referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Чи існує право на справедливий арбітражний розгляд справ, гарантований Європейською конвенцією з прав людини?

Тема гарантованого справедливого розгляду справ, передбаченого ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, у розрізі вирішення спорів національними судами в Україні вже не перший рік є однією з ключових тем дискусій, що ведуться в академічному світі [1]. Відтоді як Конвенція стала правовою реальністю в Україні, ця тема набула широкого обговорення серед юристів-практиків, суддів та міжнародних експертів. Не випадковим є те, що із набуттям чинності Європейською конвенцією та судовою практикою відповідного суду у правову систему України увійшла низка допоки небачених правових ідей, через що вона продовжує потерпати від нестабільності, хаотичної законодавчої діяльності та застарілих норм і практик. Ці дискусії велися значною мірою на теоретичному рівні, досить часто не були глибокими та обґрунтованими, концентруючись на визнанні того факту, що тепер, коли Конвенція та судова практика Європейського суду з прав людини є правовою реалією української системи права, Україні потрібно прийняти деякі «європейські стандарти», але не розтлумачуючи саму сутність цих стандартів. Однак дискусії зайшли у глухий кут, коли усі усвідомили реальність Конвенції та судових практик Європейського суду, а також коли державна влада почала все частіше отримувати численні рішення Європейського суду з прав людини про недотримання вимог «справедливого розгляду» при розгляді минулих чи теперішніх справ національними судами. Так, теоретичні дискусії тепер мали практично відповісти на відоме риторичне запитання — «що робити та хто буде за це відповідати?» А далі прийшло несподіване «просвітлення» відносно того, що ще багато чого потрібно зробити на законодавчому рівні та рівні адміністрування розгляду справ судами для уникнення в подальшому аналогічних негативних рішень Європейського суду з прав людини щодо дотримання положень ст. 6. Тут варто зазначити, що в Україні є багато сфер, у яких ще не втілюється практика Європейського суду з прав людини, але якими інші країни могли б «поділитися» як безцінним досвідом і, якщо доречно, запозичити для втілення в Україні. Однією з подібних сірих зон, яка ретельно не досліджувалася та не була предметом більшості рішень Європейського суду з прав людини проти України, є арбітраж як інструмент вирішення спорів між приватними сторонами та його взаємодія із національною системою правочину або шляхом підтримки арбітражних розглядів справ, або переглядом та виконанням рішень.

Обидві теми — арбітраж та судові практики відповідно до ст. 6 Конвенції — є відносним нововведенням для української правової системи. Вони не взаємодіють між собою, бо належать до різних сфер приватного та публічного права, а ще з іншої точки зору навіть суперечать одна одній, оскільки ст. 6 зобов’язує державу організувати свій судоустрій таким чином, щоб забезпечити дієве використання права на «справедливий розгляд справ у повному обсязі», включаючи абсолютне дотримання процедурного та суттєвого змісту права на справедливий розгляд, від якого неможливо відмовитися. З другого боку, арбітраж як альтернативний інструмент вирішення спорів підтримує ліберальний підхід до уникання втручань держави у процес вирішення приватних спорів, надаючи можливість приватним сторонам досить гнучко вибирати форму та зміст процедур розгляду справи, забезпечуючи тим самим остаточне вирішення спорів та виконання рішень. Однак, як свідчить Європейський суд, ці дві теми можуть досить мирно співіснувати задля єдиної легітимної мети — ефективного адміністрування правосуддя за допомогою інструментів приватного та публічного права. Більше того, існування арбітражу як однієї з альтернативних способів вирішення спорів відіграє важливу роль у зменшенні тягаря національними судами з точки зору великої кількості справ, що розглядаються, допомагаючи державній системі правосуддя раціоналізувати та пришвидшити розгляд справ, наданих для подальшого розгляду.

Обидві теми можна охарактеризувати як такі, що швидко розвиваються та постійно змінюються, є «поживою для розуму» та підґрунтям для проведення глибокого і цікавого правового дослідження. У цій статті ставимо за мету відповісти на запитання, чи можливо нав’язати положення ст. 6 практиці арбітражного розгляду справ, яким чином та чи можуть мирно співіснувати ці два підходи вирішення спорів, не зазіхаючи на цінності одна одної. У контексті цієї статті ми окреслимо практику арбітражного розгляду справ та положення ст. 6, розглянемо судову практику Європейського суду відповідно до арбітражного розгляду, дослідимо відмінності між двома підходами до вирішення спорів, та, зрештою, зробимо висновки щодо подальшого розвитку ситуації в цій сфері.

Визначення терміна «арбітраж»

Коли йдеться про застосовність ст. 6 Конвенції, зазвичай говорять про її застосовність у плані «визначення спору» національною системою правосуддя або вирішення подібного спору розглядом його посадовими особами, які виконують свої судові функції. Однак національні правові системи в Європі, включно з Україною, передбачають цілий ряд різних приватних недержавних інструментів вирішення спорів між приватними сторонами. Одним з цих інструментів, чиє рішення та вирішення питань, які постають зі спору, є чітким, остаточним та обов’язковим до виконання, є арбітраж. Арбітраж — це загальний термін, вживаний для встановлення форми обов’язкового до виконання вирішення спорів поза системою національних судів. Оксфордський тлумачний словник визначає арбітраж як «вирішення спірного питання тим, до кого звертаються сторони, задля отримання неупередженого рішення». Арбітраж також є процесом, до якого звертаються за обопільною згодою для вирішення розбіжностей (наприклад шляхом підписання контракту), або прописаним в існуючих статутних положеннях національного законодавства. Отже, знову ж таки зголошуючись на вирішення спору в арбітражному суді сторони погоджуються з обов’язковим для виконання ними рішенням арбітра. Існують різні форми та типи арбітражу, що не обмежуються лише національним, але існують і на міжнародному рівні. Так, підсумовуючи, можна дати таке визначення арбітражу — це механізм вирішення приватних спорів, як альтернатива вирішення їх у національному суді, який обирають та контролюють у плані процедури самі сторони спору і чиє рішення стосовно прав та обов’язків сторін є остаточним і обов’язковим до виконання.

Принцип справедливого розгляду, що гарантується статтею 6 Конвенції

У § 1 ст. 6 Конвенції прописано, що «визначаючи громадянські права та обов’язки… кожна людина має право на справедливий та публічний розгляд справи у прийнятні строки незалежним та неупередженим судом, визначеним законом». Спочатку визначення стандарту «справедливого суду» ґрунтувалося на ідеї, що «проекту документа, який добре спрацьовував у міжнародному праві [як] Загальна декларація прав людини, бракувало точності. та була необхідність розробити документ, який би мав зобов’язуючу юридичну силу». Однак, як бачимо, ця ідея не була реалізована в повному обсязі, залишивши багато місця для правових інновацій та креативних рішень Європейського суду у визначенні цього права як обов’язкового до виконання європейського стандарту, розвиваючи його значення далеко за межі оригінального визначення проекту ст. 6. Тут треба визнати, що концепція «справедливого розгляду» сама по собі не підлягає легкому визначенню, зважаючи на цілий спектр філософських та теоретичних визначень, які приписуються їй. Наприклад, словникове значення «справедливий» у контексті судочинства пов’язують з визначенням «такий, що має такі якості, як об’єктивність та чесність, вільний від упередженості, фаворитизму та переслідування своїх інтересів; також визначає справедливого як правого, неупередженого; рівного з точки зору конкуруючих інтересів» [3]. Говорячи про «справедливість» у контексті адміністрування правосуддя, цей термін набуває правового значення, часто виключно процесуальної природи [4], що більшою мірою походить від основної ідеології ліберальної системи змагальності для правового розгляду спорів, що, у свою чергу, базується на принципі рівноправності сторін. Проте з огляду на поняття «справедливість» у контексті адміністрування правосуддя можна сказати, що воно містить такі елементи, які експліцитно та імпліцитно постають зі ст. 6:

  • «справедливість» самої існуючої процедури, яка ґрунтується на принципі того, що процедура започаткована саме для сторін, і будь-яка процедура, що надає привілеї одній стороні на перевагу іншій, веде до ухвалення несправедливого рішення;
  • «справедливість системи в цілому», включаючи широке розуміння принципу верховенства права як базису здійснення правосуддя державою, що серед іншого містить і якість процесуального законодавства та його «справедливого» застосування на практиці правоохоронними органами та судами.

Проте усі зазначені теоретичні дефініції не повною мірою відображають концептуальне значення справедливості, визначене ст. 6 Конвенції, через те, що воно набуло свого власного значення в цьому контексті, ставши загальною для європейських держав цінністю у плані морального, етичного та правового надбання. Таким чином, можна казати, що «справедливість», відповідно до судової практики Європейського суду, покриває такі аспекти: рівноправність сторін, змагальна природа процесу, публічність здійснення правосуддя, незалежний та неупереджений правовий розгляд спорів, ефективна участь сторін у розгляді справи, включно із адекватним та належним дотриманням прав на захист, прийнятний термін розгляду справи, зобов’язання зголоситися з остаточним та обов’язковим до виконання рішенням і виконати його тощо [5, 51]. Можна дійти висновку, що обраний судовою практикою Європейського суду загальний підхід швидше оцінює, що є несправедливим, ніж визначає, як повинна виглядати процедура «справедливого розгляду» справи [5, 67-69].

Взаємодія між арбітражем та гарантіями «справедливого розгляду»

Коли питання заходить про застосовність ст. 6 Європейської конвенції з прав людини щодо спорів з громадянських прав та обов’язків, зазвичай дискусії ведуться щодо рішень спорів, прийнятих національними судами. Але чи може застосовуватися ст. 6 для спорів, що розглядаються приватними арбітражними судами чи трибуналами? Коротко — ні, але насправді відповідь може бути й позитивною. Однак така відповідь буде потребувати подальшого роз’яснення. Роз’яснення ці можна згрупувати так:

1) у багатьох країнах на національних судах лежить конституційне та правове зобов’язання наглядати та допомагати проведенню арбітражних слухань у межах їх юрисдикції; водночас країни зони, що підпадають під рішення Ради Європи і які дотримуються Європейської конвенції з прав людини, визнали права ст. 6 та необхідність національних судів у своїй діяльності відповідати її положенням;

2) загалом національні суди можуть втручатися у справи, які традиційно вважаються неарбітрованими, незважаючи на те, що часто питання арбітрування вирішуються самими арбітражними інстанціями, які, у свою чергу, мають догматичні повноваження приймати рішення стосовно своєї компетенції у розгляді окремого спору (спори, що не підлягають арбітражу, є ті, що припадають на сферу публічного права; що ж до спорів, у які можуть втручатися суди, — то це сфери антимонопольного права, транзакції з цінними паперами, банкрутство, права інтелектуальної власності, незаконність і шахрайство, підкуп та корупція, інвестиційні контракти, що пов’язані з інфраструктурою та природними ресурсами);

3) арбітраж як гарантований конституцією спосіб розгляду спорів підпадає під дію деяких фундаментальних конституційних норм, які арбітражні інституції не можуть зневажати, а серед цих норм є й право на справедливий розгляд або обов’язкова відповідність арбітражного розгляду справи правовим процедурам (це право, про яке скрізь говорять арбітражні інституції, посилання на яке надає, наприклад, такий розповсюджений інструмент міжнародного арбітражу, як Нью- Йоркська конвенція про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень), право на нейтральних та неупереджених арбітрів тощо;

4) контроль за відповідністю рішень, винесених арбітражними судами, зазвичай ведеться найвищими національними органами системи правосуддя, контролюється їх відповідність вимогам державної політики або з точки зору виконання цих рішень, або коли під час розгляду справи сторони просять анулювати процес (як у випадку з Федеральним судом Швейцарії, за прийняттям рішення у справі Спортивної арбітражної колегії Лозанни, Апеляційним судом Парижа щодо рішення ICC тощо).

Тому загалом втручання національних судів у вирішення спору шляхом арбітражного розгляду, що призводить до припинення виконання арбітражного рішення, можливе за таких обставин:

  • сторони шукають допомоги в установі, ініціалізації та належному проведенні арбітражного слухання шляхом запиту до національних судів з проханням ввести окремі розпорядження, необхідні для належного та своєчасного проведення розгляду справи (арбітражна інституція не може бути зібрана, бо сторони не погоджуються між собою щодо її складу, існує необхідність застосування попередніх заходів для реалізації можливого рішення, а також необхідність доручення додаткових доказів або присутності свідків, арбітражна установа зволікає або не бажає приймати рішення);
  • сторони можуть бажати анулювати рішення, яке вже було винесене, шляхом подання апеляцій у національні суди;
  • сторони можуть поставити під сумнів виконання рішень, зауваживши неможливість їх виконання через невідповідність громадським інтересам або через інші причини.

А з другого боку, можливі втручання судів, коли вони вважають, що спір не є таким, що підлягає арбітражному розгляду, наприклад, зважаючи на наслідки прийнятого рішення для громадськості, навіть якщо самі сторони спору не бажають вирішувати його в межах системи національних судів та прагнуть уникнути розгляду спору державними судами. Розглянемо кожний із зазначених випадків втручання.

Щодо судових рішень, то тут існують два типи, які найчастіше використовуються стосовно арбітражного розгляду і які ми можемо віднести до заходів, націлених на належне проведення та покращання процесу арбітражного розгляду, а також заходи для забезпечення винесення рішень (попередні заходи щодо судових рішень та охоронні заходи). У таких випадках ефективність бажаного заходу залежить від швидкості процесу прийняття рішень, що досить часто є проблемою у випадку комерційного арбітражу, тому є ймовірність, що відразу відповідати усім положенням ст. 6 не буде можливо*. Що ж до анулювання арбітражних рішень, слід зробити посилання на дуже цікавий інструмент, підготований Радою Європи, який, однак, так і не набув чинності через недостатню кількість країн — членів ЄС, що його ратифікували. Документ корисний, бо показує нам загальні принципи, на основі яких рішення арбітражних судів можна анулювати у національних судах, деякі з них проглядаються у положеннях, що забезпечують виконання ст. 6 Конвенції. Щодо визнання та виконання рішень, вимоги до арбітражного розгляду відрізняються від тих, що існують для національних судів і випливають зі статей 1-6 Конвенції. Втім, можемо побачити деяку схожість між цими вимогами, як належну установу арбітражного суду (включаючи незалежність і неупередженість, що є питаннями національного інтересу) та право повноцінно презентувати справу під час процесу арбітражного розгляду відповідно до вимог ст. 6, що передбачає розгляд справи незалежним та неупередженим судом та право мати змогу ефективно брати участь у розгляді справи [6].

Пропонуємо розглянути, як зазначені питання трактуються в межах судової практики Європейським судом з прав людини.

Судова практика Європейського суду в питаннях арбітражу та його відповідності положенням статті 6

Існує хибне уявлення стосовно того, що судова практика Європейського суду є досить недорозвиненою в питаннях арбітражу. Однак це не так, оскільки базові принципи взаємодії між арбітражем та гарантіями ст. 6 було закладено ще за часів Європейської комісії з прав людини, яка припинила своє існування у листопаді 1998 р. [7]. Це хибне розуміння базується на тому факті, що сторони часто не доходять до етапу подання апеляцій у Європейський суд щодо несправедливого рішення арбітражу як основної вимоги арбітрування спору, а подальша відмова від права застосування національної судової системи виключає можливість подібних питань Європейським судом з прав людини. Хоча існує й інший аргумент — сторони здебільшого погоджуються з тим, як проводиться арбітражний розгляд та яке рішення приймають арбітри при вирішенні їх спору, навіть якщо результат розгляду спору для них є по суті негативним, і таким чином не воліють використовувати своє право на втручання у процес арбітражного розгляду або подавати скарги щодо нюансів самого процесу.

Проте підхід, який використовував Європейський суд по відношенню до питань арбітражу, був досить ліберальним. Визнавалося право згідно зі ст. 6 вирішувати спори між приватними сторонами шляхом трибуналу, який «необов’язково має розумітися як суд класичного типу, інтегрований у стандартну систему судочинства країни» [7]. Судова практика Європейського суду завжди розрізняла обов’язковий за законом арбітраж, який має надавати усі гарантії ст. 6, та необов’язковий арбітраж, який загалом повинен відповідати вимогам, згаданим сторонами, бо, як правило, проблем із Конвенцією не виникає, якщо арбітражний суд збирається на добровільних засадах та обидві сторони мають однакові можливості відносно впливу на склад арбітражного суду [8]. Право приватних сторін добровільно домовитися не виносити на розгляд у звичайних судах окремі питання, які можуть виникнути під час виконання контрактів між ними, завжди знаходилося у самому серці загального підходу невтручання у справи арбітражного розгляду спорів, що виникають на базі контрактних відносин між приватними сторонами [9]. Дотримуючись цього підходу, судова практика визнає, що арбітражний розгул переслідує легітимну мету, а саме закликає до некласичного судового вирішення спорів та зниження надмірного навантаження на суди у плані кількості справ для розгляду. Судова практика визнає, що відмова від права на «справедливий розгляд» національними судами має беззаперечні переваги для окремої особи, чи справа розглядається, а також для відправлення правосуддя та загалом не йде врозріз із Конвенцією, якщо реалізується по добрій волі та не під тиском* чи за будь-яким примусом [10].

Розгляд відповідності «вимогам справедливості» базувався на ідеї, що обираючи арбітражний розгляд, сторони відмовлялися від окремих прав, що прямо чи непрямо зазначені у § 1 ст. 6 Конституції [11]. Втім, за цим слідував нагляд з боку Європейського суду, витікаючи із обсягу відмову від прав, — від яких з цих прав сторони вирішили відмовитися та якщо вони дійсно вирішили від них відмовитися, треба забезпечити, що ця відмова була законною та однозначною [12]. У правовій практиці започаткували ще один критерій прийнятності відмови від прав ст. 6 — у випадку процесуальних прав ефективна відмова має відповідати мінімальним гарантіям відповідно їх значення, та фокусуватися лише на окремих правах, не так зважаючи на інші, тому необхідно розрізняти між собою самі права, що гарантуються ст. 6, — бо, наприклад, від права на публічне слухання можна з легкістю відмовитися [13]. З другого боку, право на відмову від розгляду справи у звичайному суді, що може витікати з гарантій ст. 6 Конвенції та зобов’язати проведення правового розгляду справ національними судами у випадках, коли сторони по своїй волі обрали недержавний арбітражний розгляд справи, буде йти врозріз із вимогами ст. 6 Конвенції та, що важливіше, буде порушувати принципи верховенства права та правової визначеності.

Відмова від прав не означає, що національні суди не повинні якоюсь мірою контролювати проведення арбітражних слухань, у результаті яких виноситься рішення до виконання, як і не означає, що вони не є відповідальними за такий нагляд, що має концентруватися на дотриманні основних прав

і, що ще важливіше, права бути почутим [14]. Це випливає з тієї концепції, що відмовляючись від прав, сторона не відмовляється від них усіх разом, а лише від деяких, і, таким чином, кожну справу потрібно розглядати по-різному, залежно від обставин та існуючої правової та законодавчої системи, що регулює проведення арбітражного слухання цієї справи [15]. Тому потрібно, щоб нагляд судів фокусувався на забезпеченні повної відсутності свавілля у проведенні арбітражного розгляду та у його результатах [16]. У будь-якому випадку судова практика визнає, що арбітражний розгляд часто навіть не має на меті відповідати положенням ст. 6, а арбітражні угоди можуть навіть напряму спричиняти відмову від повного застосування цієї статті або дотримання гарантій ст. 6 у повному обсязі [15]. Судова практика визнає, що недотримання стандартів, гарантованих ст. 6 Конвенції, не обов’язково означає, що рішення повинно бути анульовано на національному рівні, допоки особам-учасникам слухань у національних судах було надано достатньо можливостей представити їх справу та поставити під сумнів аргументи другої сторони. Це задовольнить вимоги положень про справедливий розгляд ст. 6. Європейський суд також не ставить під сумнів арбітражні угоди, до яких сторона підписалася добровільно, а також відмову Суду не зважати на арбітражне рішення, та зазвичай віднесення до своєї юрисдикції розгляд спору не розглядається як порушення права доступу до суду [17]. Цей підхід нещодавно було підтверджено у справі спору міжнародної організації, що базується у Швейцарії, проти приватного підрядника, який бажав мати доступ зі своїми скаргами до національної судової системи, однак отримав відмову на підставі пункту про арбітраж у контракті [18]. Інший, більш прямолінійний підхід було застосовано при розгляді нещодавньої справи компанії Suda, в якій акціонер із меншою часткою акційного пакету скаржився на відсутність доступу до національної судової системи у зв’язку з арбітражним застереженням між акціонером з більшою часткою акцій та державною установою з питань власності, яке не дало змогу цьому акціонерові подати скаргу до національних судів щодо суми компенсації. У цьому випадку Європейський суд ухвалив рішення на користь цього акціонера на захист його прав на «справедливий розгляд», роблячи відмінність між арбітражем з добровільною угодою та арбітражем, на який акціонер з меншим пакетом акцій не надавав згоди. Суд постановив, що подібний підхід не відповідав вимогам ст. 6, піддавши критиці арбітражне застереження, яке дозволило конфіденційний арбітражний розгляд, таким чином порушуючи вимоги Конвенції щодо публічності слухань, що постають із принципу «справедливого розгляду» [19]. Важливо зазначити, що ця справа так і не потрапила до арбітражного суду для розгляду під цим застереженням, та на практиці проведення цього арбітражного розгляду так і не було перевірено, а нагляд суду за арбітражем ніколи і не існував у цій справі. Також раніше Європейський суд вже визнавав, що від конфіденційності як такої можливо відмовлятися, бо це є однією з фундаментальних характеристик арбітражу, важливої для приватних сторін, які бажають уникнення публічного вирішення важливих для них питань [13].

Різницю між приватним арбітражним розглядом і розглядом у суді можливо побачити вже на стадії призначення арбітра стороною. Наприклад, з точки зору Європейської конвенції з прав людини, зазвичай застосованої під час розгляду справ у національних судах, припускати, що суддю було обрано чи призначено стороною, а крім того, дозволити йому мати окремі контрактні відносини із тією стороною, може призвести до презумпції залежності. Що ж до неупередженості, це питання розуміється по-іншому, тому що в національному арбітражі арбітр може бути упередженим до аргументів сторони, що призначила його арбітром, бо його потрібно бачити як її представника в арбітражному розгляді справи. Вимоги незалежності та неупередженості [20], що застосовуються у приватному розгляді спорів, відрізняються від тих, які працюють у вирішенні спорів у національній судовій системі [21]. У контексті арбітражу арбітрів зазвичай перевіряють на «упередженість» та «залежність» по відношенню до сторін. Упередженість з’являється, коли арбітр надає перевагу одній із сторін або якщо він з упередженістю ставиться до питання спору; залежність, таким чином, може поставати із відносин між арбітром і однією зі сторін [22]. В арбітражі дуже часто гарантії незалежності та неупередженості арбітра замінюються на більш ширшу та гнучку гарантію «нейтральності» арбітра [23], яка в арбітражному розгляді підкреслює те, що арбітр має «певною мірою відсторонитися від своєї правової, політичної та релігійної культури» [24]. Нейтральність визначається суб’єктивним тестуванням на відсутність упередженості або на наявність неупередженого бачення**. Це перевіряється із посиланням на окремі факти або об’єктивні обставини, включаючи національність арбітра. Використовуючи цей тест, визначається, що якщо хоча б один з арбітрів/голова арбітражної колегії є «нейтральним», тоді визнається, що арбітражний розгляд буде незалежним та неупередженим [25]. Таким чином, ми бачимо, що цей стандарт набагато нижчий за стандарт незалежності та неупередженості судді відповідно до ст. 6.

Визнаючи можливість відмови від прав, судова практика Європейського суду встановлює, що у ситуації, коли спір було подано на арбітражний розгляд та вирішено з прийняттям остаточного та обов’язкового до виконання рішення, державна машина має бути відповідальною за забезпечення того, що подібні рішення вважатимуться дійсними, після того як вони стають остаточними [26], та виконуватимуться як будь-які інші судові рішення, прийняті національним судовим органом [27]. Нещодавнім прикладом подібного порушення, який ми виявили, була справа Компанії Regent проти України, коли арбітражне рішення, прийняте при вирішенні спору між двома окремим юридичними особами, однією з яких була компанія з державним фінансуванням і управлінням, повинно було розглядатися як обов’язкове до виконання рішення, аналогічне рішенню національного суду. У тому випадку неодноразово наголошувалося, що рішення, прийняте Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України, було винесено «арбітражним судом, встановленим законом», бо арбітражний суд працював відповідно до українського національного законодавства та, крім того, з наданими ексклюзивними повноваженнями займатися арбітражними справами з іноземними елементами. Так, було виявлено порушення у невиконанні арбітражного рішення в повному обсязі та у встановлені терміни. Як результат — суд гарантував виконання арбітражного рішення, яке визнали національні суди, відповідно до ст. 41 Конвенції, даючи згоду на це рішення як у справі про справедливу сатисфакцію.

Висновки

Процедури альтернативного вирішення спорів усе частіше застосовуються у європейських країнах. А будучи більш застосовними, вони тепер частіше підлягають нагляду з боку влади, включаючи національні суди. Зважаючи на окремі вимоги в арбітражному розгляді щодо незалежності та неупередженості та через процес розгляду справи до арбітражного суду, можна побачити багато спільного між ними та вимогами § 1 ст. 6 Конвенції стосовно незалежності на неупередженості судді та загалом справедливого розгляду. Однак ми побачили, що маючи спільні риси, ці вимоги різняться між собою та необов’язково є взаємозамінними. З другого боку, є й багато спільного на базі вимог, які, будучи класичними, можуть рівноцінно застосовуватися до арбітражу та розгляду національними судами, що не йде повністю врозріз із «класичною» судовою практикою Європейського суду щодо застосування ст. 6 Конвенції. Деякі стандарти можна процитувати таким чином:

  • кожній стороні має бути надана прийнятна можливість представити свою справу та розібратися зі справою свого опонента;
  • розгляд справи, з другого боку, повинен відбутися у найкоротші можливі строки, уникаючи будь-яких зволікань, шляхом встановлення фіксованих строків подання письмових документів та дебатів сторін;
  • суд/арбітражний суд діє з максимальною обачністю, приймаючи рішення щодо допустимості доказів;
  • суд/арбітражний суд повинен керуватися відповідним процесуальним та матеріальним правом або іншими правовими чи неправовими стандартами при розгляді спору;
  • арбітражний суд/національний суд розглядає справу сторін справедливо та рівно по відношенню до сторін.

Деякі автори пропонують таке: зважаючи на те, що гарантія справедливого розгляду настільки важлива для конституційного порядку європейських країн, цю гарантію необхідно повною мірою застосовувати для вирішення справ шляхом арбітражу та з точки зору питання суспільних інтересів. Щодо цього вони посилаються на два моменти. По-перше, держава регулює арбітраж і таким чином має нести відповідальність за забезпечення дотримання гарантій захисту суспільних інтересів. По-друге, концепція drittwirkung або горизонтальний ефект застосування Конвенції мають також мати зобов’язуючу дію на приватні сторони. Ми вже мали змогу побачити на прикладі нещодавньої судової практики Європейського суду (справа компанії Suda), що такий підхід дійсно існує, але він має свої особливості й можливо не може застосовуватися повсюдно, до аналогічних справ, оскільки він мав місце у дуже специфічній фактичній та правовій ситуації.

І все ж ми швидше не погодимося з агресивним підходом контролю арбітражу, шляхом жорсткого нагляду за «справедливим» арбітражним розглядом спорів, аналогічним до системи вирішення спорів національними судами. Необхідно наголосити, що вся цінність арбітражу і полягає у наданні можливості гнучкого вирішення спору сторін з якомога меншим ступенем втручання та регулювання процесу з боку держави, іноді з оглядом на бажання мирно вирішити спір чи діяти на справедливій основі. Це найбільш широко використовується в комерційних питаннях, в яких сторони часто потребують майже негайного вирішення спору. Ми не вважаємо, що судова практика Європейського суду повинна накладати обмеження жорстким контролем за справедливим розглядом із суто приватних правових питань, де в принципі втручання держави повинно бути обмеженим.

Стандарти «справедливого розгляду» повинні застосовуватися в контексті арбітражного розгляду, але залежно від справи, і не можуть розглядатися як аналогічні вимоги до справ, що розглядаються національними судами, якщо тільки арбітраж був обов’язковим за законом. І навіть незважаючи не це, якщо подібний арбітражний розгляд був обов’язковим за законом, потрібно ширше дивитися на наслідки поводження з таким арбітражем як із процедурою вирішення спору національним судом. Як ми вже бачили, ці процедури докорінно відмінні й на те є причини. Вимоги щодо незалежності та неупередженості судді набагато ширші, ніж вимоги стосовно нейтральності арбітра, і загалом не повинні насаджуватися через судову практику Європейського суду в національній судовій системі, яка повинна надавати можливість ефективного вирішення спорів у галузі приватного права без втручання держави, дозволяючи сторонам більше самим контролювати механізми вирішення своїх спорів та обирати арбітрів, які можуть бути й не неупередженими, але спеціалістами окремої сфери або мати більше спеціальних знань, релевантних для сфери спору. Це не кажучи про ситуації, де в окремих державах сторони свідомо вирішують уникати вирішення у національних судах своїх спорів, які можуть бути дуже важливими для них з комерційної та економічної точки зору, бо не можуть бути впевненими, що їх спір буде вирішено незалежним та неупередженим суддею.

Стосовно вимог щодо відправлення правосуддя, то тут усе більш-менш так само, як і у судовій практиці Європейського суду. Хоча при добровільному арбітражному розгляді, навіть у випадку, коли сторона не мала належної можливості представити свою справу або прокоментувати аргументи протилежної сторони, обидві сторони погоджуються на таку процедуру для вирішення свого спору заздалегідь (наприклад спрощена процедура арбітражного розгляду без заслухання справи, але за переглядом письмової документації та із винесенням рішення), і тут не має бути місця для втручання національного суду. Подібні правила мають застосовуватися, а в обов’язки національних судів з розмірковувань стосовно захисту насамперед суспільних інтересів (ordre public) має входити встановлення факту, чи мали місце порушення при відмові від проведення повноцінного розгляду справи, при цьому беручи до уваги зазначені принципи судової практики Європейського суду.

У будь-якому разі при розгляді справ, що стосуються питань арбітражу, завжди необхідно розглядати їх у контексті згаданих процедур, беручи також до уваги специфіку арбітражних питань та їх відмінностей від «нормального» розгляду справ національними судами.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Василь Мармазов та Павло Пушкар. Вирішення міжнародних комерційних спорів в Україні : Учасники, нормативно-правова база, практика виконання рішень. Арбітраж // Журнал Королівського інституту арбітрів Великобританії. — Т. 74. — № 3, липень 2008. — С. 237—246.
  2. Джаніс, Кей та Бредлі. Європейське законодавство з прав людини : текст та матеріали. OUP. — 1990. — С. 13.
  3. Правничий слоник Блека. — 6-те вид. (St. Paul, Minnesota : West Publishing Co.). — 1990.
  4. Джон Роулз. Теорія відправлення правосуддя (Cambridge, Mass.). — 2-ге вид. — 1972. — С. 83—89.
  5. Karen Reid. A Practitioner’s Guide to the European Convention on Human Rights. London : Sweet and Maxwell. — 1998. — P. 51.
  6. Модельний закон UNCITRAL про міжнародний комерційний арбітраж (1985, з поправками від 2006 р.); Нью-Йоркська конвенція про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.); Європейська конвенція представляє Єдиний закон про арбітраж (Страсбург, 20 січня 1966 р.); Європейська конвенція з міжнародного комерційного арбітражу від 1961 р., підготована ООН у Женеві 21 квітня 1961 р. Серії договорів. — Т. 484. — С. 364. — № 7041 (1963—1964); Модельний закон UNCITRAL про міжнародний комерційний арбітраж (1985); Правила арбітражу Лондонського міжнародного арбітражного суду; Правила Міжнародної торговельної палати, Париж.
  7. Літгоу та інші проти Великобританії, 8 липня 1986 р., серія A №102; R. проти Швейцарії, №10881/84, Рішення Комісії від 4 березня 1987 р.
  8. Брамелід та Малмстр Ом проти Шввеції, Рішення Комісії D.R. 29, с. 76, № 8588/79 та 8589/79, від 12 жовтня 1982 р.
  9. Йон Акселссон та інші проти Швеції, Рішення Комісії. — № 11960/86. — від 13 липня 1990 р.
  10. Дивер проти Бельгії, рішення від 27 лютого 1980 р., серія A, № 35, с. 25, § 49.
  11. Transado-Transportes Fluviais Do Sado S.A. проти Португалії (ріш.), № 35943/02, ECHR 2003-XII.
  12. Пфайфер та Планкл проти Австрії, рішення від 25 лютого 1992 р., серія A, № 227, с. 16—17, § 37.
  13. Хеканссон та Стурессон проти Швеції, рішення від 21 лютого 1990 р., серія A № 171, с. 20—21, § 66-67.
  14. Jakob BOSS Soohne KG проти Німеччини, 18479/91, від 2 грудня 1991 р.
  15. Nordstom-Janzon та Nordstrom-Lehtinen проти Нідерландів, рішення Комісії від 27 листопада 1996 р., D.R. 87-A, с. 115-116.
  16. Фірма Heinz Schiebler KG проти Німеччини, Рішення Комісії, № 18805/91, від 2 грудня 1991 р.
  17. Пасторе проти Італії, № 46483/99, від 25 травня 1999 р.
  18. Ефаж С. А. та інші проти Швейцарії (рішення), № 1742/05, 15 вересня 2009 р.
  19. Suda проти Чеської Республіки, № 1643/06, рішення від 28 жовтня 2010 р.
  20. Olivier Jacot-Guillarmod. «L’arbitrage prive face a l’article 6 § 1 de la Convention europeenne des Droits de l’Homme» In Protecting human rights : The European dimension. Studies in honour of G.J. Wiarda. Koln : Heymann, 1988. pp. 292-294.
  21. Чіара Джованнуччі Орланді. Етика міжнародних арбітрів. — 67 UMKC L. Rev. — С. 93-94.
  22. Збірка останніх змін до Етичного кодексу для арбітрів комерційних спорів. Американська Асоціація Арбітрів, 2004; Міжнародна Асоціація Юристів : посібник з конфлікту інтересів у міжнародному арбітражі від 22 травня 2004; Девід Бренсон, «МАЮ Правила етики міжнародних арбітрів», виданих International Business Lawyer, вересень 1987 р. — Т. 3. — № 1. — С. 335.
  23. Мюррей Л. Сміт. Контрактні зобов’язання арбітрів та до арбітрів : модельні технічні завдання. 8 Arbitration International, с. 17-37 (1, 1992 р.); Стівен Р. Бонд. Відбір арбітрів МТП та вимоги незалежності. Arbitration International. ті. 4. — № 4 (1988 р.). — С. 308-309.
  24. Тобі Ландау. Склад та становлення арбітражного суду. — 9 Am Rev. Int’l Arb. 45. — С. 71-74.
  25. M. Скотт Донахью. Незалежність та нейтральність арбітрів. Журнал з міжнародного арбітражу. — Т. 9. — № 4 (1992 р.). — С. 31-32.
  26. Очисний завод Stran Greek та Стратіс Андреадіс проти Греції, 9 грудня 1994 р., серія A, № 301-B.
  27. Компанія Regent проти України, № 773/03, 3 квітня 2008 р.