Вступ.

1. Мета та завдання державної виконавчої служби.

2.Статус державних виконавців та Державної виконавчої служби України.

3. Реформування органів державної виконавчої служби.

4. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби.

5. Шляхи удосконалення діяльності державної виконавчої служби.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Результатом проведення реформи органів юстиції в Україні став фактичний початок роботи з лютого 1999 р. районних, міських (міст обласного значення), районних у містах управлінь юстиції та відповідних відділів державної виконавчої служби.

Державна виконавча служба — це орган, який створено відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., основною метою якого є примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). До набрання чинності зазначеним Законом ця робота була покладена на судових виконавців загальних судів України. Згідно з ст. 373 Цивільного процесуального кодексу України контроль за правильним і своєчасним виконанням судових рішень було покладено на суддю того ж суду, при якому знаходився судовий виконавець.

Але життя не стоїть на місці. Побудова правової держави потребує вдосконалення правових відносин, зокрема, відносин, пов'язаних з виконанням рішень. За роки існування незалежної Української держави зміцніло її законодавство, відбулися певні зміни у структурі її органів влади та управління.

Сукупність таких чинників, як відсутність належної матеріальної бази (автомобілів, оргтехніки, канцелярських приладів), недостатність юридичних знань у судових виконавців, нестабільне економічне становище в Україні, зростання звернень громадян до суду щодо захисту їх законних прав та свобод і, як наслідок, зростання чисельності виконавчих документів, спрямованих на виконання, призвели до утворення Державної виконавчої служби. Безпосередніми працівниками цієї служби є державні виконавці, а саме: начальник відповідного відділу Державної виконавчої служби, старші державні виконавці та державні виконавці. Усі вони мають статус державних службовців.

1. Мета та завдання державної виконавчої служби

Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадови осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів посадових осіб, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що згідно з цим Законом підлягають примусовому виконанню. Нагляд за законністю виконавчого провадження здійснюють органи прокуратури.

Закон наділив державних виконавців широким спектром прав, у тому числі і накладення стягнень у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом, звернення з поданням до суду про притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, наприклад, за ст. 114 КК «Ухилення від сплати аліментів на утримування дітей»; за ст. 1764КК «Невиконання судового рішення» за умисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню; за ст. 182 КК «Утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано».

Згідно з ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець також має право: входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними; проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати їх; одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки; здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників та інше.

Правова держава повинна мати юридичні гарантії законності. Останні зумовлені соціально-економічним та державно-правовим розвитком суспільства, закріплені у чинному законодавстві. Але ж необхідною передумовою та творчим починанням правового становища суспільства є правова культура особи, яка виражає ступінь і характер правового розвитку самої особи, знаходить вияв у рівні її правомірної діяльності. Вона близько примикає до таких понять, як освіченість та правове виховання людини. Від кожного із нас у тій чи іншій мірі залежить, в якій державі будемо жити ми та наші діти.

Додержання законності та правопорядку, здійснення правомірної поведінки, як найбільш доцільного її орієнтиру, що відповідає суспільним інтересам, дає нам в цілому шанс побудувати дійсно правову державу та забезпечити ефективну діяльність усіх державних та політичних інститутів в Україні.[1]

2.Статус державних виконавців та Державної виконавчої служби України

Відповідальність органів та посадових осіб Державної виконавчої служби України.

У процесі розбудови України як правової держави та впровадження правової реформи кількісно і якісно зростають можливості судового захисту громадян України. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. У цій же статті зазначено, що кожен має право будь-якими, не забороненими законом засобами, захищати свої права і свободи від протиправних посягань.

Разом з тим практика свідчить, що сьогодні одним з найменш законодавчо врегульованих та найменш ефективних етапів судового процесу залишається виконання судових рішень.

Стадія судового виконання є сукупністю норм цивільного процесуального права, які регулюють порядок примусового виконання постанов суду та інших юрисдикційних органів. Цей порядок визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав і обов'язків органу судового виконання та учасників виконавчого провадження, а також здійснюваних його суб'єктами процесуальних дій[2].

За визначенням Н.А. Абрамова, виконавче провадження є завершальною стадією господарського процесу, в якій реалізується постановлене рішення[3].

Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби (далі — ДВС) передбачено, зокрема, ст. 1212 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником чи прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії або, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або, коли дія мала бути вчинена.

Скарги на дії органів ДВС розглядаються господарським судом, про час і місце розгляду яких ухвалою повідомляються стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу ДВС у судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

За результатами розгляду останньої виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органу виконання судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому цим Кодексом порядку.

Зі змісту ст. 1212 ГПК України випливає, що вона містить лише одне узагальнене поняття: «органи Державної виконавчої служби». В ньому не йдеться про державних виконавців відділів ДВС, на яких безпосередньо покладено обов'язок здійснювати примусове виконання рішень судів, не йде мова й про посадових осіб відділів ДВС — начальника її відділу та його заступника які, зокрема, відповідно до ст. 4 Закону «Про державну виконавчу службу» є одночасно і державними виконавцями.

В цьому контексті слушно зазначити, що діяльність ДВС та її відповідальність передбачена спеціальними законами, а саме: «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження».

Відповідальність державних виконавців за невиконання чи неналежне виконання судового рішення передбачена ст. 11 Закону «Про державну виконавчу службу» та ст. 85 Закону «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст. 11 Закону «Про державну виконавчу службу» державні виконавці несуть дисциплінарну відповідальність і порядку, встановленому законом. У вчинення під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину, чи адміністративного правопорушення, державний виконавець підлягає кримінальній або адміністративній відповідальності порядку, встановленому законом.

Законом «Про виконавче провадженню передбачено оскарження дій посадових осіб ДВС. Згідно зі ст. 85 цього Закону дії чиї бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб ДВС можуть бути оскаржені перед начальником відповідного відділу ДВС або до суду за місцем знаходження його відповідного відділу чи іншого суду згідно з вимогами закону.

Зазначена стаття визначає державного виконавця та інших посадових осіб як таких, дії котрих можуть бути оскаржені (визнані судом неправомірними). Однак законодавство не наводить вичерпного переліку посадових осіб, дії яких підлягають оскарженню. Стаття 2 Закону «Про виконавче провадження» теж не дає вичерпного переліку осіб, що виконують рішення суду, вказуючи, що примусове виконання рішень є обов'язком державних виконавців, інших органів, організацій й посадових осіб. Законодавець зазначає, що відповідно до ст. З цього Закону виконання рішень, перелік яких встановлено Законом, покладається на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районних містах відділів ДВС.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про державну виконавчу службу» державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районних у містах відділів ДВС. Тобто, законодавець далекоглядно передбачив можливість проведення виконавчих дій посадовими особами: начальником відділу ДВС або його заступником.

До речі, ст. 4 проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про державну виконавчу службу» передбачено розширити коло органів та осіб, що виконують рішення суду, а саме: «Заступник директора Департаменту Державної виконавчої служби — начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники підрозділів примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці підрозділів примусового виконання рішень відділів Державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції».

Отже, по-перше, ці статті є спеціальними щодо ст. 121 ГПК України. По-друге, ст. 121 не збігається з нормами цивільного процесуального законодавства і, тим більше, зі спеціальним законодавством. Тому до Господарського процесуального кодексу доцільно внести доповнення, якими конкретно будуть визначені умови та межі відповідальності органів і посадових осіб ДВС.

У разі невиконання або неналежного виконання рішення суду суб'єктом оскарження є державний виконавець, оскільки він безпосередньо виконує рішення суду, є учасником виконавчого провадження.

Разом з тим постає питання: хто має бути суб'єктом оскарження у разі відсутності державного виконавця (хвороба, звільнення з роботи тощо), який безпосередньо виконував рішення суду. Звичайно, якщо рішення ще не виконано, то виконавче провадження передається іншому виконавцю відповідного відділу ДВС, але інший державний виконавець не може відповідати за неправомірні дії свого попередника. Те ж стосується також інших посадових осіб державної виконавчої служби, що приймають рішення відповідно до своїх повноважень. У таких випадках суд має притягнути до відповідальності орган, котрий виконує рішення суду. В господарському процесі така можливість існує згідно зі ст. 121 ГПК України.

Отже, за спеціальним законодавством відповідальність відділу ДВС як юридичної особи за невиконання або неналежне виконання судових рішень Законом «Про державну виконавчу службу» та Законом «Про виконавче провадження» не передбачена. У зв'язку з цим автор даної публікації вважає за доцільне доповнити ст. 85 Закону «Про виконавче провадження» нормою про відповідальність органів, які виконують рішення суду. Коло цих органів значно збільшено проектом змін до Закону «Про державну виконавчу службу».

На мою думку, необґрунтованою є й норма закону про те, що державний виконавець є учасником виконавчого провадження відповідно до ст. 10 Закону «Про виконавче провадження».

Відповідно до цієї статті учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, їх представники, експерти, спеціалісти й перекладачі.

З огляду на те, що саме на державного виконавця покладається обов'язок здійснювати заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення суду (ст. 5 Закону «Про виконавче провадження»), його (виконавця) не варто порівнювати з іншими учасниками виконавчого процесу — експертами, спеціалістами, перекладачами, які відповідно до чинного законодавства відповідають тільки за свої висновки і, тим більше, зі сторонами та представниками сторін, які взагалі є заінтересованими особами.

Оскільки виконавчий процес є частиною цивільного процесу (факт визнаний більшістю науковців-правників), ця норма закону не узгоджується з принципами цивільного процесу, де суддя, його помічник та секретар судового засідання не є учасниками судового процесу і мають спеціальний статус у зв'язку з покладенням на них обов'язку ведення процесу, фіксуванням останнього та відповідальністю за нього.

Згідно зі ст. 98 Цивільного процесуального кодексу України особами, які беруть участь у справі, визнаються сторони, треті особи, представники останніх, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування у передбачених цим Кодексом випадках, особи, на котрих за законом покладений захист прав і свобод інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження й у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Тобто, суддя як учасник цивільного процесу тут не вказується. Статус судді визначений спеціальним законодавством — Законом «Про статус суддів».

Отже, твердити, що судді та державні виконавці повинні мати однаковий статус, навряд чи хтось візьметься. Однак останні, безперечно, повинні мати особливий, спеціальний статус. На думку автора, норма закону про те, що державний виконавець є учасником виконавчого провадження (виконавчого процесу), є недосконалою.

У цьому контексті варто прокоментувати ст. 6 Закону «Про державну виконавчу службу», яка має назву «Правовий статус державних виконавців».

Отже, державні виконавці є державними службовцями. їм видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується Міністерством юстиції України. Державний виконавець під час виконання службових обов'язків екіпований у формений одяг, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Він користується правами і виконує обов'язки, встановлені законом.

Отже, можна твердити, що статус державного виконавця у законодавстві України не позначений чіткістю, через що потребує значного доопрацювання. Вимагають також доопрацювання питання соціального захисту державних виконавців, порядок та реальний механізм їх преміювання тощо.[4]

Досліджуючи проблеми статусу і відповідальності ДВС України та державних виконавців за невиконання чи неналежне виконання рішень суду, доцільно звернутися до норм закону, у яких йдеться про статус інших інститутів виконавчої влади України та їх відповідальність.

Статус органів державної податкової служби визначено Законом «Про державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. № 509 — XII. Відповідно до його ст. 7 Державна податкова адміністрація України (далі — ДПА), державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, відповідні бланки, рахунки в установах банків.

Відповідно до ст. 13 цього Закону за невиконання або неналежне виконання посадовими особами органів державної податкової служби своїх обов'язків вони притягуються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Шкода, завдана неправомірними діями зазначених посадових осіб підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.

Статтею 20 Закону «Про міліцію» визначено правове становище її працівників, які є представниками державного органу виконавчої влади. Законні їх вимоги є обов'язковими для виконання громадянами і службовими особами. Стаття 25 цього Закон) визначає відповідальність працівник» міліції. У межах повноважень, наданих шиї Законом та іншими законодавчими актами, працівник міліції самостійно приймає рішення і за протиправні дії або бездіяльність несе дисциплінарну чи кримінальні відповідальність. При порушенні ним прав і законних інтересів громадянина міліції зобов'язана вжити заходів до поновлені цих прав, відшкодувати завдані матеріальні збитки й на вимогу громадянина публічної вибачитися.

Працівник міліції, який виконує свої обов'язки сумлінно, у межах закону, не відповідає за заподіяну шкоду. Остання компенсується державою.

У гл. 31-А Цивільного процесуального кодексу України йдеться про відповідальність державних органів, службових осіб) сфері управлінської діяльності. Відповідної до ст. 2488 Кодексу суд, встановивши обґрунтованість скарги, зобов'язує державі ний орган або службову особу задовольнити вимогу заявника і усунути порушення поновлює його права чи свободи.

ЦПК (гл. 31-Г) містить аналогічну, схожу норму закону щодо державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Відповідно до ст. 248 цього Кодексу в разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення неправомірними і зобов'язує виконавці або іншу посадову особу ДВС задовольнити! вимогу заявника й поновити його порушені права і свободи.

Норма закону щодо усунення порушенні та поновлення порушеного права, на пері ший погляд, є зрозумілою і реальною дії виконання. Проте вона є такою лише утому випадку, коли не йдеться про поновлення порушеного права у формі відшкодування збитків, завданих неправомірними діями або бездіяльністю державного виконавця чи посадової особи ДВС, оскільки сьогодні ще відсутній механізм відшкодування шкоди, завданої учаснику виконавчого процесу державним виконавцем чи посадовою особою ДВС. На практиці це виглядає так: громадянин звертається до суду з позовною заявою про відшкодування збитків. Якщо останнє підтверджується, суд виносить рішення про відшкодування у визначеній судом сумі ДВС як державним органом, на котрий покладено обов'язок з виконання судового рішення. Після того, як рішення набирає чинності, громадянин отримує виконавчий лист і звертається з ним до тієї ж ДВС. Після чого з'ясовується, що чинним законодавством України не передбачений порядок й механізм відповідальності державних виконавців за невиконання чи неналежне виконання рішення суду. Не встановлений також порядок і механізм відповідальності органів ДВС. Частиною 3 ст. З Закону «Про державну виконавчу службу» встановлено, що районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи ДВС є юридичними особами, мають розрахункові та інші документи в установах банків, гербову печатку. Слід зазначити, що сьогодні відділи ДВС не мають розрахункових рахунків, хоча це і передбачено законодавством. Для виконання функцій відділи ДВС мають вкладний (депозитний) рахунок, на який переказуються кошти, що стягуються за рішенням суду з боржників, та перераховуються стягувану. Депозитний рахунок повинен використовуватися лише з цією метою. Отже, депозитний рахунок й спеціальний фонд мають спеціальне призначення. Стягнення з цих рахунків сум шкоди за рішенням суду щодо невиконання чи неналежного виконання рішень суду державними виконавцями є незаконним.

Згідно з теорією права, юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ або цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які йому належали до вчинення правопорушення, від імені держави (суспільства), на підставі закону або іншого нормативного акта, з метою запобігання правопорушенням у перспективі й поновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні та духовні цінності. Юридична відповідальність має, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватися від імені держави шляхом державного примусу[5].

Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Отже, виходячи з того, що Державна виконавча служба є органом виконавчої гілки влади України, а державний виконавець є державним службовцем, то відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду за невиконання чи неналежне виконання рішень суду виконавцями (на підставі рішення суду), відповідно, повинна держава. Порядок та механізм відшкодування названої шкоди не передбачений поки що і новим проектом Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Державну виконавчу службу» та проектом Закону «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження». Статтю 85 Закону варто було б доповнити нормою про те, що за рішенням суду сума матеріальної чи моральної шкоди має стягуватися шляхом списання з відповідного територіального Управління державного казначейства України.

Законодавче закріплення юридичної норми про відшкодування державою матеріальної та моральної шкоди, заподіяної неправомірними діями чи бездіяльністю державних виконавців, котрі виконують рішення суду, сприятиме підвищенню відповідальності посадових осіб ДВС.

Законодавче закріплення цієї норми відкрило б можливість забезпечити стягувачу гарантії відшкодування матеріальної та моральної шкоди при невиконанні рішення суду правомірними діями державного виконавця, якщо саме вони стали причиною невиконання рішення суду. Інакше кажучи, якщо судом буде встановлено причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями чи бездіяльністю та їх наслідком — невиконанням рішення суду та заподіянням шкоди стягувачу[6].

3. Реформування органів державної виконавчої служби

При викладені концепцій розвитку державної виконавчої служби окремої уваги було приділено, зокрема, можливості створення окремого урядового органу державного управління у системі Міністерства юстиції України для здійснення єдиної державної політики у сфері виконання рішень судів, інших органів (посадових осіб) із чіткою вертикальною підпорядкованістю.

З прийняттям Указу Президента України від 20.04.2005 № 701/2005 "Питання Міністерства юстиції України", постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.2005 № 320 "Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції" та Закону України від 23.06. 2005 № 2716 „Про внесення змін до законів України „Про державну виконавчу службу" та „Про виконавче провадження" розпочався процес реформування органів державної виконавчої служби.

Прийняття вказаних вище нормативно-правових актів дало поштовх створенню окремого урядового органу державного управління в складі Міністерства юстиції України для здійснення реалізації єдиної державної політики у сфері виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) із чіткою вертикаллю підпорядкованості.

Основною метою даного процесу є підвищення ефективності діяльності органів державної виконавчої служби, стану примусового виконання рішень, а також виключення можливості подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби: одночасно Департаменту державної виконавчої служби та відповідним регіональним і територіальним управлінням юстиції.

Зокрема, зазначеним вище Законом встановлено, що Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень.

Відповідно до ст. З Закону України "Про державну виконавчу службу" та п. З Положення про Департамент державної виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 711, до складу Департаменту входить державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

Департамент державної виконавчої служби, державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, відповідні бланки, самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, а також реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам.

Законом України "Про державну виконавчу службу" визначено, що Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, дає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Крім цього, відповідно до вказаного Закону безпосередньо на директора Департаменту державної виконавчої служби покладається обов'язок щодо призначення та звільнення з посад керівних й інших працівників Департаменту державної виконавчої служби, начальників державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, начальників відділів примусового виконання рішень цих органів ДВС, їх заступників, начальників державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах[7].

Таким чином, окрім завдання щодо забезпечення примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) керівництва органами державної виконавчої служби та здійснення контролю за їх діяльністю, на Департамент державної виконавчої служби покладаються функції фінансового і матеріально-технічного забезпечення органів державної виконавчої служби, кадрової політики й інші завдання, властиві урядовому органу державного управління.

На новостворений урядовий орган в першу чергу покладені функції організації діяльності системи підвідомчих органів по забезпеченню виконання судових рішень.

Крім того, Департамент державної виконавчої служби відповідно до покладених на нього завдань розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань організації виконання рішень і діяльності органів державної виконавчої служби, а також проводить їх правову експертизу; узагальнює практику застосування законодавства з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд міністра юстиції; організовує ведення статистичної звітності органів державної виконавчої служби та узагальнення практики державних виконавців щодо виконання окремих рішень; організовує ведення діловодства й архіву, контролює стан діловодства в органах державної виконавчої служби; забезпечує представництво інтересів органів державної виконавчої служби у судах тощо.

Директор Департаменту має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра юстиції, погодженим з директором Департаменту. При цьому законодавцем саме на директора Департаменту державної виконавчої служби покладено обов'язок щодо затвердження структури, складу та функціональних обов'язків Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей і міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах. При цьому таке затвердження здійснюється за погодженням із міністром юстиції України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Департаменту, обговорення найважливіших напрямів його діяльності утворюється колегія у складі директора Департаменту (голова колегії), заступників директора, керівників органів державної виконавчої служби та структурних підрозділів Департаменту, а в разі потреби й інших осіб.

Заступником директора Департаменту державної виконавчої служби, начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем, державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби, начальником відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, його заступником, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем, державним виконавцем відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, начальником державної виконавчої служби у районі, місті (місті обласного значення), районі у місті призначається громадянин, який проживає постійно на території України не менше п'яти років, з вищою юридичною освітою та зі стажем юридичної роботи не менш як три роки[8].

Також згаданими вище нормативно-правовими актами регламентовано питання порядку призначення і звільнення керівних та інших працівників органів державної виконавчої служби. Зокрема, заступники начальників державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці та працівники цих служб призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя за поданням начальників державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах.

Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей і міст Києва і Севастополя та працівники цих служб призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя.

Заступники начальників державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, начальники відділів примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, їх заступники, начальники державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах призначаються на посаду та звільняються з посади директором Департаменту державної виконавчої служби України за поданням начальників державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя.

Контроль за діяльністю державних виконавців, згідно з положеннями Закону України "Про державну виконавчу службу", здійснюють Департамент державної виконавчої служби України й державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя.

Департамент державної виконавчої служби утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання Мін'юсту, а штатний розпис і кошторис Департаменту затверджує його директор за погодженням з міністром юстиції та Міністерством фінансів України.

Таким чином, всебічне реформування діяльності органів державної виконавчої служби сприятиме підвищенню ефективності діяльності єдиного в Україні органу примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) — Державної виконавчої служби, зміцненню її організаційно-правової структури і, як наслідок, — забезпеченню гарантій захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження[9].

4. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби

Відповідно до законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу в порядку, передбаченому законом. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України "Про виконавче провадження".

Державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

Він повинен використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, державним виконавцем мають бути роз'яснені їх права відповідно до вимог цього Закону.

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій, у встановленому цим Законом порядку.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів сторони й інші учасники виконавчого провадження (учасниками виконавчого провадження згідно зі ст. 10 цього Закону є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі) мають право ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювані свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших участи виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржував дії (бездіяльність) державного виконавця з пити виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом.

У ході виконавчого провадження державний виконавець відповідно до ст. 5 зазначеного Закону зобов'язаний розглядати заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження та їх клопотанні

Крім того, згідно зі ст. 85 Закону у виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення або у зв'язку з відмовою у здійсненні передбачених Законом України "Про виконавче провадження" дії стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та повинна містити:

1) назву відділу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

2) точну назву стягувача та боржника, їх місце проживання (для фізичних осіб) або знаходження (для юридичних осіб), а також назву представника сторони виконавчого провадження, скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назву виконавчого документа, органу, який його видав, дату видачі виконавчого документа та його номер, резолютивну частину виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) в норму Закону, яка порушена;

5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Потрібно звернути увагу на те, що скарга, подана у виконавчому провадженні до начальника відділу державної виконавчої служби, розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник відділу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути оскаржена до вищестоящого органу державної виконавчої служби або до суду.

Статтею 85 Закону встановлено, що скарги, поміщені без додержання вимог, викладених у частині другій, розглядаються начальником відділу державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом України "Про звернення громадян". Усні звернення громадян безпосередньо розглядаються уповноваженими посадовими особами Міністерства юстиції України та керівниками або повноваженими особами підпорядкованих йому під час особистого приймання громадян. що розв'язати порушені в усному зверненні права безпосередньо на особистому прийманні неможливо, то вони розглядаються в тому самому порядку, що й при письмовому зверненні. Про результати розгляду громадянинові повідомляється письмово або усно — за його бажанням. Письмові звернення громадян підлягають обов'язковому первинному розгляду з метою визначення їх належності до компетенції відповідно-органу чи установи, підрозділу Міністерства юстиції України та призначення за ними конкретного виконавця[10].

Посадові особи органів та установ юстиції при розгляді звернень громадян зобов'язані уважно вникати в їх суть. У разі потреби вони мають вимагати у виконавців матеріали їх перевірки, направляти працівників на місця для перевірки приведених у зверненні обставин, вживати інших заходів для об'єктивного вирішення поставлених автором звернення питань, з'ясовувати та приймати рішення про усунення причин і умов, які спонукають громадян скаржитись.

Рішення, які приймаються за зверненнями, мають бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах чинного законодавства. Посадова особа, визнавши заяву такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезпечити своєчасне і правильне виконання прийнятого рішення, а в разі визнання скарги обґрунтованою — негайно вжити заходів до поновлення порушених прав громадян.

Необхідно зазначити, що при судовому оскарженні скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги по виконанню інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Особи, винні у порушенні норм законів України "Про звернення громадян" та "Про виконавче провадження", несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.[11]

5. Шляхи удосконалення діяльності державної виконавчої служби

Проблема примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) на сучасному етапі набула нового змісту, адже виконавчим провадженням здійснюється правозахисна функція держави в силу здійснення при цьому остаточного захисту прав громадян і юридичних осіб, що є фактичним продовженням правозахисної функції суду.

Сьогодні є потреба не тільки в констатації відповідних змін процедури виконавчого провадження, а й у переосмисленні змісту діяльності державної виконавчої служби, правовому аналізі місця виконавчого провадження в системі права України та його основної функції. Формуючи систему принципів організації та діяльності державної виконавчої служби, необхідно зробити акцент, що виконавче провадження —це завершальна стадія судового процесу. Визначення місця та ролі органів державної виконавчої служби у системі органів державної влади, їх організаційно-правової структури є вкрай важливим.

Для підвищення ефективності діяльності державної виконавчої служби та виконання в Україні рішень судів, на нашу думку, необхідно розглянути можливі варіанти подальшого розвитку системи органів державної виконавчої служби, а як наслідок — системи виконання.

Одним із варіантів організації та діяльності Державної виконавчої служби є її подальше вдосконалення на основі чинного законодавства із завершенням внесення змін до законодавства України з метою поліпшення діяльності державної виконавчої служби, тобто концепція, яка діє на сьогодні. Для реалізації даної концепції необхідно підвищити статус органів державної виконавчої служби в системі органів державної влади, а також віднести державну виконавчу службу до системи правоохоронних органів. Це пояснюється тим, що у процесі примусового виконання рішень державний виконавець наділений рядом повноважень щодо здійснення заходів примусового характеру (примусовий арешт та вилучення майна, примусове входження до житла та іншого володіння особи, накладення стягнення на боржника, ініціювання порушення кримінальної справи щодо боржника та ін.)[12].

З метою посилення правового захисту працівників органів державної виконавчої служби слід також внести відповідні зміни до чинного законодавства, якими встановити систему особливих заходів державного захисту працівників цих органів від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їхніх близьких родичів у зв'язку зі службовою діяльністю цих працівників. Як наслідок — це посилить правовий захист державного виконавця та підвищить його правовий статус у суспільстві, що сприятиме значному поліпшенню ефективності діяльності державної виконавчої служби в цілому.

Враховуючи вимоги чинного законодавства, однією зі стадій виконавчого впровадження (завершальною стадією виконання рішення) є реалізація арештованого державними виконавцями майна боржника. Беручи до уваги важливість даної стадії виконавчого провадження, необхідно суворо дотримуватися вимог чинного законодавства при її застосуванні. Однак, як визначено положеннями Законів України, цю державну виконавчу службу та контроль за законністю виконавчого провадження і діяльністю державного виконавця здійснюють, зокрема, органи державної виконавчої служби. Поруч з цим зазначеним Законом органи державної виконавчої служби не наділені повноваженнями безпосереднього контролю за здійсненням виконавчого провадження на стадії реалізації арештованого майна боржника. Для удосконалення системи реалізації арештованого майна необхідно надати державному виконавцю право самостійно організовувати реалізацію арештованого майна. Це надасть змогу зберегти у більшому розмірі грошову суму, одержану від реалізації майна боржника, забезпечить належний контроль за всіма стадіями виконавчого провадження і, як наслідок, сприятиме захисту прав і охоронних законом інтересів громадян та юридичних осіб у виконавчому провадженні.

Необхідно також виключити можливість адміністративного оскарження дій державного виконавця, поклавши такі функції виключно на суд. Закріпленій законом порядок оскарження дій або бездіяльності державного виконавця надає право сторонам виконавчого провадження звертатися зі скаргами безпосередньо до начальника відділу або до суду. Щоб запобігти можливості розгляду скарг безпосередньо зацікавленою особою (органом), розгляд цих скарг повинен здійснюватися за правилами виключної підвідомчості судові. Це повною мірою забезпечить гарантії захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб у виконавчому провадженні.

Дій поліпшення механізму виконання рішень та захисту державних виконавців необхідно також розглянути і вивчити питання щодо можливості силового забезпечення процесу виконавчого провадження (вилучення, виїмка майна, здійснення розшуку боржника, дитини, майна боржника, забезпечення безперешкодного доступу до приміщень боржника тощо). Як засвідчує практика виконання рішень, боржники, які допустили порушення прав іншої особи і в майбутньому намагаються не вживати або перешкоджати вжиттю будь-яких заходів щодо відновлення цих прав, навіть після прийняття судом рішення щодо відновлення порушеного права продовжують ухилятися від виконання. У деяких випадках дії боржників мають ознаки злочину, що може загрожувати не тільки невиконанню рішення, а й здоров !ю і життю державного виконавця.

Іншим варіантом чи концепцією розвитку державної виконавчої служби може бути створення окремого (садового органу в системі Мін'юсту України для здійснення реалізації єдиної державної політики у сфері виконання рішень судів, інших органів (посадових осіб) із чіткою вертикальною підпорядкованістю. В цьому плані необхідно на законодавчому рівні вибудувати систему структури державної виконавчої служби, удосконалюючи паралельно функції і процес виконання рішень, та визначення балансу розподільчих повноважень.

Для цього необхідно реорганізувати Департамент державної виконавчої служби в урядовий орган, який входить у систему Міністерства юстиції України, на яке, в свою чергу, покладаються функції організації діяльності системи підвідомчих органів по забезпеченню виконання судових рішень. При цьому включається можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби: одночасно Департаменту державної виконавчої служби та відповідним регіональним і територіальним управлінням юстиції, що існує сьогодні. Формування кадрового складу повинно здійснюватися на загальних принципах державної кадрової політики. Також необхідно створити чітку і прозору систему формування відповідних кадрових резервів.

Даний урядовий орган повинен бути юридичною особою, мати відокремлений самостійний баланс, самостійні рахунки в органах Державного казначейства України, а також печатку із зображенням Державного герба України. У створеному органі має зосереджуватися система фінансування та матеріально-технічного забезпечення. Створений урядовий орган повинен утримуватися за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади та коштів виконавчого провадження. Штатний розпис, кошторис доходів і видатків урядового органу має стверджуватись керівником урядового органу.

Також, як уже зазначалося вище, можливо передбачити силове забезпечення процесу виконавчо-о провадження, що сприятиме підвищенню ефективності та безпечності виконання рішень.

Створення в системі Мін'юсту України урядового органу, який об'єднав би органи державної виконавчої служби та органи Судової адміністрації України, — третій із можливих варіантів розвитку державної виконавчої служби. Реалізувати дану концепцію можливо в ході здійснення судової реформи шляхом створення у системі Мін'юсту України урядового органу, який включатиме в себе два взаємопов'язані напрями — організацію роботи судів та примусове виконання судових рішень. Цей урядовий орган включатиме дві структурні одиниці, наприклад, Судову адміністрацію України та Департамент державної виконавчої служби з чітко визначеною вертикаллю підпорядкованості.

Врегулювання питання взаємодії органів Державної судової адміністрації України та Державної виконавчої служби, починаючи із здійснення організаційного забезпечення діяльності судів загальної редакції, інших органів та установ судової системи, участі у межах своїх повноважень у формуванні судів, можливості вдосконалення організаційного забезпечення їхньої діяльності тощо, що є завданням Державної судової адміністрації України, й до забезпечення примусового виконання рішень, хвалених вказаними судами, Державною виконавчої службою.

Усе це дасть можливість максимально удосконалити процес виконання рішень, оскільки відбудеться об'єднання таких процесів, як організація роботи судів, роботи органів виконавчої служби, практики виконавчого провадження тощо. Наслідком цієї взаємодії буде побудова судово-виконавчої системи, спроможної ефективно вирішувати питання щодо захисту і відновлення порушених законів, прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Крім того, активізація взаємодії судової системи та органів державної виконавчої служби забезпечить судовий захист державного виконавця[13].

Ще однією концепцією розвитку державної виконавчої служби може бути Державна виконавча служба — урядовий орган, який передбачає функціонування як державних, так і приватних виконавців.

Дана концепція передбачає створення окремого урядового органу з чіткою системою вертикальної підпорядкованості. Проте дана концепція передбачає існування також системи приватних виконавців, які функціонуватимуть поряд із державними виконавцями. Положеннями даної концепції передбачається також надання права стягувачеві самостійно визначати орган примусового виконання — державний чи приватний, яким буде вжито заходів по виконанню рішення. Поряд з цим структура та повноваження державної виконавчої служби і системи приватних виконавців у межах даної концепції повинні будуватись на принципах рівності та узгодженості. Однак законодавчо слід закріпити за державними виконавцями виключне право по виконанню рішень окремої категорії (принцип диференціації виконавчих проваджень), зокрема, рішень щодо стягнення коштів на користь держави з державного чи місцевого бюджетів або бюджетні установ; щодо конфіскації майна тощо.

Даній концепції властивий квотовий принцип функціонування системи приватних виконавці Такий принцип дасть можливість чітко визначати потребу у приватних виконавцях залежно відрізні факторів, зокрема регіону та кількості його населення.

Реалізація даної концепції та запровадження інституту приватних виконавців сприятиме формуванню високопрофесійного кадрового складу. Крім того, принцип вертикальної підпорядкованості державної виконавчої служби виключить можливість подвійного підпорядкування її посадових осіб.

Фінансове та матеріально технічне забезпечення державної виконавчої служби здійснюватиметьcя за рахунок виконавчого збору та коштів Держбюджету. Проте за даної концепції фінансування державної виконавчої служби за рахунок Держбюджету буде значно меншим.

І, нарешті, можливою концепцією розвитку державної виконавчої служби є покладення примусового виконання рішень на приватних виконавців.

Суттю даної концепції є створення професійної спілки або громадської організації (асоціації), що об'єднуватиме в собі приватних виконавців та матиме представництва у регіонах України. До склад даної організації повинні входити кваліфікаційні та дисциплінарні комісії, а також ряд інших допоміжних і дорадчих органів, завданням яких було б визначення рівня професійної підготовленості осіб, які примусово виконуватимуть рішення судів та інших органів (посадових осіб).

Крім того, зазначені комісії виконували б такі функції:

— визначали кваліфікаційні вимоги до приватних виконавців та їх кількість;

— здійснювали добір кадрів, формували та зараховували до резерву на заміщення посад приватних виконавців та стажистів;

— допускали осіб або відмовляли їм у допуску до складання кваліфікаційного іспиту;

— приймали кваліфікаційний іспит;

— вирішували питання щодо дисциплінарної відповідальності приватних виконавців та стажист

— здійснювали методичне керівництво діяльністю приватних виконавців;

— займалися підвищенням професійного рівня приватних виконавців;

— здійснювали інші функції.

Виконуючи дані функції, професійна спілка або громадська організація приватних виконавців забезпечувала б формування висококваліфікованого складу приватних виконавців, спроможного забезпечити примусове виконання рішень.

Необхідним є також забезпечення створення квотового принципу функціонування системи приватних виконавців. Такий принцип дозволить чітко визначати потребу в приватних виконавцях залежно від різних факторів, зокрема, регіону України, кількості його населення тощо.

Крім того, належить запровадити обов'язкові вимоги до приватних виконавців, зокрема, наявність у них ліцензій, сертифікатів оцінювача, посвідчення судового експерта, вищої освіти, стажу роботи помічником приватного виконавця.

Важливою складовою реалізації даної концепції є надання можливості приватним виконавцям самостійно наймати помічників та визначати їх кількість.

На нашу думку, кожна із п'яти перелічених вище концепцій розвитку державної виконавчої служби по-своєму є важливою та доцільною, спрямованою на поліпшення механізму примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), а також на підвищення ефективності діяльності єдиного в Україні органу примусового виконання рішень[14].

Висновки

Для характеристики змісту діяльності Державної виконавчої служби суттєве значення мас те, як формулюються її завдання. Щоб мати найбільш повне уявлення з цього питання, необхідно звернутися також до Положення про районний, міський (міст обласного значення), районні у містах відділи Державної виконавчої служби, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 6 липня 1999 р. № 43/5. Аналізуючи чинне законодавство, не важко переконатися у тому, що законодавець, формулюючи завдання Державної виконавчої служби, згрупував їх у два блоки. Перший блок складають безпосередні завдання, тобто ті, які повинні виконуватися у ході конкретного виконавчого провадження. До них належать: здійснення необхідних заходів щодо своєчасного і повного виконання рішень; забезпечення правильності застосування закону; вивчення та узагальнення практики застосування чинного законодавства про виконавче провадження та інші.

Для виконання цих завдань державний виконавець має право відповідно до ст. 4 Закону «Про виконавче провадження» застосувати заходи примусового стягнення на заробітну плату, доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучити у боржника і передати стягувачеві певні предмети, зазначені у рішенні; накласти арешт на розрахунковий рахунок боржника щодо певної суми, визначеної у рішенні, та ін.

До другого блоку належать загальносоціальні завдання, тобто такі, які взагалі спрямовані на захист осіб, їх законних прав і свобод, гарантованих Конституцією України; захист суспільства і держави, підвищення правової культури громадян.

Гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні закріплені у ст. 7 названого Закону. Використання наданих відділам Державної виконавчої служби прав повинно здійснюватися у точній відповідності із законом.

Список використаних джерел

1. Абрамов НА. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учеб. пособ. — Изд. 2-ое. — Харьков: Одиссей, 2003. — С. 193.
2. Гребьонкіна Л. Мета та завдання державної виконавчої служби/ Л.Гребьонкіна // Право України. — 2000. — № 2 . — C. 13-14
3. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. — К.: Вентурі, 1996. — С. 121-122
4. Крупнова Л. Правове регулювання юридичної відповідальності працівників державної виконавчої служби // Право України. — 2005. — № 6. — С.75-79.
5. Лихолат І. Взаємодія органів нотаріату та органів державної виконавчої служби // Вісник Центру комерційного права. — 2005. — № 19. — C. 10-12
6. Покрова Л. Державна служба в органах виконавчої влади обласного рівня: організаційний аспект // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 114-119.
7. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження": Закон від 19 жовтня 2000 року №2056-III // Голос України. — 2000. — 29 листопада. — C. 4-5
8. Про вдосконалення діяльності державних органів, роботи державних службовців та підвищення ефективності використання бюджетних коштів: 11 лютого 2000 року №207/ Україна. Президент // Урядовий кур'єр. — 2000. — 15 лютого. — C. 5
9. Скомороха Л.В. Державна виконавча служба: історія і сучасність // Право України. — 2002. — № 8. — С.94-98.
10. Старцев О. Удосконалення заходів дисциплінарної відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади України в умовах реформування державної служби// Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 11. — C. 44-47
11. Сульженко Ю. Статус державних виконавців та Державної виконавчої служби України // Право України. — 2003. — № 10. — С.113-117
12. Тісногуз В. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби // Право України. — 2005. — № 5. — С.68-69
13. Шляхи удосконалення діяльності державної виконавчої служби // Право України. — 2005. — № 5. — С.36-38
14. Штєфан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спец, вищих закладів освіти. -КЛнЮре, 1997, — С. 512.
15. Шупеня М. Реформування органів державної виконавчої служби // Право України. — 2005. — № 11. — С.8-10