referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Безпосередній об`єкт злочину

Вступ

Актуальність теми. Правильне вирішення питання про об’єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення. Саме об’єкт дозволяє розкрити соціальну сутність злочину, з’ясувати його суспільне небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільне небезпечних посягань. Об’єкт відіграє істотну роль і для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок, що проблема об’єкта злочину є однією з основних у науці кримінального права.

Загальновизнано, що об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.).

Об’єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об’єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

У свою чергу, загальним об’єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв’язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об’єкт кримінально-правової охорони). Отже, об’єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об’єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Суспільні відносини, як об’єкт злочину, мають об’єктивний характер, тобто існують поза і незалежно від нашої свідомості, а значить, і незалежно від кримінального закону, і є первинними стосовно нього.

Отже, суспільні відносини, котрі виступають об’єктом злочину, є первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об’єктивно існуючий об’єкт, на певну реальність. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще немає в об’єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не тільки завдається реальної шкоди охоронюваним суспільним відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові — кримінально-правові відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого ним злочину.

Таким чином, об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Мета: розкрити сутність безпосереднього об`єкта злочину.

Завдання роботи:

—  визначити об`єкт злочину на базі історичного досвіду;

— розкрити поняття об`єкту злочину на прикладі зарубіжного законодавства;

— навести загальну класифікацію об`єктів злочину;

— показати розмежування основного та безпосереднього об`єктів злочину.

Розділ 1. 1. Поняття об`єкта злочину в кримінальному праві

1.1. Визначення об`єкту злочину на базі історичного досвіду

Кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об’єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об’єкт, тим більш небезпечним є злочин, а отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об’єкта.

Вчення про об’єкт злочину є одним із ключових у кримінальному праві й містить ряд складних, дискусійних і цікавих питань. При цьому нагальним було та залишається визначення поняття об’єкта злочину. Протягом тривалого часу відомі вітчизняні й іноземні вчені підходили до вирішення цієї проблеми з різних позицій. Перші дослідники об’єктом злочину визнавали суб’єктивні права особи (A. Feuerbach), норми права в їх реальному бутті (М. С. Таганцев), цінності, як умови здорового існування суспільства (К. Binding), охоронювані нормами права життєві інтереси (F. Liszt), правові блага (Н. Welzel) тощо [17, с. 82].

Специфіка кримінального права, полягає в тому, що воно, передусім, виконує завдання охорони найбільш важливих цінностей, які існують у суспільстві, від спричинення їм шкоди. На відміну від інших галузей системи права, завдання яких полягає в регуляції відповідних груп суспільних відносин (див. напр., ст. 1 Цивільного Кодексу України), завдання кримінального права, яке визначено ст. 1 КК України, полягає в охороні цінностей суспільства, а не в регуляції.

Одразу слід зауважити, що в науці кримінального права, незважаючи на численність праць, присвячених проблемі об’єкта кримінально-правової охорони, не існує єдності в розумінні цього питання.

Підхід до розуміння змісту цього елементу складу злочину протягом XX ст. зазнав суттєвих змін.

Приміром, ще наприкінці XIX ст. О. Ф. Кістяківський писав -«Объектом преступления называется предмет, на который направлено или над которым совершено преступление.

Объектом преступления может быть, вообще говоря, только человек со всеми его правами и учреждениями, которые им, как существом общественным, создаются. Посему кроме жизни, здоровья, свободы, чести, как более или менее основных объектов преступления, так сказать созданных самою природою, таковыми являются также вещи, животные, учреждения» [14, с. 33].

С. Бєлогриць-Котляревський визначав об’єкт злочину як «жизненные интересы и блага», які охороняються нормами права [14, с. 34].

Н. Д. Сергієвський також вказував, що об’єкт злочину — це «конкретные блага и интересы» суспільства [14, с. 34].

М. С. Таганцев, визначаючи зміст поняття «об’єкт злочину», писав, що ним є «заповедь или норма права, нашедшая свое выражение во входящем в сферу субъективных прав, охраненном этой нормой, интересе жизни» [14, с. 35].

У радянській кримінально-правовій науці впродовж всього історичного періоду існування СРСР панувала точка зору про об’єкт злочину, яка була сформульована ще в 1924 р. А. А. Піонтковським в одному з перших радянських підручників з кримінального права. Він зокрема зазначав, що «исходя из общего …учения о преступлении, объектом какого либо преступного деяния следует считать общественные отношения, которые охраняются всем аппаратом уголовно правового принуждения» [14, с. 36].

Така ж точка зору висловлювалась протягом десятиріч і іншими відомими вченими-криміналістами, які розглядали проблему об’єкта злочину

Більшість українських вчених ідентично розглядали цю проблему.

Водночас останніми роками з’явились і дещо інші погляди на зміст об’єкта злочину.

Приміром, П. С Матишевський зазначав, що «…об’єктом злочину, який найповніше, порівняно з іншими елементами складу злочину, відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності» [19, с. 93].

Що ж насправді виступає в кримінальному праві як об’єкт злочину?

Об’єктом злочину в кримінальному праві є те, на що скеровано суспільно небезпечне діяння, те, чому це діяння спричиняє шкоду або ставить під загрозу спричинення такої шкоди.

Визнання як об’єкт злочину виключно суспільні відносини було відповідною «послугою» з боку кримінального права пануючій у радянському суспільстві ідеології, яка висувала на перший ряд суспільні інтереси, а людину з її особистими інтересами та благами залишала на другорядних ролях. Це знаходило свій прояв і в ієрархії задач, які ставились перед кримінальним законом, коли він повинен був насамперед охороняти соціалістичну державу, соціалістичну власність і тільки потім життя, здоров’я, честь та гідність особи, особисту власність та ін. Як справедливо зазначає П. С Матишевський: «Недооцінка значення людини в соціальному житті, її особистості зумовлювало те, що навіть саме поняття «людина» підмінялось знеособленим поняттям «особа як сукупність соціальних відносин» [19, с. 94].

Це входило в протиріччя з загальноприйнятими на рівні світової спільноти пріоритетами, які визнають людину вищою соціальною цінністю і ставлять питання її правової охорони на перше місце.

У подальших наукових працях під об’єктами злочинів розуміли подібні явища, зокрема, конкретні відносини, речі та стани осіб чи речей (С. В. Познишев), матеріальні та нематеріальні цінності (А. Н. Трайнін), суспільні інтереси (Б. С. Нікіфоров), охоронювані кримінальним правом блага (С. Б. Гавриш). Проте найпослідовнішим і найпоширенішим є визнання об’єкта злочину в якості суспільних відносин. Висновок про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується також і на чинному кримінальному законодавстві (наприклад, статті 1, 11, 111, 258, 377 КК) [2]. Однак деякі статті КК найчастіше всього вказують не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (наприклад, статті 115-118, 146, 152, 162, 296, 331 КК), або на різноманітні норми права, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 143, 202, 213, 223, 236, 240 КК) [2].

Визнання суспільних відносин об’єктом злочину випливає із загального вчення про суспільну сутність і призначення кримінального права, яке покликане охороняти найцінніші соціальні здобутки — особу (як сукупність суспільних властивостей і ознак людини та громадянина), її життя, здоров’я, волю, недоторканність, власність та інші законні права й свободи. Об’єктом кримінально-правової охорони є також і громадський порядок, громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України тощо. У ст. 1 КК наводиться перелік найбільш важливих, найголовніших об’єктів, що перебувають під кримінально-правовою охороною. Проте повний і вичерпний перелік таких об’єктів міститься в Особливій частині цього Кодексу, де встановлюється і кримінальна відповідальність за конкретні посягання на них.

Завдяки об’єкту як суспільним відносинам визначається небезпека протиправної поведінки особи, відокремлюється її соціальний зміст — суспільна небезпека. Ст. 11 КК закріплює, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [2]. Звідси, злочинним слід вважати все те, що посягає на суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом. Якщо об’єктом кожного злочину є певні суспільні відносини, то неможливо водночас визнавати об’єктом окремих злочинів щось інше (майно, речі, предмети, норми права тощо). В іншому разі це може призвести до неправильної соціальної оцінки та юридичної кваліфікації злочину.

Останнім часом у вітчизняній кримінально-правовій науці поставлено під сумнів визнання об’єктом злочину суспільних відносин і пропоновану замість цього інше — соціальні цінності. Такий аксіологічний підхід до об’єкта випливає насамперед із положень Конституції України (ст. 3), в якій найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека [1]. На цій підставі поняття «соціальні цінності» пропонується автоматично та беззаперечно перенести на ґрунт кримінального права. При цьому не зовсім враховуються історичні традиції, специфіка кримінально-правової галузі та її окремих інститутів.

Наприклад, в Особливій частині КК більш пріоритетною визнається охорона такого об’єкта, як національна безпека (розділ І «Злочини проти основ національної безпеки України»), а людське життя та здоров’я посідають лише друге місце (розділ II «Злочини проти життя та здоров’я особи»). Крім того, замість конституційних термінів «людина» і «громадянин» у більшості розділів вживається узагальнюючий термін «особа» (розділи II, III, IV Особливої частини КК) [2]. «Звичайно що злочин посягає на суспільні цінності, — пише професор М. Й. Коржанський, — але яке практичне значення такого визначення об’єкта злочину, як його використати для визначення суспільної сутності злочину, його ознак, для кваліфікації злочину, для відмежування одного злочину від іншого? Ніякого практичного значення воно не має і мати не може. Це є загальна оцінка об’єктів уголовно правової охорони, яку давали йому К. Binding і Н. Welzel» [7, с. 80].

Отже, об’єктом злочину є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Зрозуміло, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найбільш значущі для інтересів суспільства і держави відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдати значної шкоди. Відносини, які не підпадають під сферу правового регулювання (звичаєві, моральні, партійні тощо), а також правом заборонені (наприклад, відносини, що виникли внаслідок згоди між правопорушниками про вчинення злочину), не можуть бути об’єктом злочину. Суспільні відносини завжди мають об’єктивний характер, існують поза і незалежно від людської свідомості, а отже, і незалежно від самого кримінального закону, і є первинними щодо нього. Більше того, суспільні відносини є первинними щодо самого злочину. Оскільки злочин завжди посягає на об’єктивно існуючий об’єкт, певну реальність, то він не може завдати шкоду тому, чого немає в об’єктивній дійсності [7, с. 81].

У вітчизняній теорії кримінального права прийнято виділяти такі структурні елементи суспільних відносин:

а) суб’єкти (носії) відносин;

б) предмет, з приводу якого існують відносини;

в) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин [7, с. 81].

Суб’єктами суспільних відносин (учасниками відносин) можуть виступати держава, різноманітні об’єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб’єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди являють собою певні соціальні зв’язки, стосунки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб’єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об’єктом того чи іншого злочину.

Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв’язку з чим існують ці відносини. До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Наприклад, в об’єкті такого злочину, як підміна чужої дитини (ст. 148 КК) [2], остання є лише предметом відносин, що охороняються законом, а їх суб’єктами виступають батьки цієї дитини. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи — матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо).

Соціальний зв’язок як зміст суспільних відносин — це певна взаємодія, певний взаємозв’язок суб’єктів цих відносин. Важливо зазначити, що соціальний зв’язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв’язок має об’єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності. Ззовні соціальний зв’язок виявляється насамперед у різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві тощо), а також в особливостях правового або соціального статусу громадян, у соціальних інститутах тощо. Ось чому для з’ясування сутності соціального зв’язку потрібно спочатку встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин [17, с. 95].

Соціальний зв’язок, як правило, — це відповідний вид діяльності нормальна діяльність правоохоронних органів, нормальна діяльність суб’єктів господарювання, діяльність по забезпеченню безпеки довкілля та ін. Однак соціальний зв’язок може існувати і в пасивній, (застиглій) формі; як той чи інший правовий інститут (напр., інститути громадянства України, іноземного громадянина) або соціального статусу громадянина (напр., інститут державного діяча, інститут службової особи та ін.) у його взаємодії з іншими учасниками (суб’єктами) правовідносин.

Соціальний зв’язок завжди має своє насичення. Він виникає тільки між кимось і тільки відносно чогось. Не може бути безпредметний та знеособлений причинний зв’язок.

Слід зауважити, що існують і інші думки з приводу структури суспільних відносин. Скажімо, у структуру суспільних відносин включають:

—  дії суб’єктів або їх стан один щодо одного;

— інтереси суб’єктів;

— предмет відносин [17, с. 95].

Не вдаючись до аналізу цієї схеми, яка має як своїх прихильників, так і противників, зазначимо, що вона не зовсім відповідає законам системності, тому що штучно виділяє як обособлений елемент (напр., інтереси особи), який є характеристикою іншого (загального) елемента (суб’єкта) і т. ін.

Викладене дозволяє зробити важливий у практичному відношенні висновок про те, що для з’ясування сутності соціального зв’язку необхідно встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин.

Соціальний зв’язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться в нерозривному зв’язку з іншими їх структурними елементами. З одного боку, на його зміст впливають суб’єкти суспільних відносин, бо він є певною формою їхньої взаємодії і взаємозв’язку; з другого — його не можна розглядати у відриві від предмета суспільних відносин, яким завжди виступає те, з приводу чого або у зв’язку з чим виникають і функціонують суспільні відносини. Отже, і сам соціальний зв’язок завжди виникає й існує у зв’язку з тими чи іншими предметами суспільних відносин. Тому слід визнати, що соціальний зв’язок завжди має предметний характер. Безпредметного соціального зв’язку в суспільстві бути не може. Важливо зауважити й те, що соціальному зв’язку, як і суспільним відносинам, завжди властивий об’єктивний характер. Він існує як щось дане, реальне, наявне і лише в такому вигляді виступає як елемент об’єкта злочину.

Виходячи з аналізу соціальних відносин можна повернутись до визначення об’єкта злочину.

Шкода, яка спричиняється злочином, так чи інакше спрямована на один з елементів системи суспільного відношення. Вектор злочину завжди спрямований на один з елементів суспільного відношення — або на його предмет (об’єкт), або на учасника (суб’єкта), або на соціальний зв’язок. При цьому куди б не був він націлений, шкода спричиняється суспільному відношенню в цілому. Не може існувати такого положення, коли шкода спричинена, наприклад, предмету, а все суспільне відношення залишилось неушкодженим. Тому не може бути підтримана позиція тих авторів, які вказують, що об’єктом злочину можуть виступати елементи структури суспільних відносин, а не суспільні відносини в цілому [17, с. 97].

П. С. Матишевським висловлена ще одна точка зору, згідно з якою як об’єкт злочину, крім суспільних відносин, виступають і особисті блага людини (життя, здоров’я, фізична недоторканість, честь, гідність) Слід зазначити, що ця точка зору заслуговує повної підтримки, оскільки вказані блага — це природні цінності, існування яких не залежать від суспільства і держави, а можуть ними лише охоронятись [19, с. 96].

Одночасно як об’єкт злочину слід виділити й інтереси окремої людини, які трансформовані в загальнолюдські інтереси і стали загальнолюдськими цінностями. Такими цінностями й інтересами є мир, екологічна безпека, захищеність від актів терору та ін.

Виходячи з усього сказаного, можна дати визначення поняттю «об’єкт злочину».

Об’єктом злочину в кримінальному праві є суспільні відносини, блага та інтереси, які прийняті під кримінально-правову охорону і яким внаслідок вчинення злочину спричиняється або може бути спричинена шкода.

Слід зауважити, що «обсяг» об’єкта злочину в кримінальному праві є категорією динамічною, а не статичною. Наочно це проявилось останніми роками й особливо у зв’язку з прийняттям Кримінального Кодексу України 2001 p., коли було здійснено як декриміналізацію так і криміналізацію значного кола діянь [7, с. 84].

Коло суспільних відносин, які приймаються під кримінальну охорону, змінюється відповідно до розвитку суспільства, характеристик його економічної та соціальної систем. Так, існування, наприклад, такого складу злочину, як комерційне посередництво, у КК 1960 р. було зумовлено потребою охорони суспільних відносин соціалістичної командної економіки, яка аж ніяк не могла сприйняти навіть натяку на існування елементів відносин ринкової економіки, одним з яких є посередницька діяльність. Або інший приклад. В КК 1960 р. не було передбачено відповідальності за несплату податків. Це визначалось знов-таки існуванням такої фінансово-бухгалтерської системи, за якої несплата податків фактично була виключена. З початком переходу до ринку, при якому роль податків важко переоцінити, виникла потреба в кримінально-правовій охороні суспільних відносин у галузі оподаткування, що і було зроблено відповідними законами, які встановили кримінальну відповідальність за спричинення шкоди цим суспільним відносинам [7, с. 85].

З урахуванням викладеного зазначимо, що всі елементи суспільних відносин перебувають у нерозривному зв’язку між собою. При заподіянні шкоди хоча б одному з елементів суспільних відносин руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один із його елементів, руйнує їх у цілому.

Таким чином, об’єкт злочину — це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди.

1.2. Поняття об`єкту злочину на прикладі зарубіжного           законодавства

Правильне встановлення об’єкта злочину має важливе теоретичне та практичне значення. Саме об’єкт суттєво сприяє визначенню поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, є провідним критерієм для класифікації злочинів, а також для побудови системи Особливої частини КК. Завдяки об’єктові з’ясовується характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, вирішується питання про правильну кваліфікацію діяння, а також про його відмежування від суміжних суспільно небезпечних посягань. Усе це дозволяє дійти висновку, що вчення про об’єкт злочину є одним із ключових у кримінально-правовій науці.

Однак проблема об’єкту злочину ще достатньо не вирішена. Мається різнобічність тлумачення поняття об’єкту злочину в кримінально-правовій науці як в нашій країні так і за її межами.

Досить сказати, що даній проблемі в науці зарубіжних країн приділяється мало уваги. Такому положенню сприяє те, що в Загальних частинах кримінальних кодексів ряду країн, або в розділах, які містять загальні положення кримінального законодавства, відсутні вказівки на об’єкт злочину (Японія, Австралія) [14, с. 53].

Загальні частини кримінальних кодексів ряду країн містять норми де вказується на об’єкт злочину. Наприклад, ст. 1 КК Франції визначає об’єкт злочину як: “Злочинне діяння, яке закони карають поліцейськими покараннями, є порушенням. Злочинне діяння, яке закони карають виправними покараннями, є проступком. Злочинне діяння, яке закони карають мученицькими або ганебними покараннями, є злочином” [14, с. 53].

Кримінальний кодекс Німеччини (параграф 12 глава 11) визначає злочин як: “протиправне діяння за яке передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання” [14, с. 53. ]Як бачимо, об’єктом злочину закон зарубіжних країн називає сам злочин, а в окремих випадках правові норми.

Розділ 2. Правова характеристика безпосереднього об’єкту злочину

          2.1. Загальна класифікація об`єктів злочину

У вітчизняній науці кримінального права найбільш прийнятною вважається триступенева класифікація об’єктів «по вертикалі».

Однак останніми роками у вітчизняній кримінально-правовій науці почали висловлюватись думки про інші схеми об’єктів злочину.

По вертикалі об’єкти злочину поділяються на:

— загальний об’єкт;

— родовий об’єкт;

—  безпосередній об’єкт [8, с. 76].

Ця схема була запропонована ще в 1938 р. В. Д. Меньшагіним і визнана більшістю вчених. Вона відповідає класичний філософській схемі співвідношення категорій «загального», «особливого» та «окремого» [8, с. 76].

Згідно з нею розрізняють загальний, родовий і безпосередній об’єкти. Визначальною рисою такої класифікації є те, що вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, її окремі групи та конкретні суспільні відносини повною мірою відповідають взаємовідносинам філософських категорій «загального», «особливого» («спеціального») та «окремого» («конкретного»). Усе це дає змогу визначити об’єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Загальним об’єктом злочину визнається вся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто — це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. До цієї системи входять різноманітні суспільні відносини: життя, здоров’я та інші інтереси особи, національна безпека, власність, сфера господарської діяльності, громадська безпека, нормальна діяльність органів державної влади тощо. Загальний об’єкт злочину не є раз і назавжди усталеним, він може змінюватися (збільшуватися або зменшуватися) у зв’язку із змінами кримінального законодавства, обумовленими змінами у суспільному житті. Існування загального об’єкта дозволяє розкрити спрямованість злочину на зміну суспільних відносин, адже суспільна небезпека злочинного діяння і полягає в тому, що воно змінює встановлені у суспільстві відносини. Саме так розуміється загальний об’єкт злочину в ст. 1 КК [8, с. 77].

Загальний об’єкт об’єднує вичерпне коло суспільних відносин, взятих під охорону закону про кримінальну відповідальність. Якщо ж ті чи інші відносини не взяті під охорону (наприклад, дружні стосунки, товариство), то завдання їм (відносинам) шкоди не є злочином. Загальний об’єкт злочину має важливе значення для визначення природи та сутності злочинів, відмежування від незлочинних діянь тощо.

Звичайно, життя не стоїть на місці і загальний об’єкт злочину буде постійно змінюватись відповідно до розвитку суспільства та завдань, які стоять перед кримінальним законом. Практично 15-20 років тому ніхто не думав вводити в КК норми, які б охороняли інформаційне поле. Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій, можливості вчинення за їх допомогою або відносно інформації, яка зберігається в них, злочинів, зумовив нагальну потребу прийняття під кримінально-правову охорону суспільних відносин у галузі використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж [8, с. 78].

Однак не всі вчені однозначно визнають існування загального об’єкта злочину.

Скажімо, П. С Матишевський, зокрема, зазначав, що «…вся сукупність суспільних відносин не може бути об’єктом, як елемент складу злочину. По суті, це об’єкт кримінально-правової охорони, який не слід ототожнювати з поняттям об’єкта злочину» [17, с. 102].

Однак у такій позиції міститься помилка. Загальний об’єкт злочину за параметрами справді збігається з об’єктом кримінально-правової охорони. Однак ці поняття абсолютно різнорівневі і не можуть ототожнюватись. Практично, якщо стати на таку позицію, слід взагалі ліквідувати систему поділу об’єктів на види, оскільки бувають випадки, коли практично збігаються родовий і безпосередній об’єкти кримінально-правової охорони (напр., родовий і безпосередній об’єкти при вбивстві; родовий і безпосередній об’єкти при вчиненні посягань на власність та ін.) [17, с. 103].

Значення загального об’єкта злочину полягає також у тому, що завдяки йому визначається коло найбільш важливих суспільних відносин, благ та інтересів суспільства, які приймаються під кримінальноправову охорону.

Під родовим об’єктом злочину розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Суспільні відносини даного виду становлять собою менш високий рівень узагальненості та охороняються визначеною сукупністю кримінально-правових норм. Родовий об’єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, через що виступає своєрідним критерієм об’єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК [6, с. 125].

У процесі створення нового КК України було піддано докорінній ревізії саме родові об’єкти злочину — виділено нові родові об’єкти злочину (напр., «Злочини проти довкілля», «Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж», «Злочини проти безпеки виробництва» та ін.); деякі раніше визначені родові об’єкти поділені (напр., «Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи» розділені на «Злочини проти життя та здоров’я особи», «Злочини проти волі, честі та гідності особи» та «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості»); деякі родові об’єкти визначені по-новому, виходячи із сучасного розуміння їх змісту (напр., «Посадові злочини» — «Злочини у сфері службової діяльності») [6, с. 125].

Однак диференціація родових об’єктів здійснена в чинному кримінальному кодексі не до кінця. Приміром, злочини у сфері фінансової діяльності не були виділені за їх родовим об’єктом і залишились як складова у розд. VII КК — «Злочини у сфері господарської діяльності».

Безпосереднім об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об’єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна — державна, колективна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві — громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо). Безпосередній об’єкт є обов’язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу злочину. Без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння [6, с. 126].

Безпосередній об’єкт злочину дуже рідко вказується у диспозиції конкретної норми особливої частини КК (напр., ст. 113 КК «Диверсія», яка прямо вказує, що ці діяння посягають на державу, яка і є в даному випадку безпосереднім об’єктом злочину) [2].

По горизонталі безпосередній об’єкт злочину поділяється на:

—  основний безпосередній об’єкт;

— додатковий безпосередній об’єкт;

— факультативний безпосередній об’єкт [6, с. 127].

Необхідність такої класифікації зумовлює те, що в ряді випадків один і той самий злочин посягає одразу на декілька об’єктів. Наприклад, при вчиненні посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК), шкода завдається як інтересам правосуддя, так і життю чи здоров’ю названих учасників діяльності по його здійсненню.

Такі злочини містять у собі декілька безпосередніх об’єктів, з яких законодавець обирає один, що висуває на «першу лінію» кримінально-правової охорони як найбільш важливий у випадку вчинення конкретного діяння, той, який саме і визначає суспільну небезпеку даного злочину, структуру складу злочину, а інші охороняє паралельно в зв’язку з їх обов’язковим існуванням при вчиненні конкретного злочинного посягання.

Об’єкт злочину, який визначає суспільну небезпеку конкретного діяння, входить в характеристику складу конкретного злочину та визначає його місце в системі родового та загального об’єктів злочину, називається основним безпосереднім об’єктом злочину.

Об’єкт злочину, якому в кожному випадку посягання на основний безпосередній об’єкт злочину обов’язково спричиняється шкода і який через це перебуває під кримінально-правовою охороною паралельно з основним безпосереднім об’єктом, носить назву додаткового безпосереднього об’єкта злочину (напр., здоров’я при вчиненні розбою).

Додатковий факультативний об’єкт злочину — об’єкт, якому при вчиненні конкретного злочину може бути спричинена шкода, однак він спеціально не перебуває під охороною при вчиненні даного злочину, а, як правило, охороняється іншою нормою Кримінального кодексу (напр., відносини власності при вчиненні хуліганства) [6, с. 128].

Крім класифікації безпосередніх об’єктів «по вертикалі», виділяють їх класифікацію й «по горизонталі». Сутність останньої полягає в тому, що на рівні безпосереднього об’єкта розрізняють основний (головний) та додатковий об’єкти. Це має місце тоді, коли одним і тим же злочином заподіюється шкода кільком видам суспільних відносин. Отже, йдеться про багатооб’єктні злочини, в яких одні безпосередні об’єкти є основними, а інші — додатковими. Наприклад, при пошкодженні об’єктів магістральних нафто-, газо-та нафтопродуктопроводів, якщо це спричинило загибель людей, інші нещасні випадки з людьми чи інші наслідки, передбачені ч. 3 ст. 292 КК, основним об’єктом виступає нормальна робота зазначених трубопроводів, а додатковим — життя особи, її здоров’я, власність, пожежна безпека, довкілля [2].

Основним (головним) безпосереднім об’єктом називаються ті суспільні відносини, посягання на які становить суспільну сутність злочину та заради охорони яких законодавець створив відповідну кримінально-правову норму. Завдяки основному безпосередньому об’єкту визначається місце злочину в системі Особливої частини КК.

Додатковим безпосереднім об’єктом є ті суспільні відносини, яким заподіюється або стосовно яких виникає загроза заподіяння шкоди поряд з основним об’єктом. Розрізняють додатковий необхідний (обов’язковий) безпосередній об’єкт і додатковий факультативний (необов’язковий) безпосередній об’єкт [6, с. 129].

Додатковий необхідний об’єкт злочину — це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Наприклад, у складі необережного знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) основним безпосереднім об’єктом є власність, а додатковим необхідним — життя або здоров’я особи.

Додатковий факультативний об’єкт злочину — це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому — завдання шкоди цим відносинам не відбувається (наприклад, здоров’я при вчиненні зґвалтування ч. 1ст. 152 КК) [2].

Проведення обґрунтованої класифікації об’єктів кримінально-правової охорони допомагає більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об’єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з’ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання. Класифікація об’єктів злочину впливає також і на вирішення питання про кваліфікацію злочинів.

          2.2. Розмежування основного та безпосереднього об`єктів злочину

З родовим безпосередній об’єкт найчастіше співвідноситься як частина та ціле, але іноді вони збігаються за обсягом (наприклад, і родовим, і безпосереднім об’єктом убивства є життя особи). У певних випадках кілька злочинів мають один безпосередній об’єкт: так, безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених статтями 121-126, є здоров’я особи, а злочинів, передбачених статтями 328-330 КК, — сфера охорони державної таємниці. У деяких нормах безпосередній об’єкт зазначається у диспозиції статті Особливої частини КК (наприклад, безпосереднім об’єктом державної зради ст. Ill KK називає суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку України) [3]. Проте найчастіше безпосередній об’єкт конкретного злочину встановлюється шляхом тлумачення закону.

На думку деяких вчених, між родовим і безпосереднім об’єктом слід виділяти ще й видовий об’єкт (суспільні відносини одного виду), тобто об’єкт певного окремого виду злочину — крадіжки, вбивства, хуліганства тощо. Оскільки стаття КК передбачає (описує) не конкретний злочин, а його вид, то пропонується визнавати об’єктом цього виду злочину не безпосередній (конкретний), а видовий об’єкт, тобто об’єкт певного виду. Безпосередній об’єкт у такому разі є лише частковим випадком прояву, буття видового (окремого) виду суспільних відносин.

Якщо родовий об’єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об’єктом посягання.

Під безпосереднім об’єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об’єкта як елементу складу злочину безпосередній об’єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб’єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об’єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об’єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об’єктом вбивства є життя людини. У певних випадках кілька злочинів мають безпосередній об’єкт: напр., безпосереднім об’єктом розкрадань державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати є відносини власності. Об’єктом злочинів, передбачених ст.101-106 — здоров’я особи. У деяких статтях КК безпосередній об’єкт зазначається у самому законі. Наприклад, у ст.56 як безпосередній об’єкт державної зради зазначено суверенітет, територіальну недоторканність, обороноздатність або державну небезпеку України [15, с. 277].

Найчастіше безпосередній об’єкт того чи іншого злочину встановлюється шляхом тлумачення закону. Так, у ст.147 йдеться про випуск або реалізацію недоброякісної продукції. Це дає підстави для висновку, що безпосереднім об’єктом цього злочину є інтереси і права споживачів на отримання доброякісної, тобто такої, що відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам та технічним умовам, або комплектної продукції і товарів. Безпосереднім об’єктом злочину можуть бути і різні види найважливіших соціальних цінностей.

Безпосередній об’єкт злочину є конструктивною (обов’язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов’язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об’єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів. Напр., дуже схожі такі злочини, як масові безпорядки і хуліганство, але об’єкти цих діянь різні. Об’єктом масових безпорядків є основи громадської безпеки, а хуліганство посягає на громадський порядок.

«По горизонталі» безпосередні об’єкти можуть поділятися на основні та додаткові. Наприклад, основним об’єктом розбою є право власності, а додатковим — життя та здоров’я особи [6, с. 133].

Основним і найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція безпосередніх об’єктів злочинного посягання. Конкуренція безпосередніх об’єктів посягання виникає у зв’язку з тим, що злочин заподіює суспільно небезпечну шкоду не одному, а кільком об’єктам одночасно. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння. Таким чином, оскільки злочин заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди не одному, а кільком безпосереднім об’єктам кримінально-правової охорони, то при кваліфікації діяння необхідно виділити ті суспільні відносини, які в цьому конкретному випадку є головним, визначальним, провідним об’єктом посягання. Інші безпосередні об’єкти цього посягання, яким заподіюється шкода, є додатковими чи факультативними.

У визначені головного безпосереднього об’єкта злочину є суттєві розбіжності. Одні автори головним безпосереднім об’єктом злочину визнають ті суспільні відносини, ті інтереси, які законодавець, створюючи певну кримінально-правову норму, прагнув поставити під охорони кримінального закону [6, с. 134]. Здається, що таке визначення безпосереднього об’єкта злочину невдале, оскільки в ньому немає головної ознаки цього об’єкта. Основним у цьому визначенні є вказівка на прагнення законодавця поставити об’єкт під охорону кримінального закону. Таке твердження є суперечливим, оскільки і додатковий об’єкт за своєю важливістю і цінністю заслуговує на кримінально-правову охорону. Наприклад, здоров’я людини однаковою мірою охороняється кримінальним законом поряд з відносинами власності при грабежі і розбої, зі статевою свободою при зґвалтуванні і т.ін. Звідси стає зрозумілим, що сутність головного безпосереднього об’єкта не в цьому.

Визначальними ознаками головного безпосереднього об’єкта злочину є те, що з посягання на головний об’єкт випливає суспільна сутність злочину, що головний об’єкт злочину визначає його суспільну сутність. Зокрема хуліганство у багатьох випадках заподіює шкоду здоров’ю, відносинам власності, але суспільна сутність хуліганства полягає в посяганні на громадський спокій (порядок). Те саме можна сказати і про розбій, суспільна сутність якого — посягання на відносини власності.

Отже, головний безпосередній об’єкт можна визначити як ті суспільні відносини, посягання на які є суспільною сутністю певного злочину і з метою охорони яких було створено саме цю кримінально-правову норму. Доцільно було б у визначенні поняття головного безпосереднього об’єкта вказати на те, що він є найціннішим з усіх інших об’єктів, яким завдається шкода внаслідок цього злочину. Але для чинного кримінального законодавства це не характерно. Головний об’єкт має бути визначальним для кваліфікації злочину та для розміщення певної норми у Кримінальному кодексі. При такому підході до побудови системи кримінального законодавства норми про відповідальність, зокрема за розбій, слід віднести до глави про злочини проти особи, а норми про відповідальність за знищення майна загальнонебезпечним способом — до глави про злочини проти громадської безпеки і т.ін.

Додатковим безпосереднім об’єктом злочину є ті суспільні відносини, посягання на які не становить суспільної сутності цього злочину, але які руйнуються цим злочином поряд з головними або яким загрожує небезпека порушення разом з головними. Такими є здоров’я при розбої (статті 86 і 142 КК), життя чи здоров’я при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), власність при диверсії (ст. 60 КК), пошкодженні шляхів і транспортних засобів (ст. 78 КК), життя і здоров’я при порушенні правил охорони праці (ч. 2 ст. 135 КК) та деякі ін. [3] Особливість додаткового об’єкта полягає в тому, що він у багатьох випадках є самостійним об’єктом злочину і потребує кримінально-правової охорони.

Факультативним безпосереднім об’єктом злочину визнаються ті суспільні відносини, які певним посяганням в одних випадках зазнають шкоди, а в інших — ні. Наприклад, при умисному знищенні чи пошкодженні чужого майна (статті 89 і 145 КК) [3] в одних випадках заподіюється смерть потерпілих, а в інших випадках вчинення цих злочинів такі наслідки не настають.

Класифікація безпосередніх об’єктів «по горизонталі» має велике не тільки пізнавальне, а й практичне значення для кваліфікації злочинів. Значення це полягає в тому, що діяння кваліфікують лише за головним безпосереднім об’єктом. Тому практично дуже важливо з усіх об’єктів, які внаслідок певного злочину зазнають шкоди, виділити головний. Виділити головний і додатковий безпосередні об’єкти у вчиненому діянні — одне з важливих завдань кваліфікації злочину. Якщо не проводити такого розрізнення між кількома безпосередніми об’єктами, то в деяких випадках неможливо правильно кваліфікувати діяння. Саме тому припускаються помилки при відмежуванні і кваліфікації, зокрема, хуліганства і злочинів проти особи.

Деякі автори не погоджуються з думкою, що хуліганство посягає на два об’єкти — правила співжиття і здоров’я особи [14, с. 122]. Але професор Н.Ф. Кузнецова змушена визнати, що, поряд з громадським порядком, хуліганство заподіює шкоду також особі і відносинам власності. Ця обставина змушує виділити головне благо (об’єкт), на яке спрямоване посягання і яке зумовлює кваліфікацію діяння. Без цього неможливо з’ясувати, чому хуліганство, поєднане із заподіянням легких тілесних ушкоджень або з пошкодженям чи знищенням чужого майна незначної вартості, не потребує додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи і власності.

Ті автори, які не відрізняють головного безпосереднього об’єкта посягання від додаткового припускаються помилок у визначенні безпосереднього об’єкта окремих злочинів. Зокрема в «Курсі радянського кримінального права» визнається, що безпосереднім об’єктом посягання під час диверсії (ст. 60 КК), поряд з економічною основою держави, є також особа, її життя і здоров’я. Але оскільки автори праці при цьому не відрізняють головного об’єкта диверсії (економічна основа держави) від факультативного (життя, здоров’я, власність), то незрозуміле, чому це діяння не кваліфікується і за статтями про відповідальність за посягання на особу та власність. Виділення факультативного (додаткового) об’єкта має важливе значення тому, що він не є обов’язковою ознакою конкретного складу злочину і не завжди його називають серед кваліфікуючих обставин злочину. Але безперечно, що заподіяння злочинної шкоди поряд з головним об’єктом ще й додатковому (факультативному) значно підвищує суспільну небезпечність діяння. Цю обставину має враховувати суд, призначаючи покарання [14, с. 124].

Оскільки факультативний безпосередній об’єкт посягання не е обов’язковою ознакою складу злочину і не завжди впливає на кваліфікацію діяння, хоч значною мірою підвищує суспільну небезпечність посягання і тяжкість заподіяної злочином шкоди, то було б доцільно завжди вказувати факультативний об’єкт як одну з кваліфікуючих ознак складу злочину.

Таким чином, скоєння діяння має головний безпосередній об’єкт посягання, додатковий і факультативний. Одночасне заподіяння злочином суспільно небезпечної шкоди кільком безпосереднім об’єктам називається конкуренцією безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони [14, с. 125]. Конкуренція безпосередніх об’єктів виникає при скоєнні розбою (статті 86 і 142 КК), при викраденні, вчиненому посадовою особою зі зловживанням нею своїми посадовими повноваженнями (ст. 84 КК), при вбивстві, поєднаному із зґвалтуванням (п. «ж» ст. 93 КК), порушенні правил охорони праці (ст. 135 КК), завідомо неправдивому доносі (ст. 177 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) та багатьох інших злочинах [2]. Оскільки в таких випадках кожен з конкуруючих безпосередніх об’єктів є самостійним об’єктом кримінально-правової охорони, то для кваліфікації діяння важливо враховувати всі особливості цих об’єктів і заподіювану їм шкоду.

Конкуренція об’єктів значно ускладнює кваліфікацію злочинів і спричинюється до помилок. Немає єдності у кваліфікації таких злочинів і в судовій практиці. Зокрема по-різному кваліфікуються: дії матеріально відповідальних осіб по приховуванню нестач, допущених ними внаслідок халатності, за статтями 165 і 167 КК [2], хоч матеріально відповідальні особи (продавці, касири, їздові, водії, комірвики та ін.) не є посадовими особами, а тому вони не можуть відповідати за ст. 165 КК; посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку (ст. 190′ КК) кваліфікується за сукупністю злочинів за п. «в» ст. 93 КК, а посягання на життя державного діяча у зв’язку з його державною діяльністю (ст. 58 КК) кваліфікується як один злочин; заподіяння смерті потерпілому з необережності при розбої кваліфікується за сукупністю злочинів (статті 142 і 98 КК), а заподіяння смерті потерпілому з необережності при вимаганні чужого майна (ст. 862 чи ст. 144 КК) кваліфікується як один злочин [2].

Такі розбіжності у кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об’єктів посягання вимагають ретельного дослідження проблеми і вироблення правил кваліфікації злочинів при конкуренції об’єктів. Конкуренція безпосередніх об’єктів зумовлюється складністю суспільного життя. Все-загальна поєднаність явищ реальної дійсності призводить до того, що злочини у багатьох випадках заподіюють шкоду кільком суміжним суспільним відносинам. Встановлюючи кримінальну відповідальність за певні злочини, законодавець враховує цю особливість злочинного заподіяння шкоди.

Конструкція складу злочину, віднесення його до конкретної глави в системі законодавства проводиться з урахуванням злочинної шкоди, заподіюваної злочином усім безпосереднім об’єктам. Але вирішальним при цьому є головний безпосередній об’єкт, тобто той з усіх, заради охорони якого створено відповідну кримінально-правову норму і заподіяння шкоди якому є сутністю даного злочину. При цьому заподіяння шкоди додатковому, другорядному об’єктові відсувається на друге місце, але враховується законодавцем [6, с. 137].

Крім того, треба зазначити, що шкода цьому додатковому об’єктові в одних випадках заподіюється, а в інших — ні. Наприклад, при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), тероризуванні засуджених (ст. 692 КК), розбійному нападі (статті 86 і 142 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) [2] та деяких інших злочинах, поряд з головними об’єктами, неминуче заподіюється і шкода особі. Але оскільки особа як об’єкт кримінально-правової охорони при вчиненні таких злочинів є лише додатковим об’єктом, то названі злочини не є посяганнями на особу, і тому вони віднесеш законодавцем до глав про злочини проти інших суспільних відносин. За загальним правилом, додатковий безпосередній об’єкт посягання при вчиненні таких злочинів з точки зору громадських інтересів є менш суспільно цінним порівняно з головним об’єктом. Так, державна влада (головний об’єкт) є більш суспільно цінним благом порівняно з особою (додатковий об’єкт) при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК) [2].

У деяких випадках більш цінним є додатковий об’єкт. Життя людини (додатковий об’єкт) є більшою цінністю порівняно з безпечними умовами праці (ст. 135 КК) чи безпекою руху автомототранспортних засобів (ст. 215 КК), оскільки ці умови і безпека охороняються не заради самих себе, а для охорони, у першу чергу, життя та здоров’я людей.

Виділення з кількох конкуруючих безпосередніх об’єктів злочину головного, додаткового і факультативного значно полегшує проблему кваліфікації діяння, але повністю її не вирішує. Для цього ще необхідно з’ясувати ролі додаткового і факультативного об’єктів у механізмі вчинення злочину. До того ж виявляється, що у багатьох випадках заподіяння шкоди додатковому об’єктові є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному. Іноді шкода головному об’єктові може бути заподіяна лише шляхом заподіяння шкоди додатковому. Наприклад, викрадення державного чи колективного майна посадовою особою (ст. 84 КК) не може бути вчинене інакше, як тільки шляхом використання цією особою своїх посадових повноважень на шкоду державним інтересам або інтересам окремих громадян (ст. 165 КК). Протиправне заволодіння державним чи колективним майном хоч би й посадовою особою, але без використання нею своїх службових повноважень утворює вже інший злочин [3]. Так само і розбійний напад інакше не може бути вчинений як тільки шляхом застосування насильства або погрози застосувати насильство, небезпечного для життя чи здоров’я власника, володільця майна або його охоронця. Неможливий також неправдивий донос без наклепу.

Таким чином, оскільки заподіяння шкоди додатковому об’єктові є способом, невід’ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові і інакше цю шкоду не можна йому заподіяти, то з цього можна зробити висновок, що склади таких злочинів охоплюють заподіяння шкоди і додатковому об’єктові. Отже, подібні діяння належить кваліфікувати лише за тією статтею кримінального закону, яка передбачає відповідальність за посягання на головний об’єкт.

Протилежне рішення призвело б до висновку, що при посяганні на життя державного діяча, наприклад, діяння належить кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 58 та п. «в» ст. 93 КК, а викрадення державного чи колективного майна посадовою особою шляхом зловживання своїми повноваженнями — за сукупністю статей 84 і 165 КК [3]. Але це була б штучна і невиправдана сукупність, оскільки посягання в цих злочинах визначається спрямованістю на один об’єкт.

Ті злочини, при вчиненні яких заподіяння шкоди додатковому об’єктові не є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, при вчиненні яких шкода додатковому об’єктові заподіюється не завжди, утворюють сукупність злочинів, що їх кваліфікують за відповідними статтями за сукупністю.

Характерним прикладом цього є хуліганство, яке водночас заподіює шкоду кільком безпосереднім об’єктам: громадському порядку, здоров’ю, честі, гідності громадян (потерпілих), а також відносинам власності. При цьому деяким з цих об’єктів хуліганство заподіює шкоду неминуче, завжди (громадському спокою, честі, гідності). Власне порушення громадського порядку тільки й можливе способом грубого нехтування нормами поведінки, чемності і моралі, що неминуче призводить до приниження, плюндрування гідності, честі оточуючих хулігана осіб, в чому і виявляється неповага до суспільства. З цього випливає висновок, що заподіяння шкоди честі, гідності потерпілих є способом хуліганського діяння, а тому воно повністю охоплюється складом хуліганства. Щодо заподіяння шкоди здоров’ю чи майнової шкоди, то заподіяння такої шкоди не є способом чи складовою частиною хуліганських дій, способом порушення громадського порядку. Тому хуліганство, поєднане із заподіянням шкоди здоров’ю чи майнової шкоди, належить кваліфікувати за сукупністю відповідних статтей КК [6, с. 140]. Взагалі треба зазначити, що зведення мотиву злочину (хуліганства) до складу злочину є суттєвою логічною і юридичною помилкою, оскільки щоразу виникає штучно створена проблема — як кваліфікувати діяння і його мотив [6, с. 140].

Таким же чином кваліфікується розбійний напад, поєднаний з вбивством потерпілого, вбивство, поєднане із зґвалтуванням та інші подібні діяння. При цьому треба мати на увазі, що розбійний напад завжди охоплює заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень, тобто завжди охоплює заподіяння шкоди здоров’ю, оскільки без заподіяння шкоди здоров’ю (чи погрози заподіяти таку шкоду) немає розбою. У ч. 2 ст. 86 та ч. З ст. 142 КК йдеться про заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Але заподіяння смерті потерпілому складом розбою не охоплюється. В таких випадках скоєне утворює сукупність злочинів [6, с. 141]. Обгрунтування такої кваліфікації є в законі. В диспозиції статей 86 і 142 КК вказується на насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрозу застосувати до неї таке насильство, а також на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Про заподіяння смерті потерпілому у статтях 86 і 142 КК не йдеться. Отже, розбійний напад завжди поєднаний з посяганням на здоров’я потерпілого. Заподіяння смерті при розбійному нападі не є обов’язковою ознакою злочину.

Не можна погодитися з тим, що розбійний напад охоплює також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть з необережності, тобто злочин, передбачений ч. 3 ст. 101 КК [2].

Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України про кваліфікацію розбійного нападу, поєднаного із заподіянням смерті потерпілому, у всіх випадках за сукупністю злочинів є обгрунтованими.

Отже, розбійний напад як діяння, що ніяк не пов’язане із заподіянням смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті, а тому таке діяння завжди кваліфікують за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 86 чи ч 3 ст. 142 і п. «а» ст. 93 КК або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст 142 і ч. З ст. 101 КК, або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 і ст. 98 КК [2].

Все викладене можна узагальнити у вигляді такого правила кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об’єктів: діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об’єктові посягання є способом, невід’ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому безпосередньому об’єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів.

Застосування цих правил у законотворчій і правозастосовчій діяльності значно полегшить кваліфікацію злочинів як за їх сукупністю, так і при конкуренції безпосередніх об’єктів посягання. Якщо застосувати ці правила до кваліфікації, зокрема, вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, заподіяння шкоди здоров’ю і залишення в небезпеці, заподіяння шкоди здоров’ю представникові влади під час опору чи насильства над ним, то це дасть можливість грунтовно і без помилок кваліфікувати такі діяння: в одних випадках як один злочин, в інших — за сукупністю злочинів.

Так, умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, завжди утворює сукупність злочинів. Ця кваліфікація грунтується на тому, що конкуруючі об’єкти (життя і статева свобода чи статева недоторканність) не перебувають у такому тісному зв’язку, який є, зокрема, при розбої, бандитизмі чи хуліганстві. Ні вбивство не є способом зґвалтування, ні зґвалтування не є складовою частиною вбивства. Цей злочин заподіює шкоду двом об’єктам, але кожному окремо, тому і кваліфікувати ці злочини треба окремо. Жодне з цих діянь не є способом вчинення іншого, тому вони не охоплюють одне одного і кваліфікація скоєного лише за п. «ж» ст. 93 КК буде, на нашу думку, неповною, необгрунтованою і тому неправильною [6, с. 144].

Конкуренція безпосередніх об’єктів злочину виникає також при посяганнях на честь, гідність, життя і здоров’я представників влади, працівників міліції, народних дружинників і військовослужбовців, при хуліганстві та деяких інших злочинах. Вибір головного безпосереднього об’єкта посягання для правильної кваліфікації забезпечується і в цих випадках за тими самими правилами, що їх було розглянуто вище.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. (п. 8) роз’яснюється, що заподіяння легких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, побоїв потерпілим — народному дружинникові чи військовослужбовцю — охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 188′ КК і кваліфікується як один злочин, а заподіяння працівникові міліції середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження при опорі утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 188′ та ч. 2 ст. 1892 КК [16, с. 251]. Заподіяння шкоди здоров’ю при цьому є способом вчинення іншого більш тяжкого злочину. Якщо ж заподіяння шкоди одному об’єктові є способом заподіяння шкоди іншому, головному об’єктові посягання, то діяння утворює один злочин.

Так само як один злочин кваліфікується посягання на життя працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця у зв’язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку (ст. 190′ КК), поєднане із заподіянням їм побоїв, тілесних ушкоджень чи застосуванням до них іншого насильства.

Хуліганські дії, що супроводилися погрозою вбивством, образою громадянина, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких ушкоджень) чи пошкодженням державного і колективного майна або приватного майна громадян без обтяжуючих обставин, також кваліфікуються як один злочин тільки за відповідною частиною ст. 206 КК. Вчинення поряд з хуліганством більш тяжких злочинів, передбачених ст. 101, частинами 2 і 3 ст. 89 та ч. 2 ст. 145 КК, кваліфікується за сукупністю злочинів [2].

У названих постановах Пленуму Верховного Суду України вказується і на обгрунтування такої кваліфікації — в цих випадках посягання на здоров’я особи є способом заподіяння шкоди більш цінному об’єктові посягання, способом вчинення більш тяжкого злочину [16, с. 252]. При цьому заподіювана додатковому об’єктові шкода (здоров’ю, життю, честі, гідності, власності) не залишається поза увагою законодавця. Її враховують при визначенні тяжкості вчиненого злочину у санкції кримінально-правової норми.

Необхідно взяти до уваги й те, що в ч. 2 ст. 206 КК йдеться про хуліганство, поєднане з опором представникові влади чи представникові громадськості, який виконує обов’язки по охороні громадського порядку, без застосування насильства. Тобто у ч. 2 ст. 206 КК встановлено кримінальну відповідальність за опір без насильства представникам влади чи громадськості. А тому застосування до цих осіб опору, поєднаного з насильством, не охоплюється нормою ч. 2 ст. 206 КК, вона не передбачає відповідальності за посягання такої тяжкості. Отже, такий злочин утворює сукупність посягань і повинен кваліфікуватися за ч. 2 чи ч. З ст. 206 КК та статтями, які передбачають відповідальність за таке насильство (ч. 2 ст. 188, ч. 2 ст. 188′, ст. 1894 та ч. 2 ст. 190 КК) [3].

При конструюванні окремих кримінально-правових норм завжди необхідно зважати на можливу конкуренцію безпосередніх об’єктів посягання. І якщо з’ясується, що заподіяння шкоди додатковому об’єктові є неминучим, якщо він є складовою, невід’ємною частиною посягання на головний об’єкт, то в таких випадках норма про відповідальність за посягання на головний об’єкт має враховувати заподіяння шкоди і додатковому об’єктові. Якщо при цьому різна тяжкість шкоди додатковому об’єктові має різне кримінально-правове значення, то така норма повинна містити в собі і заподіяння шкоди додатковому об’єктові будь-якої тяжкості, включаючи і найтяжчу, як це передбачають норми про відповідальність за бандитизм, порушення правил охорони праці та інші злочини.

Дехто з дослідників виділяє як окремий вид конкуренції конкуренцію цілого і частини. Академік В.М. Кудрявцев запропонував правило вирішення цього виду конкуренції: з двох (кількох) норм має застосуватися та норма, яка повніше охоплює всі фактичні ознаки вчиненого діяння [14, с. 108].

Конкуренцією частини і цілого називають відповідність деяких ознак одного складу злочину (частина) ознакам іншого складу злочину (ціле). При цьому виділяють деяку спільність ознак усіх елементів одного та другого складів злочину (об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони).

Уважно аналізуючи конкуренцію частини і цілого, легко переконатися, що вона є іншою назвою конкуренції безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони. Різні посягання на об’єкти, які конкурують між собою, мають деякі різні ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину. Але сутність явища від цього не змінюється. В.М. Кудрявцев називає конкуруючими норми статей 98 і 135 КК як приклад конкуренції частини (ст. 98 КК) і цілого (ст. 135 КК), оскільки стаття 135 КК має більш широкі ознаки об’єкта посягання (безпечні умови праці і життя потерпілого), то очевидно, що в цьому випадку ми маємо конкуренцію безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони [3].

Висновки

Об’єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об’єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

Загальним об’єктом злочину визнається вся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто — це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. До цієї системи входять різноманітні суспільні відносини: життя, здоров’я та інші інтереси особи, національна безпека, власність, сфера господарської діяльності, громадська безпека, нормальна діяльність органів державної влади тощо. Загальний об’єкт злочину не є раз і назавжди усталеним, він може змінюватися (збільшуватися або зменшуватися) у зв’язку із змінами кримінального законодавства, обумовленими змінами у суспільному житті.

Під родовим об’єктом злочину розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Суспільні відносини даного виду становлять собою менш високий рівень узагальненості та охороняються визначеною сукупністю кримінально-правових норм. Родовий об’єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, через що виступає своєрідним критерієм об’єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК.

Безпосереднім об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об’єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна — державна, колективна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві — громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо). Безпосередній об’єкт є обов’язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу злочину. Без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння.

Безпосередній об’єкт злочину дуже рідко вказується у диспозиції конкретної норми особливої частини КК (напр., ст. 113 КК «Диверсія», яка прямо вказує, що ці діяння посягають на державу, яка і є в даному випадку безпосереднім об’єктом злочину).

По горизонталі безпосередній об’єкт злочину поділяється на:

—  основний безпосередній об’єкт;

— додатковий безпосередній об’єкт;

— факультативний безпосередній об’єкт.

Отже, суспільні відносини, котрі виступають об’єктом злочину, є первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об’єктивно існуючий об’єкт, на певну реальність. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще немає в об’єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не тільки завдається реальної шкоди охоронюваним суспільним відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові — кримінально-правові відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого ним злочину.

Таким чином, об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Список використаних джерел

  1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 30
  2. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ
  3. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.
  4. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 240 с.
  5. Бантишев О. Ф. Кримінальне право України у питаннях і відповідях: посібник. — К. : Видавець Паливода А. В., 2008. — 280 с.
  6. Вереша Р. В. Кримінальне право України: Загальна частина: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 959, с.
  7. Грищук В. К. Кримінальне право України: загальна частина: навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К. : Ін Юре, 2006. — 567, с.
  8. Кримінальне право України: загальна частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 495, с.
  9. Кримінальне право України: Особлива частина — розділи І, ІІ: практикум. — К.: КНТ, 2008. — 252, с.
  10. Кримінальне право України: Особлива частина. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 622, с.
  11. Кримінальний кодекс України. Практика судів України з кримінальних справ 2007-2008 / Ак-я правових наук України, Нац. юридична ак-я України ім. Я. Мудрого; За заг. ред. В. В. Сташиса. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 383, с.
  12. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар /ред.: Є. Л. Стрельцов. — 5-те вид., перероблене то доповнене. — Харків : Одіссей, 2008. — 800 с.
  13. Кузнєцов В. О. Кримінальне право України: повний курс у схемах та таблицях: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: Кондор, 2009. — 458 с.
  14. Навроцький В. О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації: монографія. — К. : Атіка, 2006. — 462, с.
  15. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Ред.: С.С. Яценко,. — 4-те вид., перероб. та доп.. -К.: А.С.К., 2005. — 841, с.
  16. Практика судів України з кримінальних справ 2001-2005/ За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса; Верховний Суд України, Академія правових наук України, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -К.; Харків: Юрінком Інтер, 2005. — 462, с.
  17. Селецький С. І. Кримінальне право України (Особлива частина): Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502, с.
  18. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — К.: А. С. К., 2007. — 1056 с.
  19. Фріс П. Л. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. -К.: Атіка, 2004. — 486, с.
  20. Хавронюк М. І. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 листопада 2005 року (відповідає офіційному тексту). — К.: Юрисконсульт, 2006. — 550 с.