Вступ.

1. Поняття і види процесуальних строків.

2. Визначення початку перебігу строку позовної давності в цивільному праві України.

3. Обчислення та закінчення процесуальних строків, наслідки їх пропущення.

4. Зупинення, поновлення та продовження процесуальних строків.

Висновки

Список використаної літератури.

Вступ

Питання визначення початку перебігу строку позовної давності в цивільному праві України є загальною проблемою і має зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями, що стоять перед інститутом позовної давності в цивільному праві України.

Проблемам дослідження правової природи й особливостей правових норм, що діють у сфері позовної давності, були присвячені праці юристів радянського періоду, зокрема, М. Ринга [1], М. Кириллової [2], З. Ромовської [3], Ю. Толстого [4] та ін. Однак багато питань залишилися практично не дослідженими, а значна кількість відносин потребує наукового дослідження.

Мета цієї роботи — визначити початок перебігу строку позовної давності в цивільному праві.

Незважаючи на здавалося би простоту правила про початок перебігу строку позовної давності, закріпленого ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України, при його застосуванні допускаються помилки, у результаті чого порушуються суб'єктивні права і, передусім, охоронювані законом інтереси можуть залишитися без захисту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, дає підстави вважати, що у раніше діючих нормах ЦК УРСР не було уточнення про момент виникнення права на пред'явлення позову, що також зумовлювало необхідність додаткових тлумачень і пояснень. З прийняттям нового ЦК України це правило носить загальний характер і поширюється на всі правовідносини, якщо інше не зазначено в законі стосовно окремого виду прав. Іншими словами, законодавець встановив загальні та спеціальні правила початку перебігу позовної давності.

Виникнення, здійснення та захист цивільних прав цивільне законодавство пов`язує з перебігом певних відрізків часу (строків), настанням зазначених у договорі чи у законі дат (термінів), певних подій тощо.

Таким чином, строки та терміни є юридичними факторами (подіями) або одним з елементів юридичної сукупності. Стаття 251 ЦК дає визначення понять „строк” та „термін” у цивільному праві. Строк – це певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Вибрана нами тема роботи буде розглядати: „Строки в цивільному праві”.

При написанні роботи була використана наступна література:

Підручник „Цивільне право України.” у 2-х кн. За ред. Дзери О.В; Бірюков І.А.Цивільне право України: Загальна частина: Посібник для юрид. спец. вузів; Цивільний кодекс України: Коментар; Конституція України; юридичні періодичні видання „Право України” та інші видання.

1. Поняття і види процесуальних строків

Ефективність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів залежить від його своєчасності. Саме тому законодавець виділив в якості одного із завдань цивільного судочинства своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Для забезпечення виконання цього завдання важливе значення має правове регулювання порядку обчислення строків розгляду та вирішення цивільних справ, вчинення окремих процесуальних дій і виконання судових рішень, тобто процесуальних строків.

Процесуальний строк — це проміжок часу, протягом якого повинні бути вчиненні відповідні процесуальні дії.

Значення процесуальних строків полягає у забезпеченні своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ; створенні оптимального режиму здійснення правосуддя; наданні учасникам цивільного судочинства можливості скористатися своїми процесуальними правами і виконати покладені на них процесуальні обов'язки.

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно: вони виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називаються строками.

Під строком у цивільному праві розуміють, звичайно, момент або проміжок часу, з настанням або із закінченням якого законодавець пов'язує певні правові наслідки. Так, якщо протягом трьох років громадянин відсутній за місцем постійного проживання і його місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою зацікавленої особи, може оголосити такого громадянина померлим. Ось цей проміжок часу (три роки) і є строком.

За своєю правовою природою строки належать до юридичних фактів, а саме — до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об'єктивний характер і не залежить від волі суб'єктів цивільних правовідносин. Цю думку поділяють більшість цивілістів. Але в юридичній літературі висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, що в системі юридичних фактів строки займають особливе положення, вони не належать ні до категорії подій, ні до категорії дій .

Цю позицію поділяє і професор В.В. Луць, додаючи, що строки породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. Вони не належать ні до дій, ні до подій, не займають самостійного місця в загальній системі юридичних фактів, а є часовою формою протікання подій або здійснення дій, оскільки строки породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями чи подіями .

Багатоманітність строків, які регулюються нормами цивільного права, зумовлює потребу в їх класифікації.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо вони законом не визначені,- встановлюються судом (ст. 67 ЦПК України). Виходячи із цього, залежно від способу встановлення процесуальних строків, їх можна поділити на строки встановлені законом або судом.

1. Строки, встановлені процесуальним законом. Цивільно-процесуальне законодавство встановлює строки розгляду і вирішення цивільних справ, строки для вчинення найбільш важливих процесуальних дій. Так, у разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК України); справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування суд розглядає не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 285 ЦПК України).

2. Строки, встановлені судом. Цивільне процесуальне законодавство не регламентує строків проведення всіх процесуальних дій, надаючи суду право керувати рухом цивільної справи, зокрема встановлювати певні строки для вчинення окремих процесуальних дій її учасниками, якщо вони не визначені законом. Наприклад, суддя надає строк позивачеві для усунення недоліків позовної заяви (ч. 1 ст. 121 ЦПК України); встановлює строки подання доказів (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). Призначаючи строк, суд повинен враховувати обставини конкретної справи, особливості кожної процесуальної дії, а також не забувати про визначені законом строки розгляду цивільних справ[7, c. 59-62].

Процесуальні строки можна класифікувати і за іншими підставами. Так, залежно від суб'єктів, яким вони адресовані, строки бувають встановленими для:

2) осіб, які беруть участь у справі;

3) інших учасників цивільного судочинства.

Встановлені цивільно-процесуальним законодавством строки, у свою чергу, за чіткістю визначення поділяються на:

1) абсолютно визначені — коли у законі встановлюється конкретний часовий проміжок. Зокрема попередній розгляд справи судом касаційної інстанції має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем (ч. 1 ст. 332 ЦПК України);

2) відносно визначені — якщо строк конкретно у законі не встановлюється, а прив'язується до певного діяння чи події. Наприклад, ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч. 5 ст. 122 ЦПК України); особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження (ч. 1 ст. 300 ЦПК України).

Залежно від тривалості розрізняють такі види процесуальних строків, встановлених законом:

1) до одного дня — для повернення до суду розписки про одержання судової повістки (ч. 2 ст. 76 ЦПК України); для розгляду заяв про забезпечення позову (ч. 1 ст. 153 ЦПК України), про госпіталізацію у примусовому порядку особи до психіатричного закладу (ч. 1 ст. 281 ЦПК України) тощо;

2) два дні, зокрема для розгляду судом заяв про забезпечення позову (ч. 2 ст. 153 ЦПК України), про скасування заходів забезпечення позову (ч. 4 ст. 154 ЦПК України);

3) три дні, наприклад, для видачі судового наказу (ч. 1 ст. 102 ЦПК України), для розгляду заяви про примусовий психіатричний огляд (ч. 1 ст. 281 ЦПК України), для вирішення суддею-доповідачем питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом (ч. 1 ст. 297 ЦПК України);

4) п'ять днів — для розгляду судом заяви боржника про скасування судового наказу (ч. 1 ст. 106 ЦПК України), зауважень щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання (ч. 4 ст. 199 ЦПК України); для розгляду справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ч. 1 ст. 289 ЦПК України); для подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції (ч. 2 ст. 294 ЦПК України) тощо;

5) сім днів, наприклад, для подання до суду особами, які беруть участь у справі, письмових зауважень щодо неповноти або неправильності технічного запису судового засідання та записів у журналі судового засідання (ч. 1 ст. 199 ЦПК України); для повернення справи до суду першої інстанції, що її розглядав, після закінчення апеляційного чи касаційного провадження (ст. 322, 352 ЦПК України);

6) десять днів — для вирішення суддею питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі (ч. З ст. 122 ЦПК України); для розгляду заяви про роз'яснення рішення суду (ч. З ст. 221 ЦПК України); для подання заяв про перегляд заочного рішення (ч. 2 ст. 228 ЦПК України), про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та апеляційної скарги на ухвалу суду (частини 1, 2 ст. 294 ЦПК України) тощо;

7) п'ятнадцять днів, зокрема для призначення справи до розгляду в апеляційному суді (ч. 2 ст. 302 ЦПК України), для вирішення питання про допуск скарги до провадження у зв'язку з винятковими обставинами (ч. 1 ст. 356 ЦПК України);

8) двадцять днів — для подання апеляційної скарги на рішення суду (ч. 1 ст. 294 ЦПК України);

9) один місяць — для призначення і проведення попереднього судового засідання (ст. 129 ЦПК України), для розгляду справ про поновлення на роботі та про стягнення аліментів (ч. 1 ст. 157 ЦПК України), для подання скарги у зв'язку з винятковими обставинами (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) тощо;

10) два місяці, наприклад, для розгляду майже всіх (за окремими винятками) цивільних справ (ч. 1 ст. 157 ЦПК України), для пред'явлення позову заявником до держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя (ч. 2 ст. 265 ЦПК України), для подання касаційної скарги (ч. 1 ст. 325 ЦПК України);

11) три місяці — для повідомлення суду держателем цінного папера на пред'явника або векселя про свої права на них (ч. 1 ст. 263 ЦПК України), для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 362 ЦПК України) тощо;

12) один рік, наприклад, для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження (ч. 2 ст. 325 ЦПК України);

13) три роки, зокрема для пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні (ст. 391 ЦПК України).

Правил щодо визначення та обчислення строків у ЦК України немає, тому їх визначення та обчислення здійснюється за правилами ЦПК України (ст. ст. 86, 87) та АПК України (ст. ст. 50—53)[3, c. 21].

Строки можуть обчислюватися роками, місяцями, днями, годинами. Наприклад, при розірванні договору найму, укладеного на невизначений строк, наймодавець зобов'язаний попередити про це наймача за три місяці. За конкретними договорами про охорону, супровід вантажів, виконання певних обчислювальних робіт строки можуть обчислюватися й погодинно.

Перебіг строку починається наступного дня після закінчення календарної дати чи події, якою визначено його початок. Так, 6-місячний строк для прийняття спадщини починається обчислюватися від наступного дня після смерті спадкодавця. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року цього строку, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Так, якщо 6-місячний строк, протягом якого за тимчасово відсутнім наймачем зберігається житлове приміщення, розпочався 31 березня, то закінчиться він відповідно 30 вересня, оскільки у вересні останній день — 30 число.

Якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлений для виконання певної дії, то він закінчується о 24 годині останнього дня строку. Але якщо така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, суді), то строк закінчується в той час, коли в даній організації припиняється робота. Проте строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, інші документи, грошові кошти були здані на пошту до 24 години. Виконання вказаних дій підтверджується поштовою чи телеграфною квитанцією, штемпелем на листі, випискою з реєстру поштових відправлень тощо[10, c. 95].

2. Визначення початку перебігу строку позовної давності в цивільному праві України

ЦК України усуває істотний недолік і невирішену раніше частину загальної проблеми, встановлюючи в ст. 261 загальне правило про визначення початку перебігу позовної давності. Завдання суду полягає в тому, щоб це загальне положення застосувати до конкретного випадку, встановити, коли саме заінтересована особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, оскільки з цього моменту виникає право на позов, тобто починає перебіг строк позовної давності.

Момент появи права на позов пов’язаний не із самим фактом порушення права, а із моментом, коли особі цей факт став відомим або міг стати відомим з обставин справи. Для визначення цього моменту законодавець обрав не об'єктивний критерій (час порушення права), а суб'єктивний (час фактичного отримання особою інформації про це або час, коли особа могла одержати її). Для кожного випадку існує свій критерій. Крім того, в окремих випадках законом можуть бути передбачені особливі правила визначення початку перебігу давнішого строку, які є винятком із загального положення ст. 261 ЦК України, що також завжди повинен мати на увазі суд.

Правильність застосування строків позовної давності передбачає й дотримання правил про обчислення строків, передбачених статтями 251-255 ЦК України. У ЦК УРСР не було норм із питань обчислення строків взагалі, у тому числі строків позовної давності. Лише деякі правила про обчислення строків передбачалися нормами кодексів, що діяли раніше. Особливо важливе практичне значення мають норми ст. 254 ЦК України, що передбачають закінчення строку, обчислюваного відповідно роками, півріччям або кварталом року, місяцями, тижнями, і закінчення строку у вихідний, святковий або інший неробочий день. Ці правила застосовуються і при визначенні закінчення строку позовної давності.

Стаття 255 ЦК України встановила порядок здійснення дій в останній день строку, відповідно до якого, якщо строк встановлений для здійснення дії, він може бути зроблений до закінчення останнього дня строку. У випадку, якщо ця дія повинна бути зроблена в установі, то строк минає тоді, коли в цій установі, за встановленими правилами, припиняються відповідні операції. Всі письмові заяви і повідомлення, здані в установу зв'язку (на пошту або на телеграф) до закінчення останнього дня строку, вважаються зданими вчасно.

Ці загальні правила необхідні для обчислення строку позовної давності, оскільки позовні матеріали, пред'явлені в суд в останній день давнісного строку, вважаються пред'явленими вчасно, у межах давнісного строку. Якщо навіть позовні матеріали будуть в останній день строку давності здані на пошту, а фактично вони надійдуть у суд значно пізніше, то пред'явлення позовних матеріалів вважається вчасним (поштовим штемпелем буде зафіксована дата прийому кореспонденції поштою).

Там, де потрібне дотримання претензійного порядку розгляду спірних питань, також необхідне застосування правил про обчислення строків, установлених зазначеними нормами ЦК України. З одного боку, процедура такої медіації доцільна, оскільки знижує навантаження на судей, а з іншого — встановлена презумпція судового захисту.

Нарешті, правильність застосування строків позовної давності означає також необхідність перевірки конкретного правовідношення, чи не мали місце ті або інші обставини, які беруться законом до уваги й є підставами для зупинення перебігу строку позовної давності (ст. 263 ЦК України) або перерви (ст. 264 ЦК України), бо наявність цих обставин не можна не враховувати при вирішенні питання про закінчення строку позовної давності.

Частина 1 ст. 261 ЦК України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Зазначене правило носить загальний характер і поширюється на всі цивільні правовідносини, якщо інше не встановлено безпосередньо ЦК України щодо певних видів прав або суб'єктів. Наприклад, у випадку порушення цивільного права або охоронюваного законом інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття (ч. 4 ст. 261 ЦК України).

Особа, яка вважає за потрібне пред’явити позов, може зробити це в будь-який час. Стаття 261 ЦК України має на увазі таке пред'явлення позову, з яким зв’язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права, тобто те, що прийнято називати правом на позов у матеріальному сенсі.

Отже, право на пред'явлення позову або вимога виникає тоді, коли управомочена особа може вже пред'явити до зобов'язаної особи конкретну вимогу зробити певні дії або утриматися від їх здійснення[2, c. 40-44].

Звичайна особа, яка володіє конкретним матеріальним правом, довідається про порушення свого права саме в момент його порушення ким-небудь. У такому випадку момент порушення й момент виникнення права на позов збігаються; з цього дня починається перебіг давнісного строку. Однак є випадки, коли особа довідається про порушення її права значно пізніше, ніж воно фактично порушено. Право на позов виникає тут з моменту, коли особа в дійсності довідалася про порушення права. Розумність встановленого правила очевидна, оскільки цілком припустимі випадки, коли з об'єктивних причин особа не знала і не могла довідатися про порушення свого права в той момент, коли право було фактично порушене, і, природно, не могла вдатися до захисту, пред'явивши позов.

Передбачається, що заінтересована особа знає про стан своїх матеріальних прав, і якщо будь-хто їх порушує, то про це негайно стає відомо управомоченому суб'єкту. Маючи це на увазі, закон і встановлює загальне положення, згідно з яким право на позов виникає від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Обов'язок доведення часу, з якого стало відомо про порушення права, лежить на позивачеві. Звичайно, суд, третейський суд своїми активними діями з'ясовує всі обставини справи, у тому числі й це питання. Однак згідно із ст. 60 Цивільного процесуального кодексу (далі -ЦПК) України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

З урахуванням конкретних умов можна встановити, коли саме стало відомо позивачеві про порушення його права. Разом із тим, якщо виявляється, що позивач не знав про порушення свого права через свою халатність, недбалість, безгосподарність тощо, то ці обставини можуть бути поставлені йому в провину й початок перебігу позовної давності може бути визначений з того моменту, коли позивач міг довідатися про порушення свого права.

Право вимоги, що є змістом зобов’язання, саме собою виникає й існує ще до настання строку, але конкретна вимога до настання строку неможлива, а тому й перебіг давності до цього моменту початися не може.

Основна роль інституту позовної давності в цивільно-правових відносинах полягає в тому, що він усуває тривалу невизначеність цивільного правопорушення, сприяє чіткості майнових правовідносин. Через таке важливе значення позовної давності нормам права, присвяченим цьому інституту, наданий імперативний характер. Якби початок перебігу позовної давності визначався до моменту заявления вимоги, перед сторонами була б відкрита можливість подовжувати строки позовної давності шляхом відділення моменту заявления вимоги.

Початок перебігу позовної давності відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України пристосовується до моменту виникнення права на позов. Такий момент настає тоді, коли право позивача порушене й порушення не усувається. Не має значення, чи висловлює порушник права згоду задовольнити того, чиє право порушене, чи він відмовляється це зробити, оскільки порушення права є, давнісний строк вже почав перебіг, які б багатообіцяючі заяви порушник не робив (а тим більше, якщо він не відмовляється задовольнити претензію, але фактично її не задовольняє).

Для особи, яка не володіє дієздатністю, позовна давність взагалі не тече, скільки б років не пройшло з моменту порушення права (поки особа перебуває в такому стані). Звичайно, подібні випадки повинні бути винятком, оскільки особам, не здатним вести свої справи внаслідок душевної хвороби, або слабоумства, або неповноліття, призначають опікунів і піклувальників. У дітей, які мають батьків (усиновителів), останні є природними опікунами й піклувальниками. Законні представники та піклувальники зобов'язані реагувати на факти порушення прав підопічних. Тому позовна давність починає перебіг з моменту, коли законний представник (або піклувальник) довідався або міг довідатися про порушення прав їх дітей або підопічних. При іншому вирішенні цього питання вносилися б небажані ускладнення у відносини між учасниками цивільного обороту й на невизначено тривалий час залишався без вирішення спір, що виник, а інтереси недієздатних або частково дієздатних — без своєчасного захисту. Отже, пропуск строку позовної давності законним представником або піклувальником породжує такі самі наслідки, що й пропуск строку самим правовласником.

У випадках, коли опікун або піклувальник порушив майнові права підопічного (заволодів його майном, заподіяв майнову шкоду), позовна давність починає перебіг, коли підопічний, досягши повноліття, довідався або міг довідатися про факт порушення його прав. Якщо про порушення права йому стало відомо до повноліття, то згідно із законом, подібна інформація не має того правового значення, яким вона володіє для дієздатної людини, оскільки неповнолітній не може використати цю інформацію для захисту свого порушеного права й вона не може бути визнана юридичним фактом[6, c. 134-137].

Правильність цього висновку підтверджується ще й тим, що відповідно до ст. 139 Сімейного кодексу (далі — СК) України жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов проти жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства й оспорити зроблений запис протягом року відтоді, коли вона довідалася або могла довідатися, що є матір'ю дитини (ч. 2 ст. 129 СК України). Що стосується заперечення батьківства, то до вимоги чоловіка про вилучення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України). Якщо до цього часу особа, записана батьком або матір'ю, була неповнолітньою, річний строк обчислюється із часу досягнення нею вісімнадцяти років. Таким чином, початок давності з цивільних пра-вовідносин за участю неповнолітніх, яким заподіяна шкода їх опікунами (піклувальниками), слід визначати з моменту, коли неповнолітній довідався або міг довідатися про порушення свого права, але не раніше досягнення ним повноліття.

Одна із помилок, що трапляються на практиці, — приурочування початку перебігу строку позовної давності до моменту настання будь-якого юридичного факту, що саме собою не є порушенням права й не породжує права на позов. Як правило, така помилка допускається при вирішенні спору про поділ майна між подружжям, що розлучилися.

Що стосується правовідносин, на які позовна давність не поширюється, то тут немає необхідності визначати початковий момент її перебігу, оскільки порушене право може бути захищене незалежно від часу, що пройшов з моменту порушення права. Крім ст. 268 ЦК України, правила про незастосування позовної давності містяться й у ст. 20 СК України.

Проведене дослідження свідчить про складність визначення початку перебігу позовної давності та дозволяє зробити такі висновки:

• у нормах ЦК УРСР не було уточнення про момент виникнення права на пред’явлення позову, що зумовлювало необхідність додаткових тлумачень і пояснень. У чинному ЦК України воно носить загальний характер і поширюється на всі правовідносини, якщо інше не зазначено в законі стосовно окремого виду прав. Іншими словами, законодавець встановив загальні та спеціальні правила початку перебігу позовної давності;

• чинний ЦК України містить у собі й норми з дотримання правил про обчислення строків, передбачених статтями 251-255 ЦК України;

• особливо важливе практичне значення мають норми ст. 254 ЦК України, що передбачають закінчення строку, обчислюваного відповідно роками, півріччям або кварталом року, місяцями, тижнями, і закінчення строку у вихідний, святковий або інший неробочий день. Ці правила застосовуються і при визначенні закінчення перебігу строку позовної давності.

Проведене дослідження дозволяє сформулювати такі пропозиції:

• частину 1 ст. 261 ЦК України слід доповнити реченням такого змісту: «Обов’язок доведення часу, з якого стало відомо про порушення права, лежить на позивачеві». Такі зміни дозволять ліквідувати невизначеність у відносинах між позивачем і відповідачем;

• частини 4, 5, 6 ст. 261 ЦК України викласти у такій редакції:

4. Для особи, яка не здатна вести свої справи внаслідок душевної хвороби, слабоумства, неповноліття або яка не володіє дієздатністю, позовна давність взагалі не тече, скільки б років не пройшло з моменту порушення права, поки особа перебуває в такому стані.

5. Перебіг позовної давності за зобов'язаннями визначається змістом зобов'язання. Якщо зміст зобов'язання полягає у здійсненні певної дії, позовна давність починає перебіг з моменту його нездійснення: або у визначений сторонами строк, або якщо зобов'язання повинно бути виконано не у визначений строк — із спливом семиденного строку з моменту пред'явлення вимоги.

Початок перебігу строку позовної давності за зобов'язаннями при виконанні обов'язків визначається закінченням внутрішньорічного, поквартального або помісячного строку.

6. За регресними зобов'язаннями регресні позови осіб, які відшкодували шкоду, до спричинителів шкоди можуть пред'являтися в міру його виконання. Строк позовної давності обчислюється по кожному платежу із відшкодування шкоди окремо від дня, коли цей платіж був зроблений».

Зазначеними змінами ми врегулюємо невідповідність, що мала місце при визначенні початку перебігу позовної давності.

Викладене свідчить про необхідність подальшого, поглибленого дослідження норм інституту позовної давності, яке матиме велике значення для наукового обґрунтування структури законодавства.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про їх охорону. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим[8, c. 241-244].

Позовна давність — це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.

Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, і сторони за угодою не можуть збільшувати чи зменшувати їх, а орган, який вирішує спори, зобов'язаний застосувати позовну давність незалежно від бажання сторін.

Розробники проекту нового Цивільного Кодексу пропонують, щоб позовна давність застосовувалася судом тільки за заявою сторони у спорі. Чи треба віддавати перевагу такій редакції норми? На нашу думку — ні. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, а відповідач, незважаючи на це, згоден задовольнити його вимоги, то він має можливість задовольнити їх у порядку доарбітражного врегулювання, а не доводити справу до суду, щоб мати відтак додаткові збитки у вигляді сплати державного мита та інших судових витрат.

При порушенні суб'єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов — це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб'єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права, звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб'єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні — це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної давності не обмежується. Вимоги щодо захисту порушеного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувало б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договірних зобов'язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази втрачаються, зумовлювало б хиткість фактичних відносин, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оспорення.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ЦК або в інших нормативних актах[4, c. 62-66].

Позовна давність не поширюється:

на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав. Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі. Винятки встановлені у ст. 7 ЦК України щодо вимог про спростування відомостей, які не відповідають дійсності і завдають шкоду інтересам, честі та гідності або діловій репутації громадян чи організацій та компенсації моральної шкоди. Для цих вимог строк позовної давності встановлено в один рік (ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації");

на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи;

на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної житло або здоров'ю громадянина. Задовольняються ж ці вимоги не більше ніж за три роки, Що передують пред'явленню позову (Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджені постановою KM Украї-ни від 23 червня 1993 p.);

про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної особі (Закон України від 8 лютого 1995 р. "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"), та в деяких інших випадках, передбачених законодавством.

У проекті нового ЦК України, крім зазначених вище підстав, позовна давність не поширюється також на: вимоги власника або іншого володаря про усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, а також на вимогу власника про визнання недійсними актів державних органів чи органів місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володіння, користування та розпорядження належним їм майном.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

1) загальні;

2) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб'єктного складу відносин.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загальними можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю у шість місяців поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про недоліки проданих речей;

3) що випливають з поставки продукції неналежної якості;

4) про явні недоліки в роботі, виконаній за договором підряду;

5) про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення;

6) до позовів, що випливають з перевезення вантажів, пасажирів і багажу, які пред'являє перевізник.

Для позовів про приховані недоліки в роботі, виконаній за договором підряду, строк позовної давності встановлений в один рік. Винятком з цього правила є договір підряду на будівництво житлового будинку, коли однією із сторін є громадянин, — тут строк позовної да-вності загальний — три роки.

За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в транспортному законодавстві. Так, відповідно до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства України (КТМУ), до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.

Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення рятувальних операцій (ст. 398 КТМУ).

У законодавстві передбачені й випадки, коли строк позовної давності встановлено більш продовжений порівняно із загальним строком. Так, ст. 76 Закону України "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку" передбачає, що право на подання позову про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди[9, c. 214-216].

Претензійні, присікальні, гарантійні та інші строки

Претензійні строки — це встановлений законом строк, протягом якого сторона, право якої порушено, зобов'язана перед тим, як звернутися з позовом до арбітражного суду, направити порушникові претензію. Мета претензійного порядку — звільнити судові органи від розгляду спорів, які можуть бути врегульовані сторонами самостійно в доарбітражному порядку.

Залежно від підстав та категорії спору розрізняють строки пред'явлення та розгляду претензій.

Чинне законодавство не обмежує потерпілу сторону часом звернення з претензією, окрім випадків, передбачених у транспортному законодавстві. Щодо загальних строків розгляду претензій, то вони встановлені у ст. 7 АПК України. Претензія підлягає розглядові протягом одного місяця від дня її отримання. Якщо ж обов'язковими для сторін правилами чи договором передбачене право перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, то претензії, пов'язані з якістю та комплектністю, розглядаються протягом двох місяців.

Щодо претензій до перевізника, то вони повинні бути пред'явлені протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів чи премій — протягом 45 днів. Перевізник зобов'язаний розглянути претензію протягом трьох місяців, а претензію по перевезенню, здійснюваній перевіз-никами різних видів транспорту по одному документу, — протягом шести місяців, і претензії про сплату штрафу чи премії — протягом 45 днів.

При порушенні строків розгляду претензії чи залишенні її без відповіді арбітражний суд може стягнути з порушника штраф у розмірі 2% від суми претензії. Якщо ж позивач звертається з позовом до арбітражного суду і не подає доказів того, що ним вживалися заходи до арбітражного врегулювання спору, то арбітр відповідно до п. 7 ст. 63 АПК України повертає заяву без розгляду для усунення допущених порушень.

Строки оперативного захисту порушених прав.

Законодавство, практика, наука цивільного права дозволяють захищати порушене суб'єктивне право власними односторонніми діями і без звернення до юрисдикційного органу. Це, зокрема, має місце при застосуванні оперативно-господарчих санкцій.

Так, при порушенні зобов'язань контрагентом потерпіла сторона може відповідно на це відреагувати:

• скасувати знижки з ціни, які надавалися: відмовитися від оплати неякісної продукції, яку поставщик поставив;
• відмовитися від поставки продукції, строк поставки якої прострочений;
• в односторонньому порядку (як передбачено Положенням про поставку продукції виробничо-технічного призначення) розірвати договір.

Але застосування заходів оперативного виливу повинно бути пов'язане з необхідністю дотримання сторонами певного порядку й строків, що встановлюються законом чи договором. Так, при односторонньому розірванні договору поставки (наприклад, якщо поставщик поставляє неякісну продукцію) відповідно до Положення про поставку необхідно, щоб недобросовісна сторона договору була письмово повідомлена про це за місяць.

Присікальиі або преклюзивні строки.

Це також строки здійснення суб'єктивних цивільних прав, і вони, як і строки позовної давності, мають на меті усунення невизначеності у правовідносинах. Хоча законодавець не користується терміном "присікальні строки", він широко вживається у цивільно-правовій науці.

На відміну від строків позовної давності присікальні строки — це строки існування прав та обов'язків, на них не поширюються загальні правила щодо зупинення, перерви чи поновлення строків позовної давності.

Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону захисту суб'єктивного цивільного права в примусовому порядку через суд, але це не виключає можливості, що відповідач, незважаючи на закінчення строків позовної давності, добровільно виконає покладені на нього обов'язки. Закінчення ж присікального строку припиняє існування самого права, оскільки присікальні строки, за загальним правилом, не можуть бути продовженими, поновленими, зупиненими.

Присікальні строки передбачені різними статтями ЦК.

Так, до присікальних строків можна віднести загальний строк дії довіреності, який не може перевищувати три роки; 6-місячний строк для збереження загублених речей, після чого їх власник втрачає на них право; строки пред'явлення претензій до органів транспорту, по закінченню яких позивач позбавляється права звернутися за судовим захистом, оскільки в цих випадках арбітражний суд на підставі п. 3 ст. 80 АПК України припиняє провадження по справі, та деякі інші строки.

В юридичній літературі пропонують розрізняти такі присікальні строки:

1) строки, протягом яких виконання обов'язку веде до припинення суб'єктивного права;

2) строки, протягом яких невиконання обов'язку є перешкодою для виникнення суб'єктивного права;

3) строки, протягом яких нездійснення права тягне його припинення взагалі.

Гарантійні строки.

Ці строки встановлюють з метою збільшити відповідальність за якість продукції та товарів, які призначаються для довготривалого користування. Гарантійні строки — це строки, протягом яких продавець відповідає перед покупцем за якість товару. Гарантійні строки визначаються стандартними та технічними умовами. Якщо у стандартах чи технічних умовах гарантійні строки не передбачені, вони можуть бути встановлені договором.

Протягом гарантійного строку покупець або замовник, який виявив недоліки у товарах, має право вимагати від контрагента:

• замінити товар;
• зменшити ціну;
• безоплатно усунути недоліки;
• розірвати договір з відшкодуванням збитків.

Розрізняють гарантійні строки:

• експлуатації,
• збереження,
• придатності.

Залежно від виду гарантійного строку змінюються і правила його обчислення: гарантійні строки експлуатації продукції обчислюються від дня початку використання продукції; на товари — від дня їх продажу через роздрібну торговельну мережу; на будівельні об'єкти — від дня підписання акта про їх приймання відповідною комісією.

Гарантійні строки збереження та придатності обчислюються від дня виготовлення продукції чи товарів.

Гарантійний строк експлуатації (використання) поширюється як на основний виріб, так і на комплектуючі вироби, і цей строк закінчується для них одночасно, якщо інше не передбачене стандартом чи технічними умовами. Гарантійний строк експлуатації продовжується на той час, протягом якого усувалися недоліки, або починається наново у випадках заміни неякісної продукції на іншу.

За своїм характером гарантійні строки є присікальними, оскільки вони визначають у часі межі відповідальності продавця, поставщика, виготовлювача за якість товару.

Закінчення гарантійного строку припиняє право споживача вимагати усунення недоліків чи надання відповідної компенсації у щойно згаданих випадках:

Строки набувної давності.

Це строки, впродовж яких особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє цим майном, може стати його власником.

Даний інститут відомий законодавцю багатьох країн. Так, ЦК Російської Федерації встановлено два види строків набувної давності:

право власності виникає на боці безтитульного володільця, якщо він володів нерухомим майном протягом 15 років;

рухомим майном — протягом 5 років (ст. 234) .

Чинне законодавство України не передбачає загального правила щодо виникнення права власності за давністю володіння, але в одній із норм ЦК зазначено: якщо протягом 6-ти місяців від дня передачі сільгосппідприємству бездоглядної робочої чи великої рогатої худоби або протягом двох місяців, коли йдеться про дрібну худобу, хазяїн цієї худоби не з'явиться, то худоба безоплатно переходить у власність її нового володільця[1, c. 312-316].

3. Обчислення та закінчення процесуальних строків, наслідки їх пропущення

Правила обчислення процесуальних строків містяться у ст. 68 ЦПК України. Всі строки у цивільному процесі обчислюються роками, місяцями і днями. Процесуальні строки також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати, наприклад, особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження (ч. З ст. 330 ЦПК України); у разі перебування сторони у тривалому службовому відрядженні суд може зупинити провадження у справі до припинення цього відрядження (ст. 203 ЦПК України).

Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 69 ЦПК України).

Процесуальні дії можна виконувати в будь-який день протягом усього проміжку часу до останнього дня строку, тобто до його закінчення. Отже, важливе практичне значення має питання закінчення процесуальних строків.

Відповідно до ст. 70 ЦПК України строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має (наприклад, у червні лише 30 днів, а строк повинен був закінчитися 31 числа), строк закінчується в останній день цього місяця.

Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, що повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Процесуальний строк протікає безперервно, із зарахуванням всіх неробочих днів. Якщо його початок припадає на вихідний чи святковий день, то строк все одно починає обчислюватися з цього дня, а не з найближчого робочого. Однак, коли закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Останній день строку триває до 24 години. Проте, якщо протягом даного строку слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку. Підтвердити це можна поштовим штемпелем, квитанцією і т. п.

Пропущення процесуального строку тягне за собою настання певних правових наслідків. Так, із закінченням строку, встановленого законом або судом, втрачається право на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку (ст. 72 ЦПК України).

В окремих, встановлених законом випадках при порушенні строків настають й інші наслідки, крім втрати права на вчинення процесуальних дій. Наприклад, у разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. Якщо у зазначений строк особа не подає позовної заяви, вона зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК України).

За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При цьому, притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази (частини 5, 6 ст. 137 ЦПК України).

Таким чином, із пропущенням строку особи втрачають право на вчинення процесуальних дій, але не позбавляються певних процесуальних обов'язків, також до них у деяких випадках можуть бути застосовані визначені законом санкції[10, c. 95-97].

4. Зупинення, поновлення та продовження процесуальних строків

Відповідно до ст. 71 ЦПК України зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. З цього положення випливає, що підстави для зупинення процесуальних строків є такими ж, як і для зупинення провадження у справі (статті 201, 202 ЦПК України). Строки, на які зупиняється провадження у справі, визначаються ст. 203 ЦПК України.

Зупинення процесуальних строків починається з моменту настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.

З дня відновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків продовжується (ч. 2 ст. 204 ЦПК України). Це означає, що час, на який було зупинено провадження у справі, не входить до процесуального строку. Однак загальний строк включає час, який сплинув до зупинення провадження, тому після його відновлення процесуальний строк обчислюється у межах часу, що залишився до його закінчення.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 154 ЦПК України особа, стосовно якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення, протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати до суду заяву про їх скасування. Через три дні після отримання копії ухвали юридичну особу-відповідача було реорганізовано, що стало підставою для зупинення провадження до залучення до участі у справі правонаступників. Після відновлення провадження перебіг строку продовжився, тому у юридичної особи-правонаступника відповідача залишилося лише сім днів для подання заяви про скасування забезпечення позову.

Якщо строк, встановлений законом або судом, пропущено з поважних причин, то за клопотанням сторони або іншої особи суд його поновлює або продовжує (ч. 1 ст. 73 ЦПК України).

Продовження строку є наданням додаткового часу для вчинення процесуальної дії, що з поважної причини не може бути здійснена у раніше передбачений строк.

Поновлення строку — це відновлення первісного строку для вчинення певної процесуальної дії, якщо його було пропущено з причин, визнаних судом поважними.

Для вирішення питання про продовження та поновлення процесуального строку дуже важливого значення має поважність причини, внаслідок якої він був пропущений. Поважною є причина, що об'єктивно унеможливлювала або ускладнювала вчинення певної процесуальної дії у визначений строк, зокрема це може бути тимчасова непрацездатність, службове відрядження, стихійне лихо тощо. Однак визнання причини поважною залежить тільки від розсуду суду.

Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.

Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ.

Особи, які беруть участь у справі, повинні бути повідомлені про місце і час розгляду цього питання, хоча їх присутність не є обов'язковою.

З питань про поновлення чи продовження пропущених строків суд постановляє ухвалу. Ухвалу щодо відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк можна оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 293 ЦПК України)[6, c. 184-187].

Висновки

В роботі було дано визначення строків та їх видів в цивільному праві України, а також детально проаналізовано види строків позовної давності. Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, і сторони за угодою не можуть збільшувати чи зменшувати їх, а орган, який вирішуєспори, зобов'язаний застосувати позовну давність незалежно від бажання сторін. А також розглянуто перебіг та обставини від яких залежать строки позовної давності. Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає від того дня, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності позбавляє позивача права на позов у матеріальному розумінні, оскільки позивач втрачає право на примусове виконання зобов'язання порушником. Але боржник може виконати зобов'язання добровільно і після закінчення строку позовної давності.

Згідно з п.п.6, 7 Прикінцевих та перехідних положень правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності Кодексом. До позовів про визнання заперечувального правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред`явлення якого виникло до 1 січня 2004 р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Список використаної літератури

1. Бірюков І.А.Цивільне право України: Загальна частина: Посібник для юрид. спец. вузів — К.: Наук. думка, 2000

2. Вахонєва Т. Поняття та юридична природа строків (термінів) за новим цивільним законодавством України // Право України. -2003. -№ 12. — С.40-44

3. Вахонєва Т.Порядок та особливості обчислення строків за новим цивільним законодавством // Право України. — 2004. — № 2. — С.21

4. Єфімов О. Позовна давність // Бухгалтерія. — 2004. — 23 серпня. — С. 62-66

5. Конституція України: Науково — практичний коментар/ Авт. колектив: В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін; Ред. колегія: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой; Акад. правових наук України. — Х.: Право; К.: Вид. дім "Ін Юре", 2003

6. Цивільне право /За ред. Дзери О.В. – К.: Юрінком Інтер, 2002

7. Цивільне право України. Підручник: у 2-х кн. /За ред. Дзери О.В. – К., 2001

8. Цивільний кодекс України: Коментар/ За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. — Харків: Одіссей, 2003

9. Цивільний кодекс України: Офіційний текст: Прийнятий Верховною Радою України 16 січ. 2003 р.: Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 19 червня 2003 р. № 980-ІV: Набирає чинності з 1 січ. 2004 р./ Міністерство юстиції України. -К.: Ін Юре, 2003

10. Цікало В. Імперативність та диспозитивність при застосування правових наслідків закінчення строку позовної давності //Право України. -2001. -№ 11. — С.95-97