1. Проблеми сучасної регіональної політики України.

2. Державне регулювання ринку праці.

3. Податки як механізм державного регулювання економіки.

4. Державне регулювання економіки на регіональному рівні.

5. Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави.

6. Шляхи використання зарубіжних інвестицій.

7. Особливості сучасного стану економіки держави.

8. Зміст діяльності і функції Антимонопольного комітету.

Список використаної літератури.

1. Проблеми сучасної регіональної політики України

Регіональна економічна політика держави складається з окремих елементів: мета та завдання; пріоритети регіонального розвитку; організаційно-економічний механізм регулювання територіальних пропорцій. Регіональна політика повинна бути такою, щоб оптимально поєднувати інтереси держави і окремих регіонів.

Держава, виходячи з національних інтересів, визначає стратегічну мету та поточні пріоритети, створюючи сприятливі умови для розв'язання відповідних соціально-економічних проблем регіону. Стратегічні завдання формування економіки України полягають у тому, щоб:

— виробити соціальну орієнтацію економіки і розв'язати на цій основі комплекс соціально-економічних завдань регіону;

— підвищити рівень внутрішньої збалансованості економіки України за рахунок переорієнтації виробництва, засобів виробництва на задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації;

— забезпечити науково-технічну перебудову виробництва в усіх галузях і на всіх рівнях економіки, яка підвищить конкурентоспроможність власного виробництва на світовому ринку, збільшить експортний потенціал держави;

— здійснити переорієнтацію на розвиток наукомістких і високоефективних виробництв та галузей;

— екологізувати народногосподарський комплекс України, виділити в його складі природоохоронні, заповідні та рекреаційні зони, райони для високоінтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства, а також найбільш забруднені зони, де необхідно здійснити комплекс природоохоронних заходів.

Регіональна політика держави охоплює економічний, соціальний, демографічний, екологічний та науково-технічний аспекти.

Економічний аспект передбачає забезпечення комплексного і збалансованого розвитку регіонів на основі зростання виробництва товарів (робіт, послуг), раціонального розміщення продуктивних сил з урахуванням наявних ресурсів.

Соціальний аспект вимагає прискореного розвитку соціальної та виробничої інфраструктури в регіонах з низьким рівнем забезпеченості, особливо в сільській місцевості.

Демографічний аспект спрямований на стимулювання якісних змін у демографічній та соціальній структурі населення, створення сприятливих умов для зростання народжуваності, оздоровлення населення тощо.

Екологічний аспект покликаний урегулювати природогосподарську збалансованість у регіонах і створити сприятливі умови для життєдіяльності населення.

Науково-технічний аспект регіональної політики забезпечує розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень, спрямовує науково-технічний розвиток і потенціал на розробку, освоєння та широке використання нових машин, технологій, матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку[16, c. 131-132].

Регіональна економічна політика передбачає визначення відповідних пріоритетів, тобто надання переваги на даному етапі розвитку конкретним галузям, видам діяльності, формам господарювання. Залежно від важливості поставленої мети та рівнів управління пріоритети можуть встановлюватися як на державному, так і на місцевому рівнях управління.

У системі державної регіональної політики особливе місце посідає організаційно-економічний механізм регулювання територіального розвитку, який включає широкий спектр економічних важелів: пряме державне інвестування, розробку й фінансування цільових міжрегіональних програм, створення спеціальних фондів, надання субсидій і дотацій, пільгових кредитів тощо.

В умовах перехідного періоду регулююча роль держави зводиться до створення і забезпечення, сприятливих умов для ефективного функціонування територіальних одиниць. Забезпечення територіальної свободи, саморозвитку і самоорганізації господарюючих суб'єктів і створення на цій основі ефективної регіональної економіки вимагає переведення управління на регіональний рівень. Це, зокрема, стосується розвитку підприємництва, роздержавлення і приватизації комунальної власності, приватизації майна агропромислового комплексу і земельної реформи, соціального захисту населення, формування товарного і фондового ринків, ринку праці та ін.

Новий підхід у регіональній політиці ґрунтується на координації та добровільному узгодженні інтересів усіх учасників процесу регіонального відтворення. Проблеми, які виникають у регіоні, повинні розв'язуватися на місцях. Діяльність регіональних органів управління економікою повинна засновуватися на загальноприйнятих принципах самоврядування.

Під економічним самоврядуванням треба розуміти форму господарювання й управління регіонами, процеси розширеного відтворення якого покриваються, як правило, власними доходами від діяльності регіонального народногосподарського комплексу. Це означає, що господарювання регіону має здійснюватися з урахуванням процесу ринкових змін, що ґрунтується на максимальній економічній свободі суб'єктів та їхній повній відповідальності за результати своєї діяльності. Управлінські рішення при цьому повинні прийматися, виходячи з принципів економічної самостійності територій, самозабезпечення, самофінансування, поєднання місцевих і державних інтересів, урахування інтересів усіх соціальних груп регіону.

Державне регулювання регіональної економіки слід скерувати на комплексне вирішення соціально-економічних проблем, специфічних для кожного регіону. Для цього використовують весь набір економічних і організаційних методів управління. Структура і кадровий склад регіональних управлінь зорієнтовані як на оперативну роботу, так і на вирішення перспективних завдань[9, c. 146-148].

2. Державне регулювання ринку праці

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.

Значення ринку праці:

— використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

— забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціальну захищеність;

— зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві забезпечення соціально-економічної стабільності.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

— зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

— трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);

— підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;

— розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

— Міністерство праці та соціальної політики;

— служби зайнятості (обласні, міські, районні);

— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.

Функції державної служби зайнятості:

1) аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці);

2) надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;

3) облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних;

4) сприяння пошуку робочого місця;

5) організація професійної підготовки, перепідготовки;

6) надання грошової допомоги;

7) участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості.

Захисні заходи держави

1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов:

— зміни власника;

— приватизації;

— банкрутства (квотуванням робочих місць).

2. Організація і проведення громадських робіт.

3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).

4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем[18, c. 263-265].

Методи стимулювання попиту на робочу силу:

— прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць;

— пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

— відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

— сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;

— прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

— стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

— встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

— жорстка кредитна політика;

— встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

— зниження інвестицій;

— скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.

Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:

— стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;

— підготовка та перепідготовка робочої сили;

— сприяння найму робочої сили;

— соціальне страхування безробіття (допомога з безробіття)[5, c. 154-157].

3.Податки як механізм державного регулювання економіки

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого — є головним знаряддям її економічної політики.

Податки — це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлюються результатами діяльності підприємницьких структур, економічних функцій держави, станом внутрішньої та зовнішньої політики, традиціями та іншими факторами. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби в різних країнах, на різних етапах соціально-економічного розвитку можуть значно відрізнятися.

Так, Німеччина відмовилася від зниження податкових нарахувань на заробітну плату, оскільки це могло спричинити зниження традиційно високих соціальних гарантій населенню.

Водночас Нідерланди пішли на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового тиску і підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.

Податкова система кожної країни включає: суб'єкти оподаткування (фізичні та юридичні особи); об'єкти оподаткування (прибуток, оплата праці, вартість майна, дохід від реалізації, вартість транспортних засобів, кількість землі тощо); податкові ставки (величини податкових вилучень на одиницю оподаткування); одиниці оподаткування, (одиниці виміру об'єкта оподаткування (тисяч гривень, гектар тощо); податкові пільги та систему податкових органів.

Податкова система ґрунтується на таких основних принципах:

— стимулювання до виробничої та інвестиційної активності;

— обов'язковості сплати податків;

— рівності суб'єктів оподаткування та недопущення податкової дискримінації;

— стабільності та рівномірності сплати податків;

— інфляційної нейтральності;

— соціальної справедливості;

— наукової обґрунтованості;

— гласності.

Відповідно до Закону України "Про систему оподаткування", визначені платники податків, їхні права та обов'язки, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів та цільових фондів, порядок їх стягнення. Сплата податку є одним з основних обов'язків фізичних і юридичних осіб. Для його виконання платники податків зобов'язані: організувати належним чином бухгалтерський та податковий облік; складати і своєчасно подавати офіційну звітність про результати діяльності; у встановлені терміни сплачувати відповідні податки, збори і платежі; забезпечити можливість контролю з боку державних податкових органів за своєчасністю, правильністю та повнотою сплати податків[1, c. 284-286].

4.Державне регулювання економіки на регіональному рівні

Народне господарство кожної країни — велика, складна та динамічна система, яка складається з багатьох частин й елементів, пов'язав їх між собою прямими та зворотними зв'язками. В умовах формування національної економіки аналіз і вивчення елементів системи, окремих підсистем, їхніх вихідних і вхідних параметрів дають змогу визначити найефективніші шляхи розвитку народного господарства країни. Такий підхід чітко простежується при визначенні напрямів переструктуризації господарства, його спрямованості на задоволення соціальних потреб людей.

державна регіональна політика — це сукупність заходів політичного, соціально-економічного характеру, які здійснюють органи державної та регіональної влади на окремих територіях країни, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та регіональних цілей та завдань, виходячи з внутрішніх потреб і наявних ресурсів.

Завдання державної регіональної політики полягають у:

— сприянні реалізації державної соціально-економічної політики;

— стимулюванні ефективного розвитку продуктивних сил регіону;

— раціональному використанні ресурсного потенціалу регіону;

— підвищенні рівня життя населення регіону;

— охороні навколишнього середовища;

— вдосконаленні територіальної організації суспільства;

— координації міжрегіональних зв'язків;

— вирівнюванні існуючих відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів.

Регіональний виробничий комплекс є багатогалузевим. Його потужність залежить від концентрації виробничих, а також локалізації обмінних процесів. Кожний регіональний комплекс містить не лише власне виробництво, але й виробничу і соціальну інфраструктури. Останні обслуговують процес відтворення на різних його стадіях.

Об'єктами державної регіональної політики є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування — адміністративно-територіальні одиниці регіону, галузі господарського комплексу, виробнича, соціальна інфраструктури, ресурси регіону.

Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади — центральні та місцеві, представницькі органи місцевого самоврядування.

Предметом регулювання є децентралізація влади, розподіл повноважень, відповідальності, фінансів.

Розрізняють державну регіональну політику, яка розглядається як дії центру щодо розвитку регіональних процесів, впливу на них та внутрішню політику самих регіонів.

Збалансованою вважається така регіональна політика, коли інтереси центру та регіонів співпадають, доповнюють і збагачують один одного; коли можливості центру сприяють вирішенню регіональних проблем; коли ефективно розподілені повноваження та відповідальність між центральними та місцевими органами влади[14, c. 217-219].

5.Система прогнозування, планування та розробка програм як засіб реалізації економічної політики держави

Сутність поняття "прогноз". Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта у майбутньому. Прогноз — це пошук реалістичного й економічно виправданого рішення, це зусилля, які докладаються з метою розрахувати майбутнє. Виходячи з того, що, прогнозування поєднує в собі два елементи — передбачення і пропонування, виділяють пошуковий і нормативний прогнози.

Пошуковий прогноз носить здебільшого теоретико-пізнавальний (науково-дослідний) характер, не враховує цілеспрямованих дій з боку суб'єктів управління. Його завдання—з'ясувати, як буде розвиватися досліджуваний об'єкт при збереженні існуючих тенденцій.

Нормативний прогноз носить управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття на основі отриманих знань управлінського рішення. Він розробляється на основі наперед визначених цілей (нормативів).

За об'єктами прогнозування у системі прогнозів вирізняють такі три основні групи прогнозів:

— прогнози ресурсів (прогнози природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні, науково-технічного прогресу);

— прогнози розвитку економіки (прогнози розвитку галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розміщення продуктивних сил);

— прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовнішньополітичні і військово-стратегічні).

За часовим горизонтом економічні прогнози класифікують на оперативні, короткострокові, середньострокові і довгострокові. У соціально-економічних прогнозах встановлений такий часовий масштаб: оперативні прогнози — до одного місяця, короткострокові — до одного року, середньострокові — на кілька років і довгострокові — на період понад п'яти і приблизно до 15—20 років.

Прогнози економічного та соціального розвитку України розробляються на далекострокову, довгострокову, середньострокову й короткострокову перспективи. Вони здійснюються, виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, нагромадженого національного багатства, зовнішньоекономічного становища України, наявності природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також прийнятої стратегії економічного розвитку. Прогнози розробляються в кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних та інших факторів.

Прогнозування — це наукове, обґрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Прогнозування передбачає оцінку показників, які характеризують ці явища в майбутньому.

Економічне прогнозування — це процес розробки економічних прогнозів. Він ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш ймовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики на перспективу[13, c. 267-269].

Сутність поняття "план". План як пропозиція дії виник разом з організованою працею, її поділом і кооперацією. Він служить програмою конкретної роботи в певний часовий період.

Планування — це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці; це проектування бажаного майбутнього та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Його можна визначити як процес послідовного погодження інтересів і визначення завдань як для органів управління народним господарством різного рівня, так і для господарських одиниць.

Планування — це наукове передбачення майбутнього розвитку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних районів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов'язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонального використання ресурсів. Як наука й важлива сфера практичної діяльності планування ґрунтується на пізнанні та використанні об'єктивних економічних законів і є важливим засобом реалізації економічної політики, яка відображає інтереси народу й ураховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни.

Планування передбачає розробку й обґрунтування планових показників, що характеризують розвиток економіки в майбутньому періоді; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, бюджетно-фінансовою системою; лімітів, що відображають об'єктивно існуючу обмеженість ресурсів, на які може розраховувати суспільство в планованому періоді. На основі планомірної організації суспільного виробництва забезпечується гармонійно збалансований розвиток економіки, раціональне розміщення продуктивних сил, стійкі темпи зростання виробництва та народного добробуту.

Виділяють такі типи макроекономічного планування: за економічними системами — директивне (адміністративно-командне), недирективне (індирективне, регулятивне), індикативне; за строками планування — стратегічне і тактичне, довгострокове і середньострокове; за напрямами планування — структурне, програмне, рамкове, соціальне.

Складовою частиною системи прогнозування й планування є національні, галузеві та регіональні програми. Це основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного, соціального, екологічного, науково-технічного та культурного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних, трудових та інших ресурсів і координації діяльності підприємств, установ, організацій і громадян з метою розв'язати найважливіші загальнодержавні проблеми.

Показники системи прогнозування, планування та розробки програм на більш далеку перспективу коригуються в міру виконання планів чи програм на близьку перспективу[15, c. 171-173].

6. Шляхи використання зарубіжних інвестицій

Продуктивність використання інвестицій в Україні залежатиме від того, чи поєднуються стабілізаційні заходи з пожвавленням економіки

На практиці важко уявити країну, яка б провадила політику активного інвестування, цілком покладаючись лише на досягнення поточної макроекономічної стабілізації. Зазвичай, поряд із цим реформатори вдаються до багатьох інших заходів.

Країни, які здійснювали успішне інвестування, використовували досить великий арсенал засобів, аби забезпечити розміщення капіталу, керуючись довгостроковою стратегією економічного розвитку. У підсумку світова практика нагромадила різноманітні прийоми заохочення «довгих» грошей, законодавчого запровадження ефективних механізмів регулювання грошових потоків.

Особливої жорсткості таке регулювання набуває в періоди криз, коли стає необхідною активна політика. Загальна спрямованість таких заходів — створення більш вигідних умов для довгострокових інвестицій порівняно з короткотерміновими фінансовими вкладеннями, а також більш вигідних умов для використання коштів у реальному секторів порівняно з вкладеннями в спекулятивний обіг. Багато робилося й для того, щоб заощадження населення трансформувалися у довготермінові вкладення. Стимули для комерційних банків — зниження резервних вимог і зменшення податку з прибутку — діяли в тому ж напрямку. Невід’ємним принципом такої політики в фінансовій сфері була і залишається неминучість відповідальності та кари за порушення законів і корупцію.

Подібні заходи необхідно вживати і в Україні. Слід відпрацювати регулятори, які роблять невигідним відвернення коштів від їх основної сфери до спекулятивної. Переваги має отримати капітал, який бере участь у довготермінових реальних проектах.

Однак усі ці передумови є вкрай необхідними, але за браком вільних коштів — недостатніми. Йдеться навіть не про дії українського уряду, «стратегічна воля» якого паралізована вкрай важливою, але, зрештою, лише тактичною проблемою — за всяку ціну зберегти атрибути «макроекономічної стабілізації». Річ у тому, що реанімування й оживлення економіки дійсно неможливі без поповнення сфери виробництва реальним капіталом.

Існує багато способів вирішення цієї проблеми: послаблення податкового тягаря з розширенням податкової бази і легалізацією «тіньової» економіки, пошук шляхів залучення заощаджень населення, мобілізація коштів через цінні папери, селективне стимулювання великих прямих іноземних інвестицій, використання іноземних кредитів тощо[8, c. 109-111].

Важливо усвідомлювати, що ефективність наведених важелів може істотно різнитись, що залежить також і від того, наскільки успішними були попередні спроби їх використання в поточній практиці реформування і наскільки вони адекватні сучасній фінансово-економічній ситуації. Скажімо, спрямування податкового механізму на стимулювання виробника і відповідне послаблення фіскальної та перерозподільної функцій податків загальну ситуацію одразу не поліпшaть. Адже послаблення фіскальної функції може й не супроводжуватись легальним нагромадженням капіталу в ринковому секторі. У такому випадку держава не зможе компенсувати втрати від зниження рівня оподаткування збільшенням загальної суми надходжень від податків. Унаслідок звички до ухилення від податків через приховування прибутку у бюджеті може утворитися вакуум. Самі собою кошти не випливуть зі схованок. Тут потрібні зміни в законодавстві, які б посилювали довіру й надавали легальним підприємцям відчуття надійності та безпеки, але в той же час робили неминучим і дійовим покарання порушників законів.

У зв’язку з цим необхідно ввести практику експертизи і щодо ймовірних негативних наслідків, і щодо засобів подолання перешкод на шляху кожного заходу, пов’язаного з мобілізацією й перетіканням фінансів, передовсім у вигляді заощаджень. Одночасно важливо подолати недовіру населення до ринкових інститутів спільного інвестування, які були дискредитовані внаслідок державної дерегуляції під час їх створення та функціонування.

7.Особливості сучасного стану економіки держави

2005 рік став роком якісної перебудови національної економіки. У минулому році фактично вперше в історії України сформовано модель соціально-орієнтованої економіки і забезпечено її практичне функціонування. Така модель розвитку економіки забезпечила рекордні показники зростання добробуту людей: реальні доходи населення збільшилися на 20%, соціальні стандарти – більше ніж на 30 %, а допомога на дітей – у 4-12 разів (зокрема, при народженні дитини виділяється матеріальна допомога у розмірі близько 1600 дол. США). Розмір мінімальної пенсії вперше збільшено до рівня прожиткового мінімуму.

Надходження до бюджету протягом 2005 року стабільно зростали. Дохідна частина бюджету збільшилася у порівнянні з попереднім роком на 54%. Цей курс продовжується і сьогодні. У січні 2006 року загальний фонд державного бюджету виконано на 109 % і на 38 % збільшено порівняно із січнем попереднього року.

Резерви Національного банку України зросли на 10 млрд. дол. США або у два рази.

Одним із яскравих прикладів нової політики України став продаж «Криворіжсталі», який приніс державі 4,8 млрд. доларів, що на 20% більше, ніж прибуток від приватизації за усі роки незалежності України.

Обсяг депозитів фізичних осіб збільшився на 76 % і становить сьогодні 73 млрд. грн. (більше 14 млрд.дол.США). Кредитування економіки збільшилося на 62 %, а темпи приросту кредитування – у 2 рази. Кредитування населення зросло у 2,3 рази. Майже на 6 % зменшено прямий зовнішній борг держави.

Реальний ВВП у 2005 році порівняно з 2004 роком збільшився на 2,4%. Найбільше зростання валової доданої вартості у 2005 році спостерігалось у транспорті на 8,1%, добувній промисловості на 4,4%, обробній промисловості на 3,0%.

Офіційний курс гривні щодо долара США за 2005 рік зміцнів на 25,5 коп., або 4,81% і склав 5,05 гривні за один долар США.

Зовнішньоторговельні операції здійснювалися із партнерами з 201 країни світу. Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались до Російської Федерації – 21,9% від загального обсягу експорту, Туреччини – 5,9%, Італії – 5,5%, Німеччини – 3,8%, Польщі – 2,9%, США – 2,8%, Білорусі – 2,5%, Єгипту – 2,3%.

У 2005 році спостерігалося зростання основних показників зовнішньої торгівлі у порівнянні з 2004 роком.

Зовнішньоторговельний обіг (товари і послуги) у 2005 році склав 79 млрд. 473,5 млн.дол.США і збільшився на 15,1% (10,4 млрд.дол.США) у порівнянні з показниками 2004 року.

Обсяги експорту з України товарів та послуг у 2005 році склали 40 млрд. 421,5 млн.дол.США і збільшилися в порівнянні з 2004 роком на 6,4% (2,4 млрд.дол.США).

Інвестиційно привабливими залишаються підприємства з такими видами економічної діяльності, як оптова торгівля та посередництво у торгівлі – 17,4% від загального обсягу інвестування, а також харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів – 12,2%. Інтерес інвесторів викликають: підприємства, що здійснюють операції з нерухомістю та надають послуги юридичним особам – 8,8%, фінансова діяльність – 7,6%, підприємства транспорту та зв’язку – 7,3%, машинобудування – 7,2%, хімічна та нафтохімічна промисловість – 5,3%, металургія та оброблення металу – 5,1%[19, c. 223-225].

8.Зміст діяльності і функції Антимонопольного комітету

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється у відповідності з Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими Антимонопольним комітетом України 19 квітня 1994 року (в редакції від 29 червня 1998 р.). Ці Правила визначають порядок розгляду та перегляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства, в тому числі про захист від недобросовісної конкуренції, відповідно до Законів України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про Антимонопольний комітет України», недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», порядок виконання рішень у справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:

— законності;

— гласності;

— захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці[3, c. 134-136].

Список використаної літератури

1. Андрушків Б.М. Основи теорії та практики управління. — Львів, 20G3 -324с.

2. Государственное регулирование экономики России. — М, 2005.- 368с.

3. Гурне Б. Державне управління. — К.: Основи, 2006. -258с..

4. Державне управління в Україні : централізація і децентралізація . Монографія / Відп.ред. проф. Н.Р. Нижник. — К.,2007.- 492с.

5. Державне управління: теорія і практика /За ред. проф. В.Б.Авер'янова.-К., 2006. — 377с.

6. Державне регулювання економіки / За ред. Д-ра екон. наук, проф. І.Р. Михасюка.- Львів: Українські технології, 2006. — 456с.

7. Дзюбик С. Фіскальна політика. — К., 2005. — 277с.

8. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д'яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України.- К.: Наукова думка, 2007. — 322с..

9. Єпіфанов А.О. Сало І.В., Регіональна економіка. — К.: Наукова думка, 2006. — 498с.

10. Кравченко В.І. Фінанси місцевих органів влади України: Основи теорії та практики. — К., 2007. — 223с.

11. Кубко Е.Б. Программно-целевая организация государственного управления. — К.: Наукова думка, 2006. — 311с.

12. Лексин В.Н., Швецов А.Н. Государство и регионы. Теория и практика государственного регулирования территориального развития, •*- М., 2007. -587с.

13. Макроекономічна політика, прогнозування і державне регулювання економіки /За ред. В.Ф.Бєсєдіна, Н.Ю.Гончара. Т.З. — К.,2006. — 578с.

14. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. Навч. посібник.- К., 2004. 333с.

15. Мельник А.Ф. Прогнозування і регулювання економічного і соціального розвитку регіону: Навч. посібник. -К., 2007. — 230с.

16. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду (світовий досвід і проблеми України ). — Тернопіль, 2005. — 392с.

17. Мельник А.Ф. Практикум з прогнозування і державного регулювання економічного і соціального розвитку. Навч. посібник. — К., 2007. -127с.

18. Михасюк І.Р., Залога З.М., Сажинець С.Й. Основи та важелі державного регулювання економіки. — Львів, 2007. — 450с.

19. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. — К., 2007. — 373с.