Статтею 3 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5.10.1995 р. [1] передбачено, що питання про цивільно-правову відповідальність за корупційні  правопорушення вирішується відповідно до вимог чинного законодавства. Проте в ньому такі вимоги безпосередньо не закріплені. Так, ні в ЦК України [2], ні в інших цивільних нормативно-правових актах не міститься жодного конкретного положення щодо відповідальності за вчинення корупційних діянь (наприклад, її суб’єктів, підстав). У результаті цього на практиці питання притягнення до цивільно-правової відповідальності винних осіб залишається відкритим або взагалі не порушується.

Про невирішеність цієї проблеми свідчить Концепція боротьби з корупцією на 1998 – 2005 роки [3], яка  закріплює необхідність притягнення до цивільно – правової відповідальності юридичних осіб за використання ними свого майна та грошових коштів з метою вчинення корупційних діянь.

Більше того, вказане питання є досить актуальним і на міжнародно-правовому рівні. Підтвердженням цього є прийняття Радою Європи 4 листопада 1999 р. Конвенції про корупцію в контексті цивільного права [4], в якій також наголошується на необхідності розробки ефективних правових засобів захисту осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок корупційних діянь. Вказана Конвенція підписана Президентом України, і на сьогодні постає питання про її ратифікацію Верховною Радою України. Крім того, імплементація норм  цього міжнародно-правового документа розглядається в якості технічних критеріїв членства України в Європейському Союзі. Зазначене, в свою чергу, потребує узгодження національного законодавства (як антикорупційного, так і цивільного) з положеннями Конвенції.

Отже, викладене свідчить про доцільність та актуальність дослідження  зазначеної проблеми. Однак, на наш погляд, мова повинна йти не лише про цивільно-правову відповідальність, а й про інші цивільно-правові засоби протидії корупції, серед яких: а) визнання правочину недійсним, б) припинення дії, яка порушує право, в) інші способи відновлення прав фізичних і юридичних осіб.

Слід зазначити, що цивільно-правова відповідальність за корупцію ґрунтується на загальних засадах цивільної відповідальності. Проте їй притаманні певні особливості. Вони пов’язані саме із специфікою корупційних правопорушень і стосуються суб’єктів відповідальності, її підстав, форм тощо.

Насамперед окреслимо коло осіб, які можуть притягатися до цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційних діянь, тобто визначимо суб’єктів відповідальності. На нашу думку, такими суб’єктами можуть бути лише юридичні особи або фізичні особи-підприємці і лише за умови  надання ними матеріальних чи нематеріальних благ особам, які уповноважені на виконання функцій держави. Прикладом таких корупційних правопорушень є ситуації, коли учасники тендерів, конкурсів, інших процедур державних закупівель за бюджетні кошти надають особам, уповноваженим на виконання функцій держави, винагороду з метою впливу на прийняття рішення щодо  визначення переможця процедури закупівлі. У таких випадках заторкуються як загальнодержавні інтереси, так і приватні інтереси тих учасників цивільного обороту, тендерні пропозиції яких були найвигіднішими.

Окрім того, вважаємо, що суб’єктом цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційного правопорушення має бути визнана також держава, Автономна Республіка Крим та органи місцевого самоврядування. Таке положення відповідає ст. 1174 ЦК України, яка покладає обов’язок на державу, АРК або органи місцевого самоврядування відшкодовувати шкоду, заподіяну їхніми службовими чи посадовими особами під час здійснення наданих їм повноважень. Про відповідальність держави говориться і в ст. 5 Конвенції про корупцію в контексті цивільного права. До речі, саме з реалізацією зазначеного положення Конвенції пов’язують її велику “затратність” для держав-учасниць [5, с.114].

Таким чином, вважаємо за необхідне внесення змін до ЗУ “Про боротьбу з корупцією”  щодо розширення кола суб’єктів відповідальності за вчинення корупційних правопорушень і визнання корупцією не лише отримання благ, а й їх надання особам, уповноваженим на виконання функцій держави.

Дослідження цивільної відповідальності за корупційні діяння не буде повним без аналізу її підстав. За загальним правилом підставою цивільної відповідальності є склад цивільного правопорушення, який включає такі елементи: 1) протиправна поведінка особи, 2) заподіяння шкоди, 3) наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою,  4) вина.

Під протиправною поведінкою в зазначеному контексті слід розуміти вчинення корупційного правопорушення, передбаченого ЗУ “Про боротьбу з корупцією”.

Що ж стосується шкоди, то вона може бути як майновою, яка включає реальні збитки і неодержані доходи, так і моральною.

Прикладом заподіяння реальних збитків є випадки   примушування фізичних і юридичних осіб до надання благодійних внесків до фондів, які створюються при відповідних державних органах [6, с. 56].

Неодержані ж доходи, наприклад, можуть мати місце у випадках проведення тендерів, про які вже велася мова. Так, відповідно до ЗУ “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 р. “учасник під час подання тендерної пропозиції одночасно вносить тендерне забезпечення”. Воно має повертатися за умови і в терміни встановлені вказаним законом. Однак практика останніх років засвідчує поширення випадків “обходу” встановлених термінів, що є наслідком наявності корупційних зв’язків. Сплачені кошти в такому разі “заморожуються” і не можуть бути використані учасником конкурсу для отримання доходів, які б він реально одержав за умови правомірних дій посадових осіб.

Виходячи з наведеного, формою цивільно-правової відповідальності за корупційне правопорушення має бути відшкодування майнової шкоди та компенсація моральної. Що ж стосується компенсації моральної шкоди за вчинення корупційного діяння, то це не суперечить змісту ст. 1167 ЦК України, оскільки перелік випадків її відшкодування не є вичерпним.

У цьому контексті виникає питання про розмір відшкодування. Згідно зі ст. 3 Конвенції Ради Європи держави-учасниці у своєму внутрішньому законодавстві передбачають для осіб, яким заподіяно шкоду внаслідок корупційних діянь, право на порушення судової справи з метою отримання повної компенсації за заподіяну шкоду. Разом з тим у Конвенції закріплено можливість обмеження розміру відшкодування, а саме: “зменшення чи відмову у компенсації з урахуванням усіх обставин, якщо позивач через його власну помилку сприяв завданню шкоди чи її посиленню” (ст. 6). На наш погляд, подібні положення повинні знайти своє відображення і в законодавстві України.

Ст. 15 ЗУ “Про боротьбу з корупцією” вказує не лише на відшкодування шкоди, а й на відновлення прав фізичних і юридичних осіб іншим способом. Тобто разом із мірами відповідальності (відшкодування майнової, компенсація моральної шкоди) для захисту цивільних прав та інтересів від корупційних правопорушень мають застосовуватися інші засоби захисту, серед яких: відновлення положення, що існувало до порушення; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі тощо. Так, припинення дії, яка порушує право, обов’язково виникає при триваючому порушенні (наприклад, коли в результаті корупційного діяння одна особа зайняла монопольне становище на шкоду іншій). Відновлення положення, що існувало до порушення, досягається, наприклад, шляхом анулювання результатів конкурсу і оголошення нового.

Найбільш важливим є дослідження питання недійсності правочинів, укладених внаслідок корупційних діянь, оскільки його вирішення потребує внесення відповідних змін до законодавства. На нашу думку, вказані правочини слід віднести до такої групи недійсних правочинів, як правочини з недоліками змісту, оскільки вони не відповідають вимогам законодавства. Наприклад, положення ЗУ “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 22.02.2000 р., ЗУ “Про захист економічної  конкуренції” від 11.01.2001 р. передбачають наявність конкурентного середовища, прозорість процедур закупівель, прийняття об’єктивно вигіднішої тендерної пропозиції. При вчиненні ж корупційного правопорушення, в результаті якого укладається правочин, норми зазначених нормативно-правових актів, зрозуміло, порушуються.

Ст. 13 ЗУ “Про боротьбу з корупцією” для з’ясування наслідків недійсності правочинів, пов’язаних з корупційними діяннями, відсилає до ЦК, у ст. 216 якого визначаються загальні правила недійсності правочинів.  Необхідно звернути увагу на те, що у ч. 3 ст. 13 ЗУ “Про боротьбу з корупцією” мова йде лише про недійсність правочинів. Вважаємо за доцільне  визнати такі правочини нікчемними, тобто недійсними, незалежно від пред’явлення позову їхніми сторонами або іншими зацікавленими особами. Це пов’язано з тим, що вказаним правочинам обов’язково передує вчинення злочинів або адміністративних проступків. Отже, вони є недійсними із самого початку, їхній недолік настільки серйозний, що не потребує встановлення цього факту в судовому порядку. Подібне уточнення буде сприяти ефективності захисту приватних інтересів осіб, чиї права порушено внаслідок корупційних діянь, оскільки в такому випадку виключається необхідність звернення до суду, а правочин визнається недійсним автоматично. Зазначене відповідає Конвенції про корупцію в контексті цивільного права, де встановлено необхідність визнання угоди (її положень), пов’язаної з корупцією такою, що не має сили (ст. 8).

Якщо ж звернутися до ЦК, то в ньому безпосередньо не закріплена нікчемність правочинів, що розглядаються. Разом з тим, на нашу думку, до таких правочинів має застосовуватися ст. 228 ЦК про нікчемність правочинів, що порушують публічний порядок. Проте зміст цієї норми не дозволяє розглядати правочини, укладені внаслідок корупційних діянь, як антипублічні. Насправді ж такі правочини саме й є антипублічними, оскільки вони посягають на важливі суспільні та державні інтереси. Отже, на наш погляд, існує потреба в доповненні ст. 228 ЦК правочинами, укладеними внаслідок корупційних правопорушень.

Викладене дає підстави зробити висновок про необхідність внесення відповідних змін і доповнень як до цивільного законодавства України, так і до ЗУ “Про боротьбу з корупцією” з урахуванням положень Конвенції про корупцію в контексті цивільного права. Такі заходи, на наш погляд, сприятимуть захисту приватних інтересів осіб, а також підвищенню ефективності протидії корупції, що на сьогодні створює реальну загрозу економічному та демократичному розвитку нашої держави.  

Література

1. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266.
2. Цивільний кодекс України 2003 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 5.
3. Концепція боротьби з корупцією на 1998–2005 рр.: Указ Президента України від 24 квітня 1998 р. – № 367/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 17. – Ст. 621.
4. Конвенція про корупцію в контексті цивільного права (ETS 174, від 4 листопада 1999 р.).
5. Тогонидзе Н.В. Роль гражданского и смежных с ним отраслей права в предупреждении коррупционной и организованной преступности (научно-практическая конференция, 29–30 окт. 2001 г., ИГП РАН) // Государство и право. – 2002. – № 3. – С. 100–114.
6. Корупція в Україні. – Х.: Ін-т прикладних гуманітарних досліджень, 2004. – 112 с.