1.Регулювання державою сфери природних монополій.

2.Стимулювання внутрішнього попиту, захист вітчизняного товаровиробника

3. Мито та митні збори як засіб регулювання економіки.

4. Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави.

Список використаної літератури.

1.Регулювання державою сфери природних монополій

Існують різні види монополій, що можна класифікувати на трьох основних: природна, адміністративна й економічна.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар у кращому ступені задовольняється однієї або декількома фірмами. У її основі особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок і т.д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природно, вони займають монопольне положення на ринку.

Розглянемо природну монополію, що виробляє один вид продукції. Основоположними поняттями щодо природної монополії є:

1) скорочення середніх витрат, зумовлене ефектом економії на масштабах виробництва та 2) принцип субадитивності. Перше з них широко відоме і полягає в тому, що витрати на виробництво одиниці продукції скорочуються разом зі збільшенням обсягів випуску. Друге менш відоме, але не менш важливе. Підприємство, у якого зростають витрати в розрахунку на одиницю продукції, може випускати певні обсяги продукції з меншими загальними витратами, аніж кілька інших компаній у тому разі, коли її функція витрат субадитивна. [4, c.174-175]

Способи регулювання природної монополії:

• пряме державне регулювання (можливості й межі),

• торги за франшизу (можливість використання й ефективність у різних умовах),

• цінова дискримінація (організаційний і економічний аспекти)

Відповісти на поставлене вище питання ми можемо, тільки, розглянувши як способи регулювання природної монополії з боку держави, так і форми економічної організації в рамках яких можливе рішення її (природної монополії) проблем.

Почати треба із прямого державного регулювання природної монополії. Найчастіше механізм і границі такого регулювання визначаються національними законодавчими актами.

Уважається, що пряме державне регулювання за допомогою визначення тарифів або вирішального впливу на них природних монополістів досить простий і зрозумілий спосіб, що дозволяє знизити роль негативних факторів, що існують у їхній діяльності. Зокрема, у російському законодавстві даному способу приділяється першорядна увага.

При реалізації даного підходу виникають відразу ж кілька проблем:

1) необхідність створення органа державного контролю за діяльністю природного монополіста або додання таких функцій уже діючій антимонополістичній структурі,

2) складність точного визначення реальних витрат виробника послуг — природної монополії.

Розглянемо їх один по одному.

Створення будь-якого державного органу несе в собі погрозу підміни суспільних інтересів інтересами правлячих груп, не говорячи вже про відповідні витрати на утримання держчиновників. Якщо згадати, що в найбільших російських підприємствах — природних монополістах державі належить або контрольний пакет акцій, або близький до нього по розмірах, то стає очевидним, що очікувати високий суспільної ефективності від такого органа не доводиться.

Інший спосіб регулювання природної монополії пов'язаний з використанням механізму економічної організації. Це — торги за франшизу (право на ведення такої діяльності).

Вище, при розгляді регулювання природної монополії, ми прийшли до висновку про обмеженість рішення даного питання, як ринком, так і державою, у рамках державної ієрархії незалежно від форми: або безпосередня діяльність, або пряме державне регулювання.

У першому випадку — приватна нерегульована монополія із установленням монопольно-високої ціни, що доводиться оплачувати суспільству в цілому (маємо справу із прямою суспільною шкодою монополії).

У другому випадку — проявляються всі недоліки адміністративної, а не економічної системи, де відбуваються процеси політизації рішення проблеми природної монополії (в інтересах держави й правлячих еліт, але не в інтересах суспільства в цілому). [6, c.109-110]

2.Стимулювання внутрішнього попиту, захист вітчизняного товаровиробника

Особливістю економіки перехідного періоду є посилення загострення суперечностей, а також виникнення нових проблем, серед яких виділяють: нестабільність умов господарювання, деформування економічної структури, невизначеність рушійних сил розвитку, підсилення впливу фактора очікування, неоднорідність мотивації економічної поведінки, з одного боку, втрата керованості державою макроекономіки, а з другого — відсутність механізму саморегуляції, втрата економікою системних якостей.

До цих загальних суперечностей та особливостей перехідного періоду додалися і нові — такі, що набули суттєвого значення в Україні і сьогодні підштовхують її до економічної деградації:

— монетаристська економічна теорія, за якою здійснюються реформи в Україні, не здатна забезпечити перебудову ринкової економічної системи в державі, оскільки не створює її фундаменту — власного виробництва;

— беззастережна, передчасна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, яка не лише не сприяє реалізації інтересів України на західних ринках, але й призводить до втрати свого внутрішнього ринку та ринків СНД;

— владна еліта України часто не враховує геополітичні проблеми, що ставить під загрозу національну безпеку, може спричинити втрату економічної незалежності і державності.

Головна причина нинішнього стану економіки полягає в тому, що в Україні відсутні як раціональна структура виробництва, так і якісна продукція. Розвинута ринкова система (вільний ринок) може ефективно функціонувати лише у разі раціональної структури економіки, але ця система не здатна цілеспрямовано формувати раціональну структуру. Раціональна структура — це система виробництва та його обслуговування (грошово-фінансового, кадрового, науково-технічного, інформаційного тощо), за якої сформовано необхідну кооперацію для виготовлення кінцевої продукції з адекватним попитом та ринками збуту, а виробництво здатне вдосконалюватися і розвиватися. [7, c.30-31]

З урахуванням досвіду розвинутих країн цілеспрямоване формування національної структури економіки та ефективне застосування наукових здобутків і досягнень науково-технічного прогресу можливе лише в системі змішаної економіки, тобто в умовах регулювання державою соціально зорієнтованих ринкових відносин.

Не можна не брати до уваги й шкідливість монетаристської політики на перехідному етапі та неефективність банківської системи, яка, по суті, працювала (і продовжує працювати) проти власного виробництва, майже повністю призупинивши його кредитування, сприяла зростанню масштабів тіньової економіки та відпливу капіталу за кордон. Емісії грошей, які уряд мав намір використовувати для підтримки насамперед сільського господарства, через неконтрольовану діяльність комерційних банків перетворювалися в неадекватне (на порядок вище, ніж передбачуване законами економіки) зростання інфляції. Отже, українська економіка опинилася у світовій ринковій системі без захисту з боку держави на противагу економічно розвинутим країнам, які захищають свій ринковий простір, свої інтереси і не цураються поглинання інших ринків та розширення сфер свого впливу.

Для переконання у тому, що в ринковій системі виробництво може існувати, а тим більше розвиватися лише за умови захисту з боку держави, треба відповісти на запитання: що таке світовий ринок і світові ціни? Світовий ринок — це ринок експортних товарів, виготовлених у сприятливих умовах найбільш ефективними виробниками, і таких, що реалізуються за прийнятними для виробника цінами. Світові ціни — це ціни, що складаються на основі собівартості та граничної корисності продукції, створеної у сприятливих умовах виробництва найбільш ефективними виробниками.

У виробників, які працюють у гірших умовах або менш ефективними способами, собівартість товарів вища. Тому вони або не можуть конкурувати зі світовими цінами, або бути захищеними з боку своєї держави.

Систему захисту ринку і виробника умовно можна поділити на дві складові:

1) зовнішній захист на кордоні — експортно-імпортне мито;

2) захист всередині держави — компенсаційні збори, акцизи, податки, неподаткові обмеження, квоти, адміністративне регулювання, державна монополія на оптову торгівлю тощо, субсидії та інші заходи протекціонізму власному виробникові. Тому досить часто експортно-імпортне мито буває незначним, але за допомогою заходів захисту всередині держави можна створити нездоланні перепони або фактичну економічну заборону імпорту того чи іншого товару.

В Європейському Союзі існує 8 типів субсидій фермерам. І це незважаючи на загалом сприятливі природні умови та високе технічне оснащення. Рівень такого зовнішньоторговельного захисту становить майже 60%, що не дає реальних можливостей іноземним експортерам проникати на цей ринок.

У США, країні з найкращими в світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва, також широко застосовується пряма фінансова допомога фермерам, стимулювання експорту й розвитку аграрної інфраструктури. В багатьох країнах світу, в тому числі і в США, діє зовсім простий, але дуже ефективний метод захисту свого ринку від харчових продуктів іноземного виробництва — це заборона ввезення продуктів харчування, які не відповідають санітарним нормам. Існує кілька законних методів фактичної заборони ввезення в країну тих сільськогосподарських товарів, які вона сама може виготовляти в достатній кількості. Так, Японія, започаткувавши державну монополію на оптову торгівлю рисом, фактично заборонила ввозити його з-за кордону, хоча мито на нього становить всього 15%. Фінляндія, ввівши високі внутрішні збори, таким чином унеможливила завезення з інших країн тієї сільськогосподарської продукції, яку вона спроможна виробляти сама. США та Європейський Союз, маючи розгорнуту систему дотації своїх сільськогосподарських виробників, захищають свого товаровиробника від конкуренції з боку інших країн. Світові фінансові організації рекомендують Україні такі шляхи розвитку сільського господарства, які несприйнятливі навіть для розвинутих країн світу.

Виробництво валової продукції у сільському господарстві в 1995 р. порівняно з 1990 р. знизилося на 32,6%, зерна — на 33,5%, цукрового буряка -на 33%, худоби і птиці (у живій вазі) — на 44,9%.

Спад виробництва у сільському господарстві зумовлений зменшенням обсягів закупівлі матеріально-технічних ресурсів підприємствами всіх форм власності. Зокрема, у 1995 р. було придбано 150 шт. вантажних автомобілів порівняно з 49700 шт. у 1990 р. (це складає 0,3%), тракторів — 520 шт. порівняно з 49400 шт. (1,1%), комбайнів зернозбиральних — 1900 шт. порівняно з 9600 шт. (9,8%), внесення мінеральних добрив на 1 га — 33 кг порівняно з 141 кг (23,4%).

Фактичний ступінь захисту сільськогосподарського товаровиробника визначається лише рівнем ставки митних зборів, урегульованого Законом України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції". Деякі дані свідчать, що за 1 кг живої ваги великої рогатої худоби ставка митних зборів (у відсотках до вартості та у фіксованих розмірах до одиниці ваги або кількості) становить 30, але не менше 0,2 екю; за 1 кг м'яса великої рогатої худоби — 30, але не менше 0,5 екю; за 1 т пшениці і пшенично-житньої суміші — 30, але не менше 40 екю; за 1 кг цукру з цукрової тростини або цукрового буряка і хімічно чистої сахарози у твердому стані — 50, але не менше 0,3 екю. Такий стан справ із захистом свого ринку та виробника сільськогосподарської продукції обумовлений угодами про торгівлю, а також подвійними стандартами розвинутих країн стосовно лібералізації та протекціонізму. [12, c. 78-79]

Отже, для відродження виробництва в Україні однією з головних умов має бути захист її ринку та виробника. При цьому треба керуватися розумінням суті ринкового механізму та необхідності регулюючої ролі держави, яка від ідеї ринкових реформ має твердо стати на шлях відстоювання інтересів держави, економічних та соціальних прав її громадян.

Вищезазначене ще раз переконує, що уряд України має негайно розробити додаткові заходи щодо захисту свого виробника, зокрема в галузі сільськогосподарського та енергетичного машинобудування, систем автоматики та управління технологічними процесами й рухомими об'єктами, складної побутової техніки, легкої та харчової промисловості тощо.

Україна має всі необхідні умови за мету реформ обрати модель змішаної економіки із врахуванням специфічних можливостей України, кращих досягнень відповідної сукупності економічних теорій, посісти чільне місце в колі розвинутих країн, забезпечивши високий життєвий рівень широким верствам населення. Щоб досягти цього, необхідно забезпечити державне регулювання економіки у масштабах і обсягах, які випливають з національних інтересів усього суспільства України. Уряд повинен виявити самостійність (незалежно від МВФ і СБ) щодо розв'язання державою проблем зайнятості, відродження власного виробництва та підтримки своєї науки і освіти.

У першочерговому порядку необхідно усунути або обмежити роль і вплив на життя нашого суспільства економічних парадоксів:

— мережа посередницьких організацій, які дискредитують власного товаровиробника, ускладнюють реалізацію готової продукції, сприяють вивезенню капіталів за кордон і зростанню неконтрольованих доходів;

— новий тип підприємця, що перепродує іноземні вироби на терені України, тобто представляє інтереси іноземних фірм в Україні;

— пряма й опосередкована плата іноземним фірмам за поглинання нашого ринку без сплати мита та інших зборів чи у вигляді інвестицій, нових

технологій, створенні нових робочих місць;

— низький рівень заробітної плати працівників виробничої та бюджетної сфер, що призводить до зниження попиту на сільськогосподарську та промислову продукцію, платоспроможності передусім на внутрішньому ринку;

— абстрактна модель грошово-кредитної системи, тобто внаслідок гіперінфляції зростають прибутки банків, а виробництво катастрофічно падає;

— орієнтація на товари іноземного виробництва, внаслідок чого наші міста заполонила іноземна продукція;

— витіснення науково-технічної інтелігенції на узбіччя суспільного розвитку внаслідок зневажливого ставлення до освіти і інтелекту нації;

— "тіньова економіка", обсяги якої в Україні на сьогодні складають більше половини внутрішнього валового продукту, а це реальна загроза національній безпеці держави, державності взагалі.

В агропромисловому комплексі поглиблення процесу "тонізації" спричинене тим, що товарообмінні операції продовжують залишатися основною формою розрахунків при виробництві та реалізації сільськогосподарської продукції. На внутрішньому ринку цукру частка бартерних операцій становить 50%. При цьому цукрові заводи шляхом фальсифікації накладних на отримання нафтопродуктів таким чином зменшують податкові зобов'язання перед бюджетом. Серед підприємств, що займаються реалізацією зерна та зернопродуктів, кожне третє порушує податкове законодавство. [13, c. 246-248]

3. Мито та митні збори як засіб регулювання економіки

Закон України "Про єдиний митний тариф" базується на прийнятих міжнародних нормах, у першу чергу на рекомендаціях і рішеннях ГАТТ. Він спрямований на забезпечення максимальної відповідності нашого законодавства загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи, являє собою систематизований перелік тарифних ставок, які встановлюються на товари та інші предмети, якщо вони ввозяться на територію України або вивозяться з за межі цієї території.

Закон визначає такі головні види мита: адвалорне, специфічне і комбіноване. Законом вводиться порядок обчислення ввізного, вивізного і сезонного мита. Визначається також сфера застосування особливих видів мита: спеціальних, антидемпінгових і компенсаційних. Спеціальні статті закону регулюють порядок обчислення й оплати мита, тарифні пільги і преференції.

Митне обкладення товарів й інших предметів при їхньому ввозі на митну територію України здійснюється за ставками Єдиного митного тарифу України, затвердженого Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 року.

Товарна класифікаційна схема Митного тарифу України базується на Гармонізованій системі опису і кодування товарів; у ній класифікуються практично всі товари, що є в наявності в міжнародній торгівлі. Товарна номенклатура будується на основі Гармонізованої системи і Комбінованої номенклатури ЄС. [11, c. 98-99]

4. Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави

Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування про можливий стан об'єкта у майбутньому. Укладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробки прогнозів — прогнозуванням. Прогнозування поєднує в собі два елементи — передбачення і пропонування. Відповідно до цього виділяють пошуковий і нормативний прогнози. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому — визначають бажаний (можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз має здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховує цілеспрямованих дій з боку суб'єктів управління. Його завдання — з'ясувати, як розвиватиметься досліджуваний об'єкт у разі збереження існуючих тенденцій. Нормативний прогноз має управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття на підставі отриманих знань управлінського рішення, його розробляють на засадах наперед визначених цілей. Проте прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах і тому дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта також кількісно. Водночас прогноз, як і гіпотеза, має ймовірнісний характер.[3, c.26-27]

Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики.

Ведення економічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу України (регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального (сукупності трудових ресурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а також передового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галузей промислового виробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їхніх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського (сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослинництва, а також лісних і водних), потенціалу соціального розвитку (охорони здоров'я, культури і мистецтва, спорту, туризму, загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфікації, різних видів громадської діяльності, об'єктів соціальної інфраструктури).

Головні функції прогнозування такі:

1. науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;
2. дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;
3. оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;
4. виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватися на певних принципах, а саме: системності, наукової обґрунтованості, альтернативності, адекватності.

Принцип системності прогнозування, за визначенням О. Анчишкіна, означає, що, з одного боку, економіку розглядають як єдиний об'єкт, а з іншого, — як сукупність порівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Системність означає певну черговість використання моделей для формування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо.

Наукова обґрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів потрібно враховувати вимоги об'єктивних економічних законів, вітчизняний та іноземний досвід формування прогнозів.

Принцип альтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку об'єкта прогнозування.

Адекватність прогнозу об'єктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією2. Для цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під час формування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують.

Державний прогноз економічного і соціального розвитку України — це система кількісних показників та якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки та соціальної інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг та їх споживання, зовнішньоекономічної діяльності. Прогнозні параметри визначають з урахуванням результатів аналізу економічного і соціального розвитку України за попередній період та припущень щодо зовнішньої економічної ситуації і внутрішньої економічної політики в перспективі.

Державні прогнози економічного і соціального розвитку розробляють на довго-, середньо- і короткотермінові періоди в цілому по Україні, регіонах та галузях економіки. їх використовують для прийняття органами законодавчої та виконавчої влади конкретних рішень у сфері економічної політики, зокрема, для розробки загальнодержавних, регіональних, галузевих програм.

Довготерміновий державний прогноз економічного і соціального розвитку України розробляють на 10-15 років, однак уточнюють кожні п'ять років. У ньому повинні бути:

1. припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики;
2. аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулі роки, прогнозні макроекономічні показники (ВВП, рівень інфляції, реальна заробітна плата, рівень безробіття, дефіцит бюджету у відсотках до ВВП, зовнішньоторговельне сальдо, зовнішній борг);
3. висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки в довготерміновому періоді.

Цей прогноз після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для підготовки пропозицій щодо визначення економічної політики на середньотерміновий період.

Середньотерміновий прогноз розробляють на п'ять років. Перший такий прогноз був складений до 2000 року з визначенням головних макроекономічних показників по роках. Він передбачав:

припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики;

аналіз економічного і соціального розвитку України за попередній період, прогнозні макроекономічні показники і пропорції (номінальний та реальний ВВП, структура його виробництва, розподілу й використання; індекси споживчих та оптових цін у відсотках до попереднього року; реальна та номінальна заробітні плати; рівень безробіття; доходи, видатки та дефіцити бюджету у відсотках до ВВП; найважливіші грошово-кредитні параметри; зовнішньоторговельне сальдо; іноземні інвестиції; сальдо платіжного балансу; структура та обслуговування зовнішнього боргу);

висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки України в середньотерміновому періоді.

Такий прогноз економічного і соціального розвитку після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для розробки річного прогнозу та Державної програми економічного і соціального розвитку України.

Короткотерміновий прогноз економічного і соціального розвитку розробляють щорічно, це квартальні розрахунки очікуваних змін у динаміці головних макроекономічних показників:

аналіз зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики;

аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулий рік, прогнозні оцінки макроекономічних показників та пропорцій (виробництво, розподіл і використання ВВП; ціни та обмінний курс; заробітна плата і зайнятість; структура зведеного бюджету, показники банківської та зовнішньоекономічної діяльності), аналіз інституційних перетворень, поведінки суб'єктів економічного процесу (підприємств і домашніх господарств), розвитку регіонів;

висновки щодо тенденцій розвитку економіки України в короткотерміновому періоді.

Прогноз цього типу є економічною базою для розробки Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткотерміновий період. [6, c. 221-223]

Список використаної літератури

1. Бевентер Е., Хомпе Й. Основные знания по рыночной экономике. — М.: Республика, 1993. — 176 с.
2. Бородюк В., Турчинов О., Приходено Т. Методи розрахунку тіньової економіки // Економіка України. — 1997. — № 5. — С. 41-53.
3. Геєць В.М. Економічні реформи в Україні: моделі, реалії та уроки // Банківська справа. — 1996. — № 4. — С. 26-34.
4. Державне регулювання економіки : Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. -Львів: Українські технології, 1999. -639 с.
5. Дзісь Г. Структурна перебудова економіки України // Економіка України. — 1994.-№ 6. -С. 17-25.
6. Дідківська Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. -К.: Знання-Прес, 2000. -316 с.
7. Долішній М., Козоріз М. Головні напрями стратегії виходу України з кризи // Економіка України. — 1995. — № 4. — С 30-37.
8. Концепція економічного зростання в Україні (проект) / Інститут економіки НАН. — К., 1997. — 17 с
9. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду. — К.: Техніка, 1999.-334 с.
10. Павловський М.А. На порозі національної катастрофи // Голос України. — 1999.-№43.
11. Стеченко Д. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Дмитро Стечен-ко,. -К.: Вікар, 2003. -262 с.
12. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК : Навчальний посібник/ Георгій Че-ревко,. -К.: Знання , 2006. -339 с.
13. Швайка Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Швайка,. -К.: Знання , 2006. -435 с.