1. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

2. ІДЕЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

3.ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

4.ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

5. ОСНОВНІ ОЗНАКИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

6.ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

7.ВИСНОВОК

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

В історії політичної та правової думки ідея правової держави завжди була і є однією з найперспективніших та найгуманніших державно-правових ідей. Не випадково , що проблеми правової держави завжди привертали до себе увагу передових людей – прогресивних мислителів давнини, середньовіччя та сучасності.

Звичайно, різні мислителі, політичні та суспільні діячі вкладали неоднаковий сенс та зміст в ідею правової держави. Якщо в одних, наприклад, ідея такої держави асоціювалася в кінцевому результаті з приватною власністю, багатством певних класів та верств, з використання в різних формах чужої праці, то в інших зовсім навпаки.

При приватній власності, заявляв Томас Мор в своїй “ Утопії”, не можливо говорити ні про справедливість, ні про добробут всього суспільства. Передові тогочасні держави він вважав лише змовою багатіїв, які прикриваючись державою, задовільняють свої власні інтереси. Так вони роблять все від імені держави, а отже і від імені бідних, і всі їх уловки стають законами.

Питання правової держави широко обговорюються і в наш час. Основна причина такої уваги до правової держави не лише в гуманності самої ідеї, але в пошуках шляхів її найбільш адекватного оформлення та ефективного здійснення.

Серед суттєвих передумов успішного формування та функціонування правової держави слід назвати наявність в країні громадянського суспільства. Існує багато не співпадаючих одне з одним увлень про громадянське суспільство та про характер його співвідношення з державою. Взагалі, громадянське суспільство виступає в якості певної антитези, противаги державі. При такому співвідношенні з державою, призначення громадянського суспільства в особі різних соціальних груп, класів, верств, організованих в спеціальні інститути та об’єднання, полягає не лише в нагляді за діями держави з тим, щоб вони не виходили за межі законності та конституційності, але й у застосування всіх дозволених законом заходів для того, щоб примусити державу та її органи у випадку порушення ними діючих правових актів повернутися на шлях закону. Так громадянське суспільство виступає не лише гарантом послідовного та безперервного розвитку цивілізації, але й гарантом існування та розвитку самої правової демократичної держави.

ІДЕЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

За останні роки проблеми правової держави висунулися на перший план теоретичних розробок у вітчизняній юридичній науці. Як відомо, радянська правова доктрина заперечувала ідею правової держави, вважаючи, що вона є виявом антимарксистських поглядів. Але зараз, після розпаду СРСР, навіть ще раніше, за часів перебудови, ситуація докорінно змінилася. Юристи звернулися до теоретичного осмислення питання та побудови моделі правової держави стосовно нашої країни. Звичайно, посилився інтерес до концепцій правової держави в історії політичної думки.

Сама ідея утвердження права в суспільному житті коренями уходить у глибоку давнину – той час, коли з’явилися перші держави. Давні пам’ятки писемності зафіксували, як на зміну первісній організації влади прийшла держава, і що саме її формування потребувало законодавчих реформ, що поклали початок правовій регламентації механізму державного управління

( реформи Солона та Клісфена ).

Таким чином, з моменту свого виникнення право стає засобом забезпечення нормального функціонування державної влади. Для того, щоб упорядкувати суспільні відносини за допомогою права, держава повинна була конституціювати себе законодавчим шляхом. З того часу проблема визначення правових основ держави стає наскрізною темою всієї політико-правової думки.

В умовах докапіталістичних формацій, першопричиною існуючих суспільних порядків вважалися божествені настанови, і проблема винайдення законних основ влади зводилася до певної інтерпритації релігійних заповітів. В ідеології ранньокласових суспільств, обгрунтування правомірності існуючої влади пов’язувалося із загальносвітовими принципами та поглядами, релігійними заповітами та моральними приписами.

Ідеї підпорядкування влади священним законам відстоювали жерці, представники рабовласницької аристократії ( Платон, Аристотель), “батьки” християнської церкви ( Августин), середньовічні схоласти ( Фома Аквінський). Розроблені ними політичні вчення були спрямовані на те, щоб забезпечити привілеї правлячої верхівки та духовенства. Справедливим визнавали лише закон, що існує “від природи”, в силу священних приписів. Саме такий зміст вкладав в це поняття Платон : “Я бачу близьку загибель своєї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Але там, де закон – володарь над правителями, а вони — його раби, я бачу порятунок держави та всі блага, які лише можуть дарувати державам боги”

( Закони, 715 d). Під законами тут розуміється сукупність морально-релігійних та правових норм, що встановлені наймудрішими людьми держави в якості орієнтиру для інших груп.

Принципово інакше до проблеми співвідношення держави та закону підходили ідеологи торгівельно-промислових прошарків, рабовласницької демо-кратії, середньовічного бюргерства. Не в змозі перемогти релігійні уявлення, вони виступали з ідеями незалежності існуючого законодавства від волі бога та вимагали визнати верховенство народу в державних справах. Управління на основі закону, згідно їх поглядів, передбачало підкорення всіх посадових осіб рішенням, що прийняв народ.

Але з подальшим розвитком відносин приватної власності, в трактуванні взаємозв’язку держави та права відбуваються важливі зміни. Здійснення державної влади починають розцінювати не лише з точки зору загального добробуту, але й з позицій індивіда, правового положення його майна, сім’ї, нащадків. Так розрізняють публічну та приватну сфери суспільного життя, і на основі цього зароджуються уяви про державу як про правове суспільство свободних осіб, що переслідують свої інтереси.

Найперше визначення держави як правового суспільства, що дійшло до нас, належить Ціцерону. Згідно його поглядів, держава ( res publica) є справою народу як “союзу багатьох людей, що пов’язані між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів громадян”.

Ідеї Ціцерона відіграли визначну роль в розвитку юридичних уявлень про державу, але в умовах рабовласницького та феодального суспільств вони не змогли отримати послідовного обгрунтування. В епоху Античності та Середньовіччя правове положення індивіда було обумовлено його приналежністю до певного соціального колективу, тобто визначалося позаекономічними факторами. Політико-правовим доктринам того часу не було відоме поняття суб’єктивних прав особи.

Ідеї держави як правового суспільства отримують теоретичне обгрунтування лише в Новий час у зв’язку з виникненням капіталістичної форми власності. В класичному світосприйнятті буржуазії трактування соціальних інститутів

( держави та права також ) звільняється від морально-релігійних наростів.

Основні принципи класичного юридичного світогляду сформували ідеологи епохи ранніх антифеодальних революцій

( Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс ). На противагу офіційним доктринам абсолютизма вони висунули раціоналістські концепції природного права та договірного походження держави. Але раціоналістичні концепції зберегли середньовічний метафізичний антиісторизм. Реальне суспільство і держава не являли для них інтереса і набували значимості лише при розгляді крізь призму універсальної обов’язковості.

В XVII– XVIIIст. ст. політико-правовий раціоналізм став провідним напрямком в ідеології. Соціальною передумовою політико-правового раціоналізму став розвиток товарно-грошових, ринкових відносин. Саме буржуазія висуває вимогу створення єдиної загальнодержавної правової системи. Ця вимога знайшла відображення в уявленнях про право як про першопричину та найважливіший інструмент соціального порядку.

Праву вже надаються риси головуючої нормативної системи, що відтісняє всі інші регулятори поведінки людини на периферію суспільного життя, в сферу сімейних та міжособистісних відносин.

Відповідно змін зазнало і поняття держави. Оскільки праву надається роль провідної нормативної системи, то держава представляється у вигляді організації влади, що покликана гарантувати власність та права індивідів, а також вирішувати в законному порядку виникаючі між ними суперечності. Держава являється засобом затвердження правопорядку як рівноваги між приватною свободою та загальним добробутом. В трактування співвідношення держави та права в XVI– XVIIст.ст. були внесені ідеї правового закріплення державного устрою, єдиної для всієї країни законності, верховенства загальних законів та обмеження дискреційної влади уряду, суб’єктивних прав особи, взаємовідповідальності особи та держави.

Розуміння держави все ж було різне в залежності від соціально-політичних позицій. Серед таких позицій, що склалися в той час, можна виділити дві, що знаходяться на діаметрально протилежних полюсах, — позиція лібералів та революційних демократів.

Представники першого напряму ( Локк, Вольтер, Монтеск’є) за головне вважали принцип особистої свободи. Призначення права – захистити індивіда від свавілля, особливо з боку влади. Державну діяльність вони зводили до мінімуму. Вони вважали , що незалежні один від одного індивіди можуть самостійно врегулювати відносини між собою і потребують лише того, щоб ці відносини отримали надійний захист. Згідно формули Дж.Локка, в розумно створеному суспільстві законів має бути якомога менше ( оригінал: “as few law as possible”). Для цих ідеологів ідеалом держави була конституційна монархія з послідовно проведеним розподілом влад.

Прихильники демократичного табору,навпаки, виступали за повновладдя народу та республіканську форму правління. Погоджуючись, що держава повинна забезпечити свободу індивіда, вони все ж мали своє розуміння механізмів взаємозв’язку приватних та суспільних інтересів. Як стверджував Ж.-Ж.Руссо, мета політики полягає в тому, щоб досягти безумовної переваги суспільних інтересів над особистими.

У вченнях революційних демократів право ототожнюється з законами, що прийняті більшістю голосів. І законодавча влада в демократичній державі майбутнього наділялася безмежними повноваженнями.Так законодавча діяльність набувала тоталітарного характеру. Таке розуміння права і законності обернулося на практиці легісломанією, що іноді переростала в свою власну протилежність – повну беззаконність.

Обгрунтування ідеалу правової держави в теорії І.Канта було піднято на новий ступінь. Його вчення про державу та право стало першою великою політичною доктриною, що була створена з урахуванням наслідків та під безпосереднім впливом Великої французської революції. Кант поєднав програму лібералістів з ідеями найбільш радикальних політичних течій того часу та надав їм форми глибоко продуманої теоретичної системи, розкритикувати яку було досить важко.

Головна заслуга Канта полягає в тому, що у своїй філософії він поставив проблему розуміння права та держави як проблему методологічного порядку, та пов’язав її з визначенням специфіки загальної теорії в порівнянні з природознавством. Він зазначав, що якщо в природознавстві “ джерелом істини є досвід”, то закони моралі та правові постулати неможливо вивести з існуючих відносин між людьми. Тому, звичайно, створити теорію моралі та права, подібну до природничих наук, неможливо. Юрист зможе знайти відповідь на питання, яким є загальний критерій справедливості лише тоді, коли відкине на деякий час всі емпіричні начала та не пошукає джерела суджень в одному лише розумі. При дотриманні цих умов теорія права та етика стають наукою.

Якщо застосувати це до держави,то виявляється, що обгрунтування її як правової держави неможливо зробити на основі філософії та методології емпіризму. Кант розглядав не державу , якою вона є зараз, але “державу в ідеї, такою, якою вона має бути відповно до чистих принципів права”. І хоча Кант ще не використовував терміну “правова держава”, але застосував близькі за значенням терміни:“правове громадянське суспільство”, “ громадянсько-правовий стан ” тощо.

Особливістю кантівського визначення було те, що основною ознакою держави він вважав верховенство закону. Своїм визначенням він намагався перемогти як теорію лібералізму, так і вчення демократів. В філософії Канта найвищим критєрієм справедливого закону є не природне право та не єдність голосуючих за нього, а мораль розуміння людиною своєї відповідальності перед усім людським родом.

Розглядаючи співвідношення моралі та права, Кант характеризував правові закони як свого роду мінімум моралі. Якщо в суспільстві встановлене право, засноване на моралі, то поведінка людей обмежується певними рамками , щоб волевиявлення однієї людини не зашкодило свободі інших.

Але подібні відносини не є повністю моральними, оскільки індивіди керуються не обов’язком, а іншим:почуттям вигоди, страхом покарання тощо. Іншими словами , право забезпечує цивілізаційні відносини між людьми, при цьому допускаючи, що останні залишаться в стані антипатії один до одного. В суспільстві, де панує лише право (без моралі ), між індивідами зберігається “ повний антагонізм”.

Виступаючи проти абсолютизації можливостей правового регулювання життя суспільства, Кант підійшов до розуміння того, що правова свобода та рівність перед законом носять абстрактний та формальний характер. За його концепцією правове громадянське суспільство — не кінцева мета людства, а лише перехідний стан до більш досконалого суспільства.

В практичному плані вчення Канта було спрямоване проти насильного скинення абсолютистського ладу. Правового стану суспільства неможливо досягти неправовими методами. Кант закликав домагатися перетворень в суспільстві мирним шляхом за допомогою поступових законодавчих реформ. Ідея правової держави була наповнена новим змістом – закликом до проведення революцій легальними методами.

Вчення Канта мало великий вплив на подальший розвиток політико-правової думки.

Саме після Н.Канта в Германії сформувалася течія, прихильники якої зосередили увагу на розробці теорії правової держави. Це насамперед :Роберт фон Моль ( 1799-1875 ), Карл Теодор Велькер (1790-1869 ),Отто Бер (1817-1895), Фрідріх Юліус Шталь (1802-1861), Рудольф фон Гнейст (1816-1895 ). Завдяки їх працям ідеї правової держави отримали термінологічну визначеність і набули поширення в Германії та за її кордонами.

Термін “правова держава” ( з нім. rechtsstaat) ввів в оборот Р.Моль. Вже в першій половині XIX ст. в німецькій юриспруденції з’явилися численні публікації, присвячені питанням правової держави. Концепції правової держави починають проникати й в інші країни.

Але поширення цих концепцій відбувалося нерівномірно. Особливий інтерес до них виявляли у відсталих країнах: Німеччині та Росії. В зв’язку з революційними подіями 1848-1849 рр., ідеї правової держави використовувалися для пропагування мирних і поступових перетворень в суспільстві. В концепціях правової держави їх вабили антиреволюційні лозунги. Представники цієї концепції не приховували, що вона спрямована і проти старих порядків і проти революційної демократії.

Щодо найбільш передових країн того часу (Англії, Франції, США),то в них вже склалися національні системи права. В політико-правових доктринах буржуазія, що перемогла, не мала необхідності в обгрунтуванні правової держави як ідеалу. Уявлення про правову спільність використовувалися тут лише з метою апології існуючих порядків та для вирішення задач, що пов’язані із застосуванням діючого права. Цим пояснюється те, що ідеї правової держави в Англії та Франції сформувалися незалежно від німецького впливу.

У французській юриспруденції протягом майже всього XIXст. панівне положення займали концепції школи екзегезів, або коментаторів. Ототожнюючи право з законом, вони вважали задачами юридичної науки лише формальних опис та коментування діючого законодавства(насамперед Кодексу Наполеона ). Довготривале панування формально-догматичної юриспруденції призвело до того, що французські юристи рідко зверталися до загальнотеоретичних та методологічних проблем. В усіх працях вивчення співвідношення права та держави не виділялося в окрему течію політико-правових досліджень. Питання про правову державу французські юристи вирішували в практичному плані, не звертаючись до теорії.

Особливість англійських концепцій визначалася особливостями прецедентної системи права. В них доводилось, що найважливішою ознакою правової держави є підкорення державної влади загальному праву, виробленому судовою практикою. Найбільш повно сформував ці ідеї професор Оксфордського університету Альбер Венн Дайсі ( 1835-1922 ) у своїй праці “ Основи конституційного права ” ( перше видання 1985 р. ). При описанні англійської системи законності, що була заснована на верховенстві судових рішень, ним було використане поняття “Rule of Law”( верховенство права ), яке рініше застосовувалося при визначенні окремих правових приписів та норм.

За твердженням А.Дайсі, верховенство права забезпечується тим, що загальні принципи конституції, включаючи права і свободи громадян, є “ результатом судових рішень ”. Таким чином він проводив класифікацію держав на правові та неправові. Як і інші лібералісти XIXст. , Дайсі вважав, що верховенство права несумісне з проектами “ широких соціальних нововведень”. Вікторіанська Англія являлася для нього уособленням правового ладу.

Завершуючи огляд концепцій XIXст. , треба зазначити і відношення К.Маркса та Ф. Енгельса до ідеї правової держави.

В ранніх творах цих вчених знаходять деякі вислови, близькі до ідеї правової держави. Так, наприклад, Енгельс в 1840 р. писав : “ Відносини між правлячими та підкореними повинні бути встановлені на основі права раніше, ніж вони можуть стати і залишатися сердешними”.

В своїх подальших працях К.Маркс та Ф.Енгельс створили власну соціально-політичну доктрину. Для зрілого марксизму характерне заперечення держави, в тому числі і правової. Вони вважали, що державна влада необхідна пролетаріату лише на етапі переходу до бездержавного ладу. Про це свідчать і висловлювання родоначальників марксизму, в яких вони критикували ідеї правової держави.

Але вже з кінця XIXст. популярність ідей правової держави значно зросла. Для цього існував ряд вагомих, взаємопов’язаних причин. Затвердження відносин, характерних для пізнього капіталізму, породжувало багато протиріч і викликало багато підходів до їх вирішення. Існували дві взаємовиключні тенденції:одна націлена на придушення класових ворогів силою й утримання політичної влади за допомогою диктатури, а інша була зорієнтована на пошуки класових компромісів та вирішення соціальних конфліктів шляхом двосторонніх поступок. Поширення концепцій правової держави стимулювали обидві тенденції.

Перша половина XX ст. пройшла під знаком переваги конфронтаційної ідеології. В 30-ті рр. більша частина Європи – фашистські диктатури. Саме в цей час прокинувся інтерес до проблем прав людини, демократії та гуманізму. Ідеї правової держави наповнюються загальнодемократичним змістом, що спрямований проти авторитаризму та тоталітарних режимів. В цьому полягає їх відмінність від лібералістських вчень XIX ст., які заперечували принципи демократії та народного суверенітету.

З поваленням авторитарних режимів формули правової держави отримують законодавче закріплення. На конституційному рівні ця формула вперше була закріплена в Основному законі ФРН 1949 р. і в Конституції Іспанії 1978р., тобто в колишніх фашистських країнах.

В другій половині XXст. в суспільній думці європейських країн набуло поширення прагнення вирішити соціальні конфлікти шляхом пошуку суспільної злагоди та примирення ворогуючих класів. На зміну ідеології конфронтації приходять ідеї соціального компромісу, взаємних поступок. Звідси – широке поширення в політико-правовій думці концепцій соціальної держави та трактування правової держави у так званому “матеріальному змісті”. Поєднання цих принципів дає формулу соціальної правової держави, що отримала поширення в ідеології неолібералізмута соціал-демократії.

Характерною особливістю сучасних концепцій соціальної правової держави виступає визнання можливості активного втручання політичної влади в сферу економіки та проведення глибоких суспільних перетворень, включаючи соціалізацію власності, при умові їх здійснення правовими методами.

В руслі цього світогляду складаються ідеї примату загальнолюдських цінностей над класовими та груповими. З розвитком міжнародної інтеграції їх доповнюють уявлення про необхідність підкорення національних правових систем праву світового співтовариства. В останні роки більшістю європейських держав прийнято рішення, що у випадку розходження закону країни з міжнародним договором суди повинні керуватися останнім. До числа відмінних ознак правової держави західні політики відносять тепер не лише верховенство закону, але й його відповідність міжнародному праву.

Концепції соціальної правової держави зустріли заперечення з боку консерваторів. Обгрунтування ідеології неоконсерватизму висунув австрійський економіст і філософ Август фон Хайєк (1899-1992), що виклав свої політичні погляди в працях: “Дорога до рабства”, “ Конституція свободи ”, трилогія “ Право, законодавство та свобода”.

Соціальна доктрина Хайєка, за його власним визнанням, була спрямована проти будь-яких форм дирижизму, і в першу чергу проти неоліберальних програм активізації економічної діяльності держави в індустріально розвинутих країнах. Він стверджував, що втручання держави в економіку обмежує свободу індивідів та призводить до дезорганізації їх діяльності.

Сучасній ринковій економіці, як вважав Хайєк, відповідає лише держава,заснована на принципах верховенства права ( “ Rule of Law”). Державна влада в самій державі має лише одну задачу – забезпечити дотримання всіма громадянами загальних правил поведінки, тобто підтримувати порядок. Хайєк вважав, що верховенство права передбачає не лише підкорення виконавчих органів влади закону, але й невтручання самої законодавчої влади в сферу свободи та невідчужених прав людини. Правова держава передбачає верховенство приватного права над публічним.

Розглядаючи сучасний стан ідей правової держави, слід уникати перебільшення їх ролі та ступеню поширення. Зараз правова держава виступає ідеалом, конституційним принципом і не отримує свого повного втілення в якій-небудь країні. Реальна політична практика держав, що проголосили себе правовими, нерідко розходиться з нормами конституції.

Основним ареалом поширення цих ідей залишається європейський континент. Але було б помилкою розглядати їх ( ідеї ) як вираження загальнолюдських цінностей. Слід враховувати також, що вони не мають однозначної інтерпритації в соціально-політичній та правовій літературі.

Історія політичної думки показує, що ідеї правової держави розроблялися з різних ідеологічних та теоретичних позицій. В галузі політики ці ідеї можуть відігравати конструктивну роль, але можуть використовуватися й для обгрунтування досить консервативної політичної діяльності.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Як вже зазначалося, концепція правової держави має глибокі історичні та теоретичні корені. Теорія правової держави в її цілісному вигляді була розроблена Дж.Локком, Ш.Монтеск’є, Т.Джефферсоном. Значними кроками на шляху до правової держави стали Конституція США 1787 р. та Конституція Франції 1789 р., які вперше закріпили деякі положення правової державності. Вирішальними факторами створення правової держави стали успіхи у формуванні громадянського суспільства та загальний соціально-економічний та культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних, наукових основ.

Правова держава – це держава, що обмежується у своїх діях правом, яке захищає свободу особистості і підкоряє владу волі суверенного народу. Право є системою загальноприйнятих, формально визначених норм, що гарантуються державою, тобто правил поведінки загального характеру, що регулюють суспільні відносини. Право є засобом організації державної влади. За допомогою юридичних норм держава здійснює необхідні функції, робить свої веління обов’язковими для всього населення.

В правовій державі функціонує режим конституційного правління, існує розвинута та несуперечлива правова система з ефективним контролем політики і влади. Здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, діяльність її органів, посадових осіб пов’язані правовими нормами та підкорені ним. Концепція правової держави обгрунтовує правову рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави, невтручання держави в справи громадянського суспільства.

Теорія та практика правової держави дозволяє виділити такі її основні ознаки :

Суверенітет народу,конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є кінцевим джерелом влади ; щодо державного суверенітету, то він носить лише представницький характер.

Верховенство закону,що виражає правові принципи суспільства. Закони правової держави спираються на Конституцію країни і мають найвищу обов’язкову силу по відношенню до інших нормативних актів, що видаються державними органами. Закон не можна скасувати, до нього не можна вносити змін ні відомчими актами, ні урядовими розпорядженнями. У зв’язку з цим постає питання про якість самого закону. В дійсно демократичній правовій державі закон повинен відповідати праву, бути гуманним, справедливим, прогресивним, закріплювати невідчужені права людини.

Всезагальність права, підкорення праву самої держави та її органів. Держава, що видає закони не може сама їх порушувати. Всі органи держави та посадові особи діють на основі і в межах законів, в межах компетенції та в порядку, встановленому правовими нормами.

Взаємовідповідальність держави і особи. Не лише громадяни, окремі організації та установи несуть відповідальність перед державою за виконання своїх обов’язків, але й держава, її посадові особи відповідальні за свої дії перед громадянами. Особа погоджується на певні обмеження та зобов’язується підкорятися загальним настановам держави, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності. В основі правової держави полягає прагнення захистити людину від державного терору, гарантувати індивідуальну свободу.

Розподіл влад. У відповідності до принципу розподілу влад влада не повинна бути узурпована в руках однієї особи або одного органу, а повинна бути розподілена, щоб уникнути деспотизму, між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Принцип розподілу влад вимагає самостійності, незалежності , суворого розмежування компетенцій цих 3-х влад , наявність системи стримувань та противаг, за допомогою якої кожна гілка влади змогла б обмежувати іншу. Принцип розподілу влад не виключає, а передбачає єдність та взаємозв’язок влад, а також певне верховенство законодавчої влади, конституційні рішення якої є обов’язковими для всіх.

Принцип розподілу влад діє і у вертикальному аспекті як збалансоване співвідношення центральної влади з регіональною, місцевою владою. Велика концентрація влади у центру може призвести до ігнорування інтересів на місцях, та навпаки, занадто велика компетенція місцевих органів може негативно вплинути на загальнонаціональні інтереси.

Непорушеність свободи особи, її прав, честі та гідності. Першооснова правової держави – визнання прав та свобод людини і громадянина, їх повага, дотримання та захист з боку держави. Правова держава виходить з того, що права та свободи людини є невідчуженими та належать ій від народження; права та свободи надані в однаковій мірі всім та кожному; здійснення прав людини і громадянина не повинно порушувати прав та свобод інших осіб; каталог прав та свобод людини і громадянина повинен відповідати міжнародним стандартам, що зафіксовані у Загальній Декларації прав людини і громадянина 1948 р., Пакті про економічні, соціальні та культурні права та Пакті про громадянські і політичні права 1966 р.

Наявність ефективних форм контролю та нагляду за дотриманням прав та свобод громадян, реалізацією законів та інших нормативних актів, гнучкого механізму гарантій свободи народного волевиявлення. Правова держава повинна створити розвинуту та дійсну систему судових органів, арбітражу, народного контролю тощо.

Ще однією ознакою можна назвати наявність розвинутого громадянського суспільства.Дійсно, будуючи зараз правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися лише тоді, коли у цієї держави буде рівноправний партнер — громадянське суспільство.

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Взагалі не слід ототожнювати категорію “ суспільство” як людську спільність з категорією “ громадянське суспільство”, яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації.

Поняття “ громадянське суспільство” з часу своєї першої згадки в XVI ст. у коментарі до “ Політики” Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності. Це важлива концептуальна категорія політології. Саме розвиток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Зміст поняття “ громадянське суспільство ” включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, національні, релігійні тощо. Громадянське суспільство – це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання з боку органів державної влади.

В історії поняття “ громадянське суспільство ” виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов’язана з ідеєю “ природних прав ” людини. У XVII ст. в Європі ця ідея стала основоположною у формуванні юридичної свідомості, створенні теорії “суспільного договору ”. Г.Гроцій та Б.Спіноза “ природними правами ” називали такі людські якості, як свобода переконань та думок, свобода володіння і використання власності, рівність людей між собою тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак Руссо своєю працею “ Міркування про походження і засади нерівності поміж людей ”. Громадянське суспільство на його думку виникло в наслідок приватної власності. А для захисту власних інтересів на певному етапі розвитку громадянське суспільство створює державу, яка витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою захисту природних прав.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними правами, становила, на думку прихильників договірної теорії, суспільство у його “ природному стані ” . Цей стан цілковитої сваволі призводив до війни “ всіх проти всіх ”. Щоб уникнути незручностей та загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були змінити його на стан громадянський.

Відповідно до теорії “ суспільного договору ” люди укладають угоду і створюють державу, котра стає над суспільством, відчужує і зосереджує частину природних прав індивідів. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому існує держава.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської свободи поза межами державної регламентації є породженням ліберального світогляду. Дж.Локк вчив, що держава покликана насамперед захищати особисту свободу і власність;вона діє лише у чітко окреслених межах;люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, якщо він використовує владу на завойовництво, узурпацію тощо.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв’язку з державою належить німецькому філософу Гегелю. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського впливу на нього, просвітителі XVIIIст. проголошували, що громадянська ідея є вищою та більш значущою, ніж ідея державна.

Взагалі у традиції Нового часу ( Макіавеллі, Монтеск’є, Гегель ) на противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин.

Формування громадянського суспільства, якого не було в Античності й Середньовіччі, пов’язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підгрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Категорія “ громадянське суспільство ” посідала певне місце і в марксизмі. Підкреслювалося, що громадянське суспільство – не одноманітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою та політичним суспільством трактувалися як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства займає чільне місце і в творах А.Токвіля. На його думку, такі “ вторинні асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні і локальні об’єднання, становлять ту структуру громадянського суспільства, з якої може вирости правова держава ”.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління Катерини ІІ, коли в указі від 1785 р. вперше було визнано громадянський стан хоча б однієї верстви населення – дворян. Але далі імператриця не пішла.

Відбиттям процесів формування громадянського суспільства можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто репрезентували різні верстви населення.

Концепція співвідношення громадянського суспільства та держави розроблялася і українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В.Липинський. На його думку, громадянське суспільство – це люди певної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої “ хотіння ”, застосовувати силу фізичного примусу. В.Липинський вказував на неоднорідність громадянського суспільства. Зазначав, що в ньому існує вертикальний поділ, в основі якого лежить праця і спосіб вироблення продукції, а також горизонтальний поділ,тобто поділ на стани. На думку В.Липинського, взаємовідносини громадянського суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і права слабших правом сильніших. Закон існує лише при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв’язку, а не підпорядковувались одним і тим же керівникам( Ж.Зіглер ).

Розгядаючи взаємовідносини між громадянським суспільством та державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється та визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумовлюється та визначається держава. Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з’являється ширша основа для демократичних форм держави.

Громадянське суспільство як самоорганізована система може функціонувати, якщо для цього створені сприятливі умови.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підгрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв’язків, розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є :

-відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об’єднаннями людей;

-відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються в ньому;

-сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

-сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

-відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

-свобода особи;

-форма безпосереднього спілкування людей;

-пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

-плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив. З факту існування різних та суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування та захисту прав людини;

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Формування та розвиток інститутів громадянського суспільства проходить одночасно і в тісному взаємозв’язку з розвитком політичних інститутів сучасної держави. Громадянське суспільство і держава нерозривно пов’язані між собою і неможливі одне без одного. Слід також не забувати, що для посткомуністичних країн формування громадянського суспільства є необхідною умовою їх переходу до ринку та правової держави. Спроби за короткий час ввести принципи правової держави ще до створення елементів громадянського суспільства не можуть мати успіхів, їх наслідки можуть бути катастрофічними.

Отже, як бачимо, процес становлення громадянського суспільства досить таки складна справа і потребує

різнобічного розгляду для повного розуміння всіх складностей.

Морально-гуманістичний аспект проблеми. Шлях до громадянського суспільства пролягає через очищення людського духу, вилікування його від користолюбства, від злих помислів, від фальші, лицемірства і неправди. Необхідна глобальна гуманізація людських відносин і збагачення їх любов’ю та повагою до особистості, перевлаштування нашого життя за законами справедливості і добра.

Дійсно, без елементарної цінності та порядності нічого й думати про формування громадянського суспільства, утвердження в ньому справжньої демократії. Саме поняття “ порядність ” у цьому контексті передбачає порядок у душі, політиці та виробництві, у суспільних та особистих взаєминах. Для встановлення ж такого порядку потрібний ясний розум та чиста совість.

Немає нічого гіршого, коли при владі опиняються люди, для яких демократія – щось випадкове, минуще, засіб задоволення своїх інтересів. Політику, яка завжди пов’язана із задоволенням життєвих інтересів і потреб людей, повинні вершити кращі, професіонали.

А що робиться зараз ?Кожен приходячи до влади задовільняє власні інтереси і все. Проблеми інших його не цікавлять. Для встановлення нормального управління державою нам знадобиться багато часу. Рух до громадянського суспільства – це велика щоденна праця по духовному зціленню людей, їх моральному вдосконаленню.

Гуманізм, чесність, правдивість – це моральний фундамент вільного, демократично влаштованого суспільства. Це ті засади, що гарантують громадянську міцність всієї “ суспільної споруди ”.

Правовий аспект. У громадянському суспільстві кожна особа повинна розглядатися як духовний центр, що має вільну правосвідомість. Стаючи таким центром, особа покликана берегти та виховувати цю правосвідомість. Так за кожною людиною закріплюється свобода духовного самовиховання. Тільки коли людина внутрішньо визнає це і привчає себе до дисципліни, вона здобуває живу правосвідомість і підстави вважати себе суб’єктом права. Якщо ж цього не буде, то вона буде , як істота без свідомості, жити своїм і чужим свавіллям.

Без правосвідомості нема суб’єкта права, а є лише духовно спустошена людина. Під правосвідомістю прийнято розуміти сукупність душевних сил людини – свідомості, мислення, волі, почуттів тощо. Суб’єкт правосвідомості, визнаючи чужі права, ставить собі за обов’язок зважати на них. Тобто зв’язує свою волю певними приписами та дисципліною. Це дуже важливо, бо без волі правосвідомість перетворюється в бездіяльні утопічні мрії, в безвладдя особистості. Правосвідомість – це завжди воля людини до здійснення права закону. Разом з тим правосвідомість містить у собі переплетіння багатьох людських почуттів.

Отже, правосвідомість конче необхідна для функціонування демократичного ладу як головне “знаряддя ” соціального і політичного порядку. Треба особливо підкреслити, що правосвідомість самовиховується.

Правопорядок у демократичному суспільстві завжди є виявом, живою функцією, самоутворенням безкінечної множини індивідуальних правосвідомостей. А сама правосвідомість виникає здебільшого ірраціонально. Вона підлягає впливу сім’ї, роду, релігії, країни,клімату, майнового розподілу тощо. Отже, треба, щоб цей вплив був позитивним.

Економічний аспект проблемипов’язаний із активним утвердженням ринку і приватизації власності, саморегульованої економіки. Демократія без жорсткої економічної основи здатна розстанути в будь-який момент. Поки ж демократизація суспільства, народизація влади обігнала народизацію власності, формування ринкових відносин. І ця суперечність звичайно гальмує становлення громадянського суспільства.

Політичний аспект. У найширшому розумінні він пов’язаний з повсякденним і неухильним підвищенням рівня світоглядно-політичної культури людей.

Для того, щоб здійснювати політику, треба знати як це робити;принципи демократії не можуть спрацювати для загального блага при незнанні азів політичної науки. Маються на увазі найбільш життєві аксіоми демократії, прості норми правової культури, первісні поняття про власну юридичну захищеність. Це має бути у свідомості кожної людини. Захищаючи себе, свої права від волюнтаристських зазіхань чиновників, кожна людина вносить свій вклад у захист і охорону інтересів громадянського суспільства, маленькою часткою якого вона є.

У цьому смислі утвердження правової держави і становлення громадянського суспільства виступають як дві сторони одного і того самого процесу – соціалізації сучасного людського суспільства, його гуманізації та цивілізованості.

Відновлення громадянських якостей особи також пов’язано з деетатизацією людської свідомості, тобто з її “роздержавленням”. Треба зживати панічний страх перед начальством, адміністрацією, звикати до того, що і простий трудівник, і працівник державної влади однаковою мірою є суб’єктами права, рівні перед законом, однаково відповідальні перед ним.

Громадянин — у первісному змісті цього поняття — з’являється в суспільстві тоді , коли він розкривається перед державною владою не лише як виконавець службових обов’язків, але і як суб’єкт власних прав, які встановлені всім суспільством. Іншими словами, кожна людина в суспільстві свободи, що зароджується, -це за ідеєю ще і “ громадянський контролер ” правової держави, що з’являється, утвердженню якої і підпорядкований цей контроль.

Загальносоціальний аспект. Він включає в себе розгортання позадержавних структур і стосунків у масштабах усього суспільства, розвиток громадянської самодіяльності, яка переростає в різні асоціації та добровільні об’єднання людей. Кожний громадянин немовби своєрідний “ атом ” суспільно-громадянської системи. Процес природного поєднання таких “ атомів ” і народжує всілякі асоціації.

З цієї точки зору, громадянське суспільство – це суспільство вільних, внутрішньо самостійних учасників загального творчого процесу, що охоплює всі сфери людського життя і діяльності : економіку – виробництво, політику – законотворчість, духовну активність – культуру тощо.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО –система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособових відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів та окремих колективів. Завдяки громадянському суспільству виражаються і реалізуються приватні інтереси і потреби, тоді як держава виражає суспільні інтереси.

З цієї схеми видно, що серед передумов і чинників, котрі забезпечують появу громадянського суспільства, першорядне значення мають розвиток гласності та свободи особистості – цивілізованої свободи. А таку свободу може забезпечити лише дієздатна система освіти і виховання, науки і культури, тобто така система, яка досягла у суспільстві досить високого рівня освітньо-культурних впливів, користується загальним визнанням.

Ці та інші чинники громадянського суспільства – такі як утвердження ринкових відносин і політичного плюралізму – тісно пов’язані з життєздатністю моральних і правових норм. Все це має зумовити виникнення в соціальному організмі здорової “ суспільної клітини ”, яка невдовзі уже починає виступати і як наслідок, і як першопричина становлення громадянського суспільства. Що ж стосується його інститутів, то серед них, як це зображено на схемі, найважливішими є сім’я, церква, культурні інститути, засоби масової інформації, професійні, наукові та інші об’єднання, асоціації, організації. Загалом же громадянське суспільство покликане виражати та реалізувати приватні інтереси – на відміну від держави, весь сенс існування якої полягає в тому, щоб відстоювати, захищати загальносуспільний інтерес.

ВИСНОВОК

Стан демократії у сучасному суспільстві дійсно у значній мірі визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об’єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв’язків між ними – громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму, воно спроможне протистояти етатистським тенденціям з боку держави, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського самоврядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Звідси очевидний висновок : щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство — сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії.

Щодо правової держави, то передумовами її створення є свідома потреба народу брати участь у державних та суспільних справах; наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності та конституційності; затвердження принципа плюралізму думок в усіх сферах життя суспільства і держави; розвиток системи самоуправління народу. Поступове розширення та поглиблення в економіці, політиці, культурі, науці, соціальній сфері принципів реальної демократії. Отже, формуваня правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства.

Як вже зазаначалося раніше, взаємовідносини між громадянським суспільством та державою носять складний, конфліктний характер. Але при дійсно демократичному режимі держава і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, як самостійні суб’єкти суспільного життя. Тоді вирішення суспільних проблем здійснюється шляхом компромісу між державою та суспільством.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства не означає взаємовиключної антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття.

Правова держава стала важливим етапом в розширенні свободи індивіда та суспільства. Але, в своєму класичному, ліберальному варіанті концепція правової держави робить акцент на формальній, правовій рівності, не торкаючись проблем досягнення фактичної, соціально-економічної рівності громадян. Саме тому в післявоєнний період ідея правової держави була доповнена теорією та практикою соціальної держави. З’явилося таке поняття як соціальна правова держава.

Однак, у будь-якому випадку зрозуміло, що від конституційного закріплення ідеї правової, соціальної держави до її практичної реалізації лежить довгий шлях. І в сучасному світі ще в жодній країні ідея правової держави не отримала свого повного втілення.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Под редакцией Н.П.Денисюка Политология. Курс лекций.“ ТетраСистемс” Минск. 1998 г.2. За редакцією професора І.С.Дзюбка Політологія. Курс лекцій. Київ “ Вища школа ” 1993 р.3. Марченко М.Н. “ Теория государства и права” Москва. Издательство “ Юридическая литература” 1996 р4. Под редакцией М.Н. Марченка Политология. Курс лекций. Москва. “Зерцало ”. 1997 г.5. Семків І.О. “ Политология ”. Львів. Видавництво “ Світ ”. 1994 р.6. Скиба, Горбатенко, Гуренко “ Вступ до політології ”.