Характер і «якість» регулятивного впливу права на цивільні відносини значною мірою зумовлюються його ефективністю. Дієвість цивільного права нерозривно пов’язана не лише зі сприятливим для його суб’єктів визначенням міри дозволеної поведінки, але й можливістю результативного державного примусу до виконання правового обов’язку у випадку його порушення. Забезпечення нормального розвитку договірного цивільного правовідношення не можливе без застосування передбачених юридичними нормами або встановлених на договірній основі санкцій чи загрози застосування останніх.

Питання про поняття і зміст санкцій у цивільному праві неодноразово досліджувалося в юридичній літературі. Розглядаючи санкцію з точки зору наслідків правопорушення, різні автори визначали її як правові наслідки державно-примусового порядку [1], як несприятливі правові наслідки, котрі виступають формами цивільно-правової відповідальності [2], як заходи лише грошового впливу на правопорушника, тобто стягнення збитків і неустойки [3].

Не маючи на меті вступати у вказану дискусію, ми вважаємо виправданим визначати цивільно-правові санкції як передбачені нормами права наслідки, що виникають в разі порушення його приписів і проявляються в заходах державно-примусового впливу на правопорушників. Такий підхід дозволяє, з одного боку, відмежувати санкції від тих правових наслідків, які не пов’язані з випадками порушення вимог права і не виражаються в заходах державно-примусового впливу, а з другого боку, свідчить про несприятливий негативний вплив на правопорушника, що проявляється у зменшенні, іншому обмеженні чи позбавленні майнових благ або інтересів ( відшкодування збитків, сплата неустойки, визнання угоди недійсною, зміна форми розрахунків, відмова від договору тощо).

До характерних рис цивільно-правових санкцій можна віднести: а) можливість їх встановлення як у нормативному, так і в договірному порядку; б) здійснення санкцій не на основі прямого примусу, а лише завдяки можливості застосування заходів примусу; в) застосування санкцій як одного із способів задоволення порушених інтересів уповноваженого суб’єкта у відповідному правовідношенні; г) реалізація санкцій безпосередньо тією особою, чиє суб’єктивне право порушено; в першу чергу, це вимога, звернена до зобов’язаної особи; д) можливість уповноваженого суб’єкта застосовувати деякі санкції в односторонньому порядку.

Загалом варто зазначити, що цивільно-правові санкції за своїм характером і спрямованістю досить різноманітні. За суб’єктом, уповноваженим на їх реалізацію, можна виділити:

а) санкції, реалізація яких здійснюється лише за допомогою юрисдикційних органів (примусове виконання зобов’язання, заходи цивільно-правової відповідальності), Б) санкції, реалізація яких може здійснюватися як за допомогою юрисдикційних органів, так і самим уповноваженим суб’єктом (у випадку добровільного виконання покладеного на правопорушника у зв’язку з деліктом зобов’язання),

б) санкції, реалізація котрих здійснюється самим уповноваженим суб’єктом без звернення до юрисдикційних органів (заходи самозахисту).

За об’єктом, на захист якого спрямована реалізація санкції, можна виділити:

а) санкції, спрямовані на захист суб’єктивних юридичних прав,

б) санкції, спрямовані на захист правопорядку (наприклад, визнання договору фінансового лізингу недійсним внаслідок недотримання вимог щодо його реєстрації).

За функціональною спрямованістю санкцій можна виділити:

а) санкції, покликані відновити майнове становище уповноваженого суб’єкта (наприклад, шляхом відшкодування збитків),

б) санкції, спрямовані на припинення протиправних дій (наприклад, визнання недійсним договору фінансового лізингу юридичної особи, що суперечить її цілям).

В межах договірного регулятивного цивільного правовідношення, у якому здійснюються суб’єктивні цивільні права і виконуються юридичні обов’язки, що виникають із правомірних юридичних дій, застосовуються лише ті цивільно-правові санкції, які не змінюють змісту правовідношення, котре виникло до вчинення правопорушення. Тобто у даному випадку для таких санкцій є характерною спрямованість на реальне виконання зобов’язання, яке виникло з правомірних дій, чи на припинення дій, що порушують суб’єктивне право, а також відсутність безпосереднього майнового впливу на боржника. До охарактеризованих санкцій можна віднести примусове виконання зобов’язання та заходи самозахисту (оперативно-правові санкції) [4].

Для договірного охоронного цивільного правовідношення, в рамках якого здійснюються суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що виникли з правопорушення, характерним є застосування санкцій, котрі спрямовані на безпосереднє відновлення порушеного суб’єктивного права [5], зокрема заходів цивільно-правової відповідальності, які проявляються в покладенні на правопорушника нових додаткових обов’язків, заміні попередніх обов’язків новими чи позбавленні суб’єктивних прав.

Система цивільно-правових санкцій, які застосовуються в межах правовідносин, що виникають при здійсненні фінансово-лізингової діяльності, визначається специфікою самих договірних зобов’язань та їх юридичними зв’язками, наприклад можливістю виникнення трьохстороннього зобов’язання [6; 1].

У випадку укладення договору фінансового лізингу у формі двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем сторони володіють майже аналогічним за обсягом арсеналом нормативних цивільно-правових санкцій.

Кожна зі сторін згідно із Законом України «Про лізинг» (далі – Закон) вправі вимагати від контрагента відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій чи бездіяльності, відповідно до умов договору (ст. 11, 12). При цьому відшкодування збитків не звільняє сторін від обов’язку виконання зобов’язання в натурі, тобто лізингоодержувач (лізингодавець) вправі вимагати від лізингодавця (лізингоодержувача) передачі (повернення) об’єкта лізингу у випадку порушення ним вимог договору щодо строків і умов передачі (повернення) лізингового майна (ст. 9). Доволі дивною в даному випадку бачиться позиція законодавця, який можливість здійснення такої правомочності ставить у залежність від наявності вини правопорушника, хоча для вказаної ситуації така суб’єктивна обставина, як вина, традиційно не є обов’язковою [7]. Поряд з цим управомочена сторона також вправі вимагати розірвання договору [8]. На жаль, Закон не визначає порядку реалізації цієї санкції, а тому слід за аналогією застосовувати правила Закону України «Про оренду державного та комунального майна», відповідно до яких дострокове розірвання договору на вимогу однієї зі сторін здійснюється за рішенням господарського суду (ст. 26).

У разі несплати лізингоодержувачем лізингових платежів протягом двох чергових строків об’єкт лізингу підлягає поверненню на вимогу лізингодавця у безспірному порядку згідно з виконавчим написом, вчиненим у державній нотаріальній конторі (ст. 9). Так, у рішенні у справі за позовом ТЗоВ «Транс – Лізинг» (лізингодавець) до ВАТ «Дрогобицьке АТП» (лізингоодержувач) про стягнення визначеної суми заборгованості за лізинговими платежами та додаткових збитків, завданих вилученням об’єкта лізингу на підставі вчиненого у державній нотаріальній конторі виконавчого напису відповідно до умов укладеного між ними договору фінансового лізингу, господарський суд наголосив на безумовності права вимоги лізингодавця про повернення йому об’єкта лізингу у разі несплати йому лізингових платежів протягом двох чергових строків [9].

Серед санкцій, які вправі застосувати лізингоодержувач, чільне місце посідають заходи організаційного характеру, не пов’язані безпосередньо з майновими стягненнями. Найбільш суттєвою рисою оперативних санкцій є їх застосовуваність самими уповноваженими особами без участі юрисдикційних органів [10]. Зокрема лізингоодержувач вправі відмовитися від прийняття об’єкта лізингу, котрий не відповідає умовам договору, затримувати внесення належних лізингодавцеві платежів до усунення ним виявленого порушення умов договору. Варто зазначити, що вказані цивільно-правові санкції уповноважена особа вправі реалізувати за умови попереднього повідомлення лізингодавця (ст. 12).

Характерною рисою фінансового лізингу є можливість поєднання в межах однієї господарської операції двох договорів –фінансового лізингу й купівлі-продажу, – які тісно між собою пов’язані (мається на увазі трьохсторонній договір фінансового лізингу за участю лізингодавця, лізингоодержувача і продавця об’єкта лізингу).

При цьому роль лізингодавця зводиться по суті до фінансування лізингових операцій, тоді як лізингоодержувач вправі пред’явити продавцеві об’єкта лізингу всі вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо(п.3 ч.1 ст.12). Виходячи зі змісту цієї норми, продавець здійснює передачу об’єкта фінансового лізингу безпосередньо лізингоодержувачу, що перетворює укладений лізингодавцем договір купівлі-продажу у договір на користь третьої особи – лізингоодержувача, котрий набуває усіх прав покупця, якби він був стороною договору купівлі-продажу, хоча обов’язки покупця несе лише у частині виконання інструкцій продавця щодо експлуатації об’єкта лізингу. Цікаво, що контроль за виконанням даних вимог згідно із Законом має право здійснювати лише лізингодавець (п.1 ч.1 ст.11).

Поряд з цим, лізингоодержувач не може припиняти чи змінювати договір купівлі-продажу між продавцем і лізингодавцем (п.3 ч.1 ст.12).

Проте, відповідно до інших правових норм, обов’язок передачі відповідного майна лізингоодержувачу лежить на лізингодавцеві (п.1 ч.2 ст.11), а у випадку прострочення передачі об’єкта лізингу ризик його випадкового знищення чи пошкодження несе сторона, яка допустила прострочення, – лізингодавець або продавець (ч.3 ст.14). Таким чином, обов’язок передачі майна лізингоодержувачу за договором фінансового лізингу може бути покладено на продавця або лізингодавця.

У першому випадку, у разі якщо лізингодавець сам майно не доставляв, не втручався у вибір продавця стосовно визначення об’єкта лізингу, як це за загальним правилом і має місце, а також іншим чином своїми діями чи бездіяльністю не спричинив при виконанні договору збитки лізингоодержувачу, він буде звільнений від будь-якої відповідальності перед останнім щодо об’єкта лізингу. За таких умов лізингодавець вправі вимагати від продавця виконання зобов’язання за договором купівлі-продажу, якщо в ньому не передбачено інше (ст.160 ЦК України). У цій частині відносин він з лізингоодержувачем виступають перед продавцем як солідарні кредитори (ст.176 ЦК України). Проте продавець перед лізингодавцем у цій його якості не несе жодних обов’язків [11].

З іншого боку, у протилежному випадку лізингодавець та продавець будуть солідарними боржниками перед лізингоодержувачем [12].

З огляду на вищезазначене, такою, що викликає обгрунтований сумнів, бачиться позиція окремих авторів, які стверджують про відсутність безпосередньої відповідальності продавця перед лізингоодержувачем щодо якості та комплектності об’єкта лізингу, строків його передачі, гарантійних ремонтів тощо [13].

Використана література:

1. Див.: С.С. Алексеев. Общая теория социалистического права. Вып. 2. Свердловск, 1966, С. 184; Советское гражданское право. Под ред. О.А. Красавчикова. Т. 1 М., «Высшая школа», 1968, С. 414; О.Э. Лейст. Санкция в советском праве. М., Госюриздат, 1962, С. 93.
2. Н.А. Абрамов. Вина как субъективное основание имущественной ответственности хозяйственных организаций за нарушение договорных обязательств. Автореферат дис. канд. юр. наук. Киев, 1971, С. 5.
3. Див., напр., М.И. Брагинский. Повысить эффективность ответственности в хозяйственных обязательствах // Советское государство и право, 1972, №8, С. 78; С.І. Вільнянський. Радянське цивільне право. Харків, 1966, С. 214.
4. Г.Я. Стоякин. Меры защиты в советском гражданском праве. Автореферат дис. канд. юр. наук. Свердловск, 1973, С. 15; А.А. Орловский. Понятие имущественных санкций в гражданском праве // Советское государство и право, 1976, №4, С. 47.
5. В.В. Луць. Відповідальність в цивільному праві // Цивільне право. За ред. проф. О.В. Дзери. Ч.1. К., «Вентурі», 1997, С. 205-206.
6. Закон України «Про лізинг» від 16.12.1997 р. // ВВРУ, 1998, №16, Ст. 68.
7. Ст. 208 ЦК України; А.Г. Диденко. Гражданско-правовые формы борьбы с нарушениями хозяйственных договоров. Автореферат дис. канд. юр. наук. Алма-Ата, 1971, С. 11.
8. Ст. 9, 18 Закону України «Про лізинг».
9. Див. архів господарського суду Львівської області за 2000 рік, провадження №4/2659-21/228.
10. С.Н. Братусь. Спорные вопросы теории юридической ответственности // Советское государство и право, 1973, №4, С. 31.
11. Н.С. Ковалевская. Договора в пользу третьего лица // Вестник Ленинградского университета, 1984, №5, С. 102.
12. П. 2, 3 ч.1 ст.12 Закону України «Про лізинг»; ст. 175 ЦК України; В. Витрянский. Общие положения о договоре (Комментарий ГК РФ) // Хозяйство и право, 1995, №12, С. 23.
13. Див.: Кисіль С. Проблемні аспекти виконання лізингових угод // Предпринимательство, хозяйство и право. 2000, №8, С. 23.