Доктринальний підхід до визначення питань конституційно- правового регулювання судової влади в Україні створює необхідні передумови подальшого вдосконалення існуючої судової системи України з метою наближення її до потреб суспільного і державного життя, дає новий імпульс у вирішенні проблемних питань державотворення. Без вирішення цих питань фактично є неможливою у повному обсязі реалізація європейських прагнень нашої держави, оскільки стан судового захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина, якість та ефективність правосуддя в Україні потребують вдосконалення і тому, зрозуміло, є об’єктом постійної уваги міжнародної спільноти, відповідних міжнародних організацій. У практичному аспекті, враховуючи європейські прагнення України, слід мати на увазі, що принцип поділу влади (з функціонуванням ефективної судової влади) разом із принципами законності, забезпеченням основоположних прав, свобод та ефективного судового захисту є центральними складовими європейської правової державності [1]. Зокрема, ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. вимагає, щоб держави створили незалежні та безсторонні суди і сприяли запровадженню ефективних судових процедур [2].

Слід констатувати, що незважаючи на певні зусилля, започатковані в 90-ті роки XX ст., реформи, у тому числі реформа судової системи держави, не досягли своєї мети через як об’єктивні, так і суб’єктивні причини (недосконалість стратегії їх здійснення, відсутність консенсусу в суспільстві щодо змісту реформ, недостатнє фінансово-економічне їх забезпечення тощо).

Відповідно до новітніх напрямів реформування державної влади в Україні, започаткованих Президентом України В. Януковичем, реформування здійснюється насамперед у контексті наближення органів державної влади до потреб людини [3]. Успішне вирішення цього важливого завдання потребує вдосконалення положень Конституції України [4]. Інституціональні заходи мають здійснюватися у таких напрямах, як: аналіз і корекція органічного законодавства; оптимізація владної моделі; судова реформа; реформа місцевого самоврядування та адміністративно-територіальна реформа [5].

Визнаючи певні недоліки національної судової системи, низький рівень довіри до судів і суддів в українському суспільстві, держава вживає певних заходів для приведення її стану до необхідних демократичних стандартів. Свідченням цього є як вдосконалення чинного законодавства з питань організації та здійснення судочинства, прикладом чого може бути прийняття Верховною Радою України 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI, внесення суттєвих змін до КАС України, КПК України, ГПК України, ЦПК України, інших законів, так і розробка і реалізація національних і міжнародних програм з цих питань, наприклад реалізація Спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Прозорість та ефективність судової системи України», Спільної програми Європейського Союзу та Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) тощо.

Досліджуючи судову систему, принципи її організації та засади правосуддя, форми здійснення судочинства, правові основи статусу суддів, діяльність органів суддівського самоврядування, юридична наука з урахуванням судової практики велику увагу приділяє визначенню змісту та обсягу такої правової категорії, як судова влада.

Як відомо, фундаментальні засади конституційно-правового регулювання судової влади та системи правосуддя в Україні визначені Конституцією України 1996 р. Вихідною ідеєю щодо визначення судової влади в системі інших органів державної влади став принцип поділу державної влади. У статті 6 Конституції України зазначається: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» [6]. У розділі VIII Конституції України «Правосуддя» (ст. 124) зазначається: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається» [6]. Зазначене разом із визначенням завдань, компетенції і функцій органів судової влади, конституційних засад здійснення судочинства, функціонування судів і діяльності суддів створює концепцію судової влади як самостійного виду державної влади.

Водночас, визначивши принцип поділу державної влади і таким чином визначивши судову владу як одну з фундаментальних основ правової демократичної держави, Конституція України не дає визначення цього поняття, а вказує лише на окремі його ознаки, що характеризують його сутність та зміст, взаємозв’язок з іншими видами державної влади. Структурно в Конституції України не визначений і окремий розділ «Судова влада».

Зазначене, з урахуванням того, що теорія поділу влад і, відповідно, використання терміна «судова влада» тривалий час відкидались офіційною радянською юридичною наукою і законодавством як прояв чужого радянській ідеології світосприйняття [7] , може свідчити про «перехідний» характер Конституції України 1996 р.

У таких умовах в юридичній літературі існують думки щодо наявності взагалі судової влади. Так, відомий правознавець А. Селіванов справедливо зазначає: «У теперішньому аспекті важливо з’ясувати, наскільки суди в правовій державі можуть претендувати на статус «судової влади». При цьому йдеться саме про природу судової влади, оскільки владні засади мають утворювати судову юрисдикцію при розв’язанні суперечок, конфліктів, прийнятті судових рішень, яким повинні підкорятися всі суб’єкти права [8].

Недосконалість окремих положень Конституції України законодавець намагається «виправити» шляхом прийняття відповідних законів. Так, при визначенні правових засад організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні у ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI зазначається: «1. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. 2. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. 3. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції» [9].

Як бачимо, зазначені положення щодо судової влади певною мірою кореспондуються з положеннями «Учреждения судебных установлений», затвердженого 150 років тому російським імператором Олександром II 20 листопада 1864 р. під час проведення Великої судової реформи, де було зазначено: «Влада судова належить: мировим суддям, з’їздам мирових суддів, окружним судам, судовим палатам і Урядовому сенату…» [10].

Аналіз визначення поняття «судова влада» в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» вказує на його тісний зв’язок з інститутом судоустрою та здійсненням правосуддя. Але визначення цього поняття, звичайно, є більш широким, ніж його визначення тільки як системи судів і здійснення судочинства. Важливим є те, що судова влада є особливим видом державної влади, вона має здатність і можливість вольового впливу на поведінку громадян, оскільки юридично формалізується та проголошується від імені держави, а її реалізація забезпечується державним примусом. Тому суди України здійснюють саме державну владу. Керуючись положеннями ч. 2 ст. 6 Конституції України, головним критерієм поділу влади між органами законодавчої, виконавчої та судової влади є наявність відповідних конституційних повноважень у встановлених Конституцією межах. Тобто йдеться, власне, про компетенцію цих органів державної влади.

Щодо правосуддя, то воно є лише формою (фактично єдиною формою) реалізації судової влади. Тому, вважаємо, за змістом розділ VIII Конституції України є більш широким, ніж те, що повинно бути охоплено його назвою «Правосуддя». Незрозумілим є також розміщення у цьому розділі положень щодо повноважень Президента України і Верховної Ради України.

Отже, будучи одним із видів державної влади, судова влада має певні відмінні ознаки, на наявність яких указує Конституція України. І першою ознакою судової влади, як було зазначено, є її державний характер. Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Виступаючи важливою складовою державної влади, судова влада має певну самостійність, оскільки вона має окремі конституційні завдання та функції, реалізація яких здійснюється у специфічних організаційних і процедурних формах. Самостійність судової влади не допускає, з одного боку, зовнішнього впливу на діяльність її органів, а з другого — передбачає певну автономність судів відповідних судових юрисдикцій, які в загальній структурі судової влади виступають як відповідні підсистеми, основою чого є наявність певного виду юрисдикції (конституційної, адміністративної, господарської, цивільної, кримінальної). Так, згідно з ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму [11].

Говорячи про види судових юрисдикцій, не можна не звернути увагу на те, що питання діяльності Конституційного Суду України визначені в Конституції України в окремому розділі XII «Конституційний Суд України», а також у Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. № 422/96. Відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України [6]. У зв’язку з цим у літературі є погляди щодо наявності в Україні четвертої гілки влади — контрольно-наглядової, і віднесення до її сфери Конституційного Суду України [12]. З цим погодитись не можна, оскільки Конституція України такого виду державної влади, як контрольно-наглядова, не передбачає. Таку позицію підтримують і інші автори [13]. Немає сумніву в тому, що Конституційний Суд України належить до судової влади України.

Реалізація принципу самостійності судової влади передбачає і автономне вирішення питань організації діяльності судів органами, що утворюються самою судовою владою і до складу яких входять її представники. Так, згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» пленум вищого спеціалізованого суду, що діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду, за результатами узагальнення судової практики дає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. У статті 113 цього Закону визначені завдання суддівського самоврядування.

Характерною ознакою певної автономності судових юрисдикцій можуть бути особливості провадження в окремих категоріях справ. Так, у ст. 171¹ КАС України визначені особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Певна автономність судів відповідних судових юрисдикцій не виключає взаємодії між ними, особливо при підготовці проектів нормативно-правових актів із проблемних питань судочинства, забезпечення єдності судової практики, забезпечення якості судових рішень, роботи органів суддівського самоврядування тощо.

Важливим є взаємозв’язок судової влади з органами законодавчої та виконавчої влади. Так, саме законодавчий орган України визначає, вирішення яких спорів необхідно віднести до тієї чи іншої судової юрисдикції. Цікавим у зв’язку з цим є приклад неодноразової передачі протягом 2009-2010 рр. соціальних спорів від однієї до іншої судової юрисдикції, хоча природно вони належать до юрисдикції адміністративних судів, що було підтверджено в Рішенні Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 р. № 19-рп/2010.

Слід зазначити, що ознака самостійності судової влади не є рівнозначною незалежності й недоторканності суддів, що гарантується ст. 126 Конституції України і законами України. Згідно зі ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. У Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) стверджується, що незалежність суддів «є прерогативою чи привілеєм не для захисту власних інтересів суддів, але в інтересах верховенства права та тих, хто шукає й очікує правосуддя».

Характерною особливістю судової влади є її винятковість. У статті 124 Конституції України, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначається, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (Конституція України).

Необхідною ознакою судової влади є її повнота, яка проявляється в завершеності її структури, змісті компетенції органів судової влади, прийнятті та виконанні судових рішень.

З метою забезпечення повноти судової влади та рівності різних видів державної влади, на нашу думку, існує необхідність надання Верховному Суду України і вищим спеціалізованим судам права законодавчої ініціативи, яке мають Президент України і Кабінет Міністрів України.

І нарешті, важливою особливістю судової влади є її конституційність. Саме Конституція України визначає судову владу як складову державної влади, одну з її видів. Це означає, що не тільки суди і судді повинні діяти відповідно до вимог Конституції України, законів України, а й на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Характерною особливістю судової влади є те, що вона реалізовує свої повноваження шляхом здійснення судочинства, що регулюється Конституцією України і відповідним процесуальним законом. Дотримання процесуального порядку здійснення правосуддя повинно забезпечити законність усієї судової діяльності, є важливою умовою ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення. Порушення судом норм матеріального чи процесуального права є підставою оскарження відповідного судового рішення (наприклад підставою касаційного оскарження відповідного судового рішення згідно з ч. 3 ст. 211 КАС України) і, у відповідних випадках, його зміни чи скасування. Істотні порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя можуть бути підставою притягнення судді до відповідальності (ч. 1 ст. 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У висновку аналіз положень Основного Закону України щодо організації та функціонування судової влади дає змогу нам стверджувати про необхідність у разі de lege ferende його доповнення єдиним окремим розділом «Судова влада», що потребуватиме системних змін та доповнень як до розділу VIII, так і до статей 6, 55, 85, 92, 106, 116, а також розділів VII, IX, X, XI, XII Конституції України.

Основою для такого розділу, на нашу думку, може слугувати положеннярозділу VIII «Правосуддя» та розділуXII «Конституційний Суд України»чинної Конституції України.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Ебергард Шмідт-Ассманн. Загальне адміністративне право як ідея врегулювання : основні засади систематики адміністративного права / пер. з нім. — 2-ге вид., переробл. та допов. — К., 2009. — С. 52.
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3.
3. Янукович В. Ф. Не люди для реформ, а реформи для людей // Урядовий кур’єр. — 2010. — № 101. — 5 черв.
4. Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 2010 р. № 20-рп // Вісник Конституційного Суду України. — 2010. — № 5. — С. 36.
5. Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації: Експертна доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до Послання Президента України В. Ф. Януковича до Українського народу / кер. авт. кол. А. В. Єрмолаєв. — К., 2010
6. Конституція України // Офіційний вісник України. — 2010. — № 72/1. — Ст. 2598.
7. Конституционные принципы судебной власти Российской Федерации / отв. ред. д-р юрид. наук
8. П. Кашепов. — М., 2011. — С. 25.
9. Селіванов А. Судова влада в правовій державі : нові принципи забезпечення ефективності // Журнал Верховної Ради України «Віче». — 2010. — № 16.— С. 12—14.
10. Закон України «Про судоустрій і статус суддів // Офіційний вісник України : спец. вип. — 2010. — № 55/1. — Ст. 1900.
11. Российское законодательство Х—ХХ веков : Судебная реформа. — М., 1991. — Т. 8. — С. 32.
12. Кодекс адміністративного судочинства України : за матеріалами «Офіційного вісника України» 2005-2010 рр. — К., 2010.
13. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины : учеб. пособие. — Харьков, 1999. —
14. 13-14.
15. Портнов А. Теоретико-правові підходи щодо визначення переліку принципів конституційного судочинства // Журнал Верховної Ради України «Віче». — 2008. — № 11. — С. 27-29.