Вступ

Розділ 1. Формування античної системи господарства у Стародавній Греції

1.1. Палацове господарство

1.2. Формування полісів

1.3. Торгівля

1.4. Економічні концепції Аристотеля

Розділ 2. Господарський розвиток Стародавньої Греції

2.1. Формування господарства Стародавньої Греції

2.2. Зміни в господарському житті у VIII-VI ст. до н.е.

2.3. Рабовласницькі держави у Греції

2.4. Рабовласницьке суспільство як чинник економічного життя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми.Сьогодні практично не існує держави, в якій би проживали представники тільки однієї національності. Тому проблемам, пов'язаним з етнокультурним, соціальним та економічним розвитком регіонів компактного проживання різних етносів, із створенням умов для повноцінного буття та співіснування національних меншин, приділено особливу увагу у внутрішній політиці багатьох країн світу. Національне питання є виключно актуальним і для формування виваженого внутрішньополітичного курсу сучасної України, особливо – для оптимального вирішення майбутньої адміністративно-територіальної реформи, яка стала одним із завдань уряду у перспективі.

В останні роки наша держава значною мірою активізувала налагодження партнерських відносини з багатьма країнами світу. Через це актуальності набуває також і вивчення історичного досвіду зовнішньоекономічних зв'язків з країнами Європи, їхнього впливу на розвиток місцевої економіки та суспільства.

Останнє десятиліття означене підвищенням інтересу науковців до історії грецьких громад, різних напрямів діяльності їх представників. Але поза увагою гуманітарних студій залишилися такі питання, як економічна діяльність останніх. Осмислення накреслених проблем має сприяти відтворенню маловідомих сторінок історії регіону. Всебічне вивчення господарської діяльності греків у Стародавній Греції дозволяє висвітлити типові сторони античного господарства, його становлення та розвитку.

Об’єктомдослідження стали: грецьке господарство, його особливості, а також ті чинники й механізми, які визначили особливості впливу на принципи землеволодіння та землекористування греків-поміщиків і селян, розвиток промисловості, внутрішньої торгівлі краю, сприяли його включенню до загальнодержавного ринку та зовнішньої торгівлі держави.

Предметомвивчення є різні галузі економіки Стародавньої Греції, у яких була представлена господарська діяльність грецької спільноти, її внесок та значення для соціально-економічного життя регіону.

Мета роботиполягає у з'ясуванні передумов, загальних принципів і напрямів господарської діяльності греків у Стародавній Греції, у рабовласницьких державах – Афінах та Спарті, висвітленні її результатів та наслідків в контексті політичних та суспільно-економічних процесів, що відбувалися в Греції. Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі наукові завдання:

— встановити причини і характер основних етапів освоєння греками території регіону;

— висвітлити політико-правові засади становлення та розвитку грецького господарства;

— розкрити особливості землеволодіння, землеробства і тваринництва у господарствах стародавніх греків;

— показати ступінь розвитку промисловості й торгівлі краю, її визначальних, найбільш сутнісних форм та напрямів;

— дослідити джерела формування та структуру грецького купецтва;

— визначити місце підприємницької та торгово-посередницької діяльності греків в економіці;

— визначити головні економічні погляди Аристотеля, показати, яку роль відігравали його концепції в економічній історії.

Розділ 1. Формування античної системи господарства у Стародавній Греції

1.1. Палацове господарство

У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. є. виникла давньогрецька цивілізація. її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне положення (торговельні шляхи з'єднували цей район з Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), вдосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана "середньоземноморська тріада", зорієнтована на одночасне вирощування трьох культур — злакових, головним чином ячменю, винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися у ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїчний (VII—VII ст. до н. е.), класичний (V—IV ст. до н. є.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникли на рубежі III—II тис. до н. є. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиняних табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджувались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісники, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями, розташованими в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був одночасно адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігравали міста[2, c. 34-36].

Основну частину населення становили вільні селяни і ремісники (у написах із Пілоського палацу згадуються каменярі, гончарі, зброярі й навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок утворював розвинений бюрократичний апарат. У джерелах значне місце займають відомості про рабів, головним чином жінок. їх було небагато і всі вони належали палацу. Згадуються і так звані "божі раби і рабині", які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто у повному розумінні слова рабами не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин, приблизно наприкінці XII ст. до н. є. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання). Вдруге класове суспільство і держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. є.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури.

До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена.

Наступний період (VIII—VI ст. до н. є. — архаїчний) характеризується значними змінами у господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Вдосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головним осередком сільського господарства були дрібне селянське господарство і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі здавалися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю.

Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися металеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. є. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції існували дві грошові системи — егінська й евбейська (від назв островів). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбі становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. З одного таланта карбували 6 тис. драхм (срібні монети). У класичну епоху виділились гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні статери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними у Західній Греції, Південній Італії і Сицилії, афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах, розташованих на берегах Егейського моря. УIV ст. до н. є. з'явилися мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол дорівнював 8 халкам, 1 халк дорівнював 2 лептам. В еллінську епоху стали карбувати золоті монети.

Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів доставляли також і з колоній. Але економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди[5, c. 16-17].

У цей же період (VIII—VI ст. до н. є.) здійснювалася велика грецька колонізація. її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролювати торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонукала тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією. Другий — північно-східний — на узбережжя Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декілька сотень колоній, з населенням чисельністю 1,5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури, відкрила нові можливості людини, звільняючи особистість з-під контролю роду[8, c. 19].

1.2. Формування полісів

В архаїчний період відбувалося формування античних полісів — міст-держав. В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), яка виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі та ремесла, товарно-грошових відносин, великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торговельно-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у виробництво, демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Вперше полісний устрій з'явився у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі були розподілені відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Основним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи у тимчасове користування. їх не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися державі. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслом і торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Все це було зафіксовано у законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало декілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік сплачувати натуральний оброк, близько 1/6—1/7 урожаю[11, c. 24-26].

Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Драконта (621 р. до н. є.) оформили право приватної власності. Головним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин поліса. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовувалась праця 15— 25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Найбільш важливою з реформ Солона (594 р. до н. є.) була так звана сейсахтейя (страхування тягаря) — всі борги, зроблені під заставу землі, були прощені, селянам відновили статус власників, заборонялося навернення афінян у рабство за борги, обмежувався позичковий відсоток. Вивіз маслинової олії з метою наживи дозволявся, а зерна — заборонявся. Заохочувалась реміснича діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: всі афінські громадяни були поділені на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав становище людини в суспільстві. Законодавство Клісфена (509 р. до н. є.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни незалежно від майнового становища наділялися рівними правами.

Таким чином, в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. є.) відбувся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. є.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії[1, c. 25-27].

1.3. Торгівля

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічувалося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарному обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. є.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заставу землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30 % . Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємо-виручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. є. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, почали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовувається праця вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків[4, c. 31-34].

В еллінський період розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV — І ст. до н. є.) поліс не зник з історичної арени, а дістав новий імпульс для існування, будучи включеним до складу великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування елліністичної монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів у всіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвиткові техніки і подальшій спеціалізації ремесла. Все це сприяло зростанню товарності та збільшенню торговельного обігу.

Значного розвитку набули наука і техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. З'являються нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. є. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я[1, c. 21].

1.4. Економічні концепції Аристотеля

Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) – найбільш велична фігура серед представників економічної думки античного світу. Батьківщина його — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Будучи сином лейб-медика македонського царя Аміни II, Арістотель в дитинстві грався з Філіппом, майбутнім царем Македонії. Навчався в Академії філософа Платона. Епікур вважав Арістотеля "мотором, який пропив батьківське добро і пішов найматись і морочити людей". З 343 р. до н. є. Арістотель був наставником Олександра Македонського, за що останній, ставши царем, поставив своєму учителю і наставнику пам´ятник з написом: "Олександр поставив цей пам´ятник сину Нікомаха, мудрому і божественному Арістотелю". В 336 р. до н. є. Арістотель заснував в Афінах свою власну школу. Ним написано 28 книг загальним обсягом 445270 рядків. Життя його закінчилося трагічно. Вимушений рятуватись від вироку антимакедонської партії — "смерть Арістотелю за образу богів", — він утік з Афін, поселився на острові Евбеї, де скоро помер. Арістотель був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу виробництва, і будучи твердо переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, Арістотель зміг значно глибше від своїх сучасників проникнути в конкретні економічні проблеми. Ним вперше піддано аналізу основні економічні явища і закономірності тодішнього суспільства. Тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці"(названій так потемками по імені сина філософа), "Політиці" (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. При порівнянні його з проектами попередників — Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого. По-перше, Арістотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю — на розумову і фізичну, виходячи із "закону природи". По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. За Арістотелем, ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства. Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей, — чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці,— розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього стану і належать або до природної сфери — економіки, або до неприродної — хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ[7, c. 18-20].

Протиставлення Арістотелем економіки і хрематистики було однією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін "хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від терміна "економіка". Арістотель виводить його від слова "хрема" — майно, володіння. Для Арістотеля економіка — це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов´язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні — це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об´єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. її мета безмежна, бо головне в цій сфері — "володіння грішми". В мистецтві наживати становище,— відмічає Арістотель,— оскільки воно випиляється в торговельній діяльності, ніколи не буває границь у досягненні мсти, тому що нею є досягнення необмеженого багатства і володіння грішми…. Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності". Іншими словами, хрематистика — це "мистецтво" вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом "справедливого обміну" з сусідом. Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Арістотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя. Наприклад, за Арістотелем, "в дійсності речі такі pi ні і, що не можуть стати спільномірними". А звідси висновок: "5 лат =1 дому", тому що їх спільномірність досягається нібито лише завдяки грошам. Самі ж гроші як найбільш "зручний в ужитку" товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є в нашій владі", щоб гроші стали "неспоживчими". "Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним…,— зазначає Арістотель. — Цим одним і є потреба, яка є звязуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета…»

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, Арістотель висловлює тезу, що нагадує примітивний варіант "трудової теорії вартості". "Дійсно,— пише він,— не із двох лікарів створюється суспільство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і не рівних. Але таких-то людей і потрібно прирівняти. Тому все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом". Про "незавершеність" арістотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну. Мова йде про те, що в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки, а в іншому випадку — навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики[10, c. 17-19].

І, нарешті, з позиції цієї ж концепції, Арістотель демонструє своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу. Зокрема, такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного авансування на ці цілі грошей,— до сфери хрематистики. Аналогічно трактує Арістотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу — до сфери хрематистики.

За словами Арістотеля, "лихварство викликає цілковиту ненависть", тому що "воно робить самі грошові знаки предметами власності, які таким чином втрачають своє призначення, для чого вони були створені, адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процентів веде саме до зростання грошей". Таким чином, загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торговельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають відкритому розумом "природному порядку", який охороняється громадськими законами.

Мінову торгівлю (Т-Т) і товарну торгівлю за посередництвом грошей (Т-Г-Т) Арістотель відносив до економії, а купецьку торгівлю з метою одержання прибутку (Г-Т-Г) він оголосив хрематистикою. Арістотель розглядав форми руху обігу Т-Г-Т і Г-Т-Г у їх протилежності під назвою "економії" та "хрематистики". Арістотель у своєму аналізі виходив з економії, вважаючи її природною основою господарства. Хрематистика побудована на грошах, вона безмежна і неприродна. Розмежування між простим товарним обігом і обігом капіталу, тобто між економією і хрематистикою, вважається видатним науковим відкриттям Арістотеля.

"Політика" Арістотеля, як і інші його твори, насичена різними роздумами, які не втратили своєї актуальності досі. Наприклад, він твердив, що до предмета, який є у володінні "дуже великої кількості людей, докладається найменша турбота. Люди піклуються найбільше про те, що належить особисто їм; менше вони турбуються про те, що є спільним або дбають у тій мірі, в якій це стосується кожного". Отже, краще оберігається індивідуальна, ніж колективна, власність. "Власність повинна бути спільною тільки у відносному розумінні, — твердив Арістотель, — а взагалі — приватною. Адже коли турбота про неї буде розподілена між різними людьми, серед них зникнуть взаємні нарікання, навпаки, буде велика вигода, оскільки кожен буде дбайливо ставитись до того, що йому належить…".

Цінними слід вважати економічні міркування Арістотеля, пов'язані з нормами етики. "Якщо спочатку є пропорційна рівномірність (робота), а потім сталася розплата, — казав мислитель, — вийде те, що називається справедливим у значенні рівності. А якщо ні, то не буде ні рівності, ні взаємин: ніщо ж бо не заважає роботі одного бути кращою, ніж робота іншого, а тим часом ці роботи мають бути зрівняні".

Все, що бере участь в обміні, має бути якимось чином порівняним. Для того має бути якась одиниця виміру. Людські потреби роблять речі сумірними в процесі обміну, а засобом обміну служить монета. Вона робить речі сумірними. Отже, як "без обміну не було б суспільних взаємин, так без прирівнювання — обміну, а без сумірності — прирівнювання".

Розгляд економічних поглядів і наукових ідей Арістотеля можна би продовжити. За обсягом охоплення економічної проблематики і глибиною її з'ясування Арістотель належить до найвидатніших мислителів античності. Його творчість — це підсумок усього попереднього розвитку економічної думки. У ній цілком закономірно шукали аргументів наступні покоління мислителів і фахових економістів новітньої доби[13, c. 26-28].

Розділ 2. Господарський розвиток Стародавньої Греції

2.1. Формування господарства Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавілонського царства і Єгипту, які стали жертвою перських завоювань. Але цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це проявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний». Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. — першу половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло повного розвитку. Рабство тут перетворилося у класичне.

У І тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала вигідне географічне положення. Із стародавніх часів торгові шляхи проходили по Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели на північ, у басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Географічні чинники сприяли ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або в кращому разі землеробством.

Численні маленькі острови, роз'єднані гірськими хребтами, прибережні родючі землі на материках, сила-силенна заток і гаваней спонукали до відокремленого життя кожної общини, її економічної автономії. Тому антична община, на відміну від сільської східної общини, виступала в основному як місто. Ця община з центром у місті була окремою державою (місто-держава, грецькою — поліс), в якій повноправними громадянами були тільки землевласники.

Відбувалася концентрація населення у містах. Уперше в світовій історії місто витісняє і підпорядковує собі село. У Греції не вистачало зерна власного виробництва, оскільки сільське господарство було другорядним[3, c. 27-29].

2.2. Зміни в господарському житті у VIII-VI ст. до н.е.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни у господарстві: подальший прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремісництва від сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін зумовив появу грошей, торгового капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися будівництво жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у спеціальних майстернях по всій Греції. Розбудовувалися міста. У цих містах процвітало ремесло і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалося сільське господарство, в якому переважало двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація стала характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У результаті відокремлення ремесел від сільського господарства, диференціації виробництва виникла потреба в обміні товарами. Такий стан справ зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування. Грецькі міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний устрій. Дедалі ширше в сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників. VIII-VI ст. до н.е. — це період формування грецьких рабовласницьких міст-полісів, або держав. Центром полісу було місто, оточене муром. Йому належали всі довколишні долини чи острови. На випадок війни все населення знаходило притулок у місті. Саме там проходили збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Однак земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали общині, згодом перейшли до рук родової аристократії. Серед вільного населення були багаті, менш заможні і зовсім бідні. Між аристократією і демосом точилася боротьба. її наслідки були різними. У багатьох містах Фесалії, Беотії, частині Пелопоннесу земельній аристократії вдалося перетворити селян-общинників на рабів і примусити працювати на себе[6, c. 34-36].

2.3. Рабовласницькі держави у Греції

Найяскравішим прикладом такої рабовласницької держави була Спарта — наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він склався шляхом завоювання дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів і перетворення їх на залежне населення. Згодом Спарта заволоділа всім Пелопоннесом. Фізична праця для спартанців — принизливе заняття. їх справа — війна. Спарта — військовий табір, готовий будь-якої миті вирушити на ворога. її господарство відзначалося відсталістю.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттіці, у прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Тут високого розвитку досягли ремесла і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею і ремеслами (власники майстерень, купці), схилили на свій бік сільське населення (демос), яке гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст утвердилося демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу була Афінська рабовласницька демократична держава.

Аттіка була мало придатна для сільського господарства. Тут здавна розвивалися ремесла й торгівля. У надрах землі виявлено поклади срібла, глини, мармуру. До VIII ст. до н.е. в Афінах правила земельна аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. Від сваволі аристократів потерпали купці та ремісники — багаті, але зовсім безправні греки. На цьому тлі в Афінах точилася боротьба, яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. За реформою Соломона (595 до н.е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, кого було продано, викуповували. Ряд пільг одержали купці й ремісники. Покладено край безоглядній спекуляції аристократією земельними ділянками, обмежено і їх розміри[9, c. 22-24].

2.4. Рабовласницьке суспільство як чинник економічного життя

Важливим чинником економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона відбувалась у VIII-VI ст. до н. є. Основна причина — пошук нових земель, а також усунення з полісів надлишкового населення. Отже, земельний голод у невеличких грецьких державах спричинив утворення численних колоній на островах архіпелагу, в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сіцілії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин на вулицях. Деяким дозволяли мати сім'ю, зокрема ремісникам, торговцям. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, з них в Афінах складалася поліція. Жили вони в наметах на території афінських державних установ. Цих рабів використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. є. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю. Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж переважало сільське господарство. В IV ст. до н. є. греки дещо вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев'яними зубцями, молотильну дошку і коток. З'являються наукові трактати по сільському господарству (Феофраст).

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували в їжу, в парфумерії, для світильників. Олія — головна стаття експорту. Вивозили греки й вино в Єгипет, Італію та Причорномор'я.

Ремісники працювали в основному в невеликих майстернях по 3-12 чоловік. Були й більші, де кількість працюючих досягала 30-100 чоловік. Знаряддя праці були примітивними. Раб виготовляв виріб з самого початку і до кінця. У майстернях була зайнята і деяка кількість вільних людей, переважно збіднілих селян. Професії скульптора і архітектора були надзвичайно популярними. Вільні ж ремісники працювали окремо із своїми сім'ями[12, c. 37-40].

Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. У рудниках, іноді глибиною до 100 метрів, добували руду примітивними знаряддями, в дуже тяжких умовах. Там працювали тільки раби. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд та ін. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка, яку експортували в інші країни. Славилися й грецькі тканини, їх виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. На верф'ях працювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доручали висококваліфікованим вільним ремісникам — грекам та іноземцям.

Широкого розмаху у грецьких містах набули грошовий обіг і торгівля. їх центрами стали: Мілет, Корінф, Халікс, о. Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопоннеських воєн центральне місце у грецькій торгівлі посіли Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, перевалочною базою між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

Раби — один із найважливіших видів афінського імпорту. Лише з щорічних митних надходжень Пірей одержував 50 талантів. Це були величезні гроші. Значного поширення набули ярмарки, які проходили на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які водночас були власниками кораблів і капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але переважала вільна торгівля.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, грошові відносини в економіці Греції набули значного розвитку. Торгівля грішми поширилася в V-IV ст. до н.е. Нею займалися лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки й міст-полісів. Велика їх кількість ускладнювала обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали внески і видавали на них товари, куплені вкладником. Банкіри були і посередниками при торговельних операціях. Окремі з них нажили великі багатства. Наприклад, Пасіон володів 50 талантами (100 кг золота). Подібні банківські операції проводили храми, куди надходили цінності у вигляді пожертвувань від віруючих. Війни, що постійно точилися між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізувала економічне життя країни — сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави[2, c. 27-28].

Висновки

Економічну думку стародавньої Греції класичного періоду пов'язують з класичним рабством. Пам'яткою історії економічної думки того часу може служити "Афінська політика" ("Державний лад Афін"), написана 428 або 425 року до н. є. Автор цієї праці засуджував надмірний демократизм, мріяв про жорсткий режим для рабів.

Створення держави вважав великим досягненням філософ Демокріт (нар. 460 або 470 року до н. е.). Він захищав приватну власність, мирився з рабством, хоч і вважав, що "у всьому прекрасна рівність".

На Vст. до н. є. припадає діяльність Сократа (469—399), який відстоював поміркованість у збагаченні, надавав великого значення моральним добродійствам. Близькими до поглядів Сократа були економічні уявлення Еврипіда (480—406 рр. дон. є.).

У класичний період економічна думка греків нуртувала в різних напрямах, знаходила відображення у писемності, щораз більше виявляючи професіоналізм у з'ясуванні економічних проблем. Об'єктом спеціального аналізу вони стають у працях Ксенофонта(444—355рр. до н.е.),Платона(427—347pp.дон. е.) й Арістотеля (384—322 pp. до н. е.).

Захищаючи власність, Арістотель був прихильником активної діяльності. Мотивація діяльності — не тільки власність, майно, багатство, а передусім, доброчинність, моральна досконалість, дух, який панує над тілом. Люди створені з різними навичками до праці. Найвище Арістотель ставив людей, які живуть "завдяки землеробству і вирощуванню культурних рослин".

Мислитель з належною ретельністю розглянув господарські форми й економічні відносини на різних етапах розвитку. Наприклад, первісне виникнення торгівлі Арістотель пояснював природними причинами, оскільки люди володіли необхідними для життя предметами — одними в більшій, іншими — в меншій кількості. Дрібна торгівля, наголошував він, не суперечить природі; вона не може перетворитись на мистецтво накопичення багатства.

Гроші виникли з потреби здійснювати обмін у великих кількостях. Унаслідок того, твердив Арістотель, дійшли згоди "давати і одержувати при взаємному обміні щось таке, що, становлячи само собою цінність, було би разом вигідне в життєвому побуті, наприклад, залізо, срібло чи щось інше; спочатку простим виміром і зважуванням визначали цінність таких предметів, а потім, щоби звільнитися від їх виміру, почали відзначати їх карбуванням, що служило показником їхньої вартості".

Отже, такими були погляди Арістотеля на походження і суть грошей. Він уважав, що немає межі в прагненні до багатства і володіння грішми. Всі, хто займається грошовими обігами, прагнуть збільшити кількість грошей до безмежності. Арістотель схвалював ведення господарства, бо воно зумовлене необхідністю. Обмінна діяльність не зумовлена природними причинами, атому заслуговувала на осуд, як і лихварство. Лихварство суперечить природі, — вважав Арістотель.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Етика. – М. 2002

2. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.

3. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.

4. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.

5. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

6. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.

7. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.

8. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.

9. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.

10. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.

11. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

12. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.

13. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.