Основне завдання сучасних юристів вбачається у постійній роботі над удосконаленням права, аби воно завжди відображало соціальну реальність нинішнього світу і тим самим відповідало справедливості на конкретному історичному етапі розвитку суспільства [1]. При цьому ніхто не заперечуватиме, що право формується (не в останню чергу) завдяки зусиллям державної влади, її активної участі. Саме тому держава не може бути байдужою і знаходитись осторонь того, як здійснюється правове регулювання суспільних відносин, наскільки ефективним є механізм його реалізації. Звідси й висновок про необхідність науково обґрунтованої правової політики держави, яка б дозволила реалізовувати нормативні регулятори найбільш оптимальним, раціональним способом та в інтересах суспільства.

Нам імпонує позиція Р. Стефанчука стосовно того, що право у своїй сукупності є складною і багаторівневою системою наукових знань, навичок та вмінь, яка містить три основні рівні: математику права, філософію права та політику права. Перший рівень (математика права) — це інструментарій права, його доктрини, способи та прийоми. Другий (філософія права) — містить різні погляди на можливе філософське осмислення існуючого правового порядку та потенційні варіанти його розвитку. Найскладнішим рівнем, на думку вченого, є рівень політики права. Він має бути спрямованим на вибір тієї моделі права, яка найбільш повно відповідає політичним, економічним і соціальним реаліям, а також визначення її структури, елементів та етапів упровадження [2, 53].

Метою цієї статті є обґрунтування актуальності дослідження проблем цивільно-правової політики України як нового наукового напряму.

Ще наприкінці XIX — початку XX ст. вчені-юристи виділяли галузеві види правової політики, у тому числі й цивільно-правову політику. Так, С.Муромцев писав, що «цивільно-правова політика визначає цілі та прийоми, якими має керуватися цивільний законодавець та суддя» [3, 15]. Г. Шершеневич наголошував, що правова політика загалом є притаманною будь-якій спеціальній юридичній науці [4; 17, 805]. Докорінна зміна правових підходів, що була продиктована новими капіталістичними відносинами того часу, додавала особливої гостроти ідеї Л. Петражицького (1897 р.) про «необхідність виділення науки політики права, цивільної політики — політики цивільного права» [5]. У далекому 1901 році, класик вітчизняної цивілістики Є. Васьковський у своїй докторській дисертації наголошував на такому: цивільне правознавство або цивілістика охоплює цілу низку наук, з яких одні давно існують і більшою чи меншою мірою є дослідженими, інші — лише зароджуються і все ще зустрічають значний супротив (наприклад цивільна політика) [6, 43].

Сучасні російські юристи також виокремлюють з-поміж інших видів політики цивільно-правову політику [7, 75]. Водночас у доктрині цивільного права Росії (аналогічно — й у вітчизняній науці) ця проблема дивним чином залишається недослідженою: наразі відсутні дисертаційні чи інші праці з окресленої теми. Дійсно, якщо дослідження кримінально-правової політики налічують понад двохсотрічну історію, то стосовно проблеми цивільно-правової політики науковці обмежуються лише констатацією її наявності, без жодного ґрунтовного аналізу бодай цієї правової категорії, не торкаючись уже самого явища.

В юридичній доктрині застосовують видовий поділ правової політики за галузями права, підгалузями та їх правовими інститутами. Ці види мають на меті сприяти виявленню, синтезуванню та використанню гуманістичних компонентів відповідних

галузей права. Загалом види правової політики виконують роль засобу щодо досягнення мети захисту прав і свобод особи. Зокрема, виокремлюють такі види правової політики: конституційно-правова; кримінальна та/або кримінально-правова; державна політика у сфері боротьби зі злочинністю; антикорупційна політика; фінансово-правова; бюджетно-правова; судово-правова; процесуально-правова; кримінально-виконавча; кримінологічна; міжнародно-правова; міжнародна кримінально-правова; сімейно-правова; цивільно-процесуальна [8]. Інколи окремі види правової політики знаходять своє відображення на законодавчому рівні. Наприклад, у ст. 2 Митного кодексу України визначено поняття митної політики — це «система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі».

Цивільно-правова політика, поруч з іншими її видами, є, на нашу думку, частиною загальної правової політики держави, або соціальної політики. Вона покликана прогнозувати бажані та можливі зміни цивільного блоку правової реформи в нашій державі, розробляти стратегічні напрями вдосконалення цивільного законодавства. Всі види правової політики (як і галузі права) є взаємопов’язаними і тісно співіснують.

Дослідження поняття, змісту та специфіки цивільно-правової політики доцільно здійснювати, на нашу думку, шляхом її порівняння із загальнотеоретичними положеннями класичних (або таких, що були предметом наукових досліджень) видів правової політики, наприклад, кримінально-правової політики. Це надасть можливість визначити місце цивільно-правової політики у внутрішній політиці держави.

Поділяючи погляди спеціалістів у галузі кримінального права (зокрема, І. Даньшина [9], А. Музики, Є. Лащука [10]), вважаємо, що і цивільно-правова політика може розглядатись принаймні у двох значеннях: по-перше, як діяльність держави у сфері цивільно-правових відносин щодо їх оптимального врегулювання; по-друге, як відповідна доктрина, що вивчає проблеми та визначає передусім стратегічні напрями оптимального врегулювання цивільних правовідносин.

Чому так сталося, що цивільно- правова політика (як доктрина) дотепер залишається осторонь наукових інтересів цивілістів? Очевидно, подібний стан можна пояснити тим, що ця проблема безпосередньо стосується приватної галузі права. На відміну, наприклад, від кримінального права, за цивільним правом держава поступається своїм впливом на вирішення тих чи інших життєвих ситуацій. Однак це не означає, що такий процес (як законотворчість, юридична практика) позбавлений політико-правового змісту, а тому, вважаємо, діяльність держави у сфері цивільно-правових відносин потребує осмислення та відповідного теоретичного обґрунтування.

На шляху формування цивільно- правової політики — безліч «білих плям», і перша з них полягає у відсутності її наукового забезпечення. Необхідно виробити єдині принципи і теоретичні засади аналізованої політики. Передусім постає проблема розробки концепції цивільно-правової політики як доктринального напряму, що охоплює, на нашу думку, комплекс таких наукових проблем: місце цивільно-правової політики у правовій системі держави; мета і завдання цивільно-правової політики; принципи цивільно-правової політики; рівні (форми) реалізації цивільно-правової політики; правове забезпечення (джерела) цивільно-правової політики; суб’єкти і учасники цивільно-правової політики; сфери впливу (функціонування) цивільно-правової політики. Торкнемося лише двох з окреслених проблем.

I. Місце цивільно-правової політики у правовій системі держави

Правова політика є багатоскладовим явищем. Реалізується вона у сфері різноманітних правовідносин (конституційних, цивільних, кримінальних, процесуальних тощо). Право є джерельною основою будь- якого виду правової політики * [11]. Кожен її вид реалізується в особливих, притаманних лише їй формах. Базовим критерієм у цьому питанні є специфіка предмета та методу правового регулювання.

Так, предмет цивільно-правового регулювання змінювався упродовж багатьох десятиліть. Зокрема, відносини особистого немайнового характеру «пройшли» досить довгий еволюційний шлях, допоки їх віднесли до предмета цивільного права [12, 69-131]. У книзі II ЦК України вперше на кодифікаційному рівні закріплено особисті немайнові права фізичної особи. Такі суттєві зміни стали можливими з набуттям Україною незалежності й завдяки найсучаснішим підходам українських цивілістів до законотворчості. У ЦК України враховано традиції українського законотворення, положення міжнародних конвенцій, тенденції суспільного розвитку, досвід демократичних країн та положення Конституції України [13]. Адже цивільне законодавство Російської імперії було присвячено виключно регулюванню майнових відносин, за винятком окремих норм, які стосувалися особистих відносин у сім’ї [14, 32-33]. Цивільний кодекс УСРР 1922 р. відображав тенденцію, що панувала того часу в державі: у ньому не містилося жодної норми, яка б стосувалася особистих відносин. Певні позитивні зрушення у цій сфері стали відчутними на законодавчому рівні лише з прийняттям ЦК УРСР 1963 р. Відповідно до ст. 1 цього Кодексу його завданням було регулювання майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин. А у випадках, передбачених законом, цей Кодекс мав регулювати також й інші особисті немайнові відносини, тобто ті, що не були пов’язані з майновими.

У контексті аналізованої проблеми цікавою видається сучасна політична практика Росії щодо реформування цивільного законодавства. На підставі Указу Президента Російської Федерації «Про вдосконалення Цивільного кодексу Російської Федерації» від 18 липня 2008 р. № 1108 [15], відомими російськими юристами підготовлено проект концепції розвитку цивільного законодавства. Документ стосується, зокрема, розвитку законодавства про цінні папери та фінансові угоди, речове право та юридичних осіб, про вдосконалення загальних положень ЦК РФ і загальних положень зобов’язального права Росії [16].

У статті 2 ЦК РФ сформульовано предмет цивільно-правового регулювання. При цьому російський законодавець відмовився від формулювання закритого переліку видів цивільно- правових відносин, перерахував найбільш важливі з них і передбачив ознаки, які дозволяють відмежувати їх від відносин, що врегульовані іншими галузями права. Водночас у Російській Федерації сформувалась стійка позиція [17], яка розглядає відносини, що пов’язані з участю у діяльності юридичної особи (корпоративні відносини), в якості особливих цивільно-правових відносин. Ці відносини не можуть бути віднесені ані до речових, ані до зобов’язальних правовідносин. Саме тому у згаданій концепції розвитку цивільного законодавства запропоновано внести зміни до ст. 2 ЦК РФ і включити до сфери цивільно-правового регулювання ще одну групу відносин — тих, що пов’язані з участю (членством) в юридичній особі та з управлінням нею (корпоративні відносини).

Серед українських вчених також стійкою є тенденція до розширення предмета правового регулювання цивільного права. Так, Н. Кузнєцова [18, 14] вважає, що до предмета цивільного права належать так звані організаційні відносини* [19]. Р. Майда- ник [20] зазначає, що предмет цивільного права має відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмета цивільного права. Саме тому автор поділяє думку І. Спасибо-Фатєєвої [21] про те, що корпоративні правовідносини, що містять елементи як майнових, так і немайнових правовідносин, — є специфічним видом цивільних правовідносин.

Вбачаємо значний позитив у практиці формування відповідних концепцій розвитку законодавства України в цілому і цивільного законодавства зокрема. Слід зазначити, подібний досвід існує [22]. Відома також іпрактика відповідних концептуальних підходів на теоретичному рівні. Наприклад, свого часу була оприлюднена наукова концепція проекту ЦК України (акумульоване бачення його основних положень такими науковцями, як: Д. Боброва, С. Головатий, A. Довгерт, В. Калакура, Н. Кузнєцова, І. Луць, О. Підопригора, О. Пушкін, З. Ромовська, М. Сібільов, Я. Шевченко) [23]. Також з метою модернізації господарського законодавства були розроблені спеціальна концепція та практичні рекомендації [24]. На жаль, як зазначає Г. Знаменський, поки що жодний із державних органів у нашій країні не зацікавився цією конструктивною ідеєю, не помітивши насправді кризові явища в цій галузі [25, 24]. Отже, концепції правової політики в конкретних сферах мають бути представлені як система теоретичних положень, що відображають погляди на сутність, завдання, принципи, пріоритети, напрями, механізми реалізації та шляхи підвищення ефективності правового регулювання в Україні у довготривалій перспективі.

У контексті аналізованого питання видається доречним звернути увагу на такий аспект. У паспорті деяких спеціальностей до пріоритетних напрямів наукових досліджень безпосередньо віднесено вивчення відповідних видів правової політики. Так, серед напрямів досліджень у галузі науки кримінального права (12.00.08 — кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право) названо, зокрема, «кримінальне право та кримінально-правова політика». Враховуючи неабияке значення результатів цивілістичних досліджень для вдосконалення і належного розвитку цивільних правовідносин, вважаємо за доцільне, аби в установленому порядку були внесені відповідні корективи до паспорту спеціальності 12.00.03 — цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. На нашу думку, його необхідно доповнити таким науковим напрямом дослідження, як «цивільне право і цивільно-правова політика».

II. Мета і завдання цивільно-правової політики

Цивільно-правова політика як доктрина має слугувати «захисту» приватної домінанти у цивільному праві, протистояти монополії державної влади. На нашу думку, сьогодні не варто сумніватися в актуальності розробки проблем цивільно-правової політики хоча б тому, що вона давно існує як реальний вид державної діяльності, однак у недосконалому, «тіньовому» вигляді. Наразі цивільно-правова політика потребує легалізації та належної уваги спеціалістів — це відповідає сучасним викликам і, сподіваємося, знайде підтримку в наукових колах.

Отже, вважаємо, що мета цивільно-правової політики полягає у забезпеченні оптимального функціонування і розвитку цивільно-правових відносин та практики застосування цивільного законодавства.

У широкому розумінні цивільно-правова політика має бути спрямована на вирішення двох основних завдань:

1) визначення та обґрунтування максимально ефективних шляхів досягнення зазначеної соціальної мети;

2) забезпечення прогностичної функції науки — передбачити соціальні наслідки відповідного правозастосування.

На більш конкретному рівні можна виділити такі завдання цивільно-правової політики: дослідження системи принципів цивільно-правової політики; з’ясування співвідношення принципів цивільного права та принципів цивільно-правової політики; дослідження вітчизняного та зарубіжного досвіду кодифікації цивільного законодавства; дослідження проблем законодавчої техніки у галузі цивілістики (зокрема, співвідношення понятійного апарату фундаментальних і прикладних галузей права, обґрунтування зумовленості імплементації латинських понять у ЦК України); пізнання змісту соціального явища «політична воля» у контексті прийняття відповідних нормативно-правових актів; визначення публічних начал і їх меж у цивільному праві; вивчення досвіду вчених-юристів — конституціоналістів, криміналістів, процесуалістів тощо у сфері пізнання відповідних видів правової політики; наукове обґрунтування стратегії правового розвитку у довготривалій перспективі та розроблення середньострокових і короткострокових програм удосконалення відповідних інститутів цивільного законодавства; усунення прогалин законодавства в означеній сфері; вдосконалення процедур профілактики і запобігання колізій нормативних актів; актуалізація участі громадськості у формуванні цивільно-правової політики; створення сприятливих правових умов для подолання правового нігілізму та оздоровлення морального стану українського суспільства.

Чи не найскладнішим завданням цивільно-правової політики є з’ясування співвідношення понять «цивільне право» і «цивільно-правова політика». Аналогічну складність, до речі, становить і процес одночасного пізнання будь-якої іншої галузі права і відповідного (гіпотетичного) виду політики.

Отже, підсумовуючи викладене, цивільно-правову політику можна визначити як діяльність держави, що має на меті забезпечення оптимального функціонування і розвитку цивільно-правових відносин та практики застосування цивільного законодавства. Це — стратегія і тактика розвитку цивільного законодавства і практики його застосування.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Майданик Р. Приватне право : особливості розуміння і застосування в Європі та Україні // Юридичний вісник України. — 2010. — № 43 (799). — 23—29 жовт. — С. 5.
2. Стефанчук Р. Шляхи реформування цивільного законодавства : погляд на Захід та Схід // Право України. — 2009. — № 8. — С. 53-61.
3. Муромцев С. А. Определение и основное разделение права. — М., 1879.
4. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. — М., 1912.
5. Петражицкий Л. И.Права добросовестного владельца на доходы с точек зрения догмы и политики гражданского права. — М., 2002. — 426 с.
6. Васьковский Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов. — М., 2002. — 508 с.
7. Рыбаков О. Ю. Российская правовая политика в сфере защиты прав и свобод личности. — СПб.,2004. — 352 с.
8. Борисов В. І. Державна політика у сфері боротьби зі злочинністю та її напрямки // Проблеми законності : республік. міжвід. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. — Х., 2009. — Вип. 100. — С. 305-312; Голіна В. Теоретичні та прикладні проблеми втілення кримінологічної політики в Україні // Право України. — 2009. — № 7. — С. 24-30; Зайцев А. И. Судебно-правовая политика : проблемы специализации // Правовая политика и правовая жизнь. — 2001. — № 2. — С. 107-117; Российская правовая политика : курс лекций / под ред. д-ра юрид. наук, проф. Н. И. Матузова и д-ра юрид. наук, проф. А. В. Малько. — М., 2003. — 528 с.; Фокина М. А. Гражданско-процессуальная политика : понятие и приоритеты // Правовая политика и правовая жизнь. — 2002. — № 2. — С. 91-105; Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави : теоретичні, історичні та правові проблеми. — К., 2005. — 332 с.
9. Даньшин І. М. Шляхи розвитку та вдосконалення законодавства про боротьбу зі злочинністю // Концепція розвитку законодавства України : матеріали наук.-практ. конф. (Київ, трав. 1996 р.) — К., 1996. — С. 395.
10. Музика А. А., Лащук Є. В. Міжнародна кримінально-правова політика як новий науковий напрям // Право України. — 2010. — № 9. — С. 81-89.
11. Ромовська З. В. Українське цивільне право : Загальна частина. Академічний курс : підруч. — К., 2005. — С. 126-127.
12. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) : моногр. / відп. ред. Я. М. Шевченко. — Хмельницький, 2007. — 626 с.
13. Кохановська О. В. Регулювання особистих немайнових прав у цивільному праві України // Правова система України : історія, стан та перспективи : у 5 т. / за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. — Х., 2008. — Т. 3. Цивільно-правові науки. Приватне право — С. 183-207.
14. Мейер Д. И. Русское гражданское право : в 2 ч. — М., 1997. — Ч. 1. — 290 с.
15. Указ Президента Российской Федерации от 18 июля 2008 г. № 1108 «О совершенствовании Гражданского кодекса Российской Федерации» // http://www.rg.ru/2008/07/23/kodeks-dok.html
16. Совершенствование гражданского законодательства // http://www.gazeta-yurist.ru/page.php?i=22
17. Концепция развития гражданского законодательства // http://www.garant.ru/action/confer- ence/236915/
18. Кузнецова Н. Основні методологічні засади сучасного цивільного права України // Право України. — 2009. — № 8. — С. 12-14.
19. Віхров О. Організаційно-господарські відносини як предмет правового регулювання // Право України. — 2010. — № 8. — С. 57-63; Вінник О. М. Господарське право : курс лекцій. — К., 2004. — 624 с.
20. Майданик Р. Цивільні відносини : поняття та види // Право України. — 2009. — № 8. — С. 20-27.
21. Спасибо-Фатєєва І. В. З’ясування змісту корпоративних відносин як передумова вирішення корпоративних спорів // Правовий тиждень. — 2007. — № 42 (63). — С. 11.
22. Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки. — К., 1997; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. № 259-р «Про схвалення концепції державної програми підтримки сім’ї у 2006-2010 роках» // http://www.ditu.ks.ua/zakonodavcha-baza/2010- 02-09-19-27-35/2010-02-09-19-50-25/61-2010-02-19-18-30-11/106—11-2006-n-259-l-2006-2010-r
23. Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. проф. А. Довгерта. — К., 2000. — 336 с.
24. Концепция модернизации хозяйственного законодательства на базе Хозяйственного кодекса Украины (проект ) // Экономика и право. — 2006. — № 2 (15).
25. Знаменський Г. Наукоємність сучасного господарського права // Право України. — 2010. — № 8. — С. 19-25.