Вступ.

1. Поняття структури економіки. Види структур.

2. Пріоритети в соціально-економічному розвитку.

3. Критерії визначення державних пріоритетів.

4. Методи впливу на структурні зрушення в економіці.

5. Фактори структурних зрушень в економіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Здійснення структурних реформ в українській економіці – ключова проблема процесу її ринкової трансформації. Ефективна структура економіки, що відповідає соціально-орієнтованій моделі економіки ринкового типу і базується на використанні як конкурентних переваг країни у світовому поділі праці, так і економічних переваг міжнародної інтеграції (кооперації), є гарантом незалежності будь-якої країни і запорукою її динамічного розвитку. Формування ефективної структури економіки є особливо нагальною в контексті стратегічних завдань макроекономічної стабілізації та економічного зростання в Україні. В розвинутих країнах одним із визначальних чинників подолання кризових явищ в економіці, забезпеченні стійкого економічного зростання і його соціальної спрямованості стала державна структурна політика.

Нагальна необхідність прискорення структурної перебудови економіки, з одного боку, і суспільна потреба у формуванні механізму державного регулювання цього процесу – з іншого, зумовлюють актуальність комплексного, системного дослідження нині діючих методів, форм і важелів (інструментів) державного регулювання та обґрунтування рекомендацій щодо формування нової парадигми державного регулювання з урахуванням світового досвіду. Актуальність поставленої проблеми суттєво зростає і в зв’язку з курсом на радикалізацію економічних перетворень, посилення їх керованості, який проголошений нині в Україні. Це підвищує вимоги щодо опори на наукові засади, їх системність і дієвість у розробленні економічної політики.

1. Поняття структури економіки. Види структур

Стабілізація економіки неможлива без структурних змін, бо якщо кон'юнктурна політика забезпечує ефективний сукупний попит, то структурна — ефективну сукупну пропозицію.

Структурна політика держави — це сукупність наукових методів і практичних заходів, спрямованих на оптимізацію внутрішніх пропорцій економічної системи та ефективну сукупну пропозицію. Це комплекс заходів щодо розвитку тих елементів економічної системи, які сприяють вирішенню актуальних проблем суспільства, забезпечують економічний розвиток та конкурентоспроможність економіки.

Основне завдання структурної політики полягає в активному сприянні держави економічному зростанню та його динамізації відповідно до вимог сукупного попиту.

В останні десятиріччя у світовій економіці спостерігаються сповільнені темпи економічного зростання, загострення проблем структурної політики держав.

Структура економіки — це співвідношення різних елементів економічної системи, яке характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного поділу праці.

Кількісно характеристику структури можна визначити як частку окремих структурних елементів у складі всієї структури:

де d_ai— кількісне значення елемента a_і— сума всіх елементів структури.

Структура економіки має важливе значення для забезпечення збалансованого розвитку національного виробництва, ефективного і стабільного його розвитку, задоволення потреб суспільства в коротко- та довготерміновому періодах. Світовий досвід показує, що економічний розвиток багатьох країн пояснюється глибокими структурними змінами.

Для характеристики структури економіки використовують поняття галузевої, виробничо-вартісної, функціонально-речової, від-творювальної, територіальної структури національного виробництва.

Галузева структура економіки відображає поділ виробничої сфери на окремі галузі, підгалузі, а національної економіки — на види економічної діяльності. У складі національної економіки виділяють такі види економічної діяльності:

· промисловість;

· сільське господарство;

· транспорт;

· зв'язок;

· будівництво;

· матеріально-технічне забезпечення (МТЗ) і збут;

· торгівлю і громадське харчування;

· заготівлю;

· інформаційно-обчислювальне обслуговування;

· операції з нерухомістю;

· загальну комерційну діяльність;

· геологію і розвідку надр.

За міжнародною класифікацією ООН до сфери економічної діяльності належать:

— сільське, лісове і рибне господарство, мисливство;

— гірничодобувна промисловість;

— обробна промисловість;

— електроенергетика, газо- і водопостачання;

— будівництво;

— гуртова і роздрібна торгівля, ресторани, готельне господарство;

— транспорт, зв'язок, складське господарство;

— фінанси, страхування, операції з нерухомістю, комерційні послуги;

— комунальне, суспільне та особисте обслуговування[8, c. 232-234].

Галузева структура характеризує внесок окремих видів економічної діяльності, окремих виробництв, галузей, підгалузей у відтворення ВВП; кількість об'єктів кожного виду діяльності в загальному їх реєстрі тощо.

Виробничо-вартісна структура суспільного виробництва визначає співвідношення між фондом заміщення та національним доходом.

Функціонально-речова структура економіки передбачає поділ народного господарства на виробничу і невиробничу сфери; суспільного продукту — на фонди заміщення, нагромадження, споживання; промислової продукції за матеріально-речовим складом — на засоби виробництва і предмети споживання.

Територіальна (регіональна) структура економіки характеризує поділ виробничої сфери в адміністративних розрізах, оцінює вклад кожної адміністративної одиниці у створюваний валовий продукт.

Економічна (соціальна) структура дає змогу оцінити співвідношення між основними формами власності — державною, комунальною, приватною, колективною, власністю міжнародних організацій.

Сучасна структура економіки України деформована і неефективна. Статистичні відомості свідчать про те, що близько 65 % валового національного продукту припадає на галузі, які виробляють засоби виробництва, тоді як у країнах Західної Європи частка виробництва товарів народного споживання сягає рівня 60 %.

У загальному обсязі промислової продукції приблизно 70 % припадає на важку промисловість, у тому числі на машинобудування, паливно-енергетичний комплекс, промисловість будівельних матеріалів. Продукція легкої промисловості становить близько 13 % , а переробних галузей АПК — 17 % .

Порівняно з Францією, Україна на душу населення виробляє: вугілля у 8,9, природного газу — в 6,9, нафти — в 1,6 раза більше, а м'яса — в 1,7, молока — в 1,3, тканин — у 1,8, легкових автомобілів — у 21,7, паперу — в 22 рази менше. Маючи на душу населення дохід в 15 разів менший, ніж Франція, Україна споживає енергоресурсів на 20 % більше. При збільшенні енергомісткості національного доходу (7,5 % порівняно з 1985 р.) Україна має проблеми із забезпеченістю енергоносіями (задовольняє себе на 60 %).

При порівняно задовільному розвитку основних галузей матеріального виробництва в Україні недостатньо розвинена виробнича інфраструктура, сфера послуг населенню.

Перенапруженою залишається відтворювальна структура економіки. Величина фізичного спрацювання виробничих фондів становить понад 60 % . Частка фонду нагромадження в національному доході має тенденцію до скорочення і не перевищує 15—20 % .

Економіка України характеризується наявністю таких форм власності на засоби виробництва (рис. 1).

За умови істотної деформації економіки, обмеженої фінансової підтримки в державі механізм структурної політики повинен ґрунтуватися на поєднанні державного втручання з дією ринкових важелів на структуру економіки[6, c. 96-98].

Світова практика господарювання сформувала два типи структурної політики: пасивний та активний. Пасивна структурна політика зводиться до створення правової бази для вільного переміщення факторів виробництва з однієї сфери в іншу, з галузі в галузь, з регіону в регіон тощо. При цьому структура економіки змінюється внаслідок зміни норм прибутковості. Якщо в якійсь галузі попит перевищує пропозицію, то це призводить до зростання цін і збільшення норми прибутку. Капітал з інших, як правило, менш прибуткових галузей, переливається в цю галузь, збільшуючи тим самим виробництво товарів (пропозицію). Таким чином ринкове саморегулювання забезпечує оптимальну структуру економіки.

Активна структурна політика полягає в тому, що, використовуючи державні важелі, органи управління сприяють прискоренню структурних зрушень в економіці. Такими важелями служать: державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки, створення спеціальних фондів, залучення іноземних і приватних інвестицій, податкові і кредитні пільги, згортання виробництва у депресивних галузях, програми перепідготовки кадрів.

Активна структурна політика охоплює ефективні напрями необхідних перетворень в економіці, тобто визначає пріоритети, насамперед щодо вдосконалення галузевої структури економіки. При визначенні пріоритетних сфер і галузей виходять з таких критеріїв:

— експортного потенціалу галузі;

— перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку;

— мінімізації ресурсомісткості виробництва;

— розв'язання проблеми зайнятості населення;

— вирішення екологічних проблем та ін.

З огляду на це, пріоритетними групами галузей структурних перетворень визначені:

— наукомісткі та технологічні галузі — ракетно-космічна, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, робототехніка, біотехнології, надтверді матеріали тощо;

— галузі агропромислового комплексу, для яких створені найкращі природні умови, традиції виробництва — харчова, кондитерська, консервна, молочна, легка промисловість тощо;

— галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій — транзит нафти і газу, міжнародні перевезення;

— рекреаційно-туристичний та оздоровчий комплекси.

В основі структурної перебудови економіки України лежить Державна програма структурної перебудови, розроблена до 2015 р. і розрахована на три етапи:

І етап (1994—1995 pp.) — стабілізація економіки; II етап (1996—2005 pp.) — активізація економічного розвитку; III етап (2005—2015 pp.) — встановлення раціональної структури економіки.

Кінцевою метою програми структурної перебудови економіки є створення високоефективної соціально орієнтованої економіки. Для цього треба здійснити науково-технічну перебудову економіки, зменшити ресурсомісткість виробництва, прискорити розвиток експортних виробництв, підвищити внутрішню збалансованість економіки[2, c. 135-137].

2. Пріоритети в соціально-економічному розвитку

Стратегічним напрямом прискореного розвитку українського суспільства визначено: системне поєднання інтелектуального потенціалу нації, інноваційного підходу до використання природних ресурсів як основного національного багатства та інноваційної моделі формування системи суспільного управління як дієвого механізму стратегії національного розвитку.

Основою майбутнього прогресу України визнано підвищення рівня освіти й науки, збереження й розвиток національного науково-технічного потенціалу і розширення сфер його застосування та удосконалення загальної інноваційної культури в нашому суспільстві.

В Україні поки що немає перспектив інноваційного соціально-економічного розвитку та конкурентоспроможності на світовому рівні. В інноваціях та в переході на виробництво наукомісткої продукції не зацікавлені фінансово-промислові клани, бо збільшення капіталів забезпечують їм видобуток і первинна переробка сировини, а їхня конкуренція зводиться до боротьби за розподіл природних багатств та сфер впливу. Отже, наш науково-технічний потенціал може бути реалізований тільки тоді, коли наукомістке виробництво отримає перевагу над сировинним. А Україна перестане бути сировинним придатком інших держав, коли запровадить власну стратегію соціально-економічного розвитку й інноваційну модель (нову ідеологію) управління суспільством та національним господарством.

Реальними пріоритетами в соціально-економічному розвитку є освіта й наука як основа формування інтелектуального потенціалу держави, що забезпечить перехід України від існуючого індустріально-споживацького суспільства до інформаційного суспільства стійкого розвитку.

Стратегії стійкого розвитку українського суспільства та запровадження інноваційної моделі формування системи управління – нової ідеології управління суспільством та економікою України на основі національної традиції й загальнолюдської моралі.

Пріоритетним стратегічним завданням Української держави в інформаційно-культурній сфері визнано створення цілісної національної системи виготовлення й поширення духовно-інтелектуальних продуктів для забезпечення повноцінного гармонійного розвитку українського суспільства й українського соціуму за кордоном.

Національні духовно-моральні цінності, науковий потенціал, наукомістке виробництво й відтворювані природні ресурси національного господарства мають стати нашими рушійними силами для гідного життя в глобальному соціально-економічному просторі. Для цього необхідна злагоджена взаємодія, взаємодопомога всіх українських продуктивних сил із рідної землі та з-за її меж, об’єднаних ціннісними духовно-соціальними орієнтирами національної культури й державницької ідеології[3, c. 117-119].

3. Критерії визначення державних пріоритетів

В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та контролю за використанням централізованих державних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної відповідальності за прийняті рішення.

Очевидно, що постала необхідність створення принципово нових організаційних структур для успішного функціонування економічного механізму державної інвестиційної політики.

Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефективної реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Надання одному з технологічних напрямів розвитку економіки статусу пріоритету означає ступінь першочерговості використання даного засобу для досягнення стратегічних цілей економічного розвитку держави, характерною ознакою виконання яких є забезпечення прогресивних структурних зрушень у народному господарстві країни.

Ефективна розбудова державних технологічних пріоритетів, згідно з результатами аналізу наукового літературного доробку, можлива за умови використання узагальненої автором групи факторів, котрі, уособлюючи головні рушійні сили інтенсивного розвитку наукомістких технологій, відображають водночас наявність, безперечно, і зворотного впливу, тобто роль саме технологічних пріоритетів у динаміці розвитку зазначених економічних процесів. До складу такої групи факторів відносяться процеси фінансового накопичення та інвестування; процес техноглобалізації; національна технологічна культура; довгохвильовий характер глобального економіко-технологічного розвитку людства[4, c. 3-4].

Основні державні пріоритети соціально-економічного розвитку на 2009-2012 рр.

Стандартизація:

Щорічне розроблення національних стандартів гармонізованих з міжнародними та європейськими – не менше 1500 стандартів, упровадження у 2009-2010 роках – 9 технічних регламентів; перегляд та скасування застарілих стандартів (в основному колишнього Радянського Союзу – біля 16 тис. стандартів); гармонізація національних стандартів з міжнародними та європейськими стандартами у 2009 році – до 51%, у 2010 році – до 58%.

Для підвищення ефективності Уряду передбачені:

Стандартизація системи адміністративних послуг, оновлення реєстрів функцій та послуг державних органів; Адаптація національного законодавства України до законодавства ЄС (acquis communautaire); Забезпечення відповідності фідуціарним вимогам ЄС; Впровадження європейських норм внутрішнього фінансового контролю; Реформа адміністративно-територіального устрою; Підвищення конкурентоздатності регіонів шляхом децентралізації ВВ та становлення ефективного МС.

Екологія:

Зниження площі ріллі в Україні на 3047,9 тис. га; площі сільгоспугідь орієнтовно на 2492 тис.; Площа природно-заповідного фонду у співвідношенні до площі України (2008 рік – 5 %, 2012 рік – 9,7 %); Збільшення лісистості території держави до 16,1% у 2015 році.

Енергозбереження:

Розроблення і впровадження у виробництво енергоефективних технологій та обладнання

Економія паливно-енергетичних ресурсів в обсязі 122,1 млн. т у.п. у 2010 році; 202,6-2012 р. Зменшення енергоємності ВВП з 0,5 кг. у.п у 2006 році до 0,32 кг.у.п. у 2012 році.

Аграрний сектор економіки:

Впровадження принципів “зеленої скриньки” (інформаційне забезпечення учасників ринку, розвиток дорадництва, аграрна наука, соціальний розвиток села, екологізація виробництва тощо). Підтримка галузі у обсягах: 5% від загальної вартості продукції сільського госпо-дарства; Збільшення на меліорованих землях виробництва валової продукції рослинництва до 23-25 % і додаткове отримання: зернових — 2,8-3,3 млн. т; овочів — 1,9-2,3 млн. т; картоплі — 2,7-3 млн. т; кормів — 6,8-7,3 млн. т кормових одиниць; цукрових буряків — 2,4-2,9 млн. т; соняшнику — 0,4-0,5 млн. т.; Збільшення великотоварного тваринництва: широке впровадження новітніх технологій; максимальне використання тварин з високим генетичним потенціалом. Удосконалення державного контролю та нагляду за дотриманням санітарних та ветеринарно-санітарних вимог при утриманні тварин і виробництві харчових продуктів тваринного походження згідно з відповідними європейськими регламентами. Зростання продуктивності корів у вітчизняних підприємствах до рівня світових показників.

Підвищення урожайності та створення сучасної селекційної бази аграрного виробництва та нового покоління сортів і гібридів сільгоспкультур, які відповідають світовим стандартам (нові сорти і гібриди збільшують урожайність в рослинництві на 30-35%); Продовольча безпека країни: збільшення виробництва до забезпечення раціонально обгрунтованих норм споживання якісної харчової продукції власного виробництва, зокрема: молока і молочних продуктів на душу населення — 380 кг, м"яса та м"ясопродуктів – 80 кг, фруктів, ягід і винограду — 90 кг на рік; формування державного продовольчого резерву у розмірі 980 тис. тонн зерна, з яких 885 тис. т пшениці, 95 тис. т жита, 325 тис. т цукру із цукрових буряків, зокрема шляхом здійснення державних форвардних закупівель зерна в обсязі 300 тис.т.

Інноваційна система:

Розвиток наукових парків, інноваційних та еко-інноваційних кластерів; Збільшення інвестицій в інноваційну сферу; Посилення ролі державно-приватного партнерства у фінансуванні науково-інноваційних проектів; Посилення трансферу технологій через пряме іноземне інвестування; Інноваційна кластерізація економіки.

4. Методи впливу на структурні зрушення в економіці

Механізм реалізації державної структурної політики не має універсальних форм, а охоплює цілу систему методів та інструментів. Причому характер і склад інструментів залежать: від типу формування ринкової економіки; економічної стратегії суспільства; фази економічного циклу; загальноекономічної ситуації, що склалася на той чи інший момент розвитку; ступеню інтегрованості у світове господарство тощо. Виходячи із змісту поняття “державне регулювання”, що включає такі основні елементи, як: вироблення соціально-економічної політики, визначення і результативне застосування організаційних і економічних механізмів її реалізації, регламентація господарського життя (виробничого, фінансового, комерційного тощо), формування системи державних і недержавних організаційно-економічних структур, доведено, що всі інструменти державного регулювання можна розділити на дві групи – стратегічні і кон’юнктурні (рис.1).

Значний вплив на спрямованість структурних зрушень (особливо в перші роки ринкових реформ) справили цінові диспропорції; скорочення частки державних інвестицій в основний капітал та їх неефективне використання; поспішна лібералізація зовнішньої торгівлі; модель приватизації, що реалізувалась у країні; жорстка рестриктивна фінансова і грошово-кредитна політика; низький рівень інтеграції вітчизняної економіки[5, c. 243-244].

Ефективним інструментом реалізації стратегічних змін у структурі економіки є система державних цільових програм. У вітчизняній практиці використання державних цільових програм відзначено низкою суттєвих недоліків.

Основні з них: безсистемне формування переліку програм; велика кількість програм і відсутність жорстких критеріїв їх відбору;

декларативність, надмірна широта запланованих заходів; необґрунтованість очікуваних кінцевих результатів; нескоординованість програм по строках виконання; відсутність ефективного механізму багатоканальності джерел фінансування програм, планування і розподілу фінансових ресурсів у рамках програм, що фінансуються з бюджету; нечіткість у розподілі виконавчої та контрольної функцій по управлінню програмами. Пропозиції щодо розробки національної комплексної програми структурної перебудови економіки, в якій би чітко визначались послідовність структурних зрушень; комплекс заходів, які передбачають узгоджений розвиток технологічно пов’язаних між собою галузей і виробництв; створення відповідних науково-технічних заділів по новій техніці і технології; розвиток кооперації та інтеграції, а також інструментів державного регулювання процесом структурної перебудови[2, c. 138].

5. Фактори структурних зрушень в економіці

Сьогодні, на наш погляд, нагальним є формування принципово нової концепції управління процесами відтворення, наповнення економічної та соціальної функцій держави новим змістом, встановлення межі й вибір методів, важелів (інструментів) державного регулювання з урахуванням особливостей трансформаційного процесу в країні.

Особливості трансформаційного процесу в Україні, що зумовлюють необхідність державного регулювання економічних процесів і вибір інструментів регулювання: інверсійний характер ринкових реформ; слабкість ринкових механізмів і нерозвиненість неформальних ринкових інструментів; суттєві порушення макрорівноваги, пов’язані з глибокою деформованістю галузевої структури промисловості, високою зношеністю виробничих фондів, ресурсо- і капіталомісткістю виробництва, низькою конкурентоспроможністю продукції, слабкою відтворювальною базою цивільного машинобудування, низьким технічним рівнем і технологічною неоднорідністю виробництва; відсутність адекватної для ринкової економіки реакції виробників, споживачів та інвесторів на дію монетаристських і фіскальних важелів, за допомогою яких у ринковій економіці досягається стабілізація цін, зайнятості, зростання виробництва; інерційність соціально-економічної системи.

У трансформаційний період цілеспрямована структурна політика має стати стрижнем економічної політики, що спрямовувалась би на реалізацію стратегічної цілі розвитку суспільства – зростання добробуту народу, враховувала закономірності технічного переозброєння галузей економіки і базувалась на реально можливих фінансових і матеріальних ресурсах[2, c. 197-199].

Висновки

Вихідною методологічною базою для дослідження структури економіки є багатоаспектне бачення останньої як багаторівневої системної конструкції, що включає господарські системи підприємств, організацій, корпорацій; економіку регіонів; макроекономіку із своєю господарською системою, що об’єднуються в єдине ціле галузевими економіками, різними інфраструктурами (виробничою, ринковою, інформаційною, соціальною) і фінансовою системою. Основою аналізу структури економіки має бути відтворювальний підхід.

Сучасна структура національної економіки може бути представлена у вигляді постійно відновлюваного відтворювального циклу, в якому проявляються основні структурні залежності, а також притаманний йому механізм самоорганізації, самоуправління економічної відтворювальної системи, формування основних факторів саморозвитку. В ній відображаються і реалізуються наступні пропорції: матеріально-речові, вартісні, соціально-економічні й соціальні, макроекономічне регулювання яких є об’єктом структурних реформ.

Структурну політику слід розглядати як підсистему економічної, що пов’язана і активно взаємодіє з іншими її підсистемами – інвестиційною, науково-технічною, інноваційною, промисловою, аграрною, валютно-фінансовою, зовнішньоекономічною тощо. В сукупності державних політик структурна політика займає особливе місце, обумовлене загальністю стійких і упорядкованих зв’язків між складовими елементами в усіх господарських, соціальних, науково-технічних та інших системах.

Список використаної літератури

1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року / Міністерство юстиції України. — К. : Б. в., 2006. — 122 с.

2. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

3. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

4. Захарченко А. Проблеми законодавчого забезпечення адміністративно — територіальної реформи в Україні // Парламент. — 2005. — № 4. — С. 2-6

5. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. — Вид. 2-ге, оновлене і доп.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 337 с.

6. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

7. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

8. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.