ВСТУП.

РОЗДІЛ І. Економічна роль держави в ринку.

1.1.Роль держави в сучасних перехідних економіках.

1.2. Необхідність та зміст державного втручання в економіку.

РОЗДІЛ ІІ. Напрямки державного регулювання мікроекономічних процесів в країнах перехідної економіки.

2.1. Державне регулювання ринку праці.

2.2. Державне антимонопольне регулювання.

2.3. Вплив державної податкової політики на діяльність фірм.

2.4. Досвід державної підтримки сільськогосподарського виробника.

РОЗДІЛ ІІІ. Оцінка державного регулювання мікроекономічних процесів в перехідних економічних (на прикладі України).

3.1. Аналіз ефективності державної політики підтримки малого та середнього підприємництва в Україні.

3.2. Аналіз ефективності політики держави в аграрній сфері.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Актуальність теми. Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Але, не дивлячись на наявність численних публікацій по питанню економічної діяльності держави в ринковій і перехідній економіці, теоретична і методологічна забезпеченість аналізу даної проблеми відстає від запитів і потреб економічної теорії і практики особливого етапу переходу до ринку. Все це потребує глибокого наукового аналізу багатьох проблем економічної діяльності держави і пошуку шляхів їх ефективного вирішення.

Мета і задачі дослідження. Ціллю роботи є комплексний аналіз соціально-економічної природи (змісту) державного регулювання економікою в перехідний період, виявлення сприятливих та несприятливих факторів, що впливають на цей процес й на цій основі розробка шляхів оновлення економічного впливу української держави.

Відповідно до поставленої мети вирішувались наступні основні завдання:

• проаналізувати наявні тенденції у розвитку державного регулювання економіки;
• з позиції сучасних досягнень світової економічної науки дослідити передумови і фактори, що визначають роль держави в економіці;
• шляхом порівняльного аналізу розкрити особливості взаємодії держави і економіки в країнах з різними господарськими моделями;
• розкрити об’єктивні передумови виникнення форм та методів державного регулювання;
• уточнити зміст поняття "державне регулювання" та концептуально обґрунтувати її роль в становленні ринкової економіки;
• дослідити сучасні форми та методи державного регулювання економіки;
• обґрунтувати основні напрямки трансформації економічної політики держави в умовах переходу до багатоукладної економіки;
• виявити можливості використання світового досвіду державного регулювання економіки в Україні.

Предметом дослідженнявиступають відносини щодо формування та розвитку форм і методів державного регулювання.

РОЗДІЛ І. Економічна роль держави в ринку

1.1. Роль держави в сучасних перехідних економіках

Основоположний пункт сучасного підходу до розв’язання проблеми участі держави в перехідній економіці полягає в уточнені її місця в перехідних економічних процесах та пошуку нових акцентів для зайняття активної позиції у становленні якісно нового рівня обґрунтування і реалізації усіх видів соціальної та економічної політики, орієнтованих на зростання і добробут своїх громадян. Складність полягає у тому, що сфера економічних функцій держави має бути не просто розширеною з огляду на специфіку перехідної економіки, а одночасно конструктивно оновленою та зміцненою.

З огляду на це, принциповим стає розробка цілісної концепції державного впливу в межах перехідної економіки. Мова йде про створення системи, що є багаторівневою та має досить ефективний арсенал засобів впливу на всі основні параметри суспільного виробництва і споживання. Ця система повинна бути вмонтована в соціально-економічний механізм розвитку країни як його найбільш впливовий компонент, хоча і не в змозі вирішити всі проблеми та протиріччя. Така позиція йде в руслі тенденцій загальносвітового розвитку. Зокрема, у річному звіті Всесвітнього банку про світовий розвиток у 1997 році прямо вказується, що “без ефективної держави стійкий розвиток, як економічний, так і соціальний, є неможливим”.

Економічна теорія переконує, що цілісною така концепція здатна бути за умови, коли державний вплив розглядатиметься з таких позицій:

– державного макроекономічного регулювання;

– державної законодавчої регламентації;

– меж безпосереднього втручання в процеси функціонування кожного окремого суб’єкта підприємницької діяльності.

Ефективність державного впливу визначається, насамперед, якістю макроекономічного регулювання. Тут Україна досягла ряду важливих макроекономічних перетворень ринкового характеру. Споживчий ринок насичений різними товарами і послугами; формуються ринки праці, нерухомості, цінних паперів, фінансових ресурсів; створено валютний ринок; відбувається активне входження у світовий ринок. Ці перетворення стали можливими завдяки усуненню негативного впливу директивного планування, становленню відкритості економіки та лібералізації господарських відносин. У цілому вони дали імпульс для виникнення і розвитку нового, ринково-інституціонального середовища, ліквідації деформацій у матеріально-речовій структурі виробництва товарів та послуг. Разом з тим, в Україні не забезпечений соціально-економічний прогрес, потенціал ряду чинників, спроможних вивести країну на траєкторію економічного зростання, залишається не затребуваним і нереалізованим. Особливо слабким та болючим питанням є діюча практика застосування бюджетних та податкових чинників з огляду на їх критично важливе значення для реалізації державного впливу на економічні і соціальні процеси. Розгляду цього питання буде присвячено наступні параграфи роботи.

У даному випадку необхідно звернути увагу на невідповідність бюджетних параметрів проголошеним пріоритетам стратегії стабілізації та економічного зростання22, яка, на жаль, стає звичною практикою. Водночас регулюючий вплив бюджету на розвиток економіки закладається ще, власне, на стадії розробки його дохідної та видаткової частин. Украй незадовільним є використання податкових важелів у системі регулювання економіки держави. У той же час у ринковій економіці податки, як буде показано далі, становлять не тільки джерело державних фінансових ресурсів, але й важливий інструмент реалізації алокаційної та дистрибутивної функцій держави. В Україні проблеми оптимального розподілу ресурсів та пом’якшення майнової диференціації населення належать до ряду найгостріших[4, c. 25-27].

У трансформаційному періоді ще залишається значним вплив державного бюрократичного апарату на всі економічні процеси. Це створює умови, за яких “владні чи панівні структури впливають як на законодавчі орган, парламенти, так і на судову практику, міністерства та інші органи центрального управління”. Для виправлення становища необхідна така діяльність уряду, яка повністю відповідає першому принципу Ойкена: “Політика держави повинна спрямовуватись на те, щоб розпустити економічні та владні угруповання чи обмежити їх функції”.

Оскільки при переході від централізованої системи господарювання сталася глибинна “приватизація основних функцій держави – функцій пов’язаних із здійсненням… правил та норм господарського життя”, то постає завдання зміни основних економічних та соціально-економічних “правил гри”. У межах функціонуючої в країні економічної системи економічна свобода може бути реально сформована лише під впливом цілеспрямованої законодавчої діяльності. З погляду формування сучасної інституціональної структури економіки, сьогодні найбільш придатним є другий принцип Ойкена: “Політико-економічна діяльність держави повинна спрямовуватися на створення форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу”.

Необхідно зважати, що будь-які дії держави в напрямі зміни соціально-економічних умов щодо діяльності суб’єктів господарювання викликають і загальні соціальні та соціально-економічні наслідки. Останні можуть мати позитивну і негативну спрямованість з точки зору економічного розвитку. В економічній теорії, як відомо, така можливість виникнення непрямих наслідків державної політики має назву “закону непередбачених наслідків” і пов’язується з особливостями суб’єктивного сприйняття економічних явищ та процесів. З огляду на це виникає об’єктивна потреба у постійному коригуванні такого державного впливу під дією всього спектра політичних, соціальних, психологічних чинників розвитку країни. Але й за таких умов ці напрями державного впливу повинні ґрунтуватися як на параметрах соціально-економічної ефективності економіки держави в цілому, так і на загальних принципах ефективного функціонування суб’єктів господарювання.

Тобто при формуванні напрямів підвищення ефективності впливу держави на процеси економічного розвитку стоїть завдання: зважати на всі можливі вади зворотного впливу суб’єктів господарювання на економічну систему суспільства. З погляду формування основних “правил економічної гри” для стабілізації умов функціонування суб’єктів господарювання “основний акцент має бути зроблений на інституціональних аспектах: законодавстві, захисті прав власності, однаково доступних ринках, рівних умовах конкуренції, інфорсменті”[10, c. 15-17].

У створенні цілісної концепції державного впливу на перехідну економіку особливе місце належить визначенню меж безпосереднього втручання в процеси функціонування кожного окремого суб’єкта підприємницької діяльності. Економічна теорія з приводу цього окреслює поняття економічної діяльності держави двома основними сферами дії.

По-перше, це дії державних інститутів влади стосовно підтримки сталого рівня розвитку інституціонального середовища суспільства. Тобто цей загальний вплив у напрямі встановлення та підтримання державою єдиних для всіх суб’єктів господарювання “правил економічної гри” окреслює дії з нагляду за дотриманням законів, що фіксують економічну свободу функціонування суб’єкта підприємницької діяльності на тому чи іншому рівні.

При цьому важливо враховувати два можливих рівні державного впливу: на внутрішні умови існування інституціонального середовища функціонування суб’єктів господарювання та на “зовнішні ефекти”. Перший спричинений кількома аспектами: 1) ринки не завжди сприяють ефективному розміщенню ресурсів, якщо конкуренція обмежена або її не існує; 2) крім правової та договірної системи, немає іншого засобу, щоб забезпечити ефективне функціонування ринку; 3) суспільні цінності не знаходять відображення у ринкових рішеннях, але відіграють роль у визначенні зайнятості, цін та економічного зростання”. Тобто у такому разі можливості дій держави здатні реально впливати на процеси формування змістовної характеристики функціонування як окремого, так і загального об’єкта господарювання. Другий рівень, пов’язаний із зовнішніми ефектами, необхідний тоді, коли “корисність одного індивіда залежить не тільки від товарів та послуг, які він придбав і спожив, але і від діяльності якогось іншого індивіда”, коли “діяльність якогось суб’єкта впливає на добробут іншого позаринковим чином”.

У результаті цих позицій державне регулювання має формуюче значення через зміни у загальному інституціональному середовищі. Воно прямо впливає як на кінцевий продукт виробництва, так і на зміну умов функціонування конкретних суб’єктів господарювання. Це визначає і його місце при обґрунтуванні загальної концепції державного регулювання економіки.

По-друге, до сфери дій держави належать дії, які стосуються безпосереднього її втручання в економіку. Ця сфера може бути окреслена як форма прояву особливої здатності держави створювати організаційно-економічні умови для функціонування окремого суб’єкта господарювання. Вона включає такий вплив держави, коли, “встановлюючи норми, правила, обмеження, квоти, пільги, дозволи, винятки та інше, вона змінює напрями та масштаби руху економічних ресурсів, роблячи їх розміщення менш ефективним. Наприклад, регулюючи ціни на споживчі товари, на продукцію та послуги “природних” монополій, держава штучно субсидіює одні товари і піднімає ціни на інші, спотворюючи тим самим орієнтири споживчих переваг і затримуючи назрілу адаптацію структури попиту”. Така економічна діяльність означає, що держава здійснює вплив на суб’єкта господарювання, формуючи його можливі дії через обмеження сфери вибору економічного рішення при виконанні ним основних функцій.

У групі форм такого прояву державного впливу особливе місце належить податковим, оскільки останні, змінюючись, змінюють і всі інші складові державного втручання в економіку. Зрозуміло, що в першу чергу їх дія впливає на ефективність функціонування конкретних суб’єктів господарювання, з одного боку, а з іншого – на можливість виконання державою своїх функцій у цілому. Це актуалізує завдання обґрунтування необхідності таких дій та відпрацювання механізму оподаткування для уникнення негативного впливу на процес раціональної організації спільних дій усіх учасників господарських процесів. Це означає, що однією з визначальних проблем в українському суспільстві є узгодженість через систему оподаткування різних інтересів усіх членів суспільства. Здатність держави впливати на суб’єкти господарювання через податки повинна ґрунтуватися на їх адекватній реакції, тобто їх спроможності будувати і реалізовувати власну стратегію[2, c. 21-23].

1.2. Необхідність та зміст державного втручання в економіку

Реформи, що здійснюються у країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Будь-яка масштабна акція потребує скрупульозної підготовки та виваженості. Мета державного регулювання економіки — створити таку господарську систему, яка б орієнтувалася на вибір найефективніших варіантів використання наявних факторів виробництва та забезпечення сприятливих соціально-економічних умов життєдіяльності.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, дохід (валовий внутрішній продукт) на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити як вплив держави на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами з метою зорієнтувати суб'єктів господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної політики суспільного розвитку. Державне регулювання — це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки. Водночас з огляду на наявні особливі умови реформування вирішуються гострі економічні та соціальні проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Процес опосередкування державою економічного життя — це процес державного регулювання економіки. Поступово він стає рушієм економічного розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого — в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

В економічній науці є два протилежні підходи до участі держави в регулюванні процесів: класична й кейнсіанська теорії. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту й пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії англійський економіст Джон Мейнард Кейнс обґрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія — це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку.

Загострення соціально-економічної кризи у країнах з ринковою економікою змусило їх переглянути методи й підходи до макроекономічного регулювання, а тому великого поширення дістали неокласичні теорії. В їх основу покладено концепцію саморегулювання економіки та обмеженого державного втручання. На відміну від кейнсіанського стимулювання попиту вони, допускаючи безробіття, значну увагу приділяють обмеженню інфляції.

Водночас перехід до консервативної моделі регулювання не означає повної відмови від кейнсіанських методів, а є лише зміною стратегії щодо збереження в певних межах традиційних інструментів у разі їх модернізації. Держава, незважаючи на майже повсюдне проведення політики приватизації, "не випускає з рук" важелів регулювання, продовжує виконувати властиві їй функції, насамперед політико-стратегічні, економічні, соціальні та екологічні[8, c. 37-39].

У країнах із розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя завжди, коли ймовірним стає руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб'єктів, так і загальновизнані потреби суспільства у підтримуванні регульованого конкурентного порядку в країні. Державне регулювання потрібне за таких обставин.

У разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі. Найчастіше цю обмеженість, покликану сформувати особливі умови ринкової діяльності, штучно створюють підприємства, які функціонують у цих галузях.

За ринкової монополії, коли йдеться про "неконку-рентне ринкове витіснення", тобто продавці через дискримінацію цін або їх агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового середовища.

Коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Ціна втрачає властивість показобмеженості, бо до уваги беруться лише ті вигоди та невигоди, що їх визначає економічний суб'єкт. Побічний (екстернальний) ефект може бути і негативним, і позитивним. У першому випадку соціальні витрати перевищують особисті, а особиста вигода перевищує суспільну. Прикладом є шкода, заподіяна навколишньому середовищу: вирубування лісів, забруднення стічними водами морів, озер, річок. І навпаки, у разі позитивного побічного ефекту соціальна вигода перевищує особисту.

Сьогодні в Україні загальновизнаною є об'єктивна необхідність переходу до регульованого ринку, однак чітко не визначено форми, принципи й засоби державного регулювання. Через це особливого значення набуває встановлення кола об'єктів державного впливу, оскільки саме об'єкт зумовлює адекватну йому економічну форму державного регулювання. Розвиток об'єкта регулювання зумовлює розвиток форм і засобів його регулювання.

Як відомо, структура економіки України формувалася понад 70 років у так званому єдиному народногосподарському комплексі колишнього СРСР; її оптимізацію здійснювали виходячи із загальносоюзних інтересів та у відриві від міжнародного поділу праці. І дотепер їй притаманні низький рівень НТП, надмірна концентрація матеріального виробництва в окремих регіонах, марнотратне використання всіх видів ресурсів. Це призвело до неминучих негативних наслідків: занепаду продуктивних сил, виснаження та деградації природних ресурсів, погіршення екологічної і демографічної ситуації та масового зубожіння населення.

Аналіз структури промисловості України показує, що її індустріальний комплекс спеціалізується на капітало-, природо- та енергомістких видах продукції. Наприклад, для виробництва продукції на 1000 дол. США Україна витрачає у 8—10, а то і в 12 разів більше нафтопродуктів, ніж розвинені країни, і в 3—4 рази більше, ніж такі малорозвинені країни, як Чилі та Аргентина [4, с. 85].

Недостатньо розвиненими в Україні виявилися галузі, від яких залежить НТП в економіці. Пріоритетний розвиток важкої індустрії та ВПК, а також екстенсивне використання природних багатств (нині в Україні розробляється 8 тисяч родовищ корисних копалин) призвели до їх виснаження. Дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність від інших країн, насамперед від Росії. Все це є підставою для такого висновку: виробничий потенціал держави не працює в повному обсязі на український народ. У цьому полягає основна причина значної невідповідності між наявним економічним потенціалом і фактичним рівнем життя населення. Виробничий потенціал України не дає необхідної віддачі, оскільки сформований так, що чим більше він працює, тим більше потребує імпортної продукції (енергоносіїв, комплектуючих тощо).

За таких умов назріла потреба здійснити рішучу структурну перебудову всього національного виробництва, трансформувати його із фрагмента відсталої, державно-монополістичної, несприйнятливої до НТП економічної системи колишнього СРСР на самодостатній, відкритий світовій кооперації національний народногосподарський комплекс, який би динамічно розвивався. Отже, формування виробничо-територіальних комплексів і промислових вузлів має стати основою економічної політики у сфері розвитку продуктивних сил. Базою для забезпечення реалізації стратегічних планів трансформації економіки може і має стати високорозвинений науково-технічний потенціал, який Україна має вже сьогодні.

Відомий український учений і політичний діяч М.І. Туган-Барановський у праці "Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь" дійшов висновку, що вихід із кризи завжди пов'язаний з інвестуванням нагромадженого капіталу в нове виробництво, тобто в його структурну перебудову. Оптимізм для України полягає саме в тому, що, як стверджують і М. І. Туган-Барановський, і Дж. Кейнс, завдяки наявності потужного виробничого потенціалу в разі правильної макроекономічної політики можна набагато швидше виправити становище, аніж тоді, коли такого потенціалу немає або він незначний. Однак принципи цієї макроекономічної політики і структурної перебудови потрібно опрацювати. Досвід попередніх років свідчить, що спроби замінити державне директивне планування як головний метод управління на монополізований державний сектор його ринковим саморегулюванням не дали жодних результатів.

Нагальність регулювання ринку України зумовлена майже цілковитим розривом її зовнішньоекономічних зв'язків із державами близького зарубіжжя. Саме це, а також незадовільний стан внутрішньоекономічних зв'язків унеможливлюють управління лише через механізми ринкової економіки.

Найважливішим складником державного впливу на макро- й мікроекономічні процеси у країні за ринкових умов є планування. Обґрунтовуючи необхідність макроекономічного планування, відомий американський підприємець Лі Якокка констатував, що "державне планування зовсім не означає соціалізм. Воно означає лише наявність продуманої стратегії та сформульованих цілей. Воно означає узгодження всіх аспектів економічної політики, а не переслідування вузькогрупових інтересів. У нас прогресу не буде, якщо ми не відмовимось від безумної ідеї, ніби будь-яке планування в масштабах країни є наступом на капіталістичну систему" [4, с. 361].

На сучасному етапі модель ринкової економіки України має відповідати таким вимогам [2, с 53].

Вона має гармонічно поєднувати антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне макрорегулювання змішаної економіки.

Нова модель економіки має передбачати відносно тривале функціонування сильного державного та приватного секторів економіки, причому частка останнього повинна щорічно збільшуватися. Це свідчить про необхідність структурної перебудови не лише міжгалузевих комплексів, а й економіки країни загалом. При цьому переважання на початку державного сектору економіки не передбачає будь-яких пільг, переваг або виняткових прав, якими б користувалися підприємства цього сектору. Набутий досвід із приватизації підприємств України, а також світовий досвід свідчать, що за три-чотири роки неможливо якісно трансформувати підприємства у сфері сучасного підприємництва. Це зумовлено насамперед недосконалістю законодавчої та нормативної баз, інерцією мислення керівників і вищих органів управління. Тому процес трансформації державного сектору економіки у приватний буде поступовим і триватиме невизначений час. Це означає, що економіка України в найближчій перспективі буде змішаною, а тому держава має використати кейнсіанські принципи макроекономічного регулювання. При цьому слід урахувати постсоціалістичний характер української економіки й узяти за основу змішану модель управління ринковою економікою європейського типу, коли ринковий механізм функціонує під суворим контролем держави. Водночас курс на інтенсивне становлення приватного сектору — це не форсований і бездумний розподіл державних підприємств, їх негайне передання у приватний сектор. Такі проблеми мають вирішуватися послідовно і за допомогою механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття, поглинання та інших трансформацій.

У найближчому майбутньому економіка України має бути лише змішаною, й одним із критеріїв керованості неї буде суперечлива єдність порівняно жорсткого державного регулювання економіки та ринкового саморегулювання. При цьому послаблення та звуження сфери макрорегулювання має здійснюватися лише в міру становлення і посилення дії механізмів ринкового саморегулювання в його цивілізованих формах.

Посилення ринкової орієнтації та ринкових тенденцій у сфері ринкової економіки має здійснюватися водночас із посиленням впливу держави в соціальній сфері. Будь-які спроби перейти до ринкового саморегулювання у сфері розподілу в країні з постсоціалістичною економікою є згубними.

За нинішньої соціально-політичної ситуації економіка України має бути не сепаратистською, а унітарно конструктивною з елементами регіонального самоврядування[14, c. 86-88].

Отже, на сучасному етапі державне регулювання має бути складовою індикативного планування і спрямовуватись насамперед на стабілізацію виробництва, подолання інфляції, запобігання подальшому зниженню життєвого рівня населення.

Найважливіші завдання економічної політики України потрібно конкретизувати в політиці таких державних пріоритетів: прискорення структурної перебудови економіки з метою розвитку конкуренції; збільшення обсягу випуску продукції, що користується попитом, експорто-спроможна та імпортозамінна; модернізація і технічне переозброєння підприємств, виробничих потужностей яких не вистачає для створення замкнених циклів із виробництва особливо важливих виробів виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання тощо.

Економічну політику слід реалізовувати лише через державне регулювання економічних процесів в умовах ринкової економіки. Для цього Україна має великий арсенал випробуваних світовою та вітчизняною практикою економічних, правових та адміністративних важелів — ціни, податки, державний контракт, субсидії, субвенції та ін. Ефективність державного регулювання залежить від того, наскільки розумно й виважено використовуються ці важелі у процесі реалізації економічної політики.

Ціни й надалі відіграватимуть важливу роль в економічному впливі держави на економіку. У сучасних умовах немає змоги перейти до реформування цін на основі попиту і пропозиції. Це зумовлено передусім характером інфляційних процесів, ліквідацією диспропорцій і забезпеченням паритетності в міжгалузевому обміні, необхідністю соціального захисту окремих верств населення.

Особливо актуальним є питання цінового нівелювання тиску промисловості на сільське господарство через державне регулювання. Для цього держава за допомогою цін має впливати насамперед на споживання продукції базових галузей (вугілля, нафти, газу, електро- і теплоенергії, послуг транспорту і зв'язку), підтримувати сільськогосподарське виробництво (забезпечувати паритет обміну з промисловістю), декларувати зміни цін на основні види продукції виробничо-технічного призначення, обмежувати торговельно-постачальницькі надбавки при визначенні роздрібних цін і тарифів, а в подальшому взагалі відмінити їх.

На сучасному етапі особливу увагу держава повинна звернути на фактори, які б сприяли посиленню інвестиційної діяльності. Нині частка амортизаційних відрахувань у структурі видатків на фінансування технічного розвитку підприємств надто мала, до того ж не забезпечується покриття необхідних витрат на реновацію основних фондів.

Внутрішніми джерелами фінансування технічного переозброєння підприємств мають бути прибуток і амортизаційні відрахування, зовнішніми — емісія цінних паперів і кредит. Причому частка зовнішніх джерел фінансування технічного розвитку галузей господарства повинна збільшуватись.

Зменшення кількості запропонованих виробництву зразків є відповідною реакцією сфери науки на посилення несприйнятливості підприємств до науково-технічних інновацій і відсутність системи стимулювання праці вчених на суспільному рівні. Отже, поширення державної політики у сфері інновації має здійснюватися за такими напрямками:

• орієнтування і підтримка наукових досліджень, розвиток високих технологій;
• захист вітчизняної промисловості та підвищення її конкурентоспроможності;
• фінансова підтримка і вдосконалення системи стимулювання.

Своєю чергою, держава, стимулюючи інноваційну діяльність, має вживати тих самих заходів, що і в економічній, науково-технічній, науковій та інших сферах (кредити, бюджетне фінансування, податкові пільги тощо), сприяти розвитку різноманітних закладів та зацікавлювати окремих осіб (виплати на впровадження нових розробок, винаходів тощо).

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності має бути спрямоване на зменшення економічної залежності України від зовнішніх чинників, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, а також на розробку та реалізацію антидемпінгових заходів. Для цього слід детально вивчити такі питання: кон'юнктура і політика зовнішньоекономічної діяльності основних партнерів України з економічного співробітництва; розробка прогнозів торговельно-економічних зв'язків; іноземні кредити та інвестиції; міжнародна технічна допомога та її використання; прийняття антидемпінгових законодавчих актів тощо[20, c. 63-65].

Варто зазначити, що це неповний перелік важелів державного регулювання на етапі переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової. Правильне поєднання зазначених чинників сприятиме забезпеченню структурної переорієнтації економіки, створенню передумови для ефективної роботи всіх її складових (промисловості, сільського господарства та ін.) як на етапі переходу до ринку, так і в умовах його функціонування.

У результаті реалізації політики структурних змін можна досягти певних цілей, зокрема:

• розв'язання проблеми альтернативного енергетичного забезпечення;
• екологізації продуктивних сил;
• переорієнтації народногосподарського комплексу на пріоритетний розвиток сільськогосподарського машинобудування, електротехніки, легкої та харчової промисловості;
• комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного використання сировини та утилізації відходів;
• організації інноваційних виробничо-територіальних комплексів із замкненим і безвідходним виробництвом;
• планомірного та комплексного розміщення галузей виробництва та сфер обслуговування з урахуванням наявних природних і трудових ресурсів;
• формування розвиненого АПК і високоінтенсивного сільського господарства; розміщення галузей і культур з урахуванням конкретних агрокліматичних та економічних умов;
• оптимізації територіально-виробничих і транспортних зв'язків як між регіонами, так і всередині них;
• технологічного інноваційного оновлення підприємств;
• максимального використання переваг міжнародного поділу праці та сприятливого транспортно-географічного положення України (транзит, розвиток мережі транспортних коридорів);
• сприятливих стабільних юридичних умов для зарубіжних інвестицій та діяльності спільних підприємств і організацій (доступ до сучасних передових технологій).

Структурна переорієнтація економіки України необхідна і реальна. Вона безпосередньо продиктована національними інтересами держави, сформульованими у програмі "Україна-2010 рік". Для її здійснення потрібні передусім політична воля та науково обґрунтований план практичних дій[5, c. 52-54].

РОЗДІЛ ІІ. Напрямки державного регулювання мікроекономічних процесів в країнах перехідної економіки.

2.1. Державне регулювання ринку праці

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.

Значення ринку праці:

— використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

— забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціальну захищеність;

— зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

— зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

— трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);

— підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;

— розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

— Міністерство праці та соціальної політики;

— служби зайнятості (обласні, міські, районні);

— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.

Функції державної служби зайнятості:

1) аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці);

2) надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;

3) облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних;

4) сприяння пошуку робочого місця;

5) організація професійної підготовки, перепідготовки;

6) надання грошової допомоги;

7) участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості[16, c. 57-59].

Захисні заходи держави

1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов;

— зміни власника;

— приватизації;

— банкрутства (квотуванням робочих місць).

2. Організація і проведення громадських робіт.

3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).

4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем.

Методи стимулювання попиту на робочу силу:

— прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць;

— пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

— відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

— сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;

— прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

— стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

— встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

— жорстка кредитна політика;

— встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

— зниження інвестицій;

— скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.

Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:

— стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

— підготовка та перепідготовка робочої сили;

— сприяння найму робочої сили;

— соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття)[9, c. 89-90].

2.2. Державне антимонопольне регулювання

Антимонопольне законодавство містить нормативні акти, що визначають організаційні та правові засади розвитку конкуренції, заходи попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

Антимонопольне законодавство поширюється на всі види товарного виробництва і комерційної діяльності, включаючи виробництво і товарооборот, платні послуги, проектування продукції та технології, а також наукові розробки, що призначені для використання їхніх результатів у виробництві та товарообороті, у платних послугах.

Для розвитку конкуренції та захисту прав споживачів від монополістичної діяльності господарських суб'єктів відповідним законодавством впроваджується обмеження свободи їхньої комерційної діяльності. Зокрема забороняється: обмежувати або припиняти виробництво товарів, а також виробництво і поставку сировини, матеріалів, комплектуючих виробів без попереднього узгодження з основними споживачами; скорочувати поставку або затримувати реалізацію товарів з метою створення, підтримання або збільшення дефіциту і підвищення цін; нав'язувати контрагенту невигідні умови договору, включати умови, що не є предметом договору; примушувати споживача включати у договір непотрібні йому товари і послуги, вносити інші попередні дискримінаційні умови; припиняти чи затримувати поставки товарів або виконання послуг у відповідь на претензії контрагента щодо якості товарів, послуги, виконання інших зобов'язань, передбачених договором; підвищувати в односторонньому порядку ціни на товари і послуги, якщо це не обумовлено відповідним поліпшенням їхньої якості згідно з інтересами виробника та споживача; висувати під загрозою припинення поставок, розірвання договору або відмови від його пролонгації (подовження строку дії) нові умови на свою користь, що завдають шкоди інтересам контрагента; відмовлятись без певних об'єктивних підстав від укладання або пролонгації договору за профілем своєї діяльності.

В антимонопольному законодавстві встановлюються форми завчасного попередження, відповідальності та компенсації на випадок здійснення заборонених дій.

Контроль за розвитком конкуренції та обмеженням монополістичної діяльності учасників ринкової економіки здійснюють спеціально створені антимонопольні органи, їхніми функціями є такі:

розробка заходів щодо розвитку конкуренції, демонополізації виробництва і обігу, розукрупнення високомонополізованих структур; комплексний аналіз стану ринків і конкуренції на них; експертиза нормативних актів, що стосуються функціонування ринку;

підготовка пропозицій з питань удосконалення антимонопольного законодавства.

Антимонопольні органи розглядають справи про порушення антимонопольного законодавства, дають обов'язкові для виконання розпорядження, накладають штрафи на учасників господарського обороту, посадових осіб за невиконання відповідних розпоряджень. Вони мають право створювати фонди сприяння антимонопольним заходам. Кошти цих фондів формуються за рахунок відрахувань від штрафів, що встановлені для учасників ринкового обороту і посадових осіб органів управління за порушення антимонопольного законодавства[17, c. 131-132].

Функції та обов'язки антимонопольних органів, що створюються при місцевих органах влади, визначаються з урахуванням місцевих господарств.

При антимонопольних органах можуть бути створені спеціальні ради з питань монополізму і конкуренції. Таким радам надають характер консультаційних і дорадчих структур. До складу їх включають вчених і спеціалістів, представників відомств і громадських організацій. Головним завданням цих рад с оцінка ступеню монополізації в господарстві, підготовка пропозицій про напрями демонополізації та розвитку конкуренції, удосконалення правового регулювання, що обмежує монополістичну діяльність. Досвід роботи Антимонопольного комітету України показує, що в його роботі виникає немало проблем. Особливо велике навантаження припадає на Міжвідомчу комісію демонополізації економіки. Вона вирішує проблеми переборення адміністративних перепон вступу до ринку.

2.3. Вплив державної податкової політики на діяльність фірм

Забезпечення довгострокового інноваційно орієнтованого економічного зростання та якісної структурної перебудови національної економіки потребує зосередження навколо цього завдання усіх напрямів державної економічної політики. Відтак на даному етапі перебудова податкової політики повинна виходити насамперед з потреби максимізації регуляторної та стимулюючої функцій податків.

Серед сучасних експертів основними завданнями податкової реформи вважаються значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізація витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, зниження ставок податків. Система оподаткування має бути гранично спрощена, що дозволить розширити базу оподаткування, суттєво скоротити витрати на документообіг і утримання податкової служби і таким чином збільшити обсяг надходжень до бюджету без підвищення (або навіть за зниження) ставок податків. Слід істотно підвищити оподаткування непродуктивних видів діяльності: бізнесу розваг, деяких видів посередництва тощо. Фахівці наголошують на необхідності поступового відходу від податку на додану вартість як одного з головних джерел формування бюджетних надходжень. ПДВ ефективно спрацьовує в розвинутих економіках як важіль стримування платоспроможного попиту та упередження «перегріву» економіки, проте в Україні — гальмує економічне зростання та, до того ж, збільшує державний борг[19, c. 85-87].

Формуючи стратегію здійснення податкової реформи на зазначених вище принципах, слід, на наш погляд, зважати й на можливий негативний ефект, який така реформа може мати, враховуючи поточний стан економіки.

1. Одномоментна заміна існуючого податкового законодавства на цілком нове в умовах нестачі висококваліфікованих спеціалістів у галузі фінансів як на підприємствах, так і в податковій службі призведе до масового виникнення непорозумінь і збоїв у механізмі сплати і збирання податків. Це загрожує різким зростанням видатків на функціонування податкової системи, що, враховуючи тотальний дефіцит коштів у суб'єктів економіки, пригальмує економічний розвиток і поглибить і без того значну нестабільність. Отже, доцільніше говорити про поступові зміни чинного законодавства.

2. Безумовно, різке зниження податкового тиску сприятиме збільшенню вільних коштів у підприємств, але значно, принаймні у короткостроковому плані, скоротить доходи бюджету, а відтак і можливості впливу держави на процес реформування економічної системи і суспільства в цілому. На думку експертів, часовий лаг з моменту зміни податкової політики до початку реального зростання доходів бюджету становить від 0,5 до 2 років. А зміни в темпах економічного зростання виявляються ще пізніше. Розрахунки, проведені по країнах ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку) за 35-річний період, довели, що скорочення податкового тиску на 10 процентних пунктів приводить до зростання ВВП на 0,5 — 1 процентний пункт на рік. Наведені дані свідчать, що зниження рівня податкових ставок не вестиме до збільшення бази оподаткування, достатньо значного, щоб компенсувати це зниження для бюджету.

Запровадження пропорційної ставки оподаткування доходів фізичних осіб на рівні 13%, як це передбачається прийнятим у травні 2003 р. Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб», може не привести до скільки-небудь відчутної детінізації доходів. Адже їх більшу частку складає заробітна плата, яка виштовхується в «тінь» не лише прибутковим податком, але й нарахуваннями на фонд оплати праці (скорочення яких не входить в найближчі плани уряду та потребує широкомасштабних змін щодо запровадження пенсійного та медичного страхування).

Скорочення ставки податку на прибуток з 30 до 25 або й 20% було б відчутним за умов розвиненої ринкової економіки, чутливої до щонайменших змін, але не для українських суб'єктів господарювання, які давно використовують різноманітні методи штучного завищення собівартості. Відтак збільшення податкових надходжень не компенсуватиме їх скорочення внаслідок зниження ставок, що спричинить валове скорочення бюджетних доходів.

Зниження ставок оподаткування має відбуватися поступово та поетапно і обов'язково бути компенсоване синхронним розширенням податкової бази. Надмірне зниження ставок може втягти українську економіку до спіралі зниження ефективності бюджетної політики.

3. Сподівання на те, що зниження ставок оподаткування негайно суттєво скоротить «тіньову» економіку, можуть не виправдатися, і база оподаткування в такому разі автоматично не зросте. Справді, структури, що звикли працювати в «тіні» і налагодили відповідні схеми розрахунків та збуту, навряд чи добровільно почнуть свою легалізацію навіть за пом'якшення податкового тиску. Отже, податкова реформа повинна відбуватися в комплексі з заходами щодо стимулювання конверсії некримінального «тіньового» капіталу, надання відповідних механізмів та гарантій збереження недоторканості легалізованого капіталу та його власника.

4. Сумнівним є поширене твердження про те, що, чим меншою є кількість податків, тим ефективнішою є податкова система і тим краще виконується регулююча функція оподаткування. Реальність та досвід доводять, що господарська діяльність в сучасному світі настільки різноманітна, що невеликою кількістю засобів бюджетно-податкової політики регулювати їх неможливо. Відтак слід обережно ставитися до спрощення податкової системи. Для успішного управління економікою за допомогою податкової політики потрібен адекватний набір інструментів у вигляді податків, податкових пільг та спеціальних податкових програм.

5. Практика економічної політики в Україні засвідчила використання фіскальної системи як монетарного стабілізатора — засобу стерилізації приросту грошової пропозиції. Тому зниження рівня оподаткування, що вестиме до зростання особистого та виробничого споживання, міститиме інфляційний потенціал і може викликати відповідні рестриктивні заходи у монетарній сфері. Тому стратегія реалізації податкової реформи потребуватиме узгодження її також зі стратегією діяльності Національного банку та запровадження заходів грошово-кредитного регулювання, здатних уникнути потенційних монетарних шоків.

6. Як відомо, стабільність умов ведення бізнесу — одна з необхідних складових економічного розвитку. Проте, у разі безумовного прийняття мораторію на зміни у податковому законодавстві, державна влада залишиться без найважливішого важеля оперативного впливу на мінливу економічну систему. Перехідна економіка характеризується системними зрушеннями, що потребуватимуть гнучкої бюджетної та податкової політики. Тому податкова система не повинна бути статичною, її слід постійно удосконалювати, змінювати разом зі зміною економічних умов у країні. На нашу думку, слід залишити за державою право надалі вносити зміни до податкового законодавства, обмеживши, проте, механізми внесення та перелік суб'єктів, які це можуть робити.

7. У більшості випадків недоцільним видається перехід від надання пільг до адресного бюджетного фінансування. Адже, по-перше, якщо податкові преференції сприяють тому, що додаткові кошти безпосередньо залишаються у платників податку, субсидування вимагає подвійного руху коштів через державний бюджет. Це створює додаткове навантаження як на бюджетну, так і на монетарну сфери, формує додаткове підґрунтя для «тіньових» та корупційних процесів. По-друге, звичайною практикою останніх років стало бюджетне недофінансування насамперед саме таких видатків, через що задекларований принцип бюджетного стимулювання може виявитися фікцією. По-третє, хоча пряме субсидування (наприклад, сільського господарства) й поширене у багатьох розвинутих країнах світу, наслідування цього досвіду потребує розвинених адміністративної та фінансової систем[11, c. 67-69].

Очевидно, що зниження податкового тиску не повинно супроводжуватися скороченням доходів бюджету. Інакше таке скорочення відбиватиметься скороченням видатків (отже, зменшенням ефективності бюджетної політики) чи спробами емісійного (інфляційного) або позичкового фінансування дефіциту. Відтак податкова реформа має неодмінно містити стимулюючі складові, які б безпосередньо сприяли пожвавленню економічного зростання та компенсації втрат податкових надходжень за рахунок зростання податкової бази вже на перших етапах реалізації цієї реформи.

Жорстка фіскальна політика, що зберігається в українській економіці сьогодні та зберігатиметься, в разі поступового здійснення податкової реформи, тривалий час, суттєво посилює відповідальність держави за використання вилучених до бюджету ресурсів у спосіб, який максимально стимулюватиме економічний розвиток та інвестиційні процеси. Отже, податкова реформа має здійснюватися у жорсткій ув'язці з підвищенням ефективності бюджетної політики. Політика пристосування бюджету під обсяги виробництва і доходів, що знижуються, безперспективна. За роки ринкових перетворень в Україні значно скоротилися державні витрати на фінансування закладів науки, культури, соціальної сфери. Тому подальше зниження сукупних видатків є неприпустимим, оскільки спричиняє як стратегічне відставання українського суспільства від прогресу світової цивілізації, так і наростання соціальної напруженості, зневіру в ринкових реформах та державній незалежності України. Існує певний оптимум розміру бюджету, що визначає його ефективність як макроекономічного регулятора, нижче якого фіскалізація бюджетної політики неминуча.

На нашу думку, і в стратегічній перспективі навряд чи слід орієнтуватися на зниження рівня перерозподілу коштів через державний бюджет. Навпаки, і це підтверджує, зокрема, досвід багатьох країн з перехідною економікою, з часом рівень фіскального навантаження на ВВП в Україні зростатиме. Реальний зміст бюджетно-податкової реформи має полягати у переорієнтації податкової системи та бюджетних видатків на стимулювання процесів розвитку[12, c. 7-9].

2.4. Досвід державної підтримки сільськогосподарського виробника

Україна досі знаходиться у пошуку ефективних механізмів фінансової підтримки розвитку сільського господарства, в той час як у більшості розвинених країн такі механізми вже відпрацьовані.

Сучасний етап розвитку сільського господарства України є визначальним. Саме тепер відбувається формування основних засад функціонування галузі на довгу перспективу. Від того, наскільки правильно буде визначено місце сільськогосподарської галузі в економіці країни, принципи державної політики стосовно сільськогосподарських виробників та жителів сільської місцевості, а також інструменти реалізації цієї політики, залежатиме ефективність функціонування галузі в довгостроковій перспективі, її конкурентоспроможність на світовому ринку та врешті-решт добробут громадян.

Одним із ключових питань, яке потребує принципового вирішення в цей час, є питання про доцільність та механізми державної підтримки сільськогосподарських виробників. Сьогодні більшість експертів поділяють думку, що державна підтримка сільського господарства, в тій формі, в якій її надавали в радянські та перші пострадянські часи, була неефективною. Вона знищувала стимули виробників до ефективного ведення господарства, закріплювала викривлені моделі поведінки, коли, скажімо, неповернення державних кредитів ставало нормою, та призводила до значних втрат державних коштів. Природно, що усвідомлення неефективності державної підтримки сільського господарства призвело до того, що великої популярності набули ідеї повної відмови від такої підтримки. На сучасному етапі трансформації економіки України ці ідеї посилюються ще й тим, що бюджетні кошти є обмеженими, а отже обмеженими є й можливості надання допомоги.

Сільське господарство має вирішальне значення для економіки України, оскільки тут створюється біля третини валового внутрішнього продукту, ця галузь є сировинною базою переробної, харчової, легкої промисловості та інших галузей національної економіки. А з огляду на те, що продукція сільськогосподарського виробництва в основній своїй масі це товари повсякденного споживання, то за цією ознакою галузь є найбільш значимою у народногосподарському комплексі, оскільки забезпечує продовольчу безпеку держави. В сучасних умовах об’єктивно назріла необхідність виведення аграрної реформи на новий рівень та прискорення темпів її практичної реалізації. Найбільш важливими чинниками цього процесу є фінансове забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва.

Вивчення світового досвіду фінансового забезпечення підприємств аграрної сфери показує, що найпоширенішими в зарубіжних країнах формами й методами фінансової підтримки сільськогосподарських виробників є:

— державне фінансування й кредитування сільськогосподарського виробництва через

— державне регулювання цін, податкове стимулювання, надання державних пільгових кредитів і субсидій тощо;

– кредитування аграрного сектора державними й приватними кооперативними кредитними установами – кредитними союзами, кооперативами, кооперативними банками;

– страхування ризиків у сільськогосподарському виробництві, як за участю держави, коли компенсація втрат здійснюється переважно за рахунок державних коштів (Іспанія, США, Канада), так і приватними компаніями (Франція, ФРН).

Діяльність вітчизняних сільськогосподарських підприємств щодо залучення зовнішніх фінансових ресурсів, необхідних для успішного функціонування й розвитку аграрного виробництва характеризується:

– переважанням короткотермінових кредитів від приватних постачальників і комерційних банків у структурі зовнішнього фінансування аграрних підприємств;

– скороченням бюджетної підтримки сільського господарства поряд з переважним використанням „компенсаційно-витратного підходу” до виділення бюджетних коштів;

– незначною роллю інвестиційних ресурсів у фінансовому забезпеченні сільськогосподарських підприємств[1, c. 59-60].

Визначено, що подальша активізація й розвиток інвестиційно-кредитного ринку для сільськогосподарських підприємств України стримуються через високі ризики неповернення коштів у зв’язку з:

–– переважанням збиткових підприємств у галузі;

–– відсутністю достатньої та ліквідної застави у позичальників;

–– відсутність системи захисту позикодавців;

–– відсутністю розвинутих альтернативних комерційним банкам установ та їх об’єднань щодо надання сільгоспвиробникам кредитів.

РОЗДІЛ ІІІ. Оцінка державного регулювання мікроекономічних процесів в перехідних економічних (на прикладі України)

3.1. Аналіз ефективності державної політики підтримки малого та середнього підприємництва в Україні

Відповідно до законодавчих документів. які регулюють підприємницьку діяльність в Україні, можна назвати такі органи контролю сфери малого та середнього підприємництва:

— Державний комітет України з питань розвитку підприємництва;

— Державний пожежний нагляд;

— Державний санітарний нагляд;

— Державний ветеринарний нагляд;

— Державний комітет з захист;' прав споживачів;

— Державний контроль за цінами;

— Державний комітет України із стандартизації, метрології і сертифікації;

— Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю;

— Міністерство охорони здоров'я України;

— Міністерство праці України;

— Міністерство охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки;

— Митні органи;

— МВС України;

— Антимонопольннй комітет України;

— Національний банк України;

— Пенсійний фонд;

— Фонд соціального страхування;

— виконавчі комітети місцевих рад.

Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю і недержавним органам, громадським організаціям

Деякі пункти цього списку можна конкретизувати, наприклад MBС України має такі підрозділи:

— Управління з боротьби з організованою злочинністю:

— Управління з боротьби економічними злочинами, до якого входять районні, міські, обласні управління;

— районні відділи внутрішніх справ:

— Податкова міліція.

Усі ці органи мають повноваження перевіряти господарську діяльність суб'єктів підприємницької діяльності під тим чи Іншим приводом. Пересічний підприємець зустрічається в процесі роботи з представниками переважної більшості названих установ.

Крім того, чинне законодавство не враховує певних моментів поточної соціально-економічної ситуації, що склалася в Україні, коли норми, закони, державні стандарти стають застарілими, а сучасний стан економіки вимагає нових способів господарювання. Відсутність відповідності й призводить до порушення чинного законодавства.

Важливим регулятором успішного функціонування малих та середніх підприємств є кредитування. Пересічному громадянину складно отримати кредит на розвиток бізнесу навіть за наявності ефективного бізнес-план)', оскільки досить жорсткими є умови кредиту, тобто високі відсотки від суми кредиту (близько 13-14 %), висока завдаткова вартість, яка має перевищувати суму кредит}' в 1.5 — 2,5 рази. Крім цього, серед таких умов можна назвати різні експертні оцінки, страхування тощо. Усе це ускладнює отримання кредиту. За кордоном же в межах державних програм дотації на пільгове кредитування становлять 3-10 % від суми кредиту. Пільгове кредитування малих та середніх підприємств здійснюється за єдиними для всіх правилами, тобто жодному заявникові не надають переваги, а до уваги береться лише кредитоспроможність. Пільгові умови кредитування передбачають:

— низьку відсоткову ставку:

— тривалий термін кредитування;

— можливість повернути отриману суму до закінчення терміну кредиту;

— дольове фінансування (частину проекту фінансують інші заклади). Можливо, якби в Україні були створені відповідні умови кредитування, то більша кількість громадян, які бажають започаткувати свій бізнес, але не мають стартового капіталу, отримала б можливість власного підприємництва[13, c. 259-262].

На сьогодні існує ситуація, за якої можливість розвитку власної справи мають ті, хто вже має фінансові можливості для цього. Дивує те, що до цієї категорії належить і значна кількість державних службовців, які стають одночасно власниками приватних підприємств, часто користуючись службовим становищем, уникають певних обов'язкових етапів своєчасної реєстрації і розвитку підприємства.

За вигідних умов кредитування більша кількість людей отримає можливість організувати свою справу, отже, зросте конкуренція, підвищиться якість товарів і послуг.

Проблемою та перешкодою ефективному розвиткові малих та середніх підприємств є адміністративні бар'єри, як-от: висновки, сертифікація, ліцензування, дозволи, що видаються на короткий термін, наприклад на рік. і змушують підприємство, яке не змінює свого функціонального призначення, оформлювати багато документів знову та знову отримувати дозволи.

Таким чином, можна виділити такі основні проблеми становлення й розвитку малого та середнього підприємництва в Україні, які на нашу думку.

Велике значення мас правове регулювання. З метою стимулювання малого бізнесу треба розробити і ввести нові юридичні моделі. Одним з найбільш важливих напрямків регулювання і надання сприяння розвитку малого та середнього бізнесу є державне фінансування. Воно може здійснюватися як у вигляді прямого субсидування, так і шляхом створення змішаних засобів підтримки, надання гарантій щодо повернення кредитів, видачі їх під пільгові відсотки, участь у капіталі малих і середніх фірм. Усі пі міри підкріплюються податковою політикою. її сутність складається в установленні пільгового податку на прибуток для малого бізнесу.

Важливе значення має надання інформаційних послуг, а також сприяння інноваціям шляхом передачі технологій, упровадження результатів досліджень. Професійне утворення і навчання на дрібних і середніх підприємствах має свої особливості й труднощі- тому навчання й перепідготовка кадрів для самостійної підприємницької діяльності займають ключове місце в політиці сприяння та розвитку підприємництва. Для того шоб розвивати в людині підприємницькі здатності, з раннього віку необхідно давати знання про бізнес.

Таким чином, на рівні конкретної людини стоїть завдання надати повну інформацію й необхідні навички потенційним підприємцям. Потрібно створити мережу навчальних і консультаційних пунктів, до завдання яких буде входити надання допомоги підприємцям у розробці їх стратегії в умовах ринку.

На рівні фірм особлива увага повинна приділятись створенню такого середовища, в якому фірми могли б максимально швидко зростати: розвиватися, а також можливості безперешкодного виділення з великих фірм малих і середніх підприємств, якщо буде потреба.

Таким чином, регулювання й підтримка малого та середнього підприємництва полягає, в основному, в розробці відповідної законодавчої й нормативної бази, організації спеціальних органів підтримки, розширенні доступу до фінансових ресурсів і інновацій, забезпеченні повної й своєчасної інформації, організації навчання працівників.

Зазначене щодо розробленої діяльності приведе до перетворення малого й середнього бізнесу в сектор економіки, що займає значне місце в розвитку країни[18, c. 227-229].

3.2. Аналіз ефективності політики держави в аграрній сфері

Бюджетна підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні потребує удосконалення правових та організаційних засад, зокрема:

– розмежування видатків на сільське господарство між державним та місцевими бюджетами. З державного бюджету пропонується здійснювати фінансування загальнонаціональних програм (селекція, протиепізоотія, ветеринарна справа, наукові дослідження, регулювання цін на зерно, участь у створенні центральних страхових фондів тощо); з місцевих бюджетів – програми на меліорацію та залучення до сільськогосподарських угіддя не використовуваних земель, програми підтримки високоефективних напрямів спеціалізації сільгоспвиробництва, пільгове кредитування товаровиробників з метою розширення виробництва тощо. З метою реалізації цих пропозицій необхідно внести відповідні зміни до Бюджетного кодексу України;

– законодавче закріплення принципів та форм державної підтримки регулювання сільськогосподарського виробництва. З цією метою пропонується прийняти закон України “Про державне регулювання та підтримку сільськогосподарського виробництва”, концепція якого запропонована автором.

На основі узагальнення зарубіжного досвіду запропоновано використання в Україні страхування ризиків сільськогосподарського виробництва за участю держави, а також державне регулювання цін на зернову продукцію.

У фінансовому забезпеченні сільськогосподарського товаровиробництва суттєву роль повинні відігравати кооперативні й кредитні установи, зокрема кредитні кооперативи, їх союзи та кооперативні банки. У зв’язку з цим необхідно створити сприятливі умови для розширення мережі таких установ та підвищення гарантій повернення запозичених фінансових ресурсів.

Відновленню платоспроможності й стабілізації фінансового стану сільськогосподарських виробників аграрного сектора сприятиме практичне впровадження запропонованої програми фінансового оздоровлення сільськогосподарських товаровиробників, в основу якої покладено принцип об’єднання матеріальних і земельних ресурсів підприємств різного рівня ефективності господарювання[12, c. 10-11].

Вагомим інструментом впливу держави на фінансове становище сільськогосподарських підприємств є податки. Запровадження фіксованого сільськогосподарського податку не дало позитивних результатів щодо активізації сільськогосподарського виробництва і підвищення його ефективності. Тому оподаткування сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати на загальних засадах із врахуванням особливостей сільськогосподарського виробництва.

Для створення нормальних умов входження сільськогосподарських підприємств у ринкові відносини прийнято ряд нормативних документів, зокрема Указ Президента України від 23 березня 1998 р. №215 "Про заходи щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва" та Постанова Кабінету Міністрів України "Про особливості проведення санації підприємств агропромислового комплексу", згідно з якими держава реструктуризувала і списала податкову заборгованість сільськогосподарських підприємств, а окремим підприємствам АПК при проведенні їх санації надано державну фінансову підтримку.

Важливим кроком державної підтримки сільськогосподарських підприємств є запровадження загальнодержавного фіксованого сільськогосподарського податку замість податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, який дає можливість аграрним формуванням розширювати види діяльності, стимулює розвиток на території села різних сфер підприємницької діяльності. Це служить основою соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів[6, c. 119].

ВИСНОВКИ

Державне регулювання економіки — це суб'єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм — це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання — актуальна проблема державних органів.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки — це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику "дорогих" або "дешевих" грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва. В другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати іх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування а регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21
4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2.
5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 52-58
6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.
8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.
9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2002. — № 6. — С. 13-22
11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. — 2002. — № 3. — C. 67-69.
12. Лукінов І.Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 2004. — № 5. — С. 7-11
13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
14. Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.86-93
15. Стефанок І. Б. Теоретико-методологічні засади застосування контролінгу в системі державного регулювання економіки //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.149-156.
16. Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 55-62
17. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.
18. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.
19. Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с
20. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.