Вступ.

1. Біографічні дані С.Петлюри.

2. Симон Петлюра — головний отаман армії Української Народної Республіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Симон Васильович Петлюра (10(22) травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.

Симон Васильович Петлюра один з перших творців української армії. Часто його обвинувачують в антисемітизмі.

Обвинувачення проти Симона Петлюри — результат історичної помилки. Опубліковані ним документи незаперечно свідчать: Петлюра і його уряд не тільки не мали ніякого відношення до єврейських погромів, але й намагалися боротися проти погромників.

Не хто інший, як саме Симон Петлюра — ще будучи членом Директорії (уряд УНР, в 1918-1920 р. — Українська Народна Республіка) і Головним Отаманом військ УНР, рішуче припиняв погромні настрої в середовищі повстанських загонів. Довідавшись, приміром , від міністра єврейських справ УНР, що минаючі частини на станції Яреськи робили насильства над єврейським населенням, він негайно дав телеграму військовому комендантові станції Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місце і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра».

1. Біографічні дані С.Петлюри

Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за стрим календарем) в історичному центрі Східної України — Полтаві — у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру.

Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу “Чорноморська громада”. В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили “на поруки”. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання — “Праця” й “Селянин”. Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник “Вільна Україна”, а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, редагував журнал “Українське життя” і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: “Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”. Життя підтвердило слова російського академіка.

Симон Петлюра – це історична постать, яка привертає своєю неординарністю та винятковістю. На сьогоднішній такий образ є актуальним, щоб знати про героїв України, котрі намагалися добитися незалежності своєї батьківщини.

Життя Петлюри умовно можна розбити на два основні періоди. Перший з них – це період до початків 1917 року, що означив coбою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема. Що ж на рахунок другого, то він датується роками 1917–1926.

В першім періоді С. Петлюра простою політично-активною людиною, котрій хочеться, щоб змінилося те становище життя людей і взагалі країни, в якому вони зараз знаходяться. Таким чином він побував у різних партіях та попрацював у деяких періодичних виданнях.

Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією людям.

Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався він тією самою людиною. І характеризували його завжди — та сама простота і скромність, відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся перcoналія наче без сліду зникла — потопилася в революційній, державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра — змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної стихії української.

Учасники першого військового з’їзду українців скликаного в травні 1917 обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах.

Симон Петлюра був більш політиком, аніж військовим. Він був чудовим промовцем.

Сповідував погляди соціалістів, автономістів, пізніше федералістів, схилявся до західної моделі соціал-демократії.

Небажаючи коритися наказам згори, увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду. Виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”.

У період селянського руху проти гетьманського режиму, Симон Петлюра який очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств, домагався проведення земельної реформи, обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 його заарештували і майже 4 місяці тримали у в’язниці.

Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, де взяв активну участь в анти гетьманському повстанні, оголосивши себе “головнокомандуючим отаманом”. Це викликало роздратування Винниченка, обраного головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана Скоропадського. Однак авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня його військо, яке називали “петлюрівським” урочисто ввійшло в Київ.

На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом з польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травні 1920 року здобули Київ. Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була приречена на поразку. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, було інтерновано.

1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих, тому він перебрався до Угорщини, потім — до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі “Тризуб”. Симон Петлюра за кордоном – повернення до круги своя – до політики через слово, до праці журналістом. Додалося державницького змужніння, еволюціонував світоглядом, слово набуло вагомості. Не знати за яким Петлюрою перевага – політико чи літератором.

10 травня 1926 року Симон Петлюра відзначав в ресторані свій День народження в колі друзів. За одним зі столиків сидів Махно. З ним було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді, що Махно ледве вмовив анархіста Ш. Шварцбарга не вбивати Петлюру. Таким чином віддячивши йому, який 1923 року врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що він перешкоджає вести боротьбу за створення самостійної України.

Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це — coціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917–1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина — лінію Гуса та Жижки, Росія — віковічне самовладство. Україна — демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й перcoніфікують її в тих людях, що мають в coбі силу і волю витримати тягар тієї перcoніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то — Пілсудський, Масарик; у Росії — Ленін, в Україні — Симон Петлюра.

Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії,— відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї — жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах,— якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.

Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою оcoбою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави,— ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.

Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна — вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга — припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них перcoніфікував за часів революції Симон Петлюра.

Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі.

2. Симон Петлюра — головний отаман армії Української Народної Республіки

У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. Невдовзі його обрано головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.

У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального Секретаріату його призначено секретарем військових справ.

За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину — Курінь Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.

Але цими його діями в уряді Центральної Ради були задоволені не всі. Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, що вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним з найбоєздатніших в Армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на “Арсеналі” полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що він вискочив перед кулеметами гайдамак і закричав: “Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!” Гайдамаки не посмітили ослухатися отамана.

Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР.

Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі.

Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв.

Стосовно звинувачень Петлюри в єврейських погромах в Україні, треба зазначити, що, будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам — їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».

Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе — польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою, уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями

У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик „Тризуб”, активно займався публіцистикою.

25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України — Симона Петлюри.

Все його життя до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам’яті нащадків.

У 1991 р. справа, за яку боровся і поклав життя С. Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися його пророчі слова: „В урочистих актах законодавчих, у війні за воля та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна — хоче чи не хоче того Європа — таки буде”.

На початку 1919-го протягом декількох місяців Симон Петлюра очолював боротьбу проти більшовиків й армії генерала Денікіна, а в радянсько-польській війні виступив на стороні Польщі. В 1920 році Петлюра емігрував. З ним виїхала й значна частина республіканської армії. Спочатку разом з урядом УНР він перебував у Варшаві, потім у Будапешті й Женеві, але в 1924 році оселився в Парижу, де керував діяльністю уряду УНР за кордоном і заснував щотижневик “Тризуб”. Тут, у Парижу, його наздогнали кулі агента ОГПУ.

Петлюру ховали під жовто-блакитним прапором на цвинтарі Монпарнас у Парижу.

Висновки

Образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917- 1921 років.

На мою думку, феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору. Симон Петлюра — відважний борець за незалежну українську республіку.

Список використаної літератури

1. Верстюк В.Ф. Симон Петлюра: політичний портрет: (до 125-річчя від дня народження) //Український історичний журнал. — 2004. — № 3. — C. 112-127

2. Ковальчук М.А. Симон Петлюра та військова опозиція в армії УНР у 1920-1921рр. //Український історичний журнал. — 2005. — № 1. — C. 97-108.

3. Королев Г. Симон Петлюра и директория УНР в оценках Михаила Грушевского: К 130-летию со дня родждения Симона Петлюры //Зеркало недели. — 2009. — № 17 (май). — C. 14

4. Кучерук О. Симон Петлюра — президент УНР //Урядовий кур’єр. — 2006. — 13 травня. — C. 11

5. Лисенко М. Велич Симона Петлюри : Він поклав життя на олтар Вітчизни //Голос України. — 2002. — 23 серпня. — C. 16-17

6. Мандзенко К. Петлюра,петлюрівці,петлюрівство: До 120-річчя від дня народження Головного Отамана Симона Петлюри //Універсум. — 1999. — № 7-8. — C. 29-34

7. Салига Т. Симон Петлюра: Літературознавчо-мистецький мотив (до 80-ліття від дня загибелі) //Літературна Україна. — 2006. — 22 червня. — C. 7: портр; Літературна Україна. — 2006. — 29 червня. — C. 7

8. Самчук У. Державна концепція Симона Петлюри: (Слово на святі Симона Петлюри в Торонто 28.5.78 р.) //Розбудова держави. — 2005. — № 5-8. — C. 49-53

9. Скрипник С. До життєопису Симона Петлюри //Слово Просвіти. — 2005. — № 21. — C. 3

10. Телячий Ю.В. Всеукраїнська наукова конференція "Постать Симона Петлюри в контексті українських національно-визвольних змагань"/ Ю.В.Телячий //Український історичний журнал. — 1999. — № 6. — C. 147