1. Поняття та природа державного будівництва та місцевого самоврядування

Державне будівництво і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади. Її предметом є суспільні відносини, які складаються у процесі організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Державне будівництво та місцеве самоврядування не є галузевою наукою. Публічна влада здійснюється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а тому організаційні відносини, пов’язані з її здійсненням, не можуть складати самостійного предмета правового регулювання. Більше того, далеко не всі організаційні відносини регулюються правом. Деякі з них регламентуються звичаями, нормами моралі і корпоративними нормами. Тому предмет державного будівництва і самоврядування виходить далеко за межі правової сфери і охоплює собою широкий спектр суспільних наук від політології та економічної теорії до соціальної й навіть особистої психології.

Наука державного будівництва і місцевого самоврядування – це сукупність науково обґрунтованих ідей, поглядів, уявлень про організацію та діяльність органів публічної влади. Її основна увага спрямована на динамічні аспекти реалізації публічної влади компетентними органами, на практику їх діяльності, на втілення правових приписів у життя.

2. Правове регулювання питань державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні

Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулювання організаційно-правових відносин.

Однією із основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем були введені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема його компетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державних адміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблеми сьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їх правовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Є підстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництва пошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади в цілому.

3. Співвідношення місцевого самоврядування та державного управління

Організаційно-структурна характеристика державного управління певною мірою відрізняється від місцевого самоврядування і має інструментальне значення для визначення їхнього співвідношення. Концептуально співвідношення державного управління і місцевого самоврядування має визначатися у загальній управлінській лексиці, теорії і практиці соціального управління, загальнодержавного (управлінського центру та його органів на місцях) і місцевого управління

У цьому зв'язку слід відмовитися від традиційних уявлень про однопорядковість самоврядування — демократії — народовладдя —- народного суверенітету. Подібний підхід можливий при політологічному порівняльному аналізі проблеми, але в управлінському відношенні уявляється теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу. Цьому сприяє конституційна формула про те, що «народ здійснює владу… через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5 Конституції України), хоча відомо, що органи місцевого самоврядування виявляють інтереси лише територіальних громад або їх об'єднань.

Насправді ж у державно-організованому суспільстві мають бути визначені не максимальні, а граничні можливості самоврядування з метою розвитку демократії і забезпечення суверенітету народу, і, отже, оптимальне співвідношення державного управління і самоврядування, їх співвідношення на місцевому рівні.

Цей оптимум спрямований на підвищення рівня управління державою, регіонами й окремими територіями та забезпечення легітимності управління як довіри населення до управлінських центрів і готовності населення брати спільну участь в управлінні. Таким чином досягається демократичність управління на всіх рівнях: від держави у цілому, де виявляється народовладдя — належність влади народу, яка здійснюється ним безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України), до територіального колективу, демократичність управління яким (місцевого управління) досягається шляхом самоорганізації населення та здійснення місцевого самоврядування як права «територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення…» (ст. 140 Конституції України).

Залежно від уявлень про співвідношення державного та місцевого управління формуються теоретичні концепції самоврядування:

а) «суспільна теорія», відповідно до якої «сутність самоврядування у наданні місцевому суспільству самому завідувати своїми суспільними інтересами та в збереженні за урядовими органами завідування самими лише тільки державними справами»;

б) «державна теорія», яка бачить у самоврядуванні «службу місцевого суспільства державним інтересам».

Суспільна теорія бачить у протилежності суспільних і державних інтересів основу для повної самостійності органів самоврядування. При цьому критичне відношення до місцевого самоврядування як природного права обґрунтовувалося цікавими для нашої країни доводами англо-американської судової практики про муніципальні справи, державну природу місцевого самоврядування. На цьому грунті розвинулися паростки «общинно-господарської» доктрини, «громадського, або господарського самоврядування», при якому місцеве управління діє в корпоративно-територіальних інтересах, одержує «власну суверенну компетенцію і права тільки у сфері неполітичних відносин, у місцевих господарських і громадських справах. У питаннях політичних, загальнодержавних ці органи діють як представники держави».

При цьому, однак, треба враховувати, по-перше, те, що обрання теоретичної орієнтації співвідношення державного управління та місцевого самоврядування залежить від державного устрою (форми правління: президентської, парламентарної, змішаної, які визначають структуру центральної влади, але не можуть впливати на її відношення до місцевого управління, на співвідношення державного управління і місцевого самоврядування), і, особливо, від державного устрою (унітаризм, федералізм т.ін.).

Обов'язковою умовою пошуків доцільного вирішення розглядуваного питання є відмова від ототожнення адміністративно-територіального та державного устрою, виходячи з того, що останнє являє територіальну в державних межах організацію держави, яка визначає не тільки просторову межу дії державної влади, але й відношення між територіальними одиницями, самоврядними територіями, центральною та місцевою державною адміністрацією, державними структурами та місцевим самоврядуванням з конституювання й управління територіями, між публічною владою (державною та публічно-самоврядною) й населенням.

4. Верховна Рада України в системі органів державної впади, основи її правового статусу

Відповідно до Конституції України (ст.75), єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Парламент – невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців або населенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову історію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установи ХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосується історії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.

Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.

Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.

Верховна Рада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітних політичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві і соціально-політичного компромісу.

5. Порядок формування Верховної Ради України

Верховна Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький мандат або перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду народні депутати складають перед Верховною Радою України присягу.

Чинний Закон «Про вибори народних депутатів України», прийнятий 18 жовтня 2001 р., офіційно закріпив формування парламенту за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Перехід від мажоритарної до змішаної виборчої системи передбачався ще Конституційним договором 1995 р., але гостра дискусійність даного питання серед широких науково-практичних і політичних кіл призвела до того, що Конституція України не містить чіткого положення, за якою системою проводяться вибори до Верховної Ради України, обмежуючись вказівкою на те, що порядок проведення виборів народних депутатів встановлюється законом (ч.3 ст.77).

Правом висування кандидатів у народні депутати наділені громадяни України, які досягли вісімнадцяти років і мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.

Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу. Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; 8) реєстрація обраних депутатів. Кожний із зазначених етапів відрізняється за складом учасників і змістом правовідносин, що складаються, юридичними фактами їх виникнення, а також за своїми юридичними наслідками. При цьому всі стадії логічно і юридично взаємопов’язані, являючи собою неподільне ціле, завершену систему. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

Вибори народних депутатів організовують і проводять органи публічної влади спеціальної компетенції – виборчі комісії. Закон виділяє три рівні цих органів: Центральну, окружні та дільничні виборчі комісії. При цьому Центрвиборчком виступає одразу у двох якостях: стосовно виборів за мажоритарною системою він є органом, який очолює систему виборчих комісій, здійснює методичне забезпечення діяльності виборчих комісій і спрямовує їх діяльність, а на «пропорційних» виборах відіграє ще й роль окружної комісії. Центральна виборча комісія здійснює на всій території України контроль за виконанням виборчого законодавства, розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, здійснює контроль за використанням виборчих фондів політичних партій і партійних блоків, утворює виборчі округи, встановлює форми виборчих бюлетенів, а також володіє багатьма іншими повноваженнями на всіх стадіях виборчого процесу.

Центральна виборча комісія є єдиним постійно діючим державним органом у системі виборчих комісій і складається з 15 членів, які призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 6 років. Закон передбачив спеціальну норму, спрямовану на забезпечення стабільності персонального складу Центрвиборчкому: після сформування його склад не може бути змінений більше ніж на третину протягом одного року. З 15 членів цієї комісії не менше семи (у тому числі голова, його заступник і секретар) повинні мати вищу юридичну освіту.

Значна роль в організації і проведенні виборів на місцях відведена окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».

6. Функції та компетенція Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За формами діяльності зазвичай розрізняють законодавчу, установчу і контрольну функції парламенту, а за об’єктами – політичну, економічну та соціальну.

Прерогативною функцією Верховної Ради України є законодавча. Визнання Верховної Ради єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу.

Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від латин. legis (lex) закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету)[1]. За Конституцією України парламент має право приймати закони з будь-яких питань. Водночас, Основний Закон (ст.92) передбачає перелік питань, які підлягають виключно законодавчій регламентації: основи правового статусу особи, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту, правовий режим власності, засади зовнішніх зносин, територіальний устрій України, судоустрій, засади місцевого самоврядування, правовий режим державного кордону, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, Державний бюджет України, одиниці ваги, міри і часу, державні нагороди та ін.

Установча функція парламенту насамперед пов’язана зі встановленням політичної системи і системи органів публічної влади, що здійснюється через прийняття Конституції. Крім того, установча функція Верховної Ради України передбачає наявність широких номінаційних повноважень, тобто повноважень, пов’язаних з призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням інших органів публічної влади. Зокрема, парламентом здійснюється надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, безстрокове призначення на посади суддів, призначення третини складу Конституційного Суду України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Усі зазначені функції Верховної Ради України пов’язані з виконанням представницької функції, оскільки згідно з Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. тільки вона може виступати від імені всього українського народу.

Компетенція Верховної Ради України є великою за обсягом, але водночас збалансованою порівняно з компетенцією інших органів державної влади. Конституція України заснувала «сильний» парламент, не даючи змоги главі держави та урядові домінувати на внутрішньополітичній арені. Як і всі інші вищі органи державної влади, Верховна Рада України є органом загальної компетенції, тобто її повноваження стосуються практично усіх сфер суспільного життя.

У сфері державного будівництва до повноважень Верховної Ради України належить законодавче визначення: 1) засад внутрішньої та зовнішньої політики України; 2) засад організації й діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби; 3) організації державної статистики та інформатики; 4) територіального устрою України; 5) судоустрою і судочинства, статусу суддів; 6) організації й діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства; нотаріату, органів і установ виконання покарань; 7) основ організації та діяльності адвокатури; 8) засад місцевого самоврядування; 9) статусу столиці України, спеціального статусу інших міст; 10) організації і порядку проведення виборів і референдумів; 11) визначення організації і порядку діяльності Верховної Ради України, статусу народних депутатів; 12) порядку використання і захисту державних символів;

13) державних свят; 14) державних нагород та ін. Крім того, важливими повноваженнями парламенту у даній сфері є призначення виборів Президента України, призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування, а також призначення чи обрання на посади і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України.

7. Структура Верховної Ради України

За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.

Народним депутатом може бути тільки громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховна Рада України є повноважною у випадку обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу.

Повноваження народних депутатів починаються з моменту принесення присяги. Чинно Конституція, Регламент Верховної Ради не містять чіткої процедури її складання, тому ці питання були вирішені Підготовчою депутатською групою і розроблена нею процедура вперше відбулася перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради ХІV скликання.

Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів.

Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.

Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.

8. Апарат Верховної Ради України

Під апаратом Верховної Ради України розуміють її внутрішній допоміжний орган, який складається з посадових, службових осіб та технічного персоналу і здійснює функції організаційного, правового, інформаційного, соціально-побутового, аналітичного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності парламенту, його структурних підрозділів і народних депутатів. Співробітники парламентського апарату самі ніяких державно-владних рішень від імені парламенту чи його структурних підрозділів не приймають, а лише забезпечують розробку проектів таких рішень, їх підготовку і виконання.

Як слушно зазначається у державознавчій літературі, парламентський апарат, вирішуючи допоміжні, забезпечуючі завдання, надає можливість парламентарям зосередитись на кваліфікованому здійсненні перш за все законодавчої, а також і контрольної діяльності.[1] Адже в наш час жодна людина не в змозі бути однаково компетентною у всіх галузях, хоча закони, які приймаються депутатами, регулюють відносини практично у всіх сферах суспільного життя. Тому парламентарі змушені розраховувати на допомогу професійного допоміжного апарату, який складається з кваліфікованих фахівців різного профілю. За даних умов на депутата покладається відповідальність за прийняття остаточних рішень, а допоміжний апарат покликаний створити найбільш сприятливі (інформаційні, матеріально-технічні, організаційні та інші) умови для того, щоб прийняті рішення були обгрунтованими і оптимальними за змістом.

Апарат Верховної Ради України не має статусу самостійного органу державної влади, а є лише необхідною допоміжною структурою, яка забезпечує функціонування парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Саме таке призначення парламентського апарату закріплене Регламентом Верховної Ради України. За визначенням українського державознавця О.І.Ющика, допоміжна роль апарату Верховної Ради України при відсутності у нього статусу самостійного державного органу означає, що “він не може функціонувати відокремлено від Верховної Ради України, в автономному режимі, а утворює разом з останньою специфічну цілісність, а саме парламент як державну установу”.[2]

Правову основу діяльності апарату Верховної Ради України складають нормативні акти, прийняті парламентом, Головою Верховної Ради України, а також Керівником апарату. Переважна більшість з них є підзаконними, що цілком відповідає політико-правовій практиці багатьох зарубіжних держав. Зокрема, всі підрозділи апарату Верховної Ради України функціонують у статусі юридичних осіб на основі положень про них, які затверджуються Головою Верховної Ради України за поданням Керівника апарату.

У сфері правового та наукового забезпечення на апарат Верховної Ради України покладаються наступні завдання:

– підготовка матеріалів, пов’язаних з розробкою законопроектів і законодавчих пропозицій;

– розробка або участь в розробці, за дорученням керівництва Верховної Ради України, проектів законодавчих актів, актів комітетів і комісій Верховної Ради України;

– експертиза законопроектів, що вносяться до Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи, організація наукової експертизи в наукових установах; експертиза актів законодавства щодо їх відповідності Конституції і законам України;

– участь у доопрацюванні проектів законодавчих актів після першого, другого і наступних читань;

– візування законопроектів, що подаються на розгляд Верховної Ради України у другому та наступних читаннях;

– здійснення контролю за підготовкою проектів законів та інших актів Верховної Ради України щодо їх юридичного і редакційного оформлення;

– подання наукової та правової допомоги комітетам і комісіям Верховної Ради України в підготовці законопроектів, консультування народних депутатів України з цих питань; організація систематизованого обліку законодавства;

– підготовка відповідних довідкових та науково-аналітичних матеріалів з питань, що розглядаються Верховною Радою України;

– здійснення аналізу практики застосування чинного законодавства з метою його вдосконалення та сприяння реалізації функції парламентського контролю Верховною Радою України та її органами;

– оцінка макроекономічної політики та бюджету, податкового законодавства, визначення наслідків внесення змін і доповнень до чинного законодавства з цих питань;

– розробка на основі аналізу практики застосування законодавства України прогнозів розвитку його відповідних галузей;

– здійснення взаємовідносин з органами правосуддя щодо відповідності актів Верховної Ради України Конституції України та законам України;

– забезпечення представництва Верховної Ради України в Конституційному Суді України та інших судових органах при розгляді справ.

9. Форми діяльності Верховної Ради України

Форми діяльності Верховної Ради України обумовлені колегіальним характером цього органу та універсальністю його компетенції. За юридичними наслідками форми діяльності парламенту поділяються на правові та неправові, а останні у свою чергу – на організаційні та матеріально-технічні.

До правових форм роботи українського парламенту належать нормотворча (або законодавча), установча, правозастосовча та контрольна. Вони були в цілому розкриті у попередньому параграфі при висвітленні функцій Верховної Ради України. При цьому слід відзначити, що Основний Закон 1996 р. фактично позбавив парламент можливості використовувати інтерпретаційну форму діяльності, надавши виключне право офіційного тлумачення Конституції та законів України Конституційному Суду України. Тому інтерпретаційна діяльність Верховної Ради України зводиться лише до тлумачення її постанов.

Організаційні форми роботи Верховної Ради України можна умовно поділити на основні та допоміжні. У межах основних організаційних форм здійснюється безпосереднє вироблення і прийняття рішень, а допоміжні являють собою способи інформаційного обміну між парламентом та іншими особами та організаціями. Іншими словами, основні форми роботи парламенту покликані забезпечити реалізацію компетенції парламенту, а допоміжні – забезпечити парламент повною і вірогідною інформацією, необхідною для прийняття обґрунтованих, зважених рішень, а також довести зміст прийнятих рішень до відома громадськості.

До основних організаційних форм діяльності Верховної Ради України належать: сесія; засідання депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради, комітетів, підкомісій і робочих груп, тимчасових слідчих і спеціальних комісій; персональна робота Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комітетів; парламентські та комітетські слухання; індивідуальна робота народних депутатів у парламенті та виборчих округах. Серед допоміжних організаційних форм діяльності можна виділити особистий прийом громадян і посадових осіб; роботу з заявами, скаргами і зверненнями громадян; проведення прес-конференцій та інтерв’ю; організаційні форми діяльності, пов’язані з участю в міжпарламентських заходах, а саме – Загальні збори Національної парламентської групи України, засідання Виконавчого комітету Національної парламентської групи України; участь народних депутатів України в наукових, міжпарламентських щорічних та спеціалізованих конференціях і зустрічах; закордонні візити делегацій депутатів і парламентського керівництва та ін.

Матеріально-технічні форми діяльності (діловодство, стенографування, бухгалтерський облік та ін.) здійснюються безпосередньо апаратом Верховної Ради України.

Серед організаційних форм діяльності Українського парламенту головною безумовно є чергові та позачергові сесії. Чергові сесії Верховної Ради України починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

10. Методи діяльності Верховної Ради України

Серед методів роботи Верховної Ради України слід виділити планування, метод вироблення і прийняття рішень, контроль за виконанням прийнятих рішень, координацію, роботу з кадрами.

Планування охоплює всі аспекти діяльності парламенту і роботу всіх його структурних елементів. Зокрема, розробляється план законодавчої діяльності, план співробітництва з парламентами іноземних держав, графіки здійснення контрольних заходів, плани роботи структурних підрозділів Верховної Ради України. При цьому здійснюється поєднання поточного (на півріччя або рік) та перспективного (на 3 і більше років) планування.

Загальний план законодавчих робіт, як правило, складається з наступних підрозділів: назва законопроекту, суб’єкт законодавчої ініціативи, відповідальний комітет парламенту, термін подання на розгляд (вказується, в якому півріччі буде подано законопроект).

Перспективне планування законодавчих робіт здійснюється шляхом розробки і прийняття довготривалих програм розвитку законодавства.

Метод вироблення рішень у роботі парламенту. Верховна Рада України приймає свої рішення у вигляді законів і постанов, а комітети – у вигляді рішень, рекомендацій і висновків.

Розробка законопроектів здійснюється в ініціативному порядку, за дорученням Верховної Ради України, на договірній основі за замовленням парламенту. Верховна Рада України може доручити розробку законопроекту комітету, науково-дослідним установам. В ініціативному порядку законопроект може бути розроблений громадянами і юридичними особами, але розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради України від імені органів і осіб, які мають право законодавчої ініціативи (Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів України, Національний банк України).

Метод контролю за виконанням прийнятих рішень. Організацію роботи щодо контролю за проходженням документів, своєчасним вирішенням визначених у них завдань, процесом виконання у встановлені строки постанов і доручень Верховної Ради України здійснюють підрозділи її апарату. У необхідних випадках підрозділи або посадові особи, на яких покладається контроль за виконанням окремих документів, визначаються керівництвом Верховної Ради України, Секретаріату і Управління справами Верховної Ради України.

Метод координації у діяльності Верховної Ради України полягає у налагодженні стійкої конструктивної співпраці парламенту та його структурних підрозділів з іншими органами державної влади України. Координація досягається багатьма шляхами, серед яких можна виділити:

– участь у пленарних засіданнях Верховної Ради Президента, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України;

– попереднє узгодження кандидатур на посади, призначення на які здійснюється Президентом України, з Головою Верховної Ради України, депутатськими групами і фракціями;

– узгодження законопроектів, що знаходяться на попередньому розгляді у комітетах парламенту, з відповідними посадовими особами Кабінету Міністрів України та структурними підрозділами його Секретаріату;

– проведення координаційних нарад у Голови Верховної Ради України; засідання Погоджувальної Ради фракцій (груп);

– проведення спільних засідань і перевірок комітетами Верховної Ради України; спільна розробка проектів нормативних актів декількома комітетами, фракціями, групами;

– участь Голови Верховної Ради України в засіданнях Ради Національної безпеки і оборони України;

– діяльність робочих груп комітетів, до складу яких входять члени комітету, працівники Секретаріату Верховної Ради України, науково-дослідних установ, автори проектів, консультанти, експерти та ін.

11. Правовий та організаційний статус Рахункової палати

12. Принципи та функції Рахункової палати

Рахункова палата здійснює державний фінансово-економічний контроль на засадах:

• законності — діяльність Рахункової палати грунтується виключно на законодавстві і будь-яке втручання в цю діяльність категорично забороняється;

• плановості — діяльність Рахункової палати є послідовною, прогнозованою та системною. Ця діяльність організується і проводиться Рахунковою палатою на основі річних і поточних планів;

• об'єктивності — діяльність Рахункової палати є достовірною. Вона відповідає характерові суспільних відносин, економічним, політичним та ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві;

• незалежності — у межах своєї компетенції Рахункова палата самостійно вирішує всі питання, пов'язані зі здійсненням контролю, проведенням перевірок, ревізій та обстеження;

• гласності — робота Рахункової палати є відкритою. Рахункова палата відповідно до цього принципу регулярно поширює інформацію про свою діяльність у засобах масової інформації, а Щорічний звіт про роботу Рахункової палати перед Верховною радою України навіть підлягає обов'язковому опублікуванню.

Рахункова палата відповідно до вищевикладених завдань здійснює такі функції:

1) контролює виконання законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконання Державного бюджету України, фінансування загальнодержавних програм у частині, що стосується використання коштів цього бюджету;

2) здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, у тому числі видатків з обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів;

3) перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками перевірки Верховній Раді України висновки щодо можливостей скорочення видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;

4) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів Державного бюджету України, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах України;

5) надає консультації органам і посадовим особам, які обираються, затверджуються або призначаються Верховною Радою України з питань витрачання коштів Державного бюджету України. В ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції Міністерству фінансів України;

6) здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що їх затверджує Верховна Рада України;

7) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої! влади, перевіряє законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що виділяються з Державного бюджету Україні на виконання загальнодержавних програм;

8) проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за додержанням антимонопольного законодавства, а також звітів фонду державного майна України та посадових осіб, яких обирає, призначає або затверджує Верховна Рада України, щодо ефективного управління майном, що є основним національним багатством, власністю українського народу;

9) контролює виконання рішень Верховної Ради України про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, касове виконання Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками;

10) перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються з Державного бюджету України;

11) готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;

12) здійснює зв'язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво.

13. Повноваження Рахункової палати

Законодавство України передбачає для Рахункової палати такі повноваження:

1) здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм;

2) проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, визначених законодавством України;

3) перевіряти в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат та іншу документацію щодо фінансово-господарської діяльності, а також перевіряти касові операції з готівкою та цінними паперами, матеріальні цінності, їх облік, зберігання та витрачання;

4) отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;

5) отримувати від Національного банку України, уповноважених банків та інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними операції і стан рахунків установ та організацій, що перевіряються, від інших підприємств та організацій — довідки, копії документів по операціях і рахунках цих підприємств та організацій;

6) організовувати і проводити оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;

7) проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки за окремими розділами і статтями Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів;

8) проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм та; інших документів, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України;

9) здійснювати аналіз та дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради і України пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства в цілому;

10) готувати і подавати висновки до Верховної Ради України та її комітетів щодо виконання Державного бюджету України, у тому числі доходів і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування загальнодержавних програм за звітний рік;

11) направляти матеріали перевірок, ревізій та обстежень Кабінету Міністрів України, відповідним центральним органам виконавчої влади, Національному банку України, Фонду державного майна України, підприємствам, установам та організаціям для розгляду і вжиття необхідних заходів;

12) порушувати перед Верховною Радою України, Президентом України, а також органами виконавчої влади клопотання про і притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі;

13) залучати до проведення перевірок, ревізій та обстежені на договірних засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експертів з інших установ та організацій, а також працівників інших державних контрольних, податкових і правоохоронних органів з оплатою їхньої праці в необхідних випадках за рахунок власних коштів;

14) у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обстежень фактів привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань передавати матеріали перевірок, ревізій та обстежень до правоохоронних органів з інформуванням про це Верховної Ради України.

14. Порядок діяльності та акти Рахункової палати

Контроль за виконанням Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів, здійсненням фінансування загальнодержавних програм, збереженням і використанням майна, що є об'єктом права державної власності, організує і проводить Рахункова палата на основі річних і поточних планів, які формуються з урахуванням усіх видів і напрямів діяльності Рахункової палати та конкретних доручень Верховної Ради України, її комітетів.

До плану роботи Рахункової палати обов'язково включається виконання звернень не менш як однієї третини конституційного складу Верховної Ради України, поданих у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. При формуванні планів роботи Рахункової палати обов'язково враховуються звернення та пропозиції Президента України, Кабінету Міністрів України.

Позапланові контрольні заходи проводяться за рішеннями Колегії Рахункової палати на підставі постанов або протокольних доручень Верховної Ради України, звернень комітетів Верховної Ради України та запитів народних депутатів України, за якими Верховна Рада приймає рішення.

Важливо підкреслити, що повноваження Рахункової палати, передбачені чинним законодавством України, поширюються на Верховну Раду України, органи виконавчої влади, у тому числі їх апарати, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та інші державні органи й установи, створені згідно з законодавством України.

Рахункова палата має право контролювати також місцеві Державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, банки, кредитні установи, господарські товариства, страхові компанії, інші фінансові установи і їх спілки, асоціації та інші об'єднання незалежно від форм власності, об'єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські організації у тій частині їх діяльності, яка стосується використання коштів Державного бюджету України.

Аналіз чинного у цій галузі законодавства переконує, що найважливішими сферами діяльності Рахункової палати є:

1. Проведення контролю за виконанням Державного бюджету України.

2. Проведення контролю за фінансуванням загальнодержавних програм.

3. Контроль за використанням кредитних ресурсів.

4. Здійснення контролю за діяльністю установ банківської системи.

Так, Рахункова палата у ході виконання Державного бюджету України контролює повноту і своєчасність грошових надходжень, фактичне витрачання бюджетних асигнувань, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів та видатків з обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу України, порівняно із затвердженими показниками Державного бюджету України, виявляє відхилення та порушення, аналізує їх, вносить пропозиції щодо їх усунення. Рахункова палата за встановленими формами щоквартально подає Верховній Раді України оперативний звіт про хід виконання Державного бюджету України, в якому наводяться фактичні відомості про формування доходів і проведені витрати порівняно з показниками, затвердженими законом про Державний бюджет України поточного року, і показниками за відповідний період або квартал попереднього року.

Рахункова палата контролює законність договорів, раціональне та ефективне використання кредитів і позик, які одержує Україна від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Вона також перевіряє ефективність розміщення централізованих валютних та фінансово-кредитних ресурсів, які надаються на поворотній основі, аналізує надання державних кредитів, а також виділених на безоплатній основі коштів іноземним державам і міжнародним організаціям з обов'язковим інформуванням про результати перевірки Верховної Ради України.

Рахункова палата систематично аналізує підсумки планових і поточних контрольних заходів, узагальнює та досліджує причини й наслідки виявлених відхилень і порушень у процесі формування доходів та витрачання коштів Державного бюджету України, зберігання та використання майна, що є об'єктом права державної власності, надання валютних і кредитно-фінансових ресурсів за їх цільовим призначенням.

15. Контроль та гарантії діяльності Рахункової палати

Верховна Рада України спрямовує діяльність Рахункової палати на основі підзвітності і підконтрольності Рахункової палати, її Колегії та її посадових осіб щодо додержання ними законності при виконанні своїх повноважень і завдань, поставлених перед Рахунковою палатою згідно з чинним законодавством України.

Для цього Верховна Рада України періодично, але не менш як два рази на рік, доручає відповідному комітетові Верховної Ради України здійснювати аналіз підсумків проведених контрольних заходів та виконання доручень, які було дано протягом року Рахунковій палаті, та заслуховує у разі потреби інформацію про проведену роботу, перевірки, ревізії та обстеження, що нею проводяться, і оцінює стан її контрольної діяльності у визначених законодавством сферах.

Крім того, комітети Верховної Ради України за згодою Верховної Ради України заслуховують доповіді, інформацію (повідомлення) Рахункової палати за підсумками проведених перевірок, ревізій та обстежень відповідно до термінів, необхідних для: виконання цих доручень і узгоджених з відповідними комітетами. На підставі доповідей та інформації (повідомлень) Рахункової палати комітети Верховної Ради України можуть розробляти пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України, розвитку бюджетної та фінансово-кредитної системи України, а також готувати висновки з конкретних питань, що стосуються виявлених відхилень і порушень у визначених законодавством сферах, які подаються на розгляд Верховної Ради України.

Рахункова палата щорічно не пізніше і грудня подає Верховній Раді України загальний письмовий звіт про результати виконання доручень Верховної Ради України, проведених перевірок, ревізій та обстежень, а також про витрати на цю діяльність. Звіт Рахункової палати, затверджений Верховною Радою України, публікується у виданнях Верховної Ради України.

16. Правовий статусу уповноваженого ВР з прав людини

Конституція України вперше в історії розвитку нашого суспільства запровадила самостійний інститут парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Цей парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений), який у своїй діяльності зобов'язаний керуватися Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:

— між громадянином України, незалежно від місця його перебування, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

— між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається статтями 55 і 101 Конституції України, законами України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. та «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., деякими іншими актами законодавства України. При цьому під державною службою в Україні розуміють професійну діяльність осіб, які обіймають посади у державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень, а посадові особи відповідно до останнього Закону, згаданого у цьому абзаці, — це керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

17. Мета контролю, який здійснює уповноважений ВР з прав людини

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється Уповноваженим, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

18. Функції уповноваженого ВР з прав людини

Для правового, інформаційного, організаційного, аналітичного та іншого забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який визнається юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Положення про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов'язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснює Уповноважений.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (може діяти і на громадських засадах) із осіб, які мають досвід роботи у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

До того ж Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджує Уповноважений.

Фінансування діяльності Уповноваженого проводиться за рахунок Державного бюджету України і щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Для цього Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат. Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.

19. Порядок призначення, звільнення та припинення повноважень уповноваженого ВР з прав людини

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не спричинює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), запровадження воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням. Місцеперебуванням Уповноваженого є столиця України — місто Київ.

Частина 17 ст. 85 Конституції та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлюють такий порядок призначення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята у встановленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим цим Законом, та про відсутність причин, які б перешкоджали їй обіймати цю посаду.

Висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після:

1) набрання чинності Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;

2) закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;

3) оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради бюлетенями для таємного голосування, але не раніше як через десять днів і не пізніше як через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, про що приймається постанова. Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. Повторне голосування з призначення Уповноваженого проводиться в аналогічному порядку, що визначено чинним законодавством.

У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

Національним законодавством щодо посади Уповноваженого запроваджений принцип несумісності. Він означає, що Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Вій не може бути також членом будь-якої політичної партії. За наявності згаданих обставин Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення, але до їх усунення він не може складати присяги. Якщо передбачені у цьому абзаці обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони мають бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо. Якщо їх неможливо усунути протягом десяти днів, Уповноважений зобов'язаний зробити у зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов'язана звільнити його з посади. Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюються за раніше описаною процедурою.

Крім того, повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого. Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

а) порушення присяги;

б) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

в) припинення громадянства України;

г) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.

20. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування

За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу[1]. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями[2].

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.

21. Організація виборів Президента України

Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.

Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.

Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.

Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

Голосування проводиться тільки в день виборів або в день повторного голосування з 8 год. ранку до 20 год. вечора. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів, надсилаючи іменні запрошення за місцем проживання виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається.

Бланк виборчого бюлетеня складається з двох частин: основної частини і відривного талона. Після пред’явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує його особу, виборець отримує від членів дільничної виборчої комісії основну частину виборчого бюлетеня і засвідчує цей факт своїм підписом на відривному талоні та у списку виборців. Контрольні талони залишаються у дільничній комісії і разом із списком виборців є підставою для встановлення кількості виборців, які отримали виборчі бюлетені.

Виборчий бюлетень (основна частина) заповнюється виборцем у кабіні або кімнаті для таємного голосування за відсутності інших осіб. У бюлетені виборець робить позначку «плюс» (+) або іншу, що засвідчує його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата, за якого він голосує.

Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної виборчої комісії, про що складається протокол. На підставі протоколів територіальні виборчі комісії, підсумовуючи дані, що містяться у цих протоколах, встановлюють підсумки голосування і складають протокол, який передається Центральній виборчій комісії, а та, у свою чергу, підсумовує всі отримані дані. Повідомлення про результати виборів Президента України публікується Центрвиборчкомом у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» не пізніш як на третій день після підписання протоколу про результати виборів.

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Центрвиборчком визнає вибори такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти України. У випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден з них не був обраний, призначається повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів виборців (так званий другий тур, характерний для країн з багатопартійною системою). За підсумками повторного голосування обраним вважається кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

22. Функції та компетенція Президента України

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави[1].

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Аналіз ст.ст.93–94, 102, 106–107, 113–114, 118, 127–128, 136, 151, 154–156 Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

23. Форми діяльності Президента України

Виконання функцій Президента України здійснюється у певних формах, що характеризують зовнішню сторону його діяльності. Конкретний перелік форм діяльності глави держави обумовлений характером покладених на нього функцій, змістом та обсягом його компетенції.

Функціонування глави держави відбувається в усіх правових формах: установчій, нормотворчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній[1]. Правові форми діяльності врегульовані нормами права, призводять до юридично значущих наслідків, завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права за допомогою певних засобів юридичної техніки.

Розпорядженнями Президента України оформлюються: 1) доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади; 2) рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань, а також з питань роботи Адміністрації Президента України; 3) призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав; 4) призначення уповноважених Президента України для представлення його інтересів у державних органах, установах та організаціях. Рішення з інших питань оформлюються у вигляді указів Президента. Додаткову норму до цього правила встановлено Законом «Про оборону Украни», що передбачає наявність ще двох видів президентських актів – директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України[3].

Установча діяльність Президента України має дворівневий характер, який полягає у тому, що поряд з повноваженнями щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб (установча діяльність у «вузькому» розумінні) передбачається й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів (номінаційна діяльність). Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.

Наступною правовою формою реалізації компетенції глави української держави є нормотворча діяльність, що займає провідне місце у складному механізмі правового регулювання. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.

Важливою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правозастосовча діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових спорів і правопорушень і притягнення винних до юридичної відповідальності»[6]. В межах цієї правової форми діяльності виділяються три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи, 2) вибір та аналіз норми права, 3) вирішення юридичної справи.

24. Методи діяльності Президента України

При функціонуванні інституту глави держави використовується комплекс організаційних методів, серед яких можна виділити координацію діяльності, планування, вироблення рішень, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням прийнятих рішень, роботу з кадрами апарату та інші. Вони здійснюються Президентом як самостійно, так і за допомогою свого апарату.

Провідне місце в системі організаційних методів діяльності Президента України займає метод координації, що обумовлено його прерогативою функцією забезпечення єдності державної влади.

Цей метод здійснюється насамперед через Національну Раду з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування (далі – Національну Раду), яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові україни. Національна Рада утворюється у складі Голови, Секретаря та членів Національної Ради. Структура даного органу побудована з урахуванням особливостей системи органів публічної влади в Україні. Головою Національної Ради за посадою є Президент України, а його заступниками – Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України і Голова Верховного Суду України.

Метод координації у діяльності Президента проявляється також через його безпосередню участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях Кабінету Міністрів України, на яких він може виступати з доповідями, брати участь в обговоренні питань, роз’яснюючи свою позицію. Шляхом застосування таких форм координації глава держави здатен узгодити позиції вищих органів державної влади і таким чином забезпечити єдність державного механізму.

Суттєве значення для ефективної участі глави держави у законодавчому процесі і постійної співпраці з парламентом має узгоджувальна діяльність Постійного представника Президента у Верховній Раді України, який є особою, що уповноважується Президентом України забезпечувати взаємодію між главою держави і парламентом, а також розв’язання питань, що виникають у взаємовідносинах між ними.

Суто координаційний характер мають такі повноваження Постійного представника, як право: брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, утворених ними комісій, робочих груп під час підготовки пропозицій про необхідність внесення Президентом України до Конституційного Суду України конституційних подань; запитувати необхідні висновки, матеріали, відомості від центральних органів виконавчої влади, їх посадових осіб; взаємодіяти у встановленому порядку з консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, органами і апаратом Верховної Ради України, судами, органами прокуратури, органами Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями; утворювати експертні та робочі групи з окремих питань своєї діяльності, залучати науковців, спеціалістів, експертів для проведення відповідних досліджень.

Президент має значні повноваження щодо виконавчої гілки влади, в тому числі і щодо Кабінету Міністрів України. Для забезпечення взаємодії і постійного зв’язку між главою держави і урядом до складу Адміністрації Президента була введена посада Постійного представника Президента України у Кабінеті Міністрів України. Він представляє на засіданнях уряду, засіданнях його консультативно-дорадчих та інших органів позицію Президента з питань, що на них розглядаються, а також інформує главу держави про хід та результати розгляду. Постійний представник у своїй діяльності в установленому порядку взаємодіє із структурними підрозділами Адміністрації Президента України, відповідними консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами Президента України, а також із Секретаріатом Кабінету Міністрів України.

25. Гарантії діяльності Президента України

Характер завдань, що стоять перед Президентом України, широкий спектр повноважень і висока політична відповідальність глави української держави обумовлюють необхідність створення чіткої системи гарантій президентської діяльності. Слід звернути увагу на те, що вони досі не знайшли належного, послідовного і комплексного відображення у чинному законодавстві. Тому виявлення і систематизація гарантій президентської діяльності потребує аналізу відповідних положень вітчизняного та зарубіжного конституційного законодавства, їх порівняння з прерогативами монарха та гарантіями депутатської діяльності як найбільш близькими за змістом державно-правовими інститутами. Застосування такого підходу дає можливість викласти систему гарантій діяльності Президента України у такому вигляді:

1. Юридичні гарантії: а) вказівка у Конституції України вичерпного переліку підстав дострокового припинення повноважень глави держави; б) неможливість зміщення Президента Верховною Радою України, за винятком процедури імпічменту; в) отримання президентського мандата безпосередньо від народу; г) регламентація усіх повноважень глави держави виключно на конституційному та законодавчому рівні; д) заборона передачі президентських повноважень будь-якій іншій особі; е) право недоторканності на час виконання президентських повноважень; є) загроза відповідальності за посягання на честь і гідність Президента; ж) конституційне закріплення загальнообов’язковості його актів; з) довічне збереження звання Президента; і) право глави держави звертатися до народу з посланнями з метою отримання підтримки політичних ініціатив.

2. Організаційні гарантії – створення потужної Адміністрації Президента України (зі штатним розписом близько 700 осіб) і мережі консультативних та координаційних структур (близько 40), що здійснюють організаційне, правове, консультативне, інформаційне й аналітичне забезпечення діяльності глави держави, детальну підготовку президентських рішень, контролюють їх виконання і забезпечують зв’язок Президента з іншими органами державної влади. Два допоміжні органи при главі Української держави – Адміністрація Президента і Рада національної безпеки та оборони України навіть отримали конституційне закріплення. Згідно з Указом Президента України №1625/99 від 29 грудня 1999 р. (із змінами, внесеними згідно з указами Президента №278/2000 від 23 лютого 2000 р. і №397/2000 від 9 березня 2000 р.), до складу Адміністрації Президента України входить Глава Адміністрації, Перший заступник та заступники Глави Адміністрації, Прес-секретар Президента, Постійні Представники Президента у Верховній Раді України, Конституційному Суді та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба Президента України, Секретаріат Адміністрації Президента, 7 Головних управлінь і 10 управлінь.

Президент України має свій оркестр, який обслуговує державні заходи, що проводяться за участю глави держави або під його особистим патронатом.

3. Матеріально-технічні гарантії – наявність власних бюджетних асигнувань на представницькі функції, поїздки, утримання апарату і т.ін.; наявність окремої резиденції, власних транспортних засобів, охорони. Видатки на утримання Президента України та його адміністрації передбачаються у Державному бюджеті окремим рядком. Протягом останніх років розмір асигнувань на зазначені цілі був майже аналогічним обсягу видатків на утримання Кабінету Міністрів України та його апарату.

Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про забезпечення, обслуговування та охорону Президента України» від 4 січня 1992 р. №2033-ХІІ, заробітна плата Президента України складає 22 мінімальні заробітні плати; на період перебування на посту Президентові надаються заміська резиденція та службова квартира в м. Києві, спеціально обладнані літак і вертоліт, автомобільний транспорт[1]. Витрати на представницькі цілі всередині країни і під час вітання зарубіжних держав здійснюється за рахунок державного бюджету, а охорона Президента і його сім’ї забезпечується Управлінням державної охорони України.

Деякі матеріально-технічні гарантії зберігаються за Президентом довічно, навіть після виходу його у відставку: а) за ним зберігається розмір посадового окладу; б) йому надається державна дача з необхідним обслуговуванням, охороною і транспортним забезпеченням; в) за ним та його дружиною зберігається медичне та санаторно-курортне обслуговування.

4. Символічно-церемоніальні гарантії – «почесні права»: на користування атрибутами президентської влади, на президентське звання, на урочистий прийом.

26. Апарат Президента України, організація його роботи

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон.

Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.

Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента, який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями глави держави.

Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента України[1].

Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

27. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, його статус і організація роботи

Згідно зі ст.139 Конституції України, в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається відповідним законом[1]. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на главу держави. Представництво утворюється Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується.

Правовою основою діяльності Представництва є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України. Діяльність Представництва ґрунтується на принципах верховенства права, законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Представництво є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.

Основними функціями Представництва є аналітично-інформаційна, представницька, виконавча, правоохоронна та номінаційна.

В межах виконання аналітично-інформаційної функції Представництво аналізує нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим щодо їх відповідності Конституції та законам України і в разі потреби вносить пропозиції про зміни, скасування або при зупинення їх дії; вивчає стан виконання в Автономній Республіці Крим Конституції й законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України; готує і подає на розгляд Президентові України аналітичні матеріали з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів в Автономній Республіці Крим; аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в АРК, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України, а також узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим, інформує Президента України з цих питань.

Крім того, на Представництво покладена виконавча функція, адже воно вживає заходів для забезпечення належного виконання актів законодавства України Верховною Радою Автономної Республіки Крим і Радою міністрів Автономної Республіки Крим, районними державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим, виконує доручення Президента України.

Правоохоронна функція Представництва полягає у сприянні додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягненню міжнаціональної злагоди, соціально-економічної і політичної стабільності в Автономній Республіці Крим. Нарешті, здійснюючи номінаційну функцію, Представництво сприяє Президентові України у вирішенні кадрових питань в Автономній Республіці Крим.

28. Становлення Ради національної безпеки і оборони та її місце у системі органів

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки конституційно проголошені найважливішими функціями держави і здійснюються низкою органів державної влади в межах їхньої компетенції. Однак складність і багатоаспектність проблем забезпечення національної безпеки вимагає узгодження дій зазначених органів в межах єдиної державної політики. Серед органів державної влади, покликаних здійснювати цю функцію, провідне місце належить главі держави як Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України і гаранту державного суверенітету й територіальної цілісності України.

Забезпечення державної незалежності й національної безпеки України, є однією з основних предметних функцій Президента України. Форми реалізації даної функції глави держави є досить різноманітними. Однією з таких форм є керівництво Радою національної безпеки і оборони України, який є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки (РНБ) як дорадчий орган при президентові вперше був створений у США в 1947 р. і на сьогодні існує практично в усіх президентських і напівпрезидентських республіках (зокрема в Македонії, Росії, Румунії, Туреччині, Франції, Хорватії та ін.). Колишній співробітник ЦРУ і СНБ в адміністрації Р.Рейгана К.Менгес так визначає унікальність його функцій: «Апарат СНБ є єдиною службою уряду США, яка має можливість зводити докупи думки інших урядових відомств з питань зовнішньої політики і оборони, здійснювати їх координацію в межах виконавчої гілки влади, а потім подавати на розгляд президента усі варіанти політичних дій»[1].

Рада національної безпеки і оборони України первісно створювалася за американським взірцем, а її статус отримав конституційне закріплення в Основному Законі 1996 р. і деталізацію – в Законі «Про Раду національної безпеки і оборони» 1998 р.[2]. Рада є саме тим органом, де в результаті колегіального обговорення між вищими посадовими особами, відповідальними за стан обороноздатності та національної безпеки, формулюються відповідні політичні рішення, які потім втілюються в укази глави Української держави.

Згідно з Законом, основними функціями Ради національної безпеки і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації принципів внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3) координація і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у випадках виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

29. Склад Ради національної безпеки і оборони

Президент України є Головою Ради національної безпеки і оборони за посадою і самостійно формує її персональний склад, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради, затверджує перспективні та поточні плани її роботи, час і порядок проведення її засідань, особисто головує на засіданнях Ради, має право давати доручення членам Ради, пов’язані з виконанням покладених на нього функцій, заслуховувати поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, визначає функції, структуру і штатну чисельність апарату Ради, а також здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. Згідно з Указом Президента України від 02.02.2000 р. № 162/2000 (із змінами відповідно до Указів № 938/2000 від 31.07.2000 р. і № 1251/2000 від 25.11.2000 р.), до складу Ради за посадою входять Прем’єр-міністр України, Секретар Ради національної безпеки та оборони, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України, Міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністр фінансів, Міністр юстиції, Міністр економіки, Глава Адміністрації Президента України, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Президент Національної Академії наук та Начальник Генерального штабу Збройних Сил України – Перший заступник Міністра оборони України. Членами Ради можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади за рішенням Президента України.

30. Структура Ради національної безпеки і оборони

Забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України покладено на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. На цю посаду можуть призначатись як цивільні особи, так і військовослужбовці. Секретар Ради національної безпеки і оборони є за посадою Радником Президента України з питань національної безпеки. Секретар Ради має заступників, які за його поданням призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України. Посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників є посадами державних службовців першої категорії.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради, подає на розгляд Президента України проекти указів про введення в дію рішень Ради, організовує роботу щодо підготовки і проведення засідань Ради та контролю за виконанням її рішень, координує діяльність робочих і консультативних органів Ради, за дорученням Президента України представляє Раду у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян і засобами масової інформації.

Поточне інформаційно-аналітичне і організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який очолюється керівником апарату і підпорядковується Секретарю Ради. Функції, структура і штатна чисельність апарату Ради визначаються Президентом України. Структура Апарату Ради національної безпеки і оборони України затверджена Указом Президента України від 13 січня 2000 р. №62. Основними його структурними підрозділами є Управління координації політики національної безпеки, Управління інформаційного забезпечення, Управління оборонних аспектів національної безпеки, Управління соціально-політичних аспектів національної безпеки та Управління економічної безпеки, Управління стратегії сталого розвитку, Управління енергетичної безпеки та ядерної політики. Згідно з розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 21.01.1997 р. №27 та від 09.12.1997 р. №713-р, посади працівників апарату Ради національної безпеки і оборони України віднесені до відповідних категорій посад державних службовців.

31. Завдання Ради національної безпеки і оборони

Відповідно до означених функцій Рада національної безпеки і оборони наділена такими повноваженнями:

– Розробляти і розглядати на своїх засіданнях питання, віднесені Конституцією і законодавством до сфери національної безпеки і оборони, та подавати пропозиції Президентові України з цих питань.

– Здійснювати поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подавати Президентові України відповідні висновки і пропозиції.

– Залучати до аналізу інформації посадових осіб і спеціалістів органів виконавчої влади, державних і наукових установ, підприємств і організацій усіх форм власності.

– Ініціювати розробку нормативних актів і документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнювати практику їх застосування і результати перевірок їх виконання.

– Координувати і контролювати переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

– Координувати і контролювати діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.

– Координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади щодо відвернення збройної агресії, організації захисту населення і забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного і надзвичайного стану і в умовах виникнення кризових ситуацій.

32.Функції Ради національної безпеки і оборони

Функціями, під якими розуміють головні напрями діяльності Ради національної безпеки і оборони України, є:

1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

33. Порядок діяльності Ради національної безпеки і оборони

Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є засідання, які проводяться за рішенням Голови Ради не рідше як один раз на місяць. Присутність членів персонального складу Ради національної безпеки і оборони України на її засіданнях є їх обов'язком. Крім того, на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України її члени голосують особисто. Делегування ними обов'язку бути присутніми на засіданні Ради іншим особам не допускається.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

На запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голови комітетів Верховної Ради, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів, державних служб, органів виконавчої влади із спеціальним статусом) та інші особи, які не є членами Ради національної безпеки і оборони України.

На засіданнях Ради національної безпеки і оборони України ведеться протокол або стенограма.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України.

Голова Верховної Ради України може висловлювати думку щодо прийнятих рішень, яка протоколюється.

Ключова роль в організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України належить Голові Ради національної безпеки і оборони України. Відповідно до чинного Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р. Голова Ради національної безпеки і оборони України має такі повноваження:

1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради національної безпеки і оборони України;

2) затверджує перспективні та поточні плани роботи Ради національної безпеки і оборони України, час і порядок проведення її засідань;

3) особисто головує на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України;

4) дає доручення членам Ради національної безпеки і оборони України, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій;

5) заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання її рішень, у разі потреби виносить питання про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України на її засідання;

6) затверджує Положення про апарат Ради національної безпеки і оборони України, його структуру і штати;

7) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством України.

Окремі члени Ради національної безпеки і оборони України мають такі повноваження:

1) вносять до Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо розгляду будь-яких питань, що входять до її компетенції;

2) здійснюють попередню підготовку питань та беруть участь у їх розгляді Радою національної безпеки і оборони України;

3) вносять зауваження та пропозиції, голосують з питань, що розглядаються Радою національної безпеки і оборони України;

4) у разі потреби висловлюють свою окрему думку щодо проектів рішень Ради національної безпеки і оборони України;

5) беруть участь у плануванні роботи Ради національної безпеки і оборони України;

6) координують та контролюють у межах своїх посадових повноважень виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України.

34. Організація роботи Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів України складається з Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, трьох віце-прем'єр-міністрів та міністрів. До його складу входять такі міністри: а) аграрної політики; б) внутрішніх справ; в) екології та природних ресурсів; г) економіки; д) палива і енергетики; е) закордонних справ; є) культури і мистецтв; ж) з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; з) оборони; й) освіти і науки; і) охорони здоров'я; ї) праці та соціальної політики; й) транспорту; к) фінансів; л) юстиції.

Прем'єр-міністра України призначає Президент України за згодою більш як половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

До повноважень Кабінету Міністрів України відносять передбачені Конституцією і законами його права та обов'язки, серед яких:

• забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

• вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

• забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

• розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

• забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

• розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання;

• здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

• організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

• спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади;

• виконання інших функцій, визначених Конституцією і законами України, актами Президента України.

Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання, які скликаються Прем'єр-міністром України. Періодичність проведення засідань Кабінету Міністрів України (далі — засідань) визначає Прем'єр-міністр України з урахуванням пропозицій інших членів Кабінету Міністрів України та відповідно до Тимчасового регламенту засідань. Вони можуть скликатися Прем'єр-міністром України за власною ініціативою, а також за ініціативою Президента України або не менше однієї п'ятої від загальної чисельності Кабінету Міністрів України.

35. Структура Кабінету Міністрів України

Здійснення адміністративної реформи призводить до відповідних змін у структурі уряду. Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. №1574/99 «Про склад Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними указами Президента від 29.05.2001 р. №345/2001 та від 05.06.2001 р. №405/2001) до складу Кабінету Міністрів України входить 21 посадова особа:

– Прем’єр-міністр України;

– Перший віце-прем’єр-міністр України;

– Три віце-прем’єр-міністри України (з питань агропромислового комплексу, з питань економічної політики, з гуманітарних питань);

– Міністр аграрної політики України;

– Міністр внутрішніх справ України;

– Міністр екології та природних ресурсів України;

– Міністр економіки України та з питань європейської інтеграції України;

– Міністр палива і енергетики України;

– Міністр закордонних справ України;

– Міністр культури і мистецтв України;

– Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

– Міністр оборони України;

– Міністр освіти і науки України;

– Міністр охорони здоров’я України;

– Міністр праці та соціальної політики України;

– Міністр промислової політики України;

– Міністр транспорту України;

– Міністр фінансів України;

– Міністр юстиції України.

Посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу». Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри забезпечують виконання покладених на них завдань відповідно до розподілу функціональних повноважень, які були встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2001 р. №784.

Згідно з названою постановою, Прем'єр-міністр України як глава уряду керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів, керує розробленням та реалізацією внутрішньої і зовнішньої політики держави та державної регіональної політики, координує проведення в Україні адміністративної реформи.

36. Функції і форми Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів України є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну, гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки.

Економічна функція уряду полягає у забезпеченні проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; організації і забезпеченні здійснення зовнішньоекономічної діяльності і митної справи; управлінні об’єктами державної власності. З цим напрямком урядової діяльності тісно пов’язана бюджетна функція, в межах якої Кабінет Міністрів розробляє проект Закону про Державний бюджет, забезпечує його виконання і подає Верховної Раді України звіт про його виконання. Політична функція уряду полягає у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики держави, засади якої визначені парламентом, гуманітарна – у забезпеченні проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, науки, освіти, культури, а екологічна – у забезпеченні охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування.

Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового статусу особи, здійснює заходи щодо забезпечення громадського порядку і боротьби зі злочинністю тощо. Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; забезпеченні виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.

Функція забезпечення державного суверенітету і національної безпеки передбачає здійснення урядом низки заходів щодо відвернення внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці, підтримання обороноздатності держави, створення належних умов для розбудови суверенної держави.

За формами діяльності можна виділити нормотворчу, правозастосовчу, контрольну та інтерпретаційну функції Кабінету Міністрів України. Прерогативною функцією уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади є правозастосовча, яка полягає у втіленні в життя рішень і актів парламенту та глави держави, в реалізації внутрішньої та зовнішньої політики держави.

37. Методи Кабінету Міністрів України

Методам державно-владної діяльності приділяється постійна увага Кабінету Міністрів України. У роботі Кабінету Міністрів України застосовується широке коло організаційних методів, серед яких слід виділити планування і прогнозування, контроль за виконанням рішень, роботу з кадрами апарату, координацію діяльності та інформаційне забезпечення.

Планування роботи Кабінету Міністрів здійснюється на основі пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади шляхом прийняття Програми діяльності Кабінету Міністрів України на період його повноважень, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, інших державних програм та актів Кабінету Міністрів. Уряд також планує нормотворчу діяльність, проведення своїх засідань, роботу, пов’язану з реалізацією своїх контрольних функцій і повноважень.

Індивідуальне планування роботи членів Кабінету Міністрів України здійснюється з урахуванням розподілу їх функціональних повноважень на основі щотижневих графіків, які передбачають їх участь у засіданнях Кабінету Міністрів, урядових комітетів, інших утворюваних Кабінетом Міністрів органів, у роботі Верховної Ради, засіданнях колегій центральних органів виконавчої влади, міжнародних заходах, нарадах тощо. Планові заходи, як правило, проводяться у визначені дні тижня. Про виїзд членів Кабінету Міністрів у відрядження, у тому числі закордонні, повідомляється Прем’єр-міністр. Планування діяльності робочих урядових органів відбувається відповідно до положень про ці органи.

Нормотворча діяльність Кабінету Міністрів проводиться відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, плану законопроектних робіт на поточний рік, законів України, актів та доручень Президента України.

Необхідною передумовою оптимального планування є прогнозування економічного і соціального розвитку, тобто науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.

На менш важливу роль, ніж планування, в організації роботи Кабінету Міністрів України відіграє контроль за виконанням рішень. При цьому об’єкти урядового контролю розподілені між його членами за функціональним принципом.

Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр і віце-прем’єр-міністри контролюють діяльність відповідних центральних органів виконавчої влади згідно з встановленим розподілом повноважень.

Державний секретар Кабінету Міністрів України особисто забезпечує контроль за виконанням міністерствами та іншими органами виконавчої влади актів Кабінету Міністрів України; крім того організація контролю за виконанням актів Кабінету Міністрів України покладена на Управління діловодства Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Питання для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів України готуються органами виконавчої влади, а управління і відділи Секретаріату Кабинету Міністрів України надають допомогу і контролюють своєчасне надання матеріалів.

Контроль за виконанням доручень, які були дані на засіданні Кабінету Міністрів України, здійснюється Секретаріатом Кабінету Міністрів України, який регулярно інформує Прем’єр-міністра про стан їх виконання.

Кабінет Міністрів здійснює контроль за виконанням власних актів центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими підвідомчими йому органами, установами та організаціями, систематично розглядає ці питання на своїх засіданнях. Державний Секретар за пропозиціями Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів формує на квартал перелік питань, пов’язаних із виконанням цих актів, а також із звітуванням керівників органів (організацій) про результати діяльності цих органів (організацій), для розгляду на засіданнях Кабінету Міністрів. У разі потреби Прем’єр-міністром, Першим віце-прем’єр-міністром, віце-прем’єр-міністрами може утворюватися комісія для перевірки діяльності державного органу (організації), керівник якого звітує на засіданні Кабінету Міністрів.

38. Апарат Кабінету Міністрів України

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1574/99 «Про склад Кабінету Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Секретаріат очолює Державний секретар, який організовує забезпечення діяльності Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем’єр-міністром України та Міністерством фінансів України штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.

Державний секретар Кабінету Міністрів України має Першого заступника та заступників. Всі вони призначаються на посаду за поданням Прем’єр-міністра України та звільняються з посади Президентом України. Державний секретар призначається на посаду на строк повноважень Президента України і є державним службовцем. Порядок подання пропозицій щодо призначення на посаду та звільнення з посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України і його заступників визначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Державний секретар Кабінету Міністрів України, його Перший заступник та заступники можуть бути звільнені з посад лише в разі неналежного виконання обов’язків, неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я, набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України «Про державну службу». Припинення повноважень Кабінету Міністрів України, зміни в його складі не можуть бути підставою для звільнення з посад Державного секретаря Кабінету Міністрів України, його Першого заступника та заступників. Це має забезпечити стабільність виконавчої вертикалі, збереження «інституційної пам’яті» та наступництво у роботі Кабінету Міністрів України як колегіального органу.

До основних повноважень Державного секретаря Кабінету Міністрів України належать організація діяльності Секретаріату Кабінету Міністрів України з організаційного, експертно-аналітичного, правового, інформаційного та матеріально-технічного забезпечення діяльності уряду та урядових комітетів. Він організовує розроблення порядку документообігу в Секретаріаті Кабінету Міністрів України та контролює його дотримання; особисто подає на підпис Прем’єр-міністрові України проекти нормативно-правових актів; забезпечує взаємодію Секретаріату Кабінету Міністрів України із Секретаріатом Верховної Ради України та Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності.

Як керівник Секретаріату він розподіляє обов’язки між своїми заступниками, затверджує положення про структурні підрозділи Секретаріату, подає пропозиції щодо його структури і чисельності , затверджує його штатний розпис. Крім того, Державний секретар призначає на посаду та звільняє з посади працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України (в тому числі на умовах контракту), затверджує порядок формування, розміщення і виконання державного замовлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України та здійснює інші повноваження, що надаються йому Кабінетом Міністрів України та Прем’єр-міністром України.

39. Система, порядок формування і основи діяльності центральних органів виконавчої влади

За змістом п.12 ст.92 та ч.2 ст.120 Конституції, організація, повноваження і порядок діяльності центральних органів виконавчої влади мають визначатися виключно Конституцією і законами України. Однак, в умовах відсутності відповідної законодавчої бази ці питання регламентуються на підзаконному рівні – указами Президента України. Зокрема, нині система, будова і порядок формування центральних органів виконавчої влади визначається Конституцією України та Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 (з наступними змінами). Згідно з названим Указом, до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Порядок спрямування і координації урядом діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 965. Згаданий Порядок передбачає три основні форми такого спрямування і координації: 1) погодження з міністром перед поданням в установленому порядку на розгляд Президентові України, Кабінетові Міністрів України проектів нормативно-правових актів, розроблених центральним органом виконавчої влади; 2) проведення аналізу щорічного звіту центрального органу виконавчої влади про результати його діяльності в межах, визначених наказом, та у разі потреби внесення міністром до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо удосконалення роботи цього органу; 3) участь посадових осіб центрального органу виконавчої влади у засіданнях колегії міністерства, нарадах та інших заходах, що проводяться міністерством.

Спрямування і координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів України, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра. У директивному наказі визначаються форми спрямування і координації центрального органу виконавчої влади, пов’язані із забезпеченням реалізації державної політики в межах основних завдань цього органу, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів України; стратегічні цілі діяльності центрального органу виконавчої влади у відповідній сфері та відповідно до завдань, визначених Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, а також заходи щодо їх розв’язання; посадова особа міністерства, яка має право брати участь у засіданні колегії центрального органу виконавчої влади, та структурний підрозділ міністерства, який відповідає за здійснення координації діяльності цього органу; перелік питань, відображення яких у щорічному звіті центрального органу виконавчої влади про результати його діяльності до міністра є обов’язковим, та термін подання цього звіту.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. До таких органів належать Антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний департамент з питань виконання покарань, Фонд державного майна, Служба безпеки, Головне управління державної служби та інші.

Центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Однак зазначені зміни можуть здійснюватись виключно в межах коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання органів виконавчої влади.

Кожен із центральних органів виконавчої влади є єдиноначальним, тобто його владні повноваження здійснюються одноосібно його керівником, який персонально відповідає за результати своєї роботи перед Президентом і Кабінетом Міністрів України. Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положеннями про ці органи. При цьому прирівняння будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України не допускається.

40. Організація роботи міністерств, комітетів

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерства мають або галузевий (багатогалузевий), або функціональний (міжфункціональний) характер. Галузевими є, наприклад, Міністерство аграрної політики та Міністерство економіки, а функціональними – Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повноважень окремих органів зі спеціальним статусом. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Зокрема, діяльність Державного комітету України у справах релігій спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, а діяльність Головного контрольно-ревізійного управління України і Державного казначейства України – через Міністра фінансів України.

Державні комітети – це органи, які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру. Державні комітети створюються для керівництва окремими галузями економіки та соціального розвитку або ж здійснення певної міжгалузевої діяльності чи вирішення окремих функціональних завдань. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова, який не входить до складу Кабінету Міністрів України.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. До таких органів належать Антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний департамент з питань виконання покарань, Фонд державного майна, Служба безпеки, Головне управління державної служби та інші.

41. Організація роботи місцевих державних адміністрацій

Виконавчу владу в областях, районах, районах в Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі, районах у містах Києві та Севастополі здійснюють відповідно обласні, районні, районні в Автономній Республіці Крим, Київська та Севастопольська міські, районні в цих містах державні адміністрації. Вони є місцевими органами виконавчої влади і входять до єдиної системи органів державної виконавчої влади та в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на відповідній адміністративно-територіальній одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідною радою.

Порядок формування місцевих державних адміністрацій визначено у розділі другому Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Формуються місцеві державні адміністрації у складі: а) голови; б) перших заступників та заступників голови; в) керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України.

До кандидатів на посади голів місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів законодавство пред'являє такі вимоги:

• бути громадянином України;

• не можуть бути народними депутатами України чи мати інший представницький мандат;

• не можуть суміщати свою службову діяльність з іншою, у тому числі і на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час;

• не можуть входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємств чи інших організацій, що мають на меті одержання прибутку;

• не можуть мати судимості за вчинення умисного злочину, яка не погашена або не знята у встановленому законом порядку.

42. Завдання, принципи, структура місцевих державних адміністрацій

Повноваження голови місцевих державних адміністрацій набувають з моменту призначення. Вони формують склад місцевих державних адміністрацій. Перші заступники голів обласних державних адміністрацій призначаються на посаду головами обласних державних адміністрацій за згодою з Прем'єр-міністром України. Заступники голови обласних державних адміністрацій призначаються на посаду головами цих адміністрації за погодженням з відповідним віце-прем'єр-міністром України.

Перші заступники і заступники голів районних державних адміністрацій призначаються на посади головами цих адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Першого заступника і заступників голів, а також керівників структурних підрозділів районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим призначає голова відповідної районної державної адміністрації за погодженням з відповідними посадовими особами Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Перший заступник і заступники голови Київської міської державної адміністрації, повноваження яких стосуються сфери виконавчої влади, призначаються на посаду та звільняються з посади Київським міським головою за погодженням відповідно з Президентом та Кабінетом Міністрів України. Призначення та звільнення з посад заступників голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Київський міський голова погоджує з Київською міською радою.

43. Апарат, форми, методи діяльності місцевих державних адміністрацій

Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації, підготовки аналітичних, інформаційних та інших матеріалів, систематичної перевірки виконання актів законодавства та розпоряджень місцевої державної адміністрації, надання методичної та іншої практичної допомоги місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування, головою місцевої державної адміністрації утворюється апарат місцевої державної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів.

Апарат місцевих державних адміністрацій очолює керівник, який призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації.

Керівник апарату місцевої державної адміністрації організовує його роботу, забезпечує підготовку матеріалів на розгляд голови місцевої державної адміністрації, організовує доведення розпоряджень голови місцевої державної адміністрації до виконавців, відповідає за стан діловодства, обліку і звітності, виконує інші обов’язки, покладені на нього головою місцевої державної адміністрації. З цих питань керівник апарату місцевої державної адміністрації видає накази.

Голова місцевої державної адміністрації затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Керівники структурних підрозділів апарату за умовами оплати праці прирівнюються до керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації.

Апарат відповідно до покладених на нього завдань:

1) опрацьовує документи, що надходять до місцевої державної адміністрації, готує до них аналітичні, довідкові та інші матеріали, а також проекти доручень голови та заступників голови місцевої державної адміністрації;

2) здійснює опрацювання проектів розпоряджень; за дорученням голови місцевої державної адміністрації розробляє проекти розпоряджень з організаційних та кадрових питань;

3) перевіряє за дорученням голови місцевої державної адміністрації виконання актів законодавства, розпоряджень і доручень голови місцевої державної адміністрації управліннями, відділами та іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації, а також районними державними адміністраціями (за дорученням голови обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації); вивчає і узагальнює досвід роботи цих органів та надає практичну допомогу у її поліпшенні; розробляє пропозиції про удосконалення діяльності цих органів, здійснює контроль за своєчасним поданням ними доповідей, інформації та інших матеріалів щодо виконання актів законодавства, розпоряджень і доручень голови місцевої державної адміністрації;

4) аналізує за дорученням голови місцевої державної адміністрації роботу органів місцевого самоврядування у межах і порядку, визначених законодавством, надає методичну та іншу практичну допомогу в поліпшенні організації їх роботи, готує пропозиції про поглиблення взаємодії місцевої державної адміністрації з органами місцевого самоврядування у спільному вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій;

5) готує аналітичні, інформаційні та інші матеріали з організаційних та кадрових питань, що розглядаються головою місцевої державної адміністрації;

6) опрацьовує й подає голові місцевої державної адміністрації проекти планів роботи місцевої державної адміністрації, забезпечує контроль за їх виконанням;

7) здійснює організаційне забезпечення засідань колегій, а також нарад, що проводяться головою місцевої державної адміністрації та його заступниками;

8) організовує особистий прийом громадян і розгляд звернень, що надійшли до місцевої державної адміністрації, контролює вирішення порушених у них питань, узагальнює та аналізує пропозиції, що містяться в них, розробляє пропозиції, спрямовані на усунення причин, які породжують обґрунтовані скарги і зауваження громадян;

9) аналізує разом із структурними підрозділами місцевої державної адміністрації соціально-економічне і суспільно-політичне становище на відповідній території, розробляє та вносить голові місцевої державної адміністрації пропозиції щодо його поліпшення; бере участь у підготовці звітів місцевої державної адміністрації про виконання програм соціально-економічного й культурного розвитку території, а також про реалізацію повноважень, делегованих відповідною радою;

10) здійснює, відповідно до затвердженого головою місцевої державної адміністрацій плану, роботу, пов’язану з організацією добору, розстановки, підвищення кваліфікації та заохоченням працівників місцевої державної адміністрації, створенням кваліфікованого резерву і веденням обліку кадрів, вживає заходів для поліпшення організації та підвищення ефективності роботи працівників місцевої державної адміністрації;

11) забезпечує ведення діловодства, дотримання секретності й службової таємниці;

12) здійснює матеріально-технічне і господарсько-побутове забезпечення діяльності місцевої державної адміністрації;

13) виконує інші функції відповідно до законодавства й за дорученням голови місцевої державної адміністрації.

Апарат місцевої державної адміністрації у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з управліннями, відділами та іншими структурними підрозділами місцевої державної адміністрації (апарат обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації – також з апаратами районних державних адміністрацій), з виконавчими органами (апаратами) рад.

44. Поняття повноваження місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування – це комплексне, багатоаспектне явище, яке ще не має досить точного і єдиного наукового визначення. Натомість у науковій літературі є різні підходи до його характеристики. Спільним для різних концепцій є розгляд місцевого самоврядування в якості основоположної засади конституційного ладу, тобто в ролі одного з визначальних принципів організації та здійснення влади в суспільстві й державі, який полягає у встановленні децентралізованої системи управління, фінансово і організаційно відокремленої від державних органів. Конституційний принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування в Україні (ст.7) існує поряд з принципом поділу державної влади, доповнюючи поділ влад по горизонталі градацією по вертикалі.

Виступаючи, як окремий спосіб здійснення народом належної йому влади, як форма народовладдя (що випливає із ст. 5 Основного Закону України), місцеве самоврядування є однією з підвалин сучасної демократичної системи управління, вагомим засобом оптимізації державного управління, забезпечуючи можливість самостійного функціонування, без втручання органів державної влади, спираючись на самоорганізацію і самофінансування.

Місцеве самоврядування може розглядатися і як право громадян, населення певної території самостійно вирішувати питання місцевого значення. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад, причому забороняються будь-які дискримінаційні обмеження права громадян на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками (ст.3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Виходячи з цього, можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади.

2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.

3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська.

4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

45. Питання, які віднесені до відання місцевого самоврядування у Конституції України

З метою врахування історичних, національно-культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та у межах Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста. Статут територіальної громади підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України. Підставою для відмови в державній реєстрації статуту територіальної громади може бути його невідповідність Конституції та законам України. Відмова в реєстрації статуту територіальної громади може бути оскаржена в судовому порядку.

Державний контроль за діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України може бути застосовано лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть мати власну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає їх історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві особливості і традиції. З урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районними, обласними радами може бути затверджена символіка відповідно району, області. Зміст, опис та порядок використання символіки територіальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей визначаються відповідною радою згідно з законом.

46. Деталізація повноважень місцевого самоврядування в законодавчих актах

Відповідно до положень Європейської хартії про місцеве самоврядування, основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються конституцією або законом. В Україні вони закріплені в загальному вигляді у ст.143 Основного Закону, а їх деталізація міститься в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України – місто-герой Київ», Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, а також у галузевому законодавстві – Законах «Про основи містобудування», «Про транспорт», «Про зв`язок», «Про охорону праці», «Про фізичну культуру і спорт», «Про освіту», «Про пожежну безпеку», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про природно-заповідний фонд», у Земельному, Лісовому, Водному кодексах України та інших правових актах.

Повноваження місцевого самоврядування можуть реалізуватися безпосередньо населенням територіальної громади, оскільки вона виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень і може самостійно вирішувати будь-яке питання місцевого значення, віднесене законодавством до відання місцевого самоврядування. Саме цією позицією і обумовлена назва цього параграфу, як функцій і повноважень місцевого самоврядування в цілому, а не тільки його органів, адже в механізм їх реалізації включена вся система місцевого самоврядування, а не тільки його органи.

Деякі питання можуть вирішуватися тільки безпосередньо населенням відповідної громади, яким належить право обирати представницькі органи місцевого самоврядування і сільського, селищного, міського голову, виражати свою волю на місцевому референдумі, загальних зборах громадян, реалізувати право на місцеві ініціативи, громадські слухання, здійснювати контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Основні напрямки діяльності суб’єктів місцевого самоврядування можна виділити на основі аналізу природи, місця, завдань і цілей місцевого самоврядування, а також аналізу правових норм, в яких закріплено повноваження за певними сферами муніципальної діяльності. Класифікувати функції місцевого самоврядування можна за кількома критеріями, однак найбільш суттєве значення має поділ функцій за формами та сферами діяльності місцевого самоврядування. Зокрема, за формами діяльності виділяються нормотворча, установча, контрольна і правоохоронна функції. За сферами діяльності можна виділити наступні функції: забезпечення комплексного розвитку території громади; планування; бюджетно-фінансову; управління комунальною власністю й місцевими фінансами; забезпечення задоволення потреб населення у житлових, транспортних, торгових та комунально-побутових послугах; соціального захисту населення; зовнішньоекономічну; сприяння оборонній діяльності держави; розвитку охорони здоров’я, освіти, культури і спорту; природоохоронну; регулювання земельних відносин; облікову; дозвільно-реєстраційну; інформаційну.

47. Структура повноважень місцевого самоврядування

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» відніс до виключних повноважень сільських, селищних, міських рад створення відповідно до закону місцевої міліції, що утримується за рахунок коштів місцевого самоврядування, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції, про витрати на утримання її підрозділів, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-побутових умов.

До делегованих повноважень, які реалізуються виконавчими органами місцевого самоврядування під час виконання вищевказаної функції, відноситься забезпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян, здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності.

Однак більшість повноважень реалізується органами і посадовими особами місцевого самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» окремо закріплює повноваження представницьких органів місцевого самоврядування, їх виконавчих органів, посадових осіб місцевого самоврядування, розрізняючи власні й делеговані повноваження.

Власні повноваження – ті права і обов’язки, які визнає за суб’єктами місцевого самоврядування держава і які забезпечують самостійне вирішення населенням питань місцевого значення.

Делеговані повноваження – повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом (визначення Закону) з одночасною передачею необхідних матеріальних і фінансових ресурсів, реалізація яких підконтрольна органам державної виконавчої влади.

48. Повноваження місцевого самоврядування в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» відніс до виключних повноважень сільських, селищних, міських рад створення відповідно до закону місцевої міліції, що утримується за рахунок коштів місцевого самоврядування, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції, про витрати на утримання її підрозділів, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-побутових умов. Слід відзначити, що практично вперше в законодавстві України було закріплено повноваження про створення місцевої або муніципальної міліції.

Однак, на сьогодні на законодавчому рівні поки що немає чіткого визначення складу муніципальної міліції, повноважень, форм і методів її взаємодії з органами місцевого самоврядування, не визначені умови і порядок контролю за реалізацією муніципальними органами охорони громадського порядку своїх повноважень з боку органів місцевого самоврядування і держави. Закон України «Про міліцію» взагалі не передбачає такого підрозділу, як місцева міліція, тому на території відповідної громади підфункція по охороні громадського порядку здійснюється за допомогою підрозділу міліції громадської безпеки.

Відповідно до ст.38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», до повноважень сільських, селищних, міських виконавчих органів місцевого самоврядування відноситься здійснення контролю за забезпеченням громадського порядку під час проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів.

Вирішенню завдань забезпечення законності, охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян сприяє діяльність виконавчих органів місцевого самоврядування щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, віднесені законом до їх відання, перелік яких містить ст. 219 Кодексу України про адміністративні правопорушення (наприклад, порушення Правил охорони і використання пам`яток історії та культури, порушення тиші у громадських місцях, завідомо неправдивий виклик спеціальних служб та ін.)[1]. Крім цього, до делегованих повноважень вищевказаних органів відноситься право створення адміністративних комісій, комісій по боротьбі зі злочинністю та спрямування їх діяльності.

Ст. 17 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Це положення деталізується у переліку повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Важливими засобами при здійсненні контрольних заходів цими органами за діяльністю підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, є контроль за виконанням планів, за використанням прибутків, а також заслуховування звітів про роботу керівників цих підприємств.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплює, що до повноважень виконавчих комітетів місцевих рад у сфері забезпечення комплексного розвитку території громади відносяться:

– забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

– забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі тощо;

– залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;

– розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях;

– залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, до участі в обслуговуванні населення засобами транспорту і зв’язку;

– координація на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів.

49. Посадові особи місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування з метою ефективнішого здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об'єднань, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України. Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування. Асоціаціям та іншим добровільним об'єднанням органів місцевого самоврядування не можуть передаватися повноваження органів місцевого самоврядування.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. Тобто сільські, селищні, міські ради є представницькими органами місцевого самоврядування. Під останнім слід розуміти виборний орган (раду), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади та приймати від її імені рішення.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Зазначимо, що усі представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених законодавством України.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних У містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Загалом під виконавчим органом ради мають на увазі органи, які відповідно до Конституції України та законодавства про місцеве самоврядування, створюються сільськими, селищними, міськими, районними у містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених згаданим законодавством. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад підконтрольні та підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. У сільських Радах, що представляють територіальні громади, які налічують До 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися.

50. Сільський, селищний, міський голова

Сільський, селищний, міський голова — головна посадова особа територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Він не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток. На них поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законодавством про статус депутатів рад.

51. Служба в органах місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами власними повноваженнями, у межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Органам місцевого самоврядування чинним законодавством можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Інститут передачі повноважень у юридичній науці називається їх делегуванням. У контексті розгляду питання зазначимо, що делеговані повноваження — повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

52. Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування

Державний контроль за діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України може бути застосовано лише в умовах воєнного Чи надзвичайного стану.

53. 3агальна характеристика судової влади, прокуратури та інших правоохоронних органів

В Україні після прийняття Конституції судова влада діє як самостійна гілка влади. Конституція України визначає лише базові положення судової системи та закріплює конституційні засади подальшого розвитку судів та законодавства про організацію і діяльність системи судів загальної юрисдикції. Правосуддя в Україні здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Не допускається делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в Українській державі. Як вид державної Діяльності правосуддя пов'язане з вирішенням різних соціальних конфліктів, в основі яких лежить спір про право. Реалізується правосуддя шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних, адміністративних, цивільних і господарських справ з додержанням встановленої законодавством процесуальної форми.

Правосуддя здійснюють професійні судді. Народові України забезпечується можливість брати участь у здійсненні правосуддя чеРез запровадження інститутів народних засідателів і присяжних. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише законові. Вони здійснюють судочинство одноособово, колегією суддів чи судом присяжних на засадах: а) законності; б) рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; г) змагальності сторін в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; д) підтримання державного обвинувачення у суді прокурором; е) забезпечення обвинуваченому права на захист; є) гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами; ж) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; з) обов'язковості рішень суду.

Законом можуть бути визначені й інші засади судочинства. Особи, винні у виявленні неповаги до суду, притягаються до юридичної відповідальності.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Згідно з Конституцією в Україні необхідно створити апеляційні та місцеві суди, порядок утворення і функціонування яких необхідно врегулювати прийнятими законами. Конституція забороняє створювати надзвичайні та особливі суди. Відповідно> до ст. 12 розділу XV Конституції України «Перехідні положен-', ня» в Україні здійснюється судово-правова реформа з метою] приведення у відповідність з Конституцією України 1996 р. матеріального і процесуального законодавства, що закріплює, регулює та охороняє правовідносини у сфері формування і функціонування судової влади в Україні. Розроблена на підставі чинної) Конституції Концепція судово-правової реформи передбачає систему судів загальної юрисдикції, що побудована за принципами територіальності і спеціалізації: а) місцеві суди; б) апеляційні суди; в) військові суди; г) господарські суди; д) вищі суди. Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.

До місцевих судів включають районні (міські) суди, в яких,) розглядають у першій інстанції всі цивільні та адміністративні,! справи одноособово професійні судді. Кримінальні справи, де законом передбачено позбавлення волі, розглядають: а) до п'яти; років включно — одноособово; б) до десяти років включно — судом у складі одного професійного судді і двох народних засідателів; в) понад десять років — судом у складі судді і шести присяж-1 них (суд присяжних). Місцеві суди розглядають цивільні, адміністративні та кримінальні справи. На суддів з адміністративних справ покладається обов'язок здійснювати судовий контроль за правомірністю процесуальних дій і рішень органів дізнання та досудового слідства.

Апеляційні суди утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Вони розглядають апеляції на рішення місцевих судів колегіальне у складі трьох професійних суддів відділення у цивільних, адміністративних чи кримінальних справах. Голова апеляційного суду чи один із заступників якого він призначить, вирішують питання про дозвіл відповідним підрозділам на негласне проникнення у приміщення, візуальне спостереження чи отримання інформації по каналах зв'язку чи з телеграфно-поштових відправлень або з застосуванням інших технічних засобів.

Військові суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил розглядають лише справи про військові злочини, вчинені військовослужбовцями, та скарги військовослужбовців на неправомірні дії військових посадових осіб та органів військового управління. Усі справи у першій інстанції розглядають військові суди гарнізонів. Апеляційними судами є військові суди регіонів і Військово-Морських Сил. Очолює систему військових судів Вищий військовий суд.

Систему господарських судів в Україні становлять господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, окружні та Вищий господарський суд. У першій інстанції одноособово чи колегіальне у складі трьох суддів господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя розглядають усі господарські справи. Окружні суди охоплюють кілька областей за регіонами (Західного, Східного, Центрального, Південного), які є апеляційною інстанцією щодо вищезгаданих господарських судів. У касаційному порядку або за нововиявленими обставинами рішення цих судів можуть бути переглянуті Вищим господарським судом України.

54. Організація роботи Конституційного Суду

Конституційний Суд України (далі — Конституційний Суд) єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, що вирі-є всі питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Призначаються судді строком на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк. Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Кандидатури на посади суддів Конституційного Суду можуть вносити Голова Верховної Ради України та не менш як четверта частина народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Кожен депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури. Підписи депутатів не відкликаються. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів Депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення була б перевищена необхідна для призначення кількість суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду, який призначався Верховною Радою України, вона у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради про призначення суддів Конституційного Суду.

Конституційний Суд організує свою діяльність на певних принципах, а саме: а) верховенства права; б) незалежності; в) колегіальності; г) рівноправності суддів; д) гласності; е) повноти і всебічності розгляду справ; є) обґрунтованості прийнятих ним рішень.

До його повноважень належать прийняття рішення та дача висновків у справах щодо:

— конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість;

— додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту у межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

— офіційного тлумачення Конституції та законів України. Повноваження Конституційного Суду мають певні межі. До його компетенції не належать питання щодо законності актів органів державної виконавчої влади (крім Кабінету Міністрів України), органів влади Автономної Республіки Крим (крім Верховної Ради Автономної Республіки Крим) та органів місцевого самоврядування, деякі інші питання, що віднесені законодавством до компетенції судів загальної юрисдикції.

Організаційно-правовими формами роботи Конституційного Суду України є засідання та пленарні засідання.

На засіданнях Конституційного Суду (далі — засідання) розглядаються усі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом України, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях відповідно до Закону.

55. Організація роботи Верховного Суду України, спеціалізованих, територіальних судів

Верховний Суд України як найвищий судовий орган України здійснює нагляд за судовою діяльністю загальних судів держави у порядку, встановлюваному законодавством України. Він у межах своїх повноважень: а) розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду та у зв'язку з нововиявленими обставинами; б) вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз'яснення його Пленуму є обов'язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, за яким дано роз'яснення; в) здійснює контроль за виконанням судами керівних роз'яснень Пленуму; г) вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України та здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.

Верховний Суд України утворюється у складі Голови, за-' ступників Голови, членів Верховного Суду і народних засідателів. Верховний Суд України, кількісний склад якого встановлює Президент України, діє у складі:

• пленуму;

• судової колегії у цивільних справах;

• судової колегії у кримінальних справах;

• військової колегії;

• президії.

Очолює Верховний Суд України його голова. Він обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом у порядку, встановленому законом. Вища кваліфікаційна комісія суддів України дає висновки (рекомендації) про можливість обрання кандидата на посаду Голови Верховного Суду України.

Вій здійснює такі повноваження: а) у межах і порядку, встановлених законом, заявляє протести на рішення, вироки, ухвали і постанови у судових справах; б) у випадках і порядку, встановлених законом, зупиняє виконання рішень, вироків, ухвал і постанов у судових справах; в) організовує роботу з вивчення й узагальнення судової практики, аналізу судової статистики; г) вносить подання у державні органи, громадські організації і службовим особам про усунення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень; д) організовує роботу щодо здійснення контролю за виконанням керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і вносить матеріали на і розгляд Пленуму; е) скликає Пленум Верховного Суду України і головує на його засіданнях; є) може головувати в судових засіданнях колегій Верховного Суду України під час розгляду будь-якої справи; ж) скликає Президію Верховного Суду України і' вносить на її розгляд питання, що потребують її рішення; з) головує на засіданнях Президії; й) вносить подання у Конституційний Суд України з питань тлумачення законів України; і) вносить у Пленум Верховного Суду України подання про невідповідність роз'яснень Пленуму Верховного Суду України законодавству України; ї) розподіляє обов'язки між своїми заступниками; й) керує організацією роботи судових колегій; к) керує роботою апарату Верховного Суду України; л) веде особистий прийом, організовує роботу суду з прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв та скарг; м) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством України.

Голова Верховного Суду України має заступників які: а) можуть головувати у судових засіданнях колегій Верховного Суду України; б) у межах і порядку, встановлених законом, заявляють протести на рішення, вироки, ухвали і постанови у судових справах; в) у випадку і порядку, встановлених законом, зупиняють виконання рішень, вироків, ухвал і постанов у судових справах; г) відповідно до розподілу обов'язків керують роботою структурних підрозділів апарату Верховного Суду України; д) ведуть особистий прийом громадян.

У судовій системі України утворюються і діють Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди. Вони діють у складі голови, заступників голови і суддів. Кількісний склад Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів встановлюється Президентом України за поданням Міністра юстиції України та Голови Верховного Суду України. Ці суди утворюються і діють у складі: а) президії суду; б) судової колегії у цивільних справах; в) судової колегії у кримінальних справах.

Судові колегії Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів у цивільних справах і судова колегія у кримінальних справах затверджуються президією відповідного суду з числа суддів названих судів, їх очолюють заступники голови суду. Голова відповідного суду у разі потреби має право своїм розпорядженням залучати суддів однієї колегії для розгляду справ у складі іншої колегії.

Судові колегії розглядають у межах своїх повноважень справи: а) у першій інстанції; б) у касаційному порядку; в) у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони вивчають і узагальнюють судову практику, аналізують судову статистику та здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Голови вищеназваних судів: а) головують у судових засіданнях колегій; б) у межах і порядку, встановлених законом, заявляють протести на рішення, вироки, ухвали і постанови у судових справах; в) у випадках і порядку, встановлених законом, зупиняють виконання рішень і ухвал у цивільних справах; г) організовують роботу з вивчення й узагальнення судової практики, аналізу судової статистики; д) вносять подання у державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські організації і службовим особам про усунення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень; е) скликають президію суду і вносять на її розгляд питання, що потребують її рішення; головують на засіданнях президії; є) інформують відповідно Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласну, Київську і Севастопольську міські ради з питань діяльності суду; ж) розподіляють обов'язки між заступниками голови суду; з) організовують роботу з підвищення кваліфікації членів суду та працівників апарату суду; й) керують організацією роботи судових колегій; і) керують роботою апарату суду; ї) ведуть особистий прийом, організовують роботу судів з прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв та скарг; й) спільно з Міністром юстиції Автономної Республіки Крим, начальником управління юстиції обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій за погодженням з головою Верховного Суду України, Міністром юстиції України представляють кандидатів для обрання чи призначення суддями районних (міських) судів; к) здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді чинять правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Захист професійних інтересів суддів здійснюється у порядку, встановленому законом.

Військові суди в Україні становлять єдину систему судів загальної юрисдикції за спеціальним принципом і чинять правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України, їх діяльність спрямована на охорону від будь-яких посягань безпеки України, боєздатності і боєготовності її Збройних Сил та інших військових формувань, захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій. Правосуддя у військових судах здійснюється професійними суддями та народними засідателями. Професійні судді військових судів (трибуналів), які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються Президентом України Дроком на п'ять років, а потім довічно обираються Верховною одою України.

56. Організація роботи прокуратури

Прокуратура України становить єдину систему органів, на які покладаються:

• підтримання державного обвинувачення в суді;

• представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

• нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

• нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом. На перехідний період в Україні діє Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. Згідно з цим законом прокуратура України:

• становить єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим;

• здійснює свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів України незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів;

• захищає у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

• вживає заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

• діє гласно, інформує державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

Систему органів прокуратури становлять: а) Генеральна прокуратура України; б) прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних); в) міські, районні, міжрайонні прокуратури; г) інші прирівняні до них прокуратури; д) військові прокуратури.

До органів військових прокуратур належать військові прокуратури: а) регіонів; б) Чорноморського флоту; в) Військове-Морських Сил України (на правах обласних); г) військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Структуру Генеральної прокуратури України та Положення про її структурні підрозділи затверджує Генеральний прокурор України, який її очолює.

57. Організація роботи Вищої Ради Юстиції

України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів. До її складу входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належать:

• внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

• прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

• здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів;

• розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Порядок діяльності Вищої ради юстиції закріплюється і регулюється Законом України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 р. та регламентом Вищої ради юстиції. Закон визначає, що Вища рада юстиції — це колегіальний, незалежний конституційний орган, що відповідає за: а) формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі; б) прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років. Вона є юридичною особою. Видатки на її утримання визначаються окремо у Державному бюджеті України.

Структурно Вища рада юстиції складається з Голови, заступника, секретарів секцій і членів.

58.Організація роботи Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Верховна Рада Автономної Республіки Крим (Верховна Рада АРК) є представницьким органом адміністративно-територіальної автономії, що здійснює свої повноваження на основі Конституції України і законів України, Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів АРК з метою сприяння реалізації прав та інтересів населення автономії й вирішення питань життєдіяльності регіону.

Верховна Рада АРК здійснює свою діяльність на принципах: верховенства права; конституційності; законності; гласності; колегіальності; поєднання інтересів Автономної Республіки Крим і загальнодержавних інтересів України; врахування особливостей, передбачених ст.132 Конституції України; правової, організаційної й матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, Конституцією АРК; судового захисту.

Функції й компетенція Верховної Ради АРК:

1. Представницька – тільки Верховна Рада АРК може виступати від імені народу Автономної Республіки Крим і представляти його інтереси у стосунках з іншими органами влади АРК, органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями.

2. Установча – прийняття Конституції АРК і подання її на затвердження Верховної Ради України, внесення до неї змін; призначення на посаду і зняття з посади за поданням Голови Верховної Ради АРК Голови Ради міністрів АРК і за його поданням – членів Ради міністрів АРК; створення та ліквідація міністерств і республіканських комітетів АРК; вирішення питань адміністративно-територіального устрою відповідно до законодавства України; визнання статусу місцевостей як курортів; установлення зон санітарної охорони курортів; заснування засобів масової інформації і т.д.

3. Нормотворча – здійснення нормативного регулювання з питань сільського господарства і лісів, меліорації і кар’єрів, громадських робіт, ремесел, добродійної діяльності, містобудування, туризму, готельної справи, ярмарків, установ культури й історико-культурних заповідників, транспорту загального користування, автодоріг, водопроводів, мисливства і рибальства, санітарної і лікарської служб; визначення порядку управління майном, що належить АРК; визначення переліку майна АРК, що не підлягає приватизації і т.д.

4. Контрольна – контроль за виконанням бюджету АРК, програм АРК з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища відповідно до загальнодержавних програм; заслуховування звітів Голови й членів Ради міністрів АРК; розгляд запитів депутатів.

5. Фінансово-бюджетна – встановлення податків і пільг по податках відповідно до законів України, прийняття рішень про випуск місцевих позик, затвердження бюджету АРК і внесення в нього змін.

59. Порядок формування Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Верховна Рада АРК складається зі 100 депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на 4 роки. Верховна Рада АРК є повноважною за умови обрання не менше 2/3 від її загального складу.

Порядок формування Верховної Ради АРК визначається Конституцією АРК, а також законами України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» і «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим».

Повноваження Верховної Ради АРК попереднього скликання припиняються з моменту відкриття першої сесії Верховної Ради АРК нового скликання. Повноваження Верховної Ради АРК можуть бути припинені Верховної Радою України достроково з підстав і в порядку, визначених Конституцією України.

Виборчий процес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати, гласності та відкритості, свободи агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії, неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Усі виборці беруть участь у виборах добровільно і на рівних засадах.

Вибори депутатів Верховної Ради АРК здійснюються за мажоритарною системою відносної більшості. Для проведення виборів утворюється 100 одномандатних округів.

Вибори депутатів Верховної Ради АРК організовують і проводять виборча комісія АРК, окружні та дільничні виборчі комісії, які утворюються відповідними представницькими органами влади.

Право висування кандидатів у депутати належить тільки громадянам України, що постійно проживають в АРК і реалізується місцевими осередками політичних партій та безпосередньо громадянами шляхом самовисування, а також зборами громадян і трудовими колективами. При цьому одна і та ж особа може бути висунута лише в одному виборчому окрузі.

Висунуті кандидати мають отримати на свою підтримку не менш як 750 підписів виборців відповідного округу. Підписні листи видаються окружними виборчими комісіями особам, які подали заяву про намір балотуватися кандидатом у депутати або які висунуті зборами громадян, трудовими колективами та місцевими осередками партій. Необхідна кількість підписів має бути зібрана і подана до окружної виборчої комісії до закінчення строку для реєстрації кандидатів, тобто за 45 днів до дня виборів.

Окружна виборча комісія приймає рішення щодо реєстрації кандидата у депутати не пізніше ніж на третій день після подання всіх необхідних документів. У разі реєстрації кандидату в депутати видається відповідне посвідчення і він отримує комплекс прав для здійснення передвиборної агітації у повному обсязі. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Фінансування роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок коштів республіканського бюджету АРК, а фінансування передвиборної агітації – за рахунок коштів республіканського бюджету АРК, а також коштів кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Не пізніш як за 7 днів до дня виборів кандидати в депутати або їх довірені особи зобов’язані передати до окружних виборчих комісій фінансові звіти про джерела надходжень у власні виборчі фонди.

Голосування проводиться виключно в день виборів або в день повторного голосування з 7.00 до 22.00 у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються в достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування. Кожен виборець голосує особисто. Виборчі бюлетені видаються членами дільничної виборчої комісії на підставі списку виборців по відповідній виборчій дільниці за умови пред’явлення виборцем документа, що посвідчує його особу.

Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, після чого складається протокол, до якого заноситься: 1) загальна кількість виборців, зареєстрованих на виборчій дільниці; 2) кількість одержаних на дільницю бюлетенів; 3) кількість невикористаних бюлетенів; 4) кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені; 5) кількість виборців, які взяли участь у голосуванні; 6) кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; 7) кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати.

На підставі протоколів дільничних виборчих комісій окружна виборча комісія визначає: 1) загальну кількість виборців у виборчому окрузі; 2) кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені; 3) кількість виборців, які взяли участь у голосуванні; 4) кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними; 5) кількість голосів, поданих «за» кожного кандидата у депутати; 6) особу кандидата у депутати, який набрав найбільшу кількість голосів.

Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, порівняно з іншими кандидатами, які балотувалися в даному виборчому окрузі. У разі, коли до виборчого бюлетеня було внесено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих «за» нього, перевищує кількість голосів «не підтримую жодного з кандидатів у депутати». Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два або більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах.

60. Структура, правовий статус і правові форми діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Верховна Рада АРК є однопалатним представницьким органом, частина зі 100 депутатів якої здійснює свої повноваження на постійній основі, а частина поєднує їх з виробничою діяльністю.

Очолює Верховну Раду АРК Голова, який має першого заступника і заступника. Всі вони обираються з числа депутатів на першій сесії Верховної Ради АРК таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Голова Верховної Ради АРК веде пленарні засідання сесії Верховної Ради АРК, забезпечує підготовку пленарних засідань сесії, організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради АРК; здійснює загальне керівництво підготовкою питань, що підлягають розгляду Верховною Радою АРК; виконує номінаційні та представницькі функції. Заступники Голови Верховної Ради АРК заміщають Голову в разі його відсутності чи тимчасової неможливості здійснення ним своїх обов’язків. Перший заступник Голови організовує взаємодію Верховної Ради АРК з Радою міністрів АРК, організовує і забезпечує контроль за його діяльністю; організовує роботу Верховної Ради АРК, яка стосується питань власності; здійснює міжрегіональні зв’язки; координує роботу постійних комісій «економічного блоку». Заступник Голови організовує підготовку і проведення засідань Президії й пленарних засідань Верховної Ради АРК, координує роботу Секретаріату Верховної Ради АРК з цих питань, організовує роботу з підготовки нормативно-правових та інших актів Верховної Ради АРК, координує роботу постійних комісій «соціально-культурного блоку». Основи правового статусу означених посадових осіб визначені у Законі України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» і деталізовані статтями глав 4 і 5 Регламенту Верховної Ради АРК.

Для координації роботи органів Верховної Ради АРК, сприяння депутатам у виконанні ними своїх обов’язків, підготовки сесій, реалізації інших повноважень організаційного характеру, що передаються Верховною Радою АРК, утворюється Президія Верховної Ради АРК. До її складу за посадою входять Голова Верховної Ради АРК, його перший заступник і заступник, а також голови постійних комісій Верховної Ради АРК. Очолює Президію Голова Верховної Ради АРК. Президія скликає сесії Верховної Ради АРК, формує порядок денний і вносить його на затвердження сесії Верховної Ради АРК, координує роботу її органів, забезпечує реєстрацію та офіційне оприлюднення нормативно-правових актів представницького органу автономії.

Структурними елементами Верховної Ради АРК є також постійні та тимчасові комісії, депутатські групи й фракції. Постійні та тимчасові комісії Верховної Ради АРК є її органами, які обираються з числа депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які відносяться до її відання, здійснення контролю за виконанням постанов і рішень представницького органу автономії. На відміну від українського парламенту, де кількість комітетів визначається заново після кожних виборів, у представницькому органі Кримської автономії кількість постійних комісій є сталою, а їх вичерпний перелік закріплений у ст.72 Регламенту Верховної Ради АРК. Депутатські групи і фракції створюються з метою консолідації депутатів Верховної Ради АРК згідно з їх політичними, економічними та іншими переконаннями для вирішення поставлених завдань.

Депутати Верховної Ради АРК не можуть бути одночасно членами Ради міністрів АРК, виконувати функції представника Президента в Автономній Республіці Крим, мати інший представницький мандат. Депутати Верховної Ради АРК, які працюють на постійній основі, не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Статус депутата Верховної Ради АРК має визначатися відповідним законом України, однак такий закон поки що не прийнято, тому ці питання нині регламентуються Конституцією АРК, Законом «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», Законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» та Регламентом Верховної Ради АРК. В цілому представницький характер статусу депутата Верховної Ради АРК поєднує його зі статусом народного депутата України, що знайшло свій відбиток у відповідних положеннях Регламенту Верховної Ради АРК.

Депутат Верховної Ради АРК має всю повноту прав, які забезпечують його активну участь в діяльності Верховної Ради АРК та її органів. Так, у Верховній Раді АРК депутат має право:

– голосувати з усіх питань, що обговорюються на засіданнях Верховної Ради АРК;

– обирати і бути обраним на будь-яку посаду у Верховній Раді АРК;

– задавати питання доповідачам і співдоповідачам на засіданнях Верховної Ради АРК;

– брати участь у дебатах з усіх обговорюваних питань, подавати у письмовій чи усній формі пропозиції, зауваження і поправки;

– робити заяви і вносити пропозиції щодо порядку ведення засідання і додержання Регламенту;

– пропонувати кандидатури на посади у Верховній Раді АРК, задавати кандидатам питання, агітувати за кандидатів і проти;

– виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій з мотивів голосування, давати довідки;

– ставити питання про недовіру складу органів, утворених Верховною Радою АРК;

– пропонувати питання до порядку денного сесії, на пленарний тиждень, пленарне засідання Верховної Ради АРК;

– брати участь у засіданнях Президії Верховної Ради АРК і постійних комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу;

– розробляти і подавати на розгляд Верховної Ради АРК та її органів підготовлені в установленому порядку проекти нормативно-правових та інших актів, а також вносити пропозиції щодо їх зміни і доповнення;

– оголошувати на засіданнях Верховної Ради АРК та її органів тексти звернень, заяв, резолюцій;

– отримувати проекти нормативно-правових та інших актів, а також копії нормативно-правових актів і всіх інших прийнятих Верховною Радою АРК та її Президією документів;

– знайомитися зі стенограмами (фонограмами) засідань Верховної Ради АРК та її Президії.

Діяльність Верховної Ради АРК здійснюється практично у всіх правових формах: нормотворчій, контрольній, установчій, правозастосовчій та інтерпретаційній. Однак найбільш детальну регламентацію отримали перші дві правові форми.

61. Підготовка і проведення сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Перша сесія Верховної Ради АРК скликається Президією Верховної Ради АРК попереднього скликання не пізніше як на 30-й день після обрання не менше ніж 2/3 депутатів від її загального складу. Новий склад Верховної Ради АРК вважається обраним у день публікації в газеті «Крымские известия» або оприлюднення по радіо або телебаченню офіційного повідомлення виборчої комісії АРК про обрання не менше 2/3 депутатів від загального складу Верховної Ради АРК.

Порядок діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим, її органів і посадових осіб визначаються Конституцією України, Законом України «Про Верховну Раді Автономної Республіки Крим», іншими законами України, Конституцією Автономної Республіки Крим, Регламентом Верховної Ради Автономної Республіки Крим і нормативно-правовими актами АРК.

Діяльність Верховної Ради АРК здійснюється сесійно. Сесії можуть бути черговими, позачерговими і надзвичайними.

Чергові сесії Верховної Ради АРК скликаються Президією Верховної Ради АРК і проводяться: весняна – з січня по липень, осіння – з вересня по грудень. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради АРК за його ініціативою, за пропозицією Президії Верховної Ради АРК, а також на вимогу не менше ніж 1/3 від загального складу Верховної Ради АРК у термін не пізніше як через 10 днів із дня надходження такої вимоги. Надзвичайні сесії можуть скликатися у випадку введення на території автономії режиму військового, надзвичайного або іншого стану, пов’язаного з обмеженням конституційних прав громадян, місцевого самоврядування, статусу і повноважень Верховної Ради і Ради міністрів АРК за вимогою не менше 1/3 депутатів Верховної Ради АРК, з ініціативи Голови Верховної Ради або її Президії.

Сесія Верховної Ради АРК складається з пленарних засідань Верховної Ради АРК і засідань її органів. Пленарні засідання Верховної Ради АРК проводяться в середу, четвер і п’ятницю кожного третього тижня (пленарного тижня) місяця. Чергові засідання Президії Верховної Ради АРК проводяться у вівторок кожного тижня місяця. Позачергові засідання Президії скликаються Головою Верховної Ради АРК або за його дорученням його заступниками в міру необхідності.

Не пізніше ніж за 10 днів до відкриття чергової сесії Верховної Ради АРК або пленарного засідання всім депутатам розсилаються проекти нормативно-правових актів із питань, що пропонується винести на розгляд Верховної Ради АРК. Підготовлені проекти направляються також до Ради міністрів АРК та інших причетних органів. Проекти документів, що виносяться на розгляд позачергової сесії, видаються депутатам під час їх реєстрації.

62. Організація роботи постійних комісій, фракцій, депутатських груп Верховної Ради Автономної Республіки Крим

Статус постійних комісій Верховної Ради АРК визначається Конституцією АРК, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», Регламентом Верховної Ради АРК, а також Положенням про постійні комісії Верховної Ради АРК та їхні функції.

Постійні комісії Верховної Роди АРК є постійно діючими органами Верховної Ради АРК. Вони утворюються Верховної Радою АРК на термін її повноважень для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, що відносяться до її відання, здійснення парламентського контролю за виконанням постанов і рішень Верховної Ради АРК і рішень її Президії.

Основними функціями постійних комісій є:

– розробка проектів постанов і рішень Верховної Ради АРК;

– вивчення і розробка питань про стан і розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інших питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради АРК;

– підготовка висновків по проектах нормативно-правових актів, внесених депутатами Верховної Ради АРК і Радою міністрів АРК;

– попереднє обговорення кандидатур на посади, що обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою АРК;

– парламентський контроль за виконанням постанов і рішень Верховної Ради АРК і рішень її Президії;

– парламентський контроль за виконанням програм і бюджету АРК;

– парламентський контроль за дотриманням вимог законодавства України під час розгляду звернень громадян;

– вирішення інших питань за дорученням Верховної Ради АРК та її Президії.

Діяльність постійних комісій здійснюється на принципах верховенства права, конституційності, законності, гласності, рівноправності, колегіальності, вільного обговорення питань і прийняття рішень. Постійні комісії у своїй діяльності підконтрольні й підзвітні Верховній Раді АРК. Роботу всіх постійних комісій координує Президія Верховної Ради АРК.

Постійні комісії наділені наступними повноваженнями:

– одержувати безкоштовно від керівників органів, підприємств, установ і організацій, розташованих на території АРК, необхідні матеріали і документи, що стосуються їхньої діяльності, з питань, що відносяться до відання постійних комісій;

– збирати, вивчати й аналізувати інформацію з питань, віднесених до компетенції комісії;

– здійснювати контроль за виконанням Конституції АРК;

– публікувати у пресі проекти нормативно-правових та інших актів, розроблених в комісії, інформацію про діяльність комісії;

– створювати підкомісії й робочі групи;

– призначати з числа вчених і фахівців позаштатних консультантів-експертів комісії;

– залучати до своєї роботи представників громадськості, вчених і фахівців;

– пропонувати депутату Верховної Ради АРК дати постійній комісії роз’яснення з розглянутого питання;

– виступати на пленарних засіданнях Верховної Ради АРК з доповідями і співдоповідями;

– заслуховувати на своїх засіданнях звіти й інформацію республіканських органів влади і посадових осіб;

– порушувати питання перед Верховної Радою АРК або її Президією про створення тимчасової комісії Верховної Ради АРК або робочої групи Президії Верховної Ради АРК щодо перевірки питань діяльності відповідних органів і посадових осіб;

– давати доручення відповідним контролюючим органам АРК про проведення перевірок.

63. Організація роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим

Правовий статус і організація роботи Ради міністрів АРК визначаються Конституцією України, Конституцією АРК, законами України, Законом АРК від 03.02.1997 р.№1024-1 «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим» (в редакції Постанови Верховної Ради АРК від 29.07.1998 р.№123-ІІ), нормативно-правовими актами Верховної Ради АРК і Регламентом Ради міністрів АРК, затвердженим постановою Ради міністрів АРК від 23.09.1998 р.№295 (із змінами, внесеними постановами Ради міністрів АРК від 26.09.2000 № 322; від 13.02.2001 № 44).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим як орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим самостійно здійснює виконавчі функції й повноваження з питань, віднесених до відання Автономної Республіки Крим Конституцією України, Конституцією АРК і законами України.

Рада міністрів АРК формується Верховною Радою АРК на термін її повноважень, відповідальна перед нею і очолюється Головою Ради міністрів АРК. Рада міністрів АРК виконує також державні виконавчі функції й повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

З метою забезпечення виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень Автономній Республіці Крим передаються фінансові, матеріальні кошти і об’єкти державної власності, необхідні для виконання зазначених повноважень.

Організація, порядок виконання зазначених функцій і повноважень республіканськими органами Автономної Республіки Крим визначаються нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Законами України та прийнятими на їх основі й на їх виконання нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради АРК можуть визначатися окремі умови виконання делегованих державних виконавчих функцій і повноважень, реалізації загальнодержавних і регіональних програм; координуватися діяльність у боротьбі з катастрофами, стихійними лихами, епідеміями та епізоотіями, щодо ліквідації їх наслідків, природокористування, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, безпечних і здорових умов життя населення, охорони пам’яток історії та культури, організації та розвитку освіти, науки і культури, фізичної культури та спорту, забезпечення правопорядку і громадської безпеки, здійснення спільних проектів у регіоні, а також вирішення інших питань, віднесених до компетенції виконавчих органів.

З питань виконання державних функцій і повноважень Рада міністрів АРК, Голова Ради міністрів АРК, його заступники, керівники відповідних міністерств і республіканських комітетів АРК підзвітні й підконтрольні Кабінету Міністрів України, а керівники місцевих державних адміністрацій – Раді міністрів АРК.

Голова Ради міністрів АРК представляє Раду міністрів АРК у відносинах з Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади України, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, громадянами, їх об’єднаннями, посадовими особами; органами інших держав, їх регіонів, об’єднань громадян, установ, організацій; з міжнародними організаціями; організовує діяльність Ради міністрів АРК.

Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК і за погодженням з Президентом України. Заступники Голови Ради міністрів АРК, міністри і голови республіканських комітетів АРК призначаються на посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК.

Керівники місцевих державних адміністрацій в АРК призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, погодженим з Головою Верховної Ради АРК і Головою Ради міністрів АРК, Постійним представником Президента України в АРК.

Рада міністрів АРК у місячний термін з моменту сформування представляє на затвердження Верховній Раді АРК програму діяльності на період своїх повноважень. Крім того, Рада міністрів АРК подає на затвердження Верховній Раді АРК програми АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля та ін.

Рада міністрів АРК не менше одного разу і не більше двох разів на рік подає Верховній Раді АРК звіт про свою діяльність у цілому (комплексний), а також щокварталу подає письмову інформацію про стан справ у соціально-економічній, культурній та інших сферах АРК. Щорічний звіт має бути поданий не пізніше 30 днів після закінчення календарного року.

64. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим

Представництво Президента України в АРК (далі — Представництво Президента) є органом державної влади України із здійснення повноважень, передбачених Конституцією і законами України, іншими законодавчими актами України. Воно створюється Президентом України з метою сприяння виконанню в АРК повноважень, покладених на Президента України на строк його повноважень.

Відповідно до Конституції України Представництво Президента виконує такі функції:

• вивчає стан виконання в АРК Конституції і законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України та вживає заходів щодо їх належного виконання;

• сприяє додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• аналізує нормативно-правові акти Верховної ради і Ради Міністрів АРК щодо їх відповідності Конституції та законам України і,вносить пропозиції щодо внесення змін;

• готує і подає на розгляд Президентові України аналітичні матеріали з питань соціально-економічного та політичного розвитку в АРК;

• сприяє Президентові України у вирішенні правових питань в АРК;

• аналізує практику діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, інших організацій в АРК і інформує Президента України з цих питань.

Представництво Президента очолює Постійний представник Президента України (далі — Постійний представник), який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України. В АРК він має заступника, який призначається і звільняється з посади Президентом України.

Постійний Представник і його заступник не можуть бути народними депутатами, обіймати керівні посади в інших державних, господарських органах та організаціях, органах об'єднань громадян, займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю. На час перебування на цих посадах вони зупиняють своє членство в політичних партіях. У своїй діяльності ці посадові особи керуються Конституцією і законами України, указами і розпорядженнями Президента України.

65. Поняття та склад комунальної власності

Комунальна власність — власність територіальної громади села (чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр), селища, міста, району у місті, а також спільна власність двох або більше територіальних громад.

Право комунальної власності здійснюється на принципах:

1) законності;

2) гласності;

3) правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності територіальних громад;

4) узгодження інтересів територіальних громад та державних інтересів;

5) спрямованості на задоволення потреб членів територіальних громад у товарах, роботах, послугах;

6) підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб за належне та ефективне управління об’єктами права комунальної власності;

7) судового захисту майнових прав територіальних громад.

Об'єктами права комунальної власності є:

1) майно, що забезпечує діяльність місцевих рад і утворюваних ними органів;

2) кошти місцевих бюджетів, а також об’єкти, придбані або побудовані за кошти відповідних бюджетів;

3) об'єкти житлово-комунального господарства, у тому числі житловий фонд;

4) майно підприємств місцевого транспорту;

5) майно закладів освіти, спорту, культури, охорони здоров'я, науки, побутового і соціального обслуговування;

6) земля, природні ресурси;

7) інше майно, визначене відповідно до закону як об’єкт права комунальної власності.

Майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку було передане у комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць, а також набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є об’єктом права комунальної власності.

Кошти, отримані від відчуження об’єктів права комунальної власності є власністю відповідних територіальних громад.

66. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо комунальної власності

Територіальні громади та органи місцевого самоврядування в межах наданих їм повноважень можуть здійснювати з об’єктами права комунальної власності будь-які майнові операції не заборонені законодавством, у тому числі передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, надавати у концесію, продавати, використовувати як заставу тощо.

Відчуження об’єктів права комунальної власності здійснюється на підставах та у порядку, встановленому чинним законодавством.

Об'єкти права комунальної власності повинні використовуватись виключно з метою задоволення майнових, а також інших законних інтересів членів територіальних громад. Використання об'єктів права комунальної власності з метою отримання прибутку дозволяється лише за умови підпорядкування цілей отримання прибутку задоволенню інтересів членів територіальних громад.

Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг членам територіальних громад.

Об'єкти права комунальної власності можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності виключно на підставі відповідного рішення місцевої ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законодавством.

67. Право власності

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, правознавці називають ці права тріадою власності. Ці правомочності становлять зміст права власності. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Законодавство України проголошує принцип, відповідно до якого власність зобов’язує. У тому числі власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Право власності за суб’єктом можна поділити на:

· право власності Українського народу

· право приватної власності

· право державної власності

· право комунальної власності.

68. Місцеві бюджети, їх складання та виконання

Відповідно до Бюджетного кодексу місцевий бюджет містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження та витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету. Основними власними джерелами доходів є закріплені за місцевими бюджетами податки і збори, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, а також доходи, що не враховуються при визначення обсягів міжбюджетних трансфертів. Зовнішні джерела включають дотації, субвенції та запозичення.

Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради.

Рішення про місцевий бюджет — нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради, виданий в установленому законодавством України порядку, що містить затверджені повноваження відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій державній адміністрації або виконавчому органу місцевого самоврядування здійснювати виконання місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються:

1) загальна сума доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також з розподілом видатків на поточні і капітальні;

2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду; повноваження щодо надання гарантій Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, а також розміри цих гарантій.

3) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією;

4) доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

5) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

6) додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України.

Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського (міст Києва і Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного значення) бюджету.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не прийнято відповідне рішення про місцевий бюджет, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад мають право здійснювати витрати з відповідного бюджету лише на ті цілі, які визначені у рішенні про місцевий бюджет на попередній бюджетний період. При цьому щомісячні видатки не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених рішенням відповідної ради про бюджет на попередній бюджетний період, крім випадків, передбачений частиною четвертою статті 15 та частиною четвертою статті 23 Бюджетного кодексу. До прийняття рішення про місцевий бюджет на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється.

Під виконанням бюджетів слід розуміти забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів у цілому і за кожним джерелом зокрема, а також своєчасного, повного і безперервного фінансування передбачених бюджетами заходів.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні чи сільські голови (в разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені) забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Безпосередню участь у виконанні бюджетів беруть підприємства, організації та установи усіх форм власності, а також громадяни, які в обов'язковому порядку виконують свої зобов'язання перед бюджетом. Чинним законодавством передбачено, що податки, збори та інші обов'язкові платежі зараховуються до бюджетів повністю, незалежно від їхнього цільового призначення.

Усі розташовані на території України суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності і підпорядкованості, а також громадяни, які сплачують податки, збори та інші обов'язкові платежі до бюджету, можуть фінансуватися з бюджету та одержувати за рахунок коштів бюджетів виплати відповідно до програм економічного та соціального розвитку.

Бюджетні установи фінансуються згідно з кошторисами доходів і видатків. Керівники цих установ зобов'язані використовувати бюджетні кошти раціонально, економне, ефективно, не допускати перевитрат коштів, забезпечувати їхнє цільове використання.

69. Доходи та витрати місцевих бюджетів

Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, розподілі та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства

Активний вплив місцевого самоврядування на формування нових суспільних відносин можливий лише в тому разі, якщо воно матиме в своєму розпорядженні достатню кількість фінансових ресурсів. Згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети місцевого самоврядування. Втручання в цей процес із боку державних органів не припускається. Бюджети місцевого самоврядування не включаються до інших місцевих бюджетів і до державного бюджету України.

У доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя) бюджетів зараховуються:

частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмірі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

частина прибуткового податку з громадян;

податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;

плата за землю до обласних бюджетів і 70% — до бюджетів міст Києва й Севастополя;

надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще провадяться за рішенням відповідних представницьких органів влади згідно із законами України;

частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;

відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України;

надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

До місцевих бюджетів зараховуються місцеві податки та збори, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць. До місцевих податків і зборів належать: податок на рекламу; комунальний податок; збір за здійснення зарубіжного туризму; готельний збір; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за право використання місцевої символіки; збір за проведення аукціону, конкурсного розпродажу та лотерей; збір за проїзд територією Автономної Республіки Крим та прикордонними областями автотранспорту, що прямує за кордон; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; збори за надання земельних ділянок для будівництва об'єктів виробничого й невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктах.

Місцеві податки та збори встановлюються міськими, селищними й сільськими радами в межах граничних розмірів (ставок), визначених законодавством, крім збору за проїзд територією Автономної Республіки Крим та прикордонними областями автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами.

З місцевих бюджетів здійснюються видатки на такі цілі:

фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

утримання представницьких і виконавчих органів влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та органів місцевого самоврядування;

фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

інші заходи, що фінансуються відповідно до чинного законодавства України з бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Усі ці витрати безпосередньо пов'язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень його добробуту, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.

70. Проблеми зростання фінансової автономії місцевого самоврядування

З урахуванням зарубіжного досвіду та такої позитивної тенденції, як диференціація поточних доходів бюджетів органів місцевого самоврядування України, доцільно стимулювати подальше збільшення частки неподаткових надходжень у структурі поточних доходів майже вдвічі. Зростанню фінансової автономії місцевого самоврядування сприятиме збільшення надходжень до місцевих бюджетів від плати за послуги, які надаються органами місцевого самоврядування. Вирішення цієї проблеми можливе лише після законодавчого утвердження інституту громадських (муніципальних) послуг, як це передбачено в Концепції адміністративної реформи в Україні.

Стабілізації дохідної бази бюджетів органів місцевого самоврядування сприятиме зменшення частки поточних доходів за рахунок збільшення капітальних доходів. Для практичної реалізації цього положення необхідно створити правові засади функціонування інституту комунальної власності – ухвалити Закон України “Про комунальну власність”, який би надав право органам місцевого самоврядування ефективніше розпоряджатися своєю власністю і, таким чином, поповнювати місцевий бюджет.

71. Поняття і система гарантій місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується системою гарантій, які виступають необхідною умовою найбільш повного і ефективного функціонування місцевого самоврядування, його становлення і розвитку. Під гарантіями місцевого самоврядування розуміють сукупність умов і засобів, які забезпечують реалізацію і захист прав місцевого самоврядування.

У науковій літературі до гарантій місцевого самоврядування відносять загальні й спеціальні (юридичні).

Загальні гарантії – це економічні, політичні, духовні засади суспільства і держави, що створюють реальні можливості для стимулювання, розвитку і виконання завдань та функцій місцевого самоврядування.

В якості економічних гарантій виступають закріплена Конституцією України економічна система суспільства, в основі якої лежить принцип свободи економічної діяльності, рівноправності форм власності, рівного правового захисту державної і комунальної власності.

До політичних гарантій відноситься закріплення в Основному Законі принципу гарантування місцевого самоврядування, а також принципу народовладдя, який здійснюється через органи державної влади і органи місцевого самоврядування, розмежування компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Ст.7 Основного Закону закріплює, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Це – один із основоположних принципів організації влади, засада конституційного ладу. Конституційне закріплення цього принципу відповідає демократичним традиціям більшості держав, адже підтримка на державному рівні місцевого самоврядування є одним із визначальних елементів демократичного устрою держави. Місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі, є специфічною формою реалізації належної народові влади, що випливає зі ст. 5 Основного Закону України.

Підтримка державою і органами місцевого самоврядування історичних, культурних, національних і місцевих традицій свідчить про наявність духовних гарантій.

Спеціальні (юридичні) гарантії – це правові засоби забезпечення функціонування системи місцевого самоврядування, закріплені в законодавстві, а також статутах громади і актах органів місцевого самоврядування.

72. Гарантії, що забезпечують організаційну автономність місцевого самоврядування

Гарантії, які забезпечують організаційно-правову самостійність місцевого самоврядування:

По-перше, сюди відноситься чітке конституційне розмежування двох систем органів публічної влади.

По-друге, це самостійність формування населенням громади системи органів місцевого самоврядування. Згідно із законодавством представницькі органи місцевого самоврядування, сільський, селищний, міський голова обираються виключно шляхом місцевих виборів, а органи самоорганізації населення створюються тільки за ініціативою жителів. Територіальна громада у випадках, вказаних у законодавстві навіть може брати участь у визначенні системи місцевого самоврядування на підвідомчій території. Адже згідно з ч.2 ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громада самостійно може прийняти рішення про утворення районних в містах рад, а відповідно до ч.3 ст. 11 Закону – про нестворення у сільських радах виконавчих органів (якщо громада налічує до 500 жителів).

Важливою гарантією організаційно-правової самостійності місцевого самоврядування є заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені законодавством до їх повноважень, крім випадків виконання делегованих радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом, що закріплює ст. 71 вищевказаного Закону. Таким чином, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

До гарантій цієї групи також відноситься право громади мати самостійну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає її історичні, культурні, соціальні та інші місцеві особливості, традиції й статут, який виступає необхідним елементом правової основи місцевого самоврядування та забезпечує організаційну відокремленість у системі управління.

При вирішенні питань про зміну кордонів громади, найменування, перенайменування населених пунктів враховується думка населення відповідної території (наприклад, шляхом проведення консультативного референдуму), що є певною гарантією організаційно-правової самостійності.

73. Гарантії, що забезпечують фінансово автономність місцевого самоврядування

Однією з передумов формування повноцінної системи місцевого самоврядування є наявність матеріально-фінансової бази, самостійність якої гарантовано, по-перше, положенням Конституції про те, що сільські, селищні, міські громади безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управляють комунальною власністю, затверджують місцеві бюджети і контролюють їх виконання, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, мають право випускати місцеві позики, лотереї, цінні папери ы створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи.

Другою гарантією виступає законодавче закріплення права створення і самостійного управління органів місцевого самоврядування комунальними підприємствами, установами, організаціями. Причому вони визначають цілі, умови, порядок діяльності вказаних підприємств, затверджують їх статути, заслуховують звіти керівників про їх діяльність.

Створення самостійної матеріально-фінансової основи, а саме мінімального бюджету місцевого самоврядування, забезпечується державною фінансовою підтримкою, яка згідно із законодавством надається для збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів у вигляді дотацій, субсидій і субвенцій.

Гарантією ефективного здійснення органами місцевого самоврядування делегованих органами виконавчої влади повноважень є те, що згідно зі ст. 143 Основного Закону України держава фінансує у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету або шляхом віднесення у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає відповідні об’єкти державної власності.

74. Судовий захист прав місцевого самоврядування

Охорона, захист, припинення порушень і поновлення порушених прав місцевого самоврядування може здійснюватися за допомогою багатьох засобів правового захисту, проте центральне місце в системі правових гарантій захисту прав місцевого самоврядування посідає судовий захист. «Місцеві власті,- йдеться в ст. 11 Європейської хартії місцевого самоврядування,- мають право використовувати засоби правового захисту для забезпечення вільного здійснення своїх повноважень і поважання принципів місцевого самоврядування, які втілені в конституції чи національному законодавстві».

Характеризуючи роль судів у механізмі захисту прав місцевого самоврядування, передовсім, слід зазначити, що судовий захист прав місцевого самоврядування є конституційним принципом (ст. 145 Конституції України).

Відповідно до положень Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) передбачає право органів і посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Процедура звернення до суду посадових осіб та органів місцевого самоврядування, окремих громадян установлюється у відповідних процесуальних кодексах.

75. Відповідальність органів та по садових осіб місцевого самоврядування

Місцеві органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за заподіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також внаслідок невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень. Органи та посадові особи місцевого самоврядування відповідають за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами. Підстави, види і порядок відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Конституцією та законодавством України.

76. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальною громадою

Органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність. Територіальна громада у будь-який час може достроково припинити повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень. Порядок і випадки дострокового припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування територіальними громадами визначаються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

77. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед державними, юридичними та фізичними особами

Органи та посадові особи місцевого самоврядування з питань здійснення ними делегованих повноважень органів виконавчої влади є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам у результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а внаслідок неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

Спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються у судовому порядку.

Повноваження сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради можуть бути достроково припинені у разі:

1) якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні та інших законів, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень У відповідність із законом;

2) якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», або рада не вирішує питань, віднесених до її відання.

78. Дострокове припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування

Повноваження сільської, селищної, міської, районної у місті ради за наявності зазначених підстав та в інших випадках можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму. Порядок проведення місцевого референдуму щодо дострокового припинення повноважень ради визначається Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Питання про дострокове припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної у місті ради за рішенням місцевого референдуму може бути порушено сільським, селищним, міським головою, а також не менш як однією десятою частиною громадян, які проживають на відповідній території і мають право голосу.

За наявності зазначених підстав (тобто якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законів і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законами або якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування! в Україні», або рада не вирішує питань, віднесених до її відання) рішення суду про визнання актів ради незаконними, висновків відповідного комітету Верховної Ради Верховна Рада України може призначити позачергові вибори сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради. Питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради може порушуватись перед Верховною Радою України сільським, селищним, міським головою, головою обласної, Київської»! Севастопольської міської державної адміністрації. Порядок проведення позачергових виборів рад визначається законом про вибори.

Сільська, селищна, міська, районна у місті рада, повноваження якої достроково припинено за рішенням місцевого референдуму, а також рада, щодо якої Верховна Рада України прийняла рішення про проведення позачергових виборів, продовжує діяти до обрання нового складу відповідної ради.

Повноваження сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті, районної, обласної ради вважаються достроково припиненими у разі:

1) його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;

2) припинення його громадянства;

3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

4) порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з іншою роботою (діяльністю), встановлених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»;

5) визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;

6) його смерті.

79. Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій

Місцеві державні адміністрації – це єдиноначальні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені владні рішення на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Повноваження місцевих держадміністрацій у цілому реалізуються одноосібно їхніми керівниками – головами місцевих державних адміністрацій.

До системи місцевих органів державної виконавчої влади входять обласні, районні, районні в містах Києві і Севастополі, а також Київська і Севастопольська міські державні адміністрації.

Місцеві державні адміністрації під час здійснення своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань. З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними. В Автономній Республіці Крим діяльність районних державних адміністрацій у межах своїх повноважень спрямовує та контролює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольними відповідним радам у частині делегованих повноважень.

80. Відповідальність, підзвітність та підконтрольність місцевих державних адміністрацій, їх голови при здійснені своїх повноважень перед Кабінетом Міністрів України

Місцева державна адміністрація підпорядковується Президентові України, а також Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність місцевих державних адміністрацій щодо виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, здійснення на відповідній території інших наданих цим державним адміністраціям повноважень.

Кабінету Міністрів України підзвітні та підконтрольні місцеві державні адміністрації, голови яких при здійсненні своїх повноважень також відповідальні перед ним. Підзвітність і підконтрольність Кабінетові Міністрів України обласних і районних державних адміністрацій не поширюються на ту частину повноважень, що делегована їм відповідними радами.

Кабінет Міністрів України одержує від місцевих державних адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань, визначених Кабінетом Міністрів України. У разі неналежного виконання головою місцевої державної адміністрації покладених на нього повноважень Кабінет Міністрів України має право притягнути його до дисциплінарної відповідальності або звернутися до Президента України з поданням про звільнення його з посади.

Місцеві державні адміністрації будують свої взаємовідносини з територіальними громадами, їх органами та посадовими особами, які здійснюють місцеве самоврядування на певній території. Вони на відповідній території: а) сприяють у здійсненні місцевим самоврядуванням своїх повноважень; б) допомагають у розв'язанні органами місцевого самоврядування питань економічного, соціального та культурного розвитку на їх території; в) створюють умови для зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування; г) контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади на місцях; д) розглядають та враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

Таким чином, Кабінет Міністрів України очолює, організує і контролює роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади. Порядок утворення і функціонування органів виконавчої влади регулюється Конституцією, законами України та указами Президента України. Вдосконалення нормативно-правових актів сприятиме здійсненню завдань і функцій, компетенції, форм і методів діяльності виконавчої структури державної влади.

81. Стосунки місцевих державних адміністрацій з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади

Законодавство передбачає напрями взаємодії місцевих державних адміністрацій з: а) Президентом України; б) Кабінетом Міністрів України; в) іншими органами виконавчої влади; г) органами місцевого самоврядування; д) об'єднаннями громадян; е) підприємствами, установами та організаціями різних форм власності.

Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань.

З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

У разі визнання міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади незадовільною роботи відповідного управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади звертається з відповідним вмотивованим поданням до голови місцевої державної адміністрації.

Голова місцевої державної адміністрації зобов'язаний розглянути це подання і не пізніше ніж у місячний термін прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.

Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний орган виконавчої влади повинен у місячний термін прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.

82. Відносини місцевих державних адміністрацій з обласними та районними радами

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю.

Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними.

Голови обласних державних адміністрацій мають право скасовувати розпорядження голів районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України, Кабінету Міністрів України, голів обласних державних адміністрацій, а також міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації мають право скасовувати накази керівників відповідних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної державної адміністрації, що суперечать законодавству України та актам органів виконавчої влади вищого рівня.

За наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних державних адміністрацій можуть порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів районних державних адміністрацій.

За результатами роботи районної державної адміністрації голова обласної державної адміністрації може застосовувати встановлені законодавством заходи заохочення до посадових осіб районної державної адміністрації.

83. Відносини місцевих державних адміністрацій з органами місцевого самоврядування, територіальних громад і посадовими особами

Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

У разі розгляду місцевою державною адміністрацією питань, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування, про це повідомляється заздалегідь відповідним органам місцевого самоврядування. Представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді таких питань місцевою державною адміністрацією, висловлювати зауваження і пропозиції.

Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації або їх представники мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції.

Місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень.

Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.

84. Відносини місцевих державних адміністрацій з об’єднаннями громадян

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими, релігійними організаціями, професійними спілками та їх об'єднаннями для забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, екологічних, соціальних, культурних та інших інтересів з урахуванням загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяють виконанню статутних завдань та забезпечують додержання законних прав цих об'єднань громадян.

Політичні партії, громадські, релігійні організації, професійні спілки та їх об'єднання можуть вносити пропозиції з питань їх діяльності на розгляд місцевих державних адміністрацій. У цих випадках представники зазначених організацій мають право бути присутніми під час розгляду внесених ними питань, давати необхідні пояснення.

85. Різниця між повноваженнями місцевого самоврядування та повноваженнями місцевих державних адміністрацій

Місцеве самоврядування та органи державної влади мають один і той же об’єкт управління – місцеве населення; одні й ті ж цілі та завдання: соціально-економічний розвиток територій та задоволення потреб місцевого населення; діють в одному правовому полі – у межах Конституції та законів України. Проте, в сучасних умовах без чіткого розмежування функцій і повноважень цих двох гілок влади не обійтись. Кожна з них повинна вирішувати свої питання. Крім того, слід уникати паралелізму чи дублювання, які згубно впливають на ефективність управління й призводять до надмірних управлінських витрат. Ці гілки місцевої влади повинні доповнювати одна одну. Зрештою, розмежування функцій і повноважень необхідне для того, щоб місцеве населення накопичувало досвід самоврядування й відчувало відповідальність за його здійснення.

Відповідно до чинного законодавства, функції й повноваження місцевих державних адміністрацій та рад здійснюються за галузевим принципом. Закони України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні» визначають повноваження цих органів у всіх сферах діяльності: соціально-економічного та культурного розвитку, управління майном, у галузі бюджету й фінансів, житлово-комунального господарства, торговельного й побутового обслуговування, будівництва, транспорту, охорони здоров’я, науки, освіти тощо [2; 3]. Закріплений у законах перелік галузевих повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з одного боку, є правовою основою для організації їх діяльності в тих чи інших напрямках, а з іншого – допускає суміщення повноважень цих органів і породжує проблеми в їх відносинах.

Реалізація органами виконавчої влади й місцевого самоврядування наданих їм законом галузевих функцій і повноважень є відправною точкою їх взаємовідносин. У зв’язку з цим Конституція України передбачила розподіл наданих їм повноважень на власні та делеговані (надані).

Конституція України визначає, що здійснення органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади фінансується у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевих бюджетів у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передачі органам місцевого самоврядування відповідних об’єктів державної власності. Проте, не зважаючи на закріплений Конституцією України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» обов’язок фінансування державою у повному обсязі делегованих повноважень, зазначена норма не отримала належного відтворення в законодавстві України. Бюджетний кодекс України опосередковано визначає порядок передачі фінансових ресурсів на здійснення місцевими органами влади делегованих державних повноважень.

86. Взаємовідносини органів державної влади і самоврядування з судовими органами

Суди, як особлива гілка державної влади, здійснюючи правосуддя, виконують перш за все охоронну функцію, захищаючи права конкретного індивіда чи колективу від державного свавілля в рамках законів. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Взаємодія судових органів з органами виконавчої влади 6 органами місцевого самоврядування полягає, у першу чергу, в організаційному забезпеченні діяльності судів (матеріально-технічне, кадрове, інформаційно-правове забезпечення, забезпечення виконання судових актів), що здійснюється Міністерством юстиції України, Міністерством юстиції Автономної Республіки Крим і управліннями юстиції на місцях. Крім того, при здійсненні правосуддя з кримінальних справ суди функціонально взаємодіють з органами дізнання та попереднього слідства, що діють в органах внутрішніх справ, а також з Департаментом виконання покарань, створеним у складі Міністерства юстиції України.

Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям доручено вишукати можливості для забезпечення суддів, які потребують поліпшення житлових умов, благоустроєним житлом у вигляді окремих квартир або будинків, а також вирішити питання про виділення під час виконання бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів коштів на матеріально-технічне забезпечення судів.

87. Органи державної влади і самоврядування і органи прокуратури

Прокуратура — єдина централізована система органів, що від імені держави забезпечує верховенство закону, підтримку державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян або держави у суді, а також нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство і нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокурори при здійсненні своїх повноважень є незалежними від органів державної влади і місцевого самоврядування, але це ніяк не виключає їх взаємодії. Зокрема, значні взаємозв'язки прокуратури з вищими органами державної влади виявляються в установчій сфері. Адже Генеральний прокурор України призначається Президентом України за погодженням з Верховною Радою України, а звільняється з посади — самостійно Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору, який тягне його відставку. Водночас, порушення кримінальної справи відносно народних депутатів здійснюється Генеральним прокурором, що вносить у Верховну Раду України подання про зняття депутатської недоторканності. Для проведення розслідування у справі про усунення Президента України в порядку імпічменту Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включається спеціальний прокурор.

88. Правове регулювання взаємовідносин органів державної влади і самоврядування з правоохоронними органами

Взаємодію органів публічної влади з органами внутрішніх справ слід розглядати окремо по складових органів системи МВС, якими є: міліція, внутрішні війська та органи пожежної безпеки.

У силу завдань, що стоять перед міліцією, вона постійно повинна співробітничати з органами державної влади й місцевого самоврядування з питань, що відносяться до їх компетенції. Одним з провідних завдань міліції є сприяння в межах своєї компетенції органам публічної влади у виконанні покладених на них обов'язків. Зокрема, на міліцію покладено обов'язок надавати в межах наданих прав допомогу народним депутатам, представникам державних органів та органів місцевого самоврядування у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться протидія чи загрожує небезпека з боку правопорушників. У випадку порушення законності депутат має право звернутися з вимогою припинити порушення до органів внутрішніх справ чи їх посадових осіб, може направляти їм депутатські звернення. Працівники органів внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів для усунення порушень, а за необхідності — притягти винних до відповідальності, проінформувавши про це народного депутата.

У свою чергу, органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні сприяти міліції в її роботі.

Якщо проаналізувати структуру підрозділів міліції, то можна дійти висновку про те, що деякі підрозділи безпосередньо пов'язані з діяльністю місцевих органів влади. Наприклад, міліція охорони безпосередньо забезпечує охорону різних об'єктів, у тому числі й об'єктів державної та комунальної власності. Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, що постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи створюється спеціальний підрозділ, який повинен тісно співпрацювати з місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування для виконання зазначених завдань. Ці підрозділи повинні координувати проведення тих або інших заходів з місцевими органами публічної влади, включаючи й органи територіальної самоорганізації населення.

Органи міліції зобов'язані повідомляти органи державної влади та органи місцевого самоврядування про аварії, пожежі, катастрофи, стихійні лиха та інші надзвичайні події, і разом з цими органами вживати негайні заходи для ліквідації їх наслідків, рятування людей, надання їм допомоги, охорони майна, що залишилося без нагляду. Органи міліції разом з органами місцевого самоврядування беруть участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій і епізоотій як на місцевому, так і на регіональному рівнях.

У випадку оголошення воєнного або надзвичайного стану на всій території України або в окремих місцевостях міліція сприяє органам державної влади та місцевого самоврядування в забезпеченні відповідного режиму.

89. Порядок і термін розгляду звернень громадян

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

90. Відповідальність за порушення законодавства про звернення громадян

Особи, винні у порушенні Закону «Про звернення громадян», несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України. У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обґрунтовані витрати, понесені у зв'язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні# // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24.

3. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 20–21.