referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Держава і право України на сучасному етапі

Вступ.

1. Особливості розбудови незалежної Української держави.

2. Конституційний процес. Конституція України 1996 р.

3. Судова реформа.

4. Реформування законодавства. Розвиток окремих галузей права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. знаменують початок нового періоду нашої історії.

Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України на історичну авансцену як незалежної самостійної держави відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня 1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон “Про правонаступництво України”. Цей закон розв’язав питання щодо території, населення, правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї прав і обов’язків від Радянської України. Законом підтверджувалася чинність Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР на території республіки, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р. Найвищим органом влади проголошувалася Верховна Рада, яка мала діяти в існуючому депутатському складі до нових виборів у парламент. Органи влади, управління, судів, прокуратури мали діяти до створення нових.

Проголошення Української держави зумовило необхідність визначити правовий статус її населення. Верховна Рада України 8 жовтня 1991 p. ухвалила Закон “Про громадянство України”. Громадянами України проголошувались “особи, які на момент набрання чинності цього закону проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України”.

1. Особливості розбудови незалежної Української держави

На державу покладався обов’язок захисту громадян за кордоном, зазначалося про неприпустимість видачі громадянина України іноземній державі, крім випадків, передбачених міжнародними угодами.

Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята тощо.

Важливе значення для становлення суверенної Української держави стало законодавче визначення головних державних символів. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ ”Про Державний гімн України”, яким було затверджено музичну редакцію Державного гімну (автор музики М. Вербицький). Постановою Верховної Ради від 28 січня 1992 р. затверджено Державний прапор України — національний синьо-жовтий прапор. Верховна Рада постановою від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України.

Досить інтенсивним був процес входження нової Української держави до світового співтовариства. Уже 2 грудня 1991 p., на другий день після референдуму, суверенну Україну визнала Польща, а протягом грудня — ще 68 держав світу, в тому числі всі найбільш розвинені і впливові (5 грудня — Росія, 25 грудня — США). У стислі терміни створювалися дипломатичні та консульські представництва України за кордоном.

Складовою частиною зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності стало створення державної митниці. Правову основу організації митної справи в Україні заклали Закон “Про митну справу в Українській РСР” від 25 червня 1991 p., яким було започатковано створення Державного комітету митного контролю, митних органів і митниці України, та Митний кодекс України, прийнятий 12 грудня 1991р.

Після розпаду Радянського Союзу Україні дістався третій за розмірами (після США і Росії) ядерний потенціал. Здійснюючи проголошений у Декларації про державний суверенітет намір стати постійно нейтральною державою з неядерним статусом, Україна відмовилась від ядерної зброї. Незважаючи на протести радикально налаштованих депутатів, Верховна Рада 16 липня 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до Договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Такі гарантії були надані главами Росії, США, Великобританії, Франції та Китаю.

Особливе місце в розбудові незалежної держави відводилося створенню власних Збройних Сил. Першим кроком до цього стала Постанова Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. “Про військові формування на території України”, згідно з якою парламентові підпорядковувалися всі війська, дислоковані на території республіки. Проте наявність на території України надто великого військового угруповання (понад 700 тис. військовослужбовців) та ядерної зброї не відповідала проголошеному курсові на нейтралітет та позаблоковий статус. До того ж на молоду державу ліг величезний тягар утримання й матеріально-технічного забезпечення такої військової сили.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону “Про статус народного депутата України”. Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обов’язки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засіданнях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми тощо.

Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов’язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або інший установлений Верховною Радою термін.

Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема зазначалося, що “народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради… Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата… Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України”.

Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності, й обов’язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а за необхідності — притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.

Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем’єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв’язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.

У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів.

Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утворено новий постійно діючий орган — Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через дев’ять місяців змушений був розпустити Думу.

Ускладнювався процес створення місцевих органів державної виконавчої влади. Верховна Рада, у полоні старих, ще радянських підходів, хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент намагався очолити виконавську державну вертикаль.

Після того як Україна здобула незалежність, продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції. Основною ланкою її були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. У період 1991-1994 pp. на підставі Законів “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р., “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 р. дещо розширилися функції судів і посилилася незалежність суддів.

Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які вирішували господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Реформувавшись із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 p., вони продовжували діяти в режимі арбітражу.

Правові основи організації й діяльності прокуратури були закладені Законом України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські, районні, міжрайонні, а також інші прирівняні до них прокуратури. За радянською традицією прокуратура перших років незалежності все ще перебирала на себе роль органу тотального нагляду. Серед її функцій були нагляд за дотриманням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітражних судах тощо. Конституція України 1996 р. створила можливість приведення системи й повноважень прокурорських органів у відповідність до цивілізованих демократичних засад.

Організаційно-правові основи діяльності міліції України містяться в Законі України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. Згідно з ним міліція це — “державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань”. На міліцію покладається адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча й охоронна (на договірних засадах) функції. Закон визначає обов’язки й права міліції, порядок застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї, правовий і соціальний захист, відповідальність працівників міліції.

Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного правоохоронного органу спеціального призначення — Служби безпеки України. Відповідно до Закону “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян, захисті від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку окремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Але вона не є державним органом. Це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Правові засади діяльності адвокатури визначаються Законом Укра-їни “Про адвокатуру” від 19 грудня 1991 р.

2. Конституційний процес. Конституція України 1996 р.

Початок конституційного процесу в Україні пов’язаний із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Як уже зазначалося, у цьому документі затверджувалися конституційні основи створення незалежної суверенної демократичної Української держави, побудованої на принципах поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, гарантування демократичних прав і свобод, рівності усіх громадян перед законом.

У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нового Основного Закону, розроблену конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком. Цей документ ґрунтувався на положеннях Декларації 16 липня 1991 p., що враховувала норми міжнародного права. Навесні 1992 р. комісія оприлюднила проект Конституції, в якому передбачалося, що Україна має бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Проект було винесено на всенародне обговорення, проте його суперечливі положення піддавалися різкій критиці, і він не знайшов підтримки ні на місцях, ні у Верховній Раді.

Доопрацювання цього проекту тривало більше року. Він був доповнений з урахуванням положень альтернативних проектів, висунутих рядом політичних партій, індивідуальних розробок. Улітку 1993 р. новий проект був оприлюднений. Однак полеміка щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською, — доповнилася дискусією з процедури прийняття Основного Закону. Частина радикально налаштованих депутатів парламенту наполегливо вимагала скликання Конституційної асамблеї.

Конституційний процес зайшов у глухий кут. Продовжувала діяти Конституція 1978 р., до якої за дуже короткий термін було внесено понад двісті поправок. За своєю сутністю це був документ радянської системи, який не відповідав потребам розбудови нової держави. До того ж поправки іноді суперечили первинному тексту або іншим поправкам. Отже, діюча Конституція вже не виконувала свого основного призначення — стабілізації політичного життя і правової системи.

Після виборів нового складу парламенту і президента з вересня 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія. Вона була утворена за принципом представництва двох гілок влади, співголовами її відповідно стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради О. Мороз. Знову ж таки проблема вибору форми державного правління, поділу владних повноважень між главою держави та парламентом виявилася нерозв’язаною.

У грудні 1994 р. Президент подав на розгляд парламентові проект конституційного Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”. Він передбачав перетворення країни з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду й отримував право формувати його без погодження з Верховною Радою. Йому ж мала підпорядковуватись і система місцевих органів влади у вигляді місцевих держадміністрацій. За результатами голосування 18 травня 1995 р. цей проект набрав лише просту більшість голосів, тоді як для надання йому чинності була потрібна конституційна, тобто у 2/3 голосів, більшість. У цій ситуації Л. Кучма опублікував указ про опитування громадської думки. Громадяни мали відповісти на запитання: кому ви довіряєте — Президенту чи Верховній Раді? Однак ця суперечка так і не була винесена на суд виборців. Згідно з діючою Конституцією таке опитування не могло мати законодавчих наслідків, а влаштовувати референдуми без згоди парламенту глава виконавчої влади не мав права.

Унаслідок протистояння між гілками влади у 1995 р. в Україні виникла конституційна криза. її подолання потребувало нестандартних підходів. Таким виявився Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України, укладений 8 червня 1995 р. Зазначалося, що до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів. Отже, Конституційний договір, в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон про державну владу, мав статус тимчасового вищого правового акта. Положення Конституції 1978 р. визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалась із зазначеним договором. На термін дії Конституційного договору розширювалися нормотворчі та адміністративні повноваження Президента України й органів виконавчої влади і дещо обмежувалися права Верховної Ради й місцевих рад.

Конституційний договір дещо “розрядив” ситуацію між гілками влади, що активізувало й конституційний процес. Але після того як конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд до Верховної Ради, протистояння знову загострилось. У поданому проекті передбачалася двопалатна структура парламенту, названого Народними Зборами, що неоднозначно було сприйнято депутатами. Гострі суперечки виникли з питань розподілу повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, державної мови та символіки, статусу Республіки Крим. Баталії навколо конституційного процесу посилилися з появою альтернативних проектів Конституції.

Останнім етапом складного, довготривалого конституційного процесу стала так звана “конституційна ніч”. Засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 р. за рішенням народних депутатів, мало тривати доти, доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена. Вранці 28 червня текст Основного Закону був проголосований у цілому і набрав необхідну кількість голосів. Прийняття Конституції підвело юридичну базу під державність українського народу, знаменувало собою завершення перехідного періоду становлення Української держави.

Конституція України містить Преамбулу і 15 розділів. У І розділі “Загальні засади” зазначено, що Україна є суверенною й незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Водночас вона характеризується як унітарна і світська держава.

Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Носієм суверенітету України є народ. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17).

Демократичну суть держави конкретизує принцип народовладдя. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Виключно народові належить право визначати й змінювати конституційний лад, це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). Державна влада в Україні здійснюється в межах, установлених Конституцією, і відповідно до законів України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Соціальний характер Української держави визначає принцип соціальної спрямованості економіки, її зобов’язання відповідати перед людиною за свою діяльність, проголошення головним державним обов’язком утвердження й забезпечення прав і свобод людини, гарантія екологічної безпеки. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, а також розвиткові всіх корінних народів і національних меншин України. У ст. 10 закріплюються засади мовної політики держави. Державною мовою в Україні є українська мова. Тому держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Гарантується також вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Україна дбає й про задоволення національно-культур-них і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Порівняно з попередніми конституціями України уперше встановлюються гарантії прав і свобод людини і громадянина. Конституція надає кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Зокрема ст. 55 передбачає право на судовий захист, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. А після використання всіх національних засобів правового захисту — звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Права людини захищають й інші конституційні норми. Кожен має право на правову допомогу. Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Стаття 62 встановлює презумпцію невинності особи у кримінальному судочинстві. Згідно зі ст. 63 особа не може нести відповідальність за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визнається законом.

Конституція містить також обов’язки громадян України. Проте їх значно менше, ніж це було у попередніх радянських конституціях, що свідчить про більший рівень її демократичності. До них належать обов’язки захищати Вітчизну (ст. 65); не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); батькам утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітнім дітям піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51).

Отже, прийняття Конституції — історична подія, що знаменувала п’ятирічний період утвердження суверенної України, заклала підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

3. Судова реформа

Реформування судової системи було започатковане з прийняттям 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи. Важливий крок для становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади було зроблено з прийняттям Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992. Уперше судді визнавалися носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цей Закон визначав гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення його повноважень. Передбачалися заходи щодо матеріального й соціально-побутового забезпечення суддів, їх соціального захисту, установлювалися підстави для дисциплінарної відповідальності суддів.

Провідні засади побудови судової системи на основі принципу верховенства права були визначені в Конституції України. Водночас Перехідними положеннями Конституції встановлювався п’ятирічний термін уведення в дію конституційних положень стосовно побудови за принципами територіальності й спеціалізації єдиної судової системи в Україні. Судова реформа передбачала поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі з метою забезпечення права громадян на судовий захист. Перебудова судової системи полягала також у створенні в межах єдиної системи загальних судів ланки спеціалізованих судів, які б забезпечували режим законності в окремих сферах соціального життя. У судочинстві мали бути запроваджені засади, які б гарантували рівність усіх перед законом, а суд, здійснюючи правосуддя, робив би це об’єктивно й неупереджено.

Згідно з Перехідними положеннями Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 р. прийняла “пакет” законодавчих актів про внесення змін до дванадцяти законодавчих актів, які регулюють діяльність судових органів і визначають їх повноваження, а також повноваження правоохоронних органів. Зміни внесено до Цивільного процесуального, Кримінально-процесуального, Арбітражного процесуального кодексів України, Законів України “Про судовий устрій України”, “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”, Про міліцію”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про прокуратуру”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”.

Поглиблення судової реформи відбулося з прийняттям 7 лютого 2002р. нового Закону України “Про судоустрій України”, який набув чинності з 1 червня 2002 р.

Закон визначив правові засади судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установив загальний порядок забезпечення діяльності судів та врегулював інші питання судоустрою.

Зміни, внесені до чинного законодавства, визначили систему загальних судів відповідно до вимог Конституції України (статті 124, 125). Відбулося реформування арбітражних судів у спеціалізовані господарські суди.

Згідно із законом правосуддя в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства. Завданням суду є забезпечення на засадах верховенства права захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини й громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

До системи судів загальної юрисдикції входять: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Відповідно до Конституції України у системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Спеціалізованими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як суди спеціалізовані. Формування системи адміністративних судів має бути здійснено до 1 червня 2005 р.

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Як суди першої інстанції вони здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх підсудності процесуальним законом. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди — справи, що виникають із господарських правовідносин. До повноважень місцевих адміністративних судів закон відносить справи адміністративної юрисдикції — справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування.

Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд ВМС України, а також Апеляційний суд України. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди й апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. У складі апеляційних загальних судів утворюються судові палати з цивільних та кримінальних справ. У складі спеціалізованих апеляційних судів можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією. До повноважень апеляційних судів належать: розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону (що передбачає по суті новий її розгляд судом другої інстанції); розгляд у першій інстанції справ, визначених законом (крім апеляційних господарських судів); аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики; надання методичної допомоги, пов’язаної із застосуванням законодавства місцевими судами; здійснення інших повноважень, передбачених законом.

Касаційний суд України розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, інші справи у випадках, визначених процесуальним законом. Стадія касаційного провадження передбачає перевірку законності судових рішень, в тому числі й тих, які не були оскаржені в апеляційному порядку. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального законодавства.

До повноважень Касаційного суду України також належить аналіз судової статистики і вивчення судової практики, надання методичної допомоги у застосуванні законодавства судам нижчого рівня та ін. У складі Касаційного суду України діють судова палата з цивільних справ; судова палата з кримінальних справ; військова судова палата. Для вирішення організаційних питань діє президія Касаційного суду України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України. У Вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією. У Вищому спеціалізованому суді для вирішення організаційних питань діє президія. Загальні питання діяльності відповідних спеціалізованих судів у Вищому спеціалізованому суді вирішує його пленум.

Вищий спеціалізований суд розглядає у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, інші справи у випадках, визначених процесуальним законом. До його повноважень належить також аналіз судової статистики, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів у судовій практиці, рекомендаційних роз’яснень щодо застосування законодавства, пов’язаних з вирішенням справ відповідної судової юрисдикції. Для опрацювання питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, а також для надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів і питань, пов’язаних з необхідністю наукового забезпечення діяльності Вищого спеціалізованого суду, при цих судах діють науково-консультативні ради.

Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, окрім розгляду справ, визначених Конституцією й законами України, набув повноважень розгляду в касаційному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом, перегляду в порядку повторної касації усіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, розгляду передбачених законом інших справ, пов’язаних із винятковими обставинами. Він уповноважений давати рекомендаційні роз’яснення судам щодо застосування законодавства на основі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики. За необхідності — визнає нечинними роз’яснення пленуму Вищого спеціалізованого суду.

У складі Верховного Суду України діють: судова палата з цивільних справ, судова палата з кримінальних справ, судова палата з господарських справ, судова палата в адміністративних справах, Військова судова колегія.

Одним із головних завдань судової реформи є утвердження визначених Конституцією України засад судочинства.

4. Реформування законодавства. Розвиток окремих галузей права

Реформування законодавства розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте цей процес спочатку не мав достатньо системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З прийняттям Конституції України з’явилися реальні перспективи вироблення гармонійно поєднаної збалансованої законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними напрямами правової реформи є приведення чинного законодавства у повну відповідність до Основного Закону, адаптація законодавства України до норм європейського і міжнародного права.

В умовах переходу до ринкових відносин підвищилась роль і значення цивільного права і цивільного законодавства. Суттєво змінилися норми, що регулювали право власності, підприємницьку, договірну, торговельну та іншу діяльність.

Цивільно-правове забезпечення реформування економічної системи здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до Цивільного кодексу України, прийнятого 18 липня 1963 р. Так, відповідно до змін, внесених Верховною Радою України 11 липня 1995 p., загальний термін позовної давності встановлено три роки, незалежно від того, хто є позивачем: фізична чи юридична особа.

На регулювання й розвиток господарських відносин спрямовані Закони України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p., “Про оренду державного та комунального майна” від 14 квітня 1992 p., “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р., “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р., “Про оренду державного майна” від 14 березня 1995 р., “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р., “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. та ін. 16 січня 2003 р. було прийнято Господарський кодекс України, який, об’єднавши правові норми у сфері господарських і комерційних відносин, має забезпечити стабільну діяльність суб’єктів господарювання.

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як внесенням змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, до чинного адміністративного законодавства, так і прийняттям значної кількості законів та інших нормативно-правових актів, які містять адміністративно-правові норми.

Широке коло питань адміністративно-правового регулювання вирішують Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 p., Кодекс торговельного мореплавства від 9 грудня 1994 p., Водний кодекс від 6 грудня 1995 p., Лісовий кодекс від 21 січня 1992 p., Кодекс України про надра від 27 липня 1994 p., Закони України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р., “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р., “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р., “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 p., “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 p., “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 р., “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 p., “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р., “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 р., “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р., “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р., “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. , “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 7 червня 2001 р. та ін.

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997 р. утворено державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи. Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу побудови й діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова адміністративно-територіального устрою, спрощення і скорочення управлінських структур, удосконалення законодавчої основи адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних процедур.

Певну сферу державного управління, пов’язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни, врегульовує фінансове законодавство. 21 червня 2001 р. Верховна Рада прийняла Бюджетний кодекс України. Цим кодексом регулюються правовідносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Бюджетним кодексом визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, основи бюджетного процесу й міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Правовий статус банків як головної ланки фінансової системи і порядок здійснення банківської діяльності в Україні визначено Законами України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. та “Про банки й банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.

Відбувається реформування митного законодавства. 11 липня 2002 р. Верховна Рада прийняла новий Митний кодекс України, який визначає засади організації та здійснення митної справи, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби. Кодекс спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, а також забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи. Визначено організацій-но-правові засади митного контролю, переміщення та пропуску товарів та транспортних засобів через митний кордон України, митні процедури, митний режим, митні пільги, заходи щодо запобігання контрабанді, провадження у справах про порушення митних правил.

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності.

Нові умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення законодавчого регулювання охорони праці, розв’язання проблем безробіття та соціального забезпечення. Верховна Рада прийняла низку законів з цих питань, зокрема “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р., “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 16 грудня 1993 p., “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. Законом України від 7 березня 2002 р. затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001-2004 р.

Актуальні питання трудових відносин, соціального захисту працівників регулюють Закони “Про оплату праці” від 25 березня 1995 p., “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. “Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 p.).

Кабінет Міністрів у березні 1993 р. та березні 1994 р. розробив Положення, в яких регламентовано укладення контрактної форми трудового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення його у відповідність до міжнародних норм. Так, Верховною Радою ратифіковано близько 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці — Міжнародної організації праці.

Серед важливих напрямів реформування законодавства — розвиток екологічного права України. Основою правової охорони навколишнього середовища є норми Конституції України, земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. Крім того, на нормативне врегулювання відносин з охорони навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів спрямовані Закони України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 р., “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р., “Про карантин рослин” від 30 червня 1993 р., “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 р. та ін. У цих актах визначено екологічні права й обов’язки громадян, природокористувачів, правові засоби охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів, порядок використання та охорони надр. Законом України від 21 вересня 2000 р. прийнята Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.

Протягом десятиріччя відбувався бурхливий розвиток аграрного законодавства. Основним завданням його реформування було створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав на землю громадян, підприємств, установ і організацій.

Реформування аграрного законодавства відбувалося також шляхом прийняття нових законів. Так, Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р. визначав організаційно-правові основи створення селянського (фермерського) господарства, передбачав створення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель колгоспів і радгоспів; Закон “Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р. врегульовував існування поряд з державною колективної та приватної власності на землю. Важливе значення мало прийняття Законів “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р. та “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 p., які визначають правові, організаційні та соціально-економічні умови діяльності кооперативів у сільському господарстві та оренди землі.

25 жовтня 2001 р. прийнято новий Земельний кодекс України. Кодекс проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Виходячи з цих основних положень кодекс установлює принципи земельного законодавства. Серед них — забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; пріоритет вимог екологічної безпеки тощо.

Визначено повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Подається правовий аналіз складу, категорій та цільового призначення земель України. Зокрема розрізняються землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового, водного фонду, землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та ін. При цьому кодекс виходить з пріоритетності земель сільськогосподарського призначення: “Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання”.

Законодавчо встановлюються права на землю: власності, користування, сервітуту (на обмежене користування чужою земельною ділянкою). Визначається правовий зміст добросусідства; порядок, умови та наслідки обмеження прав на землю.

Дальший розвиток кримінального права у перші роки незалежності України був викликаний зростанням злочинності, зокрема — організованої злочинності у сфері економіки.

Реформування кримінального законодавства відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу. Так, у березні 1992 p. були скасовані такі міри покарання, як заслання і вислання. Законом від 24 грудня 1994 р. були внесені зміни у складі державних злочинів. Установлювалася кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, за посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення. Цим же законом було значно зменшено кількість санкцій, які передбачали застосування виключної міри покарання — смертної кари.

У березні 1997 р. введено мораторій на виконання смертної кари. Рішенням Конституційного суду України від 29 грудня 1999 р. положення Кримінального кодексу 1960 p., які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада ратифікувала протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини стосовно скасування смертної кари (1983 p.), підписаний Україною 5 травня 1987 р.

5 квітня 2001 р. прийнято новий Кримінальний кодекс України, який набував чинності з 1 вересня 2001 р. Кодекс містить Загальну та Особливу частини і нараховує 447 статей.

У Загальній частині КК 108 статей, які складають 15 розділів. Тоді як у попередньому КК 1960 р. було 55 статей, об’єднаних у 5 глав. Подальша деталізація положень Загальної частини спричинена появою нових інститутів кримінального права. Вони потребують спеціального регулювання (наприклад, множинність злочинів), нових норм (наприклад, про врахування вироку суду іноземної держави, виправданий ризик та ін.). З’явилися самостійні розділи, присвячені повторності, сукупності й рецидиву, звільненню від кримінальної відповідальності тощо.

Визначається завдання Кримінального кодексу України — правове забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ст. 1). Установлюються основоположні принципи цивілізованого кримінального права: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом; 2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком відповідно до закону; 3) ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Залежно від тяжкості злочини розподіляються на чотири групи: незначної та середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Передбачено відповідальність за незакінчений злочин, а також умови звільнення від кримінальної відповідальності, якщо особа добровільно відмовилася від скоєння злочину.

На відміну від КК 1960 p., окрім понять осудності й неосудності, введено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Із КК 1960 р. зберігається існуючий шістнадцятирічний вік кримінальної відповідальності. Водночас значно розширено перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може наставати з 14 років (бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо).

Даються чіткі визначення поняття вини, прямого та непрямого умислів, видів необережності — злочинної самовпевненості й злочинної недбалості.

Докладно подано поняття й види співучасті, особливості кваліфікації дій співучасників, питання відповідальності за співучасть. Уперше визначено особливості добровільної відмови окремих співучасників та вплив добровільної відмови одного співучасника на кваліфікацію дій іншого (ст. 31).

Зважаючи на поширення повторності, сукупності та рецидиву злочинів, КК відводить їм окремий розділ. Проте новий кодекс на противагу попередньому не містить інституту особливо небезпечного рецидивіста, що був у попередньому.

Порівняно з КК 1960 р. значно ширше подано обставини, через які дії не кваліфікуються злочинними. Раніше ними вважалися необхідна оборона, крайня необхідність і необхідність затримати злочинця. КК 2001 p., окрім названих, передбачає фізичний та психічний примус, виконання чийогось наказу чи розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання, пов’язаного з попередженням чи розкриттям злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Подано правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності: дійове каяття, примирення з потерпілим, передача винуватого на поруки, зміна обстановки та закінчення термінів давності.

Значні зміни відбулись у цивільно-процесуальному праві. Консти-туцією України скасовано прокурорський нагляд у цивільному судочинстві. Вдосконаленню цивільного судочинства сприяло прийняття змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу, зокрема нової редакції ст. 30, за якою суд звільнився від збирання доказів з власної ініціативи. Законом України “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. відчутно змінено цивільне судочинство у зв’язку з реформою судової системи. Визначено зокрема процедуру перегляду судових рішень, апеляційного та касаційного проваджень, перегляду рішень, ухвал, що набрали чинності у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Забезпеченню рівноправності учасників судового розгляду сприяє закріплене в законодавстві положення про те, що обмеження прав позивача чи відповідача під час судового розгляду справи — це істотне порушення вимог процесуального закону, внаслідок якого судове рішення може бути скасоване.

Висновки

Розбудова незалежної Української держави — широкий багатоплановий процес, який відбувається в усіх сферах державного й суспільного життя. Необхідність проведення економічних реформ, утвердження демократії спричинили кардинальні зміни у державно-правовому розвитку.

Історичною подією стало прийняття Конституції України, яка заклала підвалини для становлення України як демократичної, соціальної і правової держави. Уперше державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Розвивається місцеве самоврядування. На часі подальший розвиток конституційного законодавства на засадах демократії й парламентаризму, проведення адміністративної реформи, удосконалення адміністративно-територіального устрою.

Розпочалася реформа судової системи й судочинства. Діяльність судових і правоохоронних органів дедалі відчутніше спрямовується на захист життя, здоров’я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань.

Реформування правової системи ґрунтується на цивілізованих принципах і нормах права, що має сприяти утвердженню законності й гуманізму в суспільстві. Воднораз лишається багато проблем, які має вирішити законодавець, аби правова система Української держави сповна відповідала світовим стандартам.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України,. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ П.Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.