Кодифікація чинного цивільного законодавства стала однією з найбільш важливих і значних подій останнього десятиліття. Однак сьогодні навряд чи можна стверджувати, що цей процес повністю завершений і українське суспільство отримало цілісний Цивільний кодекс. Тривалий характер праці над кодексом, невизначеність у її завершенні, необхідність переробки деяких основоположних конструкцій нового ЦК України – усе це свідчення того, що процес підготовки виявився не таким легким і потрібні подальші зусилля щодо вдосконалення конкретних деталей окремих цивільно-правових інститутів, зокрема договору дарування    майнових прав.

Так, відповідно до ст. 717 ЦК України договір дарування – це договір, за яким одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність [1, с.224]. П. 2 ст. 718 цього ж кодексу вказує, що дарунком, поряд з іншими об’єктами, можуть бути майнові права. Отож, виникає передусім необхідність з’ясувати, що ж таке, власне, суб’єктивні майнові права як об’єкт договору дарування. У науці цивільного права погляди вчених стосовно суті цього поняття загалом можуть бути поділені на три великих групи: дослідники, що дотримуються моністичного погляду на об’єкт права, зокрема Г.Ф. Пухта, К. Побєдоносцев, стверджують, що майнові права — це лише ті права, що прямо або опосередковано пов’язані з речами. Така точка зору бере свої витоки з римського права і тривалий час була панівною в українській цивілістичній доктрині. Цей факт слід визнати закономірним, оскільки участь об’єктів промислової власності і засобів індивідуалізації в цивільно-правовому обороті на теренах УРСР була доволі рідкісним явищем. Що ж до зобов’язальних і авторських прав, то їх роль теж була незначною; інша група науковців (Г.Ф. Шершеневич, Д. Меєр) доводила істинність дуалістичної концепції про об’єкт майнових прав, згідно з якою – це права на речі та дії інших осіб, що володіють певною економічною цінністю; і, насамкінець, представники плюралістичного підходу (Ф. Регельсбергер, Ю.С. Гамбаров) вказують, що майнові права – це права, об’єктом яких є блага, що мають певну грошову оцінку. Така думка у юридичній літературі вважається найбільш адекватним відображенням системи сучасного ринкового господарства (якій властиве визнання у якості майнових широкого кола благ) [2, с.123].

Аналогічно по-різному в юридичній літературі вирішується і питання про те, якими ознаками володіють майнові права. Як відомо, оборот, що регулюється цивільним правом, складається із сукупності дій обміну, тобто зустрічного і взаємного руху цінностей від однієї особи до іншої. Звідси випливає, що майнові права як об’єкти цивільно-правового обороту володіють, на нашу думку, такими рисами:

• по-перше, вони повинні бути такими, що відчужуються. Ця риса є виключно юридичною характеристикою, оскільки якщо право є таким, що не відчужується, то воно не є оборотним і, відповідно, майновим. Згідно із загальновідомим твердженням передати майно іншій особі означає зробити її такою, що володіє цим майном. Тому в науці цивільного права під відчуженням майнового права розуміють вчинення правоволодільцем дії, яка спричиняє перехід її права до іншої особи. Звичайно, при цьому необхідно пам’ятати, що відчуження права можливе тільки за умови зустрічного волевиявлення (прийняття права);
• по-друге, майнові права як об’єкти цивільно-правового обороту повинні володіти для кожного учасника обороту певною цінністю. Цінність є за своєю сутністю економічною характеристикою суб’єктивного майнового права. При цьому варто зазначити, що цінність майнового права як об’єкта обороту знаходиться в межах цінності його об’єкта — це так звані „об’єктні межі права”. Також з тією чи іншою метою межі здійснення цивільного права створюється правопорядком (нормативні межі). Додатково, в порядку і на умовах, встановлених законодавством, обмеження можуть створюватися учасниками обороту самостійно (обмеження і обтяження).

Перерахованих двох ознак, на наш погляд, цілком достатньо для того, щоб назвати те чи інше суб’єктивне право майновим (оборотним). Відсутність у суб’єктивного права хоча б однієї з названих ознак позбавляє його статусу майнового і, відповідно, – об’єкта договору дарування майнового права.

Що ж до змісту інших положень Цивільного кодексу України саме в контексті дарування майнових прав, то п. 3 ст. 719 встановлює письмову форму такого договору. У разі недодержання письмової форми він є нікчемним. Встановлення у п. 3 ст. 719 ЦК України нікчемності договору обумовлено кількома причинами, головною з яких є захист інтересів дарувальника [3, с.328].

Важливе положення міститься у ст. 720 Цивільного кодексу, відповідно до якого сторонами у договорі дарування майнових прав можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Закріплення серед учасників такого договору держави деяким науковцям видається недостатньо виправданим, оскільки “цей суб’єкт діє виключно в загальних інтересах і, відповідно, приймати дарунки від приватних осіб, які прагнуть досягнення особистих цілей, не може”[4, с.359]. Ще дискусійнішим є правило, передбачене у п. 3 цієї статті, згідно з яким підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Введення цієї норми, як правильно зазначає науковець О.Л.Маковський, було здійснено без урахування того, що дарування майнових прав між організаціями, саме існування яких зумовлене метою одержання прибутку (ст. 84 ЦК України), як правило, ненормальне і може використовуватись на шкоду інтересам кредиторів [4, с.364].

Значний інтерес представляють також норми, закріплені в ст. 727 Цивільного кодексу „Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника”.

Справа в тому, що розірвання договору та повернення дарунка можливе тільке у виключних, встановлених законом, випадках, а саме у разі:

• вчинення обдаровуваним злочину проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей;
• створення обдаровуваним загрози безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність;
• недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, якщо внаслідок цього ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

Отже, повернення дарунка розглядається як особливий спосіб позбавлення обдаровуваного права власності на передане йому майно. І в цьому значенні дарувальник, розриваючи договір, ”фактично анулює дарування як факт” [5, с.133]. Ці правила можуть бути застосовані і щодо дарування майнових прав, однак лише в окремій частині, оскільки згідно із п. 4 ст. 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим. У зв’язку з тим, що цілком можлива ситуація, за якої на момент пред’явлення вимоги майнове право може бути використане обдаровуваним, запропоноване у цьому пункті формулювання навряд чи може бути визнане вдалим. У такому разі слід, на нашу думку, керуватися положенням ст. 726 Цивільного кодексу, яка передбачає, що в разі неможливості повернення дарунка (але за умови порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи) дарувальник має право вимагати відшкодування його вартості (аналогія закону).

Таким чином, підсумовуючи зазначене вище, варто вказати, що дарування майнових прав – новий специфічний субінститут, значення якого як складової частини системи цивільно-правового обороту за умови подальшого вдосконалення правового регулювання, безперечно, зростатиме.

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. – 402 с.
2. Актуальные проблемы гражданского права: Сб. ст. \Вып. 6 / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М.: НОРМА, 2003. – 384 с.
3. Актуальные проблемы гражданского права, гражданского и арбитражного процесса.: В 2 ч. \ч.1: Гражданское право: Материалы науч. конф. Воронеж, 15-16 марта 2002 г. / Под ред. Е.И. Носыревой, Т.Н. Сафроновой. \Воронеж: Издательство Воронежского государственного университета, 2002. – 408 с.
4. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. \Книга 2-я: Договоры о передаче имущества. \Изд. 2-е, стереотип. – М.: Статут, 2000. – 800 с.
5. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: НОРМА, 1997.- 520 с.