи для сучасних редакцій // Друкарство. — 2006. — № 4. — С. 51-52
29. Теремко В. Стратегічний вимір видавничої діяльності як теоретико-прикладна проблема // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № — С. 9-12
30. Теремко В. Стратегічні виклики друкованій культурі в електронну еру // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 5. — С. 14-18