Вступ.

1. Китайська цивілізація як одна з найдавніших. Релігійні течії.

2. Своєрідність китайської культури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Своєрідністю китайського мистецтва є те, що поезія, живопис та каліграфія не знають тих меж, які звичайно поділяють ці види мистецтва. Незалежно від притаманних їм специфічних рис ці три види мистецтва набувають і визначеного природою ієрогліфічного висловлення. За допомогою одного інструменту — пензлика — вони відображають глибинну сутність буття, «життєвої сили», що наповнює кожну з цих форм своєрідною гармонією. Мета китайської естетики полягає в тому, щоб добитися дійсної суті животворних джерел гармонії життя: мистецтво та мистецтво життя — одне й те же. Як в живопису, так і в поезії, кожний штрих, що зображає гілку дерева або персонаж, завжди повинен бути живою формою — саме це прагнення, до виявлення суті притаманне каліграфії, поезії та живопису. Але лише живопис об'єднує всі три види мистецтва.

Якщо живопис у Китаї — цільний вид мистецтва, в якому вірші та каліграфія складають невід'ємну частину творів живопису, відтворюючи гармонію й таїнство світобудови у всіх його виявах, то поезія вважається квінт, есенцією мистецтва. Вона перетворює накреслені знаки, що шануються майже як святиня, у звук. А її вище завдання — у поєднанні людського генія з першоджерелами життєвих сил світу. Насичена ідеями конфуціанства та-даосизму, китайська поезія об'єднує розум та відчуженість. Вона прагне проникнути до реальності й передати з усією гостротою дух життя, «невідчутний трепет звуку», чому сприяє музичність, притаманна багатонаціональній китайській мові.

1. Китайська цивілізація як одна з найдавніших. Релігійні течії

Одна з найдавніших у світі цивілізацій — давньокитайська — сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики.

З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, культу природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вівтар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення.

Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив сам правитель.

Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релігійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Конфуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»). Народився, за однією версією, взимку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р. до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м. Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом був позбавлений цього титулу і, згідно з китайськими законами, його сім'я в п'ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учитель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив комендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього на пагорбі. З часом це слово стало священним для китайців, і вони бояться проголошувати його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що змусило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, прилучатися до різних ремесел. У п'ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до навчання. У дев'ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав посаду наглядача амбарів і державних земель, виявивши себе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З часом довкруги нього зібралось немало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пізнання принципів моральності й правильного державного управління. Він викладав історію, основи політики, учення про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася резиденція імператора, Конфуцій познайомився з найвідомішими тогочасними мислителями, багато працював у бібліотеці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і справедливу владу. Проте не завжди можновладці прислухалися до його слів.

На п'ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили ситуацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх людей передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися інші обов'язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди, і Конфуція невдовзі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудливими нововведеннями, що сприяло призначенню його міністром. Але незадовго внаслідок непорозумінь з герцогом Конфуцій покидає службу і починає своє мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послідовників, серед яких сімдесят-вісімдесят, за словами Конфуція, володіли неабиякими здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго. Здебільшого вони сиділи чи стояли довкруг учителя, вслухаючись у його думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні образи, релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і відкритий у таких розмовах[6, c. 48-49].

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав надіятись на те, що хтось із державних вельмож запросить його до себе в радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу, присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його син (у Конфуція було ще дві дочки), улюблений учень, чию смерть він переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про наближення своєї смерті Конфуцій дізнався у віщому сні. «Жоден мудрий правитель не приходить, щоб узяти мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя. Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не було тоді ні дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньокитайську державу. Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбулася зміна правлячої династії в Китаї. Нова влада, прагнучи насадити деспотичні порядки в державі, наштовхнулася на потужний спротив послідовників Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфуція після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, — затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імператорський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «великими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер[1, c. 61-63].

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньокитайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової системи майже не відбувався, не було духовенства, священних писань і богослов'я. Головними були зумовлені звичаями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-полі-тичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»), хоч багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала насправді. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Юй-хуан стежить за дотриманням справедливості, чинить суд над усіма. Все, до чого доторкнувся він і його послідовники, є безсмертним, священним.

Важливою в лаоському пантеоні є богиня Західного неба Сіван-му, яка проживає в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема життя. Вона володіє персиковими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це — плоди безсмертя. Всі, хто перебуває в її палаці, — безсмертні. Сіван-му уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун — ян. У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками безсмертя. Ідея безсмертя і вічної молодості, довголіття є однією із стрижневих у даоському віровченні[10, c. 143-145].

2. Своєрідність китайської культури

Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже отримала назву «китайські церемонії». Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції походять від глибокої давнини, значне місце займають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли мова йде про китайські церемонії, то все відступає в тінь. Не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили-релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні для майже всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й у певній мірі десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї причинили до формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю.

Це мало для Китаю далековисхідні наслідки. Зокрема, місце міфічних культурних героїв зайняли мистецьки деміфологізовані мудрі правителі легендарної давнини, чия велич та мудрість були найтісніше пов'язані з їх добропорядністю. Місце культу великих богів, насамперед обожнюваного прабатька Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а «живі боги» були витіснені небагатьма абстрактними божествами — символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо. Словом, міфологія та релігія за всіма пунктами відступали під натиском десакралізоваиих і десакралізуючих етико-ритуальних норм на останній план.

Соціальне функціонування цих норм являло собою суворий автоматизм набутого з люльки стереотипу. В цьому й полягала головна сила «китайських церемоній», що чітко диктувалися кожному китайцеві відповідно до його статусу, який, до речі, міг змінюватися. Простолюдин у Китаї не раз ставав навіть імператором, тим більше він міг стати даосом, буддійським монахом, а пізніше — мусульманином або християнином. Але в одному китаєць завжди, від народження до смерті, залишався принципово незмінюваним: вільно чи ні, свідомо чи несвідомо він мусив бути носієм незмінних принципів конфуціанізованого комплексу етико-ритуальних норм.

Специфіка релігійної структури та психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї видна багато в чому. Тут є вище божественне начало — Небо. Але китайське Небо — це не Яхве, не Гїсус, не Аллах, не Брахман і не Будда. Це вища верховна загальність, абстрактна й холодна, сувора й байдужа до людини. її не можна любити, з нею не можна злитися, її неможливо наслідувати, як і немає смислу нею захоплюватися. Щоправда, в системі китайської релігійно-філософської думки існували, окрім Неба, ще й Будда (уявлення про нього прийшли до Китаю разом з буддизмом з Індії на початку нашої ери) і Дао (основна категорія релігійного та філософського даосизму), причому Дао в його лаоському трактуванні (існувала й конфуціанська інтерпретація Дао у вигляді Великого шляху Істини та Добропорядності) був близьким до індійського Брахману. Однак не Будда й не Дао, а саме Небо завжди було центральною категорією верховної загальності в Китаї[8, c. 37-39].

Для традиційної китайської культури не характерний зв'язок типу «бог — особа», прямого чи представленого фігурою жерця, богослова, як це було притаманне іншим культурам. Тут зв'язок принципово іншого типу: «Небо як символ вищого порядку,— земне суспільство, засноване на добропорядності», опосереднена особа правителя, на якого зійшла небесна благодать. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, на тисячоліття визначив розвиток Китаю та його культури. Як відомо, основний зміст вчення Конфуція зводився до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів досягнення цього ідеалу, еталон якого сам мудрець вбачав у правлінні легендарних мудреців давнини — саме тих, що прославилися добропорядністю. Виступаючи з критикою свого віку й високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі такого протиставлення створив ідеал абсолютної людини, яка мусить володіти гуманністю й почуттям обов'язку. Конфуціанство з його ідеалом високоморальної людини стало однією з підвалин гігантської централізованої імперії з потужним бюрократичним апаратом.

Однак ні суспільство загалом, ні людина зокрема, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Адже за межами конфуціанства залишалося містичне та ірраціональне що завжди цікавило людину. Екзістенціальна функція релігії в цих умовах випала на долю даосизму (філософія Лао-цзи, старшого сучасника Конфуція) — вчення, що ставило за мету розкрити перед людиною таємниці світобудови, вічних проблем життя та смерті. У центрі даосизму — вчення про великого Дао — всезагальний Закон й Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Небачене й нечуване, недоступне органам почуття, безіменне та безформенне, воно дає початок, ім'я та форму всьому на світі, навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним — у цьому смисл, мета й щастя життя. Даосизм набув популярності в народі та прихильності Імператорів завдяки проповіді довголіття й безсмертя. Ґрунтуючись на ідеї, що тіло людини є мікрокосм, подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував ряд рецептів досягнення безсмертя: 1) обмеження до мінімуму в їжі (шлях, вивчений у досконалості індійськими аскетами-самітниками); 2) фізичні вправи та вправи для дихання, починаючи від невинних рухів та поз до інструкції по спілкуванню між статтями (тут відчувається вплив індійської йоги); 3) здійснення більше тисячі добропорядних вчинків; 4) вживання таблеток та еліксирів безсмертя. Не випадково захоплення чарівними еліксирами та таблетками в середньовічному Китаї викликало бурхливий розвиток алхімії.

У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. Займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного «Я», вступає в спілкування з Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків. Каліграфія мусить бути повним відображенням стану душі, а каліграф повинен використовувати живописні можливості ієрогліфів, їх образну силу. Ось як описують уміння відомого каліграфа Чжан Сюя, який жив у епоху Тан: «Він охоплює поглядом усе: пейзажі, тварин, рослини, зорі, бурі, пожежі, війни, банкети — всі події світу й виражає їх у своєму мистецтві». Таким чином, поезія, каліграфія та живопис створили в Китаї єдине мистецтво, триєдину форму, в якій "використовуються всі духовні глибини прихильників цього мистецтва: протяжні мелодії та простір, магічні жести та зримі образи[3, c. 21-23].

Ледь не половина найважливіших винаходів та відкриттів, на які спирається сьогодні наше життя, прийшли з Китаю. Не придумай стародавні китайські вчені таких морехідних та навігаційних приладів та пристроїв, як румпель, компас та багатоярусні мачти, не було б великих географічних відкрить: Колумб не поплив би до Америки, і європейці не заснували б колоніальних імперій.

Без китайських стремен, що допомагають триматися у сідлі, середньовічні лицарі не змогли б, виблискуючи доспіхами, летіти на допомогу благородним дамам, які потрапили в біду. Тоді не настав би вік лицарства, Не винайшли б у Китаї гармати и порох, не з'явилися б і кулі, що пробивали лицарські обладунки й покінчили з лицарськими часами. Без китайського паперу та пристосувань до друку в Європі ще довго б переписували книги від руки. Не було б і широкого розповсюдження писемності. Рухомий шрифт винайшов зовсім не Іоган Гутенберг, не Уільяму Гарвею належить відкриття кровообігу, не їсаак Ньютон відкрив перший закон механіки. До всього цього вперше додумалися в Китаї.

Китайська наука досягла багатьох прекрасних результатів. В галузі математики це десяткові дроби й пуста позиція для позначення нуля, до початку XIVст. так званий трикутник Паскаля (XVIIст.) вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. У Китаї за династії Тан (VII— Xст) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення один в інший колового та поступального руху, головною сферою застосування якого в Європі стали ранні парові машини. У творі «Описання трав та дерев південного краю» (340 p.) міститься повідомлення про перший в світі випадок використання одних комах (мурашок) для боротьби з іншими (кліщами та павуками). Традиція біологічного захисту рослин існує й нині. Таким чином, руйнуються численні міфи, коли ми винаходимо істинні джерела звичних для нас речей. Слід пам'ятати, що сучасний світ — це сплав східних та західних культурних пластів[4, c. 134-135].

Висновки

Даосизм тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи. Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі культової практики, яку використовувало конфуціанство.

Даосизм активно взаємодіяв із примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.

З проникненням у Китай буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та ін.

Якщо конфуціанський культ здебільшого був родинним, домашнім, то лаоський вимагав кваліфікованих служителів його, спеціальних місць для ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання здобувало ґрунтовну духовну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного впливу на людей.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.