referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Державна ідеологія та ЗМІ

Вступ.

1. Основа ідеології – національна ідея.

2. Націоналізм як явище в новітній світовій історії.

3. Держава та ідеологія.

4. Журналістика та державна ідеологія.

5. Компас державотворення.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

За умов глобалізації інформаційних процесів, формування світового інформаційного простору, швидкого зростання світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг, створюються передумови для серйозного впливу цих процесів не тільки на суспільне життя і державне будівництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільства щодо важливості проблем регулювання суспільних інформаційних відносин, пов’язаних із формуванням національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної безпеки, підвищення значення міжнародно-правових механізмів захисту національних інтересів та, поряд із правовими механізмами, зростання ролі економічних важелів регулювання суспільних інформаційних відносин.

1. Основа ідеології – національна ідея

Ідеологія (від грец. ідея – основа, першообраз і логос – слово; в даному разі відповідає поняттям “наука”, “знання”) – сукупність філософських, політичних, правових, моральних, релігійних, мистецьких поглядів, що характеризують те чи те суспільство, клас, політичну партію. Поняття “ідеологія” щодо держави включає в себе менталітет корінної, титульної нації, народну звичаєвість, що складалася віками, національний характер.

Хоч як це парадоксально, але Україна впродовж чотирнадцяти років своєї незалежності так і не виробила чіткої державної ідеології. А без цього державі, як судну без стерна і навігаційних приладів, неможливо прокласти правильний курс у безмежному житейському морі. Хоч дехто з новітніх політиків, наприклад, один із сумнозвісних теоретиків проросійської орієнтації нової України та єдиного євразійського простору Володимир Гриньов стверджував, що у нас нібито відбулося “поспішне зречення комунізму на користь націоналізму” і що “проголошення національної ідеї й розпалювання націонал-“патріотичної” пропаганди з яскраво вираженим антиросійським забарвленням уявлялося для “партії влади” дуже зручним ідеологічним прикриттям, що й зумовило її симбіоз із політичними колами відверто націоналістичної орієнтації” .

Коли б це справді було так, то нині не доводилося б говорити про відсутність державної ідеології в Україні. Ми й досі перебуваємо під колишнім чужим ідеологічним впливом. Переляканий українофоб побачив біди молодої держави в наявності націоналізму саме тоді, коли ці біди полягають якраз у його недостатності. Ще Микола Міхновський поставив діагноз нашої найбільшої хвороби: “Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її”. З того часу ця проблема не тільки не була розв’язана, а й під дією різних факторів ще більше ускладнилася.

Здавалось би, що з проголошенням незалежності, з відродженням української національної держави, буде вироблено відповідну державну ідеологію, в основі якої лежатиме українська національна ідея, й українська нація візьме на себе відповідальність за долю й доброжиток усіх громадян країни. Без цього нашим провідникам завжди бракуватиме цілеспрямованості, й вони розгублено вестимуть суспільство навпомацки, натикаючись на перешкоди і набиваючи лоба. Пригадаймо бодай слова, сказані ще 1993 року з трибуни Верховної Ради тодішнім Прем`єр-міністром України Леонідом Кучмою: “Скажіть мені, що будувати, і я буду будувати” .

Коли б Кучма, навіть у ранзі високого державника, був у цьому поодиноким, то про це можна було б і не говорити. На жаль, у різних пластах української спільноти не бракує людей з різних причин налаштованих проросійськи, людей з ослабленою національною пам’яттю, яких прийнято називати манкуртами. І що прикро – на вищих щаблях державної влади. Наприклад, народний депутат третього скликання, секретар Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики Олена Мазур, публічно заявила: “Я часто произношу слово «русский». Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей, и все мы русские” . Як бачимо, в розумінні дами з мандатом, української нації не існує, а українська земля – “русская” і всі сто нацменшин, які живуть на ній, – також “русские”.

Можна було б не зважати на це явно нездорове марення, але ж воно іде не від пересічного обивателя, а від депутата вищого законодавчого органу України. Є над чим замислитись українцям, які обирають до Верховної Ради таких депутатів, чи не так?

Зрозуміло, що у багатьох залишилися у свідомості рецидиви компартійної ідеології радянських часів, коли саме слово «націоналізм» та ще означений як «український буржуазний» вважалося смертним гріхом, тим більше, що до нього чіплявся ярлик «ворог народу» – і не менше. Однак ті часи минулися, пора у зв’язку з цим провести певну ревізію у власній свідомості, виходячи з об’єктивної реальності. Адже нерозуміння національного питання, національних прагнень людей, спотворює світогляд, породжує неадекватне сприйняття навколишнього світу.

2. Націоналізм як явище в новітній світовій історії

Націоналізм як філософсько-політична течія став помітним явищем у новітній історії. При виробленні молодими державами власної ідеології його неможливо обминути, як і проігнорувати історичний досвід європейських та інших демократичних країн. Зародившись у Франції, після Великої французької революції, коли в Європі державні утворення почали переходити на національну основу, націоналізм поширився на всю земну кулю. Власне, саме національно-визвольні рухи в республіках колишнього Радянського Союзу зумовили розпад радянсько-комуністичної імперії й утворення самостійних, незалежних національних держав.

Зрозуміло, що новоутворені державні структури у зв‘язку з цим, формуючи власну ідеологію, мусили б передусім враховувати національні інтереси. Там, де рішуче порвали з комуністичною ідеологією і обрали національні орієнтири, наприклад, у прибалтійських країнах, там і успіхи державотворення та життєві стандарти населення на порядок вищі, ніж там, де, не маючи національної ідеології, наприклад, в Білорусі та Україні, продовжують борсатись у морі посткомуністичних реалій, доводячи населення до повного зубожіння.

Тим часом досвід Європи свідчить, що курс на забезпечення національних інтересів, в поєднанні із загальнолюдськими цінностями та правами людини, є найперспективнішим. Звичайно ж, треба чітко бачити націоналізм поневоленого народу, який бореться за свої людські та національні права (саме поневоленим був тривалий час український народ), і націоналізм, який прагне до підкорення інших народів і поневолює їх (таким є націоналізм російський, його ще називають імперським шовінізмом). А від великодержавного шовінізму один крок до людиноненависницького нацизму, який інші нації вважає нижчими, недорозвиненими і відмовляє їм у людських правах та в самому існуванні.

У нашій же країні ще й досі спостерігаються рудименти комуністичної ідеології, коли саме слово “націоналізм” сприймалося в кращому разі щонайменше як лайливий, нерідко як ворожий термін. Тому ще й досі багато хто не розрізняє, де націоналізм, де шовінізм, а де нацизм.

Тільки в роки незалежності націоналізм починає сприйматися так, як і має сприйматися – як “загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури” (за М. Міхновським). На жаль, не тільки в наш час, а й у минулому “цей рух світла і волі українська інтеліґенція, подурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею на радість москалям і на свою і на народу свого погибель. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство” .

На прикладі України особливо наочно видно, до чого доводить відсутність державної ідеології, зорієнтованої на реалізацію національної ідеї та національних інтересів. У внутрідержавному житті бачимо економічну стагнацію, розшарування населення на купку надбагатіїв-олігархів та більшість, яку кинуто за реальну межу бідності, брутальне порушення прав людини, відсутність демократії та свободи слова, ігнорування чинного законодавства. У зовнішній політиці проголошувалася сумнозвісна багатовекторність, згідно з якою було названо добрих півтора десятка “стратегічних партерів”, а насправді – Україна не мала власної чіткої міжнародної політики і шарахалася між Сходом і Заходом, між Москвою та Європою. Її лідери на словах говорили про європейський вибір, а на ділі принизливо тягнулися до Росії і всіляко сприяли посиленню її впливу на Україну.

Правовий нігілізм наскрізь пронизав політичну систему держави. Безкарність стимулювала організовану злочинність та корупцію. Зневіра простих громадян у справедливості та законності сіяла песимізм і розчарування в суспільстві. Олігархічні клани в державі, щоб утримати ситуацію під контролем, намагалися сконцентрувати основну владу в одних руках – президента, – дедалі більше штовхаючи країну до авторитарного режиму, від якого недалеко й до тоталітаризму.

3. Держава та ідеологія

Конституційним нонсенсом є те, що в Основному Законі держави закладена норма, за якою виправдовується відсутність державної ідеології. На жаль, невизначеність в ідеологічному сенсі вищого керівництва держави, відсутність у його повсякденній діяльності національного стрижня, не сприяє консолідації суспільства, вносить розбрід у громадську свідомість та еклектику в законотворення. Нова Конституція України, хоч і була ухвалена під тиском і поспіхом Верховною Радою у червні 1996 року протягом однієї ночі, проте стала значним кроком у напрямі демократії порівняно із латаним-перелатаним Основним Законом Української РСР, що діяв до того. Проте у ній міститься чимало непродуманих, половинчастих, чи й зовсім хибних положень. Одним із таких є положення загалом добротної та прогресивної статті 15, яка декларує багатоманітність політичних, економічних та ідеологічних засад суспільного життя, про те, що “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов‘язкова” .

Можна лише здогадуватися, що така норма ухвалювалася, по-перше, як компроміс між різними політичними силами, представленими у Верховній Раді, а по-друге, – щоб запобігти повторенню минулого сумного досвіду, коли ідеологія однієї партії – комуністична, – як і сама партія, була єдиною, панівною та одержавленою. Отже, процитоване положення щодо окремої політичної партії можливо й виправдане, та без спеціального застереження про це воно сприймається буквально, і з нього випливає, що Україна не мусить мати своєї засадничої, домінантної, себто державної ідеології, без якої практично жодна держава існувати не може. Адже така ідеологія, незалежно від того, задекларована вона чи ні, сприймається як річ самозрозуміла, визначає магістральні напрямки розвитку держави, головні морально-духовні цінності, на які зорієнтоване громадянство, принципи захисту суспільних інтересів та самої держави від руйнації.

Кожна держава виробляє власну ідеологію: Франція – французьку, Німеччина – німецьку, Швеція – шведську. Це абсолютно не суперечить ні самій ідеї демократизму, ні його принципам. Професор Косик із Парижа показував мені свій паспорт французького громадянина: у графі “національність” записано – “Франція”, у графі “місце народження” – “Галичина”. В українському ж паспорті графу “національність” знято зовсім.

Багатоетнічні Сполучені Штати Америки – визнана цитадель західної демократії – у цьому плані є чи не найзаідеологізованішою державою: тут над усе дорожать державними символами, на кожному кроці вивішують державні прапори, пишаються американським паспортом для закордонних поїздок. При наданні американського громадянства виставляються досить жорсткі умови, зокрема такі, як необхідність п‘ятирічного легітимного проживання в країні, складання іспиту на знання англійської мови та історії США, складання присяги громадянина державі. Все це є ні що інше, як елементи єдиної державної ідеології.

До речі, ні в Америці, ні в жодній з європейських демократій не заведено виступати проти власної держави, її суверенітету та незалежності, як це вільно робиться в Україні, навіть у Верховній Раді – найвищому законодавчому органі, – де нерідко звучить недержавна мова та лунають заклики до реанімації покійного Союзу і входження України до нього складовою частиною.

Сфера політики, як і природа, порожнечі не терпить. Тому неправильно було б говорити, що в Україні немає ідеології взагалі. Вона є, але – не українська, а часто – антиукраїнська. Під прапором нібито демократії, плюралізму та свободи слова поле суспільної свідомості засівається зернами явного українофобства, громадськості нав’язуються у науковоподібні теорії антиукраїнського спрямування.

Так, час від часу витягується на світ Божий сповідувана російськими великодержавними шовіністами і підтримувана новітніми українськими комуністами ідея-мрія відновлення колишнього Союзу, хоча б у іншій формі, але обов’язково з Україною. Це стало однією з найнебезпечніших антиукраїнських тенденцій, яку підтримують високі державні посадовці. Ілюстрацією може бути нав’язування нашій спільноті так званого союзу трьох слов‘янських держав через парламентські структури. Так, наприклад, 1999 року за сприяння тодішнього голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка у Києві було проведено міжпарламентську конференцію “Білорусь, Росія, Україна: досвід і проблеми інтеґрації”, на якій приховані і явні українофоби чи то завуальовано, чи то прямим текстом проводили цю ідею.

Якщо депутат українського парламенту Володимир Тропін намагався хоч якось обґрунтувати, чому “необходимо создать Союз наших государств” , то його колега з Російської Думи Александр Тягунов заявив з усією прямолінійністю: “…мы всегда считали, что самым лучшим подарком для Союза Беларуси и России будет присоединение к нам Украины” . І якщо ліві, не криючись, створюють у Верховній Раді депутатську групу ЗУБР (за Україну, Білорусь, Росію), то так звані центристи з числа олігархів справжні наміри прикривають словесною еквілібристикою, висуваючи ідею “До Європи – разом з Росією”.

То ж чи варто дивуватися, що в незалежній Україні й досі на кожному кроці сповідуємо символи комуністичної доби: бронзові, гранітні та бетонні зображення більшовицьких вождів, а в назвах міст, сіл, вулиць зустрічаємо їхні імена? Навіть у столиці маємо вулиці Червоноармійську, Артема, Косіора, Мельникова та пам`ятник Ленінові у центрі міста, в якому той ніколи навіть не бував. Указ першого президента України Леоніда Кравчука про ліквідацію комуністичної символіки не виконувався при його президенстві, не виконувався, тим більше, за часів Леоніда Кучми. Мер Києва Олександр Омельченко пообіцяв свого часу на зустрічі з представниками Київського відділення Конґресу української інтелігенції прибрати з вулиць і майданів комуністичних ідолів, звести їх в одне місце і відкрити музей символів тоталітаризму під відкритим небом, але слова свого не дотримав: чи то кишка виявилась затонкою, чи то йому не дозволила це зробити вища влада.

Професор Іван Белебеха наводить кричущі факти комунізації суспільного життя на Харківщині уже за часів незалежності. Так, Харківська міськрада ухвалила рішення про встановлення пам‘ятника (і встановила!) Г. Жукову, який разом з Берією підписав зловісний наказ про примусове виселення з України українців, яким випала недоля перебувати під німецькою окупацією. Та ж міськрада відхилила рішення виконкому й рекомендації топонімічної комісії перейменувати площу Рози Люксембург на площу Соборності України. Сахновщинська райрада вирішила спорудити в райцентрі пам‘ятник Леніну – і пам‘ятник був поставлений.

Так привчають український народ терпляче ставитися до тих, хто його гнобив і знищував.

Ідеологічне обеззброєння українського суспільства стало визначальним завданням антиукраїнських сил. Вони ведуть активну, навіть аґресивну роботу в цих напрямах. Один із таких напрямів – приниження національної гідності українців, заміна національної культури космополітичним сурогатом, ревізія національної історії, паплюження українських національних святинь та символів, таких, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Надто ж на цьому набила руку антиукраїнська, як правило, російськомовна періодика, серед якої виділяється особливою українофобською агресивністю газета “Кієвскіє вєдомості”, що її контролюють сумнозвісні українські олігархи. Публікації у ній опусів журналіста О. Бузини, історика Я. Тинченка, письменниці О.Забужко викликали масові протести української патріотичної інтелігенції та відсіч національно-демократичної преси.

Такі нападки на наші національні символи, наші святині, знакові постаті в нашій історії не випадкові: адже поваливши стовпи української духовності, моральності, істинного патріотизму, легко позбавити світоглядної опори українську націю. Бо ідеї, висловлені у творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки можуть і мають бути покладені в основу національної ідеології Української держави. Харківський професор, доктор економічних наук Іван Белебеха детально розглядає ці проблеми в книзі “Честь України”. Із зрозумілим болем він змушений констатувати: що, на жаль, українська “державна влада не спромоглася створити таку політичну систему, а в ній ідеологію, яка б захищала інтереси українського народу, української незалежної державності. Поки що панує політична безсистемність, різновекторність, дезорганізація, дезорієнтація нашого суспільства” .

4. Журналістика та державна ідеологія

Журналістика та ідеологія тісно пов’язані. Деідеологізованої журналістики як системи засобів масової інформації, а отже, як науки і професії, не буває. Це аж ніяк не суперечить принципам об’єктивності та правдивості журналістики.

Засоби масової комунікації є важливим складником політичної організації суспільства та активним фактором формування суспільної свідомості. Слід застерегти, що це не має нічого спільного з марксистською теорією партійності. Засоби масової інформації політичних партій, звісно ж, дотримуватимуться партійних програм і партійної ідеології. Однак усе це не повинне суперечити загальним поняттям державної ідеології. Суспільство – це не одна партія, народ – це не один клас чи окремий суспільний прошарок. Серцевиною народу є корінна, титульна нація, яка становить фундамент держави. Тому інтереси суспільства, інтереси народу, себто національно-державні інтереси, мають ставитися вище від інтересів окремого класу чи окремої, хай і найчисленнішої партії. З цього, власне, і повинна виходити журналістика, виконуючи свої соціальні функції на базі національно-державної позиції.

Сучасні дослідники журналістики пов’язують подальшу демократизацію та політизацію суспільства з необхідністю серйозного наукового підходу до питань ідеології як важливого напрямку суспільної діяльності, наголошуючи на потребі спиратися на три основні риси сучасної ідеології:

– створення системи світоглядних цінностей, а не підлаштовування ідеології під тимчасові інтереси;

– надання ідеології сили реального життя, глибокого аналізу епохи та історично пройденого шляху;

– переорієнтація мислення у зв’язку з необхідністю застосування нової концепції суспільного розвитку.

І це зрозуміло, оскільки ідеологія – то система поглядів, яка осмислює історичний прогрес і віддзеркалює суспільні інтереси та стан суспільної свідомості.

У зв’язку з цим зростає роль журналістики загалом і журналіста зокрема, його особистої відповідальності як носія національної, державної ідеології. Тим більше в сучасний, перехідний період, коли утверджується українська національна ідея, триває процес національного державотворення, здійснюється непростий перехід від тоталітаризму до демократії в усіх сферах суспільного життя. Від чого залежить суспільний вибір журналіста?

Передусім від світоглядної основи. А світогляд починає формуватися з дитячих років, із сімейного кола – саме тоді дитяча душа, мов губка, вбирає в себе народні традиції, народну звичаєвість, народну моральність, що складалися впродовж тисячоліть. Це той підмурок, на який мають лягти цеглини цілеспрямованої освіти.

Звичайно ж, професія і характер праці журналіста вимагають, крім специфічних, ще й глибоких знань філософії, психології, логіки, економіки, політології та надто українознавства й української мови – не тільки як професійного інструментарію та будівельного матеріалу, але також як генетичного коду нації. Йдеться не стільки й не тільки про профільне навчання за програмами інституту чи факультетів журналістики, скільки й особливо про самовдосконалення, самоосвіту, вперте оволодіння поза інститутською лавою знаннями, що їх виробило людство.

Давно відома істина – добре пише той, хто добре мислить. Добре мислення якраз і дають ґрунтовні знання, ерудиція, на яких тільки й можуть пишним цвітом розквітнути не лише логіка, гострота мислення, професійна майстерність, а також інтуїція, внутрішнє розуміння суспільної ситуації, мистецтво точного прогнозу.

Національне відродження України відбувається за вельми складних умов, у доланні опору рудиментів тоталітаризму, у боротьбі прогресивних тенденцій з віджилими ідеологічними стереотипами. Не слід недооцінювати небезпеку з боку ворогів нашої незалежності, п’ятої колони, цілеспрямованих дій із-за меж країни, зокрема аґресивної чужоземної експансії в наш національний інформаційний простір. За цих обставин надзвичайної ваги набирає почуття патріотизму, яке мають не тільки проповідувати журналісти, а й самі повсякчас його сповідувати. Немає вищої честі і чесноти, як бути патріотом свого народу, своєї нації, своєї Батьківщини. Патріотом не споглядальним, а дієвим та активним, готовим захищати національні цінності свого народу, давати відсіч українофобству у будь-якому вияві.

З цього приводу наведу один цікавий випадок, який характеризує деяких представників української політичної та журналістської еліти.

Восени 1999 року перед принциповим футбольним матчем між збірними командами України та Росії у Москві, який викликав зрозумілий інтерес та ажіотаж в обох країнах, на каналі УТ-2 відбувся телеміст у живому ефірі Київ – Москва. Його ініціатор, принаймні з українського боку, телестудія “1+1”, учасників же годі перелічити, бо їх налічувалося понад півсотні, і звичайно ж, вони були мовчазними статистами, які хіба що могли висловити свої емоції оплесками. Та серед них з обох сторін були, так би мовити, “забійники”: від Києва – тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони п. Горбулін, міністр закордонних справ п. Тарасюк, екс-президент України п. Кравчук; від Москви – прем‘єр-міністр та міністр закордонних справ Росії г. г. Путін та Іванов, екс-прем‘єр г. Черномирдін, відомий україноненависник г. Затулін і… прем‘єр-міністр України п. Пустовойтенко. Так, наш прем‘єр був присутній у московській телестудії не просто принагідно (приїхав на футбольний матч і скористався нагодою нагадати про Україну), а по суті – підігрував московській політичній команді.

Загалом сам по собі задум цікавий і потрібний. Сусідів не обирають, із сусідством, навіть найнебажанішим, доводиться миритися. Тому варто і потрібно вести діалог з росіянами, доносити до них нашу правду, шукати і знаходити прийнятні компроміси, обстоюючи наші інтереси. Тим більше актуально це було перед гострим і напруженим футбольним матчем в атмосфері антиукраїнської істерії, яку нагнітали російські ура-патріоти.

Отже, сюжет телемосту складався з двох частин – домашнього завдання (відеокадрів про те, що знають українські діти про Росію, а російські – про Україну) і, власне, – обміну думками на актуальні теми. Домашні завдання виявилися досить цікавими, оскільки висвітлили не тільки рівень розвитку молодших школярів, а й їхні знання та рівень інтересу до сусідів. Відверто кажучи, українські діти здалися на голову вищими у своєму розвитку та ерудиції. Принаймні вони знали не тільки те, що Росія – це сусідня держава, що її столиця Москва, а що це багата і досить агресивна країна, що вона, м‘яко кажучи, недобре ставиться до України. Російські ж школярі практично нічого певного і конкретного не могли сказати про Україну як державу, не знали де розташовані Київ і Мінськ.

Зрозуміло, що жалюгідний рівень знань маленьких росіян прикро вразив дорослих московських політиків – все це віддзеркалювало в мініатюрі взагалі російські настрої щодо нашої держави. Та ще більше їх зачепило те, що маленькі українці перевершували своїх однолітків з Москви не тільки знаннями, а й, фігурально висловлюючись, патріотичною та політичною зрілістю. Звісно ж, московські політики, докоряли гамузом і своїм, і сусідським школярам за інфантильність, а дехто ще й українським вчителям за те, що, мовляв, прищеплюють дітям український націоналізм (куди краще було б прищеплювати російський шовінізм).

Хор російських лідерів з цього приводу можна пояснити, якщо не зрозуміти. А от прилучення до цього хору українських провідників важко і пояснити, і зрозуміти. Виявляється, однаковий сором пече душу і п. Пустовойтенкові у Москві, і пп. Кравчукові та Горбуліну в Києві: яка ганьба – українські діти негативно оцінюють недоброзичливість російських політиків у ставленні до України! Ой, недопрацьовує українське шкільництво та виховна система, треба робити поправки.

Насправді ж соромно було дивитися на хохляцтво української політичної еліти, на її готовність з приводу та без приводу ламати шапку перед “старшим братом”, на її підкреслену імпозантність, з-під якої повсюди витикалося гостре шило малоросійської меншовартісності. А дітьми треба пишатися – з них виростуть справжні українці, які і собі ціну знають, і добрих сусідів поважають.

Росіяни, котрі традиційно ладні мати Україну якщо не за свою провінцію, то, принаймні, за свого сателіта, трималися гідніше, ніж наші. Вони не виявляли властивої українцям запопадливості, твердо обстоювали російські інтереси і послідовно вели свою стару пісню. Черномирдін, посилаючись на відкритість Європи, дуже побивався, що між Україною і Росією проліг кордон, і навіть залякував, що на кордоні може закінчитися газова труба. А Затулін узагалі не приховував своєї агресивності і зазіхань на українську територію. Слава Богу, що п. Горбулін знайшовся відповісти, що в Європі пильнують кожен метр державних кордонів, але це не роз‘єднує держави. Навіть п. Кравчук натякнув Черномирдіну на його великодержавну обмеженість, оскільки той звик дивитися на кордон крізь газову трубу, вважаючи: де починається кордон, там кінчається труба.

Здавалося б, Горбулін з Кравчуком хоч трохи вирівняли дискусію, зберегли, як кажуть росіяни, українське “лицо”. Але тут нечистий смикнув ведучого з українського боку Миколу Вересня надати мікрофон Дмитрові Корчинському, колишньому лідерові УНА-УНСО, а той візьми та й бовкни про кордони навколо Чечні і Грозного, тобто всередині самої російської імперії. Мов окропом обдало ведучого: “Стоп!” – і відібрав мікрофон. Чого так злякався телеведучий Вересень? Хто наклав табу на тему російської агресії проти Чечні? Зрозуміло хто – господарі студії “1+1”, і зрозуміло чому – щоб не скривдити “старшого брата”: краще вже побачити пилинку у власному оці, ніж колоду в оці російського агресора.

Це лише окремий штрих відсутності національного стрижня в передачах далеко не найгіршого у професійному сенсі телеканалу. А скільки в нашій країні функціонує неукраїнських за своєю сутністю засобів масової інформації! Об’єктивні дослідники сучасної української журналістики не можуть погодитися з тим, „що в Україні існує у своїй більшості вітчизняна (іноді – україномовна), але не українська за духом і завданнями преса. Усі ми теж погоджуємося, що головний обов’язок її – працювати на благо і розвій нашої держави, української політики і культури”.

Керуватися державницькими принципами, захищати народну духовність та національні інтереси – це якраз і означає керуватися державною ідеологією, якщо навіть вона ще остаточно не сформувалась і не зміцніла. Тільки за цих умов не лише політик, а й журналіст можуть вважати себе справжніми державниками і патріотами, а творчість журналіста матиме місце не лише в суспільній свідомості свого часу, а й буде цікавою та корисною для наступних поколінь. Тільки таким рабом можна залишити помітний позитивний слід в історії.

5. Компас державотворення

Означення „національний, національна” сьогодні широко використовуються в Україні, але форма не завжди, на жаль, наповнюється національним змістом. Маємо національні академії, університети, театри, навіть Комітет з Державних премій імені Тараса Шевченка перейменовано в Комітет з Національної премії. І цей Комітет, до складу якого тоді входили такі відомі націонал-демократи, як Микола Жулинський, Іван Дзюба, Іван Драч, якраз після перейменування відмовив у присудженні Національної Шевченківської премії професорові Анатолію Погрібному за патріотичну, написану кров'ю серця, широко знану книгу “Якби ми вчились так, як треба…” та відомому публіцистові Сергієві Білоконю за фундаментальне дослідження “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”.

Книжка Анатолія Погрібного витримала у 3-х видавництвах чотири видання рідкісним, як на сьогодні, загальним накладом – 55 тисяч. Книжка, зміст якої був спопуляризований також відомими авторськими радіопередачами народного професора, як називають, Погрібного, здобула підтримку, можна сказати, усієї свідомої України. Бо ця книга – на захист української нації, української культури, української мови. І ось – голосування, в ході якого в перших двох турах Погрібний отримав більшість голосів. Здавалося б, з цього і мав виходити Комітет та його голова, але розпочинається гра закулісся, організовується ще одне голосування і зовсім несподівано в цій номінації, премію одержує …Мирослав Попович – за книжку-підручник, яка ще, власне, не була апробована, вийшла невеликим експериментальним накладом на гроші Фонду Сороса, та – головне, – яка містить спірні потрактування питань історії української культури, котрим вона присвячена. Під сумнівом, наприклад, у філософа саме існування української культури в дохристиянську добу, негація і стосовно належності Україні Київської Русі. І ось саме цей діяч і виявився нагородженим Національною Шевченківською премією. За що – за україноприниження, українозневажництво?

Таке рішення Комітету викликало подивування. До Президента України звернувся з протестом з’їзд “Просвіти”, що якраз відбувався в Києві, а з телеграмою-проханням не підписувати указ про присудження премій 2001-го року до відновлення справедливості щодо Погрібного, звернувся у повному складі секретаріат НСПУ на чолі з Юрієм Мушкетиком. Та – не почули…

Стосовно ж самого Погрібного, то, до його честі, він просто сам подбав про побільшання своїх шансів на успіх, видавши нову свою книжку – “По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле”. Отже, вже не однією, а цими двома книжками він і був номінований на премію 2002 року. Можна сказати, що його номінувало все свідоме українство. Самі члени Комітету стверджують, що такої вражаючої кількості звернень, резолюцій, листів на підтримку жодна кандидатура ніколи не мала, – від організацій, від приватних осіб, з України, з-поза її меж (США, ФРН, Бельгії, Словаччини, Австралії). Десятки і десятки схвальних рецензій у газетах і журналах.

І ось нове голосування. Анатолій Погрібний набирає 12 голосів (усього членів Комітету – 21). Цього – недостатньо, але це – більше, аніж в інших. Сергій Білокінь, що проходив по цій же номінації, набрав 3 голоси. Здавалося б, переважаючу наставленість Комітету, сприятливу для кандидатури Погрібного, встановлено; його шлях до перемоги – майже вільний. Але замість вирішити питання цього ж дня, підсумкове засідання було перенесене на наступний день. Для чого? Серед літературного бомонду небезпідставно подейкують, що так було зроблено ні для чого іншого, як для узгоджувань та погоджувань з “високою хатою”, а звідти нібито й почулося, як і торік: “Не допустити!”.

Немає жодних заперечень щодо актуальності та сумлінності здійсненого Сергієм Білоконем архівного дослідження “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”, воно заслуговує на найвищу відзнаку. Але в тому й річ, що для тодішньої влади праця Сергія Білоконя була цілком безпечна. На відміну від високоталановитої, арґументованої публіцистики Анатолія Погрібного, опертої на неспростовний фактаж викриття антиукраїнського шабашу, що нині здійснюється в Україні. Адже публіцист фактично висував звинувачення владі і розвінчував режим, який усіляко гальмував утвердження українства в країні. Як могла влада його підтримати, коли автор орієнтує не на будівництво у нас позбавленої українського обличчя, знеукраїнізованої "держави громадянського суспільства", а навпаки – на будівництво повносилої національної держави українського народу, в якій – саме ось так визначеній – вже і мають утверджуватися найширші громадянські права та свободи? Не уникав Погрібний, до речі, прізвищ, викриваючи “всєчєловєков” на взірець В. Малєнковича чи М. Поповича…

Невмотивоване відторгнення Комітетом з Національної премії патріотично-української публіцистики Анатолія Погрібного викликало протестну реакцію не тільки серед національно-демократичної еліти, а й, наприклад, серед представників комуністичного табору (скажімо, Борис Олійник публічно висловив своє здивування). Деякі радикали пояснюють позицію Комітету тим, що там, як вони кажуть, спостерігається вплив різних поповичів. Та справа, схоже, в іншому – в наявності у багатьох членів Комітету психології хохловичів.

Чи не тому в нас ігнорувалися національна ідея, національні інтереси, національна ідеологія, національні кадри, що все це передбачає демократію, підконтрольність влади народові, прозорість внутрішньої й зовнішньої політики? А оскільки не вироблено нової ідеології, то замість неї користалися старою, не афішуючи це особливо: адже святе місце порожнім не буває. І в країні дедалі помітнішіми стали рецидиви колишніх радянських часів у різних галузях суспільного життя: командування економікою, тотальний контроль над засобами масової комунікації через економічний шантаж і фізичне знищення опозиційних журналістів, брутальний тиск на опозицію і розправа з нею через адміністративні важелі та силові й судові структури, насаджування культу особи через підконтрольні електронні та друковані засоби масової інформації. Зрештою, як сказав один відомий політик, безсило розвівши руками: маємо те, що маємо (Л. Кравчук). А маємо, на жаль, ось що, як сказав інший відомий політик у запалі передвиборної відвертості (Є. Марчук), ніби заочно сперечаючись із сумнозвісним третім державником, який ніяк не міг утямити, що ж будувати (Л. Кучмою): “Замість суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні побудоване дивне і жорстоке суспільство, де офіційно виголошені слова мають протилежний зміст, а державні дії – протилежний результат. Творення такого суспільства супроводжується величезним і стрімким його просуванням у минуле” .

Україні як національній державі потрібна національна ідеологія, якщо хочемо мати не просто Україну, а Україну українську. Бо, тут важко не погодитись із всесвітньовідомим правозахисником, головою Української Республіканської партії, видатним політиком-патріотом нової України, який 27 років відсидів у радянських концтаборах, Левком Лук’яненком: “Немає інтересів вищих за національні. Вони вершина, вищої від якої нема” .

На жаль, і в питаннях утвердження української державної ідеології, і в питаннях виховання у громадян України національних почуттів, пробудження національної самосвідомості, національної гордості далеко не кращий приклад подавали вищі владоможці. Де ж це видано, щоб ті, хто стоїть на чолі Української держави промовчали, коли одіозний мер Москви і відомий українофоб Лужков уже вкотре публічно заявив, ніби плюнувши в обличчя українському народові, що Крим був і є російським. І хіба можна вважати прийнятним для нинішніх провідників бучне святкування разом з Путіним Дня Російського Чорноморського флоту, фактично відібраного в України разом із севастопольською базою, проігнорувавши свято своїх рідних моряків, яке відбулося лише на день пізніше після російського? Що це – холопська запопадливість перед московським паном? брак національного духу? відверта зневага свого, українського? чи цілком свідома політична лінія на знедержавлення власної країни?

Висновки

Отже, ясно, як Божий день: Україні потрібна національна державна ідеологія як система політичних, економічних, правових, філософських, моральних, естетичних поглядів – невід‘ємна складова частина суспільної свідомості, своєрідний компас державотворення. У нас є що покласти в основу державної ідеології: це – тисячолітні традиції та звичаєвість українського народу, це – життя і творчість його Апостола Тараса Шевченка, це, зрештою, – воля українського народу, одностайно висловлена на референдумі 1 грудня 1991 року і спрямована на побудову незалежної, самостійної, суверенної, соборної Української держави.

На жаль, за чотирнадцять років такої ідеології не створено. Не тому, що наша політична еліта недолуга, а тому, що вона не патріотична. Олігархічним кланам, які контролювали владу, національна ідеологія не потрібна, вони поклоняються одному богові – золотому тельцю. А тих, кому вона потрібна, до влади не допускали. У цьому якраз і полягає одна з найсильніших і найруйнівніших антиукраїнських тенденцій в Українській державі. Та після Помаранчевої революції з’явилася надія, що все стане на свої місця, що Україна матиме національну державну ідеологію.

Тому сьогодні доречно нагадати всім: воля народу є священною, вона не може ігноруватися, тим більше перекреслюватися чи переглядатися жодним, хай найвищим, законодавчим чи виконавчим державним органом, жодною політичною партією, громадською організацією чи населенням окремого реґіону. І заради майбутнього нашої країни і нашого народу треба законодавчо тепер закріпити результати референдуму, якщо цього не було зроблено по гарячих слідах, передбачити кримінальну відповідальність за порушення волі народу. А будь-які дії, що йтимуть усупереч цій волі, треба розцінювати як антинародні, антидержавні і такі, що стоять поза законом.

Список використаних джерел

  1. Богуш В. М. Інформаційна безпека держави: підручник. — К. : "МК-Прес", 2005. — 432 с.
  2. Гриценко Олена. Суспільство, держава, інформація. – К., 2001.- 182 с.
  3. Карпенко В. Інформаційна політика і безпека. – Підручник. – 248 с.
  4. Кормич Б. А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2005. — 382 с.
  5. Націоналізм. Антологія. – К. – Смолоскип. – 2000. – 415 с.
  6. Почепцов Г. Г. Інформаційна політик: Навчальний посібник. — К. : Знання, 2006. — 663 с.
  7. Сергійчук В. Українська соборність. – К. – 1999. – 163 с.