1. Антимонопольна політика держави.

2. Грошова політика.

3. Економічна безпека держави.

Список використаної літератури.

1. Антимонопольна політика держави

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями: 1) попередження створення монополій; 2) перешкоджання використання монопольної влади. Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Такими попереджувальними заходами є заборона об’єднань, а також змов, які ведуть до обмеження виробництва й торгівлі; тобто, йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були заборонені холдингові компанії.

У світовій економічній практиці розрізняють три основних типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об’єднуються фірми-представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об’єднання існує загроза монополізації галузі, що само по собі веде до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два — вертикальний (об’єднання двох фірм, пов’язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об’єднання фірм-виробників різнопланових продуктів чи послуг) контролюються менше і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.

Поруч із заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.

Останній захід, до речі, зустрічається виключно рідко і є крайнім випадком покарання порушників. Для того, щоб держава вдалася до розпущення підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито і нахабно діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте й такі факти знає історія. На початку нашого століття було розпущено “монстра” серед американських монополій, нафтовий трест “Стандарт Ойл”, також постраждала компанія “Американ Тобакко”. За сучасних умов було розукрупнено “AT&T”, “Алкоа”, “Дюпон”[5, c. 105-107].

Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалювалося і на сьогодні є дійовим інструментом. Воно дало змогу значною мірою стримати монопольні тенденції, стимулювати здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза переслідування законом примусила фірми уникати явних монопольних ситуацій і не зловживати ними. Завдяки цьому вдалося не тільки зберегти, а й посилити конкурентне змагання .

А яка ж ситуація з антимонопольною діяльністю в Україні? За словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики являються настільки новими та незвичними, що не сприймаються інколи навіть досвіченими експертами.

Разом з тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України в 1993 році в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, доля яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки значних змін не відбулося.

Україна являється монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкісноземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% трихлорсилану- сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш змонополізованими в Україні являються ринки машинобудування — 97,7%, медичної промисловості — 75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості — 68,9%, металургії — 44,9%. На початок 1995 року нараховувалось понад 400 підприємств, котрі займали монопольне становище на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції” караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони спрямовані на здійснення “демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції” .

Отже, як бачимо, світові монопольні процеси змусили державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти і посилити конкуренцію[3, c. 229-231].

2. Грошова політика

Згідно з монетаристською теорією грошова політика — це прерогатива центральних банків, спрямована на те, щоб вплинути на грошові та інші фінансові операції заради досягнення загальних цілей: забезпечення стійкого зростання реального випуску продукції, високої зайнятості і стабільності цін. Упродовж століть середній темп приросту грошей в обігу розглядався як основний детермінант руху цін у довгостроковому періоді. Не менш важливий фактор зміни економічного циклу, як вважають монетаристи, — загальні фінансові умови, пов'язані зі "створенням" або "руйнацією" грошей, включаючи зміну ставок процента. Ще меркантилісти останню пов'язували з "забезпеченням мінімізації витрат виробництва і витрат збереження запасів".

Тисячолітнє існування грошей змінило їхній зміст. Золото і срібло витіснили паперові гроші та монети, тобто нині грошова маса у розвинених країнах складається переважно з банківських депозитів. Але феномен їх залишився незмінним: коритися нам (як засіб досягнення цілей) і керуватися ними (як мета наших прагнень). Стимулювати наші бажання покликані національні банки, що спрямовують розвиток грошової сфери за допомогою інструментів, які дозволяють контролювати створення депозитів і впливати на загальні фінансові умови. І тут не можна не погодитися з О. Євтухом у тому, що "наша влада над грошима настільки сильна, наскільки ми здатні пізнати закони і причини їхньої дії". Ми можемо додати, що від цього значною мірою залежить і ефективна грошова політика.

Питання пріоритетності центрального банку ми уже висвітлювали вище. Дещо про інструменти грошової політики. Якщо говорити про основний інструмент грошової політики, то його суть змінюється від країни до країни відповідно до інституціональної структури, політичної системи і стадій розвитку. Проте центральні банки розвинутих країн для контролю над створенням депозитів і впливу на фінансові умови використовують, залежно від умов, один або більше із трьох основних інструментів: норми обов'язкових резервів, облікова ставка центрального банку і операції на відкритому ринку. Вибір того чи іншого інструменту залежить від вибору стратегії монетарної політики. Ключовим елементом стратегії М. Фрідмен називає "встановлення обмежень". Більш глибоко цю проблему розкривають українські монетарне™ В. Лагутін і Т. Кричевська. Ми ж повернемося до інструментів грошової політики.

Найбільш поширені серед них у сучасний період операції на відкритому ринку. Це кінцеві або тимчасові покупки і продаж центральним банком, як правило, державних цінних паперів на ринку. За придбання цінних паперів платить центральний банк, кредитуючи цим резервний депозитний рахунок банку продавця, а той у свою чергу кредитує депозитний рахунок продавця. Отримана плата за продаж цінних паперів використовується центральним банком для дебетування резервних рахунків банку покупця, який у свою чергу дебетує рахунок покупця. Таким чином, операції на відкритому ринку, які змінюють суму цінних паперів у портфелі активів центрального банку, відповідають сумі незапозичених резервів банків, тобто резервів, породжених позиками у центрального банку. Ця величина змінюється в результаті руху інших, некерованих статей активів у вигляді золота, що були особливо важливими в минулі часи, або депозитів свого і зарубіжного урядів, які можуть значно змінюватися в наш час. Дотримання усіх вимог проведення політики на основі правил сприяння з боку центрального банку за цими статтями попереджає небажані впливи на незапозичені резерви, компенсуючи його операціями на відкритому ринку. Якщо центральний банк затвердив правила монетарної політики, він дотримується їх незалежно від тенденцій розвитку економіки. Однак слід відмітити, що принцип правила покладає суттєві обмеження на можливості монетарної політики, і далеко не всі країни готові виконувати правило у грошово-кредитній сфері в повному розумінні цього поняття[6, c. 133-135].

Загальні резерви банківської системи складає сума запозичених і незапозичених резервів. Мета операцій на відкритому ринку центрального банку — це контроль над незапозиченими резервами, а рівень облікової ставки та інші адміністративні процедури впливають на суму запозичених резервів. При наявних процентних ставках за іншими джерелами короткострокового фінансування банків зміна банківської ставки або інших умов кредитування, що характерно для деяких країн, змінює стимули банків до позички резервів через "дисконтне віконце". Зменшення стимулює позичку, а збільшення спонукає банки до її зменшення через дисконтне віконце і звернення до інших джерел засобів. Це можуть бути позики резервів у інших банків, випуск крупних депозитних сертифікатів або навіть продаж ліквідних фінансових активів на вторинному ринку. Такі дії вплинуть на зміну процентної ставки за іншими інструментами — вона зростатиме. Монетаристи вказують на те, що в сучасних умовах "роль процентної ставки як фактора, який підтримує прибутковість банківського бізнесу, помітно підвищилась" .

Здійснення контролю над доступністю резервів для приватних банків дозволяє центральним банкам непрямо впливати на доступність депозитів для приватних осіб, а також на ситуацію на грошовому ринку. З теоретичної точки зору, при такому обсязі загальних резервів норма обов'язкових резервів встановлює верхню межу для суми депозитів, які можуть бути створені. Проте дослідження монетаристів засвідчують, що "на практиці ця верхня межа не досягається, оскільки приватні банки воліють тримати частину додаткових резервів для необхідних вимог. Але через те, що надлишкові резерви, на відміну від позик та інвестицій, зазвичай не приносять ніякого процента, то банки намагаються тримати їх на мінімальному рівні.

Резерви і норма обов'язкових резервів виконують різні функції — перші є тим важелем, який центральні банки використовують для управління депозитами; а друга — точка опори в цьому управлінні. Впливає на зростання депозитів і збільшення суми загальних резервів, незалежно від того, чи здійснено воно через операції на відкритому ринку, які примножують незапозичені резерви, або через зниження облікової ставки, що збільшує запозичені резерви. Тут важливу роль відіграє оперативність серед банків, тому що ті, хто отримує нові резерви першими, можуть зразу ж намагатися розмістити надлишок резервів у вигляді позик іншим банкам, знижуючи таким чином ставку процента на ринку міжбанківських позик "на одну ніч". Створення більш сприятливих умов на цьому ринку знижує процентні ставки щодо інших інструментів грошового ринку, таких, наприклад, як казначейські векселі (treasury bills) або крупні депозитні сертифікати. Загальне зниження короткострокових процентних ставок стимулює вкладників тримати більше грошей на поточних і ощадних рахунках, оскільки скорочуються альтернативні витрати (у вигляді втраченого процентного доходу) збереження грошей на низько дохідних депозитах, а не на інших формах активів, які приносять процентний дохід. Із зростанням депозитів будуть збільшуватися обов'язкові резерви до тих пір, поки останні не поглинуть усі небажані надлишкові резерви, Що вимагає розширення депозитів, які у кілька разів перевищуватимуть висхідне збільшення резервів. Як відмічає Дж. Тобін, "більш низькі процентні ставки можуть також спонукати банки зберігати додаткові надлишкові резерви"[4, c. 89-92].

Альтернативним інструментом для зміни пропозиції грошей і кредитів є норми обов'язкових резервів. Зміна резервних вимог впливає на зміну суми банківських вкладів, яка може підтримуватися наявною кількістю загальних резервів. Інколи цей захід називають "грубим інструментом", бо навіть порівняно невеликі зміни впливають на допустиму суму депозитів. Це пояснює нечасте використання його (перегляд норми обов'язкових резервів) центральними банками.

Встановлення резервних вимог застосовують не всі країни, хоча сучасні монетаристи (Іссінг та ін.) вважають за необхідне надати право центральним банкам уводити таке ж, як відносно банків, обов'язкове резервування елементів електронних грошей. У такому разі зобов'язання центральних банків перед комерційними подані готівкою і залишками на клірингових або поточних рахунках, які добровільно зберігаються в центральних банках. Використовуючи операції типу таких на відкритому ринку, ці центральні банки також можуть впливати на створення депозитів і на умови грошового ринку, змінюючи пропозицію резервів щодо цього добровільного попиту на резерви. Однак, як зазначають дослідники, цей механізм менш передбачливий, ніж застосування норм обов'язкових резервів. "Одним із найбільш глибоких внутрішніх ресурсообмежень є нестримне намагання до розширення, яке породжує незадоволений інвестиційний голод. На шляху цієї спроби до розширення ніколи не виникає перешкод у вигляді бар'єру обмежених грошових засобів", — зазначає Корнаі.

Сукупну грошову базу країни складають загальні резерви плюс готівкові за межами банків незалежно від того, чи зберігаються готівкові всередині банківської системи і засоби на депозитах у центральному банку на обов'язковій або добровільній основі. Потенційно цей агрегат контролюється центральним банком. Хоча готівкові гроші, за традицією, задовольняють попит населення, центральні банки на практиці більше уваги приділяють здійсненню прямого контролю над резервами, а не над грошовою базою. Тому сучасні монетаристи ставлять питання підвищення контролю і за готівковою масою грошей шляхом збільшення безготівкового обігу. Так, на думку академіка А. Чухно, "раціоналізація грошового обігу полягає в тому, щоб скоротити готівковий і збільшити безготівковий обіг. Зростання частки безготівкового обігу дало змогу нормалізувати обіг, стримувати темпи зростання грошової емісії".

Питання ефективного поєднання грошової фіскальної політики набуває ще більшої гостроти, якщо його розглядати і в міждержавному контексті. Це виходить не тільки за рамки питання правильної структури кредитно-грошової політики в цілому, а й стосується перспективи взаємодій між країнами. Особливої актуальності погоджувальна політика набуває в режимі фіксованих валютних курсів або зон вільної торгівлі. Навіть при відсутності явних цільових рівнів валютних курсів деякі міжнародні погодження грошової фіскальної політики можуть сприяти перенесенню впливів заходів економічної політики. Підтримка іншими зарубіжними країнами обмежувальної фіскальної політики зменшить зарубіжні витрати на придбання вітчизняного експорту. Це ж стосується і падіння процентних ставок за кордоном, що сприятиме підвищенню готовності міжнародних інвесторів тримати вітчизняні фінансові активи: таке збільшення попиту на активи сприятиме зменшенню внутрішньої процентної ставки, хоча підніме валютний курс, погіршуючи в остаточному підсумку вітчизняний торговельний баланс. Не виключаються і самопідтримувальні цикли: стимулювальна фіскальна політика в інших країнах, яка супроводжується підвищенням там ставок процента, викличе зниження обмінного курсу вітчизняної валюти. Це у свою чергу призведе до зростання внутрішньої інфляції та інфляційних очікувань, що може сприяти подальшому знеціненню валюти залежно від того, які відповідні заходи внутрішньої грошової політики будуть прийняті. На думку Б. Баласса, успіх кожної країни залежить від рівня координації, а в подальшому й об'єднання грошово-кредитної і фіскальної політики, у протилежному випадку зміна курсів під відповідним курсом знову руйнує досягнуте.

Отже, важливим кроком посилення економічної інтеграції взаємозв'язаних країн є процес міжнародного погодження економічної політики. Погодження і виконання окремих принципів з іншими країнами — це одна з умов забезпечення більшої стійкості і стабільності на валютному ринку, оскільки одночасно зберігаються деякі особливості системи плаваючих валютних курсів, що призводить до пом'якшення обмежень на заходи політики, яка викликана автоматичними потоками міжнародних резервів при системі фіксованих обмінних курсів. Однак через наявність національних інтересів, неоднаковий підхід до визначення кінцевих економічних цілей, невідповідність стадій економічних циклів країн, зацікавлених у погодженні макроекономічної політики, можуть бути значні обмеження, що вплине відповідно і на її ефективність[1, c. 114-116].

3. Економічна безпека держави

Під економічною безпекою країни розуміють таке поєднання економічних, політичних та правових умов, які можуть забезпечити довгострокове виробництво максимальної кількості економічних ресурсів на душу населення найбільш ефективним способом.

У світовій економічній науці поняття економічної безпеки не використовується. В нашій країні та Росії питанню економічної безпеки в останні роки приділяється помітна увага. У різних авторів саме поняття економічної безпеки, її критерії суттєво відрізняються. Найбільш згадуваною та цитованою є концепція С. Глазьєва. Згідно з критеріями цього вченого переважна більшість показників Росії в останній час знаходяться за межею запропонованих порогових значень. Проте саме російські колеги ставлять ці критерії під сумнів.

Як бачимо, йдуть пошуки теоретичних шляхів захисту економіки. Дійсно, керувати державою під час економічної та демографічної кризи важко. В економічному управлінні головним критерієм оцінки є економічна доцільність. Залучення коштів та їхнє доцільне використання є предметом опікування органів, що забезпечують економічну безпеку. Якщо ж при цьому заважають держави-конкуренти, що застосовують економічну зброю — штучні фінансові кризи, економічні утиски, економічну експансію, то й поготів. Тому треба знати, який саме тип управління державою є найефективнішим і за яких умов: економічний, військовий або політичний.

В Україні давно вже йдуть суперечки про створення експертної ради, яка б оцінювала проекти з точки зору їхньої корисності для держави і забезпечення економічної безпеки України.

Проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не лише в рамках сфери національної безпеки, а й контексті загального рівня розвитку країни. Це зумовлює виняткову увагу до проблеми економічної безпеки держави, яка поєднує питання розвитку окремих галузей економіки України із пріоритетами та національними інтересами держави.

Економічну безпеку можна визначити як загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам. До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки; баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою тощо.

У Конституції України чітко зазначено, що поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. Таким чином, економічній безпеці притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усього народу, і це проявляється через дії всіх гілок влади на всіх рівнях (від центрального до місцевого), наявних у державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб.

Під час створення системи економічної безпеки першочергове значення має визначення національних економічних інтересів України, адже саме від цього залежить вироблення ефективних засобів їх реалізації та захисту[2, c. 138-141].

Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.

Нині загрози економічній безпеці України набули перманентного характеру і за цілою низкою основних критеріїв перейшли критичну межу. Тому завдання полягає не лише у виході з економічної кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи, забезпеченні її життєздатності й розвитку, спроможності адаптуватися до нових економічних умов.

Як свідчить світова практика, застосування (за рекомендаціями міжнародних фінансових організацій) моделі "шокової терапії" без урахування особливостей України не могло не призвести до руйнації економіки, диспаритету цін, катастрофічного зниження добробуту населення, руйнування прошарку людей з середнім достатком, криміналізації суспільства, гіперзростання "тіньової" економіки.

У результаті незважених спроб досягнення в Україні фінансової стабілізації та приборкання інфляції суто монетарними методами був зумовлений різкий спад ВВП. За підсумками 2005 року, ВВП скоротився у порівняних цінах на 1,7 % до рівня ВВП минулого року, а протягом 2006 року — на 4,1 % до минулого року.

Проблематичним залишається також питання наповнення бюджету[3, c. 174-175].

Негативно позначається на діловій активності і в цілому на економічній ситуації в Україні падіння за останні 6 років рівня монетизації валового внутрішнього продукту більш ніж у 5 разів.

Також в Україні спостерігається один з найбільших серед країн СНД темпів спаду обсягів виробництва агропромислової продукції. Протягом останніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Співвідношення між видобувними та переробними галузями становило відповідно 16 % і 69 %.

Руйнування оптимальної структури виробництва та занедбаність сільського господарства свідчить про відсутність системного підходу до здійснення структурної перебудови економіки і створює значну загрозу економічній безпеці України.

Викликає занепокоєння подальше зниження життєвого рівня населення, що також негативно впливає на стан забезпечення економічної безпеки. Внаслідок перевищення темпів інфляції над зростанням реальних доходів населення, реальна зарплатня зменшилася лише за 2004 р. на 13,8 %.

Нині заробітна платня втратила свої основні функції — стимулюючу, відтворювальну і регулюючу. Порушено структуру оплати праці, залишається низькою питома вага її тарифної частини (майже 40—50 відсотків проти 75, що визнаються нормальним співвідношенням). Порушення відповідності між затратами та результатами праці загострює кризу мотивації до неї.

Оскільки мінімальний рівень заробітної платні та пенсій в Україні не забезпечує навіть придбання предметів першої необхідності, це призводить до різкого спаду купівельної спроможності населення. Все чіткіше проявляється незбалансованість грошових доходів і витрат населення, що призводить до придбання споживчих товарів лише у мінімально необхідній кількості.

Таке становище супроводжується тривалими затримками із виплатою заробітку та інших соціальних виплат, що набули останнім часом загрозливих масштабів. На кінець 2005 року заборгованість із виплати заробітної платні становила близько 6 млрд. грн. Наслідком цього є посилення майнового розшарування, диференціації та поляризації населення за рівнем доходів. Сучасні статистичні оцінки не відображають реальних масштабів цих процесів[2, c. 13-15].

Однією з головних причин виникнення тих проблем, які існують в Україні в економічній сфері, є недосконалість державного регулювання соціально-економічних процесів. Серед негативних явищ і тенденцій, що були характерними для минулих років, особливе занепокоєння, з точки зору національної і економічної безпеки, продовжують викликати всім відомі явища, такі як спад виробництва та погіршення зовнішньоторговельного балансу разом зі збереженням його від'ємного сальдо, подальше поглиблення платіжної кризи та рівня “тінізації” економіки, зростання рівня заборгованості перед бюджетом, нарахованих сум штрафних санкцій, низькі обсяги іноземних інвестицій, зростання внутрішнього боргу держави, падіння життєвого рівня, загострення проблеми зайнятості населення, збільшення зовнішнього державного боргу України тощо.

Говорячи про позитивні зрушення, що відбулися останнім часом, слід відзначити певне зниження рівня інфляції, поступове зростання обсягів виробництва окремих базових галузей промисловості, що дозволило знизити величину від'ємного сальдо в торговельному балансі. Проте загалом негативні наслідки все ще випереджають позитивні. Це, в свою чергу, посилює реальну загрозу національній безпеці країни, перешкоджає просуванню реформ, провокує зростання соціального невдоволення політикою держави. З-поміж причин, що зумовлюють складне соціально-економічне становище країни, більшістю експертів згадуються тяжкий фінансовий стан підприємств, відсутність попиту на вітчизняну продукцію через її високу ціну та низьку якість, брак інвестицій, надто повільний характер приватизації, недостатність інституціональних перетворень, недосконалість податкового законодавства та інше.

Однак, перелічені чинники є все ж лише похідними від недосконалості рішень, які приймаються різними органами державної влади. Діяльність державної влади, на жаль, характеризується й досі суперечливістю, орієнтацією на досягнення поодиноких цілей та недостатнім урахуванням практичної адаптованості заходів, що впроваджуються, до реальних умов, які склалися в Україні. Саме тому поряд з чітким вирішенням окремих проблем макроекономічного порядку спостерігається загострення проблем іншого, соціально-економічного ґатунку.

Незважаючи на це, в Україні поки що не відчувається рішучих намірів щодо перегляду і розробки ґрунтовних і цілісних концепцій діяльності державного апарату в нових умовах господарювання. Це спостерігається і в ухиленні від відповідальності за певні рішення, що приймаються органами як законодавчої, так і виконавчої влади. Помітна відсутність бажання щодо налагодження плідної співпраці між різними ланками державної влади в інтересах винайдення ефективної моделі економічного розвитку країни. Досвід, і саме український, засвідчив, що в умовах переходу від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкового регулювання соціально-економічних процесів сподівання на автоматичну зміну гострої ситуації в країні лише шляхом прийняття та впровадження нових законів, навіть наближених до європейських стандартів, — марні. За цих обставин успішно подолати проблеми перехідного періоду можна лише за наявності у виконавчої влади чіткого уявлення про механізми реалізації і можливості виконання законів, які приймаються в парламенті[5, c. 157-159].

Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

2. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

3. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.

4. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

5. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

6. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.