Конструювання і застосування санкцій може стати стабілізатором у поведінці осіб, які вчинили злочин, а також запорукою захисту суспільства від зростаючої криміналізації.

Як відомо, санкція (sanctio — «найсуворіша постанова») — це обов’язкова складова статті (або частини статті) Особливої частини КК України, що містить у собі модель виду й розміру покарання, адекватного суспільній небезпечності злочинного діяння. Санкція розкриває правовий аспект кримінального покарання, вказуючи на його вид та розмір, виконуючи при цьому роль моделі покарання, передбаченого за вчинений злочин. Відтак, санкція має бути співрозмірною рівню соціальної значущості тих чи інших благ і свобод, які втрачає або в яких обмежується засуджений. Незважаючи на плин часу і сьогодні дієвою залишається теза П.П. Осипова про те, що санкції — це «найбільш гостра зброя в боротьбі зі злочинністю».

Закономірно, що система кримінально-правових санкцій будується на основі системи різноманітних за змістом і значущістю покарань. Як зазначає А.П. Козлов, між системою санкцій та системою покарань існує міцний зв’язок, завдяки якому до санкції можуть бути включені лише ті види покарання й лише в тих розмірах, що встановлені системою покарань. Відтак, при призначенні покарання суд спирається не на перелік покарань, а на санкції.

Якщо поринути в історію, з моменту прийняття нового КК України пройшло не так вже й багато часу, а тому, як показує світова практика, не варто докорінно змінювати законодавство через кожні десять-п’ятнадцять років. А ось переосмислити певні прийняті поспіхом норми (особливо зміни та доповнення) конче потрібно. Особливої уваги науковців заслуговують проблеми, пов’язані із застосуванням санкцій. Сьогодні необхідно досліджувати санкцію комплексно, починаючи з її поняття, конструювання, системи, а також кримінологічного обґрунтування застосування тих або інших санкцій до певного кола злочинців. Зважаючи на стан науки кримінального права, є всі можливості при побудові та застосуванні кримінально-правових санкцій досліджувати й поєднувати не тільки ступінь суспільно небезпечного діяння, а й особу винного, точніше те, що її характеризує. Саме з урахуванням сукупності критеріїв можна правильніше визначитись щодо кримінальної відповідальності та застосування певних санкцій.

Штраф є одним із видів покарань, з якого починається уся їх система. У юридичній науці тривають дискусії про ефективність штрафу в попередженні злочинності, його можливості як альтернативи позбавленню волі тощо. Проте, аналіз Особливої частини КК свідчить, що даний вид покарання, хоча і зазначений у певних санкціях: 53 санкції або 19,8% від загальної кількості санкцій, у яких передбачено даний вид покарання за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; у сфері господарської діяльності (49 санкцій або 18,3%); 23 санкції або 8,6% за злочини проти довкілля; проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (22 санкції або 8,2%), але за останні роки призначення цього виду покарання залишається незмінно низьким — близько 8-10%. Відповідно до ч. З ст. 52 КК штраф належить до так званих змішаних видів покарань, і може бути призначений судом і як основне, і як додаткове покарання. Особливістю встановлення штрафу як додаткового покарання є те, що у КК його передбачено дуже рідко, а саме лише у двох санкціях статей Особливої частини КК: ч. 1 ст. 144 КК та ч. 2 ст. 367 КК, що також унеможливлює його широке застосування. Ми цілком поділяємо думку В.І.Тютюгіна про те, що «реальне застосування штрафу як додаткового покарання зведене на практиці по суті до мінімуму, а сама вказівка в законі (ч. З ст. 52 і ч. З ст. 53 КК) на можливість використання його в такій якості має, скоріше, декларативний характер».

Ми також підтримуємо науковців, в тому, що нереалізація потенційних можливостей штрафу як основного, так і додаткового покарання має розглядатися як один із недоліків чинного КК. У зв’язку з цим, достатньо аргументованою є пропозиція Н.О. Гуторової про застосування поряд з основним покаранням у виді арешту, додаткового покарання у виді штрафу за злочини проти державних фінансів. Доцільним було б і розширення застосування штрафу як основного, так і додаткового покарання за злочини проти власності. Також, при удосконаленні застосування кримінально-правових санкцій за вчинення злочинів проти власності, злочинів у сфері господарської діяльності тощо, необхідно спиратися на компенсаційну функцію покарання, яка пов’язана із захистом потерпілого та відшкодуванням йому шкоди, що завдана злочином.

Така ж сама ситуація з іншими альтернативними позбавленню волі видами покарань, зокрема громадськими та виправними роботами. Доречі, громадські роботи, що є досить ефективними в більшості країн світу, судами практично не застосовуються (1,9%). На жаль, цей вид покарання передбачено лише в 14 санкціях чинного КК України. І це при тому, що засуджені у вільний від роботи чи навчання час могли б виконувати щось корисне та конструктивне для суспільства (прибирати вулиці, ремонтувати будівлі, комунікації, доглядати за хворими, брати участь у сільськогосподарських роботах тощо). Ці роботи не потребують певної спеціальної кваліфікації, а в кожному місті або селищі таких робіт вдосталь. Існує чимало прикладів (Канада, Шотландія та ін.), коли засуджені до громадських робіт відбували покарання при онкологічних клініках, і догляд за безнадійно хворими, бесіди з ними, щоденне стикання зі смертю назавжди заставляло відмовлятися злочинців від подальшої протиправної поведінки.

Сьогодні українська спільнота ніяк не може остаточно визначитись у доцільності розширення або зменшення такого виду покарання як позбавлення волі. На думку В.В. Лунєєва, «ефективність та гуманність знову зіштовхнулися лобами», оскільки держава постійно придушувала, підкоряла суспільство, не залишала йому простору для самостійності, в тому числі для контролю за каральною політикою та програмами дій щодо запобігання злочинності. Дійсно, можна погодитися із тим, що наявність у санкціях, поряд із альтернативними, такого виду покарання як позбавлення волі фактично призводить до переважного застосування цього виду покарання, адже застосування решти мізерне. Однак це не є основною причиною його поширення,

яка вбачається у суворо репресивній моделі правосуддя, якої переважно дотримуються українські судді і таким чином саме суддівська правосвідомість є тією об’єктивною перешкодою на шляху до більш активного застосування альтернативних видів покарань. Хоча і зрозуміло, що видалення із багатьох санкцій кримінально-правових норм такого виду покарання як позбавлення волі, обмежить можливість його застосування, але не вирішить, а лише призведе до інших проблем, зокрема, у системі «злочинець-потерпілий». Саме тому, позбавлення волі, як би не намагалися його скомпрометувати, має обов’язково залишатися в санкціях статей, що передбачають відповідальність за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Загалом, робота по удосконаленню КК України 2001 р. повинна тривати. Модернізувати законодавство необхідно поступово, виважено, без урахування кон’юнктурних інтересів і бажання окремих сил налаштувати законодавство «під себе».