Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи демократизму економічної науки.

1.1. Становлення демократичних засад економічної науки.

1.2. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав.

Розділ 2. Методологічні проблеми демократизації управління економікою України.

2.1. Основні проблеми демократизації економіки.

2.2. Демократичний сектор вітчизняної економіки.

Розділ 3. Міжнародний досвід реалізації концепцій демократизації економічного життя суспільства.

3.1. Європейська модель демократизації економічного життя суспільства.

3.2. Демократичний потенціал державного управління в контексті економічного розвитку.

Висновки.

Вступ

Актуальність теми дослідженнязумовлена пошуком оптимальної системи організації державної влади і управління в Україні для її ефективного соціально-економічного розвитку.

Проблемам аналізу демократичного державного управління науковці завжди приділяли значну увагу. Ці проблеми досліджували найвидатніші вчені, такі як: Перикл (Давня Греція), Б.Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т.Джеферсон (США, XVIII ст.), І.Франко (Україна, кінець ХІХ-ХХ ст.), В.Гавел (Чехія, XX ст.), С.Сахаров (Росія, XX ст.) та ін.

У всіх країнах дослідники, які аналізували форми держави, політичний режим, діяльність державних органів і громадських організацій, зробили внесок у розробку цієї теми, оскільки саме у цьому розумінні найчастіше і вживається термін "демократія". З українських дослідників згаданій темі приділяли увагу В.Бодров, В.Воротін, М.Корецький, О.Лебединська, О.Оболенський, В.Ребкало, С.Телешун та багато інших. Незважаючи на значні напрацювання в цій сфері, нагальною є потреба в подальшому дослідженні синергетичного зв'язку демократичного потенціалу державного управління й економічного розвитку.

Сьогодні на Заході переважає оцінка демократії як феномена Нового часу, що ознаменувався переходом від традиційного суспільства до сучасного. Сучасність вважається еталоном, який увінчує людську історію, а окремі держави вважають своєю місією творити історію всього світу.

На основі того, що у висококонкурентоспроможних суспільствах більше свободи, прозорості в ухваленні суспільно значущих рішень і можливості для виразу думок бізнесменів, ніж у суспільствах менш конкурентоспроможних, науковці роблять логічний висновок, що вільні, справді демократичні суспільства сьогодні є найбільш конкурентоспроможними.

З'ясуємо, що є первинним, а що — похідним: демократична організація державної влади — підґрунтя прискореного економічного зростання чи потужна економіка є основою для стабільного демократичного державного управління?

Мета та завданняроботи полягають у тому, щоб, по-перше: уточнити зміст таких понять, як "демократія" і "демократичне державне управління", і, по-друге, з'ясувати, який зв'язок існує між рівнем економічного розвитку і демократією, демократичним державним управлінням.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи демократизму економічної науки

1.1. Становлення демократичних засад економічної науки

Проблема демократичного державного устрою завжди привертала увагу дослідників. Демократія має тривалу історію, і її можна розглядати як результат розвитку західної цивілізації, особливо грецької і римської спадщини, з одного боку, і іудейсько-християнської традиції — з другого. Термін "демократія" (від грец. demokratia) складається, у свою чергу, з двох слів: demos — народ і kratos -влада, правління.

Сьогодні термін "демократія" має такі значення:

1. Форма правління, за якого політичні рішення приймають безпосередньо всі без винятку громадяни, що діють відповідно до правил правління більшості, називається прямою демократією, або демократією участі.

2. Форма правління, за якого громадяни здійснюють своє право ухвалення рішення не особисто, а через своїх представників, вибраних ними і відповідальних перед ними, називається представницькою, або плюралістичною демократією.

3. Форма правління, за якого влада більшості реалізується в рамках конституційних обмежень, що мають на меті гарантувати меншості умови для здійснення певних індивідуальних або колективних прав, таких, наприклад, як свобода слова, віросповідання тощо, називається ліберальною, або конституційною демократією.

4. Форма правління, за якого будь-яка політична або соціальна система незалежно від того, є вона справді демократичною чи ні, ставить собі за мету звести до мінімуму соціальні й економічні відмінності, особливо спричинені нерівним розподілом приватної власності, називається соціальною демократією, крайнім вираженням якої є соціалістична демократія.

З точки зору права термін "демократія" трактується як "політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів"[14, c. 2-3].

У словнику-довіднику з методології державного управління термін "демократизація" подається як явище і процес, що характеризується розширенням прав і свобод громадян та їх об'єднань, активізацією участі народу в політичному житті та його впливу на прийняття державно-управлінських рішень, посиленням контролю з боку суспільства за діяльністю держави, ідеологічним та політичним плюралізмом.

Демократія може досягти успіху лише там, де еліти й громадяни віддані її цінностям та розуміють її вимоги — тобто там, де існує демократична політична культура. Еліти повинні поважати діючі принципи демократичного процесу, дотримуватись верховенства закону та розуміти свої обов'язки народних представників, яких обирають громадяни і які є підзвітні громадянам. Громадяни мають знати як про можливості, так і про обмеження демократії, розуміти свою роль у демократичному процесі, розвивати в собі терпимість, бажання йти на компроміс, а також громадянську відповідальність, що є дуже важливим для життєздатності демократії.

Для поглибленого розуміння демократії, на думку О.Панаріна, необхідно сформувати її основні соціально-філософські проблеми.

Перша з них стосується історичної природи демократії: є вона формаційним феноменом, який виник разом з капіталізмом, чи міжформаційним, який супроводжував становлення цивілізації на всіх етапах її розвитку?

Друга: є вона особливістю (формаційною чи міжформаційною), що іманентно властива лише західній цивілізації, чи являє собою універсальний феномен і загальнолюдську цінність?

Третя: яке походження багатьох загальнолюдських цінностей, що попередньо утвердилися на Заході? Є вони визначально такими (загальнолюдськими) чи утверджуються у як такі під впливом західної цивілізації, експансія якої не обмежується економічною і науково-технічною сферою, але і захоплює світ цінностей?

І четверта: наскільки збігається загальний процес соціальної модернізації (і демократії як її вищого прояву) з вестернізацією — уподібненням незахідних суспільств європейському "еталону"?

Усі ці проблеми в загальному вигляді виступають як питання про співвідношення загальнолюдських універсалій та історичної специфіки: формаційної, цивілізаційної, регіональної (країнознавчої). Оцінити статус демократії в контексті цього співвідношення — означає отримати ключ до вирішення багатьох проблем сучасного політичного розвитку[17, c. 4-6].

1.2. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права затвердив, що ідеал вільної людської особистості, яка вільна від страху і нужди, може бути досягнуто лише, якщо будуть створені такі умови, за яких кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами таким чином, як і своїми громадянськими й політичними правами.

У конституціях, прийнятих до Першої світової війни, соціально-економічні права особистості і громадянина не були передбачені, крім деяких згадок про них у Конституції Мексики 1917 р. і Веймарської Німеччини. Актуальність реалізації соціально-економічних прав особливо загострилась у зв'язку з Великою економічною кризою 1929—1933 pp., яка примусила правлячі кола Західної Європи і Америки кардинально змінити свою позицію у питанні участі держави у соціальній сфері. Положення про названі права громадян почали включатися у конституції західних країн після Другої світової війни, що було пов'язане з бурхливим економічним зростання, а також з новими виступами профспілкового руху і лівих сил. Основний внесок у створення сучасної системи соціального захисту населення зроблено соціал-демократичними і соціалістичними урядами.

Проте до цього часу в багатьох основних законах немає положень про соціально-економічні права громадян (наприклад, Німеччина). Як зазначає К.Хессе, такі гарантії, як право на працю, на пропорційну винагороду або право на житло мають зовсім іншу структуру, ніж класичні основні права.

Оскільки зазначені права залежать від багатьох умов, їх стабільність повною мірою забезпечити не можна.

На думку російського вченого Л.Гордона, соціально-економічні права на відміну від інших мають свої особливості: поширюваність на певну (соціально-економічну) сферу життя людини; допустимість рекомендаційних, «не суворих» формулювань базових положень(наприклад, «гідне життя», «справедливі і сприятливі умови праці», «задовільне існування» тощо); залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів. Як вважає український вчений В.Бабкін, відмінність названих прав від абсолютних полягає у тому, що їх не можна захистити безпосередньо державно-правовими засобами. Тому наведене дає підстави деяким західним дослідникам характеризувати їх не як суб'єктивні права і свободи, а як об'єктивний обов'язок державних органів.

На думку російського вченого С.Наделя, до соціально-економічних прав, що базуються на принципах демократії, належать: право володіти, користуватися, розпоряджатися власністю індивідуально і колективно; право займатися будь-якою не забороненою законом справою в умовах вільної конкуренції; одержувати рівну винагороду за рівну працю; право на безпеку і гігієну праці, на соціальні допомоги у разі одержання каліцтва на роботі тощо; право на створення профспілок, підприємницьких союзів тощо. Як вважає С.Надель, об'єднання соціальних та економічних прав доцільно тому, що економічну діяльність не можна розглядати лише в аспекті ефективності використання ресурсів. Ще одним аргументом на користь об'єднання зазначених прав може бути те, що інститути й механізми, які забезпечують реалізацію економічних прав, спираються не тільки на ринок, підприємництво, конкуренцію тощо, а й на державні установи, профспілки тощо[8, c. 16-17].

Складність питання про соціально-економічні права у тому, що їх реалізація залежить від економічних можливостей держави, яка, у свою чергу, знаходиться у прямій залежності від її політики. Йдеться про те, що усунення несправедливості, породжуваної ринком, вирівнювання соціальної нерівності, запровадження соціальних програм можливе за умови втручання держави у ринкові відносини в ім'я соціальної справедливості. Проте, якщо держава йде на це, то вказане може створити загрозу для прав і свобод активних верств населення. На дану проблему існують дві основні, протилежні точки зору. Якщо сформулювати їх коротко, то або вся економіка повинна плануватися і управлятися з центру, або втручання держави у соціально-економічну сферу має бути мінімальним. На користь останньої точки зору свідчить руйнування адміністративно-командної системи управління у деяких країнах. Крім цього, у ринку багато переваг. Як пише американський дослідник антикапіталістичної ментальності Людвіг фон Мізес: на ринку в капіталістичному суспільстві пересічна людина є повноправним господарем-споживачем, який, купуючи або утримуючись від купівлі, врешті-решт, визначає, що і у якій кількості повинно вироблятися, якої якості має бути… Саме в цьому зростанні ролі мас полягає радикальний соціальний переворот, вчинений «промисловою революцією». Деякі представники ортодоксального лібералізму вважають, що соціальні функції держави обмежують права людини, порушують справедливість вільного ринку, здатного самостійно створити справедливі суспільні відносини і забезпечити свободу та незалежність особи (наприклад, Ф.Хайєк і М.Фрідмен). На їх думку, запровадження соціальних програм перешкоджає економічній ефективності, оскільки на їх реалізацію потребуються великі кошти, які можна було б використати на благо економіки. Як їх опоненти виступили Дж. Ролз і КДженкінс. Коротко їх позицію можна сформулювати так: всі громадяни повинні володіти рівними свободами, і економічна нерівність допустима тільки у тому разі, якщо при цьому поліпшується становище найбільш незахищених прошарків населення.

У сучасній науковій політологічній і юридичній літературі існує класифікація сучасних демократичних держав, заснована на визначенні ступеня активності держави з реалізації соціально-економічних прав особистості: «позитивна держава», «держава соціальної безпеки», «соціальна держава».

У позитивній державі переважає політичний підхід, відповідно до якого визнається необхідним захист дієздатних, так би мовити, громадян, котрі позитивно себе проявляють. Як ідеологія такої держави використовується установка на те, що більшість громадян за умови безпеки самі у змозі про себе потурбуватися і створити власний добробут. У соціальній сфері держава бере на себе лише обов'язок підтримання правопорядку і створення економічно безпечних умов для підприємницької і професійної діяльності.

Основна функція соціального страхування — вивільнення позитивної держави від частини фінансових турбот про потребуючих соціального захисту. Така держава виходить з того, що громадяни не мають безспірного права одержувати соціальну допомогу. Крім того, її не можна вважати безоплатною, оскільки держава вимагає від одержувачів активності й ініціативності у пошуках роботи. Як вважають деякі дослідники, така соціальна політика, що одержала назву активної соціальної політики, часто висуває перед людиною надто обтяжливі, принизливі або важковиконувані вимоги. Поставивши крапку, можна було б зробити парадоксальний висновок, що «позитивна» держава зовсім не позитивна, а, навпаки, негативна. Але це була б не об'єктивна оцінка, оскільки існують факти, в яких йдеться про зворотнє. Слід визнати, що у позитивній державі пересічна людина має можливість власними зусиллями забезпечити свій добробут. Розуміється, відповідні умови їй створить держава і, як видається, досить успішно. Ті ж, хто здатні потурбуватися про себе самі, можуть розраховувати нехай і не на велику, але все ж забезпечуючу мінімальний добробут, допомогу держави.

У державі соціальної допомоги кожний громадянин має юридично закріплене право на певний гарантований мінімум добробуту. До такого типу держави можна віднести Великобританію дотетчерівського періоду[7, c. 155-157].

Соціальна держава гарантує мінімальний рівень добробуту, а, значить, бере на себе обов'язки по його забезпеченню. Значні соціальні витрати передбачають великі податки, що обтяжують підприємницьку діяльність. Оскільки названа держава несе повну відповідальність за своїх громадян, вона переважно приймає рішення за останніх, а це не сприяє громадянській свободі. Слід визнати, що матеріальні блага, надавані державою, суспільство цінує набагато більше, ніж демократичні права. Як слушно вважають російські політологи, дуже багато людей, якщо не переважна більшість, не роздумуючи змінять свободу, особливо політичну, на матеріальний добробут, безпеку і порядок.

Класифікуючи держави за критерієм складу суб'єктів соціального забезпечення, можна виокремити державу загального благоденства, якій притаманні високий ступінь відповідальності уряду за соціальне забезпечення, і соціальну державу, де відповідальність за вказане забезпечення несе не тільки уряд, а й приватний бізнес та неурядові організації.

Як вважає Ганс фон Хаферкамп, правова держава і соціальна держава є певними компонентами державного життя. Але відміна останньої від правової держави полягає у тому, що вона є державою турботливого існування, державою соціальних виплат і соціального розподілу. Цю думку поділяє й український вчений В.Бабкін, який вважає, що різниця між соціальною правовою державою і правовою у тому, що перша регулює соціальне забезпечення, упорядковує економічні процеси, несе відповідальність за життєдіяльність суспільства, за створення гідних умов життя людини. Таким чином, найважливішим завданням, висунутим перед сучасними демократичними державами, стає пошук оптимального співвідношення правового й соціального принципів. Як слушно зауважує О.Скрипнюк, концепції правової й соціальної держав перебувають не в антагоністичних, а в компліментарних відносинах. Враховуючи важливість і правового, і соціального принципів державності, слід визнати, що завданням сучасної політико-правової науки є не пошук протиріч між правовою й соціальною державами, а створення єдиної концепції широкого тлумачення права (як об'єднання політичних, громадянських, економічних і культурних прав) та розроблення конструктивної доктрини соціально-правової держави. У сучасній західній політологічній літературі висловлюється думка, що економічне зростання як підстава реалізації соціально-економічних прав впливає на виникнення і зміцнення демократії, Я поділяю наведену точку зору, оскільки економічне зростання, збільшення обсягів виробництва є матеріально-речовою основою соціального розвитку, від якої залежить підвищення доходів, а, значить, й добробуту[11, c. 178-179].

На думку Т.Ванханена, розвиток демократії залежить від широкого розподілу владних ресурсів, під якими він має на увазі соціально-професійний статус, освіту й наявність земельної власності. Тобто, такий розподіл створює реальну можливість виникнення демократії. Як вважає Е. Мюллер, демократизація визначається економічним розвитком, що полягає в особливостях класової структури і у рівнях розподілу доходів. Процес капіталістичного розвитку має позитивний й негативний характер. Він позитивно впливає на демократизацію, оскільки сприяє переходу населення від сільськогосподарської діяльності у сферу індустрії й послуг. Таким чином, зростає чисельність міського середнього класу і міського робітничого класу, що сприяють запровадженню демократії. Проте при цьому посилюється соціальна нерівність, що негативно впливає на демократизацію, оскільки високий ступінь такої нерівності стає фактором радикалізації робітничого класу, посилення поляризації і зниження толерантності буржуазії до політичної участі нижчих класів. Звідси — висновок про несумісність нерівності доходів зі стабільністю демократії.

Відповідно до статей 13—14, 43, 45—49 Конституції України держава повинна забезпечити відповідний соціальний стандарт життєдіяльності людей. Однак таким проблемам, як визначення мінімального розміру заробітної плати, своєчасної її виплати, підтримки нормального прожиткового мінімуму поки ще приділяється недостатньо уваги. Результатом вказаного стало зниження показників, що характеризують соціальну ситуацію в Україні. У зв'язку з цим, як вважають українські вчені-юристи О.Святоцький і В.Чушенко, варто було б у Конституції визначити персональну відповідальність державних органів, органів місцевого самоврядування, конкретних посадових осіб за порушення соціально-економічних прав громадян. Посилення гарантій реалізації останніх забезпечить реальність рівності всіх суб’єктів права перед законом. Можна погодитися із С.Наделем, на думку якого суспільство, де не гарантуються основні соціально-економічні права людини, не може вважатися повністю демократичним.Прагнення до побудови правової соціальної держави обумовлено об'єктивними потребами суспільного і політичного розвитку України, що здійснює перехід від тоталітарної до правової державності. Як її людський вимір слід розглядати ступінь реалізації й захисту прав і свобод людини та громадянина, у тому числі — соціально-економічних. Саме така точка зору відображена) Конституції України[6, c. 33-35].

Розділ 2. Методологічні проблеми демократизації управління економікою України

2.1. Основні проблеми демократизації економіки

Порушена проблема має розглядатися насамперед у контексті впливу економічних чинників на поглиблення демократичного транзиту як системоутворюючого завдання завершального етапу трансформаційних перетворень у нашій державі. У зазначеному транзиті відповідні чинники є визначальними. Глибина та міцність демократичних перетворень, їх динаміка у багатьох принципових аспектах визначаються рівнем розвитку економіки, ступенем економічного розкріпачення особи. Йдеться про світовий досвід: етапність становлення сучасної європейської демократії визначалася насамперед зазначеною залежністю. Це питання докладно аналізується відомим американським ученим С. Гантінгтоном. За його даними, у 1989 р. з 24 країн з рівнем доходів на душу населення понад 6 тис. дол. не мали демократичних режимів лише 3 країни (Саудівська Аравія, Кувейт та Об'єднані Арабські Емірати). На противагу цьому із 42 найбідніших країн лише 2 — Індія та Шрі-Ланка — мали демократичні режими. З 53 країн із середнім рівнем доходів 23 мали демократичні режими, 25 — тоталітарні, 5 — перебували на стадії трансформації до демократичного устрою. Базуючись на цій статистиці, С. Гантінгтон робить висновок: "Кореляція між багатством і демократією передбачає, що транзити до демократії передусім мають відбуватися в країнах із середнім рівнем економічного розвитку. У бідних країнах демократизація є неможливою; у багатих вона вже відбулася" '.

До країн із середнім рівнем доходів С. Гантінгтон відносив ті країни, що в середині 70-х років минулого століття мали ВВП на душу населення від 1000 до 3000 дол. "Суспільствознавцю, який бажав у середині 70-х років передбачити, де у майбутньому станеться демократизація, — зазначає американський вчений, — варто було просто ткнути пальцем у недемократичні країни, що знаходилися в зоні транзиту, з ВВП на душу населення 1000-3000 дол." 2. На той час це були Греція, Іспанія, Чехословаччина, Східна Німеччина та інші. У цілому, за даними С. Гантінгтона, лише п'ять країн з ВВП на душу населення у межах 1000-3000 дол. не демократизувалися до 1989 р. Серед них — Іран та Ірак.

Зазначений взаємозв'язок економічного прогресу та демократизації особливо виразно видно на прикладі повоєнної демократизації ряду країн Західної Європи. Л. Ерхард — батько німецьких економічних реформ пов'язував процес демократизації з реалізацією принципу "достаток для всіх". Саме цей принцип був визначальним в утвердженні соціально ринкової економіки, яка стала на Заході детонатором другої хвилі демократизації. "Загальним зростанням добробуту, — наголошував він, — економічна політика робить цінний внесок у демократизацію Західної Німеччини. Демократія та вільна економіка таким же чином логічно взаємозв'язані, як диктатура і державна економіка"[5, c. 42-44].

У контексті порушеної проблеми слід враховувати безпосередню кореляцію процесу демократизації суспільства з утвердженням основних підвалин економічної демократії. Це дуже важлива методологічна позиція. Знову ж таки досвід зарубіжних країн засвідчує, що далеко не всі країни з відносно високим рівнем ВВП на одну особу характеризуються сталими демократичними засадами. Більш системною в цьому є залежність, що базується на взаємозв'язку: економічна демократія — демократичне суспільство.

Якими, виходячи з цього, є характеристики економічної демократії? Це питання є далеко не риторичним. Попри свою особливу значущість, воно ще не привернуло до себе достатньої уваги наукової громадськості. Від цього багато терпить й економічна практика — при визначенні основних засад економічної політики ця проблема як правило випускається. Мені ця ситуація добре відома.

Тим часом, якщо розглядати поставлену проблему в найбільш узагальненому контексті, то можна зазначити, що економічна демократія — це насамперед система суспільних відносин, яка ґрунтується на безпосередній участі більшості громадян у процесі прийняття та реалізації рішень у галузі економіки, забезпеченні їх економічних інтересів. Саме тому без утвердження економічної демократії ефективна консолідована демократія неможлива. Економічна демократія передбачає розширення економічних повноважень представницьких органів, зміцнення об'єднань підприємців і роботодавців, підвищення ролі профспілок. Важливим напрямом утвердження економічної демократії є всебічний розвиток місцевого самоврядування — провідного інституту громадянського суспільства. Але основним у її утвердженні є, звичайно, конкуренція, яка сама по собі є однією з форм економічної демократії, а також демократизація відносин власності, які завжди в усі часи і в кожному суспільстві формують фундамент економічної системи, її базову основу[1, c. 3-4].

Нарешті, всім зрозуміла значущість для демократизації відносин власності малих підприємств, на які припадає в окремих країнах Заходу 50 і більше відсотків виробленої продукції. Нам потрібно активніше рухатися і в цьому напрямі. Держава зобов'язана забезпечити правові, економічні та організаційні передумови для зміцнення позицій власності споживчої кооперації, яка змінила свою природу, адаптувалася до ринку і зберігає свою нішу в системі нових економічних відносин, що формуються.

Окреслені процеси дають змогу глибше осмислити найгостріші проблеми української економіки на етапі її пореволюційного розвитку, зокрема ті, що стосуються не лише виправлення структурних деформацій у відносинах власності, які сформувались під час приватизаційного процесу, а й їх системного удосконалення. Вони дозволяють ґрунтовніше зрозуміти сутність найсуттєвіших прорахунків попередньої стратегії реформ — наших сподівань на те, що на виході приватизаційного процесу матимемо по сучасному повноцінні, цивілізовані за своїм змістом відносини приватної власності і що саме ці відносини стануть основою всієї системи здійснюваних ринкових перетворень, а відтак — і демократизації суспільства. Вони виявилися ілюзорними. Цього, природно, не сталося і не могло статися. Для цього потрібний час, осмислені системні перетворення[2, c. 7-9].

2.2. Демократичний сектор вітчизняної економіки

Насамперед слід враховувати органічну взаємозалежність розвитку демократії й реалізації прав приватної власності та створення на її основі умов для всебічного розвитку особистості. Йдеться про те визначальне, що відрізняє збанкрутілу адміністративну систему від економіки сучасного цивілізованого розвитку. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади при домінуванні останньої стали основною причиною історичної поразки "реального" соціалізму. І справа тут не лише в суто економічних перевагах — у здатності заснованої на засадах приватної власності економічної системи формувати дійові стимули високопродуктивної праці й водночас забезпечувати концентрацію та використання обмежених ресурсів (а економіка має справу саме з такими ресурсами) для досягнення найважливіших цілей.

Аналіз сучасних цивілізаційних процесів показує, що найбільш принципові чинники демократизації власності пов'язані із зміною її панівного об'єкта. На відміну від індустріальної цивілізації, де таким є предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, в сучасній західній постіндустріальній цивілізації визначальним об'єктом у відносинах власності стає інформація, яка втілює в собі витрати на відтворення переважно живого капіталу, інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини. Щоб реально оцінити масштаби інтелектуальної власності як основного економічного ресурсу та її місце у структурі продуктивного капіталу, потрібно враховувати, що нині країни Заходу витрачають на виробництво знань (прямі інвестиції в людину) приблизно п'яту частину ВВП. Це наймасштабніша сфера інвестування. Саме через це інтелектуальна власність набула ознак визначального багатства, а її примноження та захист перетворилися в домінуючу функцію держави. Відповідні принципи мають бути започатковані й у нас. Йдеться про одну з ключових ланок державної політики, основні засади якої до цього часу лишаються неосмисленими навіть концептуально.

Фактором демократизації власності є і всебічний розвиток пенсійних та страхових фондів, роль яких у сучасному економічному процесі країн Заходу невпинно зростає. Про масштаби діяльності цих фінансових інституцій свідчать такі дані. Наприкінці 90-х років на частку американських компаній із страхових та пенсійних фондів припадало близько чверті всіх активів фінансових посередників, зокрема майже дві третини активів комерційних банків. Ідеться про суму, що перевищує 10 трлн. дол. Пенсійні фонди є найавторитетнішими інвесторами. Вони тримають майже половину акцій 100 найбільших корпорацій США та приблизно таку саму частку акціонерних корпорацій середнього бізнесу. У країнах Західної Європи становище аналогічне.

Але справа і тут не лише в кількісних показниках. Існування зазначених фондів докорінно змінює стратегію функціонування капіталу. Власне, це вже не персоніфікований капітал у його класичному розумінні. Діяльність цих інституцій цілком підпорядкована інтересам громадянина, що акумулює кошти на їхніх рахунках. Як зазначає відомий американський економіст П. Друкер, сучасний капіталізм являє собою посткапіталістичне суспільство. Він, по суті, трансформувався в "капіталізм без капіталістів". "Гроші пенсійних фондів не підпадають під жодне визначення капіталу. Головне тут у тому, — наголошує вчений, — що кошти пенсійних фондів є відстроченою оплатою праці, еквівалентом трудового доходу людини"[3, c. 11].

Варто вдуматися у ці факти: половина акціонерного капіталу найбільших корпорацій уособлюється в специфічній формі пасивів, які мають трудовий характер і є власністю мільйонів громадян. Власне, коли йдеться про демократизацію власності, її соціологію, то функція страхових і пенсійних фондів у цьому процесі є також дуже значною. "Якщо соціалізм, — пише П. Друкер, — відповідно до визначення Маркса являє собою власність працівника на засоби виробництва, то Сполучені Штати є країною "соціалістичнішою", ніж інші". А ми знову ж таки і в цьому питанні перебуваємо лише на початковій стадії його розв'язання. То ж, напевне, і в цьому є досить широке поле для конструктиву.

Четверте. Процес демократизації власності реалізується також на основі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, яка донині в окремих країнах Заходу зберігає досить вагому частку суспільного капіталу. І в цій проблемі, яка широко дебатується в нашій державі, слід розібратися ґрунтовніше. Справа не лише в тому, щоб "награбоване повернути державі", а в чиїх інтересах буде використовуватися повернене? За умов тоталітарного соціалізму, як ми добре знаємо, державна власність функціонувала фактично у формі державно-бюрократичної власності, використовувалася в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. Вона ніколи не працювала на трудівника. Навпаки — посилювалося відчуження людини. Таке відчуження, як це добре відомо, досягло в нашій країні за тоталітарного режиму свого апогею. Саме державна власність була основою розширеного відтворення партійно-бюрократичного апарату і особистого привласнення ним створюваного суспільного багатства. Коли представники лівих політичних сил, а також ті, хто з ними кооперується, прагнуть переконати суспільство в тому, що нібито націоналізація — це шлях до відновлення соціальної справедливості, то це — чергова омана: сімдесят років дурили людей за радянської влади, таким же чином роблять і тепер[12, c. 60-62].

Процес демократизації економіки, її гуманізації, наповнення соціальним змістом має ще одну конче важливу складову, яку нам на попередньому етапі реформ також не вдалося реалізувати. Йдеться про формування цивілізованих відносин між працею та капіталом. Тут кілька аспектів, які маємо враховувати.

По-перше, це — подолання антагонізму в стосунках робітника і капіталіста, який мав місце на ранніх етапах розвитку західного суспільства. Нині ці відносини наповнюються іншим змістом. Трансформуються самі основи виробничих зв'язків. Вони набувають ознак партнерства й співробітництва. Як писав Нобелівський лауреат П. Самуельсон, відносини, про які йдеться, набувають економічної симетрії. З одного боку, на зміну відносинам купівлі-продажу робочої сили прийшли відносини її колективно-договірної оренди, з другого — колективи працівників виступають, по суті, в ролі орендарів капіталу і втілених у ньому засобів виробництва. Йдеться про те, що за нових умов праця здатна таким же чином відігравати роль наймача капіталу, як і капітал — наймача праці.

По-друге, відносини "праця — капітал" зазнають докорінних змін і в системі управління. Відбувається інтеграція безпосереднього виробника (особисто або через своє представництво) у структуру управління виробничим процесом, обміном та розподілом виробленого продукту. На практиці це має вияв у найрізноманітніших системах, що забезпечують розвиток тенденцій до подолання відчуження виробника від особистої участі в управлінні. Основна мета сучасного менеджменту — зробити кожного виробника співучасником прийняття на відповідних рівнях управлінських рішень. Не субординація, а асоціація учасників виробничого процесу — такий визначальний принцип системи управління, що утверджується.

По-третє, виявом змін, про які йдеться, є й ті суттєві перетворення, що відбуваються в організації праці, в її "олюдненні". Мається на увазі гуманізація безпосередньо виробничого процесу, збагачення змісту, його інтелектуалізація тощо.

Торкнуся і питання, яке, напевне, виникає у читача: можливо всі ці проблеми мають право на свій розгляд лише в суто теоретичному контексті?

Ще одне питання, обминути яке, розглядаючи нагальні проблеми демократизації економічних відносин, зокрема систему соціального захисту населення, неможливо. Йдеться про діяльність профспілок, які в країнах Заходу, по суті, інтегровані у систему соціальних відносин і відіграють у ній досить істотну роль. Права профспілок гарантуються чинним законодавством, а в США, приміром, законом ще 1935 р. засновано Національне управління з трудових відносин, обов'язком якого стало спостереження за тим, щоб підприємці не застосовували проти профспілок "нечесні дії". Принципи демократизації соціально-економічних відносин реалізуються і на цій основі.

Перехід на новий, вищий ступінь реалізації соціально-економічних перетворень потребує налагодження не на словах, а на ділі й дійової системи соціального партнерства, яка передбачає функціонування ефективного механізму консолідації дій держави, підприємств, у тому числі й приватного сектора економіки та найманих працівників у вирішенні складних і невідкладних завдань соціальної політики. Йдеться про ще одну принципово значущу складову системної демократизації економічних відносин. Зроблене у нас у цій справі може розглядатися лише як перші, досить скромні кроки. І це зрозуміло. Сучасна система соціального партнерства на Заході формувалася протягом усього попереднього сторіччя. Нам треба вести пошук і активно діяти в цьому напрямі[4, c. 5-9].

Розділ 3. Міжнародний досвід реалізації концепцій демократизації економічного життя суспільства

3.1. Європейська модель демократизації економічного життя суспільства

Сьогодні зв'язок між демократією і ринковою економікою стає все більш очевидним. Особливо яскраво він виявляється у розвитку модернізаційних процесів в Африці, Азії, Латинській Америці, а в останнє десятиріччя — і на Євразійському просторі. Незважаючи на те, що й до сьогоднішнього дня ще ведуться гострі дискусії стосовно того, чи можна запровадити принципи ринкової економіки без демократизації політичної системи загалом, практика переконливо свідчить: рано чи пізно ринкова організація економічного життя викличе необхідність змін механізмів функціонування політичної системи у напрямку її демократизації.

Цікавим у даному відношенні видається дослідження проблеми взаємозв'язку демократії і ринкової економіки відомого сучасного економіста Пітера Л. Бергера. У своїй праці "Капіталістична революція. 50 пропозицій щодо процвітання, рівності та свободи" він, зокрема, стверджує, що коли демократія не може існувати без ринкової економіки, то зворотної залежності не існує. Тобто, ринок за певних умов "може розвиватись і за недемократичних режимів, які будуть скоріше авторитарного, аніж тоталітарного ґатунку". Проте далі, з огляду на реалії, Бергер вносить у свою тезу суттєву поправку: хоча капіталізм не приводить обов'язково до встановлення демократичного режиму, ринкові сили все ж сприяють виникненню демократії.

Наведені твердження спонукають до думки, що ринкова економіка, якщо й може існувати при недемократичному устрої, то лише певний період часу. Адже сам факт, що даний режим дозволив запровадження ринкових відносин, уже є кроком до демократизації політичної сфери життя суспільства (хай не безпосередньо, а опосередковано, через її складові), є доказом того, що відносини між поняттями "демократія" — "ринкова економіка" є відносинами системи і елемента, де елементом є ринок. А це означає, що демократія — значно ширше поняття, яке серед інших містить у собі й поняття ринкової економіки як однієї з необхідних умов для свого існування. Тому рано чи пізно ринкові відносини створять деякі з необхідних умов, і система дістане поштовх для подальшої своєї демократизації. З іншого боку, наявність ринкових відносин у країні ще не дає підстав стверджувати, що дане суспільство є демократичним, у деяких випадках це є тільки один з етапів на шляху демократизації даної політичної системи[10, c. 207-208].

Прикладом цього можуть бути авторитарні режими 60-70 років минулого століття у Чилі, Іспанії, Південній Кореї та інших країнах, які розпочали ринкові перетворення. Усі вони тією чи іншою мірою після декількох років функціонування економік з ринковими механізмами змушені були демократизувати свої політичні системи. Згадаймо хоча б Південну Корею, де фактично з 60-х років був встановлений авторитарний режим з елементами ринкової економіки. За період 60 — 70-х років країна досягла значних економічних успіхів, однак уже на початку 70-х років у країні почали поширюватися опозиційні правлячому режиму настрої, розпочалися гострі дискусії щодо недоцільності існування авторитарного режиму правління та необхідності проведення вільних всезагальних виборів. Однак уряд генерала Пака чинив супротив тенденціям демократизації, жорстоко придушуючи будь-які опозиційні виступи (зокрема, студентські демонстрації). Протистояння мало завершитись або демократизацією, або ще більшою авторитаризацією політичної системи. Як відомо з історії, на президентських виборах 29 червня 1979 року перемогу здобули опозиційні режимові сили.

Такий розвиток подій, власне, і зумовлений тісним взаємозв'язком ринкової економіки і демократії. Адже, як відомо, саме ринкова економіка передбачає наявність приватної власності, яка і забезпечує можливості для існування політичної опозиції та інтелектуальної свободи. Доказом особливої ролі приватної власності у процесі демократизації політичної системи є приклад реформ на території пострадянського простору, зокрема в Україні, Росії, де головною перешкодою для їх успішного здійснення стало фактичне утвердження у політико-економічній практиці принципу тотожності влади і власності.

Ще одним беззаперечним доказом взаємозв'язку і взаємовпливу ринкової економіки і демократії є те, що однією з необхідних умов існування демократичного режиму є наявність розвинутої економіки, високий рівень якої переважно забезпечується саме ринковим механізмом. "Існує надзвичайно висока залежність між рівнем демократії та рівнем економіки", — пише Семюель Гантінгтон. Цей висновок яскраво підтверджують і дані огляду "Незалежні держави: порівняльне обмеження свободи", який щорічно проводиться Будинком свободи. Зокрема, чітко простежується така закономірність: найбагатші країни мають найвищий рівень політичних прав та громадянських свобод, що є чи не найяскравішою рисою сучасних розвинених демократій. За цим критерієм, найбагатші країни, за винятком Сингапуру, є демократичними, а майже усі найбідніші, за винятком Індії, є недемократичними. Виняток також становлять країни, багаті на нафту[15, c. 43-45].

3.2. Демократичний потенціал державного управління в контексті економічного розвитку

Демократія є одним із засадничих принципів Європейського Союзу поряд з такими принципами, як свобода, права та свободи людини, верховенство права, про що наголошується у договорі про Європейський Союз, членом якого прагне стати в майбутньому Україна.

Демократія в наш час перетворилась на самоцінність. Більшість країн, що здобули незалежність після Другої світової війни, обрали демократичний шлях розвитку. Напевно, одним із вагомих аргументів такого вибору було те, що більшість високорозвинених країн — демократичні.

Ґрунтовний аналіз щодо того, наскільки виправдалися такі очікування, зроблено у роботі професора Нью-Йоркського університету А.Пшеворського "Демократія і ринок. Політичні і економічні реформи у Східній Європі і Латинській Америці". У дослідженні охоплено період з 50-х до початку 90-х pp. XX ст.

Основними результатами дослідження науковець поділився з щотижневиком "Експерт", які ми наводимо у стислому вигляді.

Демократія, за визначенням А.Пшеворського, це коли партії програють вибори. Демократії, на думку науковця, можуть бути стійкими лише при певному рівні економічного розвитку. Але сам по собі високий рівень доходів не гарантує демократичного устрою.

Серед країн з низьким рівнем доходу (з валовим внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення менше, ніж 1000 дол. за паритетом купівельної спроможності (ПКС) 1980 p.) гине кожна восьма демократія. В бідних країнах демократії досить нестійкі. Але коли рівень душового ВВП перевищує за 3000 дол. за ПКС 1980 p., шанси на виживання демократичної системи різко зростають. Серед таких країн лише в Туреччині і низці латиноамериканських країн (Аргентина, Чилі, Уругвай, Бразилія) відбувалися перевороти, що ліквідували демократії. За межами Латинської Америки, якщо рівень доходу досягає середнього, то демократія стає значно більш стійкою[9, c. 18-20].

Вірогідність того, що країна, де рівень доходу на душу населення становить 4900 дол. за ПКС, вірогідність відмови від демократії на користь диктаторського режиму близька до нуля. Якщо йдеться про демократичну країну, де на людину припадає 6000 доларів ВВП за ПКС, то тут вірогідність нульова.

Звичайно, в цьому існують відхилення. Арабські країни, на думку багатьох економістів і політологів, є прикладом "сировинного прокляття". Багатство на природні ресурси, зокрема на нафту, нерідко негативно впливає на економічне зростання і призводить до формування автократії. Причина проста — в багатих на сировину країнах можна правити без співпраці з населенням. Ви встановлюєте свердловину, відправляєте нафту на експорт, а потім можете відкладати гроші на рахунках у швейцарських банках. Тому в багатих на сировину країнах, як вважає А.Пшеворський, правити дуже легко -населення там швидше тягар, ніж актив, з яким треба співробітничати для того, щоб суспільство розвивалося, а економіка зростала.

На думку науковця, в середньому демократії і недемократії забезпечують приблизно однакові темпи зростання загального доходу. Проте відмінність у темпах зростання значно більш поширена серед авторитарних режимів, ніж серед демократій. Диктатури здатні досягти економічного дива, але вони ж призводять і до економічних катастроф. Демократії ж у середньому забезпечують стабільні середні темпи зростання. Але, що дуже важливо, чисельність населення в середньому зростає швидше при диктатурі, ніж при демократії. Це означає, що рівень доходів на душу населення зростає швидше в умовах демократії. Але механізм цього — про що економісти часто забувають — не економічний, а демографічний[13, c. 18-19].

Низка країн ще 200 років тому мали приблизно однаковий набір первинних умов. Проте політичний і економічний розвиток в одних з них виявився успішним, в інших — проблемним. Усе залежить від того, у що інвестують країни. Є країни, в яких багато устаткування і мало людей. Є такі, в яких багато людей і мало устаткування. Якщо інвестувати так, щоб змінювати співвідношення між фізичним і людським капіталом у бік його вирівнювання, то можна і вибратися з пастки. Оскільки, якщо в країні не вистачає людських ресурсів, а інвестиції йдуть у людський капітал, пуття з цього не буде. І навпаки, показовим є досвід азіатських "тигрів" в 70-80 pp. XX ст. Хоча науковець визнає, що всі ці пояснення мають свої обмеження. Чому комусь вдається досягти успіху, а комусь ні? Пшеворський дає чесну відповідь: ми точно не знаємо.

Важливість інвестування в людський капітал Пшеворський ілюструє таким прикладом. У 1750 р. середній житель Британських островів міг продуктивно працювати лише 5 год. на добу. Причина — тоді було таке споживання калорій, що забезпечувало лише цей невеликий час. За розрахунками економістів, половина економічного зростання в Британії між 1750-м і 1900 pp. була досягнута за рахунок поліпшення харчування і охорони здоров'я. Половина! І це в століття індустріальної революції! Тому умови, в яких живе населення, дуже важливі. Якщо населення не отримує достатнього харчування, виникають проблеми з охороною здоров'я і освітою, ніякого зростання не буде. Потрібна стабільність.

Стосовно форми власності — не має значення, хто є власником — уряд чи приватні особи, вважає А.Пшеворський, важливо, щоб компанії були конкурентоспроможними.

Що стосується "стратегічних галузей", то тут постає проблема проведення реформи. Якщо приватизація природних монополій відбувається до того, як вводиться система регулювання, то це небезпечний шлях — це показав досвід Східної Європи. Виявляється, що приватна природна монополія є дуже сильною, а це шкодить економіці. Але якщо спочатку створюється ефективна система регулювання, а лише потім відбувається приватизація, то нові власники вже знають правила гри і діють відповідно до них.

Для економічного зростання не має значення, якою є політична система. Коли починається зростання, то важлива інвестиційна стабільність. Якщо масштаб інвестицій, які необхідно здійснити, дуже великий, то найважливішими є не особливості режиму, а стабільність. Це демонструє приклад Китаю.

В умовах демократії більшість політичних подій, будь-то страйки або зміна правлячих партій, мало впливає на економіку, оскільки всі очікують, що ці події можуть відбутися. Час від часу в умовах демократії люди виходять на демонстрації, час від часу на виборах перемагає опозиція. Але життя триває. В умовах диктатури такі речі дуже небезпечні. Якщо в умовах диктатури відбувається страйк, то він порушує стабільність — і це впливає на зростання.

За даними Держкомстату України, розмір номінального ВВП у 2005 р. становив 418,5 млрд грн. Якщо перерахувати цю суму в долари США за курсом Національного банку України 5,05 грн за 1 дол. і розділити на кількість населення України на кінець 2005 р. — 46929,5 тис. осіб, то вийде, що розмір ВВП на одну особу в Україні у 2005 р. становить 1766 дол. США. Безумовно, якщо порівнювати цю цифру з поданою А.Пшеворським градацією, необхідно було б зробити поправку на ПКС, але й так очевидно, що тільки в разі подальшого зростання економіки демократичні процеси в Україні стануть незворотними[16, с. 71-75].

Отже, під терміном "демократія" ми розуміємо форму правління, при якій всі громадяни мають рівні конституційні права щодо участі у прийнятті політичних рішень відповідно до правил правління більшості, при цьому меншості гарантуються умови для здійснення певних індивідуальних або колективних прав.

Демократичне державне правління характеризується виборністю основних органів держави і законністю функціонування всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпеченні прав та свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Історична природа демократії полягає в тому, що вона є міжформаційним феноменом, який супроводжував становлення, в першу чергу, західної цивілізації на всіх етапах її розвитку. Демократія виникає практично на кожній формаційній стадії у своїй специфічній формі. Вона, як правило, є початковою фазою кожної формації. Нова фаза знаменується появою нових форм демократії, а також розширенням масштабів демократичного процесу. Замість лінійної перспективи спостерігається циклічно перервний характер демократичного процесу.

Історія свідчить, що демократія можлива у будь-якому суспільстві, тільки потрібен час і просвіта громадян, і насамперед правлячої еліти. Якщо вона зорієнтована на демократичні цінності та норми, то вони будуть впроваджуватися і в суспільстві відповідні цінності.

Стійкість демократичної форми державного устрою залежить від багатьох факторів, але один із головних — це рівень життя населення, зокрема рівень ВВП на душу населення.

Багатство на природні ресурсами, зокрема енергетичні, часто негативно впливає на економічне зростання і приводить до формування автократії, що пояснюється тим, що в країнах, багатих на сировину, можливе правління без співпраці з населенням.

У середньому демократії і недемократії забезпечують приблизно однакові темпи зростання загального доходу. Проте відмінність в них значно більша в авторитарних країнах, ніж у демократичних, які в середньому забезпечують стабільні середні темпи. Успіх політичного і економічного розвитку країн багато в чому залежить від того, у що вони інвестують. Єдиного рецепту успіху не існує, для кожної країни він свій.

Для економічного зростання характеристики політичної системи є менш важливими, ніж інвестиційна стабільність.

З метою подальшого демократичного розвитку України необхідно:

1) через засоби масової інформації проводити просвітницьку роботу серед населення щодо демократичних методів врядування;

2) ввести нові і покращити існуючі навчальні курси основ демократичного врядування у всіх навчальних закладах[10, c. 217-219].

Висновки

Такими є деякі проблеми демократизації української економіки, до яких я вважав за необхідне привернути увагу. Ми не змогли повною мірою вирішити ці проблеми на попередньому етапі, зупинилися перед цим. Забезпечення не лише кількісних, а передусім якісних параметрів розвитку соціально-економічної сфери, вихід на принципово нові, вже напрацьовані світовою практикою демократичні стандарти відповідних відносин можливі лише на цій основі. Йдеться, власне, про відчутне розширення палітри суспільних перетворень, органічне поєднання інструментів соціально-економічної політики і політики державного будівництва в цілісний функціонально скоординований механізм. Обґрунтування і практична реалізація політики демократизації економічних відносин як однієї із складових загального процесу розбудови в нашій державі демократичного суспільства може сприяти усуненню цього, на мій погляд, принципового недоліку.

Економічний розвиток впливає на демократизацію через різні канали. Головними з них є: по-перше, формування у людей почуття довіри до влади та причетності до загальнополітичних процесів; по-друге, зростання рівня освіти, інформованості та компетентності (демократія, писав з приводу цього вчений із світовим ім’ям Й. А. Шумпетер, процвітає лише у соціальних системах. Першою умовою її поглиблення є те, що людський матеріал “має бути досить високої якості” ); по-третє, запровадження цивілізованої (справедливої) системи розподілу між соціальними групами населення (зростання багатства держави і швидкий економічний розвиток зменшують майнову диференціацію і тим самим полегшують досягнення між різними соціальними групами угод та компромісів); по-четверте, економічний розвиток, що сприяє утвердженню середнього класу (демократія йде, як вважає С. Гантінгтон, не від фермерів, і, як правило, не від робітничого класу, а від міського середнього класу. Саме він є основним суб’єктом третьої хвилі демократизації); по-п’яте, зростання економічного потенціалу, яке сприяє відкритості суспільства, є також запорукою його демократизації.

Для прискореного економічного зростання Україні потрібно збільшити інвестиції у людський капітал і новітні технології. Враховуючи, що населення країни має досить високий освітній рівень і розвинуту систему освіти, пріоритетними на сьогодні мають бути інвестиції в новітні технології, що зробить конкурентоспроможними українські товари і послуги на зовнішніх ринках.

Розвиток економічного потенціалу країни сприятиме незворотності демократичних процесів.

Подальшими перспективними дослідженнями у даному напрямі, на нашу думку, є з'ясування залежності між забезпеченням справедливості й рівності можливостей та економічним зростанням у контексті демократичного розвитку.

Список використаної літератури

1. Білорус О. Українську економіку врятує тільки справжня демократія/ //Віче. — 1998. — № 4. — C. 3-10

2. Біляцький С. Під ковдрою демократії //Наука і суспільство. — 2006. — № 3-4. — C. 5-14

3. Бабенко С. Демократичний сектор вітчизняної економіки: Споживчій кооперації україни- 140 років //Урядовий кур'єр. — 2006. — 17 жовтня. — C. 11

4. Гальчинський А. Проблеми демократизації економіки //Економіка України. — 2005. — № 11. — C. 4-11

5. Гришин И. Экономическая демократия: шведский казус //Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 5. — C. 40-52

6. Давидова М. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав //Право України. — 2001. — № 8. — C. 32-35

7. Кроль Ю. Концепція соціального захисту в умовах переходу України до ринкової економіки й позиція соціал-демократії //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 155-157

8. Куйбіда В. Становлення демократичних засад місцевого самоврядування //Економіка України. — 2000. — № 10. — C. 14-20

9. Павлишенко М. Демократизація власності — основа демократизації суспільства/ М. Павлишенко //Економіка України. — 2006. — № 9. — C. 12-25

10. Рублев Г.В. Международный опыт реализации концепций экономической демократии //Социально-гуманитарные знания. — 2004. — № 1. — C. 207-219

11. Сікора В.Д. Олігархізм, опозиція та ринкова демократія в Україні//Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 9. — C. 173 — 182.

12. Савченко Э. Эволюция отношений собственности в Украине: необходимость корректировки и де-мократизации на современном этапе //Економіст. — 2005. — № 8. — C. 60-63.

13. Скаленко О. Українську економіку врятує тільки справжня демократія //Визвольний шлях. — 2002. — Кн. 1. — С.18-23

14. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти)//Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 2. — C. 2-6

15. Тілі Ч. Державне ресурсовилучення і демократія //Соціологія : теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 4 . — C. 38-49.

16. Шкурат І. Демократичний потенціал державного управління в контексті економічного розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 71-79.

17. Як інформаційні технології можуть сприяти розвитку демократії //Економічні реформи сьогодні. — 1999. — № 20. — C. 2-6